[Добрий заробок і інші оповідання. Львів, 1902, с.115– 136]
Із моїх споминів.
На днї моїх споминів, десь там у найглубшій глубинї горить огонь. Невеличке огнище неблискучого, але міцного огню осьвічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се огонь у кузнї мойого батька.
І доси бачу ту зелїзну лопатку, якою батько набирав вугля з дощаної скринї — те вугля він сам випалюває за хатами в ямі, що й доси називає ся вугляркою, хоча тепер уже й слїду її нема — кидає його в паленище на жмінку розжареного вугля принесеного в черепку з хати, а потім своїм звичайним поквапним способом обзиває ся до слуги:
— Ти, ти, ти, Андрусю, ану димай, а поволи, поволи, поки розгорить ся.
Андрусь, той сам, що з хати принїс мене на коркошах і посадив на вугляній скринї близько огнища, тепер хапав за жердку від міха і починає дути. У міха з разу якийсь короткий дух, він іще не набрав ся повітря, не вложив ся до працї; він розфукує вуглє, а вогню не скріплює.
— Помалу, Андрусю! Ти, ти, ти, хло, помалу!
— Ще дика баба фукає! — говорить жартуючи Андрусь, і що сили налягає на жердку, щоб набрати в міх як мога більше повітря.
Його згадка про дику бабу проймає мене дрожю.
— Де тота дика баба? — питаю я.
Андрусь сьміє ся.
— В місї. Хиба не чуєш, як фукає.
Я прислухую ся — справдї фукає.
— Чекай, як я її добре надушу, — говорить Андрусь, — то вона буде стогнати.
— Я не хочу! Не дуси! — скрикую я.
Менї збирає ся на плач. Я не розумію Андрусьового жарту. Моя уява залюднена марами, упирями, страчуками, про які я що вечера слухаю оповіданя наших двох служниць, великої Остини й малої Остини, при куделї. Вони згадували нераз і про дику бабу, що сидить у Дїлу та курить відтам димами ; Андрусь перший помістив її в ковальськім місї, і від тодї той міх наповняє мене жахом.
— Но-но-но, ти, хло! Не говори дитинї дурниць. Не слухай, Івасю, не слухай, у місї нема нїякої дикої баби.
— А щож там так сопе ?
— То вітер, синку. Видиш, міх набирає ся вітру, а як його здусити, то дує. Ади, й я так дую !
І батько пару разiв дмухає в огонь.
Я вспокоюю ся. Огонь розгарає ся. Зразу він немов боязко виховзує ся з поміж вугля синявими язичками. Та дика баба починає дути дужше; синяві язички в коріню червонїють і вискакують прожогом із глубини вугляної купи. Звільна чорне вуглє й собіж набирав червоної краски, полумя сичить і простує ся, робить ся немов вязка блискучих ножів або стріл. Але дика баба вже надула свій шкіряний живіт майже аж до стелї. Андрусь напирає обома руками, грудьми й животом, щоб здушувати жердку в низ. Огняні ножі в низу роблять ся білими; вугля з червоного робить ся золотим, немов прозірчастим, немов топить ся. Я не можу відірвати очий від того маленького огнища, що не чванить ся сьвітлом і ледво розганяє сутїнок невеличкої, деревляної кузнї, та за те плює здоровими іскрами аж під коритовидний, глиною вилїплений та саджею навислий стріп, і криє в собі велике тепло, велику робучу енергію.
А батько стоїть при ковалї, взяв свій невеличкий, „спряточний“ молоток у руку і кільканацять разiв ударив по ковалї, швидко раз за разом, мов вербель на барабанї. Пішов голос по всьому присїлку — знак, що в кузні починає ся робота.
Тепер він витягає з під міха ріжні скриньки з усяким зелїзєм. Тут повизублювані сокири, які треба насталити; ось одна виглядав мов очайдуша з розчерепленою головою — у неї розбитий обух, її прийдеть ся зовсїм „пересипати як каже батько своїм образовим язиком. А онде коло дверий чересло — треба нанадити. Під кузнею в невеличкім піддашку обік точила стоїть пара возових колїс, які принесено до кованя, — тамже лежать і нові зелїзнї рафи на обручі.
Батько був славний коваль на всї околичні села, особливо його сокири мали велику славу. Ще трицять лїт по його смерти один чоловік на другім селї, старий уже, розговоривши ся зо мною та згадавши про батька мовив:
— Нї, нема вже такого коваля. У мене ще й доси його роботи сокира є. То душа не сокира.
