[Полуйка і інші бориславські оповідання. Львів, 1899, с.30–88]
І.
— Іване, Іваночку, соколе мій дорогий!
— Чого хочеш?
— Та бо ти такий тепер острий, непривітний якийсь...
— Говори, чого потребуєш?
Осїнний вітер шумів і свистїв по вузких вуличках Борислава і розмітував мокру глину, сьвіжо за дня видобуту з ям. Нїч була темна.
— Ну, доки тут буду чекати на твою бесїду ? Говори, чого викликала мене сюди на вулицю в такий вітер?
— Я хотїла поговорити с тобою так... як давнїйше бувало... знаєш, у селї.
— Отто! Знайшла час і місце! Говори швидше, чого тобі треба! Не бачиш, я весь продрог!
— Бачу, бачу! (Її голос дрожав і вся вона продрогла далеко гірше від Івана). Іване,— ти, бачу, вже не любиш мене... бодай не так. як давнїйше.
— Га, га, га! По чім так міркуєш ?
— А тота Ганка круглолиця... Ти з нею що вечір водиш ся...
— Цу на тебе! Я з нею!... Сама за мною бігає. Хибаж їй забороню, коли сама тягає ся за мною ?
— А менї по що заборонюєш?
— Е, ти все себе сунеш на перед! Чого тобі треба? Хибує тобі чого? Скажи, ти знаєш, я нїколи не відмовляв тобі помочи в нуждї.
Дївчина зітхнула.
— В нуждї! Боже, як би ти бачив мою нужду !... Та що там... Одного менї бракує, Іваночку.
— Чого?
— Тебе.
— Адже ось бачиш мене.
— Та що з того! Коли серце твоє до мене не горне ся! Коли ти забув мене, не любиш мене! З тобою я-б нїякої нужди не бояла ся. Для тебе-б усяке лихо перенесла...
— Ет, дурна ти, — перервав їй Іван, — дурна тай годї. Гадаєш, що я за Ганкою гину, а менї Ганка й не в голові.
Потім зблизивши ся до неї і пригортаючи її до себе, він додав мякшим, тихійшим голосом:
— Не бій ся, Фрузю! Я тебе не забуду! Тямиш, як я присягав ся тобі — там, під липою! Пан Біг се чув і він менї сьвідок. Ще троха потерпімо обоє... Хибаж я не знаю, що тобі важко ? Алеж бо й менї не легко. Ще пару недїль... Але тепер успокій ся. Час до хати. Ти вся трусиш ся, ти промерзла... Ходи зо мною сюди, до шинку. Ходи, обігрієш ся. Адже тобі далеко до нічлїгу.
— Табо я...
— Нїчого не балакай, ходи!
І він майже силоміць затяг її до шинку, в котрім було повно народа, робітників і робітниць, повно гамору, задухи, сопуху від зароплених сорочок та полотнянок, голосного реготу і запаху горівки. Нїхто не звертав на них уваги. Обоє сїли коло стола, близько печи, а Фрузя цїкаво поводила очима довкола, чи нема в шинку Ганки, її найтяжшого ворога, її супірницї в Івановім серцї. Ганки не було і вона відітхнула свобіднїйше. Випивши чарку вишнївки і обігрівши ся вона говорила весело, згадувала село і знайомих, а в кінцї прихиливши Іванову голову до себе прошептала;
— А в мене новина.
— Яка новина?
— Надїю ся гостя.
— Гостя? Якого?
— Ану, вгадай.
— Я? Відки я маю знати, хто до тебе в гостї наладив ся?
— Повинен знати.
— Повинен ? Тьфу, а се що за гість такий ?
— Ах ти недогадливий!
І вона поторгала його за вухо, всьміхаючись.
— Сеж дитина! Твоя дитина, Іване!
Вона силкувала ся вимовити ті слова свобідно, весело, але їй не стало духу анї голосу. Серце забило ся, затріпало ся в грудях. Вона знала, що від того, як прийме Іван сю звістку, залежить дуже богато, може навіть цїле житє її. І вона, від коли почула себе матїрю, найдужше бояла ся сеї хвилї, коли їй доведеть ся сказати про се Іванови. Що то скаже він? А тепер, коли слово рекло ся, вона сидїла блїда, залякана, мов винувата якимсь тяжким гріхом, мов ждала від него якогось страшного присуду.
А Іванови немов зовсїм а зовсїм байдуже. Він відвернув голову, підняв очи до стелї і почав по тихонько свистати, а потім зирнувши на Фрузю, запитав її мов з нехотя:
— Ну, що, випєш іще порцийку?
— Нї, не хочу, — відповіла дївчина ледво чутно.
Іван замовив собі склянку пива і не говорив нїчого. Вона сидїла мов нежива. „Все пропало! Все пропало!“ вертїло ся в її. голові. „Він не любить мене! Ось тут покине в тім пеклї, в тій баюрі! “
В шинку гудїло і клекотїло. їй зробило ся душно, немов щось стискало груди. Вона встала.
— Ідеш уже?
— Іду.
Він не рушив ся з місця, не просив її підождати, а все ще вдивляв ся чогось у стелю. У Фрузї закрутили ся сльози в очах, але вона силоміць проковтнула їх.
— Добраніч тобі.
— Добраніч.
На вулицї вітер ухопив її в свої холоднї обійми, торгав поли її кафтана, сипав їй у лице грудками глини, але вона не чула нїчого. В її серцї було ще холоднїйше, ще темнїйше, як у бориславськім закаулку.
II.
На самім кінцї Борислава, на пустій голотечи стояв великий маґазин, де складували земний віск видобутий із ям, власність Жида Лїнденбаума. Се будинок великий, деревляний. Довкола него повно ям, а по під стїнами навалено купи „лепу“ — сїрого илу, видобутого з ям. Тілько вузкі стежки попротирані тачками снують ся з усїх боків поміж тими горбами до брами маґазину.
В задї, напротив брами маґазину жив сторож у двох добудованих цюпках. Ся добудова майже зовсїм була схована між високими купами лепу, так, що сонце рідко коли й заглядало крізь вузкі віконця до середини. Сторож був удовець, дїти, які мав, пороздавав людям на виховок, а бажаючи заробити дещо більше по над те, що платив йому Лїнденбаум, віднаймав одну цюпку на нічлїг робітницям, а сам вдоволяв ся одною — і так він мало що й спав у ночи, мусїв вартувати, бо полїциї в Бориславі тодї ще не було.
Вже пізно в ночи. Тїсна, брудна і душна цюпка наповнена робітницями. Стїни голі, ледво побілені вапном по дошках, на однїй налїплено якийсь образок і кавалок зеркала, в однїм кутї тапчан збитий з трьох дощок і прикритий сїнником та плахтою, а край вікна маленький столичок на трьох високих ногах — бо вікно високо. Ось і все, що можна було добачити в хатї. Анї печи, анї кухонної посуди, анї постелї, анї скринї. На тапчанї не було нїкого, та за те на помостї набито мов селедцїв у бочцї якихось людських істот, що голосно, важко дихають, але в сутїнку, який стоїть у хатї, подібні до одної простеленої по ділівцї верстви брудного шматя, свиток, хусток та чобіт. Се нічлїг робітниць. Баби, дївчата, молодицї, котрих із далеких сторін приганяє сюди недоля, натомивши через день груди і руки при корбі або при вибираню лепу з киблїв та воску з поміж глини, тепер лежать покотом на холоднїй, деревляній підлозї, кулак під головою, стулені одна до одної, раз за для недостачі місця, а по друге — так буде теплїйте.
Їх лиця пожовклі з нужди, їх руки немов обросли глиною і земним воском, їх одїж, то позшиване, лахманє що ледве-ледво держить ся на тїлї. Старі, недугами та грижею поорані лиця лежать обік молодих, що ще не стратили слїдів красоти, хоча цьвіт їх уже звялила передчасна тяжка праця і нужда і розпуста. В хатї тихо, тільки десь-колись котра сонна скрикне і розмахне руками, иньша пробуркоче якесь проклятє, або крізь сон обійме сусїдку — їй певно снить ся, що обіймає коханка. Та найрухливійше спить ота стара бабуся — колись чільна ґосподиня в селї, а нинї мало що відмінна від жебрачки. За дня з неї роботи не богато, сили в старих костех нема й за дитину, от хиба сидить у кутї кошари та перебирає леп видобутий із ями. За те їй платять три шістки денно, вона й за се Богу дякує. Але за те в ночи вона немов оживає. Здаєть ся, що тодї воскресає в її душі цїле житє, проведене в кращих відносинах. Вона захриплим голосом муркоче свої дївочі, давно забуті співанки, потім торгає на собі курманє, немов поправляє свої вбори перед зеркалом; потім пишно похитує головою, немов бесїдує з давнїми сусїдками і хвалить ся новими коралями; то знов поцмокує губами — смакує гріту з медом горівку. А там підуть якісь проклятя, важке хлипанє, стогнанє і знов відривки пісень — і так цїлу ніч. Нераз її сусїдка збудить ся від тих її снів, заклине і штовхне стару в бік, щоби спала тихо, але се не помагає нїчого. Стара пробудивши ся нїчогісїнько не тямить, що їй снило ся, а тихо спати не може.
На маленькім столику під вікном палахкотить сьвічечка улїплена з жовтого, нечищеного земного воску. Михтить її сьвітло і блимає нерівно, кидаючи непевні блиски на сонних робітниць. Край столика сидить похилена дївчина — одинока людина в цїлім будинку, котрої не бере ся сон. Її сумне, тужливе око слїдить за бистрими рухами ігли. Вона шиє сороччину — малесеньку-малесеньку, — шиє пильно по ночах, бо в день иньша робота.
— Мовив, що Ганка йому не в голові — снує вона невеселі думки. — Може се й правда. Ба, алеж того не мовив, чи любить мене, чи нї. Тай по що мовити ? Хиба я сама не бачу ? Нї, не любить він мене, не думає про мене ! Він забув свою присягу, хоч словами й згадує її. Що слова? Вітер тай годї. А Пан Біг з неба не злїзе, палицею бити не буде. Так він думає собі і певно в кулак сьмієть ся з мене. Сьмієть ся з дурної, що задля него покинула батька, матїр, хату, що віддала йому свою добру славу. Все, все я віддала йому, покинула задля него! А тепер, коли вже нема що більше взяти з мене, я йому непотрібна, ненависна!
І в її очах знов закрутили ся сльози, та тепер вона не зупиняла, не ковтала їх і вони полили ся рясними капками на її шитво.
— Боже, Боже! за які гріхи ти так тяжко покарав мене? — простогнало її змучене серце.
Ігла зупинила ся. Фрузя, сама не знаючи чого, вдивляла ся в полумя нафтівки. Синїй дим піднимав ся поверх полумя і стояв густим туманом під стелею. У неї болїла голова. На дворі свистав вітер, віяв крізь шпари до хати і обдавав її холодом.
Фрузя виплакала ся і їй зробило ся лекше.
— Нї, він любить мене. Я би вмерла, як би він перестав мене любити. І щож я йому зробила такого, щоби мав забути мене? Тай що я зробила би без него з маленькою дитиною, котра не за довго прийде на сьвіт, з тим непрошеним гостем, перед котрим не можна замкнути дверей?
