Батькивщына (1904)

[Кіевская старина, 1904, т. 87, кн. 11, с.296–335. Окр. відб.: К., 1905. 40 с.]

Нашого товарыша Опанаса Морымуху прозвалы мы ще въ гимназіи Батькивщыною, — не на честь популярнои газеты «Батькôвщыны», яка тоди ще не выходыла, а зъ иншои прычыны. Винъ мавъ звычай, колы говорывъ про своего батька, называты ёго «батькивщыною»; такъ само матиръ по-за очи называвъ «матерызною», «стрыйка», «стрыйщыною», и загаломъ любывъ жартомъ перекручуваты, або якъ винъ говорывъ, «пидплишуваты» мову. Винъ степенувавъ: добрый, липшый и липшыйшый; сылкувався напысаты цыфрамы чысло кильканадцять, мицно обстоювавъ за чысленямъ днивъ назадъ: ныни, вчора, позавчора, якось, позаякось: боровся зъ учытелямы за рижныцю мижъ словомъ повитря, яке вважавъ ривнозначнымъ зъ нимецькымъ die Pest — чума, и «повитря», що мало значыты die Luft, — однымъ словомъ, бувъ незвычайный майстеръ видъ языка. Винъ одынъ у цилій нашій гимназіи вмивъ не тильки говорыты по бойкивськы, зъ бойкивськымы словамы, формами и акцентомъ, але знавъ характерни нюансы говору, майже кождого села въ околыци Дрогобыча. Винъ прынисъ и пустывъ у курсъ таки діялектольогични перлы мазурського говору зъ Рихтычъ, якъ «zaprzy dżwirze», що мало значыты «запры двери и «wyżeni imienie na zagumienie», що мало значыты «выжены худобу («иминя» въ пидгирcькимъ діялекти) на пасовысько». Винъ бувъ добрый ученыкъ и добрый товарышъ, загально любленый за-для своего доброго гумору, дару удавання рижныхъ голосивъ та высловивъ, та незличенои сылы прыказокъ та дрибныхъ оповидань и анекдотивъ, якымы въ хвыляхъ веселосты щедро пересыпувавъ свою мову.

Ёго батько, старый Морымуха, бувъ, якъ казалы, заможный селянынъ изъ Колодрубъ, невелычкого надднистрянського села. У насъ тамошнихъ селянъ называють «заболотеямы», бо воны жывуть на ривныни, яку часто залывае Днистеръ, середъ багонъ та болотъ, а на дорогахъ, яки ведуть черезъ ихъ села, болото, якъ кажуть, не высыхае николы. «У насъ болото святеньке, — говоривъ було Опанасъ, — якъ розчынять зъ одною паскою, то кысне ся до другои». «Заболотеи» вызначаются й своимъ строемъ: не носять гунь, ани суконныхъ свытъ, тильки довги, майже до самои земли, полотнянкы.

— У насъ якъ котрый сватъ выросте высокый, — говорывъ було Опанасъ, — а въ стани тонкый, а одягне таку полотнянку, а въ половыни перепереже вузкымъ реминцемъ, а зигнется въ двое, вытягаючы ногы зъ болота, то выглядае зовсимъ такъ, якъ ципъ: ципивно хтось держыть у руци, а былень кинцемъ загрузъ у болоти.

— А чы правда то, що въ васъ ти полотнянкы перуть якъ на Панталыма, то ажъ зновъ на Панталыма? — пытаемо було жартуючы.

— Не правда! — зъ комичнымъ обуреннямъ видповидае Опанасъ. — У насъ нихто не бачывъ, щобъ полотнянкы пралы. Носыть доты, докы ныжній кинець не обигные зъ болота. Тоди на колодку, видмирыть пьядь — тай сокирою цюкъ-цюкъ! И полотнянка йде на когось меншого замись новои, а бильшый дистае нову. И такъ іи все направляють, докы зъ полотнянкы не зробытся лейбыкъ. Сей дистае найстарша бабенція, що сыдыть за комыномъ и клочя пряде.

Мы бувало бокы зрываемо, регочучысь изъ тыхъ Опанасовыхъ выгадокъ, а Опанасъ байдуже соби — и не скрывытся, мовъ щырисиньку правду говорить. Яки булы видносыны Опанаса до батька й матеры, мы якось не моглы змиркуваты. Правда, винъ по-за очи называвъ ихъ жартуючы «батькивщына» та «материзна», але николы мы не чулы, щобъ винъ справди кпывъ изъ ныхъ, або нарикавъ на ныхъ. Тильки зъ боку зналы мы, що старый Морымуха бувъ чоловикъ заможный, але дуже скупый. У нёго не було бильше дитей: Опанасъ бувъ одынакъ. Морымуха давъ ёго до гимназіи тильки наслидкомъ зусыльного намагання священныка та вчытеля, але сылкувався надгородыты соби ту шкоду не лыше тымъ, що вышукувавъ ёму якъ найдешевшу и найпоганійшу кватыру, прывозывъ ёму скупо сухого хлиба та бульбы, або ячминныхъ крупъ безъ омасты, але навить пизнійше, колы Опанасъ зароблявъ соби прыватнымы лекціямы на пару гульденивъ у мисяць, не соромывся що-понедилка выпрошуваты у нёго на пару «дудкивъ», то на тютюнъ для себе, то на пачку солы, то на обаринкы для вуйчаныкивъ та титчаныкивъ дома. И Опанасъ дававъ, а для малыхъ вуйчаныкивъ та титчаныкивъ и самъ купувавъ то калачи, то цукеркы, то дешеви забавкы та передававъ до-дому.

Разъ тильки вытяглы мы въ нашого Опанаса невелычке оповидання про ёго батька, тай то треба було ёго видъ нёго, якъ то кажуть, клищамы вытягаты. То такъ було. Одного понедилка старый Морымуха чомусь не мигъ прыйихаты до Дрогобыча и передавъ цилотыжневый провіантъ для сына черезъ якогось сусида, розповившы ёму, де й якъ мае шукаты сыновой кватыры. Прыходыть сватокъ до насъ на кватыру зъ кобелею ¹) въ руци тай пытае кризь викно:

— А чы тутъ Каганцивъ Панаско?

Мы попрыходылы зи школы, а Опанаса ще не було:

— Каганцивъ? — перепытуемо. — Тутъ жыве Опанаско, але не Каганець, тильки Морымуха.

— Ну, та той, той, той самъ. У насъ ёго называють Каганець.

— Ба, та чому? Черезъ що? — пытаемо мы зацикавлени.

— Э, та то ба довго, повидаты, а мени нема колы. Отъ, каже, тутъ ёму тато футрашъ ²) передавъ. Выберить изъ кобели, бо кобеля моя.

— Та розповижте бо, чому старого Морымуху называють Каганцемъ? — налягаемо мы.

Але сусидъ уже взявъ кобелю, натыснувъ стару соломьяну крысаню на потылыцю, тай, обертаючыся йты геть, каже:

— Пытайте Панаска, — винъ вамъ скаже, а я не маю колы.

Тай пишовъ. А колы Опанасъ прыйшовъ зи школы, мы заразъ до нёго, якъ псы до дида на перелази:

— Чому твого старого называють Каганцемъ?

— А вы видкы се знаете?

— Та бувъ тутъ вашъ сусидъ, прынисъ тоби «футрашъ», то пытавъ, чы тутъ Каганцивъ Панаско?

— Ну, то було ёго пытаты, видкы мого батькивщыну прозвалы Каганцемъ.

— Мы пыталы. Винъ веливъ запытаты тебе.

— Эй, дайте мени спокій!.. Я такый голодный, якъ колы-бъ у мни дно выпало, а вамъ чортъ зна чого захочуется.

— И мы голодни. Та покы обидъ буде — говоры.

— Говорить вы, я послухаю.

— Ни, заразъ кажы, чому твого батькивщыну прозвалы Каганцемъ?

— Та чому? — нерадо мовывъ Опанасъ. То колядныкы збыточныкы. Прыйшлы колядуваты пидъ наши викна, а тато не мавъ дрибныхъ.

— А може не хотивъ даты? — втрутывъ хтось.

— А може й не хотивъ, — згодывся Опанасъ. — Досыть, уставъ зъ лавы тай стукае до викна, нибы-то не треба. А колядныкы крычать: «Татусю, тожъ то Риздво Хрыстове, разъ у рикъ свято! Годытся колядныкивъ прыйматы». А тато каже: «вже булы трои».

— А то певно неправда була? — втрутывъ зновъ хтось зъ боку.

— Та може й неправда. Або я знаю! — згодывся Опанасъ. — А колядныкы не хочуть уступытыся. А тато до ныхъ: «А будете колядуваты за каганець вивса?» Якъ почулы колядныкы таку цину, то зразу въ смихъ, потимъ помуркотилы щось помижъ собою, а потимъ крыкнулы: будемо! — тай заколядувалы.

Опанасъ урвавъ, мовъ наразъ похопывшыся, що задалеко забигъ у своимъ оповиданню.

— Ну, якъ заколядувалы? — пытаемо.

— Або я знаю, — каже якось несмило Опанасъ.

— Знаешъ, знаешъ! — крычымо. — По носи тоби выдно, що брешешъ! Заразъ говоры, якъ заколядувалы?

— Але вы будете зъ мене кпыты.

— Ни, слово честы, що не будемо.

— Або зъ моеи батькивщыны.

— Ни, ни, говоры смило!

— Та якъ заколядувалы! Тамъ мижъ нымы бувъ такый цупкый на выгадкы, такъ той затягнувъ, а вси за нымъ, та такъ, мовъ сокырою рубають:

Богъ предвичный народывся,

Прыйшовъ днесь со небесъ,

Морымуха такъ якъ песъ

Розвередывся,

Тріе цары идуть со дары;

Парубкы, спивакы́,

Разъ у рикъ колядныкы

Колядувалы.

Тріе цари, де вы йдете?

Тай идить дали въ свитъ,

Бо у мене грошей нитъ,

Дармо ревете.

Звизда ясна объявылася...

А я вамъ хыба дамъ

За колядку спивакамъ

Каганець вивса.

Слава Богу, вже и писни конець!

Намъ овесъ, а ты песъ,

Та вже будетъ викъ весь

И самъ Каганець.

Ну, але вже колядныкы не дожыдалы того вивса. Выбиглы до ныхъ татуню зъ палыцею, а воны лышъ по за хату злопотилы, якъ кони. И ще тои самои ночы нова колядка пишла скризь по селу, и видтоди татуня прозвалы Каганцемъ. Уже воны до попа и до війта на скаргу ходылы, та що зъ того, ще ихъ наганьбылы, а того, що имъ прылипылы зли языкы, вже до смерти, ніяка людсыса сыла имъ не видійме.

