Гутак (1928)

[За сто літ, кн. 4, с.201–224]

повість із громадского і родинного жити нашого народа.

КНИГА ПЕРША.

Було в неділю. Церковця була повна людей. На крилосі ще Василь Грім, громадский писар і дяк ураз, дотягав захриплим голосом послідні викрутаси „Буди имя Господнє“ Народ попадав на колінки, скоро панотець заперли царскі врата, і церков відразу наповнилася шепоту молитов, неначе в ню влетіла хмара шуршачої саранчі. А пан-отець Атаназій, входячи у ризницю, шепнули паламареви, що стояв під одвірком з гасильником у руках: „Закличте но ми Гутака“. Гутак стояв на самім переді край крилоса. Він набіжно схилив свою кучеряву голову і шептав: „Помилуй мя, Боже“. Його довге кручене волосє звисло му на чоло, — а говорячи устами молитву, схиленими очима шукав капелюха серед цілої купи чужих капелюхів, що лежали коло балясів церковних. Паламар перебив го у-пів молитви, саме на слові: „И избави мя отъ кровей, Боже“. Гутак з’існувся, коли почув чиюсь руку на своїм плечи, — но тутже шепнув: „Нанашуню, — Еґомость просили“. Гутак вишукав капелюх, перехрестився не кінчачи молитви і пішов у захристію. — Де той Гатараняк, — де він ся задів? шептав сам до себе паламар обзираючись по церкві. Гатараняка не було в церкві. — Угу на тебе, чудо чудне! — Паламар, з гасильником у руці, щез за престолом, а за хвилю усі люде почули штильгуканє кривобедрого Гатараняка. Се був звонар і грабар нагуївский. Заспаний, задиханий він поштильгукав на півперек церкви, розпихаючи людей та воркотячи сам до себе: „Пек ти, маро, щезай, — пропалабись!“ Люде оглядалися на нього і сміялися та шептали серед молитви, а опісля принималися знов бити чолом поклони о церковну підлогу, аж дудніло. Паламар, гасячи довженним гасильником світло на іконостасі, шепнув до Василя Грома: „Ну, ци не побліка, — налибоватий Гатаран запхався у кутик у ризници, накрився опаратами тай заснув, "як під перинов. Ну, ци видів же хто таке"? Дяк зареготався на голос, — докинув ще й собі-ж: „ба, — може гадав, що спит на печи у просі!“, — покректав і почав на ввесь голос витягати послідний „пунт“ пісні о святім Дусі. (Се було якось по Зелених святах). Люде тимчасом один за одним вставали, тяжко здихаючи „до Бога" і почали стріпувати з гунь та холошень порохи, що клячучи понабирали на себе. Хмара пилу, немов дим кадила, збилася від того вгору і зависла над їх головами. Сонце проблискуючи крізь шиби творило грубезні, косі стовпи немов зо срібла вилиті, немов діяментами та всіляким дорогим каменьом мережані. На звінници звони розпочали мірними розмахами своє жалібне: „Бамбилю, бамбилю! З гостини до дому“. І дійстно голос їх наче вигнав Неділю з церкви. Мир христіянский нічим уже не стіснявся. Почалися жарти, бесіди, примівки. Всі всуміш розпочали тиснутися до дверей. Повстала глота. Кілька баб запищало, — котрась навіть крикнула: „Личмане якийсь — на! Ци ти сліпаки вилізли? Що ми по ногах допчеш"? Чоловіки реготалися грубим, різким голосом, — позволяли собі навіть дуже ховзких, „толочних“ жартів, а протисшися крізь двері, оберталися набіжно, клали хрест на собі і цілювали великий, чорний, дерев’яний гвіздь, вбитий в ноги розп'ятому Христу немалого розміру, що там висів високо на церковній стіні.

На цвинтари вся тота різнобарвна товпа розсипалася, мов горох, висипаний з мішка. Деякі баби, що ще перед хвилькою на церковнім порозі кляли або масно усміхалися на товсті дотепи, — тепер напруго червоніли на лици, мов бураки, підносили запаски ід очом, та похлипуючи йшли на могилки змовити пацір за якого-там небіщика. Другі знов поставали собі під липою, розглядали проходячих, виталися, — мущини махали капелюхами за кождим словом: „Гаразд, гаразд, бі-заплать вашеці! Кумум видів! А що помічники, — коби здорові? Ей, моя он дома! На якусь си марище ногу просадила, — та така вам біда, — поступитисі не може!" Такі голоси, такі уривані бесіди гомоніли на цвинтари під грубезними, дупельнатими липами. Але головний пруд того потока з людских голов, хусток, шапок та гунь повалив далі не здержуючися, — перетисся крізь фіртку і доперва на ріни перед церковю розсипався доразу. Жінки, похитуючи головами та розмахуючи руками, купчилися разом, заводили бесіди про те, як-ді Тимишина Анна свого чоловіка била або як Гутак посварився із Яцьом Хохлач(ик)ом за три снопи жита, — розповідали собі на ухо, що то-ді Гутачка (другу-б їй руку вкулило) побила Кахнійові гусята на ріці, що їх потому здибали неживих аж ген „над ставом". Гутачка, низенька, худенька жіночка з тонким, но досить різким голосом, ішла позаду з Громихов Аннов, матірю Василя, писаря. Вони розговорювали про єґомосцьового паничя, який то він ладний та людяний, — далі зійшли на Гутака. (Анна Громиха згадала про свого „небіщичка" лиш одним глубоким зітхненєм: він уже десять літ, як помер, — царство му там небесне!

— От, видите, кумунцю, — почала Гутачка, поправляючи лівов руков на собі хустку, бо права їй доразу усхла і стриміла з боку, як патик, десь мому чоловікови на старости літ дорадили убиватисі о війтівство.

Ци йому того треба? Я все своє: на що нам гризоти з громадою, — коли ми собі можемо супокійно продихати, при чім Бог дав? Тадже я добре знаю, що то за благодать. Он мій небіщик татуньо, дай їм там, Господи, душенці легко, війтували, війтували, — тай яка їм із того вдяка прийшла?

— Ей, — не гнівіт бо ви, кумочко, Бога! Що-ж ваш чоловік таке за старий? Тадже сам красний час, щоби в громаді лад робити. А так Богом а правдов сказавши, ліпшого і у громаді нема. Хто? Може оттой любенький Чапля? Та до чого тото потрібне?

— Та вже, — хиба що так! Та все-ж, видите, — я му не радила тай ні. Ба що, — каже, — єґомосць конечно: будьте, Гутаку, вітом, — ту в громаді треба доброї руки, — порядки всілякі порозводилися, — конечно будьте, тай будьте. Ну, — та що вже робити, сли так? Нема ради. Потому-би сказали: От, сякий та такий, — не хотів! Знаєте, які то в нас люде!

— О, тадже ви мині не скажіт! підхопила Громиха тай похитала головов, завитов у широку, білу перемітку.

Дотеперішний війт нагуївский, Максим Чапля, чоловічок низенький, грубий і досить пацаловатий, став собі велично серед зарінку перед церковю. В одній руці у нього була груба, черешньова палиця, котров ся підпирав. Повертаючися то сюди то туди, посвічував до сонця своїм товстим, червоним лицьом. Його маленькі очка позиралися довкола трохи непевно. Хоть сонічко весняне не дуже й припікало, — на його лици повиступав піт грубими каплями. Він виняв сину, квітчату хустку з-за пазухи і обтер си лице, зажив табаки із лубкової табачирки, пчихнув раз і другий голосно, — а опісля знов став поважно оглядатися навкруги. Поволи-поволи зачали довкола нього збиратися гідні-поважні громадяне у гунях, сягаючих понизше колін, з зеленими та синими вилогами, в сіраках із білої сірачини, а декотрі, хто старший, то і в кожухах. Знов почалися витаня. Піднявся гамір, — сміхи, посипались жарти.

— Ну, не знати но, — кого нам нині на віта навержут? говорив Хохлачик, котрого білий, проношений сірак різко відбивався від чорної гуні пана війта.

— Як то, — навержут? запитав той обертаючися. Хто-ж сміє громаді намітувати? Хто вам злюбится, того й виберете! Отто ми ладно, — аби чоловік і ту не мав свеї волі! Тадже на щось цісарске право маємо!

Хохлачик слухав тої бесіди якось сумно. А далі обернувся до людей — тай каже:

— Ей, Христос там має право, не я! От, добре то кажут: Панам весілє, а курці смерть! Таке то й наше! Що нам бідним — право? Щоби дійти свого права, — треба — дзінь-дзінь у кишени! А в нас на бідочку, — як утяв по пироги, — саме того Бог має!

Повстав регіт у громаді на Хохлачикову бесіду. Гомін що хвилі ставав живійший. Чоловіків що раз більше надходило. Максим Чапля стояв у осередку, обертався на всі боки все кокоїжачись, — відповідаючи сьому й тому. Далі витягнув, що моци, свою коротеньку шию, тай зачав на ввесь голос:

— Панове громада! пищав він, — три літа служив я вам вірно, — робив для громади, що міг робити.

— І волік до своєї хати, що міг зарвати! перебив котрийсь із тих, що стояли з самого краю.

— Тихо, тихо! Що то за бесіда? Згомоніли котрі богатші, „чеснійші“ ґазди, а пан Чапля пищав дальше:

— Гм,-гм! Три роки, — видите, мої любенькі, — то не єден день. Усіляке тре було приймити. Біда не єдна прийшла, — тре було перебідити, — знаєте, мої любенькі. І в старостві, і на попівстві нераз сі чоловік на: слухав тілько, що Господи. А ту ще й у громаді нераз! Знаєте, годі кождому догодити, — мої любенькі!

— Ой, любенькі, любенькі! крикнув хтось із другого кінця зарінка, — а в мене послідну коровицю любенько взяли – тай чорт матери їх знає, за що, тай за яке!

— Ну, що-ж то таке? крикнув Гутак із середини, — хто то там так ворота розпустив? Не може хоть на хвилю бути тихо? Тадже майте честь, — послухайте, — вислухайте цілої бесіди! Най вам сі не здає, щосте в коршмі! Тадже то громадска справа! Як прийде черга на вас говорити, — то вам прецінь ніхто каганці не позакладає! Вільно буде кождому.

— Так, так, — кумунцю мої солоденькі! Дай вам, Боже, прожити! Ая, ая! приговорював Чапля. На кождого черга прийде, — на щось чоловік волен у своїм слові! — І принявся знов пищати: — Видите, мої любенькі, — нині треба вам взятися до нового вибору. Така воля цісарска. Ну, — нині-ж ви собі ся порадьте, — щобисте потому не жалували, що от єсмо такого та сякого вибрали. Тадже на щось кождий має вільний голос. Може сказати: Того хочу, або тамтого. Ніхто вам не загородит.

