[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С.289—309]
Оповіданє.
І.
Що Ви так дивитеся на моі руки? Ну, оставте! Не гарні вони, ще з мозолями. Панове у дівчат таких рук не люблять. Ви не думайте, що я на лехкім хлібу виросла і так собі, з лехким серцем на лехкий хліб пустилась! Ну, цур єго з серцем! Не хочу про него говорити — і не питайте! І згадувати не хочу.
А про давнійше житє що Вам росказувати? Се така нецікава і звичайна історія, яких тисячі можете побачити.
Мій батько був економом у одного пана на Поділю. Добре єму велося. Маму свою не богато й памятаю. Тілько й згадую, як мене пестила й цілувала і називала румяним яблочком. Певно не думала й не снила ніколи, куди єі яблочко покотиться.
Дали мене до школи до Тернополя. Не довго я там і вчилася. Я була дуже гарна з лиця і мама дуже мене любила, то й намовила тата, щоби мене відобрав зі школи вже по третім році.
— На що нашій Ромці школи, — казала вона — по що йій собі голову морочити? З єі красою йій не прийдесь довго дома засижуватися. Швидко єі візьмуть від мене, то нехай хоч надивлюся, як вона, моя квіточка, росте та красою наливаєся.
Вернула я до дому, і також рада була. На селі так гарно. В дворі також панночки були, ми бавились разом, на фортепяні грали, гуляли по величезнім двірськім саду, мій тато возив нас по ставу на човні.
Не довго трівала радість. Мама вмерла на запаленє лехких, тато дуже чогось засумувався, почав пити і плакати по ночах, а далі одного рана найшла я єго на ліжку неживого, з перерізаним горлом, в калюжі крови. Я тремтіла на єго вид, плакала і вбивалася, не можучи зрозуміти, що єму сталося. Говорили з разу, що він убив себе з туги по мамі, але я тому не вірила. Я вже мала дванадцять літ і знала, що він мами не любив, що часто в своій спальни вони сварилися, що мама нишком плакала і все повторяла:
— Ну, що той поганець робить! Що він робить! Він мене в гріб вжене! Власну дитину заріже.
Я тоді не розуміла сего і потім не могла додуматись, що воно значило. Я тілько неясно догадувалася, що й мама мабуть через те померла. Я мучилась думками, що воно могло значити, але не могла дійти нічого. Тато такий був добрий для мене, так мене любив, убирав мене гарно, купував міні все, чого я хотіла, що страшні мамині слова "власну дитину заріже" не могли міні і в голові поміститись, видавалися якоюсь дикою клеветою.
Аж по батьковій смерти все від разу міні відкрилося.
Ще не встигли умити і нарядити тіла, коли до хати війшов дідич, управляючий і ще кілька офіціялістів ураз із комісарем від староства і жандармами. Почали відмикати всі шуфляди, перетрясати всі сховки і закутки. Що там найшли — не знаю, бо я весь час стояла коло трупа, тислася до него, мов у него шукала охорони — не плакала, а тілько тремтіла й хлипала як дитина. Тілько потому я чула, як шептали довкола: — Злодій, злодій, обкрадав панську касу, держав любовницю в селі!
Я й не дослухувала всего. Я так любила тата!..
Приходив дідич ще раз, коли труп лежав уже наряжений, але й не поглянув на него, а тілько прикликав мене, взяв за підбороду, поглянув на моє заплакане лице, погладив по голові, дав дуката, а по похороні казав мене з дрібкою моіх манатків спакувати, посадити на фіру і відвезти до Тернополя, до вуйка, брата небіжки мами. Решту, що було в домі, дідич задержав для себе як відшкодованє за те, що тато покрав.
ІІ.