Опанасъ розговорывся, та колы скинчывъ и замовкъ, мы моглы змиркуваты, що ёму й самому не мыло було, що такъ розбалакався. Кильки день потимъ винъ бувъ якійсь квасный та незадоволеный и на всяки пытання видповидавъ нерадо, просто кажучы, видбуркувався. Такъ и выдно було, що самъ соби вразывъ якесь болюче мисце и не мигъ даруваты соби того. Була у него якась тыха амбиція що разъ ображена огорожувалася мовчанкою, особлыво колы та враза доторкала ёго улюбленои «батькивщыны».

Зъ часомъ я переконався одначе, що назвою «батькивщына» винъ обіймавъ не такъ своихъ родычивъ та своякивъ, якъ радше щось неособове, хочъ не можно сказаты, щобъ абстрактне. Я мавъ нагоду разъ, пидчасъ вакацій, загостыты до нёго до-дому. Писля моёго ридного Пидгирья ёго ридне село, положене на болотыстій Днистровій долыни, середъ лозъ та очеретивъ, выдалося мени страшенно нецикавымъ та одноманитнымъ. Нызеньки хаты, нызеньки плоты, коряви вербы, чорни вильхы по-надъ берегамы грузькыхъ ричокъ, и ривнына-ривнына, поперетынана бездоннымы болотамы, стругамы, та охабамы, все те якось давыло мою душу, навивало сумъ и нудоту. А мій Опанасъ бигавъ по тій сумній околыци ожывленый, веселый, счаслывый, що я й пизнаты не мигъ того тыхого, мало говиркого та задуманого хлопця, якымъ винъ бувъ у Дрогобычи. Винъ увесь день тягавъ мене по вбогимъ садку довкола своеи батькивськои хаты, оповидавъ мени исторію кождого дерева, кождого корчыка, кождого ривчака и кождои кладкы. Винъ знавъ кожду стежку на непереглядній надднистрянській синожати, кожду баюрку и кождый закрутъ рикы, знавъ, у якимъ очерети гниздятся дыки качкы, а де можно знайты достыгли ягоды смородыны. Кожду грушку на межы, кождый корчъ жостели середъ терныны надъ ричкою, кождый кытяхъ калыновыхъ ягидъ, навыслый надъ водою, и кожду темнобагрову «павку» на очерети винъ вытавъ радиснымы окрыкамы, якъ старыхъ знаёмыхъ. И всюды винъ умивъ щось цикаве оповисты, зъ кождою дрибныцею вьязався якыйсь моментъ ёго жыття. «Оттутъ мы тои а тои осены зловылы журавля на ничлизи». «Оттутъ моя батькивщына торикъ чепыла велычезного щупака: жыдъ у коршми не торгуючыся давъ два папиркы. «Оттуда треба йты навпростець до Лукы»... «Оттутъ мени разъ трапылося те й те». Винъ не вгававъ весь часъ моёго побуту, бувъ невтомный, бигаючы зо мною скризь и оповидаючы про все, а все було цикаве-прецикаве для него. Сей мій невелычкый побутъ у ёго сели давъ мени ключъ до розуминня ёго вдачы, ёго тыхои и глыбокои прыстрасты, що була, можно сказаты, пануючою нотою ёго жыття. Я ще николы не бачывъ хлопця, щобъ такъ гаряче любывъ свій ридный кутокъ, такъ зжывся зъ нымъ и весь жывъ у нимъ, и мене дывувало тоди лышъ одно: якъ можно було такъ усею душею прывьязатыся до такого мизерного, сумного, однотонного та ничымъ невызначного мисця, якъ ота ёго славетна «батькивщына».

II.

Я пишовъ на универсытетъ двома рокамы швыдше видъ Опанаса Морымухы, тай потимъ якось не зійшовся зъ нымъ блыжче. Я знавъ лышъ, що винъ здавъ матуру ³), на жадання своёго батька запысався до духовнои семинаріи, хочъ не почувавъ у соби ніякисинькои охоты до духовного стану, та швыдко якось выступивъ изъ семинаріи та перепысався на философію. Якось по роци я довидався прыпадково, що обое стари Марымухы померли, такъ що Опанасъ лышывся одынокымъ спадкоемцемъ ⁴) своеи батькивщыны. Швыдко потимъ я зовсимъ стратывъ зъ очей Опанаса. Винъ якось счезъ зи Львова, и нихто зъ ёго блызшыхъ знаёмыхъ, у кого я перепытувавъ за нымъ, не мигъ сказаты мени ничого про те, куды винъ подився. Въ першій хвыли я подумавъ було, що винъ покынувъ универсытетъ, до якого его ничогисинько не тягло, и пишовъ на село на батькивське господарство. Я вже збырався «на хыбывъ-трапывъ» напысаты ёму лыстъ и поздоровыты ёго зъ улюбленымъ сильскымъ жыттямъ, колы одного разу здыбавъ у Львови килькохъ селянъ изъ того села и почавъ розпытуваты ихъ про Опанаса. Воны зразу не розумилы, про кого я пытаю, а дали одынъ догадлывійшый гукнувъ:

— А, се вы про Панаска! Про Каганцёвого Панаска! Ого, зійшовъ нашъ Панаско на псы!

— Э, ни, куме, — перебывъ ёму другый. — Не ладно такъ казаты. Хто ще знае, що зъ нымъ сталося. Я гадаю, що винъ подався на пана.

— Якъ же се такъ? — запытавъ я. — Одынъ каже, що зійшовъ на псы, а другый, що подався на пана?

— Та то на одно выйде, — мовывъ першый селянынъ, очевыдно бильше жартлывои вдачы. — Бачыте, скоро вмеръ старый Каганець, Панаско прыйихавъ, и абы вамъ слово сказавъ кому, порадывся чы що, а винъ просто до жыда, тай бухъ! — продавъ всю свою батькивщыну.

— Тай ще якъ продавъ! За пивъ-дарма! Такъ якъ бы хотивъ зъ рукъ позбутыся! — зъ жалемъ крыкнувъ другый.

— Се правда. Якъ бы бувъ до насъ обизвався, мы булы бъ ёму далы безъ торгу десять тысячъ. Бо тамъ, пане, маеткы булы! А жыдъ за пьять тысячъ узявъ. А скоро гроши въ жменю, нашъ Панаско сивъ на ту саму жыдивську таратайку, якою прыйихавь, тай дмухнувъ изъ села.

— Наши люде ажъ тоди довидалыся про ёго вчынокъ, якъ выйиздывъ. У сели крыкъ зчынывся. Повыбигалы зъ хатъ бабы, чоловикы, кленуть Панаска, гукають за нымъ: «Юда, Юда! Батькивщыну продавъ!» Дали молодши за грудкы, за каминци, давай шпурляты за нымъ, та все крычать: «Юда! Юда!» А стара Безкрылыха выскочыла зи свого обійстя, стала середъ дорогы передъ ёго фурою та крычыть: «Панаску! Йидешъ уже? Та чекай, иды на цвынтаръ, велы видкопаты тата та покласты по людськы, бо винъ у гроби перевернувся!» Але фурманъ-жыдъ штовхнувъ стару дышлемъ у груды, перевернувъ у снигъ, бо то зымою діялося, тай погнавъ свитамы. И видтоди вже мы не бачылы Панаска и не чулы, що сталося зъ нымъ.

— Та вже певно, що добра ёму не буде! — задумано мовывъ другый селянынъ, — Дежъ бы Панъ Бигъ мигъ благословыты такого чоловика!.

Отся видомисть була для мене такою несподиванкою, що довго я по просту не мигъ отямытыся. Якъ то, — думалось мени, — той Опанасъ, що, бачылось, такъ усимъ серцемъ и всею душею прылыпъ бувъ до своеи батькивщыны, жывъ у ній думкамы и жывъ нею, — винъ мавъ бы ни зъ сёго ни зъ того продаты іи, тай ще жыдови! Видомисть була неправдоподибна, дыка, та про те сумниватыся про іи правдывисть не було ніякои можносты. Я пробувавъ вдумуватыся въ ёго мотывы, та не мигъ ничого прыдуматы. Вчынокъ Опанаса бувъ для мене загадкою, надъ якои розвьязаннямъ я мучывся досыть довго, та не догадавшыся ничого, покынувъ думаты, хочъ у глыбыни души якось не важывся зъ повнымъ переконаннямъ повторыты окрыку: «Юда! продавъ батькивщыну»!

III.

Видъ того часу мынуло десять литъ. Доля кыдала мене въ рижни бокы, водыла по рижныхъ закуткахъ нашого краю и робыла зо мною всиляки експерименты, чы, якъ кажуть, держала зо мною тверду школу. Одна іи лекція завела мене въ одынъ изъ найглухійшыхъ закуткивъ нашыхъ гиръ, до села, позбавленого всякои комуникаціи, доступного звычайно хиба верхы, або зимою саньмы, затесаного мижъ велыкымы лисамы, крутимы горамы и рвучою гирською рикою. Въ чудовій затышній долыни, обставлене темнымы стинамы лисивъ, лежало невелычке сельце, радше подибне до пустельныцького скыта, нижъ до новочаснои осели, тымъ хиба новочасне, що въ нёму невылазно гниздылася зовсимъ не идиллична биднота, брудъ, убожество та темнота. Сельце зъ невелыкою церковцею на однимъ горбыку и зъ просторою та невымовно брудною коршмою внызу пры одынокій вулыци, що заразомъ була ложыщемъ маленького гирського потока, тулылося, якъ сырота, однимъ своимъ кинцемъ до чорного бору, другымъ губылося въ яру надъ рикою. Видъ хатокъ, неотиненыхъ ніякою садовыною, кримъ вербъ та смерикъ, выбигалы дви-тры стежкы на супротылежну гору, внызу покрыту худыми вивсянымы нывкамы, а дали обгорилымы пенькамы недавно спаленои «пасикы» ⁵) та корчамы яливцю. Си стежкы — то була одынока комуныкація, що вела зъ сёго, сьвитомъ забутого, закутка дали на Бескыдъ и въ Угорщыну.

Мени доводылося йихаты зъ Угорщыны и мынуты те село не зупыняючыся. Мы йихалы верхы зъ провидныкомъ — угро-руськимъ парубкомъ изъ одного погранычного села. Мы поспишалы, щобъ на вечиръ добратыся до найблызшого мисточка, та нашъ плянъ переминыла рика. Мынулои ночы въ горахъ упавъ сыльный дощъ, и колы мы дойихалы до рикы, мы побачылы здоровый, жовто-каламутный валъ, що зи скаженымъ клекотомъ, пинячыся, бьючысь о берегы та котячы по своёму дни зъ глухымъ гуркотомъ грубе каминня, сунувся внызъ, перерываючы всяку комуныкацію нашого села зъ дальшымъ свитомъ.

Колы мы почалы зйиздыты надъ самъ берижокъ рикы, зъ однои хаты выйшовъ чоловикъ и, побачывшы насъ, почавъ махаты намъ обома рукамы и крычаты щось: хочъ и якъ недалеко було видъ насъ до нёго, але за ревомъ та клекотомъ воды мы не моглы розибраты ани одного слова.

— Що, що! — закрычавъ зъ усеи сылы мій провидныкъ. Чоловикъ перелизъ тымчасомъ два перелазы, видчынывъ лиску и выйшовъ на вулыцю, проты насъ.