— Так, так! крикнув з боку Хохлачик, — ци того, ци тамтого, — все бідному біда на голову!

Межи громадов зачалися знов голосні бесіди. Деякі жартували з поважної особи Максима Чаплі, — називали го повхом та міхуром, — другі знов живо бесідували о ділах громадских. До послідних належав Гутак. Він протискався помежи людьми, похитував пишно сивим кайстровим капелюхом, з-під котрого спливали його чорні кучері, — усміхався та всюди глаїв гамір то дотепними приказками, то знов поважно об’яснюючи, як що йде у громаді і як повинно йти. Гутак не був письменний. Но за то обдарений був тим здоровим, практичним розумом, котрим наш селянин нераз подивує й ученого. Хоть від роду йому не було більше сорока-п’яти літ, він богато затямив і пережив, бував не в одних буваличох, — тягався по судах, — і з усього умів щось скористати.

Десь колись уцитькано гамір, Чапля став на грубу плиту, щоби міг там ліпше видіти громадян, — і кінчив дальше:

— Та видите, — мої любенькі, — говорив Чапля, путаючи та зупинюючись потроха,-як кажу: всьо то добре, — дуже ладно: кождому голос вільний, ховай, Боже! Та лиш от, — видите, все то ліпше, — зрештов не знаю, як ви, — а по мойому все таки — ая, — як от на приклад тому, — пан староста з’їздит — ну, звичайне, часу там у нього не богато, — сейчас і наглит: Голосувати, голосувати! А як ще зачнете нараджуватися: єден сюди, другий туди, — то потягне довго,-і до чого воно подібне? Ци не волите туй таки розповісти, що кождому на серци, — згодитися на єдного або там як, — щоби, — видите, — потому не було путанини та крику?

Чапля пронер в потопі голов, скоро докінчив тої бесіди і зліз із плити. Декотрі крайні, що пильно вважали на нього, розреготалися, побачивши, як пропав маленький чоловічок. Знов гамір. Спори аж тепер на добре зачалися. Хто сам говорив і кричав, — тому ніяко було слухати других, – а хоть би хто й хотів був слухати, то біса якого міг розібрати у тій саламасі, у тій безладній мішанині грубих і пискливих, хриплих і звучних голосів. Кождий мав щось на серци, — кождому немало накипіло на душі за тоті три літа, і кождий, рад, що хоть раз може виляти своє горе, говорив, кричав, махав руками, горячився не зважаючи, ци хто його слухає, ци ні. От, як на весні води зіпрутся на гребли і риют і прут і полочут, аж поки не впаде запора, — а тогди, без упину, бурхают, летят, пінятся, ломят усі завади кругом себе, — таке й наші Нагуївці тої памятної неділі.

Чапля, Гутак і писар Василь Грім стали враз посеред того бурливого моря тай розпочали стиха бесідувати, — звичайне, про ґосподарскі річи. Озимина гарно стелится, що твоє руно густе. Обвеснувати — обвеснували, дякувати Господу милосердому. От, — тепер Гутак дільниці городит, приймича на заробок висилає: шутер возити унятицкому поцесорови на греблю. А у Чаплі знов свій талан. У нього два сини дорослі, а він третій: у три фірі возят тертиці до Борислава. Грім, — чоловік молодий, ще неженатий, — от, два літа тому, як з войска вийшов (на згадку о войску розмашисто покручує свій чорний, „моцно нафіксований" вус), — на зарібки йому ніяко їхати, — але у нього заробок дома, — він знає токарство, ба й стельмахує, — от до нього три-штири громади вози дают до роботи. Нічого, платня увіде, — а Грім, зганувши про своє ремісло, випалив навіть грубим, правдиво „воянцким" дотепом, зареготався, аж у вухах залящіло і знов підкрутив вус.

А тимчасом гамір межи громадою троха-потроха притихав. Потворилися громадки, в котрих живо говорено, — та вже без крику. Тоті, що єднако гадали, ставали разом, — громадка з громадкою перестрілювалася словами, — молодші навіть сипали жартами і дотинками, що збуджали голосний регіт. — „На що нам далеко шукати за вітом, — ішла рація у одній громаді, — що нам Чапля так дуже завинив? Правда, чоловічок плохенький, податливий, ну, — від порційки також хреста не подожит та не відпекаєсі, — ба, та все-ж бо якийсь ще людяний. І погуториш з ним, як з чоловіком, і всьо якось — уже уладиш. А так виберем якого другого, — хто його знає, що за людина з нього вийде. Знаєте, громадский хліб бундюжит. Може от ми го ту маєм за не знати-якого чесного та доброго, а на війтівстві з нього вийде кат знає що! Ліпше вже — лишімся при старім. Золотих гір не дістанем, — та все-ж бодай яко — тако піде!“ У другій знов громаді старий Лялюк, сивий, як лунь, а ще кремізний і плечистий дід, розговорював про давні часи. ,.Гем-гем! Не так то було за моїх часів! Бувало, — гем-гем, — мандатор та атамани, — нагайка та казня! А нині, — гем-гем, — що за нужда! Панщину скасували, робіт, люде, що хочете! Рядітся самі своїм розумом! “ І довго пендючив старий на той лад, люде слухали, повитріщавши очи, — аж коли дід звів на тото, щонайліпше то, як стара голова молодими орудує, — і що-ді на цілі Нагуєвичі нема понад нього старшого, — і що сили ще досить у нього й на трох таких молодиків, як ось тепер виводятся, і що на розумі Бог не скривдив стару голову, — то всі розреготалися, — а котрийсь таки голосно крикнув: „Еге-ге, та бо вам ся, діду, забагає печеного леду! От, волите де за комин запхатися та старі кости гріти, — не десь собов темлювати! Вжесьте своє переграли, — пора молодшим зачати!" І всі лишили старого сміючись. Лялюк озирнувся, махнув гнівно рукою, — плюнув, — „Таке то! Дурному й пам’ять дурна! До них говори, — гем-гем, як до якихось розумних людей, а воно як скотина!" Сказавши тото, старий Лялюк ще раз плюнув і відійшов у другу сторону.

Но ци сяк, ци так, а признати треба, що більша часть громадок говорила живо і поважно о тім, — кому би через тоті три літа верховодити в громаді. Богато обзивалося за Чаплею, — та другі кажуть: „ех, — досить навійтувався. То чоловік слабодушний, — своєї баби за много слухає, — нам не такого треба. От, — до ради, — ну, то що инчого, — най собі буде, — але війта нам не такого треба". Тимчасом Чапля, Гутак і писар розійшлися в різні боки. То ту єден пристане до громадки, прислухаєся бесіді, — а там і своє слівце докине, — що-ді „не вибирайте того-там, — сей з жидом руку держит“, — то там другий утихомирит крик, полагодит сварню, заглаїт, — а все натякає про такого війта, щоби умів добре лад у руках держати, — щоби умів і розважити і похрупостіти, як добрий отець у родині. Поволи, поволи ту і там все ставало голоснійше: Гутак, Гутак, — зачинали розговарювати о його житю і поведінці, — і щораз більше таких находилося, що його боронили і вихвалювали: „Дивіт — кажут, — яке в нього ґаздівство, які порядкі дома! Ну, то вже правду старі люде кажут, що хто у себе дома не вміє лад удержати, той го і в селі не утримає". А там десь другий розмахнув руками та доказував, що-ді, „дивіт, — у Гутака нема ні родини ні нікого, — всього двоє їх, — жити є з-за чого, — не полакомлятся на громадске добро, — ще, де треба, то й свого наддадут!" Люде слухали, — реготи і сміхи ставали щораз рідші. А Гутак собі ходит, мов і не знає, що про нього кругом казка йде. Йому ніби байдуже, хто буде війтом, а хто в раді, — коби лиш був гаразд у громаді. Лиш раз Гутак трохи обрушився. Десь у одній громадці почулися голоснійші, ба, крикливі бесіди. Гутак пішов у той бік своїм важним, повільним кроком. Се п’ять ци шість чоловіків обступили Хохлачика, — а той говорив, щораз дужше ся розпалюючи: „Люде добрі! Най вас Бог боронит від того чоловіка! Що ви хочете? Аби вас на пузі держав, як німину на припоні? Ну, ну, — виберіт си Гутака, — він вас буде буками та канчуками та штрофами вчити порядку! О, — я го добре знаю! Як він мене збавив здоров’я за якісь колеса, — а я ся Богом вічним клену, щом у тім чистий, як сонце праведне! Або Орина Задоріжна! Хиба не через нього вна і честь свою стратила і вбили ї мало не на смерть ось на тім місци, – і ще їй той поганин у живі очи відпер тоту кріваву, сиротинску материзнину, — одну коровицю тай прут поля! Гей, люде, люде, — дайте ви си покій з Гутаком. Нічого доброго він вам не вивійтує!" Хохлачик горячився, скакав і не бачив, як го люде уцитькували. Аж вкінци обернувся і побачив Гутака за своїми плечима. В одній хвили прочув, що діло піде погано, — і аж одебелів. А Гутак осміхався. „Нічо, — каже, — нічо, – куме Хохлачику! Ту вільно кождому говорити, що на ум прийде! Нічо, — говоріт здорові дальше! Я вам лиш хотів сказати, що Орину Задоріжну я сплатив з єї ґрунту при свідках, по праву. Ну, — а з тими колесами, — то вже там Бог нас святий розсудит, — він усе знає, чия правда, а чия кривда". Гутак сказав тото і відійшов. Хохлачик, бідолаха, стояв, мов опарений. Він знав Гутака не від нині і дуже добре розумів, що то значит така ласкава бесіда. О, — Гутак лютий на нього, то певно. І не такий він, щоби борзо забув уразу, щоби дарував єї. Знав Хохлачик добре, — що стань Гутак війтом, йому прийдеся перетерпіти неодну нужду, сли навіть не згибати. „От, бідна буде жінка тай тота дівчище нещаслива!" зітхнув жалібно. А далі отямився. „Е, що, — поставивємся раз до біди рогами, — то вже-ж їй заду не покажу! Що буде, то буде, — в тім Божа воля!" Він оглянувся довкола себе, — але коло нього не було нікого. Посумнів якось, — звичейне, маркітно му стало, — тай загубився межи людьми.