Вуйко був бідний урядник магістратський і мав пять дочок — найстарша мала вже 28 літ, а наймолодша 15. Всі на порі, всі замуж хочуть, а ту ніхто ані руш до них не навертаєся. Бідні були дівчата. Без шкіл і науки, без маєтку, без ніякого ремесла окрім того нужденного шитя, тай ще без уроди, якісь косоокі, з великими губами, низенькі як полумацьки. А претенсіі були — всеж таки вони діти урядника, а йіх мати була шляхтянка, з обивательського дому. З простою робітницею стоваришуватися, се були би вважали страшенною ганьбою. Принести зо студні води або з поблизького склепу хліба — де там, нехай Бог боронить! Пять таких дівок, а ще служницю держали! А ту біда в хаті, батькова пенсія скупа. Ну, що я Вам буду розповідати, яке там житє було в тій хаті. Прокоштувала я єго цілі чотири роки, і знаєте... Може бути, що те, що я тепер роблю — і великий гріх. Але я думаю, що за те пекло, яке я вибула там у вуйка через ті роки, всі моі гріхи будуть прощені. Я свою кару ще перед гріхом відпокутувала.
Скоро тілько я війшла в хату, так зараз і почула, що починаєся для мене нове житє. Моі кузинки обступили мене, стискають, цілують, гладять по під бороду... "Ромця! Ромця! Ай-ай, як вона виросла, яка гарна!" Обзирають мене на всі боки, як якого звіря. І ховай Боже, погостили, кілька день водили на спацери, до знайомих і так, по місті. Все зо мною делікатно, лагідно. "Ромцю, а подай те!" "Ромцю, a принеси се!"
Я по кількох днях, побачивши, яка страшенна пустота в йіх житю, вічні тілько розмови о паничах, котрі не хотіли приходити, о сукнях, а як та убрана, а як ся, — почула якесь обридженє. Тих людей, про котрих вони говорили, я не знала, а дома, ще при мамі, тай потому по єі смерти, я привикла до праці — я вела ціле татове господарство. То й тут я рвалася до роботи. А йім тілько того й треба було. Зараз від першого служницю відправили, і я, на пів добровільно, а на пів за йіх просьбами, якось так незначно стала на єі місце.
— Пощо нам служниці? Правда, Ромцю? Ми й самі дамо собі раду! Студня близько, склеп близько, ну, а коло кухні та коло баліі нам також не першина!
Я згожувалася, бо воно було правда, і тілько дивувалася троха, чого вони мене за кождим словом так цілують і стискають, як коли б я кождій з них по дукатови подарувала.
— Правда, Ромцю, ми все будемо разом робити, будемо собі помагати, як сестри! Тиж наша сестричка, правда?...
І почалося таке, що я стала у них за служницю. Я була ще слабосила, підліток, але й не числилася зі своєю силою, двигала воду, прала що тижня йіх білизну, чистила чоботи вуйкови і паннам, варила йісти. Ніби то значилося, що й вони міні помагають, але така то була йіх поміч! Як білизна випрана і висушена, то візьмуть і попрасують. Як іти рано на торг до міста, то котра небудь іде зо мною: я несу кошик і закуплене (нераз приходилося нести на плечах), а вона платить і всміхаєся. "Ромцю, зроби се!" "Ромцю, зроби те!" "Ромцю, збігай туди!" "Занеси лист на почту!" "Купи татови тютюну!" Оттак від рана до пізноі ночи. І все делікатно, ласкаво. Що правда, коли ми йшли по ринку, то я мусіла держатися з заду, як служниця. Ба, далі почалось троха і з іншого тону.
— Ромка, якжеж ти помалу ходиш!
— Ромка, як ти довго сидиш при тій студни! А ту посуда не мита!
— Ромка, як ти довго чешешся! Що се ти так довго гуздраєшся, а наші сукні не вичищені лежать!
А у мене волосє було густе, роскішне, і справді треба було попрацювати над ним щодень, щоби довести єго до ладу. Бачу, що ніколи міні панькатися з моіми пишними косами, взяла тай пообтинала йіх. Як радувалися з сего моі делікатні кузинки, то й сказати Вам не можу.
— Ай, Ромця! Якаж вона ладна! Що за милий хлопчик! Ій Богу, хлочик!