— Та куды тамъ йдете? — запытавъ винъ, не здоровкаючыся зъ намы.

— Хочемо на другый бикъ, — мовывъ провидныкъ.

— Та не выдыте, що вода велыка!

— Та выдымо. А не покажете намъ, куды тутъ перейихаты? — Хиба перескочыте, — мовывъ чоловикъ, здвыгнувшы плечыма.

— Якъ то? — запыталы мы обыдва вразъ.

— А такъ, що броду не йе.

— А може де мистъ.

— Моста не йе.

— А може добра кладка?

— Кладкы не йе.

— Ну, а такъ перейихаты не можно?

— Каминня несе. Конямъ ногы потре.

— Ну, то щожъ намъ робыты?

— А перечекаты, ажъ вода впаде.

— А колы впаде?

— Чей завтра.

Значыть, доведется ночуваты, — мовывъ я, обертаючыся до провидныка. — Не знаете, де бы тутъ переночуваты? — додавъ я, обертаючыся до мисцевого чоловика, бачучы, що мій провидныкъ стоить заклопотаный та чухае потылыцю.

— Та де бы? Хиба въ коршмы.

Я зырнувъ пытаючымъ окомъ на свого провидныка. Сей усе ще стоявъ, держачы за поводы нашыхъ коней, и одною свобидною рукою чухався по потылыци.

— Ну, що, Мыхайле? — запытавъ я, бачучы, що винъ не говорыть ничого.

— Та ничого, прошу пана.

— Пидемо ночуваты до коршмы?

— Якъ панъ знають. Я не пиду.

— А то чому?

— Я вже разъ ночувавъ тамъ тай заклявся не ночуваты бильше.

— А то чому?

— Тутъ, прошу пана, найкуслывійши блощыци на вси горы.

Видповидь була коротка и переконуюча: я обернувся зновъ до мисцевого чоловика.

— А не можно бы просытыся до вашого его мосця ⁶) на ничъ?

— У насъ не йе его мосця. До насъ дойижджають що дви недили на видправу.

— А може до якого кгазды?

— Та не знаю. Може бы... Лышъ не знаю, у кого бы. — А потимъ, подумавшы хвылыну, винъ додавъ: — хиба бы у нашого навчытеля.

— У васъ хиба йе навчытель?

— А йе.

— То значыть, йе й школа?

— А йе. Вже пьять литъ маемо школу.

— А дежъ той вашъ навчытель?

— Та не далеко. Онъ тутъ за коршмою.

И винъ показавъ намъ дорогу. Було справди не далеко. По дорози, йидучи стежкою по-надъ потокомъ, що заступавъ мисце головнои сильськои вулыци, и якого дномъ провидныкъ проводывъ коней, я встыгъ розпытаты у чоловика, що ихъ навчытель молодый ще чоловикъ, жыве самъ, нежонатый, не выйижджае майже никуды зъ села, що у него не бувае нихто чужый и що громада досыть задоволена зъ нёго, бо вчыть «дитвакивъ» пыльно, не бье въ школи, тай и зъ людьмы людяный: у всему порадыть и не одного й гришмы поратуе, хочъ самъ жыве бидно. Отакъ розмовляючы, мы дійшлы до «чколы», що стояла на крутому берези надъ потокомъ. Зайизду до неи не було ніякого, тильки стежка гори́ невелычкымъ, пустымъ огородомъ. Школа була така жъ силянська хата пидъ соломою, якъ и инши, збудована хиба о стилько видминно видъ селянськихъ, що складалася зъ двохъ половынъ, передиленыхъ вузкымы синьмы. Одна половына зъ трёма викнамы до города, се була шкильна зала, а друга зъ двома викнамы — помешкання вчытеля. Передъ сею половыною огородъ бувъ скопаный, засадженый ярыною ⁷), зъ-мижъ. якои тутъ и тамъ выросталы гарни щепкы яблунь та грушъ; плитъ отинювалы густи корчи садженои малыны, поричокъ та «вепрынъ» ⁸). Въ однимъ кути стала альтанка, отинена густымъ дыкымъ хмелемъ та обсаджена смеричкамы. Смеричкы, засаджени въ два ряды передъ дверыма, по пьять у кождимъ ряди, заступалы мисце кганку. Двери булы заперти, але учытеля мы засталы въ альтани. Пора була литня, вакаційна и шкильного заняття не було; винъ очевыдно порався въ своимъ огороди, а теперъ видпочывавъ у альтани та покриплявся кваснымъ молокомъ и чорнымъ, жытнимъ хлибомъ.

Я війшовъ до альтаны й поздоровывъ ёго. Винъ мотнувъ головою, не видповидаючы ничого на мое поздоровлення и не встаючы зъ мисця. Я попросывъ ёго переночуваты мене и моёго провидныка. Винъ выдывывся на мене якымось тупымъ поглядомъ и, не перестаючы жоваты, давывся досыть довго, не говорячы ани слова. Я стоявъ у входи и дывывся на нёго зъ заклопотаннемъ, не знаючы, якъ мени буты. На помичъ мени прыйшовъ селянынъ, що прыпровадывъ мене.

— Та вже, пане навчытелю, будьте ласкави! Я бы й самъ переночувавъ паныча, але знаете, въ мене тисно. А въ коршми не хочуть, бо тамъ блощыци.

Учытель поклавъ ложку, вставъ и, не кажучы до мене ани слова, выйшовъ зъ альтаны та пишовъ до перелаза, за якимъ стоявъ мій угроруськый провидныкъ зъ парою коней.

— Ты видкы? — запытавъ винъ.

— Та зъ Воливця.

— А багато взявъ видъ паныча?

— Та два рынцьки ⁹).

— А заплатылы тоби?

— Та заплатылы.

— Ну, то сидай на коня и йидь до-дому. Ще маешъ часъ дойихаты.

— Та чому ни. До ночы дойиду до своеи граныци, а тамъ я вже якъ дома.

— Ну, то добре. На, маешъ шустку ¹⁰) на тютюнъ. Йидь, а я вже паныча проведу, куды треба буде. Я зъ неменшымъ якъ доси зачудованнемъ слухавъ тои розмовы и дывувався, якъ се такъ пань учытель, не розвидавшыся гараздъ, розпоряджается моимъ провидныкомъ. Я наблызывся до него и сказавъ: — мени бы треба до Туркы.

— Добре, добре, най винъ йиде, — видповивъ якось байдужно учытель, навить не обертаючыся до мене, и мій провидныкъ пойихавъ. И мисцевый селянынъ поклонывшыся пишовъ соби додому. Мы лышылыся сами.

— Позвольте вамъ представытыся, — сказавъ я, зновъ наблыжаючыся до нёго.

Винъ усмихнувся якымось сылуванымъ смихомъ.

— Нибы я не знаю тебе! За першымъ разомъ пизнавъ. То хиба ты не пизнавъ мене.

Я прыдывывся ёму, та не мигъ пизнаты. Се бувъ чоловикъ на выдъ 35 литъ, зъ довгою, чорною бородою, трохы згорбленый, у литній полотняній блюзи и въ такыхъ самыхъ штанахъ, зъ якымось не то меланхолійнымъ, не то заляканымъ и непрытомнымъ выдомъ. Ёго очы немовъ уныкалы вашого погляду, але тоди, колы винъ не чувъ на соби вашого погляду, воны спочывалы, вперти десь у одну точку, въ якусь далечинь, немовъ видсы вызыралы когось. Я глядивъ та не мигъ пизнаты ёго. Винъ якось скрывывся, дали здвыгнувъ плечыма и похылывъ голову.

— Ну и не дыво. Давно мы бачылыся. А ты навить у мене въ хати бувъ. Морымуха Опанасъ — тямышъ?

— Та не може буты! — скрыкнувъ я. Опанасъ! Ни, ни за що не пизнавъ бы! Та Господь зъ тобою! Видкы ты тутъ узявся? Вчытелюешъ? И въ такимъ глухимъ закутку! И стильки литъ я не чувавъ про тебе... Ну, ходы, оповидай, що зъ тобою?..

Я засыпавъ ёго пытаннямы, та винъ похылывъ голову и якось зъ-пидъ лоба дывывся на мене, немовъ бы або не вирывъ у щыристь моего зацикавлення, або миркувавъ надъ тымъ, якъ бы выкрутытыся видъ моихъ запытань.

IV.

У вечери при лямпи мы сыдилы въ кимнати вчытеля и розмовлялы. У мене знайшовся чай та цукеръ, панъ учытель роздувъ огонь та розигривъ окрипъ, и мы згадалы старый школярськый звычай, попываючы гарячый чай та закусюючы хлибомъ та брындзою. Морымуха йивъ зъ апетытомъ, слухавъ моихъ оповидань, та самъ говорывъ мало. Оповидаючы про спильныхъ знаёмыхъ, учытеливъ та товарышивъ, я пыльно дывывся на нёго, сылкуючыся пизнаты давнёго Опанаса, та все щось немовъ перепынювало мени, заслонювало знаёми рысы, показувало въ прывычнимъ для мене облыччи якись чужи, незвисни мени рысы. Я мавъ таке вражиння, немовъ бы въ жыттю того чоловика пройшла якась шырока й глыбока борозна, якою видорано ёго мынуле видъ теперишнёго. Кильки разивъ мени здавалося навить, що въ заляканій чы апатычній души сёго нового Опанаса ворушытся щось, блымае якыйсь огныкъ, що радъ бы освитыты сю дывну борозну, що якись пытання, якись прызнання снуются у нёго на языци, ради зирватыся та вылытыся, але якась таемна сыла зупыняе, прогонюе ихъ назадъ у глыбыну ёго души. Я постановивъ соби допомогты тымъ боязкымъ пташкамъ зирватыся и вылетиты, постановывъ, якъ кажуть, легенько потягнуты Опанаса за языкъ.

— А я недавно бувъ у твоимъ сели, — закынувъ я несподивано.

— Въ моимъ, — зъ якоюсь дрожью въ голоси видповивъ Опанасъ. И сумно всмихаючыся, додавъ: — де тамъ у мене яке село? хиба те мое, де я теперъ.

— У твоимъ риднимъ, — поправывъ я. — Тамъ, де твоя батькивщына була.

— Мынулося, забулося!

И винъ махнувъ рукою и звисывъ голову.

— Ну, але тебе тамъ люде не забулы. Хочъ нихто не мигъ сказаты мени, куды ты подився.

— Благословляють мене?

— Не можу сказаты, щобъ такъ дуже, — мовывъ я. — А все таки не можуть выйты зъ дыва, що тоби сталося, що ты такъ ни сило, ни впало продавъ свою батькивщыну. А особлыво я здывувався. Адже я знавъ, якъ ты любывъ іи.

Опанасъ кынувся мовъ ужаленый.

— Ты знавъ! — Що ты знавъ? Ты мигъ знаты лышъ частыну. А про те...

Винъ зновъ махнувъ рукою и звисывъ голову.

