[Іван Франко. На лоні природи і инші оповіданя. У Львові, 1905. З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка під зарядом К. Боднарського. С.161 –185]
(Із моїх споминів.)
І.
В житю мов у довгій дорозї: що з воза впало, те пропало. А спомини, мов затурбований хозяїн, ідуть по довгих лїтах тою дорогою і шукають-питають давно загубленого.
Мабуть і слїду вже нема з тої столярнї на бориславськім трактї в Дрогобичі, де менї довелось пробути перші три роки мойого міського житя. То був старий домик у подвірю, віддїлений від вулицї троха показнїйшим але дуже нехарним жидівським домом, та ще одною величезною жидівською халабудою, де містив ся шинок, а від потока смердячою ґарбарнею. Від заходу й полудня до нього припирав невеличкий огород засаджений капустою, буряками та иньшою невибагливою яриною. На подвірю перед домом стояли купи тертиць, верещали купи Жиденят; від вулицї доходив шинковий галас, а від ґарбарнї поганий сопух. Усї забудованя були деревляні, в низу гнилі, бо місце було вохке. Отсе було те окруженє, в якому пройшли перші три роки мойого міського житя.
Се була та "станцїя у Кошицької", про яку довгі тижнї перед тим розмовляли мої родичі, наваживши ся дати мене до школи "до міста". Ся Кошицька, властителька домика з огородом і столярської робітнї, доводилась якоюсь своячкою — не знаю, чи мойому батькови, чи матери, і менї велїли називати її "цьоцею". Се була жінка середнїх лїт, значно поза 30, з слїдами деякої краси на пожовклім та поморщенім лицї, незвичайно балакуча, як загалом усї дрогобицькі реміснички. Була Русинка і ходила до церкви, хоча не цурала ся й костела, любуючи ся особливо польськими кантичками, яких велику силу вміла на память і які залюбки співала при роботї.
Кошицькою звали її якось по старій памяти, по першім чоловіцї, хоча тодї вона від кількох лїт була замужем за Гучинським, значно молодшим від неї, що був колись челядником у її мужа і тодї ще закохав ся в нїй. Потім він служив у війську, відбув італїйську кампанїю 1859 р. і знав оповідати про Венецію, хоча з його оповідань у мене не лишилось у памяти нїчого цїкавого. Там у Італїї він, одержав відомість про смерть свойого давнього майстра і про те, що Кошицька повдовіла. Відтам він писав їй горячі любовні листи, які Кошицька ховала в своїй комодї в куточку в коробочцї викладаній італїйськими мушлями і привезеній мабуть самим таки Гучинським як памятка з Венеції. Раз якось, в часї одної з частих сварок між старшою жінкою й молодшим мужем Кошицька видобула ті листи і велїла менї читати їх. Коли я, ледви слебезуючи ті малограмотні вояцькі складаня, дійшов до патетичного місця: "Jeżeli cie nie kocham, abym sobie trzy razy nogę złamał!" Кошицька втираючи сльози крикнула до свого мужа:
— Ти гадаєш, що Пан Біг уже забув, як ти кляв ся? О, Пан Біг не забув, нї! Зломаєш ти собі ще ногу на гладкій дорозї, я тобі се мовлю!
Загалом Гучинський був хоч добрий робітник, але чоловік нїчим незамітний. Для знайомих і сусїдів він хоч і був "пан майстер", а поза очи все лишив ся "чоловіком Кошицької". Говорили, що вона якось піддурила і приманила його до себе, тай сам Гучинський у своїй обмеженій голові з часом мабуть зупинив ся на тій думцї, бо нераз у сварцї, парафразуючи звісне патетичне місце свойого венецького листа, викрикував:
— Wolałem sobie trzy razy w jednem miejscu nogę złamać, niż się ze starą babą związać!
Розмова в столярнї звичайно йшла по руськи, хоча челядники бували Русини й Поляки ; тілько Гучинський з жінкою в хвилях інтімних пертрактацій говорив по польськи. Не знаю, які бували причини тих, звичайно досить голосних пертрактацій, що иноді кінчили ся баталїями, по яких Кошицька день або два лежала в ліжку з головою пообвязуваною мокрими рушниками. Чи Гучинський, молодий, незвичайно санґвінїчний чоловік, давав Кошицькій причину до заздрости, чи сам він був незадоволений тим, що не мав з нею дїтий, сього не можу сказати. Здаєть ся, що його дразнило положенє молодого мужа при старшій жінцї, а може й почутє, що інтелїґенцією, досьвідом і енерґією вона все таки держить верх над ним. Говорили, що по шлюбі їм пророковано незгідливе житє і йому швидшу смерть перед нею. Дві воскові сьвічечки, зовсїм однакової довготи й грубости, прилїплено на стїнї над головами молодих, щоб горіли в часї пошлюбного обіду. Одна мала значити його долю, а одна її. Отже кажуть, що полумя обох сьвічечок раз-у-раз відвертало ся одно від одного в розбіжних напрямах, а нарештї його сьвічка згасла, догорівши ледво до половини. Я певний, що ся ворожба була першим жбихом холодної води на горячі мрії Гучинського, якого тяга до Кошицької мабуть її вигода й енерґія, а не сама лише холодна спекуляція на столярську робітню полишену Кошицьким і невеличку реальність його вдови. Сам він був десь із західної Галичини і не принїс Кошицькій нїчого, крім свойого червоного лиця, горячої крови, здорових, робучих рук та не зовсїм приємної привички — напивати ся до пяна що недїлї. Обоє вони сьвято вірили в те, що пошлюбна ворожба мусить сповнити ся, і від тої-ж першої хвилї сьвічки їх житя почали горіти кожда в иньший бік. Слїди полумя тих пошлюбних сьвічок ще видні були на древляній стїнї в робітнї: їх анї не замазували вапном, анї не зіскоблювали: дві чорні смужки випалені в деревляній стїнї, нерівної довжини та розбіжних напрямів, то був дїйсний символ сього недібраного подружя.