Коли батьків вербель, виграний молотом по ковалї, залунав по слободї, починали звичайно сходити ся сусїди. Робота в кузнї йшла по найбільше в зимі — лїтом були лише два короткі сезони: плуговий та серповий — по за те батько відмикав кузню в лїтї хиба тодї, коли хтось нагодив ся з якоюсь більшою та пильною роботою.
А в зимі господарської роботи мало. Де-де в стодолї лопотять цїпи, в сїнях хрупотять пили або фуркочуть коливороти крутячи мотузє. Робота не квапна. А в кузнї весело. Хто приходив з більшою роботою — чи то воза кувати, чи то сокиру зробити, то не забував узяти за пазуху фляшку горівки. Йшло ся до коваля як у гостї, як до сусїди, а не як до ремісника, щоб зробив те що треба, тай бувай здоров, я тебе не знаю, ти мене не знаєш. Батько такси нїякої за роботу не мав, „що людьом, то й менї“, а нема готових, то й підожде. Але любив, щоб у кузнї було весело, гамірно. При більшій компанії, при веселих розмовах та чарцї горілки йому робило ся найлїпше. Тай нераз і потрібно більше помічників. Ось хоч би обручі натягати на колеса: три, чотири хлопи хапають за здорові дрючки з зелїзннми гаками; два иньші та батько третій довгими клїщами несуть розпечений обруч, кладуть його на обода, а ті з дрючками хапають гаками за рафу, опирають кінець дрючка о обід і починають що сили тиснути в низ. Батько хапає великий молот і побиває рафу де треба. Дерево обода за дотиком горячого зелїза де-де пускав полумя, та воно швидко гасне.
— Ну, ну ! Ти-ти-ти! — чути батькове приговорюванє, перемішуване ударами молота то о рафу, то об обід, та кланцанєм гаків, що тягнуть обруч у ріжні боки. Потім три, чотири чоловіки хапають такі самі великі молоти і починають в такт молотїльників набивати затягнений обруч на обід. Луп-цуп-цуп! Луп-цуп-цуп! — лунає на всю слободу, поки обруч не стане зовсїм на своїм місцї. Старші ґосподарі очима знавцїв оглядають колесо, придивляють ся, чи добре стягнув обруч дзвони, чи війшла на своє місце кожда спиця, чи міцно стоїть маточина; сей та той підійме здоровецькою рукою колесо в гору, пустить його легко до землї і прислухаєть ся до його стуку.
— Колесо як дзвін, — повтаряв один за одним. Найвисша похвала ковалеви.
А в кузнї дика баба стогне та стогне, огонь у паленищу вже весь білий, а в глубинї його щось жевріє, яснїє як золото і пускає подовгасті, розгалужені искри, так звані зиндри. Се „варить ся“ будуща сокира. Батько кинув у огнище добрі дві пригорщі ґонталїв, тих старомодних, ручної роботи ґонталїв із кованого зелїза, приложив їх вуглєм і поставив ще одного чоловіка крім Андруся димати. В батьковій кузнї така вже встанова: хто прийде — сиди, говори, дійде до почастунку — й його не минуть, але як треба щось допомогти, то батько без церемонїї обертаєть ся до нього: „Ти-ти-ти, хло!“ (коли се хтось молодший), або „Куме́-куме́! Ану-но, за молот!“ Або до міха! Або до чого там треба було. І моя дрібна особа бувала предметом його дбайливости в таких разах. Коли треба було брати на ковало якесь більше, сильно розпалене зелїзо, з якого скакали сильні искри або сарахкотїли біло-зеленковаті зиндри, батько все просив когось із присутних;
— А заступіть но там дитину!