— Ну, Опанасе, скажы по правди, що се зъ тобою сталося? Такъ ты якось ни зъ сёго ни зъ того счезъ изъ нашого горизонту, такъ безслидно пропавъ... А ще потимъ та нагла продажъ батькивщыны...

— Се не потимъ було, а дрибку передъ тымъ, — нервово, мовъ зачипленый за болюче, втрутывъ Опанасъ.

— Ну, то вже чы потимъ, чы передъ тымъ, а все такы загадка. Я довидався про смерть твоихъ старыхъ и думавъ, що ты пишовъ систы на грунти та господарюваты. Вже збырався пысаты тоби на село, колы якось прыпадкомъ довидався видъ селянъ, що ты продавъ усе...

— Ще до того жыдови! — додавъ винъ зъ гиркымъ усмихомъ.

— И выбрався кудысь. Зрозуміешъ и самъ, що я не знавъ, що й думаты про се.

— И щожъ ты думавъ?

— Ничого не думавъ. Зупынывся на тимъ, що тутъ якась загадка, якои самою логикою не розвьяжешъ.

— А инши товарыши що?

— Якось не доводылося ни зъ кымъ говорыты про тебе. Ты въ товарыствахъ николы не бувавъ.

— Ну, певно, забулы! — мовывъ Опанасъ. — И добре такъ.

— Але скажы, що таке тоби сталося? Йшовъ у одынъ бикъ и раптомъ звернувъ зъ дорогы, тай гатьтя! Немовъ якась киценька перебигла тоби дорогу.

Опанасъ ажъ пидкынувся, мовъ ужаленый.

— Киценька! Ты тямышъ іи?

— Кого?

— Адже ты отсе згадавъ про неи. Значить знаешъ щось. Догадався! Чы може чувъ що видъ когось? А може вона сама?..

И винъ зъ жахомъ вперъ въ мене очи.

— Выбачай, Опанасе, але я бигме не розумію тебе. Про кого я згадавъ? Хто такый вона сама?

— Киценька.

— Що за киценька?

— Якъ то? Не тямышъ Киценькы? И не знаешъ моей исторіи?

— Та ничогисинько жъ. И про яку се ты киценьку?

— Не тямышъ? А, правда, ты не бувавъ у Суберлёвои.

— Бувъ пару разивъ.

— Ну, то може прыгадаешъ. А въ тимъ...

Я прыгадавъ соби кавярню Суберлёвои, що була на рози вулыць Вирменьськои и Гродзицькыхъ. Се була нична кавярня зъ дамською обслугою, своего часу ославлене мисце гулянокъ золотои молодижы. Я заходывъ туды ридко и то лыше въ день, тому й не дыво, що назва Киценькы не сказала мени ничого.

— Тамъ була одна панна, — мовывъ якось нехотя Опанасъ. — Свого часу славна була. Іи звалы Киценькою. Брунетка, зъ роскишнымъ волоссямъ, зъ чорнымы. блыскучымы очыма. Лыце — кровъ зъ молокомъ. Зубы чудови. На устахъ усмихъ такый, що ажъ за серце хапавъ. Голосъ — у розмови, не въ спиви, бо вона мало спивала — але такого голосу я не чувъ николы. Тай загаломъ уся вона, кождый іи рухъ, кожда рысочка, кожде слово, кождый позыркъ іи очей — усе въ неи було таке, що я видъ першои хвыли забувъ себе, все въ неи мени выдавалося невыданымъ и нечуванымъ, такымъ, якому нема пары въ свити. Не даромъ кажуть, що закохання — слабисть, манія; колы я побачывъ іи, почувъ іи голосъ и усмихъ, на мене найшла така хороба и то въ такимъ сыльнимъ степени, що я навить здуматы не мигъ того, щобъ ій опертыся. Знаешъ, що я звычайно не бувъ ласый до жиноцтва, ани надто чутлывый. Але тоди се наскочыло на мене раптомъ, зъ такою сылою, що я цилкомъ стратывъ застанову. Такъ мовъ бы зъ лисовои гущавыны наразъ выйшовъ на лисову пожежу. И я станувъ безъ власнои воли, безъ сылы, безъ тямы. Чувъ, що судьба заглянула мени въ очи и що не втечу видъ неи.

Опанасъ зупынывся. Винъ ажъ задыхався, наговорывшы стилько однымъ духомъ. На ёго блидому лыци запалавъ гарячый румьянець, мовъ и справди выпеченый пожежою. Винъ говорывъ зъ очыма, втупленымы въ землю, немовъ углыблявся въ свое внутришне життя и боявся глянуты мени въ очи, щобъ я кризь ныхъ не заглянувъ ёму въ душу. Помовчавшы трохы та сёрбнувшы чаю, винъ заговорывъ зновъ, проты свого звычаю, сквапно, урывано, немовъ ловлячы образы, що неслыся по овыди ёго души мовъ дощови хмары.

— Я не бувъ частымъ гостемъ у Суберлёвои. Але разъ засыдився до пизнёго вечера. Сыджу за газетою, колы пидвивъ очи, побачывъ іи. Вытрищывъ очи, мовъ самъ соби не вирывъ. Зачудовання — се було перше, найсыльнійше чуття, яке опанувало мою душу. «Невже»! «Чы справди»! — Таки пытання вертилыся въ моій голови, мовъ сухе лыстя въ осиннёму витри. Я сыдивъ и дывывся на неи. Колы вона проходыла помижъ столамы, мои очи бигалы за нею, якъ вирни собакы за паномъ. Колы наблыжалася до мене, мене кыдало въ жаръ, пробигало дрожью. Колы вона счезала, я сыдивъ мовъ оглушеный и ждавъ іи. Мынала годына за годыною; у мене навить не ворушылася думка въ голови, щобъ йты кудысь. Йты? Куды йты, колы тутъ бувъ увесь свитъ, було сонце, було жыття. Десь коло одынадцятои прыйшлы де-яки товарыши, вже добре пидпыти, зъ голоснымъ реготомъ, весели, спивучи. Воны позасидалы пры двохъ столахъ, замовылы цилу масу коньякивъ, а побачывшы мене, прытяглы мене до себе, Вона війшла, несучы замовлени коньякы.

— А, Киценька! — закрычалы воны и почалы тыснутыся до неи. — Servus, Кицю! Якъ ся маешъ? Здорова була! Wie gehts?

Десяткы рукъ простягалыся до неи, одни бралы чаркы зъ коньякомъ, инши тыслыся до іи грудей, рукъ, плечей, стану, доторкалыся іи, щыпалы іи. Я весь тремтивъ, стоявъ мовъ обсыпаный прыскомъ, у мене въ голови шумило, немовъ мене оглушено довбнею. А вона йшла спокійно, байдужна на вси безсоромни рухы, дотыкы та окрыкы. На іи лыци грала якась маестатычна усмишка, немовъ увесь отой пьяный гармидеръ не досягавъ до іи пьятъ, не мигъ доторкнутыся до неи, ани тымъ менше опоганыты іи. Я такожъ узявъ чарку зъ іи рукъ и почувъ пры тимъ, якъ іи очи спочылы на мени. Я затремтивъ увесь, кровъ ударыла мени до головы, и та чарка коньяку полылася въ мое нутро мовъ огненна течія. Я якось безтямно зажадавъ ще однои «колійки», а дали не тямлю, що діялося зи мною. Знаю лыше, що у мене въ кышени було двадцать гульденивъ, изъ якыхъ я другого дня не знайшовъ ани цента, що мы ревлы писень и перекыдалыся цынизнымы жартами, що вона сыдила у мене на колинахъ и торгала мене за вуха, а я плакавъ, цилувавъ іи рукы и безтямно белькотавъ: — Киценько! Жытте мое! Киценько!

Хто, колы й якъ завивъ мене до-дому, роздягъ и поклавъ до лижка, я й досы не знаю. Я прокынувся другого дня ажъ десь надъ вечеромъ зъ трискучымъ болемъ головы. Въ горли щось пекло, въ ухахъ шумило и я не мигъ отямытыся, де я и що було зо мною. Та колы нарешти я зволикся зъ лижка и вымочывъ голову въ води, мени почала вертаты памьять прожытои ночи. Я не почувавъ ни сорому, ни жалю, не миркувавъ ни про що, хиба про те, що у мене нема грошей, щобъ и сеи ночи бачыты іи, буты зъ нею. Та се була не велыка ще турбота. Я однымъ позыркомъ обмиркувавъ, що зъ моеи гардеробы можно продаты, щобъ добуты гроши. Кныжкы, розуміется; безъ ніякого миркованя пишлы заразъ «на гебраику». Пишовъ и годынныкъ. О десятій я вже сыдивъ у кавярни и зновъ мучывся: и горивъ, и тремтивъ, дывлячыся на неи. Вона ходила по-мижъ столамы гарна, маестатычна; ани слиду втомы, перепою, невыспаннои ночы не було выдно на іи непорочно-чыстимъ, дытячо-невыннимъ лыци. На мене вона якось не дывылася, а може тильки робыла такый выдъ, немовъ не бачыть, не пизнае мене. Я просыдивъ отакъ мовчкы до першои годыны, пывъ одну чарку по другій и не осмилювався заговорыты до неи, тай вона не чипала мене, хочъ тутъ то тамъ поблызу мене лунавъ іи сриблыстый смихъ, колы до неи заговорювалы або зачипалы іи знаёми панычи. По першій я выйшовъ зъ кавярни и пишовъ до-дому.

Почалося для мене жыття видъ ночы до ночы. Я покынувъ ходыты на универсытетъ, покынувъ думаты про себе, про свою будущыну, жывъ тильки тымъ, що бачывъ іи, ловывъ вухомъ іи смихъ та іи слова, думавъ про неи. Писля тои першои ночы я не пробувавъ заговорыты до неи, тай вона, бачучы, що я не пью и не сыплю гришмы, не цикавылася мною и немовъ и зовсимъ не добачала мене. Та мени було про се байдуже. Я не бувъ заздрисный, колы инши жартувалы зъ нею, обіймалы, щыпалы або цилувалы іи. Я, бачылось, навить не любывъ іи такъ, якъ люблять закохани. Я тильки почувавъ невидхыльну потребу що дня бачыты іи, такъ якъ почуваемо потребу свитла та повитря.