II.
Була недїля, ранок гарного осїнного дня. Я вийшов на вузеньке подвірє на затилю »цьоциного« домика — не на те просторе, спільне подвірє, що лежало перед домом, а на затильне, маленьке, ще бруднїйше від переднього, обведене парканом, повне ґарбарського сопуху та смороду з зовсїм прімітивно уряджених виходків. У віддали на вежі церкви сьвятої Трійцї і в польськім костелї грали дзвони. Сонце палало ясно на безхмарому небі. В повітрі високо над отим смердючим та брудним гнїздом уносила ся якась радість, якийсь празничний настрій. В моїй душі чув ся веселий шум лїса, плюскіт чистої річки, мерехтїли постатї селян у чистеньких білих сорочках і дївчат у червоних спідницях зі скиндячками на головах. Мене щось стисло за серце, мов чорний рак здоровим щипом. Я весь стрепенув ся; по менї пройшло неясне чутє, що той чорний рак, ухопивши мене тепер за серце, не попустить його вже нїколи.
Я зирнув крізь щілину паркана в один бік. За парканом був огород засаджений яриною: ті самі широколисті буряки, худі головки капусти та рідко розкидані бадиля кукурузи, що й перед вікнами столярнї. Два-три соняшники обертали просто до мене свої жовті, круглі цьвіти, мов худі, від зависти пожовклі лиця. Зелений кріп вихапував ся з поміж повзучих огірків. Пузатий, писаристий гарбуз розвалив ся на грядцї і грів до сонця свій сорокатий бік. Між капустою пишала ся темно-зелена коноплина, сама одна, широко розгалужена та дорірдлива, заввишки мало що не в хлопа, а завгрубшки в низу як держално коцюби. Я довго і не без подиву спочивав на нїй очима: такої коноплини у нас на селї я не видав нїколи.
Далї за грядками йшов невеличкий садок з овочевими деревами. Червоні яблока пишали ся та румянїли ся до сонця; грушки облїпили гиляки великої груші так густо, що листя майже не було видно за ними. Тоненькі гилячки слив гнули ся під вагою темно-синїх сливок. Правдивий рай для дитячої фантазії! Правдивий, та ба, загороджений високим дощаним парканом, у якому не було нї фіртки, нї перелазу і в якому менї протягом тих трьох лїт не довелось бути анї разу.
Як довго я вдивляв ся щілиною в той фантастичний рай — не тямлю. Та певно я й не швидко ще був би відірвав ся від нього, коли-б мене не був сполошив якийсь незвичайний шелест за другим парканом, тим, що віддїлював подвірє від ґарбарнї. Я відірвав очи від щілини, крізь яку видно було огород із садом, і заглянув у иньшу щілину. Там був зовсїм відмінний вид. Малесеньке подвірє, з трьох боків обведене низькими, обдряпаними будинками ґарбарнї, виглядало радше як огидливий сьмітник, нїж як подвірє. Клаптї перегнилої соломи, косми худобячого волося, обструганого зі шкіри, купи ґарбарського вапна та товченого, переквашеного лубу, черепє з горшків та тарелїв і одним-однїська дупласта, головата верба, у якої більша часть прутя на голові була вже зовсїм зісохла, а на рештї телїпало ся рідке, передчасно пожовкле листє — ось що складало ся на зовсїм непринадний пейзаж. Та не хибло й живої штафажі до нього. Невисокий парубок, Жидок, з довженними, майстерно в спіраль закрученими пейсами, з брудною ярмуркою на коротко стриженій голові, весь брудний і обшарпаний, з ідіотичним виразом на лицї, власне нїс на плечах прегарне красе телятко. Винїс зпоза угла, з якогось невидимого входу, що вів із ґарбарнї на се подвірє, і придвигавши на середину сьмітника, гепнув ним на землю. Тілько тепер побачив я, що на тім місцї обік сього телятка лежало ще одно, біленьке з чорною латкою над очима. У обох звязані були всї чотири ніжки до купи; обоє вони лежали тихо, безпомічно, не пручали ся, а тілько своїми синїми, мелянхолїйними очима глядїли немов у нїмім остовпіню на сю огидну нору, куди в невідомій цїли придвигав і закинув їх отсей Жидок. Та коли Жидок ізза холяви видобув здоровий, блискучий ніж і почав, ідіотично всьміхаючись, пробувати пальцем його вістрє, телята якимось дивним інстинктом зрозуміли, що їм грозить, почали пручати ся і кидати ся, а далї забегетали жалібно обоє в один голос.
