[Вітчизна, 1954, № 8, с.143–146]
...сарака*, хотячи бодай чимось догодити жінці, схопив поквапно за капелюх.
— Погди,— ках-ках,— знов,— погди Петро, а, — гроші ось — ках-ках — не приніс, діти — ках-ках — пісну...ли го...ло...дні, — ках-ай, ках-ай, піди до Матрони Мандзючки,— про...си бодай — кахи-кахи — трохи хліба. — Петро вийшов і лишив свою жінку в новім пароксизмі.
3
Німка, до котрої насамперед поспішив Петро, була то жінка середнього віку. Вона довго була в шпиталі у Відні — пильнувала недужих і набула через те немало практичних відомостей медицинських. Не знати, якої причини вона покинула Відень і пішла до Велдіжа з якимось тутешнім вояком — інвалідом, котрий з нею оженився. Що спонукало її до такого кроку і до такого вибору,— про те вона ніколи не виговорила, хоч, як правдивий тип віденки, була дуже говірка. Може бути, що її заняття, як акушерки і шпитальниці, або її поверховність, не зовсім принадна, не давали їй надії на жениха, а може бути, що були в тім які другі причини. Досить,— вона жила з своїм мужем в невеличкій, но опрятній хатині край Велдіжа дуже сумірно і гармонічно. Вона носилася по-свому, а він по-свому,— і дуже то був оригінальний вид бачити нараз у неділю звичайного бойка наших сторін, шкутильгаючого з гарно, хоч поєдинчо прибраною дамою до церкви. Правда, муж той не способен був до ніякої тяжкої роботи,— зато порядкував, мив, варив, прятав у хаті, як правдива газдиня, під час, коли жінка ходила по селах до недужих. Ремесло її, в котрім вона бойє по-майстерськи справлялась, приносило їй дуже гарний доходець, і хоч сама бідна охотно помагала біднійшим, а в разі недуги ніяким світом не брала від них грейцера.
...Герман добре знав, чого йому треба. Петро Каланюк не застав її дома.
— Пішла ще рано до Мізуня,— говорив її муж, сидячи вигідно коло затопленої печі і курячи люльку на коротенькім цибусі. — От леда хвилі надбуде.
— Ну то- будьте ж ласкаві просити її до мене, — якнайборше. Знаєте,— жінка слаба,— а так нападами на неї приходить,— що ж я їй вдію.
— Ну, ну, добре,—я розповім жінці,—вона як стій прийде,— скоро повечеряємо.
Петро подякував, пожелав газді доброї ночі і пішов.
4
Чим блишче підходив Петро Каланюк до Мандзючиної хати, тим більше тратив із своєї і так невеликої смілості і відваги. Час від часу пошкарбувався по спині і по потилиці,—а його заклопотане лице здається відбивало лиш одну гадку: чи не жалобися, як обійти тоту хату і не вступати до неї. Але «тота хата» стояла грізно, неізбіжно перед ним, гляділа на нього своєю широкою порядною стріхою, своїми освіченими вікнами, біленькими стінами, новими, білими дверми, високим лозовим плотом... Що більше на оборі чутно було голос самої Мандзючки, як викрикувала на служницю—чому не нажала більше трави коровам до припусту. А зі стайні чутно було слабу оборону обвиненої сторони,— служниці, зайнятої доїнням корів.
Матрона Мандзючка була багачка на всю губу,— вдова по однім з найбагатших газдів Велдіжа. Матрона була «добра жінка». Тим все сказано. Но тим не сказано, що не було в неї масного та слизького язика, на котрім не вдержалося ніщо,— що вона не любила напитися, посваритися і т. д. Чому ні,— Матронина вдача була до тога всього,— а ну. Але Матрона Мандзючка була «добра жінка».
— Добрий вечір вам, тітусю,— озвався на Мандзючиній оборі дрожачий тривожний голос Петра.
— Добре здоровля,— а,— обертаючись і пізнаючи Петра, додала Мандзючка гнівніше: — Ага, — от хто тут мене тітусею величав. Певно прийшов чогось жебрати.
Як кажу,— то належало до вдачі Матрони, що хоч дійсно жінка доброго серця, без пощади кидала кожному в лице самим своїм добрим ділом. Тому то кожде хоч як добре діло виходило не на добродійство, а на гіркий докір,— що «ось-ді,— на тобі, голодранче!» «Не тому-ді даю, що тебе знаю і поважаю, но щобись, нужденнику, з голоду не здох». Уже перша непривітлива стріча Матрони відібрала Петрові послідню крихту смілості. Він стояв довгий час ні в дві ні в три.
— Та видите, тітусю, жінка мені умирає...— зачав він захикуючись. Матрона напруго перервала його бесіду.
— Тота експедиція, — вирвалося із її уст,— тота твоя...— На тім слові урвала. Видно пригадала собі, що Каланючка в самім ділі уже більше числиться до умерлих і що гріх про умерлих зле говорити. Вона пожалувала свого прудкого вибуху і наглого слова і постановила направити зло яким-годі добрим ділом.
— Ну, і чого ж тобі треба,— питала ласкавіше Петра. То додало йому смілості.
— Та, видите,— просилим с кусник хліба та цяту молока. Діти голодні пішли спати, слабу би також чимось занести, а я, знаєте, весь день на роботі,—
— О, на роботі. Тільки ти й їх що заробиш, дармоїде, лежуху! — гукнула Матрона і, не чекаючи Петрової оборони, пішла в хату за хлібом. За хвилю винесла цілий хліб і спорий кітлик свіжого проціженого молока.
— На, галатиме,— дай жінці зараз молока напитись,— то молоко свіже ще тепле,— буде їй лекше. Ну, рушай.
— Дай же вам боже здоровля і все що собі у бога жадаєте,— дякував Петро і поспішив додому.
— Дармоїд ненаїсний,— боркнула вслід за ним Матрона, відходячи в хату. Не погадала вона, що той «ненаїсник» цілий нинішній день (та чилиш нинішній!) дихав лиш одним кусником сухого коржа і водою, що той «дармоїд» і «нероба» цілий день, та коби то лиш один, волочив тяжкі батюки під пилу,— мацувався, аж йому очі з голови лізли...
_____________
* Сарака (молд.) — бідний, бідолаха.
21.11.1954