Я дуже бояв ся тих искор, та про те страх любив дивити ся, як вони мов рій огнистих чмелїв вилїтали з під батькового молота і прискали на всї боки. Особливо в таких разах, коли треба було зварювати два окремі куснї зелїза в одно. І так коли батько з розтоплених у паленищу ґонталїв збив одну груду, сю груду по кількоразовім випаленю викував на подовжну, плескату штабку, довгу на півтора пяди а широку на три пальцї, потім на круглім розї ковала загнув а кінцї склепав до купи, наставала найважнїйша пора в виробі сокири: зробити добрий, міцний обух і зварити, викувати та насталити лезо. Зігнена груба штаба йшла на ново в огонь, а коли була розігріта до білого, в нефоремну дїру треба було вбити обушницю — зелїзний прилад, на якому мав формувати ся отвір у обусї сокири. На тій обушницї батько виковував обух дуже старанно ; його обухи нїколи не тріскали й не розвалювались, а се у ґосподарської сокири, що часто служить і за довбню, дуже велика чеснота. Разом з обушнуцею йшла сокира знов у огонь, але в якім видї! Місце, де оба кінц штаби сходили ся разом і де мало повстати лезо, було геть облїплене рідко розведеною глиною — се мало причиняти ся до звареня зелїза. Покладену в огонь сокиру батько старанно, як дитину, прикривав горючим, а потім іще сьвіжим углєм, а те вуглє скроплював іще водою, в якій також була рідко розведена глина — се на те, щоб давало ліпший „гиц“. І дика баба починала стогнати що сили. Доти, доки з огнища зi звичайними вуглевими искрами не починали виривати ся ярко-білі зиндри. Нї, ще не доти! Аж коли ті зиндри починали густими роями „сарахтїти“ з огнища, тодї був знак, що зелїзо зварене досить. Батько звільна брав клїщами розпалене зелїзо, обгрібав його молотком із вугля й розтопленої глини, клав на ковалї і робив кілька легких ударів своїм молотком. Сї удари все мали для мене якийсь чар таємничости : хоч які були легкі, а про те за кождим ударові сарахтїли та розскакувались на цїлу кузню великі рої зиндер. І хоч я звичайно в таких хвилях сидїв на своїм підвисшенім місцї заслонений від ковала плечима якогось дужого „нанашка“, то про те мої очи з безпечного сховку бігали всюди по кузнї, слїдили за кождою зиндрою, а рівночасно не змигали й з того зелїза, що під ударами батькового молотка прибирало чим раз виразнїйшу форму. А надавши мягкому зелїзу таку форму, як йому було треба, батько моргав на присутних, особливо молодших і приговорював:
— Ти-ти, хло ! Ану за молоти ! Ану живо !
Два чоловіки хапала здоровенні молоти і били в такт по зелїзу. Луп-цуп-цуп! Луп-цуп-цуп! — лунали удари трьох молотів. Малий батьків тоненько, а два инші грубо, загарливо, мов сердито.
Лезо було зварене; та тепер починала ся батькова детальна робота: знов над обухом, поки не дійшло до того, що можна було виняти обушницю, а потім над лезом та над вістрєм. Батько кував та перековував кожду часть по кілька разiв, дбаючи не лише про форму, але особливо про те, щоб зелїзо було рівно та туго вироблене, щоб нїде не було скази анї задирки, щоб сокира виглядала „мов вилита".
В кузнї йдуть розмови. Сусїди розповідають сїльські новини : хто що чув у громадськім урядї, що бачив на торзї в Дрогобичи, що розповідав мандрований жебручий дїд. Найбільше розмови про Борислав, про ями та закони: в ту пору розпочинало ся видобуванє нафти і воску на більший розмір. Тисячі Жидів ішли до Борислава, видурювали за що будь шматочки ґрунту від селян і починали рити „дучки“. В сусїднїх селах почав зароджувати ся тип „ріпника“: звичайно парубки, не лише бідні, а й заможнїйші, „ворохобили ся на чорну сорочку й білий хлїб“, — так характеризувала селяньска поговірка житє ріпника — перший прояв промислово-капіталїстичних порядків у тім тихім доси, патріархальнім закутку.
До нашої кузнї доходили лише деякі, сказати-б, каламутні бульки того нового явища. Сього тижня в ямах загибло пять хлопа, а онодї в одній ямі задусило трьох, а сей або той упав з кибля і роздер ся на городженій кішцицї, що служила замісь цямбрини в тих крайнє примітівно будованих ямах. Се була одна постійна тема оповідань. А друга тема: сей Бориславець пішов з торбами, той розпив ся, того, кажуть, Жиди підпоїли та пяного пхнули до ями. І далї йшли безконечні, уривані оповіданя про шахрайства Жидів, про піятики ріпників, про їх добрі зарібки і марноване заробленого гроша, про вибухи кипячки в закопах на пятім, десятім, дванацятім сяжнї.
