[Полуйка і інші бориславські оповідання. Львів, 1899, с.З–29]
(Оповіданє старого ріпника).
І.
То тепер наш Борислав зовсїм на пси зійшов! І Жиди нарікають і пани нарікають і робітники нарікають. Усїм не добре. Роблять людиска, як ті конї в киратї, довбають сьвяту земленьку, черпають кипячку, тягають віск. Сказав би хто : Дар божий! Золото ! Маєтки ! А глядїть но ви, десь усе те так пропадає, що й слїду нема. Так якби дїдько всїм тим давив ся. Чим більше божого дару видобувають із землї, тим більше всї біднїють. Не розумію, як то воно так дїєть ся, а так є. І заробітків давнїх нема і веселости та гулятики нема, як колись бувало, а йде чоловік до того Борислава так як тота худобина у різницю: ануж сьогоднї на мене черга головою наложити ! А не пропаду, то й так не виграю богато, от, аби продихати. Про те, щоби запомогти ся бідному чоловікови з того заробітку, придбати-щось для ґосподарства, або й зовсїм на ноги стати, з наймита зробити ся ґосподарем, як то давно бувало, — про те нbнї нема що й думати. Жебрацтво тай годї!
А за моїх молодих лїт не те було ! Отак трицять лїт тому було б вам зазирнути до Борислава, то було на що подивити ся, було чого послухати! Того теперішнього нїби місточка оплаканого ще зовсїм не було, тілько ями по над потоком, тай то не глибокі. Тих нинїшнїх зломиголов по сто та по півтораста метрів нїхто тодї і в снї не бачив. Прокоплеш було пять, шість сяжнїв, а як десять, дванацять, то вже велике сьвято, і вже чуєш: сопух бє, на днї ями проступають бульки, чути якийсь клекіт, шипіт — ого, то вже знак, що пора забивати яму ! Забєш на одну ніч, — другого дня відібєш — повна яма кипячки, лиш бери та черпай!
Там то було надивити ся, як Жиди скакали коло такої ями, як цмокаки, як припадали коло нас робітників! Мало в руки не цїлували, а все частували та припрошували :
— Івануню! Дай вам Боже здоровлє! Ну, та напийте ся ! А як гадаєте, забємо нинї яму ?
— Нї, ще треба покопати.
— Ни, а може би нинї забити?
— Та забивай, коли хочеш, але я тобі мовлю, що задармо буде!
І так було, як робітник мовив. Е, стояли тодї Жиди о нашу ласку, поводили ся з нами не так як нинї, бо самі ще були маленькі, ще, як то кажуть, тілько зачали коштувати шилом патоки!
А тодїшнї робітники! Що то за хлопцї були! Не таке харлацтво, як нинї до Борислава лїзе. Тодї йшли що найлїпші парубки, нераз ґосподарські сини, але найчастїпше бідарі, наймити, круглі сироти, що вік прожив у наймах, у тяжкій працї, нераз від коли жив, то не мав у своїй кишенї ринського при купі, не знав иньшого смаку в ротї крім борщу та росолянки та горівки. А тут нараз ринський денно! І твоє все, нїкому не давай рахунку, нї с ким не дїли ся, нї на кого не озирай ся! Ніхто на тебе не дивить ся, нїхто тебе не знає, нїхто тобі в руки не зазирає. Сам собі в компанії таких самих як ти — роби що хочеш, жий як знаєш! І жили хлопцї! Робота роботою, але по роботї, вечером, як почне ся було гулянє, то було на що надивити ся! Нинї таких гулянок нїхто й думкою не збагне! Крики, співи, піятики, бійки, ріжні збитки і жарти, аби грошам промити очи. Для правдивого ріпника встид було не пропити в недїлю всего, що заробив у тижнї. Поплатив чи не поплатив за харч, відложив чи не відложив що на чорну годину, але в шинку, між товаришами він був пан. Горівки, пиво, вино, печенї, все йому мусїло бути.
— Напчихати менї на все ! Завтра або позавтру може дідько вхопить мене! Гуляймо, хлопцї, поки час, поки наше!
Недїля, а по при неї й понедїлок, то був у Бориславі такий ярмарок, такий клекіт і гармідер, як би сто жидівських шкіл на одну купу зсипав. Пємо, гуляємо, а потім побравши ся за руки лавою сунемо по дорозї поміж бараки — бо то був тодїшнїй Борислав: село одалїк, а тут, де нинїшнїй Борислав, то була серединою дорога, а по обох боках бараки, де-де починали будувати хати — отже сунемо по дорозї і ревемо нелюдськими голосами :
Ой не жалуй, моя мила,
Що я пю !
Тодї будеш жалувати,
Як я вмру!
А най но покаже ся Жид, та заговорить:
— Івануню, час би до роботи!
Ну, ну! Мав би ся він! Зараз його обступлять, нїби добрі приятелї. Сей у бочку з кипячкою руку встромить, тай на бекешу з заду прилїпить йому здоровенну пятку! Другий у бочку руку встромить і наперфумує йому нею всю бороду, третїй такоюж рукою пейси йому підкрутить, четвертий обі долонї положить йому на плечі, ще й приговорює:
— Мошку! Та чого тобі квапити ся? Нас дідько візьме і тебе візьме. Ми погинемо ріпниками, ти здохнеш богачем. Не бій ся, твоє не втече! Ходи, напий ся з нами! Алеж бо ти файно виглядаєш ! Ай-ай, твоя рідна Сура тебе не пізнає!
