Похорон (1941)

[Три прозові уривки опрацювання теми поеми «Похорон».]

[Радянська література, 1941, № 3, с.209–220.]

А

ПОХОРОН

(Казка)

Величним зводом склепилося темносинє небо над старим, грішним городом. Ярко горіли звізди в безмірній глибині того темного склепу; холодним мертвим лицем усміхався повний місяць. А старий грішний город спав мертвецьким сном, немов весь вимер. Ніде ні світла в вікні, ні звука, ні голосу людського не чути, лиш вода хлюпочеться в криницях та час від часу своїм сріблистим луком дзвінко забряжчить о гладкі кам'яні; стіни басейну. А впрочім, тихо-тихо! Хоч то весна, в садах черемхи в повнім цвіті, та соловія ще не чути, хрущі не бренять, вітрець не подихає, вся природа немов притаїла дух, немов жде чогось незвичайного, таємного. Довга, широка вулиця старого города простяглась проміж розцвівшими садами та темними мов вимершими домами, мов величезна, темна, порожня ще могила. В нерухомому, теплому повітрі сильні пахощі молодого листя і черемхового цвіту сперлися густо в тій вулиці, заповнили її якимось чарівним духом, що упоює, притуплює змисли, вколисує думку і навіває якусь тиху, розкішну тугу, а рівночасно якусь, невияснену дрож, мов у хвилях, коли як то кажуть на селі, «смерть чоловікові в очі заглядає».

Лиш в самім серці старого, грішного города, там, де починався довга пуста вулиця, в однім домі горіли вікна світлом, лупали стіни і стелі п’яними окриками, співами та жартами. Се був мій пир, котрий я справляв для своєї кумпанії — своєї нової кумпанії. Пир був веселий, я хотів показатися добрим господарем і не щадив нічого, щоби ввести гостей в добрий гумор, і ось уже наближалася північ, а забава тількощо входила в найліпшу струю, оживленнє обхопило всіх, вино розв’язало всі язики, зашуміло у всіх головах, і саме почалась тота хвиля, що буває верхом і вінцем усякої дружньої забави, а без котрої й забава не забава, а якась панщина.

Один з моїх найліпших нових товаришів наливає чарку, вискакує на стіл, тупає ногою, а з уст його, розпалених вином і внутрішнім запалом, ллються гучні слова:

— Товариші! Підношу тоаст. Моя промова буде коротка, я одним словом виснажу все, що ми чуємо, в що віримо, чим живемо, до чого змагаємо: Най живе свобода!

Хвильова тиша залягла широку залю, пристроєну дзеркалами та зеленню. Десятки блискучих, молодих і старших, мужеських і дівочих очей з зачудуваннєм звернулися на бесідника.

— Що він плете? Якої свободи йому хочеться? Скиньте його зі стола! Встроміть йому бутельку в рот! — посипались нараз градом окрики з різних боків залі. Але бесідник стояв спокійний, незмішаний, певний свого.

— Виджу, товариші, що ви ще не дозріли до розуміння лаконічних окликів, — сказав він. — А позаяк in vino veritas (у вині правда), то видно, що тото vinum ще замало пробігло крізь огорожу ваших зубів. Значить — зараз усі випийте ще по одній, а тоді ручу вам, що ключ розуміння моїх слів найдесь у кождого з вас сам собою.

— Отсе до річі сказано! Розумне слово!

— Що було спочатку і скінця, то кат зна що, а серединка добра.

— Minus de genns, si constructio bonus*.

— Давайте вина! Давайте ключів розумання! Пів копи ключів!

Залускали бутельки, забряжчали чарки, товариство випило.

— До дна, до дна! Ех! Ключів розуміння не можна розломлювати.

Коли вино, випито, і настала тиша, бесідник заговорив знов:

— Ну, що, ясне вам тепер моє слово: най живе свобода?

— Ні, нехай мене чорт побере!

— Видно, ключі не придалися.

— Ні? — сказав бесідник. — Ну, мої панство, то не ключі тому виною, а скрині. Видно, що скрині ваші пусті.

— Як то? Що за скрині? Що се він верзе? — почулись окрики.