Жидок не зважав на се. Приступивши до одного телятка, він клякнув одним колїном на його тїлї з такою силою, аж, здавало ся менї, його реберця захрустїли. Теля від разу замовкло. Жидок узяв його голову, піднїс її до гори і закрутив так, що мордочка оперлась о його колїно, а очи на момент зустріли ся з моїм поглядом. Потім звільна черкнув ножем по випруженій шийцї. Острий ніж входив у тїло, дальше, глубше, поки зпід нього не вибризла рубінова струя крови, мінячи ся до сонця блиском дорогого кришталю. Різник перетявши за одним разом шию теляти до половини, виняв ножа з рани і обтер о голову теляти, яку в тій же хвилї кинув на землю. Теля почало кидати ся, поки горяча кров косицею била з його рани. Жидок дивив ся на ту кров з якоюсь демонською радістю, і знов на його лицї заграв ідіотичний усьміх. Він одною ногою наступив на розрізану шию теляти і придусивши її держав доти, доки кров уся не стекла в гній, а в тїлї не стало нїякого руху. Тодї він приняв ся майструвати так само й друге теля, яке за той час лежало нїмо, мов поражене якимось диким страхом, лише широко роздуваючи ніздря і нюхаючи незвичайний для нього запах крови. А коли й друге теля було зарізане і Жидок настолочив і його шийку своєю катівською ногою, він немов підтанцьовуючи обернув ся в тій поставі в пів обороту, лицем до мене, і мене мов кропивою опік його погляд, повний якоїсь безмисної, ідіотичної кровожадности, що вбиває з усьміхом і виявляє лиш одну нетерплячку, коли жертва надто довго треплеть ся та обризькає свого ката своєю кровю. Я відскочив мов опарений і побіг до хати.
— Тобі що такого? — запитала мене »цьоця«, що власне збирала ся йти до церкви.
— Нїчого, — відповів я ледви чутно.
— Ти чого так поблїд? — допитувала вона.
— Я? — перепитав я і не кажучи нїчого більше уткнув лице в свою скриньку, немов вишукуючи якусь потрібну менї книжку.
Цьоця не допитувала ся більше і пішла до церкви. А я довго ще плакав, уткнувши ся лицем у отворену скриньку та нїби шукаючи якоїсь книжки. В моїй уяві теленькали срібні дзвіночки, на червоній стяжцї позавішувані на шиях таких самих білих та красеньких теляток, пишав ся зелений пастївник, по якім весело скачуть та пасуть ся вони, і чув ся жалібний рик їх материй, що тепер надармо шукають своїх дїток. Як би то їх бідна фантазія могла уявити собі той безмір поганї, ту обридливу нору, той проклятий сьмітник, на якому їм довелось пролити свою кров під ногою різника-ідіота!
III.
Житє в столярнї йшло весело. Для мене, селянського сина, що привик чути вічні побоюваня та бачити трівожну увагу на погоду, на хмари, на вітер, на мороз або спеку, на фази місяця, було новиною те рівне, веселе житє міського ремісника, відірване від природи й її примх, розмежоване зовсїм иньшими межами, подїлене по зовсїм иньшій скалї. Що там мороз чи спека, слота чи погода, сївба чи жнива, оранка чи косовиця з їх ріжнородними відмінами та пригодами, з тисячними комбінациями, — те тут переводило ся на далеко простїйшу подїлку: щотижневий торг у понедїлок та роковий ярмарок на сьвятої Трійцї. Ось і все. Поза тим монотонний прилив і відлив приватних замовлень: скринї перед весїлями, на придане для молодої, і труни перед похоронами. Скринї й труни, се були головні вироби столярнї Гучинського. Тілько десь-колись трапляли ся колиски, прості шафи та мисники й такі-ж ліжка та крісла. Делїкатнїйших меблїв не роблено майже нїколи і хоча Гучинський хвалив ся, що "знає ся й на полїтурі", то взявши ся раз робити полїтуровані рамцї до образа, таки не вдав і натерши за надто міцно "припалив" полїтуру і на рамі лишила ся темна, матова пляма.