Жид нїби всьміхає ся, а сам злий, мало не трісне! Але що має робити ? Хлопи як медведї, ще до того пянї. Полїциї нїякої анї шандарів тодї ще в Бориславі не було, не було при кім Жидам брикати.
Але швидко вони навчили ся!
II.
Ага, що то я хотїв оповісти вам! Про полуйку! Тепер уже про неї мало хто й тямить, а тодї то було для ріпників так, як для дитини колач, що мама привезе з міста.
Бачите, був такий звичай, що в котрій ямі показала ся кипячка, то перша бочка йшла на робітників, що працювали при нїй. Вони могли або взяти її і продати, кому хотїли, або властитель мусїв викупити її у них. Не великі то були гроші, десять, пізнїйше пятнацять ринських, ну, але для тих чотирьох людей, що робили при ямі, то був ладний крейцар. То вже як пішла чутка, що в тій а тій ямі докопують ся до кипячки, то йшов гамір по всїх кошарах:
— Ого, у Гершка, чи там у Мошка позавтру полуйка буде.
Ну, а того вам не треба й казати, що то значило. То значило — піятика така, що всї ті гроші там на місцї мусять минути ся. То вже ріпники бігли на полуйку, ак свахи на весїля.
Не знаю вже, хто то встановив той звичай, та здаєть ся, що не Жиди. Вони дуже криво дивили ся на него, але не могли нїчого порадити. Вже як раз була така встанова, то ріпники були-б йому кошару рознесли і його самого з головою в ту бочку всадили, як би він не захотїв дати їм полуйки. З разу Жиди, поки були біднїйші, радо давали; потім, як розпаношіли троха, почали кривити ся, далї приходило до сварок, а в кінцї, після великого огню 1874 р. то й зовсїм скасували сей звичай.
Отже то с тою полуйкою на моіх очах була сторія.
Робили ми — я і Гриць Хомик — він тепер є війтом у Запалім, і Іван Карапуз, небіщик уже — при одній ямі у Йойни. Якось він дивно прозивав ся, але ми називали його „Йойна з трьома бородами“, бо мав бороду роздїлену на три косми, тай то середнїй був чорний, а два крайнї сиві. Зовсїм так виглядав, як грива гуска. Давно його вже вирвало, таки через ту полуйку зо сьвіта зійшов, що вам хочу за неї розповісти, а от синище ’му Борух зкапцанїв зовсїм, фірманить тепер у Дрогобичі.
Той Йойна недавно прийшов був до Борислава десь відкись з гір. Казали, що доробив ся маєтку гендлюючи волами, а тепер хотїв розбогатїти в Бориславі. Зараз у одної баби закупив частку поля — не скажу: за півдармо, бо таки би мусїв їй щось дати, а так таки за нїзащо, за пару кварт солодкої горівки. Баба була сама, стара, мала хату тай той кавалок поля далеко від села, на мокляках. Решту її чоловік ще перед смертю пропив. От вона рада була, що позбула ся тої решти, а випивши горівку і проспавши ся пошила собі торби, перехрестила ся тай пішла по жебранім хлїбу. А Йойна зараз зачав копати два закопи на тім куснику.
Якось йому не щастило ся. Видно було по нїм, що аж трясе ся, щоби швидко розбогатїти, бігає, нюхає, підганяє робітників, зазирає до ями. А наші ріпники дуже того не любили. Дурили його. Візьмуть, принесуть відкись кибель ропи, вечером виллють у яму, а рано, коли видобувають глину з ями, наш Йойна аж підскакує :
— Ого, є вже, є! Є кі́пичка у мене ! Івануню, а богато там її є ? — кричить він у низ до робітника.
— Тілько, що аж не видно.
— Як то ? Як то ? А отже на глинї є.
— Та то, Йойно, слинить ся земля! — відповідає той з ями.
— Як то слинить ся ? Я ще не чув, щоб земля слинила ся.
— Та так, що кипячка є десь глубоко, а тут тілько така піна на глинї виступає.
— Ну, а швидко буде, Івануню, швидко буде ?
— Та переказувала, що буде, тілько почекайте ! — нерадо відповідає робітник і що сили гепне дзюбаком у твердий леп.
— Ни, ни, нївроки! — приговорює Йойна сам до себе і відходить, і не йде а біжить до другої ями, щоб і там довідати ся, що в ямі „слинить ся, але кипячка казала зачекати“.
Кілька разів так дурили хлопцї Йойну, а самі сьміють ся, аж рака лазять. Та ба, їм сьміх, а Йойнї починає вже терпцю не ставати.
І не так терпцю, як дрібних. Грошей у нього в запасї було не дуже богато, а дві ями від разу копати і цямрувати, то день у день коштує. Доять його ті ями так що доять, а пожитку нема. Далї одної пятницї він видно обрахував ся з касою, прийшов пополуднї до кошари, ходить, зазирає до ям, цмокає і в пальцї тріскає та свої три бороди розгортає , а далї каже до мене — я власне одну шахту при млинку робив:
Слухайте Івануню, як вам здаєть ся, швидко буде у нас кипячка?