— Проясню вам свій тоаст другим тоастом, — говорив далі бесідник, не звертаючи уваги на окрики полуп’яних товаришів. — Най пропадає аскетизм!

— Ще ясніше ніж перше!

— Klar wie Schuhwichs! (Ясно як вакса).

— Хоч би в місяця, з другої руки, світла позичив, коли сонце в голові погасло, — гомоніло товариство.

— Ні, панове, не погасло, — сказав бесідник. — Зараз вам се докажу і не тілько сам себе проясню, але й ваші запаморочені голови освічу. Оба мої тоасти взаємно доповнюються, в’яжуться логічно якнайтісніше. Перше моє слово було: най живе свобода! Свобода, моє панство, широке слово, треба тільки відповідно розуміти його. А найвідповідніше його розуміннє: свобода думок і недумства, свобода переконань і браку переконань, свобода характеру і безхарактерності. Свобода від усього, що в’яже чоловіка, що змушує його йти такою, а не іншою дорогою. Свобода повна! Все, що в’яже чоловіка, що каже йому: думай так, а не сяк, роби се, а не те, їдж се, а не їдж того, — все се, моє панство, я називаю аскетизмом, і кличу: pereat (хай гине, пропадає) аскетизм! Всякий, хто нам каже: будь консеквентний в словах чи ділах, то наш ворог. Хто нам каже: роби так, як говориш, а говори так, як думаєш — то наш ворог. Хто нам каже: признавайся до сяких або таких принципів і держись їх, то наш ворог, то аскет, то поганець. Так отже, я кличу ще раз: проч принципи, проч консеквенція, проч усякі пута моральні! Наш ідеал — блудний огонь, що летить, куди хоче, і ніхто не зміркує ані його стежки, ані його волі. Най живе свобода! Най живе опортунізм в найвищім, найблагороднійшім, найобширнішім значенню!

Голосні оплески, гучні крики, тупання, стукання і брязкіт скла та посуди — отсе була відповідь на сей тоаст. Ціла заля ревла, стугоніла та бурлила, немов увесь світ хоче перемінитися в стародавній хаос. Тілько один бесідник — він був одним із наших многонадійних молодших мужів будучини — стояв високо понад тим ревучим хаосом з чаркою в руці, спокійній, недосяжимий, певний своєї побіди. А коли по яких десяти мінутах буря стихла, він знов почав говорити.

— Ся свобода, моє панство, в такім розумінню, як я мав честь вам виложити — се наш ідеал, наша одинока програма, наш високий стяг національний. Ваші ентузіастичні окрики потверджують се вповні. Бачу з них, що в тій точці всі ми одної думки, що під прапором тої широкої свободи можемо сміло виступати на завойованнє світа.

— Браво! браво! Наше розуміннє свободи найширше, воно мусить завоювати світ! — роздались голосні окрики.

— А доказом того, моє панство, — говорив далі бесідник, — є наше нинішнє світле зібраннє, наше свято, наш пир. Се перший пир побідний нашої ідеї. Той, котрий нас приймає і гостить, наш дорогий господар — се перший наш здобуток, перший наш крок на дорозі до повної побіди!

— Гурра! Най живе наш господар! Най живе наш перший здобуток! — роздались крики. Многі почали торкатись зо мною чарами. Я із усміхом приняв сей зворот в мові бесідника, з усміхом принімав і торкання та гратуляції гостей. Цілий сей вечір мені було так легко, так весело після важких, чорних днів, тижнів, місяців прожитих мною. Я знав, що :на нищівній забаві не обійдеться без дружніх маніфестацій на мою честь яко новонаверненого неофіта, і що й мені самому прийдеться чимось крім вина «обілляти» своє неофітство. Та мене все те не страшило, не смутило. Я порвав усі нитки, що в’язали мене з минувшим, спалив кораблі, потоптав те, чому вперед поклонявся, а поклонившись тому, на що вперед плював. Нинішній пир мав бути немов запечатаннєм сеї зміни, ну, а звісно, що хто раз рішився сказати А, той мусить уже сказати й Б. А я твердо рішився сказати все аж до остатньої «ижиці», і ся рішучість додавала мені спокою, легкості духа і веселості.