Тимчасом сонічко вже геть-геть хилилося до полудня. Рідкі, синяві хмари гусли над западом, — холодний, вохкий вітрець зачав повівати. Панотець Атаназій, пообідавши гарненько у себе дома, убрали нову реверенду і біло-синій обойчик, взяли у руку свою сріблом ковану тростину і поволи, осторожно стали крутов стежечков сходити долі крутим горбом, на котрого вершку красувалася резиденція, а боком на відсони молодий, густий та добірний садок і пасіка. Не мало зачудувалися наші гідні — поважні громадяне, коли побачили, що пан-отець, перебравшися через вигідний перелаз, просто ідут до них. Пан-отець, — відколи настали в Нагуєвичах, ніколи й непогадали занятися якими-годі громадскими уборами. А тепер що за диво? Підійшли ід зборови, поздоровили громаду, — тай так ласкаво всміхаючись і почали: „А що, парафіяне, — ви вже згодилися, кого маєте вибирати? — „От, от, потроха! далося чути кілька голосів, — а хтось із дальших як стій і вирвався,-„та що, — каже, — хиба виберем назад Чаплю! Кого нам гіднійшого шукати?“.

— І то добре, — чому ні, — і то добре! приговорювали зпроволока панотець. — Максим Чапля чесний чоловік, — нема що казати, чому ні? Ну, — аякжежь, — а приймеся Максим Чапля ще уряду на другі три роки? Як?

Громадяне затихли. їм і в голову не приходило розпитувати Чаплю або й кого другого. Аж писар перший наближився до пан-отця тай сказав: „Не знаю я, проше єґомосця, — хто то там ще говорив за нанашком Чаплею. Не против ньому сказано, — сохрань, Господи! Але він сам зрікаєся, — „не хочу, каже, — дайте, най і другий хто помоцюєся з тим тягаром!" Так ми уже ту обговорювали сюди й туди, — і бачится, — всі пристали, — може там два-три найдеся, що ні, — а зрештов певно всі, — от на нанашка Гутака".

Громада мовчала. Пан-отець поважно похитали головов, помовчали хвильку, а опісля сказали:

— Ну, так, так! То добре. Я й сам то хтів казати. Тепер, видите, часи не такі, як уперед бували. Тепер треба і сюди й туди побігати, і покрутитися, щоби до чогось довести. Конечно в громаді треба такого начальника, щоби потрафив і перед панами і всюди сказати розумне слово, — і запобігав і старався, тай притім щоби вмів лад у селі держати, як ся належит, щоби другі громади не сміялися. Так, так, — Гутак найліпший до того, — аякже. Добре, добре, – лиш уже на чім ту стало, того ся держіте всі, — ось і пан староста їде.

З-під пахучого, темно зеленого склепіння густої рябини і верб придоріжних викотилася парокінна бричка. Се їхав пан староста з Дрогобича, щоби рядити виборами в Нагуєвичах. Пан-отець побачили го перші, зняли капелюх, поклонилися, а за ними й уся громада. Староста велів фірманови зупинити бричку, — а пан-отець підійшов ближче.

— A, Księże Dobrodzieju, jakie zdrowie? крикнув староста, ще* молодо виглядаючий, високий мущина, з великими бакенбардами, à la Франц-Іосиф. — Що-ж то, — додав ломанов рущинов, — ци вже й ви не зачали мішатися до виборів? Що то такого?

А, так щось, як видите, пане старосто! Вже нелад такий у селі, а тоті баввани як зачнутся сварити і тягати, — то вни все мусят зробити по глупому. Тре було конче аж мині вмішатися!

— Ну, а як там, — кого-ж ставите ви, кого вони? Ци можесте згодилися?

— Та так якось, — відказав пан-отець. Тут то в нас такі люде всі, що нема з чого й вибирати довго. А таки оден трафився порядний чоловік, — мосці добродзєю, з резоном, з практичним розумом, — ая, ая! Ну, тай на того, бачу, згодилася й громада. Хоть то, мосці добродзєю, бачится, не багато що й рахувати на їх згоду!

— E, co tam! Ви ручите, що се чоловік порядний і придалий на урядованє?

— А вже-ж! Аякже! Чому-ж би ні? підхопив живо пан-отець.

— Ну, – то всьо піде добре! На щось я ту! А як го звут?

— Іван Гутак.

Пан староста записав собі назвище в маленькій книжочці, попросив пан-отця сідати побіч себе у бричку, бо до школи, де мали відбуватися вибори, було ще не близько, — гай помчали. Громада, гомонячи та бесідуючи, потюпала громадками за ними, збиваючи куряву на гостинци, мов стадо волів. Над усіх голоснійше говорив Василь Грім, ідучи поруч Чаплі та відказуючи, що-ді „чорт матери тим виборам! Там обід застигне, а ти ту о голоді кричи та вередися“. Декотрі з громадян дійсно, бачится, туго поголодніли, понатискали капелюхи на голови тай помели долів селом, сміючись та приговорюючи до других.

— „Но, но, — не бійтеся, — вже ви й без нас понавибераєте п’явок на нашу працю!“. А Гутак, чуючи тоті бесіди, похитав свойов кучерявов головов, тай сказав зпроволока: „Такий то наш Русин – його на вогни печи, а він ще буде сміятися. І що за біда тим людьом почекати ще хвильку, — дати голос, на кого хочут, — а потому не виговорювати, що от єсьте нам п’явок понавибирали? Ба, — кой бо лінивство! Щоби не втеряти горячий обід, — він волит громадску справу в кут! Ех, люде, люде!“...

Пан професор, Лонгин Крицкий, ще рано наняв чоловіка, щоби му позамітав у школі й докола неї, щоби поуставляв лавки, як треба, у два ряди, обпорядити приспи під школою, словом, надати школі зверха яко-тако людяну подобу. Правду сказавши, пан професор міг то всьо й сам поробити ще в суботу, або й нині, — так де, — хто-ж то вигадав, щоби він, Лонгин eques de Крицкий, занимався такою чорною роботою? Волів дати чоловікови послідних тридцять крайцарів. А тимчасом сам взявся до ранних молитов, — а межи ними немало „Ойченашів" пробормотів і за душу покійниці — Польщі. Після півгодинної тиші, котру переривало лиш бормотінє пана професора, кудкудаканє курок під вікнами та голосне храпінє пані професорової в алькирику за стіною, — почалося більше житє в шкільнім будинку. Та-ж нині був великий, рішучий день! Пан староста в власній особі з’їде в їх дім, — пан-отець запевно також буде ласкав загостити, — ну, а для „розумного" сельского учителя, яким був безсуперечно пан Лонгин, — такі особи дуже важні! їх належито і з честю приняти — значит: поєднати їх собі, добути собі їх ласку і прихильність, — значит: статися одною із найголовнійших осіб у громаді. Отож сейчас по відчитаню молитов пан професор, яко розумний вожд*, скликав раду воєнну для уладженя пляну битви. Рада сеся мала складатися з нього і з його жінки, — тому-ж, бачится, для більшої вигоди другої партії, і скликана була в алькирику. Пан професор розпочав свої манебри легкою перепалкою, що мала на ціли пробуджене його достойної супруги. Відтак зачалися розправи. Рація велася довго, оживлено, затято. Діло в тім було, чим приняти згаданих достойників? Пан професор обставав при каві, — аргументував, доказував поживність і смак і вплив на гумор, який звик мати на нервових людей той арабский нектар. А що пан староста нервовий чоловік, — доказує то, що за леда притокою попадає в страшенну пасію, — а понеже крім того пан-отець великий любитель кави, — ergo, доводив пан професор, — кава мусит нині бути й на нашім столі для утрактованя так великих, поважних гостей. Но пані професорова, — що то женщини можут! довгий час преспокійно слухала ученої бесіди свого мужа, лежачи на подушці, підложивши під голову свою пухку, сніжно-білу руку і відсунувши до пів з грудей колдру. Но коли той скінчив, — вона так само спокійно і рішучо сказала, що дома нема того, що властиво найпотрібнійше до звареня доброї кави, — а іменно кави самої. На такий спосіб осталося до вибору лиш одно, а то гербата, — і пан професор, щоби розігнати свою власну маркітність, принявся знов рівно живо і рівно учено доказувати і викладати, що гербата, добре зварена, достаточно солодка і залита належитою порцією руму, ні в чім не уступає, — а навіть що, — чи-ж рум так конечний? (почтенна супруга нагадала му, що руму і краплинки не було в хаті). Ні! Тадже кава і гербата мают властиво ті самі части складові, — а до кави хто коли додає руму? На тім отже й стало. Друга із воюючих сторін, пані професорова, мала як стій встати, убратися хорошо і занятися насамперед зваренєм обіду „для домашних“, — а опісля й приготованєм ухваленої гербати і „робленим гонорів дому”. Обід „для домашних” був дуже „скромний", — по нашому скупенький. Складався він з двох тарілок ріденького, непідбитого і незасипаного борщу, — а в кождій тарілці на дні лежала крім того, яко „вся смака“, велика, торічна, сушена голубінка. До борщу замість хліба була мишина варених у лупині бараболь. Їх теребленє підчас самого їдіння занимало немало часу і додавало цілому тому актови фамілійному богато церемоніяльности. Крім того за обідом пан професор почувався до свої повинности, яко ґалянт-мущина, і старався забавити свою даму всякого рода анекдотами і повістками, межи котрі густо-часто попадалися й деякі не дуже-то пристійні і приличні. По обіді пані професорова туйже при столі засіла до робленя „ґальової“ туалети, — а пан професор взяв на голову чорний, троха уже прим’ятий циліндер і пішов з великою повагою оглядати нові порядки у шкільній кімнаті. Сам, власними руками, накрив столик білим, на рогах витороченим обрусом за недостачею зеленого сукна, поставив на нім звінок, перо і чорнило та лист сивавого паперу до записувана голосів. Упорядкувавши то всьо, став на середині, прижмурив троха очи і оглянувся навкруги по кімнаті. Відтак сів у лавку „троха віддихнути”.

Аж ось задудніло на гостинци, задзеленькотіла упряж, погонич луснув з батога, — гості приїхали. Учитель вибіг їх зустрічати, вклонився низько і, бачится, дуже був щасливий, коли пан староста, а за ним і пан-отець подав му руку. На порозі стрітила і привитала входячих пані професорова, одіта, після єї гадки, пишно, — а властиво, пестро, с. є. без ґусту і претенсіонально. З великими церемоніями вводила їх у бідну, хоть також претенсіонально пристроєну хату. Самовар з гербатою стояв уже на накритім столі, — а пан староста, побачивши се, покрутив носом і всміхнувся іронічно. Ґаздиня не щадила припрошень, силувалася навіть на штучні, високі фрази, — котрі їй однакож якось не вдавалися, — вкінци задумала навіть, показатися дистинговано свобідною, — хоть кождий єї крок, кожде слово так і разило вимушеностю і неприродностю. Пан староста, не допивши гербати, встав, подякував ґаздини, що солодко всміхалася до нього, прижмурюючи свої сіренькі очинята, – вийшов до сіней, сплюнув і пішов у шкільну кімнату, рад, що позбувся тої вимушеної гостинности. Пан-отець остав довше з панею професоровою, — старався завести з нев бесіду про се та то, — але вона, покмітивши недовільність пана старости, доразу стратила свій і так невеликий гумор і, збираючи накритє зі стола, відповідала на бесіду пан-отця розсіяно та полусловами. Пан професор, вражений також немало неласкою пана старости, змінився на лици і вийшов із хати, щоби, де треба, услуговувати пану старості і таким способом бодай яко-тако відзискати його ласку і прихильність.