— А хтож її у Бога знає? — відповів я.
— А земля слинить ся в ямі ?
— Щось перестала.
— А сопух чути?
— Щось не чути.
— То може ми не на добрім місцї почали копати?
— Га, може бути.
— Може би зачати в иньшім місцї ?
— Або я знаю.
— Я думаю, що онтам у тій долинцї... Як ви думаєте, Івануню, була би там швидше кипячка ?
— А хто її знає.
— А я думаю, що там була би як не на пятім, то на шестім сяжнї.
— А по чім ви міркуєте?
— Бачите, Нута Ґрауберґ он там за межою в тій самій долинцї копле.
— Та що з того, що копле? Ще нїчого не докопав ся.
— Ропа вже показала ся.
— Га, як показала ся ропа, то певно швидко буде й кипячка.
— То що, може зачнемо й ми там одну яму копати?
— Як міркуєте.
— Але тут жаль покидати.
— Та жаль.
— Як би знати, що тут швидше буде.
— Е, як би знати!
Так радив ся зо мною Йойна. Ховай Боже, не міг сказати, щоб я намовляв його на сей або на той бік. Я так само не розумів ся на тім, де копати, а де не копати, як і він.
Ще кілька день Йойна ходив, муркотїв, мітикував, радив ся з иньшими Жидами, а далї сказав;
— Годї, хлопцї! Забивайте ті ями! Зачнемо нові в иньшім місцї.
Нам то байдуже. Зачнемо, то зачнемо. Нам іще й лїпше, бо на верха лекша робота.
III.
Нута Ґрауберґ, то був найблизший сусїд і найтяжший ворог нашого Йойни. Чи направду так було, чи тілько так здавало ся Йойнї, що Нута все робив йому на перекір. На перекір йому купив частку зараз обік Йойни і то так само за півдармо, як і сей. На перекір йому він зачав так само копати дві ямі, тілько що був осторожнїйший і один закіп зробив на горбику, там де були Йойнинї оба, а один на долинцї, там де тепер збирав ся копати Йойна. Оба сусїди ненавидїли один одного страшенно. Коли Йойна здибав рано Нуту, то плював у слїд за ним, а коли сам він перейшов Нутї дорогу, то сей нїколи не занедбав буркнути в слїд йому сердечно:
— А Richn da’n Tat’n aran! *
Та коли Йойна був захланний, хапчивий, при тім облесливий і швидкий до гнїву, то Нута був спокійний, любив жарти і кпини, а з робітниками поводив ся як з добрими сусїдами. Часом ставав він коло своєї кошари і бачучи, як Йойна нипає коло своїх ям, та знаючи, як ріпники кепкують собі з него, починав і собіж жартувати.
— Йойне, — мовив він.
— А що ? — відмовляв Йойна по жидівськи.
— А слинить ся в твоїй ямі?
— А фрас на твої кишки! — відповідав Йойна і відходив до кошари. Покрутить ся там, нїби забув щось, тай іде геть, а по хвилї вже чуємо одалїк, як Йойна говорить:
— Нуте!
— Ни?
— Накажи своїм людям, щоб не сипали менї леп на мій ґрунт.
— Обгороди собі свій ґрунт, — відповідає Нута.
— Я тобі на сам перед загороджу зуби.
— Biste meschüge? Чого чіпаєш ся? — кричить Нута.
— Сам ти meschüge! Сам ти чіпаєш ся мене.
Свари бували з кождим днем частїйші, поки в кінцї оба противники не згодили ся на одно : спільним коштом розгородити свої частки високим парканом. Але спокою між ними про те не було. Йойна зависливим оком дивив ся на Нуту, що дня бажав, щоб його ями позавалювали ся, щоби Нута „зломав кишки“ і щоб він нїколи не бачив його на очи. Здаєть ся, що й Нута платив Йойнї такою самою монетою. Колиж у Нути в тій ямі, що була в долинцї, показала ся ропа, себ то рідкий чорний плин з нафтовим запахом, але не здалий до фабрикациї нафти, хиба тілько на смар для возів, Йойна не міг заснути, не міг знайти собі спокою, поки не забив обох своїх ям на горбику і не почав копати дві нові ями в долинцї.
— Йойне, — кпив собі з за паркана Нута, — а слинить ся в твоїх ямах?
— Так само, як у твоїх.
— А коли буде полуйка?
— Оба одного дня справимо.
— А маєш уже бочки на кипячку ?
— Як буде треба, то знайдуть ся.
— То певно твій боднар пішов сьогоднї в лїс по обручі?
— Такий самий мій, як і твій.
— А я тобі мушу за одну річ подякувати, Йойне.
— За що?
— За те, що ти вступив ся менї з горбика.
— Я — тобі ?
— Ну, так. Ти викопав десять сяжень і я десять. Тепер я прокоплю ще два і вся кипячка з твойого закопу зійде до мойого.
— Бери її собі! Дай Боже, щоб ти до віку лиш тілько мав, що є в моїм закопі!