Правда, Фрузя не знала також, що буде робити з ним, з Іваном, коли появить ся дитина. Аджеж бачила, як він сквасив ся і відвернув ся почувши, що вона надїє ся дитини. Знала, що грошей у него нема, що він день у день на роботї і для неї самої не лишає ся нїщо крім шпиталю. Вона бачила се все ясно ще перед годиною, коли скулившись і цокочучи зубами йшла з шинку до сеї хати. Але тепер вона не думала про се. Їй було страшно думати про се і як той, що потапає, хапаєть ся за прутик, за стебелину, так вона вхопила ся за ту думку: коби він любив мене! Коби він був при мнї! З ним менї нїчого не страшно; він на все знайде раду!
Вона самохіть дурила себе тою думкою, вмовляла її в себе і тепер була майже певна, що все воно так і буде. Мусить бути! Хиба би Бога над ними не було! Аджеж вона не даром покинула задля него батька й матїр, не даром набідувала ся так богато! Аджеж він не даром обіцював їй, що ще троха побідують, а потім усе буде добре, все лихо минеть ся. Що він задумує зробити? Вона не могла догадати ся, але чула, що їй на серцї робить ся весело, легко, мов тій травцї, що на весну з під снїгу виколює ся на сьвіт.
Вона вдивляла ся в нафтівку, що вже ось-ось догарала і не сьвітила, а димила ся і наповнювала всю хатину чадом. Серце Фрузї било ся живо-живо. Їй здавало ся, що ігла в її руках лїтає швидко — корба крутить ся легко, скоро. Втоми, холоду анї слїду. Музика грає, блищить ся щось мов довгий, соняшний шлях посеред зеленого жита. Лоскоче щось, мов дотик мягких, любих рук... Її голова похилила ся на стіл і вона заснула.
А з далека, від Борислава доносив вітер глухі окрики і співи. То кричали і співали ріпники вийшовши з шинку. А між усїми голосами найсильнїйший голос Іванів виводив:
А я тебе, моя мила, не покину,
Положу тя на ліжечко, як дитину.
III.
В ранцї Фрузя прокинула ся швидше від иньших робітниць. У неї болїла голова, її кидало в дрож, млоїло в нутрі, але вона й не думала про се. Умивши ся швиденько вона побігла до шинку, де мала заплачене на цїлий тиждень наперед снїданє — горнятко горячого молока і кусник хлїба. Але їда не йшла їй у горло. На силу випивши молоко, вона взяла хлїб за пазуху і побігла. Куди? Вона й сама не тямила гаразд. На роботу ще було завчасно, їй хотїлось побачити Івана, але вона знала, що ледви чи знайде його на вулицї, а де він ночував сими днями, сего не знала. І ось вона йшла на вгад, чалапаючи по густім, липкім болотї, кулячись від вітру, бажаючи втомою і рухом заглушити неспокій, що бушував у її серцї.
Борислав починав оживлювати ся. Із темних нор, із затхлих, душних та тїсних халабуд вилїзали бруднї, заспані люде. Вони починали день проклятями і сваркою, не мивши ся і не хрестивши ся тягли ся до шинків, а відси, випивши по келїшкови горівки, закусивши сухим хлїбом і взявши за пазуху також сухого хлїба, троха ковбаси або головку чеснику, ішли на роботу. В кошарах де-де теленькали дзвоники, кричали касиєри, скрипіли корби. Серединою вулицї тягли ся вози з дровами, з мішками бульби, з хлїбом і иньшою поживою. А по над усїм тим сїре, насуплене небо думало якусь понуру думу, а з далека зеленїв високий смерековий бір на склонах Дїла.
Чалапаючи вулицею Фрузя бігала очима по всїх закутинах, заглядала в отворені двері шинків, у знайомі кошари, але Івана не було нїде. На закрутї не далеко гостинницї Кирнїцкого, що була головним осередком робітницького житя і нічних гулянок, вона здибала Ганку. Се була дївчина з того самого села, що Фрузя й Іван. Здорова, червонолиця, з витріщеними очима і грубими губами вона була правдивим силачем супроти худої, помарнїлої Фрузї. Несучи на коромислї коновки з водою вона твердо ступала по розмоклій глинї босими, червоними ногами. Її чорні коси були обвиті довкола голови, а чорні, блискучі очи сьміяли ся здоровлєм і силою, котрої, видно, нїколи не підгризав червак нїякої внутрішньої гризоти.
Се була одна з тих грубих натур, у котрих душі не доколупаєш ся. Хоч у бідности і в тяжкій працї, вони не знають властиво біди, не знають того горя, яке пливе з несповнених бажань, з незаспокоєного чутя, з незгоди між волею і силою. Вони, здаєть ся, сотворені для тяжкої працї, як віл до ярма; їх горе починаєть ся аж тодї, коли не стане їх, звичайно зелїзного, здоровля.
Фрузя ще з давна не любила Ганки, а тепер, коли бачила, як Іван при нїй робить ся веселим, жартує, танцює з нею, вона ненавидїла її з цїлого серця. Вчорашнї Іванові слова, що Ганка сама тягає ся за ним, мов окріп заклекотїли в її серцї.
— Слухай ти, Ганко, — сказала вона не витаючи ся і підходячи близько до неї.
— А чого тобі від мене треба?
— Ти у Кирнїцкого на службі?
— А так, уже четвертий день.
— А був там мій Іван учора?
— Твій Іван? Який твій Іван? — з наругою промовила Ганка.
— Сама знаєш, який! — мовила Фрузя дусячи в собі злість.
— Такий він твій, як і мій. Навіть мій більше, бо тебе не хоче й на очи бачити, а зо мною йому весело.
— Брешеш, помийнице ! — крикнула Фрузя. — Брешеш, брешеш! Не сьмій менї волочити ся за ним! Він сам казав, що ти за ним волочиш ся. Слухай, коли я тебе ще раз побачу з ним, то тобі очи видру.
— Дри ся по стїнах, ти опудало! Чого ти мене чіпаєш ся?
— Не сьмій! Не сьмій! — кричала Фрузя ледво дишучи. — Не сьмій менї баламутити його!
— Отжеж посьмію і що менї зробиш? І вчора я була з ним і сьогоднї буду і коли менї схочеть ся, то буду. А ти хоч трісни зо злости, то менї байдуже.
Фрузя не тямлячи сама себе кинула ся на Ганку з кулаками, але ся лиш раз замахнула коновкою і обілляла її цїлим валом води.
Зареготали ся ріпники, що купою стояли на вулицї і слухали сеї голосної розмови двох супірниць.
— Добре, Ганко ! Скупай її! Нехай не буде така горяча! — кричали однї.
— Ану, Фрузько, хап її за коси! Як вона тобі сьміє парубка вібдивати? — піддратовували другі.
Фрузя сама себе не тямила зо встиду і з пересердя. Вона була вся мокра і трясла ся з холоду, але про те пересердє взяло верх. Вона кинула ся на Ганку і вхопивши її за коси почала торгати і бити. Ганка все ще держачи коромисло з коновками на плечех, хвилю була безпомічна, не знала, чи держати коромисло, чи боронити ся. Та швидко надумала ся, пустила коромисло і вільною рукою вдарила Фрузю в груди так сильно, що ся від разу звалила ся з ніг і пустила її коси.
— Га, га, га! — реготали ся ріпники. — От дївка, як жовняр ! От так її!
— Іване, — кричали иньші на Івана, що власне йшов із шинку. — А ходи но сюди! Побачиш комедію.
— Та що там? — мовив Іван.
— Ходи, тут дві дївчинї із за тебе мало собі віку не вкоротять. Ходи, хоч подиви ся! От то щасливий парубок, що дївки за него бють ся.
Іван наблизив ся і зараз порозумів, що дїєть ся.
— Ганко, — мовив він грізно, — що ти робиш ?
— Ади, — закричала Ганка. — Отсе опудало чогось мене чіпаєть ся. На дорозї мене перейшла тай поблїку з мене робить.
Фрузя ледво дихаючи підняла ся з землї. У неї болїло в грудях, дух запирало.
— Іване, — промовила вона.
— А йди собі до дїдька, — буркнув Іван. — Чого ти лїзеш до мене, ще й на вулицї публїку вирабляєш? От іди та перебери ся, ади, ти вся мокра.
— Се я її хлюпнула, щоб їй залляти оту широку хавку, — насьміхала ся Ганка. — Нехай на другий раз знає, як мене зачіпати.
І вхопивши коновки на коромисло вона побігла геть. Так само Іван плюнувши з пересердя відвернув ся і пішов разом з иньшими ріпниками до своєї роботи. Фрузя лишила ся сама. Вона вся тремтїла, чула себе безсильною, нещасною, самою на всїм сьвітї. По що їй жити? Адже тепер їй усе ясно, тепер нема нїякого сумнїву, нїякої надїї. Не знаючи як і коли, вона зайшла до своєї кватири, скинула з себе мокру одїж, передягла ся, але замісць іти на роботу лягла на своїм тапчанї і лежала злегка стогнучи. В будинку не було нїкого. Вона чула страшенний біль голови, страшенну втому в цїлім тїлї. Її палила спрага, вона ледво не ледво зволїкла ся з постелї, принесла собі води, напила ся і обвила голову мокрим рушником. Лягла потім і заснула.
IV.
Вечером того дня Іван вступив до Кирнїцкого на склянку пива. Ганка поставила перед ним замовлене пиво і пішла не кажучи й слова. Іван також не зважав на неї і пючи пиво звільна сидїв і не то дрімав, не то думав щось. Ганка кілька разів проходила поуз него, зиркала з під лоба, видно було, що хотїла би зачепити його, але не зачіпала. Аж коли Іван замовив другу склянку, вона ставлячи її на столї промовила їдко, з нехотя:
— Ну, а деж твоя тота?
— Яка тота?
— Ну, твоя наречена?
— Моя наречена? Не маю нїякої.
— Говори, бреши! А Фрузька що? Вона поводить ся вже не як наречена, а як твоя жінка. „Не сьмій менї мойого Івана баламутити !“
— Ха, ха, ха! — засьміяв ся Іван, але силувано, як то кажуть, на кутні зуби.
— Скажи їй, — говорила Ганка швидко і гнївно — нехай мене не зачіпає. Я не її помийниця ! Я не її підвладна. А як мене ще раз зачепить, то я не буду дивити ся на її пісну фіґуру, але розпосочу, зуби вибю, нехай знає! Розумієш ?
— Та відчепи ся ти від мене! — мовив Іван. — Говори їй сама, що їй маєш сказати. Се між вами рахунок, а менї дайте чисту годину.
Ганка відійшла. Іван сидїв і пив пиво. Та ось до шинку прийшла цїла ватага ріпників. Побачивши Івана вони почали жартувати з него:
— А! Іване! Чуємо, що покидаєш Борислав.
— Я? Анї менї снить ся.
— Що жениш ся з Фрузею і йдеш на її отцезїю.
— Чи ви подуріли?
— Та ти сам, видно, вдурів, коли хочеш вільне бориславське житє проміняти на житє вола в ярмі.
— Хлопцї ! — скрикнув Іван роздратований сими словами, і гримнув склянкою до стола. — Гунцвот, хто менї се говорить!
— Та ми не від себе говоримо. Нам так оповідали ті дївки, що ночують з твоєю Фрузею. А їм вона говорила, буцїм то все вже між вами умовлено.
— Чи стекла ся дївка ? Що між нами умовлено ? То правда, що вона кілька разів товкла менї, щоб я покинув Борислав, а я, щоб спекати ся її, сказав їй раз: та добре, добре, ще пару недїль заждїмо, а потім якось то буде. Тай тілько всеї розмови було.