А тимчасом школа уже наповнилася людьми, — і все ще припливало їх більше з-надвору. Всі, видячи пана старосту, стихали і сідали в лавки. Но лавки не могли помістити всіх. Многим прийшлося стояти. Межи тими послідними був і Гутак. Він став собі у куті коло великої, плиткової груби, обіч нього розговорювали якісь два чоловіки, відай про особу пана старости, і аж дусилися зо сміху. Гутак штовхнув одного й другого в бік і прошептав гнівно: „Та малибисте хоть троха чести! Де-ж таке хто видав?“ Оба чоловіки, ще молоді, озирнулися на нього, — відійшли на бік і зачали дальше своє робити. Втім пан староста зазвонив, — і всьо утихло. Він встав, похитався хвильку на своїх довгих, тонких ногах, оперся обома руками о верхняк столика, аж той затріщав, і почав говорити до громади — щось про важність нинішних виборів, — про автономію громадску, про відкиненє личних незгід і сварок і т. д. Фрази не в’язалися пану старості, — і він викидував їх з себе мов камінє. Богато причинювалася до негладкости його бесіди й рущина, котров не добре владав. Бесіда тяглася довго. Громадяне, змучені слуханєм фраз, котрих по більшій части не розуміли, почали шептати межи собов, ба, далі й нараджуватися і гомонити щораз то голосніше. Три рази звонив пан начальник, заким утихли. Відтак він кінчив свою бесіду ось такими словами:

— Ну, будьте-ж тихо! Тепер зачнем голосованє! Уважайте, що маєте вибирати своїх, — як там?... заступників, що мають репрезентувати цілу громаду всюди, — перед правом. А вибираєте їх на три роки! Уважайте, абисте вибрали людей гідних, чесних, тверезих. Від того много залежит, кого вибирете, — бо так будутся вести й ваші громадскі справи! От видите, — на Медвежи вибрали були люди якогось п’янюгу, — та що? Три роки броїв у громаді, забирав громадскі гроші, пив, — а тепер суд зліцітував му ґрунт, хату, худобу, — тай ще й він сам пішов сидіти! Видите, — ганьба і йому й цілій громаді, що си такого заступника вибрала. Ну, вважайте-ж! Я тепер буду читати за чергою всіх, — а ви говоріт кождий, кого хочете. Насамперед тра вибрати війта, потому заступника, — а потому радних.

Пан староста скінчив і сів. Тре було дати громаді час надуматися. У хаті знявся гомін. Розраховувано, хто має бути радним, — спори зачиналися. Но писар зарадив скоро. Він з Гутаком, пан-отцьом і Чаплею ще вчора уложив спис радних, переписував їх назви на карточках і взявся розпихати їх межи людей. Декотрі приймали мовчком, — другі допитувалися, хто там записаний, — а писар хитрий читав їм без запинки, кого самі хтіли. Но заким ще прийшло до голосовання, роздався живійший гомін в однім куті хати. Се Хохлачик не переставав межи громадою рити, щоби не вибирали Гутака. Він представляв його упертість і тверду натуру, на котру нічо не зможут ні просьби ні сльози. То знов широко розповідав про Орину Задоріжну, доказуючи, що неправда тому, що Гутак їй не сплатив, іно ї здоров’я позбавив. Декотрі перечили, — але Хохлачик як уже розбесідився, то не легко го було переговорити. Другі знов покивували головами, — потакували. Ось увійшов і пан-отець, — громада утихла і розпочалося голосованє. Пан-отець став побіч Гутака, неначе би хотів го підперти своєю грубою, товстою статю. Із-за його віддутих, блищачих від товщи лиць ледво-ледво проблискували сиві, солоденькі очка. Він поводив ними вокруги уважаючи, хто на кого буде голосувати. Перші, котрих вичитав пан староста, були мов на нещастє тоті, котрим Хохлачик що-йно наговорив три міхи правди про Гутака. Почувши, як грізний голос пана старости викликував їх назви, вони метушились, ікались, не знаючи, на кого дати голос. То розлютило пана старосту. Ще від професорової гербати замітно було роздразненє в його очах. А крім того тепер пригадав собі, що підчас його бесіди в тім куті чутний був приглушений хихіт. Він як стій зачав кричати, — що стоїте-ді, як бики, — очи повитріщаєте, а гадає один з другим чорт знає об чім. Навіть того не міг собі пригадати, щоби якось голосувати порядно! Пан староста теремтетував в той спосіб, доки му духу стало, — а коли замовк, — пан-отець довершили його бесіду, набрали парафіян згори і при докінченню натякли щось про „рабів неключимих" і про „тьму кромішную“ в головах нагуївских громадян.

Після тої перерви голосованє йшло дальше своїм ладом. Перші голоси розстрілилися, — кілька упало на Чаплю, кілька навіть на старого Лялюка. Коли прийшло на Яця Хохлачика, — той голосно і твердо перший дав свій голос на Гутака. Всі люде, кілька їх ту було, озирнулися на нього, як на чудовище. Що ся стало Хохлачикови? Яку причину мав до такого голосованя? так запитував один другого шепотом. А Хохлачик стояв під стіною з затистеними зубами, — лютий, прелютий. У нім кипіло, коли слухав, як за його почином голоси раз-у-раз сипалися на Гутака. Оттепер лихо буде! то єдно прошептав неборак. Знав він добре, що й з Гутаком годі му прийти до ласки, — і всі громадяне, дивлятся на нього, як на якогось дволичника, що сам плює й лиже. Коли прийшла черга голосованя на Гутака, він потряс свойов кучерявов головов, — озирнувся по школі, а його око з їдкою насмішкою спочило на. збідженім, худім лици Хохлачика. Твердо і голосно сказав він: „Яць Хохлачик“, — і знов уся громада в дивнім диві ззирнулася — на нього. Але бідний Хохлачик почув добре, що тим голосом Гутак заприсяг йому довічну вражду. Його обдало якимось недобрим духом. Почув, бачится, що не надіятися йому доброго пробутку під новим війтом.

Гутак вибраний на війта! пронеслося межи громадою, мов шелест літнього вітру серед спілого житного колося филюючого на ниві. На заступника вибрано другим голосованєм старого Лялюка, — а відтак пан староста встав і освідчив, що дає десять мінут до наради і застанови над радними. І знов почався гомін, — а писар оббігав по лавках, роздаючи картки, в кого їх ще не було. Хохлачик тепер уже не рушався: стояв мов укопаний, — далі найшов капелюх і забрався зі школи. Хитаючись поволи пішов до дому, — а душу його засіла якась темна непевність жура та грижа.

Коли збігло назначених десять мінут, пан-отець освідчив старості, що громадяне уже згодилися на радних, — і що у них є картки. До їх відчитуваня назначив пан староста писаря і професора, — і вони не-подовзі ознайомили громаді вибір. Рада громадска замкнена! крикнув староста і виліз із-за стола. Змішані голоси роздалися межи громадов, — гамір, немов надтягаюча буря. Найбільша часть поздоровляла вибраних з новим урядом. Но найбільший тиск становився круг Гутака. А той, усміхаючись, прирікав громаді золоті гори зза свого війтівства. Всюди переважала радість. — От, — не зле вибори пішли! говорили межи собов гідні — поважні громадяне, ідучи купками в село та розходячися по тісних грязних вигонах.

Пан-отець запросив старосту до себе на підвечірок, — і оба як стій поторохтіли долі дорогою, попрощавшися з професором і його женою та подякувавши за гостину, котру пан староста в дусі посилав до чорта.

Тимчасом Гутак тріумфував. Окружений радними і великим числом громадян він поважно пішов долі селом, мішаючися у всілякі розговори. Не треба й згадувати, що всі громадяне бий — забий на Хохлачика. „От, дайте спокій, сказав спокійно всміхаючись Гутак, — троха сі бідоласі хотіло побрикати! То нічо не шкодит!“

II.

Гутачка вже третий раз вибігала на обору, ставала на високий перелаз і визирала, ци не йде чоловік із села. Гутак мешкав на Слободі. Се був Присілок відділений від самих Нагуєвич широким пасовищем, рівним, хоть, яйце коти, покритим декуди поуз дільниці густим, у хлопа за високим бодачем. Посеред того бодакового ліса вилася узенька стежка — півперечка, — і і;по ній-то бігали Гутаччині погляди. Но стежка була пуста. Гутачка, притримуючися лівою рукою плота, злазила беріжно з перелазу, а на єї лици стягалася хмара, подібно, як на небі. От, — вже сонічко похилилося над сині гори, — вечеріє! Де той Гутак? А обід у печи вже перепроївся. Пироги з сиром геть подубіли, — треба їх було пригрівати, — курка переварилася, — бо прецінь ще від полудня кипит та кипит у закутуці у горячім спузі. Де той Гутак? А отсе гляди, — і слуги видячи, що нема Господаря дома, поразходилися кождий у своє, — ніким на біду й послужитися. Кривий Федьо десь забрався ци на вигін з парубками, ци де спати до стодоли, — тай роби му, що хоч: клич, не клич, горлай, не горлай, — він глухман, спит, як колода. А Анна, — ну, ще тота Аннище єдна, що до чогось пригідна. От і тепер взяла верету та пішла по межах ужати хопти коровам до припусту. Лиш коби язичок у неї коротшенький трошка! А то як го розпустит, — то хоч і з хати втікай! А приймич Мирон також десь пофіявся! Ци скарана година! Сама на всю хату, — і позамітай, і його визирай і курей пантруй, щоби шкоди не наробили в грядках, і миски перемий! Де той Гутак?...

Гутачка звивалася по хаті, мов веретено, — то се поставит на місце, то друге перемістит, — ту щось зітре, – там підмете стеблинку соломи, — то в піч загляне, — то на полицю, — то до сіней чогось вийде, — підкине два три поліна дров на купу, рипне дверми і знов увіде до хати. Єї ноги і ліва рука не спочивали, — за то права стреміла з боку, суха, як скипа, неподвижна, як патик, — а довгі тонкі пальці, покулені ревматизмом, надавали їй таку подобу, як би ось-ось ізпідтишка намірювалась когось кулаком у бік штовхнути. Низенька ростом, худа вся і мізерна Гутачка подабала на тоту курку журливеньку, що-то всюди нипає, кожду порошинку перепорпає, ци не найдеся й там яке зеренце для єї діточок. Але у Гутачки не було дітей, — і то гризло єї ціле житє, немов хробак зів'яле яблуко.