В робітнї були три варстати; працювали звичайно крім майстра два челядники і один термінатор. Челядники міняли ся досить часто і в моїй памяти задержали ся лиша два-три профілї. Поперед усього пан Станїслав, молодий ще чоловік, таки дрогобицький міщанин, що недавно визволив ся у того таки Гучинського. Був се предобродушний, веселий і все задоволений парубчак, з приємними, хоч троха грубоватими обрисами лиця, співучий і жартовливий. Він скінчив був усї чотири нормальні кляси у Василіян і вмів менї про кождого з моїх учителїв Василіян оповісти якусь веселу анекдоту. Один давнїйший ректор був скупий, складав гроші і мав звичай зашивати банкноти в ковнїрі своїх переношених реверенд. По його смерти знайдено в його шафі кільканацять таких реверенд і роздано їх убогим жебракам. Деякі, не знаючи що робити з тими лахами, попродали їх за пару крейцарів онучкареви, та один, що троха знав ся на кравецтві, захотїв зробити собі з неї камізельку, попоров її і знайшов гроші. Не кажучи про се нїкому почав розпитувати иньших жебраків, куди подїли свої реверенди. Довідавши ся, що вони в онучкаря, він звірив ся одному полїціянтови, свойому далекому своякови, вбрав ся сам за Василіянина і в супроводї полїціянта наскочив до онучкаревої халабуди, нїби то робити ревізію за покраденими реверендами. Переляканий Жид зараз віддав усї лахмани і рад був, що скараскав ся біди. А жебрак і полїціянт повипорювали гроші, подїлили ся ними тай забрали ся Бог зна куди. Онучкар, здибавши незабаром потім одного з тих жебраків, почав докоряти йому, що продав йому крадену реверенду, і мало не ввалив його в біду. Жебрак образив ся і потягнув Жида до манастиря, де йому потверджено, що реверенди не були крадені. Жид зо страхом оповів про доконану в нього ревізію, про полїціянта з шаблею і монаха в старій реверендї. Справа набрала серіознїйшого, таємничого вигляду. Нїякий монах із манастиря на ревізію не ходив; полїціянта, що буцїм то був у нього на ревізії, онучкар не міг пізнати, »бо дуже тодї забояв ся«. На тім була би справа й закінчила ся, як би один братчик у старім, пошарпанім требнику, що належав до небіжчика скупаря, не був знайшов за оправою в хребтї застромленої картки паперу, зложеної в трубку і записаної рукою покійника. На нїй списані були ріжними часами всї суми, які вмів призбирати сей скупар-ректор і які по черзї зашивав у кожду реверенду. Було того більше як двацять тисяч. Вість про се рухнула по містї. Така сума в тих часах у такій бідній, глухій містинї, як Дрогобич (се було ще геть перед бориславським золотим потоком) видавала ся чимось великим. Онучкар довідавши ся, який скарб він мав у руках протягом мало не двох недїль, і як по дурному дав собі видерти його, з горя повісив ся. Полїція кинула ся пошукувати того, хто робив ревізію в онучкаря, але все було даремне. Лише жебраки віднайшли по кількох лїтах свойого бувшого товариша, що зробив ся заможним господарем, мав жінку й дїтий, і пізнавши, своїх колишнїх кумпанів гостив їх пару день та обдаровував щедро. Про реверенди не згадував, а коли питали його, як се стало ся, що він так забогатїв, відповів коротко:
— Так менї Бог дав!
А потім помовчавши додав:
— Можу присягнути, що я нїкого не вбив, не обрабував, не скривдив. Таке моє щастє було!
Чи вірили жебраки, чи не вірили його словам про те, що він нїкого не скривдив, але останнє реченє переконало їх вповнї: таке було його щастє! Вони не видали свойого колишнього товариша, тай зрештою що могли закинути йому?
Такі і тим подібні анекдоти любив оповідати пан Станїслав особливо вечером "по фаєрантї", коли майстер виходив до цехової господи, старший челядник ішов до дому, а майстрова поралась у кухнї. Тодї ми три: пан Станїслав, термінатор Ясько і я сїдали на лавочцї коло печи або на варстатах і починала ся безконечна розмова. Ті два, міщухи, розпитували мене про село та сїльське житє, а я знов розвішував вуха слухаючи їх оповідань, жартів, вигадок та дотепів. Найбільше імпонували менї, недосьвідному ще школяреви, ті чисто школярські штучки та дотепи, яких богато знав пан Станїслав. То подасть менї польське реченє, яке можна читати і в зад і в перед, і все вийде те саме: kobyła ma mały bok. То напише 12 нуль і з них при помочи дописуваних тут і там крисок зробить реченє: pogoda od boga. То скаже реченє буцїм то зовсїм польське, а потім показує, що воно зложене з самих нїмецьких слів: on bieg bez las, а ja za nim (on =ohn’, bieg = bieg’, bez = bös, las = lass a = auch, ja = ja, za nim = sah’n ihm). То розповідав, як давнїйше Нїмцї перекладали на свою мову назви руських міст: Перемишль = Durchdenken, Мостиска = Brückendrücken, Дрогобич = Zweitepeitsche, Самбір — Selbstwald і т. д. Потім знов сходили ми на язикові штуки в родї того, щоб швидко вимовляти без помилки такі фразу, як: „Nie pieprz Piętrzę wieprza pieprzem, bo przepieprzysz Piętrzę wieprza pieprzem“, або „Fritz frisst frische Fische, frische Fische frisst Fritz“, або „Przeleciały trzy pstre przepierzyce przez trzy piękne kamienice“. Тямлю, як я нераз цілими вечерами ломав собі язик виучуючи ті фрази. Зі свойого боку я заімпонував пану Станїславу своєю штукою — вимовити одним духом дванацять раз не помиливши ся фразу: »Цебер цебер полу цебер переполуцебрив ся«. Хоч і як мучив ся він і малий Ясько над вивченєм сеї фрази, то про те сказати її дванацять разів одним духом без помилки не зумів жаден із них.