Я слухав тих оповідань як фантастичних казок про далекі, зачаровані краї. Борислав з його страховищами, дикими жартами та дикими скоками фортуни, з його дивним промислом, дивним способом працї та дивним народом заповнював мою фантазию. Наша слобода лежала далеко від гостинця; від нас нїхто не ходив анї не їздив до Борислава, але наслухавши ся в зимі в кузнї оповідань про нього я постановив собі зараз на веснї не пожалувати ніг, побігти на гостинець і визирати там доти, доки не побачу ріпників, що з дальших, біднїйших сїл ішли там гостинцем до Борислава або вертали відтам у суботу до дому. Та моя цїкавість була заспокоєна швидше: ще в зимі батько взяв мене одного понедїлка до Дрогобича і тут я побачив цїлі юрби ріпників і цїлі купи Жидів, що кождого селянина, який їм по одязї видавав ся Бориславцем, запитували ;
— Ґаздо, ґаздо! Ви з Борислава? А маєте закопи на продаж?
Батько не радо слухав тих оповідань про Борислав, Він так зжив ся зi старими порядками сїльського житя, що в тім новім бориславськім розгардіяші чув щось нове, вороже дотеперішньому житю. Він не давав по собі пізнати того, не осуджував і не обурював ся, як дехто а завзятих прихильників старосьвіччини, але коли вичерпав ся запас новин, радо звертав розмову на иньші, переважно моральні теми. Батько, пильний і тямучий робітник, любив кпити собі з дармоїдїв та фушерів, з роззяв та галапасів. На потвердженє своїх загальних уваг він любив наводити коротенькі оповіданя та притчі, звичайно на тлї ковальского ремесла. Тут у кузнї я чув уперве такі оподаня, як оте про хлопця, що його батько привів до коваля на науку та боячись, щоб „дитина не попеклась або щоб искра не випекла їй ока“ просив коваля, щоб умістив його сина в коші прибитім на стїну. „Воно, мовляв, буде придивляти ся до всього тай так навчить ся“. Хлопець „учив ся“ таким робом сїм лїт, а вернувши до батька замісь леміша зробив пшик.
Раз зведена на дорогу загальних тем та оповідань розмова йшла живо. Охочих слухати було богато, та були між нашими сусїдами й незвичайні майстри оповідачі. Сипались анекдоти, спомини з давнїйших лїт, про Кошуцьку війну, про тїсні роки, про мандрівки наших селян на Поділє в службу або на Покутє та на Буковину за кукурузою. Особисті пригоди переплїтали ся. з короткими та меткими характеристиками людий — Подолян, Гуцулів, Бойків — та місцевостий: Коломиї, Городенки, Садогори, Черновець.
Та ось сокира готова. Ще раз розпікав ії батько, але лиш до червоного, і потім застромлює вістрєм на два пальцї в холодну воду — вона гартуєть ся. А потім на шрубстак із нею та під пильник, щоб обгладити, а нарештї на точило, щоб наострити — і готова невідлучна товаришка селянина чи то в лїсї, чи при плузї, чи при фірманцї, всюди, де треба „скріпи рукам“. Коваль радісно глядить на своє дїло, любує ся ним кілька хвилин, а потім дає в руку сусїдам. І мандрує нова сокира з рук до рук. Кождий обзирає обух, пальцем пробує, чи остре вістря, обзирає лезо, чи гаразд виклепане, все обзирає, немов би се була його власна сокира.
— Ну, тота подовжить! — каже один.
— Менї би тоті дубики тепер, що вона їх вирубає! — зітхає другий.
Щасливий властитель нової сокири дивить ся на неї з гордощами, з любовю. Він бачив, як її робили від самої першої хвилї, від коли вона була ще пригорщею старих ґонталїв. Він помагав дути міхом, бити молотом при її робленю, — вона, значить, по части й його власне дїло. Він весело дякує ковалеви, добуває з торби плескату півквартівку з горілкою. Батько велить із хати принести чарку, бохонець хлїба, пів плесканки сира на деревляній тарілцї — і починаєть ся частованє, „обливанє“ нової сокири.
Батько випиває чарку горілки, закусує і бере ся до нової роботи; решта товариства частує ся, гуторить, жартує. Сей марить на яві: як би менї дві-три сотки, то я би те й те зробив та показав! Другий числить, кілько гроший у остатнїм роцї перейшло через його руки.
— Дванацять десяток — бігме кумочку, дванацять десяток як один крейцар! Яка би то пара воликів була! А так що ! Як в пальцї тріс. Нї чоловік в'їв, нї впив, нї красно входив, лиш дїдьчій матери годив.
— А вам, куме Марку, — обертає ся один до нашого простодушного сусїди, — як би вам так дванацять десяточок тепер, що би ви зробили?
— Я-я-я, — заикаєть ся Марко, — вже би-би-би я зна-на-нав, де їх сховати.
