Бодяки (1906)

[Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906, с.177–182]

Ученик станув перед учителем весь запаленїлий, весь тремтячи з обуреня.

— Учителю, — мовив він ледво переводячи дух. — Ти післав мене між людий і велїв жити серед них десять лїт і брати участь у їх житю і придивляти ся їх дїлам. —

Він урвав задихавши ся.

— А ти приходиш по роцї і як бачу, не дуже задоволений, — мовив учитель усьміхаючи ся лагідно.

— Ах, не говори менї про задоволенє! — вибухнув молодий чоловік. — Я весь палаю і тремчу. Нїчого подібного менї і ві снї не снило ся, як те, що довело ся бачити за той рік. Стільки брехнї, стільки фарисейства, стільки дрібної злоби і безтямности і нещирости!

— Ну, ну, ну! — мовив учитель. — Твоє обуренє гарно сьвідчить про твоє незіпсоване серце. Але говори троха докладнїйше, що ти бачив, і що так обурило тебе?

— Докладнїйше! Хибаж можливо розповісти тобі докладно все, що я пережив за той рік? Я жив мов чоловік запертий між блощицї. Кождий дотик був і біль і свербінє і обридженє. Я бачив полїтиків, що на народнїх зборах розпливали ся, буцїм то готові йти на муки за народ, а зараз потім програвали в карти тисячі і благали кредиту у ворогів  того народа. Я бачив ґазетярів, що в своїх ґазетах кидали громи на хрунїв та донощиків і самі зараз же доносили ворогам про все, що дїяло ся в їх таборі. Я бачив учителїв, що перед молодїжю опльовували й гидили науку і лаяли саму ту молодїж, яка тиснеть ся до шкіл і задає їм клопоту. Я бачив духовних, що прилюдно обурювали ся на кождого, хто посьмів хоч несьмілим слівцем осудити їх хиби, а самі проводили ночи за картами та піятикою і підіймали на сьміх своїх власних собратів. Я бачив...

— Сину мій, — перервав йому учитель, — хиба думаєш, що те, що ти бачив, то щось таке нове, чого доси не бувало нїколи?

— Може й бувало, та не у нас, не в такій мірі, не робило ся так безсоромно. Кажуж тобі, вчителю, що руки опадають, дух замирає, коли дивиш ся на се все. Подумай: пускають для геци між темні маси оклик: палити ворожі доми та склади! І тїшать ся наперед, що їм за їх поклики не буде нїчого, а потерплять ті, що підуть за їх покликом. А коли нїхто не пішов за ним, вони говорять: з нашим ворогом можливі лише два способи: або палити його, або цїлувати в руку. Ми кликали палити, не йшов нїхто, тепер підемо в противний бік.

— Ну, щож — мовив учитель, — umgekehrt ist auch gefahren* Ce ще не таке диво.

— Подумай лише: один одного рад би в ложцї води втопити, по кавалочку розщипати, а прилюдно кличуть усїх до згоди та малюють благодати єдности! І все те лише в тій цїли, „аби моє на верха було", все в якійсь дивовижно слїпій спекуляції на щось таке, чого не мають у руках, у погонї за якоюсь чортівською радістю, що ось то „не буде анї їм, анї менї".

— Слухай, синку, — мовив учитель, подаючи ученикови склянку чистої, холодної води, — ось на, випий!

— Що се має значити? — запитав ученик.

— Випий і послухай, що тобі казати-му. Не зануджу тебе довгим оповіданєм Бачиш, коли я був молодий, то жив у домі мойого батька в селї. А недалеко нашого дому була простора громадська толока. Тямлю її з малку: була рівна, покрита густою, хоч і низенькою травою. Малим хлопчиком у товаристві иньших дїтий бігав я часто по тій толоцї, качав ся по траві і доси ще, здаєть ся, чую її мягкий, шовковистий дотик на своїм тїлї.

— Минуло кiлька лїт. Я пішов до школи, до міста і бував у батьковім домі рідко. Та раз прибувши на вакації я здивував ся не мало: наша толока майже вся була поросла величезними бодяками. Вони розсїли ся по нїй здоровенними островами сїрозелених колючок, що зверха понакроплювані були блїдорожевими крапками бодякових головок, а де инде білїли ся сріблястим пухом достиглого бодякового насїня. Від тих островів, мов від великих полків, ішли в ріжні боки менші або більші лави бодяків, мов віддїли вислані на те, аби завойовувати чим раз більше місця. Аж на дорогу, що вела серединою толоки, на береги річки, що обрамовувала її з двох боків величезним гаком, вибігали то маленькі купки, то поодинокі бадиля тих сьмілих, узброєних пакісників ростинного царства, а декуди стояли вже густими рядами, мов вояки в ґлїдї. Де розсядеть ся один такий галапас, там зараз біля нього видно цїлу громаду менших, мабуть парістків із його кореня. Під їх стрепіхатим листєм, що широким вінцем розлягаєть ся по землї ще заки бадило вистрілить у гору, нидїє мягка травка, щезають біленькі очка марґариток; навіть тверді бадильцї пахучого кмину мусїли уступати перед тими гордими, і в своїй шпичкастій зброї недоступними галапасами.