І знов цілованє, гладженє по під бороду, устиски... Я знаю що се з доброго серця, але троха міні вже за богато було. Та що діяти — не було куди обернутися, чуюся здоровою, бачу, що й вони мною задоволені і що дня вираховують, кілько то видатків тепер ощаджуєся: і на платі для служниці (бо міні нічого не платили), і на живности і на дровах. Бачите, служниця на торг усе ходила сама, і аж тоді, як пішла від нас і панна стала зо мною ходити, показалося, що що дня ошукувала йіх на яких 20 або 30 кр., тай ще й пліхшу живність купувала. Ну, і топлячи в кухни, коли панни туди не заглядали, спалювала далеко більше дров, видаткувала більше омасти, ніж я. Ну, а справляти на мене нічого не потребували, у мене було досить гардероби своєі і по мамі, було й дещо грошей за продану татову гардеробу, котру я відйіжджаючи від пана спакувала разом до своєі. Ті гроші я берегла про чорну годину, не показувалася з ними дома і не говорила о них паннам, міркуючи, що не потрібно наражувати йіх на покусу, а себе на неприємність.
Особливо припав міні до серця вуйко. Дуже добрий був чоловік, сивий уже, згорблений і тихий тaкий, що ніколи дома єго не було чути. Верне з канцеляріі — аби єму обід подали, і ніколи було не скаже: се зле зварене, сего не люблю, як би міні того або того!... Ні, жадних гримасів! Зйість, ще й дочок утишує, щоб не гримасували, а дякували Богу й за те, що є. А потому, чи зима чи літо, сяде собі на кріслі, закурить люльку, і читає газету, доки не задрімає. Дочки в сусіднім покою скачуть, гуркочуть, хихикають та регочуться, а далі зберуться та цілою юрбою йдуть на спацер, а єму се байдуже. Так як той мельник привик до туркотаня питля.
Нераз, коли дочки повиходять, а тілько я сама стануся, кручуся по кухні або спрятую в покоях, він було стане і довго дивиться на мою роботу, пожалує мене:
— Бідна Ромцю, дитино моя золота! Чим я тобі відплачуся за твою щирість, за твою невсипущу працю?
Я мовчу, тілько очи на него витріщу — дурну з себе вдаю, бо й що єму маю сказати?
А він підійде, поцілує мене в чоло, а в самого аж сльози на очах.
— Віджив я при тобі, дитино моя! — каже. — І тілом і духом віджив. Давнійша служниця обкрадала нас, годувала всякою поганю. Дочки сварилися з нею день у день, але ані одна й рукою не рушила, щоби злому зарадити. А при тобі й на них якийсь встид найшов, хоч що небудь часом роблять. Господи мій, і що з ними буде, на кого вони надіються?
Видно було, що дуже турбувався своіми дочками, але не мав відваги сказати йім у очи ані слова, боявся йіх цокотаня. Тілько перодомною душу свою розводив, бо знав, що я все прийму і паннам нічого не скажу.
— Бог тобі заплатить, дитино моя, — повторяв він по кождій такій мові. — Бог тобі заплатить за все твоє добре серце, бо я, бідний, немічний чоловік, ніколи сего зробити не зможу!
III.
Минав рік за роком. Я підростала і моє положенє між незамужними кузинками ставалося чим раз гірше. Помимо ненастанноі праці я була здорова, крепка і весела. Не подобалося йім те, що я була красша від них усіх. Коли було йдемо на ринок за закупном, то хоч я одіта в брудну, пошарпану одіж, хоч панни наумисне не дають міні перед тим умитися ані розчесатися, то все таки прохожі паничі не дивляться на панну, а обертають очи за мною.
— Ромка, куди ти дивишся! — фукає на мене панна, коли я зустрінусь очима з поглядом якого молодого чоловіка. А сама, небійсь, аж благає очима у того самого панича: до мене! до мене! Та що, коли у єї очах, як казали, заздрість тліє, як іскра в попелі, а в мойіх веселість живим полумям горить. Се міні так йіх власний батько говорив.
На жадний прохід мене не то з собою не брали, а й самоі не пускали.
— Не можна! — говорили між собою. — Вона наша своячка, сирота, ми за неі відповідаємо. А йій уже з очей видно, яка дорога єі чекає, коли йій дати волю!
І при тім ззиралися одна по другій і всміхалися так якось погано, що я вся паленіла зо встиду аж до глубини душі, хоч і не знала, куди вони гнуть і що саме мене чекає.