— Певно завинули би в шматину, та запхали де під стріху! — жартує де-хто. Марко не силкує ся реплїкувати, тілько хитав головою, мовляв : жартуйте здорови, а я своє знаю !
Иньші радять ся про свої хатні справи: у того корова положила ся, там дитина кашлає; иньший хвалить ся, що вчора з полукіпка пшеницї намолотив пять чверток. Обмови, осуджуваня неприсутних батько не терпів і коли кому заганяв ся язик у той бік, умів зручним зворотом або притинком збити його з дороги, а молодшого бувало й по просту покартає: „Не пхай носа до чужого проса!“ Так само не любив батько нїчого сороміцького в розмові: сам він і при ньому вся компанїя все держала ся в межах приличности, звісно, такої, яку можуть допустити собі чесні, статочні ґосподарі. З жінок деколи жартовано, а батько любив оповідати звісну притчу про дївку-скуску на доказ, що „жіноча натура й невинного веде до гріха“.
— Бо то раз жив один отець зi своїм сином у лїсї двацять лїт. Хлопець так і виріс у лїсї, не видївши живого духа крім свойого вітця. А як минуло двацять лїт, каже отець:
— Ну, сину, підемо троха в сьвіт подивити ся, як там люде жиють.
А син каже: — Добре, тату!
Пішли. Приходять до села, а на краю села кузня. Вступили вони до кузнї, посїдали, син дивить ся на ковальову роботу, а далї каже татови:
— Тату, може би й я поробив троха?
— Добре, синку, пороби.
Парубок приступав до огню, де власне гріло ся зелїзо, але не бере клїщів, тілько хапає розпечене зелїзо просто в руку, кладе на ковало тай кує, а зелїзо не пече його анї дрібки.
Коваль витріщив очи на такого челядника, а батько нїчого, лише каже синови:
— Ну, що, сину, добре робота йде?
— Добре, тату.
— Як схочеш, то можеш тут лишити ся. Але перед тим ходїмо ще троха далї, бо ми ще дуже мало сьвіта видїли.
Добре. Пішли далї селом, а на вулицї пострічала ся їм дївка. Син став, дивить ся — що то, ще не видїв такого, а далї питає:
— Тату, а то що таке ?
— То, синоньку, скуска, — каже старий.
А у сина аж очи розгарають ся.
— Ей тату, як би то ми в лїсї мали таку скуску!
Пізнав старий, що в хлопцеви кров заговорила тай каже:
— Ну, годї, сину! Будемо вертати до дому.
Вертають. Прийшли знов до кузнї, а старий каже до сина:
— А що, сину, може хочеш іще троха покувати ?
— Добре, тату, — каже син.
Тай знов по свойому: йде до огню, а там зелїзо розпечене. Він хап рукою за зелїзо. Ей, як не крикне, як не хопить руку назад! А долоня вся міхуром стала. Обпік до чиста. А старий каже:
— Видиш, сину, то за те, що ти тої скуски захотїв.
Тай забрались оба і пішли назад до лїса.
Батько оповідав сю притчу жартом. Аскетизм, що лежить у її основі, був зовсїм чужий його вдачі. Навпаки, все і всюди він був чоловік товариський, громадський. „З людьми і для людий“, се була девіза його житя. І доси тямлю, яке велике вражінє зробило на мене його оповіданє про того сьвятого, що просив Бога, щоб його увільнив від людської любови.
— То ще за давних часів було, як жив один славний доктор. Він богато помагав людям, а Бог дав йому таку ласку, що всї люде любили його. Ну, так до нього липли, як мухи до меду. Куди обернув ся, куди поступив ся, всюди в нього були приятелї, а з ким лиш раз заговорив, той був би за нього і в огонь скочив. Аж раз ідучи лїсом здибав дїда, зовсїм голого, оброслого волосєм від ніг до голови, як молив ся в якійсь печері.
— Що тут робиш дїду ? — питав лїкарь.
— Богу служу, — каже дїд.
— Як же-ж ти йому служиш?
— А бачиш: я відкинув усьо сьвітове, відцурав ся всього і молю ся та оплакую свої гріхи.
— А не лїпше би ти служив Богу, як би був лишив ся в сьвітї та працював для людий ?
— Не можна разом служити Богу й мамонї, — відповів дїд. — Люде й їх усї гризоти, турботи та заходи, то мамона. Хто кому служить, від того нехай і платнї жде. Я служу Богу і Бог менї відплатить, а хто служить людям, то чим йому відплатять люде в день страшного суду?
