[Вітчизна, 1954, № 8, с.143–146]
* * *
...Герман добре знав, чого йому треба, стидався сказати, що до Рифки щось його не тягне. Прийшла Сура і почала також умовляти його, і Герман піддався. З боку гешефту діло було чисте, корисне і се головно заважило його постанові. До місяця він був уже жонатим з Рифкою і перейняв Менделеве підприємство зовсім на себе, переписавши його номінально, за звичаєм, на жінку.
* * *
Перед ним стояв Дувідко, покритий пилом, задиханий і з густими рум’янцями на лиці.
— Се ти? — промовив Герман, окидаючи його очима, — Пішки йшов?
— Ні! верхи їхав. На буланім,— мовив Дувідко.
— І не скинув тебе?
Дувідко не відповів на сю невинну інсинуацію, але сів на ріг стола, мов на коня, і почав махати ногами.
— Може що сталося дома, що ти приїхав?— питав Герман не ворушачися в фотелю і докінчуючи свою сієсту.
— Ні, не сталося нічого.
— А чого ж ти приїхав?
— Так собі. Нудно стало. Що мені робити?
— Що-будь роби, то не буде нудно. Ось тут до ведення рахунків здалась би ще одна сила.
— До ведення рахунків! — скрикнув Дувідко. — Ти ж знаєш, тату, що мені рахунки обридливіші від усього на світі.
— Попробуй, то й швидко засмакуєш.
— Ні, не хочу. Як засмакую, то візьмуся, а тепер не хочу.
— Ну, то може полізеш у яму?
Дувідко витріщив очі на батька. Така
думка, щоб він ліз у яму, як простий ріпник, не приходила йому ніколи в голову.
— У яму? Чого?
— Копати,— з усміхом відповів Герман. — Коли тобі нудно, се найліпший спосіб. І небезпечно, почуєш, як заморока ходить по нафтових жилах і булькоче і преться до стін ями. Ну, і плату дістанеш.
— А ти був там унизу?
— Певно, що був.
— Ну і що?
— І нічого. Побув, покопав і виліз.
— Ну, то мені байдуже. Не піду. І загалом, тату, я хочу бути великим чоловіком.
— Добре, будь.
— І славним, голосним на весь край.
— Не знаю, yа що се тобі придасться, але як хочеш, то будь.
21.11.1954