Таким способом із слуги я перемінилася в невільницю. Зо мною вже не робили собі ніяких церемоній. "Ромка, як ти смієш говорити з нами, як з рівними?" "Ромка, марш до кухні!" "Розтовстіла на нашім хлібу і ще хоче з себе панну вдавати!" — от такі слова я тілько й чула від них. Почали попрікати мене і батьком злодієм, ба, почали й поштуркувати по куткам. Побачили, що я йім за богато, хоч я йіла тілько те, що після йіх обіду оставалося. Постановили не давати міні того, а купували для мене осібно картофлі, круп ячмінних або гречаних і казали варити се для себе в окремім горщику.
Від якогось часу завели такий звичай, що по четвергам просили до себе когось на гербату. Просили звичайно молодих паничів, студентів з висших кляс, урядників, військових. Я в такім разі не сміла показуватися з кухні, панни самі услугували, щоб показати, які то вони господині. Я нераз було забюся в темний куток кухні, поплачу троха, а далі плюну і слухаю до півночи, що вони там гомонять в покою. Панни моі цокочуть, сміються голосно; батька йіх не чути ніколи, він хоч про око також сидів при гостях, але я знала, що старий забившися в куток на своім кріслі з поручами, дрімає десь з люлькою в зубах.
Важко міні стане, коли послухаю того веселого гомону там в освітленім покою, коли уявлю собі всміхнуті лиця і блискучі очи паничів, і подумаю, що й я не гірша від них, а мушу оттут бовваніти в темній, брудній кухні. Але далі думаю: щож мають робити бідні дівчата, ті моі кузинки! Вони бояться, щоб я у них якого жениха не відбила. Бідність наша робить нас злими й завидющими, а не зле серце.
Одного такого четверга вже гості були зібрані, панни при них, я сама була в кухни, поралась. Звичайно коли гості приходили, панни стрічали йіх у кухни і старались так заступати, щоби жаден з них не міг міні придивитися. Ще й штуркне мене одна або друга і оберне лицем до кута. Так і думали ті гості, що у них якась стара служниця. А тепер сталось так, що коли вони там сиділи та чай пили, увішов ще оден гість, молодий офіцер, гарний такий, привітний. Перший раз мене побачив — і здивувався.
— А, кухарочка! — сказав весело, — нова кухарочка!
Тай хотів ущипнути мене за підборідє.
— Перепрашаю, — сказала я, чуючи раптом, що в моім нутрі щось бунтуєся, — ані кухарочка, ані нова. Я ту вже три роки!
— Ов, а я ані разу не бачив! — сказав він знимаючи плащ.
— А щож, буду для пана на виставі стояти? — відповіла я і принялась за свою роботу.
— Ну, ну, — каже він шептом і знов хоче погладити мене, — тілько не фиркайся! Так ти кажеш, що вже три роки ту служиш?
— Не служу! — відказала я різько, — я тут у свого вуйка.
Немов холодною водою облили єго ті слова. Став витріщивши широко очи і нічого більше не говорив, тілько по лиці якась тінь пробігла, видно, вдумувався в моє положенє. В тій хвили отворилися двері від покою, вбігла старша панна з тацою, і також остовпіла побачивши офіцера.
— А, пан ляйтнант! — скрикнула вона, не знаючи, чи радуватись єго приходови, чи гніватись на мене. — То так пан додержує слова? Чи то тепер у вас сема година?
— Даруйте пані, — сказав офіцер кланяючись, — мусів патролі розводити, то й запізнивсь.
— І вони пішли до покою.
Не знаю для чого я була дуже люта на него, аж сльози крутились у мене на очах, хоч рівночасно в душі я мусіла б була признатися, що він міні сподобався. В лиці єго видно було доброту і лагідність, а єго зачудуванє, коли почув, що я кузинка паннів, також свідчило на єго користь.
Попрятавши я сіла знов у своім кутику і прислухувалась гомонови гостей. Серце моє билося якось незвичайно і я старалася ловити ухом і розпізнавати єго голос. Говорив просто, без звичайного у многих офіцерів силуваного різького тону. Говорив коротко і мало. І се також міні подобалося.
На другий день перший раз панни накинулись на мене з лайкою. "Ти опудало, ти непотрібе, як ти сміла єму показуватися на очи!" Я заплакала і сказала, що я сему не винна, що прийшов несподівано і сам перший до мене заговорив. Що зачіпав мене так, як молоді паничі звичайно зачіпають служниць, се я встидалась і боялась йім казати. Змякли панни, почали мене цілувати, купили міні хустку за 5 ринських і просили, щоб я все, скоро гості зійдуться, гасила світло в кухні і сиділа в потемках. З усего я порозуміла, що офіцер той і йім дуже сподобався. Але якийже був йіх сум, коли на другий четвер він мимо запрошеня не явився. Тисячні здогади, кваси і гримаси, навіть на мене почали було гримати, коли в тім прийшов від него лист. Звинявся тим, що був комендерований на патроль.