. — Га, га, га! — реготали ся ріпники. Добре ти сказав їй! Пару недїль заждїмо, а потім якось то буде. От так, то й але! А за пару недїль буде те саме сьвяте, що й тепер є.
— Ну, та певно. Адже Пан Біг не прийде та не зробить чуда анї для мене, анї для неї. Адже знаєте, що у мене своїх статків-маєтків нема; що зароблю, те й маю.
— Ну, Іване, а було колись, — закинув хтось із купи, що близше знав Іванові відносини.
— Е-е-е! Чи одно то було тай з водою поплило! — мовив Іван махнувши рукою. — Що менї з того, що батько був богач на все село ? Я з того нинї що маю?
— Хиба оскомину! — крикнув хтось з гурту,
— Рацїя! Хиба оскомину. Але оскоминою нїхто ситий не буде. Ну, а Фрузя що має? Вона то нїби говорить, що вона задля мене покинула батька і прийшла сюди, але я то знаю лїпше. Покинула, бо мусїла, бо дома тїсно, у батька ще дві дївки, треба їх за муж віддавати, а тут нема з за чого. Всего маєтку — два прути поля тай тота хатчина. То ще з прутом поля дївку хто будь візьме, у кого є свойого троха, тай ще коли дївка здорова і добра до роботи. А вже як на трьох дїлити, то на таке нїхто й не подивить ся. А ще коли дївка така, як гусяче повітрє, нї до охоти, нї до роботи, як ота Фрузя. Ну, що з неї за робітниця ? Десь при богацтві, як би тото вбрав, як би на тото хухав, як на дитину, то може би й було до людей подібне ; а при бідности, на зарібні руки взяти та оженити ся з таким, то лїпше привязати собі камінь до шиї, та в вир з берега.
— Та то правда, правда, — говорили ріпники вже не жартуючи.
В тій хвилї з за великої печі, що стояла в кутї шинкової комнати, висунула ся блїда, скулена постать, що сидїла там уже кілька хвиль, всунувши ся до шинку затильними дверми з сїней і не спостережена нїким серед гамору і піятики. Се була Фрузя. Вона трясла ся в лихорадцї, її очи блищали, уста були майже зовсїм білї і потріскані від горячки. Непевним кроком вона, протискаючи ся поміж ріпників, вийшла на середину шинку і зупинивши ся перед Іваном поклонила ся йому, досягаючи рукою землї. Всї затихли і ззирали ся на неї.
— Дякую тобі, Іване, — промовила вона,— дякую за те, що ти хоч раз сказав щиро і по правдї те, що думаєш. Тепер я знаю, яка передо мною дорога. Не бій ся, я тобі більше не перейду дороги, не докучу тобі анї не докорю. Жий собі, як сам знаєш і нехай тобі Бог помагає.
І вона ще раз поклонила ся йому. Іван сидїв за столом мов на терню.
— А те, що ти кляв ся та присягав ся ’ менї, що візьмеш мене, відкупиш свій ґрунт, будеш знов ґосподарем, — нехай се Бог забуде. Я тепер знаю, що ти брехав, але до нинї я вірила тобі. Тілько те ти неправду сказав, що мій тато сам нагнав мене до Борислава. Се ти брешеш, небоже. Тато навіть не знав, де я подїла ся. Нїхто не знав. Тілько я знала тай Бог, що подав менї сю думку, певно за якісь тяжкі гріхи. Але коли я почула, що ти тут хорий, що лежиш у пустій, холоднїй будї, що через день нема тобі кому раз води подати, — тодї щось шибло менї в серце : „Аджеж ми любили ся обоє. Аджеж то мій наречений перед Богом, хоч не перед людьми“. І я зібрала ся і пішла сюди. Бог, видно, потребував на щось моєї муки, бо відмірив менї її повну мірку. А ти нинї досипав з чубком, пересипав через край. Дякую тобі ще раз. Бувай здоров!
І вона в третє поклонила ся йому і вийшла.
Ріпники мовчали хвилю після сеї несподїваної пригоди. Але швидко отрясли ся від зворушеня. Посипали ся грубі, цинїчні жарти.
— Ади, оса, як жалить!
— Та то холера, не дївка.
— В роботї чоловікови не поможе, а своїм язиком і своїми слезами серце злоточить.
— Ну, ожени ся з такою, то маєш готовий шпиталь дома.
Тілько Іван мовчав і сидїв понуривши голову.
V.
Вийшовши від Кирнїцкого Фрузя не зупиняючи ся почалапкала вулицею, сама не знаючи, куди і по що. Було холодно, темно, дрібний дощ сїк їй просто в очи, вулиця розмокла і розталапана була радше одною великою баюрою, нїж вулицею. Фрузя йшла, насилу витягаючи чоботи з липкого болота, на силу переводячи дух. Її пекло щось у грудях, але на очах не було слїз анї в голові думок. Тілько неясне та непереможне почутє : геть відси! тїкати ! сховати ся ! гнало її наперед. Сховати ся, але де ? перед ким ? Вона не розуміла того, що їй хотїлось сховати ся перед самою собою, перед власним болем.
Не пройшла й сто кроків, коли обік неї де не взяла ся Ганка. Відки вона взяла ся? Мабуть чувши Фрузину бесїду і бачучи, як вона сама вийшла з шинку, Ганка зібрала ся незамітно і незамітно вибігла їй на здогін. Вона так несподївано вчинила ся обік Фрузї, що ся зирнувши в бік аж злякала ся побачивши її, скрикнула і перехрестила ся. Ганка засьміяла стиха.
— Злякала ся ? — мовила вона. — Не бій ся, се я, Ганка.
— Чого хочеш від мене? — ледво промовила Фрузя.
— Нїчого. Іду собі вулицею. Хиба не вільно йти обік тебе?
— Але тобі сюди не дорога?
— І тобі нї. Адже до своєї кватири ти повинна була йти в противний бік.
— Менї все одно, — мовила Фрузя.
— Ну, а менї туди треба, — мовила Ганка. Хвилю обі йшли мовчки. Кругом було пусто, тілько з шинків чути було крики і співи, та чорний велптень Дїл шумів і стогнав під осїнню негоду.
— А що, напштикав тобі під ніс твій Іван? — промовила злобно Ганка.
— А ти тому й рада!
— Я? Менї байдуже. Я се давно знала.
— Що знала?
— Те, що ти почула тепер. Що Іван не любить тебе. Що він дурить тебе і не думає женити ся з тобою.
— Він сам тобі се говорив ?
— Ну, а хтож би иньший?
— Значить, він любить тебе?
— Мене ? Або я знаю. Менї байдуже.
— А по щож ти заскакуєш коло него, чіпляєш ся його, як ріпяк кожуха?
— Ха, ха, ха! Анї менї снить ся. Він сам підлещує ся до мене, говорить менї всячину, але я розумію се все дуже добре.
— Обоє розумієте ся, як лисі конї, — з погордою мовила Фрузя.
— Се й найлїпше. Я знаю, що коли він підлещує ся до мене, то має в тім свій інтерес, а він знає, коли я до него зуби сушу, то се не з великої любови, а також задля якогось інтересу.
— Тьфу! — з обуренєм сплюнула Фрузя.
— Плюй, не плюй, а я кажу, що так лїпше Ти з великої любови дійшла до того, що тепер ідеш кудись на зломану голову, а я собі сита, здорова і вдоволена. І йому також не зле з тим.
— Йому ?
— Ну, певно. Адже ти сама бачиш, що зо мною він веселий, розмовляє, жартує, співає, а з тобою все квасить ся і сердить ся.
— Ти вчарувала його. Дала йому якесь данє.
— Нї, небого! Не я вчарувала його, але ти дурна та нерозумна. От що! Не вмієш обходити ся з парубками. Ти причепила ся до одного тай думаєш, що лиш тілько сьвіта, що в вікнї. Ха, ха, ха! Як би ти знала, як иньші жиють! Як собі дають раду! Щоб я сохла та плакала за ним ? О, не діждав би він сего ! Нехай він сохне за мною!
— Колиж бо я не можу.
— А не можеш, то сама на себе нарікай, а не говори, що я вчарувала його. На що менї чарів? Він і без чарів сеї ночи буде ночувати у мене.
Фрузя при сих словах навіть не скрикнула, тілько вхопила ся рукою за серце, захитала ся і була би впала на землю, як би Ганка не була вхопила її в свої обійми.
— А тобі що? — скрикнула вона в першій хвилї. — Фрузю! Фрузю!
Але Фрузя не озивала ся. Її голова звисала через Ганчину руку; вона була мов нежива.
— От тобі на! — пробуркотїла Ганка держачи зомлїлу дївчину на своїх руках мов сніпок соломи. — Чи зомлїла, чи зовсїм по нїй?
Вона прихилила голову в низ і слухала.
— Не дихає бідочка ! І що тут робити з нею ? Чи кричати, може би хто прийшов та поміг отверезити її ?
І Ганка кинула оком довкола себе. Було темно, хоч око виколи. Вони зайшли були в якусь бокову вуличку. Довкола не було нї хати, нї шинку, нї навіть кошар, тілько високі горби лепу по обох боках. Витріщивши добре очи Ганка пізнала, де вони. Се було місце, де колись почали були перший раз копати ями. Але вичерпавши кипячку позакидували ті ями; робота перенесла ся в иньший кут, а тут полишали ся лише купи лепу і пусті ями, однї позабивані дошками, иньші так таки й полишані або наповнені водою.
—І який дїдько почує мене тут при вітрі ? — муркотїла Ганка, все ще держачи Фрузю на руках. — Тай що я, вдуріла, щоби тверезити її? Кину біду ось тут на серед дороги, нехай сама тверезить ся! Ади, яка прудка! „Помийнице!“ — каже до мене. За коси чіпає! Ах, ти гусяче повітрє! Я тобі покажу, з ким ти заходиш собі!
Скажена злість закипіла в Ганчинім серцї. Вона ще раз озирнула ся, надставила вуха, а не бачучи нїкого, нараз мов собака скочила з дороги, вилїзла на купу глини, все ще несучи наперед себе зомлїлу Фрузю, потім ще раз озирнула ся; обережно злїзла в низ, у лїйковату долинку, котрої осередком була яма. Мацаючи ногами вона дійшла до цямрини. Яма була забита двома дошками, але одну хтось відломив. Ганка налапала руками отвір, шарпнула сильно другу, давно перегнилу дошку, прибиту до цямрини двома цьвяхами, віддерла її, а потім уставивши ся добре ногами на краю цямрини, похилила ся, спустила легенько зомлїлу Фрузю зі своєї руки і коміть головою впустила її в темну пащу ями. Яма була майже до самого верха повна води, так, що Фрузя не дуже й бовтнула ся і тихо, без голосу, мов грудка глини, пішла на дно.
VI.
— І де ти, Ганко, волочиш ся стілький час? — гримала панї Кирнїцка, коли Ганка за якої пів години, вся мокра, заталапана і блїда як труп прийшла до кухнї.
— Та де волочу ся? От ходила по воду.
— Та брешеш, бо коновки були в сїнях.
Ганка не пробувала далї брехати, але вибігла з кухнї, вхопила коновки і побігла по воду. Панї ще трохи поворкотїла, тай перестала сердити ся. Що їй там до того, куди волочить ся Ганка! Вона знала, що сяк чи так, а служниця в Бориславі не витримає, щоб не волочити ся.
