Мавка (1905)

(Лїтня казочка).

[Іван Франко. На лоні природи і инші оповіданя. У Львові, 1905. З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка під зарядом К. Боднарського. C. 118—125]

— Гандзю, Гандзуню! Сиди менї, небого, дома, бо я піду в лїс на губи!

— Візьміть і мене з собою, мамуню! — говорить маленька Гандзя, ломаючи свої тонкі губки. — Менї самій страшно в хатї!

— А йди, йди! Така вже стара дївка виросла тай їй у ясний день у хатї страшно! Далї віддавати ся захочеш, а в хатї боїш ся! Стидай ся! І як я візьму тебе в лїс? Хиба ти зможеш ходити по лїсї?

— Ой зможу, мамуню, зможу, не бійте ся, — говорить Гандзя повеселївши.

— Нї, нї, сиди в хатї! Там у лїсї Мавки, знаєш, такі з зеленими косами! Вони беруть маленьких дївчаток.

— О, я не бою ся Мавок, мамуню! Менї ген-то снила ся одна, — так любо ми бавили ся! А вона все сьміє ся до мене — правда, мамуню, що Мавки сьміють ся, так голосно-голосно! — тай каже: "Гандзю, куку!" А я кажу: "Я тут!" А вона каже: "Ходи, Гандзю, в лїс, там у нас такі гойданки, у-у! у-у!" Візьміть мене, мамунцю, візьміть, може її побачимо! Я так би хотїла погойдати ся з нею!...

— А йди, йди, дурна! Щось також говориш! От сиди в хатї, я позамикаю двері, нїхто сюди не війде. А я незабаром верну ся, не бій ся!

Мати пішла. Зелїзний ключ закалатав у дверех, засуваючи деревляний засув. Гандзя заплакала в хатї.

— Чому мене мама не хотїли взяти ? Я була би побачила Мавку! А там у лїсї так гарно, тихо, зелено, тепло!.. Ой тоті мама! Тут мене замикати в хатї... а самі в лїс пішли, самі!..

Хата, де жила Гандзина мати, стояла на самім краю села. З трьох боків, не дуже далеко, виднїв ся густий, темний, вічно тужливий лїс, що шумів раз-у-раз та заводив якусь таємничу пісню. Дивна то пісня. Деякі її ноти щемлять у серцї, мов недавня, ледво загоєна рана; иньші рвуть думку з собою в темну, пахучу безвість, у якийсь безмежний, непрозорий простір; иньші порушують самі глубокі і сильні струни в людській душі, будять бажанє житя, енерґію, охоту до невтомної працї, сьвітлої будущини, а ще иньші навівають якусь недовідому, глубоку тугу на серце. Гандзя родила ся серед гомону тої піснї; відколи могла чути тони, чула найбільше її, і не диво, що та пісня причарувала всю її нервову істоту. В снї і на яві вона прислухала ся до неї зимовими вечерами, коли ревла буря і лїс стогнав як тисячі ранених на побоєвищу; любувала ся нею весною, коли теплий вітер ледво-ледво ворушив вохкі ще, безлисті, а вже сьвіжими соками налиті гилячки; прислухала ся до неї в пекуче лїтнє полуднє, коли вітру не було чутно, а про те по верхівях лїсових дерев ходив якийсь таємний шепіт, мов зітханє або мов сонне лепотанє задріманих на соняшнїй спецї дерев. Дитяча уява день і ніч блукала по лїсї, знаходила в його голосах відгомін своїх дрібнесеньких а про те для неї таких важних і величнїх радощів і терпінь. От тим то й не диво, що та лїсова пісня причарувала всю нервову, тендїтну Гандзину істоту. Ві снї й на яві у неї все одно та одно на думцї — лїс і його тайники. Що найкращого, найприємнїйшого затямила вона в своїм коротенькім житю (їй було всього пять лїт), усе те нерозлучно вязало ся з лїсом. Ах, як радо, з якою роскішю слухала вона казок про лїсових духів, про ті на пів страшні, на пів принадні твори людової фантазії, а особливо про Мавок з білим як березова кора личком і з довгими, зеленими косами! Вона не могла зрозуміти, чого инші дїти боять ся Мавок. Аджеж вони такі гарні, такі добрі для добрих дїтий, так радо бавлять ся з ними серед лїсової зеленї, гойдають ся на довгих, тонких, березових гильках (ах, Гандзя так любила гойдати ся!) і сьміють ся так весело, сьпівають так пречудово! Їх голоси, мов срібні дзвіночки, звенїли нераз у Гандзиних снах, і вона була така щаслива слухаючи їх з далека... Але вона ще нїколи не бачила Мавок на очи. Який жаль, що мама не хотїла сьогоднї взяти її з собою в лїс! Сьогодні булаб певно побачила Мавку, о певно! Аджеж їй не дармо снили ся Мавки вже кілька ночий, сьпівали, сьміяли ся так голосно-голосно, гойдали ся на гильках, а все кликали її до себе, в лїс...