За кілька день, коли я ранісько пішла по воду, чую, що хтось із заду кладе міні руку на плечі. Оглянулась — він.
— Добрий день вам, панно Ромуальдо! (Відкись і імя моє довідався!)
— Добрий день пану, — кажу і затремтіла чогось.
Почав іти поруч зо мною, хоч я несла коновки в обох руках. На вулиці було ще пусто. Мовчав добру хвилю і приглядався міні в поранковім півсумерку.
— Бідне дитя, — сказав вкінці. — Значить, вуйко не став для вас батьком.
— Мій вуйко добрий чоловік, — сказала я, не підводячи до него очей.
— Знаю, знаю, — сказав з лехким усміхом в голосі.
Знов помовчав. Ми вже були близько студні, при котрій стояли дві-три служниці.
— Ви ходите часом на почту? — спитав він paптом, немов прокинувшися з якоісь задуми.
— Вуйко посилає за газетою.
— Там на ваше імя є лист, poste restante. Ви вмієте читати?
— Ну, якжеж би не вміла?
— І не забудете? poste restante, саме імя, без прізвища. Прочитайте єго! Подумайте над тим, що вам пишу. Я не маю нагоди з вами говорити, то задумав написати вам. Прощайте!
І не дожидаючись моєі відповіді, він швидко пішов.
У мене мов камінь у груди заляг замісць серця.
— Лист до мене! Від него! І чого йому від мене треба? Ченьже нічого злого? Виглядає як чоловік поважний, котрий знає, що робить. А зла ніякого я єму не зробила, то за щож він мав би міні злом платити?
Тяжко міні було укрити своє зворушенє перед паннами. Весь ранок я була мов сама не своя, все дожидалась десятоі години, коли звичайно мене посилано на почту по газету для вуйка. Закотурмавши голову хусткою, я побігла на почту і протиснулася до деревяних крат, з за котрих експедиторка видавала листи poste restante.
— Прошу пані, чи нема там листу "Ромуальда"? — сказала я таким непевним і дрожачим голосом, що кількох панів, котрі також стояли перед кратками, ззирнулося до мене з насмішливими, як міні бачилось, поглядами.
Експедиторка почала перебирати листи в шафці.
— А відки се має бути лист? — спитала вона.
— Місцевий, — ледви вишептала я, закриваючи лице хусткою.
В тій хвили в руках моіх опинився невеличкий подовгастий лист. Я стиснула єго і вся затрусилась, немов би взяла в руку жменю приску. Вибігши з канцелярії, я стала при вікні таки там, в коритарі почтового будинку, щоби прочитати той лист. Я знала, що дома не буду мати змоги прочитати єго украдком. Дрожачою рукою я розірвала коперту і виняла аркушик білого листового паперу. Письмо було гарне, читке, але літери кілька хвиль немов скакали, немов палахкотіли у мене перед очима. Далі я вспокоілась троха і прочитала ось що:
"В тих днях я вийіжджаю до Перемишля і не буду більше в домі вашого вуйка. Не хочу навіть там бути — для чого, зараз доміркуєтесь. Я побачив ваше нещасне положенє і з вуйком вашим говорив о вас. Коли б я сказав, що люблю вас, то ви мали би право не увірити міні, бо як же можна полюбити когось, не знаючи єго близше? Для того я не буду говорити вам про любов, а тілько скажу ось що. Я бідний офіцер, з простого роду. Житє бурлацьке остогидло міні, хочеся закоштувати хоч троха тепла родинного гнізда. Родини власноі у мене нема, женитись без кавціі не можна, такоі дівчини, котра б зложила за мене кавцію і при тім була міні до вподоби, я певно не найду, а продаватися за кавцію в мужі такій, котроі я не можу любити — також не хочу. А тимчасом моя місячна плата хоч сяк-так вистарчає на удержанє родини. Щож маю робити? Правні дороги для мене замкнені, сама устава пхає мене на неправні. Я знаю вас як чесну дівчину і не повинен би користати з вашого сумного положеня. Але я знаю, що положенє те безвихідне і для того думаю, що ліпше вам буде статись моєю, хоч неслюбною дружиною, ніж вічною служницею своіх кузинок. Будемо жити разом, будемо обходитися тим, що маємо, а коли я дослужуся висшоі ранги, то уступлю зі служби і тоді поберемося. Не буду таіти перед вами, що се не лехка і не швидка річ. Але може трафитись війна, я можу в ній відзначитися, і тоді діло піде красше. Міркуйте як знаєте. Скажу вам тілько про себе дещо. Я чоловік простий, тихий, виріс у бідности, привик до скромного житя і праці, і коли правда те, що я чув про вас, то міні здаєся, що полюблю вас. Коли рішитесь іти зо мною, то будьте в суботу вечером з усіми своіми пакунками на двірци коліі. Я добуду вам білєт. На всякий спосіб в суботу вечером буду ждати на двірци. Коли не прибудете — ваша воля, я певно вам того за зле не візьму. А коли прибудете, так до побаченя!"