— Таточку, а се що у вас таке? — запитав я батька, бачучи таку халепу на моїй улюбленій толоцї.

— Сам бачиш, синку, бодяки, — мовив батько.

— Відкіляж вони взяли ся?

— А Бог їх знає. Самі з себе виросли.

— Алеж вони зіпсують вам усю толоку.

— Уже й зопсували. Та що робити?

— Викосити їх.

— Уже ми косили, синку, та нїчого не помагає. Ще дужше ростуть.

— Розорати толоку.

— Сього нам не вільно. Толока громадська. А громада волить мати хоч тїнь своєї вигоди...

Я нераз ходив і придивляв ся тому бодяковому полю. Воно, здавало ся менї, навіть без вітру шелестїло. Здоровенні бодяки заввишки в ріст високого чоловіка стояли як густий лїс і хитали своїми головками, мов сьміяли ся з моєї безсильної туги за гладкою, мягкорунною толокою. А коли звернуло під осїнь і в усїх головках подостигали купки вовнистого насїня, тодї кождий подув вітру розгоняв мілїони тих пухових зерняток на всї боки. Одні підіймали ся високо в повітрє і летїли милями; инші несли ся хмарами по над землю, чіпляли ся плотів і дерев, заповняли рови, покривали ставки і калюжі біластими ниточками свого пуху, застилали людські подвіря, засївали всї поля, огороди, сади проклятим бодяковим насїнєм, залїтали навіть до хат і товкли ся по вікнах, немов бажали доочне сказати хлїборобам, що бодякова армія грозить ся забрати у них усю плодючу землю, занапастити всї їх з таким трудом управлені ниви, закрити весь сьвіт перед їх очима. Менї страшно робило ся на вид тої безмежної снїговійницї бодякового насїня і я мало не з сльозами на очах показував їх батькови.

— Таточку, що буде з нами ? Адже кождий такий пушок, се ось такий здоровенний бодяк, що запоганить квадратову стопу землї. А дивіть, скiлько  мілїонів їх лїтає.

— Щож, синку, нехай собі лїтають. Ми їх не зіпрем.

— Алеж вони відберуть нам землю з під ніг.

— Не бій ся, синку, Бог ласкав. Не кожде таке насїнєчко мусить зійти і вирости. Мілїони їх летять і мілїони їх пропадуть. Тай ми також не без рук. Зробимо, що зможемо, щоб не дати їм занадто паношити ся на своїй землї.

Коли настала осїнь, я знов поїхав із батьківського дому в сьвіт у школу. Менї не довело ся вернути ся до дому, аж за десять лїт. Наближаючи ся до рідного села, я пригадав собі толоку і був цїкавий побачити, які поступи зробила за той час бодякова армія. Певно тепер ся толока буде одним бодяковим морем, перерізаним хиба одною доріжкою. Я не мав якось відваги запитати про се свойого візника, для того ждав, поки не доїдемо на місце. Ось уже знайомий горбик, по якому закручуєть ся змиєю дорога, ось стара громадська лїса, яку відчиняє перед нами старий дїд Панько з насуненою на лисину кучмою, хоч на дворі стоїть лїтня спека. Ось ми й виїхали на толоку. Що за диво! Анї одного — кажу тобі, анї одного бодяка з тих гордих велетнїв, що тут уперед пишали ся такими густими лавами та островами. Десь не десь стирчить по одному невеличкому бодячкови, але вже зовсїм иньшої породи, не такої, як мої колишнї знайомі. А скрізь на толоцї по давньому низенька, густа, мягка травка та мілїони білих очок марґариток, та де-де біля дороги жовті цьвіточки козельцю, тай годї.

Приїхавши до дому я не міг утаїти своєї цїкавости і зараз по перших привитанях запитав батька:

— Таточку, а що то стало ся з нашими бодяками на толоцї?

— А бачиш, синку, дав Бог, минули ся.

— Та бачу. Але як? Ви переорювали толоку?

— Нї.

— Викосили їх?

— Нї.

— То може випалили огнем?

— Де там! минули ся. Полїтя на них не стало. Тодї були мокрі роки, а надто понизше толоки пан хотїв було поставити млин, та загатив річку. От мабуть земля на толоцї нассала ся вохкости, а ті галапаси видно злюбили собі тай кинули ся рости. А по кiлькох роках гать вирвало, річка поменшала, земля просохла і їм не стало полїтя. І вивели ся. Як прийшли хто зна відки й як, так і щезли. Що року їх робило ся менше, поки зовсїм не перевели ся. Бачиш, і така погань має своє полїтє.

— На сьому скінчив мій батько своє оповіданє, на сьому і я кінчу своє, — мовив учитель до ученика. — Розумієш його, сину?

Ученик глядїв на учителя якимись непевними очима.

— То нїби що? Чекати, аж лихо само мине?

— А не забувай про греблю, про ту греблю, що спиняє свобідний біг ріки, що задержує гнилизну і застій і сприяє ростови бодяка! Греблю, синку греблю треба розірвати! Ти бачиш обяви гнилизни й застою, а не добачив причини, яку треба усунути!

— Розумію тебе! — мовив ученик, зриваючи ся з місця. — Іду і робити-му, що зможу.