Богдана Матіяш. Братик Біль, Сестричка Радість. Л.: Видавництво Старого Лева, 2014. 144 с.
Нас були чемно попередили: метафізика померла. «Сьогодні світ простіший. Треба брати просту річ як складну, або будь-яку річ як просту». Так Шкловський писав. Ще у простому і дедалі простішому 1932 році. А вже нині осягнути буття і світ (якщо таке старожитнє бажання виникне) можна майже виключно через всебічний опис якогось випадку, дрібнички, ба, чуттєвого відчуття. Розказати, яким є Бог на дотик, запах і смак. Наївно? – Так. А наївне ніколи не є простим.
«Братик Біль, Сестричка Радість» – збірник малої прози: він складається з майже п’яти десятків образків, замальовок, есе. Теми, про які міркує Богдана Матіяш – найрізноманітніші. Але книжка при тому – гомогенна, цільна, навіть монотонна. Тут важить авторська інтонація: голос, який ми чуємо, звучить зворушливо і врівноважено водночас, він не вмовляє, а навіює. Щодо подібних «сугестивних практик» тема висловлювання поступається способу налагодити контакт з читачем.
Є тут тексти про бентежну довіру звірів до людини, яка мала б бути навзаєм: «До всього, що живе, можна було би навчитися говорити». І про те, які наслідки матиме відчуття впевненості у літературі: «Не хочу, аби з’явилося відчуття, ніби все, що пишу, залежить від мене і мені належить». Про те, як живуть дерева – нікуди не кваплячись: «Дивно, що один стовбур тримає цілу велику-велику крону». Про те, що коли ми спричиняємо один одному кривду, ми воднораз вчимося бути добрими. Про любові: «Я впізнаю тих, хто каже: Нікіфор, св. Франциск із Асижу, Селінджер, Грабал, Прохасько». Про сміх, який супроводжує біль, адже обидва існують виключно як розділені почуття: «Думаю про багатьох святих, які знали, що треба бути веселим, щоби бути святим». Про привілеї ночі: «Не говоримо, а отже, не скажемо нічого зайвого; засинаємо, і поки спатимемо, нікого нічим не скривдимо». Про людське тіло, що наділене владою змішувати і зміщувати приватне і спільне: «Між цими двома інтимностями, народженням і смертю, в яких наше тіло цілковито довірено іншим»… Цікаві розповіді. Питання: з ким ведеться ця розмова?
Порівнювати нову книжку Матіяш із «розмовами з Богом» читач приречений – катехитичне знання тут так само перевіряється і перетрактовується доступністю відчуття; інтимна інтонація (само)повторів так само творить певний «режим» довіри і сповідальності; щоденність, побут, тривіальність так само стають способами пережити містичний досвід. На «Братику…», насправді, не завадило б застереження: «Не сприймати як автокоментар».
Нова книжка ж бо розходиться з давнішньою у головному: все безсумнівне для авторки «розмов з Богом» тут стає проблемою. Насамперед, ідеться про трансцендентне, яке протистоїть досвіду. Бог тобі помиє посуд, якщо конче треба – упевнена поетка. Як було б гарно (це, до речі, улюблене слово «Братика…»), якщо твій внутрішній ресурс дозволив би привабити людину, яка при нагоді допоможе тобі вимити той злощасний посуд – міркує есеїстка. Начебто не дуже оптимістична картина вимальовується. Повсякчасне «як?», на котрому будується розповідь у «Братику…», свідчить про те, що «хто?» з «розмов з Богом» просто зникло («як?» – це завжди наслідок відсутності «хто?»). Отже, Бога поруч уявити легше, аніж людину?.. Насправді ж різниця між «як?» і «хто?» для Матіяш – це різниця технічна. Те, що героїні її віршів було доступно безпосередньо і просто, у прозі вимагає розгорнутої системи спеціальних операцій – метафоричних, таких як наїв; інтелектуальних, таких як спрощення смислів; і навіть магічних.
У таких-от пропонованих обставинах Матіяш пише свої досліди – позначає етапи і моменти переживання безпосереднього досвіду: прийшла весна, прочитана книжка, сховане у шарф обличчя, відчуте на дотик дерево, люди поруч, тиша... До якогось казусу – краще природно ритмізованого – оповідачка звертатиметься знову і знову: позначить безпосередні відчуття і почуття, з ним пов’язані, «передбачить» наслідки і «ствердить» передумови, створить альтернативну версію подій.