Мы допылы чай, але спаты намъ не хотилося. Мени цикаво було дослухаты до кинця Опанасову драму, въ якій для мене выявлялася чымъ разъ яркійше вся ёго тыха, та глыбоко прыстрасна натура. А Опанасъ очевыдячкы радъ бувъ, що може передъ кымось высповидатыся, що знайшовъ слухача, якый розуміе ёго и сымпатызуе зъ нымъ. Винъ потеръ долонею чоло, поглядивъ на мене якыйсь часъ недовирлыво, немовъ боявся моёго осуду, але, не бачучы на моимъ лыци ничого такого, що могло-бъ знеохотыты ёго, видвернувся зновъ очыма до кута и почавъ тыхымъ голосомъ:

— Сказаты тоби по-правди, все те, що дали сталося зи мною, се бувъ якыйсь такый чортивськый танець, що я й досы не прыберу ёму назвы. Иноди мени здается, що то бувъ сонъ, що я видтоди й доси сплю и ось-ось прокынуся такымъ самымъ студентомъ, якымъ бувъ тоди, якымъ побачывъ Киценьку. А иншымъ разомъ я готовъ вирыты въ чудо, въ прызначення, въ чары, въ що хочешъ, такъ неправдоподибнымъ выдается мени все те, що тоди сталося зи мною. Зрозуміешъ, що й оповисты тоби всю отсю исторію не зумію докладно. Мабуть не одно важне дило шмыгало поузъ мене, а я й не завважувавъ ёго, и навпакы, моя увага не разъ середъ того шаленого выру подій зупынялася на маловажныхъ дрибныцяхъ, на прывыдахъ, изъ якыхъ потимъ годи було злипыты щось циле та прыродне.

Почалося зъ того, що одного дня я одержавъ изъ дому телеграму. «Прыйизджай заразъ. Твій тато». Щось немовъ торкнуло мене въ души, колы я прочытавъ ти слова. Але телеграму я одержавъ о девятій годыни вечеромъ, саме колы выбырався до кавярни Суберлёвои, щобъ пасты свои очи выдомъ Киценькы. У мене тремтилы рукы. Я кынувъ телеграму на стилъ, не думаючы про неи, натыснувъ шапку на вуха, бо на двори ревла та свыстила хуртовына и была въ очи снигомъ, и побигъ вулыцямы. У мене було ще въ кышени килька гульденивъ, одержаныхъ за продажъ годынныка. За пивъ годыны я сыдивъ уже въ кавярни середъ клубивъ дыму та пьяного гамору, пывъ чорну каву, чытавъ газеты, а властыво чытавъ иноди очыма надруковани сторинкы, а самъ ненастанно глядивъ на двери, якымы мала війты вона. Але мынула десята — вона не прыходыла, мынула одынадцята — іи не було, мынула дванадцята — Киценькы ни слуху ни духу. Я сыдивъ мовъ у горячци, пывъ одну чарку за другою, въ голови у мене шумило, передъ очыма скакалы друковани буквы зъ газетъ, яки я державъ у рукахъ, та думка не клеилася въ моій голови. Нарешти по важкій боротьби зъ самымъ собою я зважывся запытаты у однои зъ тыхъ панночокъ, яки услугувалы сёгодни, що сталося зъ Киценькою?

— О, вона вже не прыйде сюды! — весело видповила панна, сидаючы биля мене и дмухаючы мени дымъ изъ своеи папироскы просто въ очи.

— А то чому! .

— А вамъ цикаво знаты?

— А вже-жъ цикаво.

— А мени нецикаво оповидаты.

— А чого треба, щобъ васъ зацикавыты?

— Го, го багато де-чого треба. А попередъ усёго два келишкы коньяку, щобъ добре бесидувалося.

Я веливъ прынесты два келишкы коньяку. Вона стукнулася зи мною, прыгубыла свою чарку, а решту вылыла на тацку. Я такожъ лыше прыгубывъ и не пывъ.

— Отже що сталося зъ Киценькою?

— Нема іи.

— А дежъ вона?

— А на що вамъ знаты?

— Треба.

— А по-що треба? Такъ вамъ вона сподобалася?

— Та вже чы сподобалася, чы ни, а треба.

— Э ни, я на таке не пышуся. Кажить, подобалася вамъ, чы ни?

— А вже-жъ сподобалася.

— И вы закохани?

— Смертельно.

Мои уста сміялыся, а за серце стыскало щось мовъ клищамы.

— А, колы смертельно... Але пыйте! Чому не пьете!

Я выпывъ.

— Ще два коньяки! — гукнула вона кельнерови.

— Панъ велять? — запытавъ мене кельнеръ, не дывлячыся на неи.

— Такъ! — сказавъ я машынально, не зводячы зъ неи очей. Вона зновъ дмухнула мени дымомъ изъ своеи цыгареткы просто въ очи.

— Смертельно! Бидный хлопчына! И за що властыво? Ну, скажы, за що ты любышъ іи?

— Або я знаю! Такъ якось трапылося. Але де вона?

— Може дома.

— Чомъ не прыйшла сюды?

— Бо іи видправлено. А може й сама выступыла. Сёго не знаю.

— А де вона жыве?

— Тутъ же на другимъ поверси.

Мене мовъ штовхнуло щось. Я хотивъ бу въ у тій самій хвыли видипхнуты свою розмивныцю, зирватыся зъ мисця и безъ тямы бигты кудысь, бигты до неи, щобъ лышъ побачыты іи, буты на хвыльку блызько неи. Та все такы я перемигъ себе, зробывъ байдужне лыце, поклыкавъ кельнера, заплатывъ и выйшовъ. Опынывшывся на вулыци, я мымохитно обтеръ соби питъ изъ чола и важно видитхнувъ, мовъ вырвався зъ-пидъ тяжкого тягару. Потимъ я пишовъ вулыцею навманя, сылкуючыся змиркуваты, що властыво сталося и що значыть для мене ся новына? Вона покынула службу въ кавярни. Чому? Ну, се байдуже. Але вона безъ службы. Може въ прыкримъ становыщи? Може іи прогнано, скрывджено пры выплати? Може у неи стара маты, дрибни сестры та браты, якыхъ вона мусыть удержуваты? Мени набигалы на умъ рижни сытуаціи. де дивчына, нибы то пропаща, являлася героинею, що жертвувала свою дивочу честь для удержання своеи ридни. Я постановывъ соби навидатыся до неи, розпытаты у сторожа про іи обставыны, виддаты все, щобъ допомогты ій. Я укладавъ соби рижни пляны, якъ доступыты до неи, сблызытыся до неи, здобуты іи довирья, и зъ тою постановою зайшовъ додому, розибрався на-потемкы и лигъ спаты.

И спавъ твердо десь до другои по-полудни. Мене збудыло сыльне стукання до дверей. Лыстокъ изъ телеграмою. Я видчынывъ, пидпысавъ рецеписъ, машынально розирвавъ телеграму, прочытавъ. «Прыйизджай заразъ. Твій тато!» Я здывувався. Що се таке? Я-жъ уже диставъ таку телеграму. Чы се та сама надана черезъ помылку другый разъ? У насъ почтаръ иноди напьется та перепутае высылку. А колы ни, що се значить? Чого два разы те саме телеграфують? Чого прыйизджаты теперъ, зымою, въ таку фугу? Зализныча станція у насъ мала, видъ неи чотыры мыли дорогы саньмы, у мене нема й одежи такои, щобъ можно було пускатыся въ таку дорогу. Що се може значыты? Я теръ долонею чоло, мучывся думкамы, напывся воды и заснувъ. А колы прокынувся десь коло пьятои, одынокою моею думкою була Киценька. Що зъ нею? Якъ добратыся до неи? Де здыбаты іи? Про телеграму я й не думавъ. Зибрався, замкнувъ покій и выбигъ на мисто. Пообидавшы, я побигъ на Вирмяньску и почавъ ходыты попередъ камьяныцею, надіючыся здыбаты Киценьку, колы буде входыты або выходыты зъ брамы, а тоди вже, — що тоди буде, я й не брався думаты, але чувъ у своій души якусь незломну постанову, якусь непохытну певнисть, що тоди здобудуся на якыйсь ришучый крокъ.

Десь коло семои вона выйшла, гарно одягнена, въ барвыстимъ капелюси зъ велыкымъ струсячымъ перомъ. У мене завмерло серце. Я поклонывся ій, але пидійты до неи, заговорыты не було ани думкы. Вона злегка кывнула мени головою и пишла гордо выпрямлена вулыцею. Я йшовъ за нею въ виддаленню якыхъ двадцятёхъ крокивъ. Я не зводывъ очей зъ іи капелюха, мовъ морякъ изъ полярнои звизды. Мене потручувалы, мени ставалы на ногы, снигъ замитавъ мени очи, та я не зважавъ ни на що. А вона озиркнулася разъ, озиркнулася другый разъ и очевыдно все пизнавала мене. Що діялося въ моій души въ ту пору — страшно подуматы. Одынока думка: не вже вона така? Ся думка така, натуральна въ даннимъ становыщи, выстарчала для мене за циле пекло. Я бигъ за нею, весь тремтячы, задыханый, безтямный, а вона, здавалося, йшла все швыдше, виддалялася видъ мене все бильше, выбырала сами найлюднійши вулыци, потимъ выйшла на рынокъ, пройшла однимъ бокомъ, выйшла на Трыбунальську. Іи капелюхъ чымъ разъ частійше тонувъ у потоци чужыхъ темныхъ постатей и наразъ счезъ зовсимъ. И я побигъ напередъ, кынувся сюды й туды — нема Киценькы. Мовъ шаленый бигавъ я по всихъ сумежныхъ вулыцяхъ, довкола рынку, по Галыцькій, по Маріяцькій площади, — ниде не було іи. Счезла, мовъ парою розвіялась. Снигъ липывъ чымъ разъ дужчый. Коло десятои почалы вулыци пуститы. Я ще якыйсь часъ ходывъ, мовъ вартовый передъ брамою тои камьяныци, де жыла вона, але даремно ходывъ: Киценькы не було ани слиду. Мабуть вернула до-дому швыдше. А може знайшла де-иншый обовьязокъ, що зупынявъ іи всю ничъ? Але де? Ничныхъ кавярень такыхъ, якъ Суберлёвои, у Львови не було. Я даремно ломавъ соби голову и по дванадцятій, весь розбытый, утомленый, мокрый и зиприлый, вернувъ до-дому. Сторожъ, видчыняючы мени браму, набурчавъ на мене, що разъ-заразъ волочуся такъ до пизна, а тутъ телеграфный писланець розби́гався зымою. Що за лыхо зъ тымы телеграмамы? — подумавъ я и махнувъ рукою, мовъ обганяючыся видъ влазлывои мухы. Але вдумуватыся въ сытуацію моеи батькивщыны я не мавъ ани часу, ани охоты, ани сылы. Я роздягся, весь продрогъ у нетопленій хати и, обвынувшыся ковдрою та накынувшы ще на ковдру все мое мокре убраня, я лежавъ, дзвонячы зубамы та трясучыся мовъ у пропасныци, покы важкый сонъ не налигъ на мои повикы.

Рано я прокынувся зъ сильнымъ болемъ головы. Я мавъ таке чуття, що хтось довбнею бье мене по тимью. Важко стогнучы, я пидвивъ голову и тильки по хвыли розибравъ, що хтось сердыто стукае до моихъ дверей. Я зволикся зъ лижка, босымы ногамы пишовъ до дверей и видчынывъ. У клубахъ морознои пары, що бухнула до покою, стоявъ возный видъ телеграфу.

— Я вже думавъ, чы васъ не вбыто, або чы вы не загорилы, — мовывъ винъ. — Пивъ годыны стукаю до дверей, та годи васъ добудытыся.