Було вже геть по півночи, коли ріпники, пяні і веселі, виходили від Кирнїцкого. Вони йшли лавою посеред вулицї, регочучись, говорячи голосно, співаючи. Тілько Іван був якийсь не свій. Він мало пив сего вечера, все сидїв насовившись, нїби думав щось, а властиво туманїв. У його серцї піднимало ся щось мов жаль за змарнованими молодими лїтами, за страченою батьківщиною, котру він прогайнував, закоштувавши ледачого бориславського житя. Фрузині слова тремтїли в його серцї важким докором і відобрали йому охоту до їди і до питя, до жартів і до пісень.
„Іван стратив смак сьогоднї“ жартували з него товариші і відсторонили ся від него.
І тепер він сам, мов без тями, йшов позаду иньших, коли нараз Ганка вхопила його за руку. Іван аж здрігнув ся, тим більше, що в пітьмі не міг розпізнати, хто се присїкав ся до него.
— А гій! А се хто? — скрикнув він.
— Се я, Іване! — прошептала Ганка.
— Ти? А тобі чого треба?
— Ти гнїваєш ся на мене?
— Я на тебе? За що?
— Бігме, я нїчого не винна, — швидко, з якимсь горячковим поспіхом шептала Ганка, не випускаючи його руки зі своєї. — Та по що би я зачіпала її? Вона сама зачепила мене, розпочала сварку, а далї кинула ся на мене. Ну, кажи сам, що я мала робити?
— Та чи я тобі що говорю? — нерадо відповів Іван.
— Іваночку, — говорила далї Ганка скоро, задихавшись, — який ти добрий! Так ти не гнїваєш ся ? А чогож ти такий сумний ? Такий у шинку сидїв, як сам не свій? Ну, скажи менї?
Вона йшла обік него держачи його за руку, тулячи ся до него, мов бояла ся самоти і пітьми.
— Ет, що там балакати! — відповів Іван і хотїв відняти від неї руку.
— Нї, нї! Почекай! Куди йдеш? — мовила Ганка.
— Та йду до себе, спати.
— Ходи до мене. У мене тобі буде лїпше.
— Не хочу.
— Та ходи! Не бій ся, у мене безпечно.
— Не хочу.
Іван раз уже ночував у Ганки. Вона спала окремо, в присїнку комори, що служила Кирнїцкому за склад товарів. Там серед пак і міхів стояв широкий тапчан; Ганка мала пару своїх подушок і теплу дергу, і хоча в присїнку не топило ся, та все таки там було теплїйше, нїж у тій шопі, де ночував Іван з иньшими ріпниками. Але тепер, сьогоднї йому чогось не хотїло ся йти до Ганки. Помарнїле, блїде Фрузине обличє немов стояло перед ним, її очи немов благали його, немов жалували ся на щось.
Але Ганка не випускала його руки, другою рукою обіймила його стан, тягла його, просила і благала, щоб ішов з нею.
— Іваночку! Голубчику! Зроби менї се! Лиш сьогоднї ! Не знаю, що менї, але бою ся страшенно бою ся бути сама. Та нї, я не пущу тебе, не лишу ся сама ! Ходи, ходи!
Вона тремтїла мов у пропасницї при самій згадцї про самоту.
— Цу на тебе! — мовив Іван. — Та що ти, дитина чи що! Боіш ся сама ночувати!
Отто!
— Ой бою ся ! Ой бою ся ! Нї за що в сьвітї сеї ночи не лишу ся сама. Хоч бий мене, хоч ріж мене, а я не лишу ся тебе. Коли не хочеш до мене, то я піду с тобою, там де ти ночуєш.
— Чи ти здуріла. ? Там купа хлопів.
— А що мене то обходить ! Я їх не бою ся, тілько самоти бою ся... пітьми бою ся... тої бою ся...
— Кого?
— Тої... твоєї... Як вона кланяла ся тобі! Ти бачив її лице, коли виходила з шинку?
Згадка про Фрузю в Ганчиних устах уразила Івана в саме серце, мов грубий дотик до наболїлого місця.
— Дай спокій! Не згадуй менї про неї! — мовив він і піддаючи ся її намовам пішов з нею до її комірки. Ганка не то вела, не то тягла його, не випускаючи з рук, не перестаючи балакати і трясти ся.
— Та що тобі, дївко? — мовив нарештї Іван. — Чи ти промокла, чи простудила ся? Чи тебе зимниця бє, чи ти й зовсїм хора ? Трясеш ся як риба, руки зимні як лїд, а голова горяча, і говориш як сама не своя.
— То нїчого, Іваночку, нїчого! Ходи лише, ляжемо спати, проспимо ся, то все мине.
Але воно не минуло ся, бодай не так швидко, як хотїло ся Ганцї. Даремно вона тулила ся до Івана. Скоро тілько він засипляв, їй робило ся страшно і вона будила його.
— Іваночку, не спи ! Говори що до мене !— шептала вона зажмурюючи очи, щоб не дивити ся в грізну пітьму.
— Чи ти сказила ся ? — лаяв ся Іван. — Я втомлений, хочу спати. Що я буду говорити тобі ?
— Що будь! Що будь! Тілько не спи! Менї так страшно.
— Чого тобі страшно?
— Не знаю чого. Боюсь... не знаю чого. Не можу заснути.
Вона розплакалась. Їй хотїлось усе сказати Іванови, але щось спиняло її і вона закусувала зуби, до крови гризла свої уста і не сказала нїчого. Аж над раном, коли на дворі почало сїріти, вона заснула.
VII.
Минуло кілька днїв. Іван працював, пив, співав у шинку, ночував у Ганки не думаючи про Фрузю. Ганка успокоїла ся і не бояла ся вже в ночи, але не відважувала ся спати сама і для того що вечера всякими способами підлещувалась до Івана, щоб затягти його до себе на ніч. Іван, котрий давнїйше сам нераз напрошував ся до неї, тепер ішов нерадо, почував якесь обриджене до неї. Він злостив ся, коли вона тулила ся до него, кляв, коли вона починала дрочити ся з ним або пестити ся і з відразою відсував ся від неї, коли вона спала обік него. Та швидко ті нічлїги ще гірше остогидли йому. Ганка засипляла швидко, але в ночи починала стогнати, йойкати або скрикувати так страшно, що Іван прокидав ся зо сну і починав почувати якусь глуху трівогу.
— Що їй таке снить ся? Чого вона так кричить? — думав він прислухуючи ся до її важкого віддиху після такого окрику. Але вона далї спала тихо, аж коли Іван, перемучивши ся якої пів години, знов починав дрімати, над ухом у него знов розлягав ся страшний окрик і будив його на ново.
— Ганко, що за дїдько мучить тебе у снї, що ти так страшно кричиш ?
— Я? — мовила здрігаючись Ганка і закусувала зуби. — Я нїчого не знаю.
— Ну, та нехай на другий раз пес у тебе ночує, не я! — бурчав він злісно. — Як крикнеш отак несьвіцьким голосом, то зовсїм вибєш мене зі сну.
Ганка реготала ся.
— Га, га, га! Несьвіцьким голосом! Ну, ну, Івануню, ну скажи, як я кричу?
— Так як би тебе зо шкури дерли.
— Ну, і що говорю?
— А хиба можна щось розібрати ? Ричиш як худобина.
— Та то я так з роду.
— Ну, брешеш. Я давнїйше не чував у тебе такого крику.
— Та то так, часом находить таке на мене, а потім минає. Але ти не бій ся, Іваночку, се мине.
— Нехай собі минає або не минає, але мене не завабиш більше на ніч до своєї проклятої комори.
— Ну, видиш, ти вже й гнїваєш ся. фе, Іване! — говорила Ганка, а вечером знов підлещувала ся до него, просила, купувала йому пива і горівки, доки опянїлий Іван не згоджував сь знов іти ночувати до неї. Коли був добре пяний, він спав твердше і не будив ся при її окриках. От тим то Ганка взяла собі звичай що вечера обпоювати його добре і навіть із собою до комори брала фляшку горівки і клала її Іванови під подушку: коли збудить ся, нехай тілько сягне під подушку, напєть ся і нїчого, засне знов. Правда після такого нічлігу Іван уставав блїдий, майже зелений, з болем голови, але Ганцї се було байдуже, тай він сам не мав часу дивити ся в зеркало, але похнюпившись ішов до своєї роботи. Тілько одно видно було по нїм: він зробив ся сумний, його веселість пропала, йому відхотїло ся співів і жартів.
— Ов, Іване, ти щось сам не свій, — говорили товариші.
— Та щось так, — нерадо мовив Іван.
— Що тобі є? Чи не хорий ти?
— Здаєть ся, нї. Ранками голова болить, але то мабуть від горівки.
— Е нї, від самої горівки не буде болїти. А от як ти пиво мішаєш з горівкою, то се зле. Від сего найборше біль голови бере ся.
— І справдї, може воно й від того. Від нинї не буду мішати.
VIII.
Одного дня в полуднє, коли Івана витягли з ями і він, ледво живий від сопуху, лежав у кошарі на купі лепу, важко дихав і час від часу тверезив ся чаркою горівки, до кошари війшла баба Орина, та сама робітниця, що ночувала разом з Фрузею і за дня немов дрімала, а оживлювала ся в ночи, у снї. Вона знала Фрузину історию і знала Івана і для того поздоровивши ся з робітниками пішла просто до него.
— Слухай Іване, — мовила вона. — Ти не знаєш, де обертає ся твоя Фрузя?
— Моя? — буркнув Іван. — Яка вона моя ?
— Та вже, яка не яка. Певно більше твоя, нїж моя. Але я хотїла запитати тебе, де вона є ?
— Хиба я ходжу за нею назирцем?
— Е, який бо ти! Я тебе питаю, як доброго чоловіка... Та ти повинен бабі ґречно відповісти, ще й горівкою бабу потрактувати...
Іван не мовлячи нїчого, налляв чарку і подав бабі. Вона випила, скривила зівялі губи, обтерла їх брудним рукавом і присїдаючи близше до Івана мовила стиха.
— От за се, то спасибі! Аж у саму душу пішло. Але що я хотїла сказати... Ага, про Фрузю. Знаєш, уже дві недїлї, як вона не ночує у нас. То я гадала, може ви вже спровадили ся де разом, тай хотїла переказати їй, щоб забрала своє шматє. Там у неї скринька зо шматєм — замкнена, не бій ся. І нїхто їй нїчого не рушив, ховай Боже! То нехай прийде і забере собі.
Іван сидїв мов приголомшений. Чи то нафтовий сопух у ямі і так заглушив його, чи ранїшнїй біль голови, чи те, що він почув від баби, досить, він на разі немов не розумів і слухав бабиного балаканя мов якоїсь казки.
— Ага, ага! — буркнув він хитаючи головою. — Та певно, нехай би забрала собі. Але деж вона є?
— То ти не знаєш?
— Я не бачив її вже дві недїлї.
— І не знаєш, куди вона пішла ?
— Куди пішла? Чекайте! То було вечерові... у Кирнїцкого... ми троха перемовили ся... вона пішла на двір і я вже більше не бачив її.
— А котрого-ж то дня було?
Іван не міг пригадати собі дня.
— Ну, коли ви перемовили ся, то може вона вгнївала ся і де инде стала на роботу, щоб тобі не показувати ся на очи. І де инде ночує, щоб ти не знав, де вона. Але ти би, небоже, таки пошукав її, бо там сторож, що ми у него ночуємо, допоминає ся плати за неї. А ми прецїнь за неї платити не будемо. То щоб він не схотїв зафантувати її шматє.
— Добре, добре, я буду питати... Навідаю ся там до вас.