— А, прецінь і він надійшов! прошептала Гутачка сама до себе, коли сінні двері заскрипіли.

— Дай, Боже, час добрий! відізвалась Хохлачка, вступаючи на поріг. Гутачка, побачивши єї, якось поквасніла. Єї кругле худе лице притяглося, запишнила уста і, обзираючися боком на свою спідницю, відказала досадним голоском:

— Та дай, Господи! Просимо сідати!

— А що здоровеньки порабляєте? питала Хохлачка своїм звичайним, лагідним та веселим голосом.

— А що? От що лекше! Ваш чоловік прийшов уже з горіня?

— Та ні, — чогось там бавлят. Видно, ще виборів не покінчили.

— О, — тадь там таких акурат при виборах потрібно, як ваш! сказала Гутачка їдко. Он, мого певно десь горяне задержали. Йому то й не дивниця! А ваш десь у коршмі напиває!

Хохлачка мовчала хвильку. Вона щиро любила свого чоловіка і знала, що він за свойов бідностю зівсім не поквапливий коршмаря запомогати. Но нехотячи вдаватися в сварку з фудульнов Гутачков, вона відповіла:

— Та хто го там знає? Може бути й то! Тадже знаєте, які чоловіки. У нього перше діло жінці ніколи правди не сказати.

— Га, може й бойє там ваш такий, — хто вас знає! сказала Гутачка, похитавши головов. Мій Іванчик, Богу дякувати, не то! Ми всюди й до всього разом: і порадимося й поговоримо, як Бог приказав!

Хохлачка осміхнулася трохи. Вона добре знала, як жили Гутаки, — знала добре, що Гутачка й волося тільки на голові не має, кілько ся від свого Іванчика синців набрала. Гутачка покмітила тот усміх і пізнала, до чого воно йде. Вкололо єї тото глубоко і постановила собі відімститися на Хохлачці, сли буде чого просити в неї. Спосібність до того надарилась їй сей час. Хохлачка почала несміло:

— Та от, кумо, — я до вас із просьбов. Вийшов ми хліб учора. Нині ніяко було печи свіжий. А чоловік прийде голоден із тих виборів. Де-ж бо, — тілький час!... Ци не ласка ваша — позичити хлібеня?

— О, — позичити! крикнула Гутачка. А порахуйте но, кілько ви уже моєї праці назичилися на вічне відданє!

— Ба, кумунцю! відповіла Хохлачка, встаючи із лави, — а порахуйтеж бо й ви, кілько ми вам наробилися! Ци літо, ци зима, — тілько й нас видно всіх троє, що на вашім поли. А якої ми у вас заплати допоминалися?

— Ой-ой-ой! Робітники-ж мої неплачені! Ара — не робіт ми від нині! Ніхто вас не просит! Я не хочу ту мати жебраків під боком, що ми кождий кусник хліба з горла друт! Іди-ж си, йди, ти ґаздине несосвітенна, бо на тя коцюбу пірву! Від нині вже урвалося зиченє, — о, урвало(ся)!

— Та дайте-ж бо спокій, кумо! проговорила Хохлачка, забираючися до відходу. — Ще Бог чень і нас не забуде! Вижиємо ми й без вашої ласки. Не маєте ся чого надаражати! Хто хоче робити, той усюди найде муки на свої руки!

Хохлачка вийшла з хати, важко зітхнувши. Гутачка довго ще цокотіла за нею:

— Іди, йди! Фійся у погану славу! Не дуже ми така потріб велика годувати таких торбеїв, як ти і твій чоловік і тота твоя ляля-доця! О, дай їй, Боже, щоби ще пішла тов дорогов, що Орина Задоріжна! Яке горде! Гадає, що не знати з якого панского роду! А йому би скорше торби на плечі почепити, як таке пишнитися! О, заждіт, любенькі! Урве вам ся від тепер! Не стане тої комори, що до неї за кождим разом що зайдете, то зарвете!

— Та що ту такого, що? запитав Гутак своїм твердим голосом, входячи у хату.

Гутачка замовкла, а по хвили, обертаючися до нього, цівком уже забула про Хохлачку. Вона зачала випитувати чоловіка:

— А де-ж ти, ґосподареньку, так довго забавлявся? Слова єї, очевидячки, з початку хотіли бути гнівні, відтак лиш „про око“ гнівні, а при кінци бесіди зійшли на зівсім привітні і веселі, коли побачила, що чоловікове лице при всім тім остає спокійне та неподвижне. — Ну, що-ж там чувати горі? Ци аж до так вибори тяглися?

— Тадже аж до так, не як! відповів троха недовольним і в наслідок того притвердим голосом Гутак. Но жінка знала, що се не тревалий гнів, що чоловік не п’яний, но що се лиш природні наслідки утоми після немалого ходу о голоді з горішного кінця. Прото оглянувши го пильнійше, вона не завагувалася допитувати дальше!

— Ну, якже-ж пішли вибори? Хто війтом? Чому-ж нічо не скажеш?

Но Гутак, видко, не мав охоти до бесіди. Він за той час роздягався відсапуючи. На допитуванє жінки він обернувся і сказав:

— От, волілабись їсти давати, не пендичити! Я голоден, що бим ся скрізь Діл проїв!

— Та даю, даю! відповіла Гутачка, нипаючи по хаті. — От, уже ся за той час усього перепроїло на камуз! Пів горняте росолу википіло! Де-ж то так довго ждати! Ніхто ніколи не бачив Гутачку, щоби за говоренєм занедбала свою роботу. Так і тепер. За цілий час, коли говорила, не переставала крутитися по хаті, поратися то в миснику, то коло печи, то в постели, то куди попало. Нераз Гутак, хоть і як його натура була не до того, довго дивився на тоту вештанину своєї жінки, і сміявся. „Де вже вона свого носа не вткне! приговорював. Кутика нетиканого не лишит! І Христос ї знає, чого їй там потрібно, — ні, аби тицьнути, тай тілько! Ой, жінки, жінки, — кінчив звичайно сентенційно, — із чого-то вас Бог уліпив таких непевних?".

Но тепер не було коли заниматися подібними „наблюденіями". Гутак зняв із себе гуню з доброго, лежайского сукна, — таки нову, сьогорічну, — зложив єї і положив на столі, щоби скоро по обіді віднести до комори і положити в скриню. Розперезав із себе широкий на п’ять пальців ремінь із червоної, лякированої скіри, украшений вишивками із жовтих, білих та зелених ремінчиків на горішнім краї, обтер го хустиною з пороху і положив поверх гуні. Се був увесь його недільний убір, — і він відтак остався лиш в камізельці з гранатового сукна, з під котрої спадала довга, біла сорочка із тонкого полотна. Він підперезав єї узким, ремінним поясом, котрого пряжки творили дві змиї скручені штучно в есики, і зраджували тим своє походженє з Італії. Рукави і обшивки сорочки були вистебновані червоним шовком у дрібненькі звіздочки. За тот час Гутачка стерла верхняк стола чистою стирочкою, накрила го обрусом і поклала на нім дві дерев’яні лижки. Відтак узяла із мисника кілька мисок і мисочок, обтерла і обдула їх, хоть і так були чисті, і пачала наливати страви. Заким Гутак зміг обпорядитися з своїм убором, уже по конець стола бухала пахуча пара із мисок, а Гутачка, не задержуючися і хвильки, подибуляла на полицю за сільничков, відтак відсунула верхняк стола, щоби дістати з ящика товчений перець і хліб, печений осібно для них обоїх, завинений у білій півчині. Коли всьо те стояло стрійно і порядно на столі, Гутачка ще не спочила. Заткала челюсти печі дерев’янов, півокружнов затканницев, змела стиркою попів із запічка, припрошуючи за той час чоловіка до їди. Той, хоть не потребував заохочення, бо жолудок віддавна уже гнівним воркотом допоминався свого, — однакож, по необяснимій привичці Русина, ще хвильку й сам гутався по хаті, то се, то те прибираючи, — неначе чекав дальших припрошувань.

— Та чому-ж бо ти, Йване, не йдеш їсти? сказала Гутачка. Всьо вистине!

— А ти-ж коли скінчиш своє попрятуванє? запитав Іван, сідаючи за стіл і беручи лижку до руки. Гутачка також відіпняла стирку і положила єї у закутець, присунула собі столець перед стіл і засіла до їди, готова однакож кождої пори встати і піти заладити що небудь на хаті. Гутак їв пильно і мовчки горячий, покріпляючий росіл, приперчивши і присоливши го належито, — а Гутачка сербала з тої самої мищини, однак повільно, що хвилі поглядаючи на чоловіка. Цікавість єї зглядом нинішних виборів малювалася лиш в очох. Не хтіла небога перебивати чоловікови в їдженю. Доперва, коли найбільший дотисок голоду уступив, коли горячий, товстий плин розігрів нутро Гутака, а краплистий піт виступив на його лице, — тогди й уста його розв’язалися, — надійшла більша бесідливість. Він зачав, з початку уривано, мов знехотя, а відтак щораз із більшим жаром, розповідати жінці про вибори. Особливо коли зганув про свої перепалки з Хохлачиком, гнів його вибухав видною червіню на його лици. Тут він уже не усміхався, не говорив стиха і солодко, як при людьох. Голос його плив твердий і гучний, мов камінє, що котится долі стрімким берегом, а велика голова то опускалася до долу, то знов підносилася, потрясаючи чорними кучерями.

— Ну, ци видиш но ти, — кінчив Гутак свою бесіду, — що то може торбій поганий! — Тут зупинився на хвильку, — ци щоби дати жінці подумати над тим, що сказав, — ци може, щоби об’їсти з м’яса послідне стегно покійниці курки, що ще лежало на тарілці. Коли стегно було голе і не представляло більше роботи для зубів, — Гутак облизуючись і прицмокуючи тягнув дальше: — Ну, ци приповів же би хто таке? Тай мій хліб жре, — тай як би не я, то вже-б го давно з цілим його накоренком чорти пірвали, — а ту мині от якої кавзи перед громадою наробив! Пожди-ж, ти зміннику поганий! Не діждеш ти від мене більше кусника хліба! Я ти покажу, з ким ти си зайшов!

Гутачка підчас тої бесіди встала зі свого стільчика, пішла до печі і відсунула затканницю, щоби дістати пироги. Відтак зняла із полиці тарілку зі сметаною і поставила всьо то на столі. Коли Гутак закінчив свою бесіду такою погрозою, вона важно похитала свойов невеличков, головов, що на єї худих плечох стриміла, мов сушене, поморщене яблуко на шишці.

— Отто-о! сказала вона. — І запомогай же ту такого дідовода! Він ти, скоро зможе, каменьом у голову фудит! Ех, розсадив би вас той хлібець, щосьте від мене вибрали! А вна ще нині, — ноги би їй покулило, — до мене за хлібом приходила. „Позичте хлібеня! У мене вчора вийшов хліб, а нині при святі ніяко було печи!“. Отто ми ту кметиця надійшла!