Мушу сказати, що пан Станїслав, хоч любив дотепи, не мав у собі анї тїни цинїзму, оповідав усе весело та живо, але нїколи безсоромно, і загалом поводив ся як чоловік поважний. Такий сам поважний, хоч веселий тон панував у столярнї в часї роботи, особливо в присутности майстра. Один із старших челядників, здаєть ся, по прозвищу Чемеринський, що називав себе »мебльовим столярем«, любив оповідати давнї цехові історії. Про челядника, що замандрувавши відкись хотїв стати майстром у однім містї; там велїли йому зробити майстерштік, а він протягом місяця, замкнувши ся в робітнї, зробив чудовий вахляр, а на ньому була викладана барвистими дощечками цїла мука Спасителя в сценах. Про годинникаря, що зробив для свойого міста премудрий годинник, із якого за ударом кождої години виходила иньша ґрупа ляльок і грала ріжні мельодії. Маґістрат маючи у себе такий годинник та боячи ся, щоб майстер не зробив такого самого або ще й лїпшого кому иньшому, прирадив ослїпити майстра та годувати його до смерти ласкавим хлїбом. Коли йому вибрали очи, він заявив, що його годинник має в собі ще один секрет, якого доси він не вказав нїкому; коли-б йому позволили доторкнути ся машинерії, він пустив би в рух ще й сю останню, найкращу штуку. Маґістрат згодив ся, майстра завели до годинника, отворили дверцї до механїзму, він. віткнув туди два пальцї, пошпортав щось — і механїзм станув. Що потім намучились і намудрували ся найріжнїйші годинникарі над тим механїзмом, нїхто не вмів анї віднайти, де там було щось попсоване чи звихнене, анї пустити його на ново в рух.
Чемеринський був підстаркуватий уже чоловік, дуже маломовний. Він мандрував богато, та мабуть і витерпів богато, хоча нїколи не згадував про свої пригоди. В основі його вдачі лежала велика добродушність, навіяна зверха якоюсь строгістю. Коли часом я, забавляючись у столярнї, наробив надто богато шуму, Чемеринський не зупиняючись у роботї обертав на мене свої чорні, навислими бровами отїнені очи і промовляв коротко:
Нагулють!
Тихо будь!
Такими ляпідарними віршами любив инодї промовляти. Що значило те початкове "Нагулють", я так і не довідав ся нїколи. Та тямлю, що коли по кінцї курсу, по екзаменї я вернув з "премією" — книжкою, яко "перший преміянт", і показав йому книжку, Чемеринський погладив мене по голові, помовчав довго, а потім якимось радісно зворушеним голосом промовив:
Нагулють!
Здоров будь!
Жартів, сьміху від нього я не чув нїколи. Про те любив він слухати жартливих оповідань пана Станїслава і часом немов припечатував їх ляконїчними увагами загального змісту, найчастїйше зложеними також до вірша. Тямлю, як раз вислухавши довгу суперечку між майстром і майстровою, з яких кожде закидало другій сторонї дурноту, а собі віндікувало розум, Чемеринський порушавши чорими вусами, обернув ся до пана Станїслава і промовив голосно:
Всї на одно йдемо:
Дурнями живемо,
Дурнями й умремо, —
В тім лише дїло,
Щоб наше дуреньство
Иньшим під ніс не смердїло.
По тих словах майстер страшенно почервонїв ся, сварка між ним і майстровою урвала ся, і хоча Чемеринському нї він нї вона не сказали нїчого, то про те за пару недїль його відправили.
IV.
Окреме місце займає в моїх споминах термінатор Ясько Романський. Се був одинокий крім мене малолїтнїй у домі і через те мій природний товариш. Живий, резолютний, острий на язик, та за те не надто прудкий до роботи, цинїчний і без скрупулів у богатьох таких справах, які для мене були »предѣлъ его же не прейдеши« він був тип міського хлопця, повна супротилежність того несьмілого та боязливого селюха, яким був я. Не диво, що він перший впроваджував мене в многі деталї міської цівілїзації, вчив мене розпізнавати час на годиннику, розріжнювати битє квадрансове від годинового, орієнтувати ся в містї, знаходити потрібні склепи, вулицї, майстернї, заклади. Під його проводом я в недїлї й сьвята по полудни пускав ся на далекі передмістя Дрогобича, де у нього були свояки й знайомі. Иньшим разом, коли треба було сидїти дома, а роботи не було, він учив мене мельодій польських колядок та иньших кантичкових пісень, і часто сидячи в пустій столярнї, похилені над, заялозеною старою кантичкою ми що сили викрикували звісний колядковий рефрен:
Hej, hej, jedni grali,
Drudzy tańcowali,
Pasterze na lirze!
Від Яська пізнав я у-перве й цїну гроший. У селї я бачив, як усї дорожили грішми, побивали ся за ними, але який їх практичний пожиток, чим вони можуть бути для чоловіка, се лишало ся менї тайною. Селяни купували за гроші дуже мало: сіль, перець, шкіру на чоботи — значить, річи нїчим не принадні для моєї дитячої фантазії. Найбільша часть їх гроший ішла в якусь неясну для мене безодню, що звала ся »штайрантом«, що то про неї селяни говорили все з якимось острахом, так що й я привик бачити в нїй щось страшне та нелюдяне. І коли в селї менї трафляло ся часом мати кілька крейцарів — звичайно заможнїйші гостї дарують господаревим дїтям по крейцару або два »на обарінок« — то я не знав, що робити з ними, і побавившись або губив їх, або віддавав мамі. Тут у-перве я пізнав вартість гроший як жерела ріжних приємностий. Ясько вчив мене промінювати гроші на цукерки, яблока, горіхи, оповідав про ріжні способи, як у містї заробляють і пускають гроші, характеризував заробітки жебраків, водоносів, шматярів та кістярів, перекупок, садівників і ріжних катеґорій того дрібного зарібного люду, що заселював промислову частину Дрогобича, розложену довкола бориславського та трускавецького тракту, Солоного Ставка та жупи. Тут не було анї просторих садів, анї огородів засаджених цибулею, капустою, бараболею та огірками, що творять головне жерело доходу на Лїшнянськім, Задвірнім та Зварицькім передмістях. Тамошнїх людий, на пів рільників, а на пів міщан, тутешнї ремесники підіймали на сьміх, називали цибулярами, передразнювали їх мягкий виговір:
— Цоловіце, цоловіце, мозе купите цибулецки!