— Гандзю, куку! Гандзю, куку! — кликали вони, ваблячи її до себе своїми білесенькими руками. — Ходи до нас до лїса! У нас так тепло, так весело, так любо! Ади, які у нас коси! — і у тебе така буде! Ади, які у нас гойданки! — і ти на такій будеш гойдати ся! У-у! у-у!... Ходи, ходи!...

Гандзя заплакала. Вона озирнула ся по хатї. Як тут нужденно, вохко, понуро! В кутах дїди стоять — страшно! Їй пригадала ся приказка, якою втишували її, коли часом плакала:

          Лїзе кусїка

          З за сусїка!

          Зуби зазубила.

          Очи заочила,

          Руки заручила,

          Ноги заножила!

          В серцї їй острий ножище.

          В плечех їй дубовий колище!

Вона затремтїла і трівожно поглянула на стелю, в якій стримів забитий чорний, грубий, деревляний гак, дивачно понакарбовуваний. Сей гак в її уяві був "кусїкою". Вона лежачи в постелї нераз довго вдивлювала ся в нього і все почувала таємний страх; усї страшні повісти, які їй наговорила баба, вона вязала з тим гаком. І тепер у нїмій трівозї вона почала вдивлювати ся в кусїку, і чим довше дивила ся на неї, тим виразнїйше їй здавало ся, що ся кусїка жива, що се така стара, погана, зморщена баба з величезною торбою, в яку забирає малих дїтий. Ось вона випростовуєть ся, тупає своїми деревляними ногами, лїзе, лїзе чим раз близше до Гандї!... Гандзя зверещала перелякана і скочила з припічка на землю, відси вилїзла на лаву, до вікна. Там було яснїйше. Вона оглянула ся на хату — нїчого: несьміло зирнула на кусїку: вона не рушаєть ся, але чорна, горбата, страшна, як була вперед. Але на дворі, ах, на дворі так ясно, так тепло! З вікон видно лїс — ах, там певно Мавки гойдають ся, чекають на неї!... Нї, вона не видержить у тій поганій хатї, з тою страшною кусїкою, вона вилїзе крізь вікно на двір і побіжить у лїс, на хвильку, заки верне мама, побавити ся з Мавками. А як не верне? Як мама прийде швидше, то буде бити. Нї, мама не прийде швидше, аджеж вона буде ось тут на окопі, побачить маму, як буде йти з лїса з грибами.

Гандзя вилїзла вікном із хати. Легкий, лїтній вітерець обвіяв її теплом, розвіяв її коротке, біле мов лен волосє, викликав живійшу краску на блїде личко; тілько очи палали якимось горячковим огнем, як уперед. Побігла через обору до лїси. Чула ся такою легкою та сильною серед того тепла, в тім сьвіжім повітрі, навіянім запахом нив у розцьвітї. Лїса була трошки підхилена; отворити її Гандзя не здужалаб, — кудиж її малесеньким, слабим ручкам до такого тягару! Вона мов мишка пролїзла крізь вузкий розтвір, крізь який хиба кітка могла би пройти вигідно, і з усьміхом радости на устах, тремтячи всїм тїлом опинила ся на вигонї, супротив поля. Вітер дмухнув різше на її лице. Гандзя була лише в одній сороччинї, довгій до кісток і підперезаній червоною крайкою. В першій хвилї вона почула щось нїби холод. Але нї, се тілько так їй здавало ся, адже сонїчко ось як гріє, деж тут холодно!...