И винъ подавъ мени дви телеграмы.

— Зъ одною я вчора не мигъ васъ дождатыся, — пояснывъ винъ. — Надіюся, що нема тамъ ничого пыльного.

Я пидпысавъ обыдва рецеписы, давъ возному двадцать крейцаривъ, затулывъ обыдви телеграмы въ жменю и, сичучы зубамы, замкнувшы двери, закопався зновъ пидъ ковдру. Якась невымовна млисть опанувала мене; якесь ослаблення не то тила, не то воли. Я лежавъ, якъ колода, грився. Ворухнутыся рукою або ногою выдавалося мени велычезною, надсыльною працею. Зъ телеграмамы въ жмени я швыдко заснувъ, не розгортавшы ихъ.

Що було дали, я не тямлю. Мовъ кризь сонъ прыгадуются якись люти стукання, якись голосы, якись холодни рукы, що стыскалы мене мовъ клищамы, а дали все заволикае сира, непрозора мряка.

VІ.

Опанасъ помовчавъ хвылю, передыхнувъ, обтеръ питъ, що выступывъ ёму на чоло, и, зырнувшы не смило мени въ очи та переконавшыся, що я не дримаю, почавъ оповидаты дали.

— Я прокынувся въ шпыталю. Мени сказалы, що я пролежавъ безъ тямы два тыжни. Безтямного спровадылы мене люде. Колы сторожъ, почувшы стогнаня въ моимъ покою, поклыкавъ полицію, ся выважыла двери и велила забраты мене до шпыталю. Обыдви телеграмы и пару лыстивъ, що прыйшлы булы въ часы моей хоробы, знайшовъ я обикъ себе въ шуфляди нахткастлыка¹¹). Въ одній телеграми булы слова: «Благословлю тебе, твій тато», а въ другій видомисть про смерть моёго тата. Въ лысти нашъ громадськый пысаръ доносывъ мени про те, якъ мій тато, а заразъ по нимъ моя мама, занедужалы на тыфъ, якъ обое бажалы конче бачыты мене передъ смертю, посылалы писланця за писланцемъ до телеграфу, якъ тато не диждавшыся мене вмеръ, а за нымъ до трёхъ день умерла й мама. Теперъ зъ поручення начальныка громады доносывъ мени, що мою ридну хату опечатано, що тато пры свидкахъ полышывъ для мене все свое добро, що про се вже заявлено до суду, и взывавъ мене, щобъ я якъ найшвыдше зголосывся обняты въ посидання свою батькивщыну.

Я чытавъ ти документы и дывувався. Мени здавалося чомусь, що все те мени видоме, що я самъ бувъ тамъ, ишовъ за похорономъ своего батька, прынявъ благословенство видъ матери и перебувъ усе те, що повыненъ бувъ перебуты пры такій нагоди. И ни що теперъ не ворушылося въ моимъ серци пры тій висты. Такъ видъ разу й выйшло, немовъ усе те такъ и мусило статыся, и власне теперъ, у сю пору. Я почувъ навить якесь облекшення, мовъ на мени порвалыся якись пута, що вьязалы мене, и мовъ теперъ я буду мигъ свободно полетиты кудысь, розпочаты щось таке, про що передъ тымъ навить не смивъ подуматы. Про Киценьку я неначе зовсимъ забувъ, — вона не истнувала для мене, въ голови не ворушылася про неи ани одна думка.

Я пролежавъ ище килька день у шпытали, покы мигъ выйты на свитъ. Та скоро тильки я выйшовъ на вулыцю и мене обхопыло холодне сичневе повитря и въ очахъ замыгтилы діяменты — видблыскы сниговыхъ зирочокъ, розискреныхъ сонцемъ, я въ тій самій хвыли почувъ, якъ думка про Киценьку, непереможне бажання летиты до неи, шукаты іи, кынуты ій до нигъ усе що маю, виддатысь ій увесь безъ огляду — опанувалы всю мою истоту. Ще не твердымы крокамы я поспишывъ на Вирменську и почавъ вартуваты передъ брамою, видкы надіявся выходу Киценькы. Пару годынъ я ждавъ даремно, перемерзъ и пустывся ходыты по вулыци, колы наразъ на рози наткнувся на Киценьку. Вона шла зъ рынку. Я зъ неопысаною тривогою поклонывся и ставъ неначе вкопаный. Вона зиркнула на мене, всмихнулася, зупынылася, подумала щось, потимъ прыступила до мене и мовыла коротко:

— Ходы до мене!

Я жахнувся, немовъ бы ось тутъ коло мене вдарывъ гримъ. Та про те я машинально пишовъ за нею. На другимъ поверси въ одчыненыхъ дверяхъ вона ждала на мене зи свичкою въ руци. Я зупынывся въ неришучосты. Вона взяла мене за руку и потягла за собою, шепнувшы одно слово:

— Ходы!

Я війшовъ. Вона замкнула двери и попросыла мене зняты пальто и систы соби. Іи помешкання складалося зъ просторого, ясного покою й ныши, де стояло іи лижко. Покій бувъ урядженый якъ салёныкъ, обставленый зи смакомъ, хочъ безъ выставносты. На мене дыхнуло любе тепло, не знаю чы видъ натопленои печы, чы видъ іи особы. Вона скынула зъ себе пальто, и опынылася переди мною въ елегантній вовняній сукни, скромно и зи смакомъ зачесана. На іи лыци не выдно було ани слиду заклопотання. Поверталася свобидно, зъ тою властывою ій маестатычною граціею, що такъ хапала мене за серце. Повештавшыся по помешканню, поправывшы передъ зеркаломъ волосся и кокарду пидъ шыею, немовъ хотячы даты мени хвылю часу отямытыся, вона станула передо мною и, вдывляючыся мени въ лыце, зъ таемнычымъ усмихомъ запытала:

— Любышъ мене?

Я не видповивъ ничого, тильки вхопывъ іи обыдви рукы и почавъ покрываты ихъ поцилункамы. Слёзы рынулы мени зъ очей, закапалы на іи рукы.

Вона сила биля мене на крисли и прыгорнула мене до себе, прытулыла мою голову до своихъ грудей. Я тыхо хлыпавъ.

— Ну, ну, цыть, дурненькый! — мовыла вона. — Я все знаю. И чого було не прыйты заразъ тоди, якъ тоби Наталя казала? Треба було конче простужуватыся и йты до шпыталю?

Я зъ жахомъ поглянувъ ій у лыце.

— Кажу жъ тоби, що все знаю. Про тебе було въ газетахъ. И про те, що твои стари померлы.

Я тильки въ тій хвыли догадався соби, що телеграмы и лыстъ, яки я знайшовъ у шпытали, булы порозпечатувани. И якъ се я въ першій хвыли не доглянувъ сёго? А вона встала, поправыла вогонь у печы и лямпу на столи и зновъ стала переди мною.

— Ну, скажы що? Чого тоби треба видъ мене?

— Ни чого, — видповивъ я. — Я счаслывый тымъ, що ты дывышся на мене.

— Ха, ха, ха! — засміялась вона. — Отъ ище дывачына! Ну, але скажы, що думаешъ робыты теперъ?

— Не знаю. Ничого не думаю.

— А багато лышылы тоби стари?

— Не знаю. Грошей певно ніякыхъ, але господарство, поле...

— Килько жъ се може буты вартъ?

— Не знаю. Тры, чотыры тысячи.

— Гмъ!

Вона пару разивъ пройшлася по покою, немовъ обмирковуючы щось, а потимъ зновъ стала переди мною.

— И що жъ ты думаешъ робыты зъ тымъ?

— Не знаю.

— Може хочешъ иты на село, осисты на грунти? А може й видъ мене зажадаешъ, щобъ я йшла зъ тобою, зробылася селянкою и годувала гусей та свыней?

Я зъ перелякомъ выдывывся на неи. Таке жадання выдалося мени чымсь бездонно абсурднымъ та неможлывымъ.

— Ну, скажы бо! Говоры! Думай!

И вона обома рукамы потермосыла мене за плечи.

— Зроблю все, що звелышъ, — прошептавъ я.

— Такъ? Ну, се гарно. За се люблю тебе. На!

И вона нахылылась и поцилувала мене въ чоло. Видъ дотыку іи устъ у мене мовъ огняни мурашкы забигалы по-пидъ шкирою.

— Слухай же! — мовыла вона, зновъ сидаючы биля мене и прыгортаючы мою голову до своеи груды ливою рукою. — Подобаешся мени. Хочешъ йихаты зо мною?

— Куды?

— Въ свитъ. Я не думаю сыдиты въ тимъ проклятущимъ Львови. Тутъ мени не мисце. Тутъ я Киценька и нищо бильше. А мене тягне до чогось выщого. Чую въ соби силу, талантъ, огонь. Хочешъ допомогты мени вырватыся зъ сеи проклятои норы?

— Все виддамъ, щобъ допомоггы тоби, — скрыкнувъ я зъ запаломъ.

Вона скоса зъ усмихомъ дывылася на мене.

— А ты навить гарный, колы не кыснешъ. Люблю такый запалъ у молодыхъ хлопцивъ. Дай уста.

И вона вхопыла обома рукамы мою голову, прыхылыла до себе и поцилувала мене въ уста. Я стратывъ памьять. Якась невымовна роскишъ наповныла мое серце. Думалось, що зомлію, що мынуся въ тій хвыли.

— Слухай же, — мовыла вона дали: — видъ ныни за тыждень йиду геть зи Львова. Мушу, не выдержу довше. Колы хочешъ йихаты зи мною, будь готовъ до того часу. Видъ ныни за тыждень. У-вечери. Ось тутъ. Зликвидуй свои дила, продай свою спадщыну, чымъ дорожче, тымъ липше. Робы якъ знаешъ. Видъ ныни за тыждень, у-вечери, ось тутъ, жду на тебе. Не прыйдешъ видъ завтра за тыждень, уже мене тутъ не буде и нихто не знатыме, де я. Якъ бы не ты, якъ бы не те, що ты подобався мени видъ першого разу, и якъ бы не ота прыгода зъ тобою, що попала въ газеты, я була бъ вже выйихала передъ тыжнемъ. Отже чуешъ? Розуміешъ? На, поцилуй мене и йды теперъ и робы якъ знаешъ. Я не сылую тебе, але ждатыму. Хочешъ закоштуваты счастя зо мною, то прыходь. Добра́-ничъ.

Я поцилувавъ въ іи уста, въ рукы и выйшовъ позбавленый до разу власнои воли, выйшовъ іи невильныкомъ. Моя доля була запечатана, и я не мигъ навить подуматы про те, щобъ боротыся зъ своимъ прызначеннямъ.

VII.

Опанасъ замовкъ. Я пидвивъ очи и глянувъ на нёго. Ёго лыце було смертельно блиде, зъ очей градомъ котылыся слёзы.

— Опанасъ! — скрыкнувъ я. — Годи тоби! Тебе занадто розворушують ти спомыны. Ходимъ спаты, а то ще занедужаешъ.