— Що там нашій ідеї прийде з такого мізерного здобутка! — жартував я.

— Отже докажи, що ти не мізерний здобуток! — гукнув на мене бесідник з висоти стола. — Докажи, що ти не простий перебіжчик від одного прапору до другого, не простий фрайкур нашої ідеї, а свідомо свобідний, свідомо безпрограмовий, що ти щиро і безповоротно навернувся на наш опортунізм!

Слова сі, висказані строго, вдарили мене мов батагом по лиці, хоч я від часу мого поступлення під прапор абсолютної свободи повинен уже був достаточно привикнути до таких ударів. Ну, стара привичка, стара нервова чуткість не дасться так швидко переробити, і я, в душі сам лютячись на себе, почув, що при такім категоричнім домаганню губи мої бліднуть, кров збігається до серця, а в очах починають скакати якісь жовтяві огники. Але се тривало лиш хвилю, по чім рішучо і, силуючись на веселий та слобід ний тон, я скрикнув:

Якого ж вам доказу треба? Говоріть, я готов.

Б

ПОХОРОН

І

У великій залі, залитій електричним світлом, що відбивалося в великих дзеркалах по стінах, стояв гамір, неначе в улию в часі роєння. Здовж цілої залі тягнувся довжезний стіл уставлений в формі підкови, застелений багатими скатертями, умаєний живими квітами і пишними макартівськими букетами і заставлений стравами. При столі бенкетувало вельми численне товариство — триста осіб. Се була сама еліта, сама сметанка, сама ієрархія суспільна. Коли б стеля була завалилася і придавила всіх бенкетуючих, то триста найзнаменитших родин в краю було б осиротіло, триста найвищих урядових і гонорових посад було б опорожнених, порвалось би чимало ниток у високій політиці і по дворах бодай трьох європейських  монархів відчуто би страту. Маєток отсих трьох сот осіб, разом узявши, дійде певно, до пів міліарда, а впливи їх — семейні і політичні обхапують добру третину Європи.

І я сиджу між ними! Я, плебей і пролетарій, я чоловік без роду, без високого становища, без широких протекцій. І не тільки сиджу між ними, — а весь отсей збір для мене зібрався, весь отсей пишний бенкет для мене справляється, всі оті сильні і могучі сього світа, оті горді, спокійні, величні в своїй рівнодушності — я знаю се — ще не перестали тремтіти і в глибині душі своєї чують, що їх пануваннє висіло на волоску і не будь мене, не будь моєї помочі, мого плебейського впливу і моєї енергії, хто знає, що було би з ними сьогодні! Вони говорять між собою так спокійно про всякі банальні річі, так старанно вистерігаються говорити про те, що ще недавно заповнювало всю їх душу, дають собі вид, немов би не тілько смертельна тривога, але якенебудь живіше зворушеннє не було зовсім доступне їх душї, — та я знаю, що під сею блискучою ледовою шкаралущею криється зовсім щось не таке величне і не таке блискуче! Я читаю в їх очах, зазираю...

В

ПОХОРОН

І

То був великий бенкет.

Величезна заля залита світлом двадцяти електричних ламп. Величезний стіл в формі букви ш, за котрим засіло 500 учасників. Цілий легіон угальонованих лакеїв, прислуги в чорних фраках і білих рукавичках, що розносила їду, забирала порожні тарілки, двигала таци з поналиваними скляними і чарками. Хоча ніхто не говорив голосно й служба шмигала тихо і плавно мов тіні, в залі стоям шум, мов глухий рев гірського озера перед бурею, коли тілько від часу до часу могучий вітер схопиться споміж скал і вдарить крильми по воді, а вода сама від того удару довго ще хвилює і піниться і б’ється о скали і глухої реве.

Ось роздано остатню страву. Під час їди загриміла музика в сусідній комнаті, та її акорди мусіли боротися не тілько з тапетованими стінами залі, але також з тим невгаваючим, елементарним шумом, який справляло тих 500* живих людей, що дихали, порушувалися, дзоркали ножами та вилками, перекидалися поодинокими словами, тентами, стишеними вибухами сміху в тій залі. І борючися з тим шумом, акорди, бачилось, улягали йому; він брав їх під ноги, придавлював їх і вони якось жалібно гуділи мов спід землі, немов їх живих покладено в могилу, а воїни все ще рвуться з незакритого гробу. Бодай на мене ся музика робила таке враженнє, дратувала мої нерви, будила в душі якийсь несмак, якесь лихе прочуттє.