— А ти що? Позичилась? запитав грізно Гутак.

— Не дурна! Також! відказала поквапно Гутачка, боячися бодай тіни гніву свого чоловіка. — Ще* лиш трохи хибло, щом їй ожогом дверей не вказала. Хибам ся до так не досить нашастала? І яка вдяка за тото? Не треба ми й їх роботи, ані їх ласки! Гутачка говорила ще довше в той спосіб, а Гутак за тот час із цілої сили працював над пирогами, котрі один за другим впадали „во преисподняя" його нутра. Вкінци остановився і, обтираючи затовщені пальці об обрус та облизуючи губи від сметани, сказав важно та зпроволока до жінки:

— Чуєш, Анно, що ти кажу! Від нині не важ ми ся давати їм нічогісінько! А скоробим що спостеріг, — аби й найменчу крахтиночку, — то уважай, що твоє безголов’є! Погди, — я їм, вистрою! З голоду згинут! По жебрах підут, — най знают, хто я!

Хто би був в тій хвили уважав на Гутака, був би немало зачудувався над дивним контрастом його слів а його зверхної подоби і виразу його лиця. На вид зівсім спокійний, — навіть маленька усмішка мов тінь переімчала по його губах, — а слова його падали такі грізні, такі тверді, а заразом спокійні, мов удари обуха о дерев’яну колоду. Відтак, безпосередно по висказаній погрозі Гутак подякував Богу за його ласку і дари, встав від стола і оперся мовчки о варцаби вікна. Жінка, не говорячи й слова, зачала запрятувати зі стола.

Сонце вже геть було нахилилося до заходу. Чорні хмари вкрили його, заповідаючи на ніч уливний дождж. Крайчики їх світилися бурим, червоножовтим світлом, котре в нутро чоловіка вводит якийсь неприємний розлад, якийсь непокій і недовільність. І Гутак досвідив того на собі. Він не довго стояв при вікні, хоть то було його любиме місце. Обернувся на хату, де жінка ще припрятувала, з великою довільностю спостеріг, що постіль уже приладжена, і своїм звичайом він сейже час ляг передріматися пообідним, здоровим сном. Правда, образи і вражіня нинішного дня якийсь час ще снувалися йому поперед затулені очи, — но небавом всьо перейшло в темну, неподвижну масу, з котрої виходив легкий усипляючий шепіт, мов журчанє потічка по круглих камінцях межи зеленими, цвітистими берегами. Тінь Хохлачика перемкнулася, мов хмарка по чистім небосклоні, по півсонній уяві Гутака, но він послідним напруженєм засипляючих мускулів грізно стиснув кулак супротив неї. Тінь розвіялась парою, — щезла цівком. Гутак заснув.

Гутачка на пальцях перейшла півперек хату і сіла під вікном на лаві, зложивши руки на коліна. „Ну, Господи, тобі слава, — що хоть раз си чоловік спічне!“ прошептала. Відтак сиділа тихо, блудно водячи очима по мутних віконних шибах, о котрі товклися бреньчачи якось тужно хатні мухи. Загальна тишина не усипляла єї, но навівала на ум розличні споминки і гадки. Довгим рядом переходили тепер поперед єї очима літа єї замуж я, сірі, мутні, одностайні. Радість матери ніколи не зашевелила єї душею, не розживила єї утле, засохле серце. Люде завидували єї щастю, — що-ді жиє в достатках, ні про що не дбає, — но вона сама дармо шукала по всіх закугинах серця хотяйби одної живої, щастєм і роскошев трепечущої згадки. Все той сам сірий буддень, тота сама закрутенина коло печі, коло горшків, слуг і телят, — все той сам напів спокійний, напів грізний погляд чоловіка, — а кілько меже тим сліз,, грижі, проклонів та побоїв?... І мимохіть наплила їй на гадку єї біднійша, молодша сусідка, Хохлачка, єї чоловік, хоть немаючий, та чесний (як се й сама у глибині серця мусіла му признати), їх хороша, чепурна дочка, що вже тепер мов пишна польова квітка розцвітала під оком батька й матери, — розцвитала гарна та здорова та весела, дарма, що день-денний у праци та недостатку. І заздрість, люта, пекуча заздрість зашевелилася в Гутаччиній душі. Як вона ще колись, давно, давно, у своїх снах дівочих, виділа себе щасливою матір’ю, окруженою підростаючими синками, розцвитаючими, мов мак у городі, донечками, — а тепер усьо вже пропало! „Боже мій, Боже!" прошептала стиха, — „за що їм тілько щастя, а мині ані краплинки?"... Гутачка сягнула ще дальше, в темну, тайну глубінь своєї душі, де крилася давно погасла, замучена — перша сердечна любов. Єї предметом був молодший від неї, хороший парубок, — найкрасший свого часу на всі Нагуєвичі. Парубок той тепер був женатим, був вітцьом, був убогим ґаздою, був єї сусід, Хохлачик. Ніколи в житю вона нікому не звірилася з тов свойов наклінностю, що сталася єї проклятєм, червом, котрий підточив всі найкрасші сили і надії єї молодости. Хохлачик, бідний зарібник, — а єї родичі, одна з найбогатших родин у Нагуєвичах, ані згадати-б собі не дали про такого жениха. Сам Хохлачик не знав о тій любови. А підчас коли Анна тихими літними вечерами прислухувалася у своїм саді пісням та веселим, звінким жартам дівочим на вигоні, прислухувалася звучним парубоцким розговорам, межи котрими найзвучнійший і найкрасший був його голос, найрозумнійша була його бесіда, — підчас коли нещаслива ловила ухом то ту чаруючу гармонію літного, погідного вечера, та заливалася гіркими сльозами, сльозами жалю та зависти, — підчас коли єї серце металося в розпуці, бажаючи й собі хоть хвилинки такого щастя, яке другим плине рікою, — родичі, горді та богаті, шукали їй жениха, такого-ж гордого та такого-ж богатого, як і вони. Прудко зійшлися з Гутаковими родичами, — угода стала, по руках ударили і зв’язали два молоді серця, раді із свого рахунку, — не зважаючи, ци згодятся дві спряжені сили, коли прийде їм поруч ступати у тяжкім ярмі життя.

Гутак був богатого батька син, тай ще єдинак. Отець був понурий, твердий і неговіркий чоловік. Оповідали, що се панщина таким го зробила. Служив він у унятицкого пана, — так той бив його і усіляко над ним збиткувався. За таким поступованьом він стався скритний у собі і почав складати, як то кажут, крайцар до крайцара, — відки лиш міг що годі запопасти. Оженився по панскому наказу з панскою таки покоївкою і взяв за нею в посазі невеличку хатину і кусень поля в Унятичох. Ту почав ґаздувати, все однакож придержуючися більше двора. Його жінку пан увільнив від панщини. Люде немало о тім напленталися, посуджуючи Гутакову жінку о тайні зношеня з панами. Підозрінє їх ще збільшалося, коли батько Івана Гутака не старався близше досліджувати справи і мовчки слухав усяких бесід. Зато годі було заперечити*, що ґаздівство молодого подружя щораз побільшаєся, — в чім знов сусідскі їдки язики виділи панску причинку.

Будь, як будь, — діло ніколи не вияснилося. Гутаків батько, очевидячки, не був у ласці в пана* задля своєї упертости і твердости. Він робив, як і уперед, мовчки, — єднако приймаючи й панский усміх і батоги. Малий Іван ріс дома по найбільший части під оком матери, пещений, ласканий, — не догадуючись навіть про сумне житє батька, котрого рідко коли й бачив. Правда, з літами прийшли й на нього тяжші часи, тяжша робота, — та все-ж таки мати уміла пильнувати свого єдинака і відвертала від нього всякий дотисок. Так надійшов 48 рік, а з ним і воля. Гутаків батько стратив опору в дворі, — а серед своїх сусідів Унятичан почувся дуже самітним. Тому то спродав поле й хату і перенісся до Нагуєвич, закупивши ту, на Слободі, значну частку поля. Ту розпочав він нове ґаздівство. Іванови під тот час переступило було на двадцятий п’ятий рік. Не зазнавши в житю ніякого тяжкого дотиску ні болю, випещений, вилеліяний від матери, він не міг зрозуміти болю ні долегливости других. Ним опанувала жадоба повеселитися, ужити молодих літ. Молода, горяча кров заграла. Принадна поверховність парубоцка, гарний стрій і смілі, горді поступи єднали му прудко серця дівчат, — но Іван не знав, що то любов сердечна, щира, узнаюча рівність любленої з собою. Він понимав женщину лиш яко служницю або яко спосіб заспокоєня своєї жадоби, — яко приятність, подібно, як напиток, їда або й що друге подібне. Він не понимав ніякого влюбленого воркотаня ні ласк сельских дівчат, все спокійний, — він зводив і покидав одну по другій, не задаючи собі труду навіть погадати, — що може своїм поступком зробив єї нещасливою на віки. І богато їх гіркими сльозами плакало на нього. Межи ними була одна далека своячка його матери, Орина Задоріжна.

І от такий був Іван Гутак, коли доля звела з ним Анну. Всьо село уважало го за найпоряднійшого парубка, за чесного, працьовитого і ощадного, — а бідна Анна не найшла слів, не найшла сили, щоби опертися воли родичів.

Від того часу минуло немало літ. Іван Гутак все поступав наперед в очох громади. Із чесного, порядного парубка став чесним, порядним ґаздою, добрим мужом, добрим громадянином. Маєток збільшався, — відай се Господь пильно слухав молитов Гутака. Пан-отець всегда і при всякій нагоді ставили його за взір другим, — всегда і при всякій нагоді відзначували його перед другими і честили найбільше із усіх громадян. А Іван усьо принимав спокійно, на вид покірно, хоть воно в дійсности немало вбивало в гордість його і так гордого духа. Сумна гадка, що в нього нема дітей, мучила го довгий час, — но при кінци уступила місце надії, що ось леда день жінка умре, — а він зможе з другою оженитися, котра і дасть му ся діждати наслідника.

І от тепер за справою пана-отця Гутак остав війтом. Гутачка не радувалася тому, хоть при чоловікови й показувала, буцім дуже тим утішавсь. Знала вона тверду натуру Івана, — знала, що громада невеликої благодаті! може надіятися від нього. І кілько то сліз кілько заводів, кілько проклонів упаде на його і на єї голову! Вона не була зла жінка, а єї довге, тихе терпіне навчило ї розуміти нещастє других, понимати чужий біль.