— Ни, не бійся — видповивъ винъ. — Не занедужаю. Навпакы. Ты не знаешъ, яку полекшу на серци робыть мени те, що можу разъ подилытыся тымы спомынамы зъ кымсь иншымъ. Десять литъ я мовчавъ и носывъ ихъ, мовъ каминь, на серци. То вже теперъ, колы твоя ласка и колы... Але ты може втомленый зъ дорогы, спаты хочешъ?

— Ни, зовсимъ ни! — запевнывъ я. Тай хиба бы чоловикъ деревомъ бувъ, щобъ твое оповидання не прогнало ёму сну зъ очей.

— Но, но, безъ комплементивъ! — осмихнувся винъ, обтеръ очи и веселишымъ голосомъ говорывъ дали.

— Мени зъ рештою не багато й лышылося оповидаты. Кинець исторыи не цикавый, можно й напередъ догадатысь ёго. Я заразъ на другый день пойихавъ у село, оглянувъ свою батькивщыну и заходывся шукаты купця на неи. Певна ричъ — по-тыхо. Селяне вси радылы мени вертаты въ село, господарюваты, але нихто не знавъ, шо кыпило въ моій души. Залагодывшы потрибни судови формальносты, я продавъ мисцевому арендарю всю свою батькивщыну за пьять тысячъ. Лыце горило мени зъ сорому, серце краялося, колы я пидпысувавъ контрактъ, але у мене не було выбору, надъ усимъ панувавъ образъ Киценькы. Думка про те, що се іи воля, іи наказъ, що вона жде мене зъ своимы палкымы обіймамы й огныстымы поцилункамы, зъ своею ненаглядною красою и граціею, — ся думка переважала все. И колы по доконаній продажи я, мовъ злодій, выйизджавъ изъ села, я прощався зъ нымъ безъ слизъ, безъ жалю; я чувъ тильки звыток зъ пятьма тысячореньсковымы банкнотамы на грудяхъ, а серце було повне Киценкы. И колы обурени селяне на видйизднимъ обкыдалы мене лайкамы, прокляттямы та жменямы болота, я кулывся та хылывся мовъ пидъ громомъ, але не почувавъ ніякого жалю, ніякого гниву, ніякого сорому. Киценька заслонювала мени весь свитъ, заминювала вси почуття, заповнювала вси бажання.

Бувъ останній вечиръ передъ вызначенымъ нею реченцемъ іи видйизду. Зъ якою душевною мукою бигъ я на Вирменську! Ану-жъ одурыла! Ану-жъ видйихала безъ мене! Що тоди? Передо мною рознимала чорну пащеку якась страшна безодня. Опынывшысь на рози Вирменськои, я зырнувъ у гору на іи викна. Ажъ, воны булы освитлени!» — значыть, не выйихала! Якъ выхоръ полетивъ я гори́ сходамы, застукавъ до іи дверей и, не дожыдаючы голосу, влетивъ до покою. Вона сыдила на велыкимъ куфри въ подорожнимъ убранню, зъ очыма, обернеными до дверей. Іи лыце було блиде-блиде, очи горилы.

— Ось я! — скрыкнувъ я, переводячы духъ, — И ось тутъ — на!

И я поклавъ передъ нею пьять тысячоренськыхъ банкнотивъ.

Вона всмихнулася и махнула рукою.

— Сховай се! Я ждала тебе. Бачышъ, я готова до дорогы. Подзвоны на сторожа, щобъ поклыкавъ фіякра.

Я подзвонывъ и розпорядывся, а потимъ обернувся до неи.

— А якъ бы я бувъ не прыйихавъ, запизнывся о пивгодыны, то ты була бъ видйихала безъ мене?

— Розуміется, — сказала вона коротко.

Я взявъ іи руку. Вона була холодна, якъ крыга.

— Що тоби таке? Ты хора? — запытавъ я іи.

Вона не видповидала.

— Киценько! Жыття мое! — скрыкнувъ я. — Скажы мени, ты ненавыдышъ мене? Не рада, що я прыйшовъ? Хотила йихаты сама, безъ мене? Колы такъ, то на тоби гроши и йидь. Я не маю ніякои претензіи.

Я подавъ ій гроши. Вона легкымъ рухомъ рукы видстороныла ихъ, потимъ усмихнулася — якъ мени здавалося, кризь слёзы — и своимъ звычаемъ, узявшы мою голову въ обыдви долони и прыгорнувшы іи до себе, поцилувала мене въ чоло и мовыла:

— Якый ты дурненькый! И не вгадавъ. Знаешъ, я вже почала була сумниватыся, чы ты прыйидешъ. Думала, що твоя батькивщына переможе въ твоій души мій образъ. Ну, а якъ бы ты не бувъ прыйихавъ. я була-бъ, розуміется, видйихала, але зъ однымъ намиромъ.

— Зъ якымъ?

— Се вже мій секретъ.

— Скажы мени ёго.

— По що?..

— По що? Щобъ я знавъ.

— Про мене. Зъ намиромъ — на найблыжчій станціи або за станціею кынутыся пидъ колеса зализныци.

Я зъ жахомъ обнявъ іи, немовъ хтось сылкувався вырваты іи у мене.

— Киценько, а то чому? — скрыкнувъ я.

— Ну, у мене не було иншого выходу. Такъ и памъятай соби: сёгодни ты своимъ прыбуттямъ уратувавъ мене видъ немынучои...

Кинець сёго речення я заглушывъ своимы поцилункамы.

Десять мынутъ пизнійше мы силы на фіякра и пойихалы до зализныци.

— Куды-жъ мы йидемо? — запытавъ я.

А тоби що до того? — видповила вона ризко. — Йидемо, куды я хочу. Ты теперъ мій и я роблю зъ тобою, що сама захочу.

— Докы що?

— Докы не кыну! Ха-ха-ха! Страшно тоби?

— Ни, не страшно.

— Любышъ мене про те?

— Люблю.

— Ну, гляды жъ! У мене тверда школа.

Мы надоспилы якъ разъ на курьерськый пойиздъ до Видня. Вона взяла два билеты першои кляссы, виткнула щось у руку кондукторови, и колы пойиздъ рушывъ, винъ заперъ за намы купе. Тоди Киценька кынулася мени на шыю и, цилуючы мене, мовыла:

— Ну, теперъ почынается наша шлюбна подорожъ!

У Видни мы сталы рано. Я бувъ безтямный, ошеломленый, а вона — мовъ зовсимъ ничого. Поклыкала пакера, заговорыла до нёго чыстисенькымъ виденьскымъ діалектомъ, щобъ замовывъ намъ фіякра, и мы зайихалы до якогось готелю. Тамъ намъ далы дви гарни кимнаты, и въ ныхъ я прожывъ зъ Киценькою чотыри дни — чотыри найсчаслывійши дни моёго жыття. Що я буду тоби опысуваты те, що пережывъ тоди! Таки ричы не опысуются, а хто ихъ не пережывъ самъ, той не видчуе ніякого опысу, а головна ричъ, кождый изъ тыхъ счаслывцивъ, якымъ выпадають на долю подибни дни, пережывае ихъ по своёму. Киценька розсыпала передо мною вси чары своеи красы, свого доброго, справди золотого серця, свого незвычайного розуму. Кожда хвылына моёго побуту зъ нею видкрывала мени въ ній щось нове, прынадне, любе. А ни одна хмарыночка, а ни одно непорозуминня, а ни одна брутельна чы цынична рысочка не закаламутыла того свитлого, чыстого образа, якый зложывся въ моій души въ іи подобызну. Все и всюды вона була супроты мене така суцильна, натуральна и, бачылось, непорочна душею, а пры тимъ весь спосибъ іи поводження выявлявъ стильки простоты и деликатносты, що я тильки тоди пизнавъ, до якои высоты може цивилизація пиднесты людыну, а спеціяльно жинку. И я всимъ своимъ ествомъ поклонывся тій цивилизаціи и поклавъ служыты ій усе свое жыття, шырыты хочъ ти слаби іи проминчыкы, яки здужавъ захопыты. А дывлячыся на Киценьку и любуючыся нею, я въ души запытувавъ себе, видкы се и якымъ правомъ я, бидный Рутенець, прыходжу до того, щобъ роскошуватыся такою перлыною людського роду?

Було щось загадкове, таемныче въ іи повединци, якись нагли скокы, мовъ непереможени порывы якоись темнои сылы. Я килька разивъ запытувавъ іи, благавъ, щобъ видкрыла мени свою душу, подилылася зо мною всимъ тымъ, що тысне и турбуе іи. Вона якось мылосердно всмихалася пры тыхъ словахъ, гладыла мене по-пидъ бороду та говорыла:

— Ну, ну, ты дурненькый! Годи тоби.

А потимъ сяде до фортепьяна, вдарыть килька акордивъ и затягне писню. Спивала и грала чудово — бодай я ни передъ тымъ, ни потимъ не чувъ ничого кращого. Особлыво любыла одну писеньку — може й сама зложыла іи...

Въ день мене любыть

Сонце въ простори,

Я жъ покохала

Ничніи зори.

Въ день мене сонце

Цилуе въ очи,

Серденько жъ прагне

Темнои ночи.

Якъ бы я мала

Надъ сонцемъ сылу,

Я бъ ёго вклада

Въ темну могылу.

Я бъ заминяла

Сонце за свичку,

Вси дни бъ виддала

За одну ничку.

— А проспивавшы кынется до мене, цилуе и нестыть и прыговорюе:

— Розуміешъ се? Розуміешъ? Знаешъ, яка я? Ну, то не допытуйся дали.

Я не розумивъ, не хотивъ розумиты ничого по-надъ те, що давала мени хвылына. Одно тильки я прочувавъ, що такыхъ хвылынъ ніякому чоловикови въ свити, а тымъ менше мени, не могло судытыся багато.

Отъ тымъ то мене майже зовсимъ не здывувало, колы збудывшыся пьятого дня, я не заставъ Киценькы на іи лижку и колы поклыкана моимъ дзвинкомъ Zimmermädchen сказала мени, що «die gnädige Frau ist verreist». Правда, у мене пры тій видомосты зробылося на души такъ, немовъ нади мною раптомъ погасло сонце, але заразъ же потимъ прыйшла рефлексія и почала шептаты мени: «А ты жъ якъ думавъ? Воно лыше для тебе свитыть? И для тебе сходыло? Будь радъ, що й стильки бачывъ ёго?»...

Якыйсь часъ я снувавъ по покояхъ, мовъ непрыкаяный, не знаючы що робыты, за що взятыся. Потимъ, глянувшы на іи нахткастлыкъ, я побачывъ на нёму лыстъ зъ напысомъ на конверти. «Fidelio». Се мене вона назвала тымъ романтычнымъ именемъ. Я отворывъ той лыстъ и прочытавъ. И раджу тоби тако жъ прочытаты ёго. Нехай винъ самъ говорыть за себе. Тымъ бильше що я теперъ и не потраплю высловыты тоби й сотои часты того вражиння, яке винъ тоди зробывъ на мене. Ось на́ тоби ёго. Бачышъ, я справывъ соби на нёго срибну пушку — одыноку люксусову ричъ, яка йе у мене. Бо се жъ найбильша моя святисть, одынока памьятка жинкы, що разъ на все заповныла мою душу. Чытай и миркуй самъ, що маю судыты про неи.