Баба пішла, а Іван довгу хвилю ще сидїв, не то міркуючи щось, не то так собі туманїючи. Потім узяв ся їсти, бо швидко треба було лїзти знов до ями.
Вечером він запитав у Ганки, чи не знає, де подїла ся Фрузя. Ганка видивила ся на него своїми вибалушеними очима, поблїдла страшенно і немов давлячи ся тим словом промимрила :
— Нї, не знаю.
Іван не допитував у неї дальше, допити у иньших ріпників не довели також нї до чого. Від того дня, коли Фрузя побила ся з Ганкою на вулицї, нїхто більше не бачив Фрузї. Ся згадка торкнула Івана. Справдї того самого дня вечером він „перемовив ся“ з Фрузею в шинку. Він ще раз запитав Ганку.
— Чуєш, Ганко, ти сварила ся з Фрузею на вулицї, тямиш?
— Ну, так. Вона перша чепила ся мене.
— Вечером того дня вона була у Кирнїцкого.
— Я не бачила її.
— Не бачила ? Ей, скажи по правдї ?
Ганка знов поблїдла, але живо перемогла себе.
— Чого ти чіпаєш ся мене?
— Та бо бачиш, десь дївчинисько щезла від того вечера.
— А ти без неї не можеш дихати?
— Та що менї до неї! Але...
— Ну, щезла, то й слава Богу! Не бій ся дїдько її не вхопив. Побачила, що тобі на шию не повісить ся, тай пішла собі до дому.
— Але всї свої річи полишала.
— Ну, та що! Кілько там тих річей! Усе варто півтора шістки.
— Е нї, там її убранє є.
— Ну, то певно зголосить ся по своє.
Іван успокоїв ся троха. Справдї, дуже можлива річ, що Фрузя розжалувана, того таки вечера, вийшовши від Кирнїцкого, покинула Борислав і пішла до дому. Він не допитував дальше за нею, а в недїлю пішов до сторожа, де була її кватира, і заплативши що йому належало ся, взяв Фрузині річи до себе. Він постановив собі на різдвяні сьвята піти до рідного села і віднести їй ті річи. Він не то, щоб бажав бачити її або поєднати ся з нею, але тих кілька день, коли розпитував про неї, почував якийсь жаль і неспокій, немов би справдї був у чомусь винуватий. Бориславське житє швидко заглушило сей хвилевий порив. Анї Ганка, анї нїхто иньший не згадував нїколи про Фрузю і Іван також забув про неї. Але про те щось немов млоїло його. Він ходив якийсь сам не свій, стратив охоту до питя, до гулятик, до пісень і — нечувана річ у ріпника — почав числити ся з грішми. Зараз першого тижня він не видав лиш половину свойого заробітка; цїла пятка лишила ся йому в кишенї. Вона мов якийсь хробак почала мулити та лоточити його уяву. Носячи ту пятку при собі, завязану в шматинї, він почав снувати пляни. Бориславське житє — правда, свобідне воно, але хибаж се людське, ґосподарське житє? Тай яке свобідне? Тілько твоєї свободи, що в недїлю та в сьвято. А в будний день ти робучий віл — нї, гірше! Ти повний невольник Жида, властителя ями, або його касиєра. Під землею ти кождої хвилї небезпечний свойого житя, а верх землї кождої хвилї лайка, поштуркуваня, понукуваня. І вічно той смрід, той бруд, та духота, та піятика, той одур! Не вже таке малоб бути його житє до смерти, до старости ? У него пробігала холодна дрож по за плечима при такій думцї. Йому пригадали ся зелені ниви, цьвітисті луги, сиві воли, чисто побілені хатки і роскішні садки його рідного села, почуло ся блеянє овець, фівканє гусенят, скрип журавля, і він мало не заплакав з наглого зворушеня. Невже він міг так легкодушно проміняти такий рай на отсе пекло ? І пішли в його уяві довгим рядом сцени з сїльского житя: гейкають плугатирі, скриплять вози навантажені снопами, блискають коси на сїножати і з легким шумом стелить ся росиста трава в перекоси; сїм’я засїдає до вечері на сьвятий вечір на пахучому сїнї; чути стрілянє, веселі голоси „Христос воскрес!“ церковні співи... „Пасха красная, Пасха Господня“ — се паски сьвятять коло церкви, дїтвора бавить ся писанками, парубки скупчили ся при тих, що стріляють з моздїрів.
І безпосередно від тих споминів душа його перескакувала до думки про Фрузю. Адже вона була також одною з принад і красот того його сїльського житя. Коли скрип журавля над криницею так любо озиваєть ся тепер в його тямцї, то се для того, що під тим журавлем він з нею стояв вечерами, з разу жартуючи та дрочачись, а потім тихо, любо розмовляючи. А в часї косовицї носячи батькови полуденок хибаж вона не вишукувала собі найдальшої стежки, щоб тілько переходити через ту луку, де він косив, щоб сказати йому своїм любим голосом „Боже помагай!“ щоб подати йому з сїрого, глиняного збанка холодної води напити ся! А в часї коляди... а в часї великодних сьвят... а тодї... а тодї... Невгамовна уява насувала йому сотки, тисячі хвилин, коли Фрузя була невідлучною частиною радощів його сїльського житя, і в його серцї щеміло щось, ворушив ся жаль, піднїмала ся туга. Вона мала рацию ! Я повинен як найскорше покинути Борислав і вертати назад на село! Правда, він у нещаснім заслїпленю змарнував свою батьківщину, розтренькав свій тихий рай, відіпхнув від себе Фрузю. Алеж він молодий, сильний, здоров і все ще може здобути назад. Ось тепер він за тиждень ощадив пятку. Адже міг ощадити вісїм ринських! А се значить за рік цїлі чотири сотки. А за чотири сотки можна купити чотири морґи ґрунту! І він постановив собі, не кажучи нїкому нїчого, почати нове житє, не марнувати грошей, а складати зароблене до купи, а там — якось то буде.
IX.
В часї різдвяних сьвят Іван справдї вибрав ся до рідного села. Він нїс у пазусї 50 ринських завязаних у шматинї, а в голові готовий плян — відкупити хоч часть своєї батьківщини.
Зайшов просто до Жида, котрому продав був батьківську хату з огородом, садом і трьома морґами примежного поля. Жид закупив се добро не на те, щоб ґосподарювати, але мав думку завести в хатї шинок і по при тім заняти ся лихвою і иньшим жидівським ремеслом. Але якось йому се не вдало ся. В селї були вже чотири шинки і на пятий годї було дістати концесиї. З лихвою також ішло кепсько, бо було вже кілька иньших пявок, що „псували інтерес“. В додатку Жида обікрали, так що він замісь запомогти ся, зовсїм скапцанїв на тім обійстю. „Нещасливе місце!“ — говорив він і носив ся з думкою відпродати се місце і перенести ся на якесь иньше. То й не диво, що Іван зі своїм пляном — відкупити батьківщину, був йому дуже милим гостем, особливо коли прийшов не голіруч. Вони й згодили ся, що Іван за цїле обістє, продане Жидови за 300 ринських, заплатить 400 ринських протягом найдалї півтора року і доки не заплатить усего, Жид буде сидїти на ґрунтї. Іван другого дня поїхав з Жидом до міста, зробили контракт у нотария і Іван дав Жидови зараз першу рату, 50 ринських, і аж тодї відітхнув свобіднїйше. Він мав тепер цїль перед собою і чув у собі охоту до працї, почував якусь нову силу.
Про Фрузю він сими днями мало думав. Від Жида він довідав ся, що її в селї нема і не було і що її батько довідавши ся недавно, що її нема і в Бориславі, ходив до жандармерії, щоб шукала за нею, але доси не має нїякої відповіди. Іванови було прикро, він не мав охоти стрічати ся зі старим і не вертаючи до свойого села, він таки з міста просто рушив назад до Борислава, передавши старому Фрузине шматє.
X.
Ішли днї за днями, тижнї за тижнями. Жандари розпитували про Фрузю і Івана і Ганку і иньнших робітників і робітниць, вивідали все, що було аж до памятного вечера, але далї не могли дізнати ся нїчого і по кількох днях усе затихло. Не знати, хто пустив поголоску, що Фрузя пішла десь на службу: однї бачили її у містї у якогось Жида, иньші чули, що вона десь у горах у якійсь швабській кольонїї, ще иньші говорили, що виїхала з якимсь панством до Стрия чи до Станїславова. На тім якось і успокоїло ся.
З Ганкою Іван розійшов ся ще перед Різдвом. Не то, щоб посварили ся, але так якось вона обридла, знелюбила ся йому і він не міг дивити ся на неї. Вона зразу і байдуже собі. Овва, не хоче її Іван, не велике сьвято! Менше клопоту на мою голову. Сама жила і заходила ся доси, то й відтак потрафлю. Але по кількох тижнях вона поблїдла, пожовкла, змарнїла. Її знов учепили ся страхи, вона не могла сама спати, зривала ся в ночи, кричала, розщибала собою. В кінцї одного разу вона попросила бабу Орину, ту саму, що жила разом з Фрузею, щоб віділляла їй перестрах. Стара славилась ворожкою і знахаркою. Вона згодила ся зробити се і почала обережно випитувати Ганку, від коли у неї той перестрах, від чого, як ? Ганка з разу признала ся, що від Покрови (в тім часї пропала Фрузя), але далї не хотїла сказати нїчого. Стара почала шептати над водою, розтопила кавалок олова і вилляла його над Ганчиною головою в миску з водою, а потім заглянувши в миску скрикнула:
— Ой дївонько! Нещаслива ти, сирото ! Нїхто тобі не поможе!
Ганка одеревіла зо страху.
— Або що таке?
—- Ади, небого! Олово розскочило ся в водї на дрібний пісок.
— А щож то значить?
— Ет, що то говорити! Най ся преч каже, не годить ся й згадувати при хатї.
Ганка не допитувала ся дальше, а стара не йшла, а все придивляла ся мисцї з водою і з розприсканим оловом, похитувала головою та рушала зівялими губами, немов розмовляючи з кимсь без голосу. Дивлячись на неї Ганка почула в серцї холодний переляк; їй здавало ся, що стара розмовляє з якоюсь марою, що зазирає їй у душу своїми напів погаслими очима і читає там її страшну тайну. Вона вхопила з перед баби миску з водою і викинула її через вікно геть на сьмітник. Баба спокійно дивила ся на неї і всьміхала ся так само без голосу.
— Не добре з тобою, дївонько, не добре !— мовила вона. — То в тебе не перестрах, небого, ой нї.
— А щож таке?
— Щось у тебе на серцї лежить, дївонько. Ой, так, так. Я се знаю. І не буде тобі лекше, поки не признаєш ся.
Ганка спалахнула.
— Що ви, бабо, говорите! До чого менї признавати ся? Що я, вбила кого чи обікрала чи що?
— Або я знаю, — мовила баба здвигаючи плечима. — Не моя річ, сирото, не моя річ. Я тобі не з свого розуму говорю, а з того, що
водиця сьвята показує. А ти собі як знаєш, так і роби.
Баба почала збирати ся до відходу. Ганка чула, що тепер, після тої ворожби, її неспокій ще побільшав і що тепер вона нї за що не засне сама. І вона надумала ся попросити бабу, щоб перебрала ся до неї (вона мала вже свою окрему комірку з печею і тапчаном) і ночувала з нею разом. Стара почала дорожити ся, але Ганка не попускала ся її і в кінцї стара згодилась ще того самого дня перебрати ся до неї.
XI.