Скрип сіняних дверей перервав єї споминки, що ройом тислися їй на ум. Вона вибігла до сіней. Се була Анна, служниця, з огромною веретою хопти на плечох. Вона ледви з нею утаращилася в двері до сіней, а низкий, костистий і троха кривоногий парубок, Федь, реготався, запираючи за нею двері. На подовгастім, смаглявім лици Анни також видний був усміх, котрий однакож від першого появленя ґаздині всіми силами старалася прикрити маскою гніву і досади. Вона з усьої сили бевхнула своїм тягаром о землю, аж стіни сіней здригнулися і молоді ластів’ята в стрисі зацвіркотали злякані. Лице єї від натуги було червоне. Хвилю стояла мовчки, випростовуючи свою високу стать та розправляючи покулені пальці. Федьо запер двері, підсунув Аннин оберемок у кут, розв’язав верету і, висипаючи із неї хопту, почав знову сміятися.

— Ґаздине! скликнула гнівно велика Анна (так звичайно називано служницю для відрізненя від малої Анни, Гутачки). А скажіт же ви що тому крнвцунови! Не дає ми спокою з своїми приговірками та своїм дурноватим сміхом!

— Ігій на тя! А що-ж я тебе кусаю, ци ти що роблю своїм сміхом? крикнув Федь грубим голосом. Не хочеш слухати, то фійся на чортову матір, куди ти ся хоче! Я тя не неволю слухати!

— Ага, ага! Не неволиш! А чого все за мнов бігаєш, як який прихвостик?

Гутачка не зважала на тото правданє слуг. Се-ж була їх щоденна справа. Дня не було, щоб вони ся на чімось не зайшли та не посварилися. Вона оглянула принесену хопту і, переконавшися, що вистарчит до припусту на нині і на завтра на рано, обернулася до обох спорячих сторін і сказала своїм тоненьким голосом, котрий дуже не підходив до тої поважної повеліваючої міни, яку при тім зробила.

— Мовчіт но, мовчіт єдно з другим! Ти, Анно, — такась велика виросла, — а не встидаєшся з парубком передразнюватися! От волиш іти води принести та телята напоїти! Не чуєш, як бідні зворичут у стаєнці!

— Оттаке! відфукнула з серцьом Анна. Ви, щобисте мали мене оборонити та поганому кривцунови в карк натовчи, щоби мя не зачіпав, — а ви ще й собі на мене! Отто ми правда!

Федьо зареготався голосно на тоту бесіду, а Анна, кинувши на ньго огнистий, гнівний погляд, як стріла рушила через сіни, злопотіла коновцями, довгий час шарила за коромислом, все щось воркочучи про погану правду богатих та про свою лиху долю.

— Но, но, правдомівнице моя! сказала Гутачка й собі-ж роздосадована, — стули си трошка той дзюбок! Не будь така дуже широка! Ще тя ніхто не б’є, не кривдит ані нічо! Не вирікай так дуже на тоту богацьку правду!* Без неї бись, небого, нині або жебрала хліба, або в Бориславли корбов крутила! А ти, — додала обертаючися до Федя, — чого стоїш та зуби сушиш? Он бись пішов та під худобу постелив! Що ї зачіпаєш? запитала по хвили, коли Анна відійшла.

— Та яка ї мара зачіпає? відповів Федьо. Не знати, хто ї зачіпає. Вона йде вигоном із травов, — а я за нев. Тай тілько всего, щом їй сказав: Можебись от мене посадила на верх тої трави та занесла до дому! А вона вже й розтеревенилася! Угу на тя!

— Но, но, — йди до роботи! сказала Гутачка і пішла назад до хати, приговорюючи: Мара ту яка межи вами правди дійде! І знов принялася поратись коло печі, щоби приладити вечерю для чоловіка і челяди.

Ось і Гутак обудився, — позінув два-три рази і встав.

— О, — вже вечір! сказав, поглядаючи на вікно. Ну, — буде слота в ночи. Худоба прийшла вже?

— Ще ні, — відказала жінка.

— А челядь де?

— Он Федьо в стайни стелит, — а Анни десь ще з водов нема.

— А де Мирон?

— А хто го знає, де? відповіла Гутачка трохи сукристо. Десь собі помеже хати пішов. А що йому? Гадає, що вже він ту пан!

Мирон був Гутаків приймич. Сирота, без вітця, без матери, — він виріс у наймах, — і сам не знав, яким способом прийшов до тої чести, що Гутак узяв го ді тоді за сина. Но діло було дуже просте. Гутак потребував робітника, — -а перечувши про Мирона, узяв його до себе, обіцюючи, як звичайно роблят бездітні вітці, — що „по моїй смерти все Боже та твоє“. Но Гутачці було то дуже не влад. Вона уважала того приймича за живий докір на свою бездітність і старалася розличними дрібонькими жіночими способами викурити його з хати, — хоть не важилася отверто виповідати свого наміру перед чоловіком.

— Хо, хо, хо! паничу мій, — сказав Гутак, — не будеш ти в мене так лельом-полельом поводитися. Годі, небоже, дармо хліб їсти! Нині най іде з кіньми на ніч у Радичів!

Уже геть смерклося. Груба пітьма зачала залягати землю. Вітер холодний повіяв від заходу і почав товчи о шиби вікон грубими краплями дожджу. Гутак натяг на плечі стару гуню і пішов оглядати худобу і діздріти, ци Федьо і пастух Трофим припнут кожде, як треба. Обора сейчас заметушилась. Чути було голосне гейканє Трофима і грубий голос Федя і Гутакову сварку. А в сіньох Анна викликувала що моци. На, моя маленька, на, на, на! На, сивулька, на, на, на! Ну, — поступися! Тихо стій та їдж! Гов!

У печи палав огонь, сичали та сипіли сирі поліна, палахкотячи побіч сухих, — ґаздиня наливала горшки водою і приставляла ід печі, раз пораз поправляючи грань довгим обгорілим на кінци ожогом.

— Йой, ґаздинько! почувся за нею звінкий, веселий голос, — ще на волосок, — тай бисте ми були око виштуркнули ожогом!

Гутачка обернулася, — а єї в’яле, поморщене лице ще дужще прив’яло і протяглося.

— Овва, — не велика би й шкода була! Ще би про твоє око люде сіяли й орали!

— Ба, — а я що? Я пси? промовив Мирон. Тадже би за мене ніяка дівка не пішла! Що ви, ґаздинцю, гадаєте? Хиба не так?

Мирон, сміючися весело, сів на лаві. Був то хороший парубок, середного росту. Рум’яне лице було кругле і повне. Очи чорні, блискучі, — волосє також чорне, густе і довге, підстрижене в кружок, обнимало твар, немов гарні рамки. Із цілої його подоби пробивалося здоров’є сила і жвавість. Смотрячи на нього, ніхто би й не сказав, що се сирота — поштуркач, що змаленьку зріс межи чужими людьми, що ніколи не зазнав пестячої руки ні люблячого серця матери.

— А ти, паничу, куди ходиш, відізвався до нього Гутак, уходячи в хату та обтріпуючи змочений капелюх.

— А куди-ж бим мав ходити? От єм троха постояв на вигоні, — а віддак єм на хвильку зайшов до Хохлачика.

Губи Гутака здрігнули. Зморщивши брови, він гнівно запитав приймича:

— А чого-ж ти там потребував?

— Та нічого. От єм зайшов: Добрийдень! тай далі.

Мирон говорив не затинаючись, не теряючи своєї смілости ні своєї веселости, хоть і бачив гнів на чолі ґосподаря.

— Чуєш, небоже! По нині стало! сказав твердо Гутак. Не важ ми ся більше там заглядати! Розумієш?

— Та чому ні? Розумію.

— А нині підеш з кіньми на ніч у Радичів.

— Та добре. Лиш от злива, — худоба перемокне. Аби, борони Боже що не зашкодило.

— Вона не задовго уймеся! А попасти конче треба. Завтра треба буде від’їхати до міста, до присяги. А годувати їх нема чим.

Поволи ставало живійше у хаті. Огонь палав у печи і кидав своє михкотяче світло на вікно і противолежачу стіну. Анна, служниця, видоїла корови, позливала молоко у горнець і внесла го до хати. Увійшов і Федьо, штильгукаючи та всміхаючись. Анна, швендаючись мимо нього з ситком у руці, не позабула кинути на нього напів гнівним а напів хитрим поглядом, за котрий Федьо виддячив їй не зовсім легким штуркненєм у бік. На послідок увішов і Трофим, — хлопець около п’ятнадцяти літ, у великій, старій шапці, котра опиралася на його ухах і носі, закриваючи тим способом перед його очима* всю суєту і злість світову. Він держав у руках ліскову ломаку, котру кинув під лаву. Сам позбувшися з голови важкої кучми, засів мовчки у кут на запічок, і страшно соп’ячи принявся розмотулькувати із сухих, заболочених ніг волоки від ходаків.

— А що? спитав Гутак, сидячи по конець стола, — ци попаслася худоба? Кудись гонив?

— А он по Мочарах там трави у коліно.

Тимчасом у хаті гамір ставав чим раз живійший. Мирон сміло запитав Гутака, ци вибрали го на війта, — а Гутак на то усміхнувся і відповів му знаним жартом, що-ді не пхай своє рило туда, куда тя ніхто не просит. Гутачка зачала про щось правдатися з Аннов, а Федьо дрочився з Трофимом, шарпаючи го раз за разом за ноги, — в наслідок чого бідний Трофим за кождий раз перевертався горілиць на запічок, і вечерю варено на дві руки: для Гутака і Гутачки окремо, — а для челяди знов окремо. Коли всі повечеряли і Богу подякували, — Трофим перший пішов спати до стайні, — щоби завтра встати зарана. Мирон виглянув на двір. Вітер утих, — но дождж іще по троха перепадав. Він надів стару Гутакову гуню, — узяв поверх неї ряднину, на голову старий капелюшище і пішов з хати підсвистуючи — без найменшої тіни недовільности на лици. Той його веселий і безпечний вид, той незамутимий, супокій дуже гнівав Гутачку. Вона живійше зашвендала по хаті, зачала дужше воркотати на Анну і на Федя, забираючи лівов руков миски зі стола.

— Ану, Федю, — Анно, — спати йдіт! повелів Гутак. Ти Федю, — піди на оборіг. Там ще троха того сінища, — аби хто не загромадив! Заким нове буде, — все ся старе пригодит! А ти, Анно, маєш ми пильнувати китиць на шпіхліри. Уважай! Уже хтось позаякосітної ночі, бачу, заходив тамтуди! Там си постели на підрі та пильнуй!

Уже було пізно в ночи. Дождж перестав, — хмари перейшли, а темне, голубе небо яріло тисячами звізд. Тиха, ясна, затишна ніч весняна! Спокій, сон лєся на землю з морганєм звізд. Позатулювані цвіти похилилися під вагою крапель дожджових, громадячи в своїм нутрі запах тих чаруючих пахощів, котрими завтра рано привитают пишно сходяче сонце. Великі дерева садові стоят німо та поважно в нічній тіни, — часом ворухнут своїми грубими конарами і посиплют до долу грубі каплі дожджу, немов розсипаний .рядок перел.