Одна замальовка до прикладу – «Зима». Зимових нарисів, до речі, у книжці кілька; за ними стає зрозуміло, що «Братик…» писався щонайменш три-чотири роки. Отже. Приходить зима – як би довго на неї не чекали, все одно раптово: ритмам і циклам підкорюватися ще важче, аніж чинити їм супротив. Зима – не просто раптове пониження температур. Зима – це майже ґвалтовне відчуття власної беззахисності. І зимові думки у есе Матіяш – такі саме боязкі і відкриті: опрощення смислів є природним актом, як і втрата деревами листя чи чіткість слідів на снігу. Ця аналогія, навіть апологія простоти – очевидна і по своєму елегантна. От тільки холодна зима – ці прогнозовані, але завжди різки переміни, – фіксує у світі Матіяш редукцію не лише смислу, а й відчуття, і навіть той момент, коли відчуття переходить у почуття; і що важливіше – коли не переходить: «Добре би й нам вміти так бути, ніби на нас не дивляться жодні очі, а водночас ніби нас бачить увесь світ». Природний цикл, в якому єдине, чим може керуватися людина – це переживання власної конечності, втілюється для авторки у постаті художника-примітивіста Никифора Дворняка і через його «солярні» роботи сягає думки про Різдво – таке собі свято початку. Творення стає тут малою подією, схожою на тілесне чуття зимового холоду. А звести Великі Цикли до переживання Малих Подій (зокрема, таких як картини чи письмо) – найлегший спосіб у світі Матіяш зберегти себе: «Навіть якщо зима буде холодною, ніщо не боронить їй бути людяною». Здрібніння, про яке ідеться не лише у «Зимі», а й у всіх творах «Братика…» – водночас є і джерелом небезпеки для людини, яка рефлектує, і порятунком для людини, яка відчуває.
Глобальні ритми, цикли і пов’язана з ними редукція відчуттів і смислів своєрідно відбиваються у ще одній важливій для «Братика…» категорії – прозорість. «Прозорість» тут складним чином співвідноситься з «пустотою». Скажімо, у замальовці «Вода» героїня-оповідачка помічає, як сильно їй хочеться останнім часом пити. Потреба води є болісною і вимагає нагально вдовольнити себе. Без води їй пересихає в роті (невипадково вже у перших реченнях з’являється ця «тілесна» пустота), зупиняється дихання і завмирає думка (і виринає слідом за «тілесною» порожнечею метафорична та екзистенційна). От тільки спраги у звичайному розумінні тут немає. Вода їй потрібна не в якомусь утилітарному смислі, а цілком у магічному: «Так довірливо хочеться схилити голову на руки і попросити, щоб усі води вод були чистими. А тоді відступитися. Просто відступитися. У такому великому світлі й великій вдячності відійти». Все навколо є прозорим і чистим – такий собі Абсолют, утопія простого світу Матіяш. Прозорість так само допомагає побачити, як і позбавляє сам акт бачення сенсу. Прозорість води у «Братику…» – знак і символ на позначення прозорості людських стосунків, в яких би Я співвідносилося (спонтанно, але щільно) зі «зрозумілими» Іншими. От тільки чим більшою є така прозорість, тим більшу темряву вона означує. Героїня «Води» згадує солодкі води і відразу людей, які поруч були і яких уже поруч немає. Ні, це не «ефект мадленки»: тут не пам'ять запускається; тут зникає той, хто мусить пам’ятати. Пережити біль у світі Матіяш – не просто звільнитися від болю і стати прозорим; це значить припинити відчувати, стати ніким.
Як наслідок, «Братик…» – спроба навіть не описати випадок, а писати його. Важливо: всі зусилля спостережливої героїні скеровані на логічні структури світу, їй цікаве буття як таке (чим би воно не було), а не аналіз смислу слів. Зрештою, навіть письмо для Матіяш – це конкретне тілесне відчуття: «Щоб назавжди зберігалась ця непевність, це легеньке тремтіння, відчуття себе дуже малим, тільки знаряддям, котре знає, як мало його заслуги в письмі».
Попри все це, «Братик…» не перетворюється на проповідь. За рахунок чого? Передусім, тут присутня людина, яка намагається щось зрозуміти. Вона говорить про знання, а не про переконання; а між ними тут така само різниця, як між «правдою» та «істиною». Дізнатися, як є насправді, якщо навіть цього «насправді» може і не бути – от що важить для світу Матіяш. «Я не знаю» поруч із «я вірю» – це найуживаніша конструкція «Братика…». Навіть розуміння любові (а вони у авторки з вірою неподільні) приходить через усвідомлення меж знання: «Не так давно усвідомила, що про речі, які найдужче люблю, не можу знати багато». У такому світі, певно, можна навчитися говорити до риб.
Світ «Братика…» – екстраординарний та емпіричний водночас. Тут можна побачити страх і відчути на смак красу. І таке поєднання дивного і повсякчас даного є непростим, але дієвим способом відокремити Я від обставин конкретного соціального, культурного, історичного, тощо часу. Світ Матіяш завжди можна обґрунтувати, осягнути: присутність, а не значення, є тут абсолютною цінністю. Існуюче саме тому тут існує, що має підстави для свого існування. Метафізика як перспектива тут насправді померла. Народилась натомість мала прозора перелякана зачудована німа нерозумна людина.
Про що ж книжка Матіяш? – Про очевидність.
А ще можна піти слідом за авторським підказками: «Примітивне письмо. Дуже просте, наївне і справжнє. Часом думаю, що знаю таке, і тоді дуже тішуся, що воно таки є», і не помилитися маршрутом. Якось дуже легко цю книжку назвати (і влучно були назвали отож) дитячою: не в сенсі адресовану малолітньому читачу, а простодушною та інфантильною і в обох цих якостях – чесною.
14.11.2014