Під Яськовим проводом я заходив у тїсні хати тих ремесників та зарібників. У мене була знайома флячниця Якубова, що заробляла на хлїб продаючи що понедїлка горячі фляки на ринку, на підсїню. У неї був чоловік, якийсь ремесник, що рідко бував дома, але й тут було таке саме, як із моєю "цьоцею": хоча Якубова була мала та непоказна жіночка, то в хатї очевидно був її верх, і в цїлім сусїдстві всї знали Якубову, а її чоловіка коли й згадував хто, то хиба як "чоловіка Якубової". І загалом мушу сказати, що проживши вісїм лїт між дрогобицькими ремесниками та придививши ся їх житю зблизька, я винїс вражінє, що жінки в тих родинах займають коли не верховодне, то бодай рівнорядне становище з чоловіками, визначають ся інтелїґенцією й енерґією, а наді все вертким та невтомленим язиком. Нї перед тим, нї по тім у моїм житю я не чув, щоб хтось говорив по руськи так швидко, як деякі дрогобицькі передміщанки. Отся їх духова перевага над мужами пливе мабуть із того, що мужі — ремесники, змушені спеціялїзувати ся на одній, механїчній, звичайно посидющій роботї, а корпаючи над нею день у день, тиждень за тижнем і рік за роком, тратять елястичність духа, енерґію й оборотність; натомісь жінки, на яких плечі спадає і хатнє господарство і захід коло дїтий і праця в огородци, а часто й переговори з партіями, що приходять за роботою, або продаж готового товару на торговицї, власне набирають тих прикмет, що роблять їх верховідцями в домі.
Ясько вчив мене також міських забав, яких не знають сїльські дїти: гри в пилку, в кічку, пускати орла, ловити воробцїв, на самотрісок. Правда, до тих забав я не був охочий, за те тим більше вдячний я був йому, що в осени що недїлї водив мене в околицї Дрогобича, на Гірку, на ріку та на поля, де ми збирали достиглий та першим морозом приварений терен, який потім у столярнї пекли й їли. Майстер Гучинський віднайшов у однім березї шерсткий та мягкий пісковець, що служив йому замісь пумексу при гладженю дощок, і нераз посилав нас обох із Яськом по сьвіжий запас такого каменя. Инодї ми заходили в лїс і знаходили гриби; тут я був Яськовим учителем, вміючи ще з малечку від батька розпізнавати ріжні роди грибів добрих і »шалених«. Ми збирали насїня ріжних трав для канарків та щиглів, яких майстер любив держати в клїтках, або ходили з мішком по великі лїсові мурашки, які »цьоця« варила на купіль для себе, бо вже тодї терпіла на ревматизм у ногах, проживши звиш двацять лїт у вохкій хатї на болотнистому місцї. Пізнїйша осїнь доставляла менї з Яськом иньших розривок на подвірю. З огорода викопували ярину, квасили капусту та огірки, на подвірю клали огонь, варили повила зі сливок, а в сїнех у иньшім кітлї варили карук із волових жил та з відпадків товарячої шкіри. Все се були роботи, яких я нїколи не видав у селї, і все те нове та цїкаве для мене вмів Ясько виясняти та робити ще цїкавійшими своїми оповіданями та дотепами.
Батько Яськів жив неподалеку від нас, мав свою хату й огород, а крім того ходив на заробок до "великої фабрики" — рафінерії нафти та земного воску, що власне тодї була недавно збудована за Дрогобичем, на бориславськім трактї над рікою. При якійсь експльозії йому попарило руки й ноги і ми оба з Яськом що недїлї, відвідували його в шпиталю, — се були перші мої відвідини в тім домі болю та карболю. Старий Романський був письменний чоловік; у тім маленькім сьвітї, що ґрупував ся довкола дому "цьоцї" Кошицької, він був одною з яснїйших звізд, уважав ся чоловіком розумним і досьвідним. Я пригадую собі доси його страшні рани, які я бачив у шпиталю, коли їх перевивано, і чорну табличку над його головою з написом "Brandwunden", і великий молитвослов, що лежав обік нього, і його пожовкле, мученицьке лице, що не зраджувало болю, тілько якийсь безмежний смуток.