У Гутака давно уже погашено. Гутак спит якось несупокійно на лаві під вікном. У хаті лиш тілько й чути, що його незрозуміле воркотанє. Гутачка після цілоденної закрутенини заснула, немов у воду пронерла, — а єї суха права рука лежит обіч неї, проста та мертва, немов до боку причеплена ломака. Із цілої челяди не спит лиш Анна на шпіхліри. Ци тому, що єї постіль тверда, — ци може з инчої якої притоки, — вона неспокійно перевертаєся з боку на бік, — час від часу важко здихаючи.

— Ігій на тя, криваку поганий! О, — чудо чудне! воркотала вона, — хоть очевидячки тепер бодай не мала до того найменчої причини. І десь, мерзенник, все ся мене чіпає тай менеї Чого він потребує від мене? Бігме, — коби ми ще щось такого, — то не буду питати... так го замалюю, що ввидит!

— Ну, ну, добре, що не осліпне! відізвався на споді грубий голос, — а за тим Анна почула протягле реготанє.

— А ти чого ту, мерзо світу? Чого ти ту потрібно? Не можеш там пильнувати оборога? Ей, — як хто сіно закраде, — будеш ти собі мати! Певно ти ґосподар ще й другу ногу вломит!

— Та бо не кричи, Аннуню! підлизувався Федьо, лагодячи, кілько міг, свій воловий голосок. Чого кричиш? Таже як мене буде бити, то тебе боліти не буде! А видиш, я такой ліпший! Прийшовєм і ід тобі подивитися, ци ся, бідненька, не боїш сама?

— Абись знав*, що ся троха побоюю! Наймо, як який злодіїще зайде, — що тогди зроблю?

— А видиш! говорив Федьо. Ци я не казав. От, добрем зробив, щом надійшов. Не правда?

І Федьо, намацавши потемки драбину, принявся осторожно лізти на шпіхлір.

— Ну, — а тебе чого сюда мара несе? шептала Анна уривисто, — но заразом з певнов мягкостю в голосі.

— Ба, як то чого? Тадже треба обдивитися, ци де злодій не пропоров стріху. На чорта здасться й твоє пильноване, як заснеш, а він крізь діру геть китиці повитягає.

— Та, йди, йди, я вже сама обіздрю, — ци де нема шпари!

— Е, — ти дуже прудка, Аннунцю серденько! говорив Федьо, підлазячи чим раз висше по драбині до гори.

Місяць саме викотився в повнім, срібнім блеску на небо. Сонна природа немов стрепенулась у його світлі, і проглинула* на нього мокрими тужливими очима, — і знов спокійно затонула в роскішний сон. Серед рівнини темнілася Слобода на високім горбі, облита з двох сторін невєличкою рікою і оперезана* високими, уривистими берегами, котрих боки із жовтої глини видавалися в блідім полусвітлі, як золотий широкий пояс на стані роскішної красавиці. Тай пишна-ж бо красавиця, тота Слобода! Єї десять хат і кільканадцять будинків ґосподарських кинені неначе случайно на вершок горба, обтулені густими зеленими садами, дрімают тихо. Гладка рівнина обливає з трох сторін Слободу, немов спокійне зелене озеро спокійний, зелений островець. А в невеличкій віддали, неначе темні береги того зеленого озера, стоят із трох сторін густі, темні ліси і звільна колишутся і шумят без вітру, немов живі. Світи, світи, — пречудний місяцю, на тот залив весняної зелени, на тото безконечне богатство форм стрійних, — на тото море житя, запаху і красоти. Лий своє трепечуще світло крізь тусклі віконця в тоті сонні хатки, — на лиця їх сплячих мешканців! Навівай їм своїм світлом спокійні, щасливі сни на душу, а затри в ній прикрі згадки і спомини про тяженьке, трудне житє на яві! Світи, місяцю, на тоту чисту і тиху картину, — а всьо, що нечисте, несправедливе і погане, заховай ласкаво у густій, темній тіни!...

III.

Пан професор Крицкий аж дихати не міг з превеликої досади. „Що, — говорив він до своєї жінки що вечера, — тоті хами так оціняют мої заслуги, — так поважают науку. Аби один догадався поставити мене на кандидата до ради! Ну, ци не побліка-ж то? Найрозумніша голова в селі, — а навіть у раді не засідає! Але пождіт, нужденники! Я вам покажу що я знаю“.

І в нападі лютости пан професор червонів, як бурак, і гримав рукою о старий, щербатий стіл. Жена, котрій муж в тій хвилі може видався й справді страшним, а може забавнійшим, як звичайно, лагодила його гнів: Та дай спокій! Не лються! Шкода си здоров’є псувати з мудями. Я би, бувши тобою, не пхалася до тої ради. Чорт єї побери! Мене аби самі тягли, то я би не йшла. Отто ми макогони, — винайшли честь! От досить, що нас Пан Біг єдним покарав, — що ся мусимо лиш гризти й грізти з тов поганю, з тими їх дітищами! Ще ти си треба й зі старими заходити?

На згадку про сельских дітей пан професор здихав важко. Його професорске званє було для нього каторгою. Справді, — Пан Біг, колиб був з-умисна хотів його покарати, не був би винайшов для нього тяжшої кари. Для того чоловіка, гордого своїм родом, просяклого уроєною паньскістю і удаючого пана усюди помимо своїх невеличких доходів, не було більшого униженя, як вступати в стару, давно небілену шкільну кімнату, від котрої віяло сирістю, стухлістю та гнилими деревними грибами, — вступати межи немитих, убого поодіваних та ще й пустих та непосидючих дітей тих самих хамів, котрими він глубоко погорджував традиційною погордою свого роду. В першім опалі свого гніву пан Крицкий мало що не поклявся при жінці, що на другу неділю замкне школу і недопустит раді ту збиратися. „Най си про мене радят онтам на смітнику! Така ми то й рада! Кілька капустяних голов!“ Но пані Крицка не могла того допустити. Все і всюди практичнійша від свого чоловіка, вона збоялася, щоби єї муж не наразив собі війта і радних супротивленьом. Пан Крицкий дався укоськати і прирік не перепиняти зборам ради громадської, — но за то ніякі просьби не могли вимочи на нім, щоби бодай що-то лагіднійте обходився з дітьми підчас шкільних годин. Бідні небожата за той тиждень не мало перенесли на своїх хребтах синців. Се мав бути початок відплати за невдяку їх татів. Весь той тиждень був у школі правдивий судний день.

В неділю по обіді надбіг що духу до школи присяжний Димович. Чоловік уже підійшлий віком, з лицьом, на котрім недостаток, грижа, а потроха й горівцуня повитискали видні сліди і котре всегда старався пристроїти в як найповажнійшу, ба, й грізну міну, — Димович мав колись несогірше ґаздівство, — та Господь, відай за якісь гріхи (як сам звичайно говорив), покарав го трома доньками. Повіддавав і повінував їх бідолашний по вітцівській щирости, — так аж опісля й побачив, що у нього самого нічо не осталось крім хатини і невеличкого городця під бураки. Тогди, не маючи що робити, Димович за паливо і невеличку плату нанявся в громаді за присяжного і польового.

— Пане професор! Пане професор! закликав Димович, стоячи під дверми і не входячи до сіней.

— А чого вам треба? обізвався пан Крицкий із середини троха сердито.

— Ци позволите війти в хату? запитав спокійно Димович.

— Ну, ходіт!

Було се звичайом Димовича, що для більшої дістодіто поваги за кождим разом, — заким вступив у чию хату, просив о позволене ґосподаря. Нераз то давало притоку до тисячних жартів, — коли дехто, знаючи тоту привичку присяжного, на збитки говорив, що не позволяє. Димович тоді з незрушимою повагою принимався уговорювати ґосподаря, представляючи йому, що се він запирає свої двері перед урядовою особою, перед цісарским правом і т. д. А за той час, заки Димович балагурив перед отвертими дверми, не входячи в хату, ґазда нераз аж рака лазив зо сміху*, перемовляючися з ним.

— Я прийшов, — зачав Димович, уклонившися професорови, — я прийшов приладити місце для ради.

— Нема що ладити! Вже готове! сказав терпко Крицкий.

— А, то покажит! Я мушу видіти, що мере всьо в порядку.

Крицкий справив Димовича до шкільної кімнати, а сам сплюнув з досади, пішов до своєї світлиці.

Димович пильно почав розглядатися. На білім столі не було обруса, — хата не була заметена, — знатє, що пан професор не узнав за потрібне прилагодити якось тоту святиню Муз на принятє Справедливости нагуївскої. Присяжний взявся до роботи: то лавку від стіни відсуне, — то столик поправит, щоби не хитався на своїх нерівних ногах, — то щось десь зробит, — і бачится, що страшно форсуєся, а справді його роботи й не слідно. Аж ось і радні почали сходитися. Старий Лялюк був один з перших, хоть його хата була сама крайна на Слободі. Видихавшися і відпочивши, він почав зараз відказувати на лінивство молодших, — що-ді волять за комином полежати, як громадского добра припантрувати. Опісля прийшов і Чапля, велично помахуючи свойов черешнівков. На самім остатку появився Гутак з Васильом Громом. Той послідний ішов такий набундюжений, — так гордо позирався довкола, — що всякому само впадало в очи, що се якась не мала парсуна в селі. За то Гутак ні разу не змінився. Ішов спокійно, — дивився якось ніби весело, — відклонювався усякому стрічному і тюпав дальше дорогою, звичайом старших ґаздів, Василь Грім гозорив дуже голосно і реготався, мов лошак. Зато Гутакова бесіда була притишена і усміх легкий і якийсь, бачилося, нещирий.

— Слава Богу святому! сказав Гутак, уходячи в школу.

— Слава на віки! згомоніли гуртом радні.

Гомін, що ту попереду роздавався, притих. Гутак повісив свій капелюх на розі таблиці і засів за столиком. Писар умістився з боку того-ж самого столика і розложив перед собою папір, щоби списувати протокул.

Гутак посидів хвильку спокійно серед загальної мовчанки, обтер хустинкою чоло від доріжного пороху, покректав два рази, — і опісля встав зівсім спокійно і рівнодушно.

Радні повставали й собі-ж. Гутак відкрив перше засіданє довшою бесідою.

_______________

* В рукоп. що.

* В рукоп. воджъ.

* В рукоп. Що.

* В рук. заперечите.

* В рук. пане.

* В рукоп. правда.

* В рукоп. очиму.

* В рукоп. знала.

* В рукоп. проглиннула.

* В рукоп. оперезами.