Півперек поля тягнеть ся вузенька стежка до лїса. Гандзя знає добре сю стежку, по нїй вона найраднїйше любить бігати, з неї виразно видно лїс! Ось він, великий, сумрачний, гомінкий! У Гандзї дух захапує з радости, що ось іще хвильку бігти, і вона буде в лїсї, сама!

Вона біжить, тілько що якось не може так швидко бігти, як давнїйше. Жито поважно хитає колосєм, коли вона біжучи пересуне ручкою по стеблах. Як вона любить тепер оте жито, ті блаватки та цьвітки куколю, що де-де блискають мов синї та рожеві зірки серед лїса золотистих стебел!

— Мавко! Мавко! — кричить Гандзя з радости, біжучи стежкою. — Я йду вже, біжу, ади як швидко! Будемо бавити ся.

Чим раз голоснїйше та виразнїйше гомонить вічна лїсова пісня. Гандзя ловить її вухом, упиваєть ся нею. Серед шуму та гомону листя вона виразно чує щось немов різке плюсканє рибок у чистій кришталевій водї: се сьміх та радісні крики Мавок. Вона чує навіть, як вони кличуть її до себе:

— Гандю, куку! Гандзю, куку!

Але як же вони близько! Ось тут таки за окопом, а якже! Любі Мовочки, вони певно прийшли за мною сюди! Тай що не бояли ся! Адже як би їх люди спіймали, то забралиб їх у торбу, а якже!... Дали би тій поганій кусїцї в торбу! Але нї, вона не дала би Мавок, вони такі добрі, такі гарні!...

— Мавко! Мавко! — кричить Гандзя що сили. — Я вже тут, я зараз надбіжу, ще лише дрібочку, зачекай!

Ах, ось уже й лїс! Який тихий, величезний, понурий! Берези гріють ся на сонцї і сьвітять з далека своєю білою корою. Їх довгі віти мов зелені коси позвисали до долу і колишуть ся з вітром. Ось тут десь і Мавки зараз будуть. Га, певно поховали ся перед Гандзею, але вона закличе їх, вони зараз повибігають, засьміють ся голосно в своїх кутиках...

— Мавко! Мавко! Я вже тут, тут, тут! Ходи, будемо бавити ся!

Гай! Он засьміяла ся одна, але як далеко! Ах, друга, третя!... Аджеж Гандзя знала, що вони не витримають довго в схованцї. Ах, який чудово дзвінкий їх сьміх! Ях любо кличуть вони Гандзю з собою! Тут темно, а там далї так ясно, там повно зїля, такого гарного, пахучого!.. Там гойданки такі легенькі... Ох, Гандзя побіжить за ними, аджеж се не дуже далеко!

***

Вже вечеріло.

Гандзина мати давно вернула з губами до дому і весь день ходила по селу питаючи за Гандзею. Її нїхто не бачив. Бідна мати чим близше до ночи, тим трівожнїйше бігала від хати до хати, але Гандзї не було анї слїду.

— Тай то, видите, нещастє моє! Якесь уродило ся таке слабеньке та мізерне, а тепер уже з місяць, то раз-у-раз як що говорить, то нїби в горячцї! Наговорили їй нашибоваті баби про якихось Мавок, а вона раз-у-раз про них, і в снї лише Мавки та Мавки! Скарана моя година! А де тепер подїла ся, то вже Господь знає. Тай то вона нїколи не звикла бігати далеко, все пильную та не пускаю...

Але Гандзї як не було, так не було. Вечером мати з плачем упросила кількох людий, щоб ішли в лїс шукати. Але й ніч минула, знайти не могли нїчого. Минув і другий день, Гандзї не було. Як побивала ся, куди бігала за той день бідна мати, того й не сказати. Аж на третїй день рубаючи дрова в лїсї здибали люди маленьку дівчинку під березою. Вона лежала обнявши міцно березу заковязлими ручками. Отворені очи не блищали вже, тілько на устах застив роскішний усьміх; видно, Гандзя тілько що перестала бавити ся з Мавкою.