Нута жартував, а Йойна з цїлого серця бажав йому того, що говорив. А тимчасом доля инакше зажартувала собі з них обох. Не минули два дни, коли в Нутовім закопі на горбі показала ся кипячка. Нута перший справляв полуйку і нас запросив на гостину. Йойна мало не стїк ся зо злости.
— Ай вай! Що я наробив! По що менї було кидати свої ями! — кричав він рвучи на собі пейси. — Я був би тепер мав кипячку, а так сей трефняк вибере всю! Єго яма глубша, то з мого ґрунту вся стече до него.
— Не бійте ся, Йойно, — мовив я, — коли у Нути показала ся, то і у вас буде. Викопав він дванацять сяжень, то ви викоплїть чотирнацять, то тодї з єго закопу буде течи до вашого.
— Правда ваша, Івануню, правда ваша! — скрикнув Йойна, — Ану, хлопцї! Покидайте ті нові закопи, вертаймо до старих.
— Слухайте, Йойно, — мовив я до него.— Не так ви зробіть. Лишіть одну компанїю тут, нехай коплють тут один закоп, а одні нехай ідуть там.
— Добре мовите, Івануню, добре мовите ! — лебедїв Йойна. — Лиш ви менї все так файно радьте, то вже як у нас кипячка покаже ся, то я вам таку полуйку справлю, таку полуйку, що аж!...
— Та вже ми надїємо ся, що ви не будете такі... кривди нам не зробите. Адже ви бачили, яку Нута полуйку справляв.
— Що Нута ? До чого Нута ? Нута капцан, парх, паскідник! Що він розуміє! Я ще надїю ся побачити, як він буде тїкати відси з торбами !
А Нута тимчасом черпає із своєї ями кипячку тай черпає, денно по двацять бочок відвозить до дестилярнї. А Йойна стоіть перед своєю кошарою, рахує бочки та аж дусить ся, аж зубами скрегоче зі злости та з зависти. У Нути коло кошари гармідер, крик, повно Жидів, фір з возами і кіньми, а у Йойни пусто та сумно, тілько чути скрип корби, що двигає кибель повний сухого лепу, та писк млинка, що жене до ями сьвіже повітрє.
— Йойне, — кричить із за паркана Нута.
— Що є? — відгукує Йойна.
— Чи то правда, що ти завтра забиваєш свою яму ?
— Дай Боже, щоб твоє слово було сказане в щасливий час!
— Бо я хотїв тобі щось сказати.
— А що таке ?
— Як завтра не забєш, то продай її менї.
— Дави ся своєю.
— Ни, чого гнїваєш ся? Я тобі зверну кошт і дам пять шісток відчіпного.
— Щоб тобі язик відчепив ся від твойого трефного рота!
— А знаєш що, Йойне ?
— Не потребую знати.
— Я виджу, що ти добрий чоловік. Як закоплеш усі свої гроші, то приходи до мене за касиєра.
— А ти як будеш жебраком, то приходи до мене два рази на тиждень, за кождим разом дістанеш феника.
— Добре, Йойно! Запамятаю собі те, а ти запамятай собі те, що я сказав. І памятай, як будеш продавати закопи, то вже по сусїдству удай ся до мене першого. Добре заплачу.
— Щоб ти не дочекав платити, а я брати від тебе! — кричав розлючений Йойна і тїкав до своєї кошари.
IV.
І сим разом Нутові жарти мали справдити ся. Отся пересварка була в четвер, а в пятницю по полудни роблю я шахту в ямі, чую — сопух підходить, робить ся чим раз густїйший, сильнїйший, починає менї памороки забивати. Дзвоню я до того, що при млинку, щоби дув що сили.
— А що там, Івануню! — кричить з гори Йойна, — є сопух?
— Та є.
— А слинить ся яма?
— Нї, не видно.
— А не булькоче нїчого?
— Нї не чути.
Тут йому говорю, а тут дивись! Що вдарю дзюбаком у глину, а з під дзюбака: пшш! Сопух іде, мов із ковальського міха дує. А далї починає проступати таке мов піна, мов бульки.
— Е, — думаю собі, — буде завтра полуйка! Або нї, ще сьогоднї буде. Але не Йойна дасть нам її. Добре, що у него швидко шабас заходить! Зробимо ми собі полуйку самі, та таку, що буде що споминати.
Тут собі міркую, а тут прислухую ся. А підо мною немов щось живе в землї рушаєть ся, булькоче, клекоче, здаєть ся : ось-ось бухне і заллє мене. А сопух дусить мене, хоч той при млинку працює з усеї сили.
Став я, міркую, що тут дїяти, а Йойна вже кричить з гори:
— Ну, Івануню, чого ти стоїш?
— Бо змучив ся і сопух дусить.
— Може слинить ся?
— Та де там слинить ся.
— А може булькоче?
— Та булькоче, булькоче.
— Ой, чи на правду ? Ну Івануню, кажи !
— Та булькоче, але менї в животї, бо пісно обідав сьогоднї.
— А бодай ти жартував, а не хорував ! Ну, ну, дзюбай, дзюбай, нехай кибель не чекає.