И винъ изъ окремои шуфлядкы свого столыка вынявъ невелычку, гарно зроблену пушку, видчынывъ іи и вынявъ изъ неи маленькый лыстокъ у незапечатаній коверти. Закымъ податы ёго мени, винъ прытулывъ ёго до устъ.

— Ще чуты запахъ тои перфумы, яку вжывала вона тоди, — мовывъ Опанасъ, и по короткій мовчанци додавъ, — знаешъ, я не забобонный, але поклавъ соби въ души таке вируванне: докы видъ сёго лыста чуты іи перфуму, доты я певный, що вона жыве, и значыть, доты можу надіятыся, що вона ще верне до мене.

Я розгорнувъ лыстокъ, пысаный дуже гарнымъ жиночымъ почеркомъ на моднимъ передъ десятьма рокамы лыстовимъ папери, и прочытавъ ось що:

«Дорогій мій Fidelio! Пора намъ розійтыся. Я йиду, куды клыче мене доля. Не сердься, що выйизжаю безъ прощання. Виръ мени, такъ буде липше. И не вынувать мене, що корыстуюся гришмы, яки ты подарувавъ мени. Беру ихъ якъ доказъ твоеи любовы. Я дала тоби за ныхъ те, що могла даты на рази, и вважаю себе на дали твоею довжныцею. Надіюся, що прыйде ще часъ мени поквитуваты тебе. Вирю въ твою вирнисть и щыристь, що ты не обвынуватышъ и не будешъ пошукуваты мене. Се зъ рештою и не прыдалось бы ни на що. А теперъ слухай моей рады. Вертай назадъ до свого ридного краю. Кинчи студіи, здобувай соби жытеве становыще. И докы у тебе въ души не выгасне спомынъ про мене, не забувай хочъ до року напысаты мени пару сливъ на адресъ: А. Z. №12. Wien VIII: назва. Якъ жывешъ, чымъ займаешся, чы жонатый, — чуешъ, се доконче — и яка твоя адреса. Чы дистанешъ колы яку видповидь видъ мене, чы ни, а ты не забудь напысаты. Се потрибно. А теперъ бувай здоровъ! Ты спышъ солодко. Цилую тебе въ чоло. Твоя Киценька.

P. S. Нашъ готелевый рахунокъ я выривняла. Тоби на дорогу и на першы потребы лышаю въ твоій вализци сто гульденивъ. Бильше не можу. Ну, до побачення!»

— Ось тоби и уся моя драма, — мовывъ зитхаючы Опанасъ, колы я, дочытавшы лыстъ, зложывъ ёго и виддавъ ёму, а винъ зновъ обережно поцилувавъ ёго, сховавъ до пушкы, а пушку до столыка.

— Ну, и щожъ ты зробывъ потимъ? — запытавъ я.

— Зробывъ усе такъ, якъ велила вона. Не шукавъ за нею, пойихавъ изъ Видня, а зрикшыся разъ на все всякої думкы про каріеру, пишовъ зи Львова до Станиславова, скинчывъ тамъ учытельську семынарію, зробывъ испытъ и отсе вже пьять литъ учытелюю тутъ у горахъ та сію потроху зерно цивилизаціи въ темнимъ закутку.

— А до неи пышешъ?

— Разъ на рикъ. Коротко, безъ чутлывосты, подаю лыше реляцію изъ мого жыття, свою адресу и поздоровлення тай годи.

— А диставъ колы видповидь?

— Николы. А ни слова.

И не знаешъ, де вона, що зъ нею?

— Ничогисенько не знаю. И байдуже мени. Люблю іи, жыву спомынамы про неи, — и досыть мени. И ти спомыны пиддержують мене въ тяжкыхъ злыгодняхъ. А зъ по-за туманив невидомого все мовъ іи била рука кывае до мене и чуется іи остатне слово: «До побачення»!

Опанасъ замовкъ, задумався. Лампа почала погасаты. Мы полягалы спаты.

Другого дня мы по сниданню обыдва выбралыся въ дорогу. Опанасъ провивъ мене до мисточка, куды було треба. Винъ бувъ замысленый, але спокійный, оповидавъ про свои заходы коло просвиты селянъ та економичного пидвыгнення, про свою ненастанну боротьбу зъ властямы. Про Киценьку не було а ни згадкы.

VIII.

Мынуло звышъ пьятнадцять литъ видъ того часу. Я зновъ стратывъ зъ очей Опанаса, тымъ бильше, що на два, чы тры мои лысты до ёго не одержавъ видповиди. Ажъ литомъ 1904 р. я побачывся зъ нымъ на вичу галыцькыхъ и буковынськыхъ учытеливъ. Винъ знатно постарывся, посывивъ, запустывъ велыку бороду, але все-такы держався просто, бувъ статный и крипкый, говорывъ смило. Давнёго заляканого погляду, меланхолійного зитхання не було а ни слиду. Се бувъ очевыдно чоловикъ, якый знавъ, що и по що робыть, а чуючы за собою совисну и позытывну працю, глядыть кожному смило въ очи. Мы прывиталыся сердечно, умовылыся, де маемо здыбатыся по вичу, а зійшовшыся ввечери, пры склянци пыва, розбалакалыся.

— Ну, що тамъ твои горы? — запытавъ я въ Опанаса.

— Го, го, мои горы! — видповивъ винъ. — Таки воны мои, якъ твои. Я вже давно зъ гиръ. Видъ того часу, якъ мы бачылыся, — осьми мои переносыны.

Мы побалакалы про ти переносыны та ще про де-що, та Опанасъ выдно ждавъ видъ мене якогось пытання, на яке у ёго готова була видповидь. А не можучы диждатыся того пытання видъ мене, винъ нарешти нахылывся до мене и прытышенымъ голосомъ запытавъ:

— Ну, а про неи не пытаешъ?

— Про кого бъ то?

— Ну, а про Киценьку.

— Що жъ про неи пытаты? Хиба сталося щось нового?

— А вже жъ сталося. Вона вернула до мене. Я вже бувъ у К., недалеко Дрогобыча. Одного вечора прыйиздыть до мене фіякеръ и на ёму дама вся въ чорному, закрыта чорнымъ серпанкомъ.

— Здоровъ бувъ Fidelio, — скрыкнула ще зъ воза. Голосъ іи бувъ, мовъ переломаный, але я пизнавъ іи видъ разу. — Ось бачышъ, я до тебе!

Я помигъ ій злизты зъ воза. Властыво я занисъ іи майже зовсимъ на рукахъ. Була легенька, якъ дытына. Колы стала на земли, я почавъ цилуваты іи рукы.

— Ну, ну, дай спокій! — мовыла вона. — Я прыйихала до тебе вмираты.

И пры тимъ вона видкынула заслону зи свого лыця. Було блиде, зъ выпеченымы на щокахъ румянцямы. Уста булы блиди, очи горилы. Я взявся потишаты іи, хочъ у самого серце мовъ клищамы здавыло.

— Ни, вже, сынку, не балакай ничого! — мовыла вона. — Я вже знаю, по що прыйихала. Докы була сыла, я розсыпала іи по свиту. Докы була краса, я чарувала нею. Докы було здоровья, я счастыла нымъ. Я жыла — що вже казаты. А теперъ прыйизджаю до тебе вмираты. Прыймешъ? Не бійся, я довго не потягну.

У мене слёзы брызнулы зъ очей.

— Э ты, бачу, ще не позбувся сентиментальносты. Ну, ну, дай спокій! Встыгну ще набрыднуты тоби. Мовъ хвороба така, якъ той чехъ казавъ: «Ne boj se, ja te budu pomalenku rizal». Я для того и носыла іи зъ собою отсе вже тры рокы, щобъ не надто докучаты тоби. А гарно тутъ у тебе! Треба буде питы та роздывытыся по кладовыщи та вынайты соби мисце спочынку до вподобы.

Вона говорыла майже весело, хоча по кожнимъ реченю урывала и важко дыхала. Въ грудяхъ чулося легесеньке харчання. И кожде іи слово, кождый отакый тонъ изъ іи грудей ризавъ мене по серци.

Прожыла у мене ще висимъ мисяцивъ. До самого кинця держалася на ногахъ, була весела, хоча говорыла вже майже лыше шептомъ. На моій намови узяты шлюбъ зи мною видповидала все однымъ ришучымъ: «ни». Мусыла бъ показаты мени свою метрычку (спалыла іи давно), выявыты свое дійсне имя и прозвыще, а цёго не зробыть ни за що. Я называвъ іи Галею, и вона полюбыла се имя. Хто вона була, видкы и якого роду, се лышылося тайною, яку вона и понесла зъ собою въ могылу. На тыхимъ сельськимъ кладовыщи въ тини прыстарои лыпы я похоронывъ іи видповидно до іи воли въ простій деревьяній домовыни, въ тій одежи, яку сама соби прыготовыла на смерть. А ни хреста, а ни надгробного каменя на своій могыли не велила класты. «Жыття дало мени все, що могло даты, нехай же и смерть бере все, що може взяты» — говорыла вона.

— Дывно дило Боже отака жинка, — додавъ Опанасъ по вхыли роздумы. — Глядышъ на неи зъ боку — пропаща. И сама вона не вважае себе ничымъ липшымъ. А пиды жъ ты, яка сыла въ ній! Однымъ своимъ позыркомъ, однымъ, може навить несвидомымъ, рухомъ, однымъ недбало кыненымъ словомъ вона може зипхнуты чоловика въ безодню и може пидняты ёго и попхнуты до праци, до посвячення.

— Не всякого чоловика, Опанасе, — додавъ я. — А килько то було такыхъ, передъ кымъ твоя Киценька весь свій викъ розсыпала чары своеи красы та перлы своеи граціи та блыскы свого розуму и все-такы не попхнула ихъ никуды. Все се було для ныхъ «акы усерязь златъ въ ноздрехъ свиній»; перлы сыпались передъ ныхъ лышъ на те, щобъ воны моглы топтаты по ныхъ. На се треба маты такожъ певну здибнисть, треба маты, що такъ скажу, въ своій души свою «батькивщыну».

Иванъ Франко.

__________________

¹) Кошель, плетеный зъ рогожи.

²) Пожыву.

³) Испытъ до зрилосты.

⁴) Наслидныкомъ.

⁵) Пасикою называють у горахъ мисце, де весною вырубано, а въ осены спалено лисъ, щобъ на весну на тому мисци засіяты «збиже», цебъ то овесъ.

⁶) Священныка.

⁷) Ярыною въ Галычыни звуть городыну.

⁸) Актресту.

⁹) Гульденъ.

¹⁰) Шустка (шистка) — десять крейцеривъ.