Не інакше, як тілько чари хтось наслав на Івана. І не пізнати хлопа. Нї з него мови, нї розмови. Жиє як той медвідь у норі, до шинку не ходить, пити не пє, все щось думає, щось муркоче, а скупий такий ! Сам собі жалує. Жиє як собака, не товаришує нї с ким, сам у собі засклепив ся, мов слимак у шкаралющї. Що був уперед охочий до гулянок, до пісень, до дївчат, то тепер анї знаку ! Не інакше, тілько чари якісь!
Так гуторили нераз між собою ріпники. Вже вони всїляко підступали до Івана, і щирістю і насьміхами, і жартами і направду, нїчого не помагало.
— Ет, дайте менї спокій! Що ви знаєте! Вам своє в голові, а менї своє, — тілько й усеї було відповіди, яку чули вони від него.
І відходили здвигаючи плечима. Однї казали, що він задумав женити ся, другі говорили, що записав був душу нечистому, а тепер кає ся, але Йванови се все було байдуже.
Врештї відкись дізнали ся, що він задумав відкупити свою батьківщину. Сам Іван нїкому не говорив про се, але хтось із його сторін принїс сю вість до Борислава.
— Ага, ось на що він гроші складає! Чекай же ти! А перед нами ховаєть ся, мов не знати з яким секретом !
За кілька день з Іваном „пожартували“ : у него в ночи вкрали гроші. Не богато там тих грошей було, щось з вісїм ринських, а про те шкода. Іван наробив крику, але гроші пропали.
— Івануню, чую що вас обікрали, — мовив до него касиєр.
— Ет, — буркнув Іван.
— Чую, що ви складаєте гроші, хочете купувати ґрунтець, — говорив касиєр далї.
— Та хочу.
— То дуже добре! Най вам Бог помагає. Я то виджу, що ви порядний чоловік. Гроші, то велика річ. Заробити їх тяжко, а пустити легко. А заробляти на те, щоби пускати на вітер, то дуже дурна робота. То так, як би хто своє житє, свою силу пускав на вітер. По що то? Адже потім прийде старість, прийде слабість — гроші все придадуть ся.
Розумно говорив касиєр, щирий був чоловік, хоч і Жид і Іван в кінцї звірив ся йому зо своїх думок. Касиєр хвалив його дуже, а далї мовив:
— Я вам щось скажу, Івануню. На що вам носити гроші при собі, щоб у вас пяницї викрадали. Ви їх лишайте у мене. Зладьте собі книжочку. При кождій виплатї я вам дам, кілько вам треба, а решту лишайте в касї: я запишу у себе, а ви у себе, аби не було обмилки а коли вам треба буде платити за ґрунт, скажіть менї, то я вам зараз дам. Маєте безпечно, нїхто вам не вкраде.
Іван троха надумував ся. Хоч то Жид розумно говорить, але все Жид Жидом, вірити йому не можна. Але з другого боку нема иньшої ради. Вкрали раз гроші, вкрадуть і другий раз. Лїпше зробити так, як радив касиєр. І Іван пристав.
Ховай Боже, не мав чого жалувати ся. Скоро назбирало ся 50 ринських, він зараз узяв їх, ще й касиєр нарадив йому післати гроші почтовим переказом і не до Жида, а на руки нотария, у котрого робили контракт.
Іван був задоволений з себе і з касиєра, був майже певний, що все піде йому добре. Адже ще тілько пущінє, а він уже сплатив четверту часть цїни!
Він жив тепер думками майже виключно в своїм селї. Чи то крутячи корбою, чи копаючи землю в глубокій ямі або в темній штольнї він у думцї купав ся в яснім, соняшнім сьвїтлї, орав, косив, звозив снопи, молотив на тоцї, чув себе ґосподарем. Бориславське житє, се було щось мов темні сїни, з котрих ось-ось вийде ся на широке ясне подвірє, де зеленїє пахуча мурава, цвитуть яблінки, фівкають гусята і блеють ягнята.
XII.
На першім тижнї великого посту приїхав до Борислава Фрузин батько. Він довідав ся, де працює Іван і пішов до него.
— Іване, де є моя донька? — з такими словами він обернув ся до него. Він дуже подав ся від того часу, як Іван бачив його, змарнїв, посивів. Іванови зробило ся дуже жаль старого
— Не знаю, — відповів він.
— Не знаєш? Мусиш знати. Ти підмовив її, щоб пішла за тобою до Борислава, ти мусиш знати, де вона є.
— Поки була в Бориславі, то я й знав, а від коли пішла, то не знаю.
— Куди пішла?
— Не знаю, куди пішла. Я гадав, що пішла до вас. А може де стала на службу?
— Нїде не стала. Я вже розпитував. Жандари шукали, таліґрафували і до Стрия і до Станїславова. У Дрогобичі я давав витрублювати. Нїде нема її. Тепер приходжу до тебе : віддай менї мою дитину.
— Я її не сховав, — відповів спокійно Іван.
— Не сховав, але поховав, — грізно крикнув батько. — Ти вбив її. Вона, кажуть, була при надїї від тебе. Ти хотїв її позбути ся. Ти вбив її !
— Бог менї сьвідок, що нї, — мовив Іван і поблїд, як стїна.
— Хоч ти й стома чортами сьвідчи ся, то я тобі не повірю.
— Га, то робіть, що хочете. Хоч мене й вішайте, а я вам усе одно скажу: не знаю, де вона подїла ся.
Старий помалу змяк, почав плакати і торгати на собі волосє. Посходили ся ріпники, касиєри, почали вговорювати його.
Йому оповідали про той вечір у Кирнїцкого, коли то остатнїй раз бачили Фрузю, про її розмову з Іваном, про те, як вона просто з шинку пішла кудись і як Іван довго ще, до самої півночи сидїв у шинку. Касиєр хвалив Івана, як порядного робітника, що не пє, не гайнує і старий в кінцї сам не знав, що має думати. Він у Дрогобичі домагав ся у жандарів, щоб зараз арештували Івана, але тепер почав міркувати інакше. Не штука арештувати парубка, але чи то буде по правдї ? Ануж Фрузя розсерджена справдї пішла десь у гори, стала на службу, не дає про себе чутки навмисно, бо встидає ся ? Все се може бути і самі шандарі говорили йому, щоб не тратив надїї. Кидати на когось підозрінє за вбійство, то не жарт. Иньша річ, доли би знайшов ся який найменший слїд, що Фрузю справдї вбито. Але такого слїду доси не було.
З тим Фрузин батько і поїхав до дому, здаючи цїлу справу на Бога.
XIII.
Минули великоднї сьвята. Потеплїло. На долах цвила і пахла і пишала ся весна, хоча з Дїла ще подихало холодом. Борислав виглядав як одна бездонна баюра розмоклої глини, розталабованого болота змішаного з ропою, як озеро бруду і смроду серед зеленого Підгіря.
Була субота. Сонце сьміяло ся серед чистого, безхмарого неба. По сухій, безлюднїй толоцї, що між Бориславом і Котівською Банею, ходили стежкою два касиєри, в шабасових бекешах і куницьових штрамеле на головах і балакали по жидівськи.
— Клопіт маю, Мендель, такий клопіт, що аж мозок сохне в голові, — мовив один касиєр.
— Із за того ґоя, що впав у яму?
— І се також. Дїдько його понїс пяного до кошари ! Дїдько йому велїв сїдати над ямою ! І дїдько його пхнув до середини!
— Була комісия?
— Була.
— Ну, і щож?
— Назначили менї 20 раниш кари.
— За що, Хаім, за що?
— За неосторожність. Я неосторожний ! Я не допильнував ґоя! Чи чував ти таке ? Я мав пильнувати його, як малу дитину. Та ще щастє, що так стало ся. Щастє, що иньші ґої присьвідчили, що він сам полїз до ями і сам упав. Як би не було сьвідків, готов би був адюнкт сказати, що то хтось навмисно кинув його до ями.
— Острий адюнкт ?
— Там такий пурец острий, що крий Боже ! Вже мав охоту замикати яму і арештувати когось.
— Се той новий пурец?
— Новий. Я вже тремтїв, Мендель, так тремтїв! І Богу молив ся, щоб відвернув від мене напасть!
— Ох, ох! Бог ласкав, Хаім! За що мав би наводити таку напасть на невинного чоловіка ?
— Ох, не кажи так, Мендель ! Бога не зміркуєш. А за що наслав на мене таку шкоду ? Ти чув ? У мене в маґазинї — адже се 50 раниш що найменше! А хто винен ? Не знати. А хто мусить заплатити ? Хаім!
— Нї, я не чув нїчого. Що стало ся?
— А фрас на його бебехи, мойого балабусти! Купив дві нові линви і передав менї до маґазину разом з иньшими річами. Ну, я поклав їх на місце. І чорт його бачив, що там на тій самій полицї стояла бутля з вітріолем. Знаєш, він до дестилярнї потребує вітріолю... То більшу часть із бутлї дав там, а решта була в маґазинї. Не богато його було, може дві кватирки, а може й то нї. Стоїть собі бутля заткана скляною затичкою — дїдько її бачив. Колись то треба було линви до ями. Я йду до маґазину, беру линву з полицї і якось не довидївши зачепив рукавом ту бутлю. Вона й перевернула ся. Ой, як я перелякав ся! Хопив бутлю голою рукою — ади, два пальцї попік! Але поки я поставив її, затичка відскочила і дрібка того дїдьчого квасу, може дві-три краплини, бризнули на линву. Підняв я затичку, заткав бутлю і поставив у кутї. Тут мене пальцї печуть мов огонь. Я зараз обложив їх мокрою глиною, завинув хусткою. Виношу линву на двір, дивлю ся, а в тім місцї, де бризнув квас, мою линву мов ножем перекроїв. Таки в пальцях менї цїлий звій розломав ся на два куснї.
— Ай, ай! — скрикнув Мендель.
— Щоби я так жив ! Уже нїкому й не кажу нїчого. Прийде ся самому заплатити за линву, тай по всьому.
Мендель цмокав і охав, показуючи Хаімови своє співчутє. Коли зайшли до Борислава, він умисне пішов з Хаімом до маґазину, щоб оглянути перепалену вітріолем линву. Він довго придивляв ся їй, цмокав і крутив головою, а коли Хаім десь відвернув ся, він у маленьку фляшечку взяв собі з бутлї пару крапель вітріолю — не богато, от так за наперсток. Хаім не бачив сего. Вони вийшли з маґазину, Хаім замкнув двері на колодку і оба приятелї побажавши собі щасливого шабасу розійшли ся.
XIV.
Минуло ще пару місяцїв. На сьвітї довкола Борислава вже почали ся жнива. Стояла лїтня спека. Іван жив весь час мов у горячцї. С кождим днем йому робило ся тяжше в Бориславі. Земля горіла під ним. Його дусило щось, перло, гнало геть із Борислава. Він нї про що не думав, тілько про те, щоб як найшвидше вирвати ся відтам. Думка, що йому треба ще працювати в ямах до осени або й до зими, щоб виплатити Жидови всї гроші, наповняла його якимсь диким страхом. „Нї, я не витримаю!“ — повтаряв він нераз і числив днї і години. У него було вже зложених нових двістї ринських; вони лежали у касиєра і він думав на Иллї взяти їх і навідати ся „до дому“ та віддати їх Жидови. Але чим близше було до Иллї, тим частїйше він зупиняв ся на иньшій думцї, хапав ся за неї, мов потопаючий за колоду. „Сто ринських уже заплачено, — думав він. — Двістї заплачу тепер — і покину Борислав. Піду і не верну ся більше сюди. Четверту сотку на сплату Жидови як будь зароблю, або визичу, а тут не буду довше!“ Ся думка, зразу далека мрія, приймала в його душі чим раз виразнїйші форми. Він закидав на ріжні боки : „Оженю ся. Вже аби з якою бідною, то сотку віна буде мати. А може ще й ґрунту дещо дістану“. Иньшим разом він думав купити пару коней і пустити ся на фірманку або наймити ся в дворі, або йти до камерального лїса рубати дерево. Де будь і як будь, аби тілько заробити гроші, сплатити решту Жидови і стати ґосподарем — хоч бідним, хоч остатнїм, а все таки своїм ґосподарем, у своїй хатї, на своїй пяди землї! Іван нїкому не звірював ся зі своїми думками. Тілько на тиждень перед Иллею він вечером мовив касиєрови:
— Слухайте, Мендель, будете могли менї за тиждень виплатити всї мої гроші?