— Щоб ти там закаменїв, Жидюго! — подумав я собі. А тут чую, що коли дзюбну ще раз порядно у дно ями, то готова від разу кипячка бухнути. Розуміє ся, Жид побачить се, наробить гомону, поставить варту і наша полуйка пропала, дістанемо те, що Жидови з носа, капне. А менї дуже сего не хотїло ся. От я взяв ся дзюбати землю, але не з дна, тілько з боків ями. Ба, та бо й тут усюди з під дзюбака : пшш ! та пшш! Що за диво! Від разу немов десь пуда́ми пригнало ту кипячку, так і чути, що з усїх боків преть ся і тиснеть ся до ями. То вже я то сяк то так нипаю та шоло́паю, щоб дотягти до вечера, а все подаю до ведра саму суху глину, без слїду кипячки. Далї почала й моя лямпа пчихати. Сопуху в ямі занадто богато. У мене голова хоч і яка міцна, а також почала нестаткувати. Сьвіт крутить ся, по перед очима зачинають бігати колеса з разу зелені, далї червоні, в горлї нудить, мов би там застромляв хто суху ложку — нї, довше не видержу! Дзвоню я, щоб тягли мене до гори.
— Ни, Івануню, — кричить Йойна з гори, — а що там?
— Тягнїть до гори, менї не добре! — кричу я. І вхопивши обіруч дзюбак я що сили затяв його в ослизлу вже від кипячки глину на днї ями, а до кінця ручки привязав тонкий, а міцний шнур, що був у мене за поясом про всяку пригоду.
— Тягнїть! — кричу ще раз.
Потягли мене до гори. Коли тягли, я помаленьку розпускав той шнур із за пояса, а конець його привязав до сучка цямрини вже при самім краю ями. В ямі темно, їм з гори сего не видно, а я собі своє знаю.
Витягли мене, і я від разу повалив ся на землю мов неживий.
— Ой, ой, — скрикнув Йойна, — він заморочений ! Івануню! Івануню! Що тобі є ? Чи чуєш мене ?
Я чую добре, але вдаю зовсїм небіжчика. Надув ся, посинїв. Жид аж руками об поли вдарив ся.
— Ай, ай ! Ратуйте! Відтирайте! Води !
— Горівки! — крикнув той, що був при млинку.
Йойна кинув ся видобувати зі своєї торби горівку. Поки мене терли та оживлювали та покріпляли, то вже почало смеркати ся. Менї тілько того треба
— Ну, що, Івануню, — допитує мене Йойна клячучи надо мною з горівкою, — є там що в ямі?
— А дїдько є лабатий! Заморока тай годї.
— А кипячки нема?
— А най вона тобі вся скипить і ти сам з нею!
— Ни, ни, по що то таке говорити? То прецї дар божий.
— Дїдьчий, не божий! Ще нїчого нема, а я ледво душі не загубив.
— Ни, але як гадаєш, буде що?
— Та певно, що буде, але ще не знати, коли. Сопух є, але кипячки не чути.
— Вона підійде, Івануню, вона підійде,— радісно говорить Жид.
— Сама не підійде. Треба прокопати ще зо сяжень, то може буде.
— Йой! — скрикнув Йойна, мов ужалений. — Ще зо сяжень ? А я гадав сьогодні на ніч забивати.
— Та можеш собі забивати, коли хочеш. Але з того такий буде пожиток, що в ямі набере ся тілько сопуху, що завтра треба буде до полудня двома млинками добре працювати, поки там чоловік буде міг показати носа в долину.
Йойна стояв нї в сих нї в тих. Ним аж телїпало щось, аж била лихорадка з великої нетерплячки, але з другого боку він знав добре, що я також не привик говорити на вітер. Ще хвильку він пробував змагати ся.
— Ей, Івануню, а не дуриш ти мене?
— Ну, то лїзь сам у яму та переконай ся!
— Ни, ни, та я нїчого! Хиба я що ? Нехай буде так, як ви мовите! То по вашому ще нинї нема що забивати її?
— Власне треба лишити отворену, щоби виходив сопух. До кипячки ще не близько.
— Але ви тут ночуйте! Ануж би в ночи кипячка вибухла ? А як би щось до чогось, чуєте, Івануню, дайте менї знати!
— Та вже ви, Йойно, не бійте ся, — мовлять ріпники. — Іван хоч би хотїв піти, то не піде нїкуди, бо слабий.
— Але ви не лишайте його самого.
— Що, і ми всї мали би тут ночувати коло вашої ями ? А нехай вона западеть ся вам ! А деж то хто бачив таке, щоби ріпник маючи гроші в кишенї не пішов погуляти собі? Чуєте, он у Мендльовім барацї вже грає музика. Давайте гроші!
— Нї, — мовить Йойна. — Знаєте що, любі мої, ночуйте ви тут нинї! Я вам завтра виплачу, не буду питати, що шабас. А нинї я вам не дам нїчого, щоб вас не кортїло на гулянє. Принесїть собі тут хлїба, горівки, ковбаси, — я зараз накажу Мендлеви, щоби прислав вам усего досить, а самі не ходїть нїкуди. Прошу вас, уже сю ніч не відходїть нїкуди. Припильнуйте менї сеї ями! Менї все здаєть ся, що сеї ночи тут буде щось. А як би, нївроки, що до чого, то прошу вас, хоч би о півночи, зараз дайте менї знати.