Та ось вечеря скінчилася, служба тихо, наскілько се було можливе, позабирала зі стола полумиски, ножі, вилки, сільниці і всю посуду, лишаючи тілько величезні стоси фруктів у срібних вазах, розставлених довжезним рядом посеред стола, розносячи малі хрусталеві тарілочки, золоті та срібні ножики для тереблення яблук, а натомість заставляючи весь стіл густими батеріами чарок і двигаючи до залі коші з винами, від котрих віяло леденим холодом. Князь Адам, голова бенкету, що засідав при столі на гоноровім, підвищенім місці, і одним позирком, без слів, без рухів виконував коменду над цілим отим легіоном добре витресуваної служби, потребував і тепер тілько моргнути, а за кілька минут відкорковано дві сотні бутельок, наповнено п’ят сот чарок. Елементарний шум у залі троха притих, десятки очей почали звертатися в той бік, де сидів князь.

Та ось князь, не рушаючися з місця і нічим не зраджуючи хоч би найменшого внутрішнього зворушення, простягнув праву руку і потиснув невеличкий золотий дзвінок, що стояв перед ним на знак його предсідательської власті в сьому бенкеті. Ціла хвиля гострих, проникливих тонів мов нагла артерійська криниця витрясла з сеї невеличкої блискуче-золотої півкулі. Тілько тепер замовкла музика в сусідній комнаті і утих шум в залі. Служба німо, мов довгий ряд каріатід, поставала здовж стіни або пощезала геть із залі; чути було, як під стелею трепалися вентілї в відпливі гарячого, спертого повітря. Всіх очі звернулися на князя, та, зрештою, ніхто не рушився з місця. Всі знали, що починаються тоасти, їх порядок був наперед уложений; сей та той був може цікавий на промову одного або другого бесідника, та всі вони були занадто аристократи, занадто добре виховані, щоби мали чимнебудь зраджувати свою цікавість.

II

Перший промовив князь Адам.

— Яко голова сього шановного збору, яко ініціатор і господар сеї нинішньої нашої учти, позвольте, панове, що поясню причини, які спонукали наш комітет до того, щоби її устроєннєм, так сказати, увінчав усю свою дотеперішню діяльність, завершив ту велику, історичну, працю, яку ви, панове, яку весь загал нашого народа, всі минувші і грядущі покоління вложили на нього в хвилі його вибору.

Князь говорив звичайним, конверсаційним тоном, силкуючися помпатичним членам сього довжезного і замотаного речення власне через простоту і рафіновану ноншалянсію вислову додати натуральності і правдивості. Та про те сей кручений і силуваний початок не зогрів нікого і трохи розчарував тих, що після смачної вечері вже заздалегідь розкошували, смакуючи ту риторичну учту, яка їх ждала при вині. Вони, знаючи ораторський талант князя

Адама, надіялися, що сей зараз спочатку своїми словами вхопить їх за серце і з кремення ситої апатії викреше рясні іскри ентузіазму.

Князь Адам, цідячи звільна слова, не переставав позирком своїх чорних очей ходити по залі. Здавалось, що він відгадував те розчарованнє у одної часті зібраних, та не робив собі з того нічого. Він знав свою публіку. У нього, бачилось, був свій план, було переконаннє, що найліпший ефект прийде йому сам у руки, власне тоді, коли зовсім не буде за ним ганятися. І він говорив далі.

— Надіюсь, що нема нікого в нинішнім нашім зборі, хто би не відчував історичної важності сього моменту. Свідчить мені про се той поважний, в собі скуплений, святочний настрій, в якім вас усіх, без виєма, бачу, мої шановні ланове. Та від відчування до повного, ясного зрозуміння всеї ваги і донеслості певного явища...

_______________________

* Це кухонна латина: «байдуже про рід, якщо уклад добрий».

* В рукоп. 600.