Якось швидко потім, не дожидаючи батькового видужаня, Ясько покинув столярню Гучинського. Майстер був незадоволений із нього, і хоча він витермінував уже чотири роки, не хотїв його визволити. Ясько втїк із столярнї, покинув рідний дім, узявши з собою лише дещо з одежі та два ринські грішми, і пустив ся з тим засобом до Львова. Львів у моїй фантазії лежав десь у мітичній далечинї. Зелїзницї ще тодї не було, фірою треба було їхати туди дві чи три добі, а пішки йти — я й не знав як довго. Я дивував ся Яськовій сьмілости, що він сам, без гроший і без нїякої виразної мети пустив ся в таку далеку дорогу. Перший лист його до матери, що по кількох днях трівожної непевности та пошукувань дав їй нарештї певність, що стало ся з її сином, зробив не малу сензацію в столярнї. Його відчитав сам майстер на голос і обчислював з памяти, якою дорогою і як далеко зайшов Ясько першого дня, в якім селї купив собі квасного молока з хлїбом, у якій коршмі ночував. Більше відомостей від нього не доходило до мене. Куди подїв ся він у Львові і що стало ся з ним, я нїколи не довідав ся. Він згубив ся для мене безслїдно, як річ, що впаде з воза підчас скорої їзди.
V.
Кождої пятницї і суботи був час артистичного попису "цьоцї" Кошицької, час мальованя скринь. Сю часть роботи вона найчастїйше брала на себе; її малюнки визначали ся нечувано сорокатим добором фарб і дивовижними контурами цьвітів. Що правда, і одно й друге не виходило з утертого з давен-давна шабльону, але цьоця любила при мальованю давати волю руцї і підмінювати фарби. Замісь бурякового обрамованя дасть синє; простолїнїйне бадилє ростини замісь білого зробить зелене, листочки фантастичної »ружі« розмалює замісь у три колїсця — в чотири: внутрішнє колїсце цинобром, середнє зеленим, потім жовтим або синїм, нарештї білим, — листя не було нїякого. Що найбільше, по рогах малюнка умістить іще по одній »ружі« з листочками в три колїсця. Малюючи ходить довкола скринї, окидає зором знавця всю малятуру, візьме раз горщик із зеленою фарбою, то знов із синьою, червоною, жовтою, білою, і тут підведе, там ободець зробить, там проведе лїнїю, доки цїлість вповнї не задоволить її невибагливого смаку. І при тім із її уст ненастанно пливуть набожні піснї, в суміш польські й руські. Ось вона викінчує престрашенну "ружу", якої рисунок і колїри могли-б здивувати й найдикійшого дикаря, і при тім її голос виводить:
Ах, тяжка страта!
Пекельні врата
Отворять ся широко.
А ви грішнії
І проклятії
Ідїть в пропасгь глубоко!
За хвилю вже її рука, узброєна квачиком із зеленою фарбою, робить по червоному викрутаси подібні до жидівських спірально звинених пейсів, а з її уст пливе далеко гуманнїйша течія слів і тонів:
A ty pani dworko,
Kluczyki na kołku — hej nam hej!
Kolęda, kolęda, kolęda!
Każ wódki dolewać,
Będziem dobrze śpiewać — hej nam hej!
Kolęda, kolęda, kolęda!
Я зразу дивив ся з великою набожністю на ті "цьоцині" артистичні вправи, подивляв її штуку й смак і любував ся довершеними творами. Мене найбільше радували ті місця, де були більші хляпи якої будь чистої краски, головно цинобру та синьої фарби. Бляйвайсу я не любив, жовта фарба була менї ненависна і я страшенно здивував ся, коли Ясько показав менї у-перве, як із мішанини жовтої фарби з синьою повстає зелена. Ясько мав собі придїлену функцію — розтирати фарби на камяних плитах, мішати їх і складати готові до відповідних горщиків. Розтиранє бляйвайсу та жовтої охри було найтруднїйше, і тут Ясько радо приймав мою поміч: оба ми в чотири руки хапали камяний товкач і доти водили ним з притиском по плитї, доки під гладким каменем чути було хоч одно зернятко нерозтовченої та нерозмеленої фарби. Всї фарби розводили ся водою з каруком; але бували випадки, що нам приходило ся приготовлювати й олїйну фарбу. Дорожші скринї, шафи та ліжка малювали ся олїйною фарбою — і то виключно зеленою. Сей звичай мусїв бути досить старий, коли образ »зеленого ліжка« війшов навіть у пісню. Ясько любив співати сю пісню: чи то варячи в зелїзнім горщику коніпний олїй на покост і мішаючи його ненастанно зелїзною лопаткою, чи розтираючи зелену фарбу, змішану вже з жовтої й синьої, він прижмурюючи очи мов півень виводив:
A w ty nowy komorze
Stoi zielone łoże:
Ej łoże, łoże, śliczne, zielone,
Któż na tobie bedzie spał?
Взагалї столярня дуже часто лунала піснями. Особливо всяка стичність з фарбами та пензлями якось сама собою викликала піснї на уста. Тілько майстер Гучинський не співав нїколи. За те я, навчивши ся швидко всїх пісень популярних у столярнї, допомагав своїм пискливим голосом кождому, а на третїм роцї свойого побуту в столярнї дійшов до того, що міг помагати "цьоцї" також при мальованю скринь. З якою радістю ходив я з пензлем довкола скринї, держав у руцї глечика з фарбою! З якими гордощами мазюкав я на взір цьоциних такі »ружі«, що аж сама цьоця брала ся за голову, а челядники прибігали від варстату, оглядали мої малятури і аж лягали зо сьміху! А про те скринї з моїми малятурами мали щастє: задля незвичайних мальовил їх купували радше і я готов був стати ся повагою в фаху мальованя скринь, як би доля не призначила мене до иньшого мазюканя. Чоловік a posteriori, оглядаючи круті шляхи та дивовижні серпентини свойого житя, знехотя починає по троха хилити ся до фаталїзму.