— Чому нї ? — мовив Мендель. — А що, хочете вислати ?
— Нї, хочу на Иллї піти сам.
— Чого вам ходити самому? Можна вислати.
— Якось тягне побачити своє село. Не знаю, може й зовсїм лишу ся там.
— Як то, хочете покинути нас?
— Хотїв би, та не знаю... Як би там де трафив ся який заробок, щоби сплатити тамтому Жидови...
— Ну, як собі знаєте, — мовив Мендель перериваючи сю розмову. — Я вам гроші виплачу в пятницю. Коли вашого Иллї?
— В недїлю.
— Ну, то й добре. В суботу можете собі йти по роботї.
На тім і стало. Більше розмови між Іваном і Мендлем про сю справу не було.
XV.
В пятницю вечером Іван мав робити нічну шахту. Се мала бути його остатня гостина під землею, в царстві замороки. У него було легко, радісно на душі, але один несподїваний випадок мусїв попсувати його радість.
Він власне йшов до кошари, випивши кватирку горівки і закусуючи булкою, коли до него наблизила ся баба Орина, та сама, що колись перша принесла йому відомість про те, що нема Фрузї. Вона йшла якось немов скрадаючи ся, а коли Іван не пізнав її, вона з заду простягла свою суху, чорну руку і вхопила його за плече.
— Агій, а то що! — стрепенув ся Іван, що йшов у задумі і тепер прокинув ся з неї мов зо сну. Озирнувши ся він побачив проти себе страшне, жовте, поморщене бабине лице, що якось холодно всьміхало ся до него, широко розтягнувши синї уста і вишкіривши беззубі ясна. Іван перехрестив ся. Його перша, мимовільна думка була: „Се смерть заглядає менї в очи“. І його проняла холодна, забобонна трівога.
— О, ти хрестиш ся! — обрушила ся баба і з її лиця щез усьміх, а натомісь на ньому завис якийсь понурий, гнївний вираз. — Щож то, я мара яка, чи що? Не хрещена душа, чи що? Ну, дивіть ся на него! Хрестить ся, мов від злого! Немов нїколи й не бачив мене!
Іван пізнав бабу і почав перепрашати її.
— Та вибачайте, бабо! Я не пізнав вас. Іду такий задуманий, а тут ви нараз... Тай абисте хоч слово сказали...
— Ага! А видиш! А щоб самому на бабу оком скинути, та вклонити ся, та бабі порцию горівки купити, — де тобі! Най баба здихає, як сама не має за що купити собі.
— Ну, ну, та ще не здихаєте! — всьміхнувши ся мовив Іван. — Ну, але ви, здаєть ся, мали якесь дїло до мене?
— Та маю, небоже, маю! Тай не дїло, а так... Або я знаю, як тобі се сказати. Але міркую собі, ти з одного села з нею, то може тобі буде найлїпше знати се.
— З одного села з ким ?
— Та з Ганкою. Знаєш, я у Ганки ночую. А тепер вона й зовсїм розхорувала ся, то вже й днюю й ночую коло неї.
— Розхорувала ся ? Щож їй таке ?
— Або я знаю, синочку. Я гадала з разу, чи то не яка жіноча слабість, алеж бо нї. То щось иньіпе. Я й сама не знаю, що то таке, якесь покаяниє.
— Що за покаяниє ? Кричить по ночах ?
— Е, тепер уже кричить не тілько по ночах, але і в день. Скоро тілько трохи засне, щось таке їй привиджуєть ся, як не верескне, аж крізь уха прохапуєть ся. І зараз зриває ся з постелї, десь кудись біжить, утїкає, аж по стїнах дереть ся. Я вже гадала, що то нечистий — Дух сьвятий при нас — приступив до дївки.
— Ну, і не пробували ви дечим лїчити її ?
— Ще би не пробувала! Пробувала, синку ! Все, що знаю, все я робила їй, коли бо нїчого не помагає. Ну, тай не могло помогти, бо у неї зовсїм що иньше на душі. Я то зараз з початку догадувала ся, тілько, по правдї кажучи, я в иньший бік стріляла. Гадаю собі: дївка — в Бориславі — найпростїйша річ: мала дитину і стратила, а тепер їй дитяча душа на сон набиває, спокою не дає. Вона божила ся, дух-тїло кляла, що нї. Ну, то я вже й не знала, що думати. Нераз я пробувала в ночи прислухувати ся, що вона таке кричить, колиж бо годї розібрати. Отак одно-друге слово зрозумієш: „Он там у ямі! У водї! У калюжі ! Лїзе, лїзе, лїзе!“ — а хто, де, відки — нїчого не знати. Вже я допитувала її — затята душа ! Не хоче нїчого сказати. Зсохла як скіпа, почорнїла як головня, тілько пушка духу в нїй — а яка дївка була ще в зимі, як гармата! І видить сама, що їй не довго жити, що нїщо з неї не буде, а мовчить.
— То ви гадаєте, що у неї справдї щось таке є на душі, що вона криє ся з чимось?
— Ну, гадаю! Тепер уже не потребую гадати. Тепер уже знаю на певно.
— Ну, щож ви знаєте?
— Та що, небоже, то вона вбила твою Фрузю.
— Фрузю! Вона! Господи! Та коли ? як ? за що?
— А говори, за що! Не що, лиш дїдько до неї приступив. Уже він, бодай моци не мав, видно давно на неї наострив зуби. Слухай же, як то було.
Стара йшла обік Івана вулицею, але тут уже не могла додержати йому кроку і вхопивши його рукою за полу, зупинила на місцї.
— Та постій же! Видиш, що я задихала ся. Не квап ся до роботи! Не богато втратиш. Стань отут, тай послухай.
— Колиж бо менї час до роботи. Адїть, уже в кошарах дзвонять на нічну шахту.
— Наплюй на ту нічну шахту! Не йди сьогоднї до роботи, а ходи зо мною до Ганки. Тут справа важнїйша.
Іван вагував ся хвилину.
— Нї, бабо! Тепер уже пізний вечір. Чого менї до Ганки ? А завтра я скоро по роботї прийду і поміркуємо, що робити далї. Ну, але скажіть, як і що ви дізнали ся від неї.
— Та що, — мовила баба, — вчорашньої ночи вона не могла заснути анї на волосок. Мучила ся так, що не дай Господи. А нинї рано дивлю ся на неї, лежить як із хреста знята, тілько очи сьвітять ся.
— Ганко, — говорю їй, — може тобі покликати попа?
Вона аж підкинула ся, мов би що вкусило її.
— Попа? По що?
— Та по що, небого. Адже бачиш сама, що тобі не довго на сьвітї гуляти. Треба душу очистити.
— Нї, не хочу, — мовила вона. — Менї буде лїпше, я вийду з того.
— Ей, дївонько, не жартуй з Богом! Не говори так і не дури себе. Я бачу, що не довго вже твойого ни сьвітї. Піду, покличу єґомостя.
— Нї, не треба, — відповіла вона. — Як буде треба, то я сама скажу. Не виходьте нїкуди, я засну троха.
Тілько що вона задрімала, — як не зверещить, як не кинеть ся!
— Ой лїзе, лїзе! Ой простягає руку! Ой ловить мене! Держить! Не пускає ! Ой, ой, ой! Ратуйте! Бабо, ратуйте !
І вискочила з постелї, причепила ся до мене, вся тремтить, як трепетів лист, а все озирає ся по за себе і кричить, вищить, мов перепуджена дитина.
— Та Дух сьвятий з тобою ! — кажу їй тай хрещу, — та хто там лїзе ? хто тебе держить ?
— Та вона, вона! Хиба не бачите ? Адїть, рука зовсїм обігнила з мяса, сама кість, а держить мов у клїщах!
— Бог з тобою, Ганко! Що тобі ? Кого ти бачиш ?
— Та вона, вона! Фрузька!
— Що за Фрузька?
Але вона вже затяла ся. Тремтить уся, тулить ся до мене, але слова більше з неї не видобудеш. Якось я вспокоїла її, положила на постїль, розговорюю, балакаю, а тут у мене в голові починають мов якісь нитки навязувати ся, починає робити ся ясно. Вже я їй і сюди й туди приговорюю. Зварила їй трохи мяса, нагодувала. Лежить вона і не пускає мене від себе.
— Сидїть! Не покидайте мене! Говоріть, щоб я не заснула, бо бою ся, що скоро засну, то знов вона тут буде.
— Та чим вона тобі така страшна? — питаю її. — Що вона може зробити тобі?
— Ой, бабочко! Ой голубочко! Як би ви знали, яка вона страшна! Вся кров у мнї ледом стинає ся! Не можу дивити ся на неї, а мушу. Щось мов приковує мої очи до неї.
— Значить, ти її маєш на душі, Ганко?
Мовчить.
— Признай ся, небого! — кажу остро. — Видиш, ти гадала, що утаіш усе. І що тобі з того, що утаіла перед людьми, коли-ж бо Бог усе знає. Бачиш, він діткнув тебе своїм пальцем, і що з тебе нинї ? Аджеж хоч би тебе були повісили на шибеницї, то не було би й десятої части тої муки, що ти перетерпіла доси.
Вона слухала, слухала, и далї як не розплаче ся! Як мала дитина ридала.
— Ой бабонько, правда ваша! Ой я окаянна ! Ой я проклята! Я її збавила віку. Вона ослабла, впала на мої руки, а я її безпамятну кинула в яму. Я думала, що нїхто не буде знати про се, що Іван візьме мене за жінку... Ой, бабусенько, радьте, що менї робити!
У Івана мороз пішов поза шкурою при сих бабиних словах. Він був мов розбитий. У його тямцї живо ставали подїї того вечера, розстанє з Фрузею, ніч проведена з Ганкою в коморі, її тодїшнїй неспокій. Він пригадав собі навіть Ганчинї слова, що вона „боїть ся її“, і тілько тепер йому зробило ся ясно. Пригноблений важкими почутями він зітхав і шептав раз по разу: „Боже, Боже!“
А баба оповідала далї Ганчині признаня, в котрім місцї вона вкинула Фрузю в яму, як потім щось гонило її на се місце затирати слїди і як при тім мало не доглянув її хтось із ріпників, як її Фрузя почала на сон набивати ся, як ти, Іване, зробив ся їй немилим і ненависним.
— Ну, і щож вона робить тепер ? — перервав Іван бабине оповіданє.
— Виплакавши ся заснула. І вже не зірвала ся зо сну, спить спокійно. Я посидїла коло неї, а тепер подумала, що добре буде сказати тобі се все. Порадь мене, небоже, що робити далї.