Він говорив, дроботїв, гладив нас по під бороди, відходив і знов вертав, і просив і підлещував ся. Видно було, що страх йому не хотїло ся відходити від ями. Що хвиля ставав над нею, вдивляв ся в її темне гирло, нюхав важкий нафтовий сопух, що валив із неї клубами, а все прислухував ся, чи не булькоче що в її нутрі. Аж тряс ся, щоб узяти лямпу і при її сьвітлї заглянути в нутро ями, але се була небезпечна забава, міг зробити ся вибух. Я все ще лежав нїби то недужий на околотї соломи, що розпростертий у кутї кошари служив за постїль для того, хто ночував коло ями. Лежу і потерпаю: ануж дїдьча кипячка бухне в тій хвилї, засичить, заклекотить і забулькоче. Кілька разів менї навіть причував ся той клекіт, але все те була мана. Врештї якось не якось Йойна пішов. На небі замиготїла перша зірниця, йому пора була засїдати на шабас. Я встав із свойого околота і проводив його очима аж геть долї вулицею. Він жив з жінкою і дїтьми в селї, доброї чверть милї від ями.
Ну, пішов! Щез! Тепер уже певно не верне...
V.
— Гей, хлопцї ! скрикнув я до своїх ріпників. — Сюди! До мене!
— А що там?
— Буде полуйка.
— Коли?
— Зараз.
— Як то зараз? Хиба є кипячка?
— Нема ще, але як я захочу, то зараз буде. Біжіть котрий до Нути. Здаєть ся, він ще є в кошарі.
— Я чув його, ще там щось гаркотить іс своїм касиєром, — потвердив один ріпник.
— Біжіть до него, кличте його сюди, а так, щоби нїхто не знав, по що.
Поки там один скочив, перекинув ся мов собака через паркан і побіг шукати Нути, я на помацки полїз до ями.
— Хлопцї! Два вас до мене! Держіть мене за ноги! А міцно !
Вони не говорячи анї слова вхопили мене за ноги. Тодї я звісивши ся головою в низ у яму, а за головою поповзши й цїлим животом, налапав на сучку цямрини конець того шнура, що почепив там, коли мене витягали на верх. Сопух із ями дусив мене, але менї се байдуже. Обвивши собі той шнурок міцно довкола руки я шепнув своїм хлопцям:
— Тягнїть мене!
Потягли. Я міцно торгнув шнуром, підняв дзюбак, що був застромлений у землю на днї ями, його вістре — я чув се — відвалило там добрий кусень глини. І в тій хвилї в ямі засвистало, засичало, зашипіло мов пів копи лютих гадюк, а далї забулькотїло, заклекотїло, мов окріп у великім казанї. Мої товариші зрозуміли.
— Кипячка!
В тій хвилї вбіг Нута до кошари.
— Ни, що тут чувати?
— Слухайте, Нуто!
Він не довго й надслухував.
— Ни, нївроку, нївроку! — сказав він якось так, мов раптом дістав велику оскомину.
— А чого ви мене кликали?
— Не знаєте чого? Адже се наша полуйка. Купіть собі її.
— А!
Він скрикнув се так радісно, немов знайшов на дорозї цїлу сотку.
— Добре.
— По чому даєте?
— Як звичайно: десятка за бочку.
— Кілько маєте бочок порожних?
— Ті що на возах — усї двацять порожні. Моя яма нинї вичерпала ся; я забив її.
—. Добре. Ладьте гроші. А ми, хлопцї, до роботи!
Зараз мої хлопцї кинули ся, розібрали одно перило паркана, прикотили віз з бочкою, вложили в відро тяжкий камінь і спустили його в яму. Недалеко й ішло в низ ! За хвилю вернуло назад повне. Зараз ми від Нути принесли ще три ведра, почепили всї чотири на один вал на дві линви і давай черпати. За пів години бочка повна — назад з нею на Нутів ґрунт ! Сьвіжу сюди! За пів години і ся повна — назад з нею ! Сьвіжу сюди!...
Попрацювали ми отак до самого рана. Нута не сидїв при нас, але єго касиєр відправивши свойого сторожа сам сидїв цїлу ніч у своїй кошарі. Ще не сьвіт, не зоря, а всї двацять бочок Нутових були повні. Тодї ми паркан назад поставили, слїди позагрібали, в своїй кошарі зробили порядок, а діставши кождий, як нас було вісїм, по двацять і пять ринських на руку, а надто ще десятку на почесне, полягали спати, мов і нїде нїчого.
Ледво ми хвилечку полежали, не встигли й задрімати, аж біжить наш Йойна.
— Що тут чувати? — то були перші його слова. І не чекаючи відповіди він просто біжить до ями. Не потребував і заглядати до неї: корби, линви, всї цямрини, все було чорне, все так і капало від кипячки.
— Іване! Іване! — крикнув він не своїм голосом, торгаючи мене за плече.
— А що там ? — буркнув я мов з просоня, хоч я не спав і чув усе добре.
— Ни, що тут стало ся?
— Та самі бачите.
— Є кипячка?
— А є.
— А чого корба мокра? Чого цямрина мокра ?