На тім вони розійшли ся: старий лишив ся в лїсї, а лїкарь пішов до свойого дїла. Але від тодї як зачав міркувати над дїдовими словами, як зачав думати, то нарештї дійшов до того, що зненавидїв людий і захотїв і собіж відчужити ся від них. Утїк у лїс, але люде знайшли його, о коли він не хотїв вертати до міста, то вони захотїли жити з ним у лїсї. Він знов утїк від них, і знов його знайшли. Він сховав ся в якусь недоступну нетру — і там його знайшли; поплив на море і велїв себе покинути на якійсь пустій скалї серед води, — і там люде віднайшли його і липли до нього по давному. Тодї він почав молити ся Богу: — Господи, дай менї таку слабість, аби мене всї люде бояли ся, аби перестали липнути до мене!
Як зачав молити ся, як зачав Бога просити, так нарештї Пан Біг зіслав на нього таку слабість, що зачав собою бити до землї, розщибати, піну точити, ричати не своїм голосом, так що всї люде його пуджали ся і втїкали від нього. А він при кождім такім нападї все бачив чортів, що його торгають розпеченими клїщами, тягнуть до себе зелїзними гаками, бють зелїзними палицями, а все кричать:
— Ходи до нас! Ходи до нас!
Так він мучив ся цїлих дванацять лїт, але вже не тїкав у лїси та в дебрі. Тепер його душа тягла до людий, але люде тїкали від нього. Він ходив по містах та селах, просив притулку, але тота хороба зробила його таким страшним, що нїхто не хотїв його приймити під свою стріху. Як де війшов межи купу людий, то всї розбігали ся; навіть до церкви не міг війти, бо всї втїкали відтам, де він появив ся, то його потім не пускали. Нарештї по дванацятьох роках чує голос:
— Валєнтий ! Валєнтий !
Він обзиває ся: — Хто мене кличе ?
А голос каже: — А що, солодко жити чоловікови без людської любови?
А він каже : — Господи, я согрішив. Дай менї смерть, най довше не караю ся.
А голос каже: — А видиш! Хто людям служить, той менї служить. Я сотворив чоловіка для людий і тілько з людьми і через людей він може бути щасливий. Як би я був хотїв, щоб він сам собі і через себе був щасливий, я був би зробив його каменьом. Як би я був хотїв, щоб він тілько менї самому служив, я був би зробив його ангелом. А так я дав чоловікова найбільший дар — любов до людий, і тілько тою дорогою він може дійти до мене. А ти хотїв бути мудрійший і йти навправцї, тай зайшов у дебру, де сидять тоті з клїщами та з зелїзними палицями. Ну, та тепер досить твоєї покути. За те, що ти вперед служив людям і ратував їх, я беру тебе до себе, а твою слабість лишу людям на памятку: най перемагають свій страх і відразу і вчать ся любити та ратувати одні одних навіть у такім страшнім станї.
— І лїкарь Валєнтій — кінчив батько, — зробив ся сьвятим, а його слабість і доси ходить по людях. А хто ратує та дозирає хорого на ту слабість, той має ласку в Пана Бога.
Сорок лїт минуло від тої пори, як у невеличкій деревляній кузнї в нашій слободї останнїй раз лунав ковальський вербель, відіграний батьковою рукою молотом по ковалї. Скілько змінило ся за той час! Не лише з кузнї, але майже з усього, що було тодї основою тихого, патріархального житя в нашім закутку, не лишило ся майже анї слїду. З тодїшньої веселої компанїї, що гуторила докола ковальського варстату, димала міхом, натягала обручі на колеса, завзято гримала молотом по розпеченім зелїзї, та сипала веселими анекдотами при чарцї горілки, нема мабуть нїкого вже між живими. А тодїшню веселість та жвавість у многих із них погасила доля ще далеко перед їх смертю. І певно в ту пору нїхто з них не думав, що та кузня і та компанїя в нїй і той її дружний, радісний настрій лишать ся живими та незатертими в душі маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, у одній сорочцї сидїв у кутї коло огнища і якого дбайливий батько від часу до часу просив заступити від скачучих искор.
На днї моїх споминів і доси горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пролизують ся синї, червоні та золото-білі промінї, жевріє мов розтоплене вуглє і ярить ся в його глубинї щось іще білїйше, промінясте, відки раз по разу сарахкотять гилькасті зиндри. Се огонь у кузнї мойого батька. І менї здаєть ся, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку житя. І що він не погас і доси.
Криворівня 24. липня 1902.
24.11.1902