Іван слухав мов остовпілий. У його нутрі перевертало ся щось, рвало ся щось, кричало щось, мов жаль, мов тяжкі докори, мов почутє якоїсь вини.
— Або я знаю, що робити, — промовив він глухо. — Треба би комусь дати знати. Адже то страшна річ!
— То може би піти до війта?
— Підїть, підїть! — мовив Іван живо, хапаючи ся за бабині слова.
— Та може би ти пішов зо мною ? Я чогось бою ся.
— А чогож менї з вами йти ? Ще на мене підозрінє кинуть. Нї, йдїть самі. Я там навідаю ся завтра, скоро тілько вийду з роботи. Ідїть, ідїть!
Баба не мовила нїчого більше, перехрестила ся і пішла.
XVI.
Наближаючи ся до кошари, в котрій робив, Іван здибав касиєра Мендля. Сей ішов кудись, розмовляючи з якимсь ріпником із чужої кошари.
— Добрий вечір, Іване! — мовив Мендель.— Ідете до роботи?
— Іду, — мовив Іван ледво тямлячи, хто і що говорить до него.
— А завтра відходите?
— Відходжу.
— Ну, ну, як собі знаєте. Гроші маєте готові.
Іван не мовлячи нїчого більше пішов до кошари. Мендель розмовляв далї з ріпником, що від завтра мав стати до роботи в тій самій ямі замісь Івана.
— Тут вам буде добре! — говорив Мендель. — Я не такий Жид, щоб хотїв чийоїсь кривди. Спитайте от сего самого Івана. Він пару разів навіть грошей при виплатах не брав від мене, а складав, поки не набере ся чи 50 чи 100 ринських, а потім брав разом. Ади, він завтра відходить. Знаєте, куди ? На своє власне ґосподарство!
— На своє власне? — дивував ся ріпник. — Та де у него ґосподарство ? Давно пропустив !
— Давно пропустив, а тепер відкупив. Власне вчора взяв сотку, щоб заплатити остатню рату Жидови, а завтра вертає до свойого села, покидає нас на завсїгди. А хто його нарадив на се ? Спитайте його самого! Мендель, не хто иньіний!
В тій хвилї з кошари почув ся крик, потім гупанє кроків. Робітник, що був при корбі, надбіг вуличкою і кричав задихавшись :
— Пане касиєр ! Пане касиєр!
— Що там таке ? — окликнув ся Мендель.
— Ходїть до кошари! Борше! Борше !
— Та що там таке? — ледво промовив Мендель, і не чекаючи відповіди почав бігти до кошари. Сьвіжо нанятий ямар побіг за ним.
— Ну, що стало ся? — не то шептом, не то захриплим голосом запитав Мендель робітника, коли порівняв ся з ним.
— Якесь нещастє!
— Що за нещастє ?
— Ой, сам не знаю! Ходїть до кошари, самі подивіть ся! Ой Господи, душі в мнї нема! Ще такого й не чував і не видав.
Не розпитуючи далї всї три побігли до кошари. Там було зовсїм темно, тілько одна дротяна лямпа слабо осьвічувала нутро дощаної буди. Робітник від млинка стояв над ямою і торгав линву, що зовсїм вільно звисала з валу.
— Ну, що таке стало ся ? Говори ? — промовив Мендель озираючи ся довкола, немов шукаючи того, що так перестрашило робітників.
— Линва урвала ся.
— Що? Як то може бути?
— Або я знаю! Дивіть самі!
Робітник, що стояв над ямою, знов поторгав за линву, замахав нею і вона мов батіг била ся о дощані стїни ями.
— Ну, а Іван ? Де Іван ?
— У ямі.
— Як то в ямі ? Спустив ся на місце ?
— Ну, та певно, що на місцї, але неживий. Адїть, ледво десять метрів линви розкрутило ся.
— Та як же то було? Що? Куди? Говори за порядком! — говорив Мендель, усе ще не можучи зрозуміти, що стало ся.
— Ой Господи! Та хибаж я знаю і розумію, як се стало ся? Іван прийшов, привязав ся і я почав пускати його в долину. Кручу, кручу, аж нараз на десятім метрі чую — оттак як би в пальцї тріс — і на корбі зробило ся легко. І в тій самій хвилинї в ямі тілько гур-гур-гур! І один страшний крик — і тихо. Ось і все. Урвала ся линва, а Іван гримнув аж на дно, на 40 сяжень.
Мендель не мовлячи нїчого почав рвати на собі пейси і бігати по кошарі мов божевільний.
— Ай, вай! Ай вай! От клопіт! От нещастє! От цурес ! Але ша! Може він ще живий ! Слухайте Митруню, — він обернув ся до ново нанятого ріпника, — як гадаєте, може він ще живий?
— Та то може бути. Аджеж на днї каменя нема?
— Нї, глина.
— Ну, коли не впав на дзюбак або не розбив собі голови по дорозї, то ще може бути живий.
— Але чути би було крик, стогнанє, — закинув робітник від корби.
— Міг зомлїти, заглушити ся, — мовив Митро.
— Лїзьте, Митруню ! Бодай ви здорові були! Лїзьте, може ще виратуєте його.
— Та я би полїз, — мовив Митро, — але щож то за линва у вас, що урвала ся під ним?
Він наблизив ся до ями, взяв за линву, котрої конець звисав на які два метри в низ у ямі, підняв його і почав оглядати при сьвітлї лямпи. Се був старий ріпник і розумів ся на роботї, але тут він став мов теля перед новими воротами. Такої штуки він ще не бачив! Він довго озирав линву в тім місцї, де вона перервала ся, мацав пальцями, призирав ся їй до сьвітла і все хитав головою, немов не міг зрозуміти чогось. Мендель трівожними очима, весь блїдий і з завмерлим серцем слїдив за кождим його рухом.
— Не розумію! Нїяк не розумію, що стало ся тій линві. Як могла вона перервати ся?
— Може проржавіла ? — несьміло мовив Мендель.
— Та на се воно мусить вийти, бо як би навмисно була протята, то було би видно, був би гладкий перекрій. Мусїла проржавіти.
— Ай вай! Стара линва. Треба було перемінити, — сквапливо підхопив Мендель. — Ой Господи! Так мене щось нинї рано мов за плече торкало : „Мендель, переміни сю линву !“ Та потім я подумав собі: „Ну, в пятницю не буду переміняти. Прийде недїля, то перемінимо ! А тут на тобі! Ну, хтож його знав, що вона не видержить !
Але Митро все ще оглядав линву і хитав головою.
— Слухайте, Мендель! То не може бути! Вона якось не з проста перержавіла. Дїдько їй перержавіє. У мене в селї оборіг он уже пять лїт на такій линві держить ся. І дощ її мочить, і снїг на неї йде, і ржавіє не так як тут, а про те держить доси. Тай то оборіг, не те, що один хлоп.
— Ну, Митруню, але там вона стоїть собі спокійно, а тут день і ніч то скручує ся, то розкручує ся. А від того дріт найборше тріскає.
— Та се правда, — мовив подумавши Митро. — Але була би тріскала по троха, один скрутець, другий, третїй... А тут усї нараз. Не гладко, а так мов би — прости Господи — миш перегризла. Агій! Ще чоловік як жиє не видав такого.
Тим часом Мендель принїс із маґазина сьвіжу линву, її навинули на вал і Митро прилагодивши ся до спуску пішов до ями. За якої пів години витягли обох — Митра і Івана. Іван мав поломані обі ноги і голову розбиту на цямрину. Він мабуть і не долетїв живий на дно.
XVII.
Другого дня досьвіта бориславський війт — тодї ще війтом був селянин — з присяжним і двома шандарами прийшли до тої комірки, де жила Ганка. Вона ще спала, — по довгих безсонних днях і ночах перший раз спала глубоким, майже мертвецьким сном. Баба відчинила двері, всї війшли, та зирнувши на трупяче, висохле Ганчине лице, зіссане страшною внутрішньою мукою, не мали серця будити її.
— Ну, ну, нехай спить, — мовив стиха війт. — Ми підождемо на дворі.
— Ну, їй не богато належить ся від людей, — мовив один шандар.
— Пан Біг не ждав на людський суд. Сам осудив і сам покарав її, — додав другий.
Скоро вони вийшли, Ганка збудила ся.
— Ви тут, бабо? — мовила вона.
— Тут, небого, тут.
— Чи менї снило ся, чи тут був хтось ?
— Та хто би мав бути?
— Менї здавало ся, що якісь хлопи... шандари...
— Та були, сирото.
— За мною? — мовила Ганка піднимаючи ся.
— За тобою.
— Знають усе?
— Знають.
Ганка довгим поглядом зирнула на бабу, а потім простягла до неї свою суху руку.
— Дякую вам, бабо, — мовила вона. — Я вже сто раз не раз хотїла зібрати ся, піти і признати ся до всего, та нїколи не могла здобути ся на відвагу. А тепер уже по всьому. Тепер я спокійна.
І вона с тяжкою бідою зволікла ся з постелї. Баба помогла їй убрати ся. .
— Ну, а тепер покличте їх.
Війшов війт з присяжним, війшли шандари.
— Ну, що ти, небого? — мовив війт. — Хора ?
— Хора.
— Маєш сказати нам щось?
— Маю.
І вона спокійно оповіла подїї того вечера. Один шандар записував. Потім її повели на місце злочину. При помочи гаків витягли з ями по куснику розгниле тїло нещасної Фрузї і перенесли його до трупарнї, а Ганку посадили на віз і відвезли до Дрогобича, до судового арешту. Там вона не дождала ся навіть першого протоколу.
А шандари по тім однїм випадку мали зараз другий. Їм донесли, що в недалекій кошарі урвала ся линва під робітником, сей упав у яму і забив ся. Треба було оглянути місце, оглянути трупа, переслухати сьвідків...
— Щось менї не подобає ся сей випадок,— мовив один шандар — молодий — до старшого, постенфірера.
— Жидівська необережність. Линва перержавіла !
— Чи нема тут чогось гіршого? Се, що говорить Митро про ті гроші — —
— То щож, думаєш, що тут якийсь злочин? Що се навмисне хтось перервав линву?
— Дуже може бути. Ті гроші, се може бути причина. Касиєр каже, що він узяв від него гроші, а їх при нїм нема.
— Пошукаємо в його помешканю.
Але в помешканю, то-б то в тім шинку, де ночував Іван разом з кількома иньшими ріпниками, нїхто про нїякі гроші не знав і не чув. З допитів дізнали ся шандарі, що раз давнїйше у Івана вкрадено гроші і від тодї він не носив їх при собі і ховав так, щоб нїхто не знав, де. З другого боку Мендлеві зізнаня про те, що Іван посилав гроші за куплений ґрунт нотареви до Дрогобича, потвердив нотар телєґрафічно, а друге зізнанє, що остатнїх 100 ринських Іван узяв ще день перед тим, потвердив Митро на стілько, що чув, як Мендель мовив Іванови: „Гроші маєте готові“ і Іван на се потакнув головою. Значить, узявши гроші, Іван мусїв сховати їх десь, щоб забрати з собою. А коли так, то яку хто мав причину дибати на його житє ?
На тім справу й закінчено, тілько Мендля за недогляд і уживанє перержавілої линви покарано 20 гульденами грошевої кари,
Івана поховали в однїй ямі з останками тїла його Фрузї.
__________________________
*) Було друковане в »Друзѣ« 1877 р. і окремо відбиткою збірцї »Бориславъ«. Тут друкуєть ся значно перероблене.
23.11.1899