— Бо вибухла і все забризькала.
— Ой, ой ! Вибухла! Так міцно вибухла!
— Адїть, нас усїх обляпала.
— Вас усїх? А то як?
— То як зачало в ямі щось шипіти та свистати, аж ми побудили ся і скочили всї до ями. А в тій хвилї як не бухне кипячка, так нас усїх і обляпала.
— Ни, Івануню, то не може бути! Ви мене дурите!
— Та подивіть ся на мене, як я виглядаю!
Справдї я виглядав як дїдько, весь обмазаний кипячкою. Ми в ночи про се й не подумали, а тепер мусїв чоловік вибріхувати ся. Але Жид як учора був розгорячкований та сам не свій, так тепер, коли вже був певний свойого, був холодний, немов би обілляв його холодною водою.
— Ей, Івануню, якось то менї не вірить ся! Я ще не чув, щоби кипячка так бухала.
— А я чув і сам на свої очи бачив.
Тим часом у кошарі робило ся чим раз виднїйше і видно було слїди сьвіжо розритої землї перемішаної з кипячкою і слїди колїс, що вели аж до Нутового паркану. Йойна мало не пожирав очима ті слїди.
— Івануню, а то що за слїди?
— Які слїди?
— Та от, так як би вози заїздили і виїздили з кошари.
— Ще може й кінські копита побачите? Певно дїдько чвіркою заїздив і вам маєток у яму кинув.
— Нї, Йвануню, не жартуй! Що то за слїди ?
— Та то від наших тачок слїди. Ми ще вчора вечір вивозили леп із кошари.
— Ага! Ну, алеж бо тут усюди кипячки накапано!
— Та що вам, Йойно, привиджує ся? Чого ви чіпаєте ся ? Накапано, бо з ями бухло та накапало. Аджеж ми вашу нафту не закрали. Візьміть її собі! Он там вам її певно повна яма.
— А може ви й закрали, Івануню, га? Знаєте, я не хочу вам сказати злого слова, але менї здаєть ся, що ви вже троха черпали її?
— Ага! — скрикнули ріпники, що лежачи в кошарі і доси мовчки прислухували ся тій і розмові. — Тепер ми вас розуміємо, Йойно!
Ви заговорюєте так, щоби не дати нам полуйки.
— Певно, що не дам! — скрикнув нараз Йойна, аж підскочивши з пересердя. — За що маю дати? Ви самі взяли собі. Ви не дали менї знати! Ви обікрали мене! Ви цїлу ніч черпали мою кипячку! Ґвалт! Злодїї! Ґвалт ! Розбійники ! Що я маю робити?
Йойна зачав кричати і скакати по кошарі мов божевільний.
— Будьте тихо, Йойно, — промовили ми до него помалу, але з притиском. — Будьте тихо,
бо вам буде гірше. Де маєте хоч одного сьвідка на те, що говорите ?
— Я знайду!
— Як знайдете, тодї говоріть. Скаржте нас до суду. А тепер будьте тихо! І заплатїть нам за роботу.
— Заплатити? За що я вам буду платити? Ви обікрали, обрабували мене, а я ще маю вам платити ?
Сего було для нас за богато. Бачу, що мої хлопцї зуби закусують, а се злий знак. Коли чоловік натще, а зуби закусує, то стережись його.
— Хлопцї, — мовлю до них. — Будьте спокійні. Йойна жартує.
Але Йойнї не до жартів. Його очи мов миши раз у раз бігають за слїдами колїс із кошари до паркана і назад. Далї він не витримав, скочив з кошари, мов кіт видрапав ся на паркан і зирнув на той бік.
— Ай, ай! А тут що! А тут що! — скрикнув він і вхопив себе за пейси і в тій хвилї як довгий гримнув із паркана.
— Та що там, Йойно?
— Я зараз біжу до Дрогобича! Даю знати до криміналу. Пішлю по шандарів. Се крадїж! Се розбій на гладкій дорозї. Таж там як на долонї видно цїлий гостинець, куди мою кипячку возили. Цїлі калужі накапано.
— Не робіть із себе дурня, Йойно! Адже при вас учора Нута возив кипячку — свою, не вашу. Ще як раз під парканом одна бочка трісла. Ви самі бачили, самі сьміяли ся! — Так говорили Йойнї ріпники. Але Йойна не переставав йойкати і вайкати.
— Слухайте, Йойно, — мовив я до него, коли він увійшов до кошари, — не шукайте собі напасти на нас. Заплатїть нам за роботу, дайте нам за полуйку, що нам належить ся і розстанемо ся по доброму.
— Розстанемо ся?
— Ну, та певно! — скрикнули ріпники. — Коли ви нї за що, нї про що позлодїяли нас, то ми у вас довше не будемо робити. Шукайте собі иньших робітників.
— Овва! І знайду! — скрикнув Йойна.
С тяжким болем серця він виплатив нам наш заробіток, ще з пів години ми мусїли торгувати ся з ним за полуйку і ледво видерли її у него, мов собацї з зубів і тодї попрощали ся з ним.
— Бувайте здорові, Йойно! Дай вам Боже, щоб та яма була така щедра для вас, як ви для нас! — крикнув йому один на відхіднім.