Дїла Гучинських ішли добре. На скринї був такий попит, що в деяких порах при кінцї тижня готовими скринями заповнювано майже всю столярню. В таких разах менї стелили спати в такій скринї, а що в столярнї йшла робота инодї до пізної ночи, то я рано прокидав ся немов у глибокій криницї: на мою скриню поклали другу, на неї третю і так аж під саму стелю. Аж коли я прокинувши ся починав кукати, купу розбирали і я вилїзав із того сховка на сьвіт. Бували й такі часи, що менї доводило ся спати в сьвіжих домовинах, коли в столярнї їх роблено більше, а задля браку місця їх не було де класти, як тілько на моїм тапчанї: тодї домовину клали на тапчан, а менї стелили в нїй і я спав преспокійно, антіціпуючи вічний сон її властивого хозяїна. Та моя мати, довідавши ся про се, запротестувала проти того і менї перестали стелити в домовинах; цьоця, здаєть ся, звиняла ся навіть, що вона нїчого не знає про се і що Ясько кілька разів стелив менї в домовинах на жарт.
На третїм роцї мойого побуту у Гучинських вони зачали будувати свій власний деревляний дім при одній із сусїднїх вулиць. Моя цїкавість мала тут знов широке поле придивляти ся працї теслїв і тисячним сценам будованя в містї, починаючи від тої, як Гучинський і цьоця одного вечера прийшли з міста значно підхмелені і придвигали чималий мішок гроший. З їх розмови я довідав ся, що. се вони затягли в столярськім цеху позичку — мабуть 120 ринських, на ті часи показну суму — і цехова каса виплатила їм ту позичку самими мідяками, так що вони мусїли брати гроші в мішок, мішок на палицю, а палицю за оба кінцї обоє на плечі і нести їх так, як ті старозавітні жидівські оглядачі Палестини несли в табор Ісуса Навина вкрадений десь по дорозї здоровенний кетях винограду. В цеху з нагоди сеї позички був не малий "трактамент" і наші майстер з майстровою забарили ся до пізна; ніч була темна, дорога болотяна, мішок із грішми важкий, а ноги в обох нетверді — от і не диво, що обоє прийшли до дому заталапані, змучені і сердиті одно на одного, і празничний день закінчив ся сутою сваркою, в якій майстрова побажала майстрови, щоб уже раз виповнив свою обіцянку і зломив собі на троє не одну, але обі ноги і голову в додатку, а майстер в браку сильнїйшого арґументу вхопив здоровий бляшаний друшляк і так делїкатно насадив його цьоцї Кошицькій на голову, що вона опинила ся мов у старім рицарськім шоломі з замкненим візіром, а краї друшляка щільно окрутились їй довкола шиї. Ми оба з Яськом мали потім не мало роботи, поки розігнули бляху на стілько, що могли зняти з цьоциної голови сей імпровізований і зовсїм невигідний шолом. Цьоця після того памятного вечера лежала два дни в ліжку, а третього дня вставши до мальованя скринь, з якоюсь пасією раз-у-раз виспівувала ту строфу польської колядки, де згадувалось імя майстра — Войтїх, і за кождим разом махала грізно квачем у його бік, співаючи:
Bieg Wojtek bez portek po śniegu, po grudzie:
Śmieją się, cieszą się: cha-cha-cha-cha ludzie!
А майстер мовчки робив при варстатї і при кождім такім натяку червонїв ся мов бурак.
VI.
Скінчивши так звану нормальну школу у Василіян я перейшов на иньшу станцію і цьоця Кошицька з її столярнею щезла з обрія мого житя. Тілько геть пізнїйше, вже бувши на унїверситетї, я довідав ся про сумне закінченє її домашньої драми.
Пошлюбні сьвічки віщували їй правду, та далеко не всю. Вона пережила свойого значно молодшого чоловіка, а третїй завів її до гробу; сей третїй, то був ревматизм. Гучинський надто вмираючи лишив їй памятку по собі: він поручив ся в якійсь касї за значнїйшу позичку, затягнену якимось його знайомим; сей знайомий не заплатив позички, і швидко по смерти Гучинського каса злїцітувала новий дім його вдови і викинула її, стару, немічну і розбиту паралїжем, на вулицю. Хороба відняла їй ноги і вона не могла навіть ходити за жебраним хлїбом, а мусїла повзати на руках, волочучи немічні ноги за собою. В такім станї вона проводила днї під церквою сьв. Трійцї або під польським костелом. Сидїла мовчки, не просячи, не благаючи милостинї і якось знехотя простягаючи руку, коли хто з її давнїх знайомих подавав їй пару центів. Зівяла, зжовкла, лице покрите зморщками, пальцї покорчені та повикручувані ревматизмом, тілько в очах сьвітив ся розум і енерґія, але їх сьвітло було притемнене хмарою глубокого смутку, тою самою хмарою, якої крило я у-перве бачив на мученицькім лицї попареного на фабрицї Романського. Скілько то сьвітлих та енерґічних очий затемнює та хмара по наших місточках!
24.11.1905