— І щоб ви не дочекали більше нїкому полуйки давати! — поправив другий.
А Йойна все ще стояв у кошарі, вайкотїв по тихо і з острахом та цїкавістю вдивляв ся в недобре затерті слїди, що вели з єго кошари до Нутового паркана.
VI.
Чи не сьміха? Як йому закляли ріпники, так усе до разу з ним стало ся!
Цїлий той шабас нипав Йойна, муркотїв, цмокав, йойкав, а далї зібрав ся і рушив до рабіна. Заскаржив Нуту. А я у Нути став на роботу, то все знаю від него самого. Заскаржив Нуту у рабіна, що сей обікрав його, а Нута собі байдуже. Сьмієть ся. Що йому рабін зробить ? Він за нашу полуйку взяв чистих пять соток і що йому біда зробить!
Почав Йойна на вулицї чіпати ся Нути, почав кидати ся на него зовсїм без памяти. Видно було, що чоловік помалу з глузду зсуває ся. А все одно торочить: обікрали мене! обрабували мене!
Та бо й яма, в котрій показала ся кипячка, зробила йому збитка. Йойна наняв нових робітників, почали черпати, начерпали щось пять бочок кипячки, тай годї. Забив Йойна яму, переждав день — пусто, переждав другий — пусто. А у Нути, хоч яма плитша, кипячка йде та йде. Я роблячи у Нути бачу бувало, як Йойна ходить коло своєї кошари, розводить руками, муркоче щось, стає і знов бігає, і заглядає до ями і сам не знає, що з собою дїяти. Нераз аж язик мене свербить, щоб закпити собі з него, але знов і жаль менї його стане. Ми справдї трохи скривдили його. Але хтож знав, що яма так живо вичерпаєть ся?
— Йойно, — мовлю раз до него з за паркана.
Він аж зверг ся, почувши мій голос, немов би хто наглим вистрілом пробудив його зо сну.
— Не бійте ся! Се я, Іван.
— Ни, чого тобі треба?
— Послухайте ви мене, Йойно, — мовлю йому щиро, — покиньте ви тепер сю яму, коплїть он там у долинцї.
Він не відповів нїчого, але справдї послухав мене. Другого дня його робітники забили сю нещасну яму і взяли ся до тої, що була розпочата в долинцї. Працювали коло неї кілька день. Здавало ся, що Йойна успокоїв ся троха, тілько очи єго блищали якимсь несамовитим огнем, а на вулицї коли йшов, то не пізнавав нїкого.
Аж одного дня чуємо: крик коло Йойнової ями. Ріпники покинули роботу і кличуть Йойну. А він як раз тодї сидїв чи може дрімав у тій самій кошарі, де ми зробили собі полуйку.
— Ґосподару! Ґосподару! — кричать ріпники з долини. — А ходїть но сюди!
Було саме полуднє. Ми спочивали, в ямі не було нїкого, то ми почувши крик повибігали з кошари.
— Ого, — мовлю я, — у Йойни сьогодня полуйка буде!
Саме в тій хвилї вибіг Йойна з кошари і мабуть почув мої слова, бо біжучи крикнув у наш бік:
— Ага, чорта з’їсте, не полуйку!
Ми зареготали ся, повилазили на паркан і дивимо ся, що буде. А Йойна ще не добіг до ями і кричить з далека:
— А що, є кипячка?
— Є.
— А не бухає ?
— Нї.
— А богато ?
— Та вже пів ями.
І на пів жартом, на пів радісно один додав:
— Але то полуйка буде!
В тій хвилї Йойна зовсїм сказив ся. Він кинув ся на бідного ріпника тай лус його в лице!
— Ось тобі полуйка! А драби! А розбійники! І ви хочете мене обікрасти? Не дам! Не дам! Нїчого не дам!
І він у якійсь шаленій нетямі кинув ся до ями і розхрестивши руки припав ниць, щоб закрити собою те жерело свойого богацтва. Гирло ями було досить вузьке. Він оперши ся колїнами на однїй цямринї і вхопивши розхрещеними руками обі сумежні, заслонював собою яму, немов хтось хотїв відібрати її у него, і все кричав:
— Не дам! Нїчого не дам! Ґвалт ! Рятуйте! Розбійники!
Почали збігати ся люде з усїх боків, а побачивши Йойну над ямою і не розуміючи, чого він хоче, думали, що стало ся якесь нещастє, що хтось упав до ями або задусив ся. А в мнї аж серце застигло.
— Хлопцї! — скрикнув я до ріпників, що стояли довкола ями. — Він здурів! Відтягнїть його від ями ! Живо !
— А нехай його дїдько візьме! — буркнув не рушаючи ся з місця той, що дістав невинно ляпаса.
І в тій хвилї Йойна отуманїлий від замороки, що валила з ями, вхопив ся обома руками за груди, бо йому не ставало духу, а стративши підпору тілько мигнув, замахав патинками і мов галушка булькнув у яму. Кипячка, що мала дати йому богацтво, дала йому смерть. А полуйки своїм ріпникам таки вже не дав.
Його витягли аж за три дни, бо до ями через замороку не можна було доступити.
_________________
* Чорт твойому батькови!
23.11.1899