Як бачите, я добре вивчила на память той лист. Він і доси є у мене — одинока памятка мого щастя. Читаючи єго я чула, що вся обливаюсь румянцем, то знов блідну. Мене кинуло в дрож по прочитаню і я не знала, що з собою робити, куди сховати папір, куди йти і що думати. Міні пригадалося, як колись мама цілувала й пестила мене і вишукувала для мене що найкрасших і найбогатших женихів, а пізнійше, коли я почала підростати, все остерігала мене перед військовими. Міні пригадалися зачуті часом розмови кузинок про офіцерів, про йіх неморальне житє, про дівчат, котрих вони удержують а по якімось часі прогонюють і віддають на ганьбу, і міні страшно стало того листу, котрий я сховала на груди під корсеткою. Так і бачилось міні, що там заворушилася холодна гадюка. Але опісля погадала я про своє нужденне і безвихідне положенє, про те, що й самі моі кузинки не богато б надумувалися, коли б перший ліпший офіцер предложив йім те, що міні, — далі стало міні перед очима гарне, всміхнуте лице мойого офіцера, єго мяхкий голос, привітливі рухи, а особливо єго очи ясні, глибокі та щирі, і я вже тоді почула, що не устоюся против сеі першоі в мойім житю покуси, що піду туди, куди мене кличе надія хоч недовгого і дорого оплаченого щастя.
До суботи було ще три дни, але в тих трьох днях я майже нічого не думала над своєю будущиною. Я прожила ті три дни в якійсь ненастанній горячці, в якійсь нетямі, в страху і надіі ураз. А в суботу вечером, коли моі кузинки з батьком вийшли на прохід, я перебралася в що мала найліпше і зібравши своі річи в невеличкий пакуночок, пішла на дворець зелізноі дороги, не оглядаючись, не кажучи нікому ані слова, і тілько вже з Перемишля написала вуйкови лист, подякувала єму за хліб, за сіль, і сказала, що я пішла до нового обовязку.
V.
Та що я буду нудити Вас довгим оповіданєм! Офіцер мій був дуже добрий чоловік. За того півтора року, що ми жили разом, я не чула від него злого слова.
Після тяжкоі школи, яку я пройшла у вуйка, він був для мене як сонічне світло і тепло. Приголубив мене, звільнив від тяжкоі праці, дав віддихнути свобіднійше, говорив зо мною як з рівною, любив мене як сестру. За кілька неділь я віджила, прийшла до себе. Вийду бувало на місто — люде на мене оглядаються, а нераз чую, що й шепчуть паничі: "Що за гарна панночка!" Офіцер посправляв міні убранє, і видно, що любив мене, бо вишукував тисячні нагоди, щоб зробити міні приємність: приносив дарунки, книжки, цвіти.
Одно тілько сталося не так, як я думала: ми не жили разом. Йому велено з причин службових жити в касарни, — ну, а я не могла там бути з ним разом. Винайшов міні кватирку — оден покоік гарний, мебльований; стравувалась я у сусідки, жінки якогось ремісника, а він приходив до мене в вільні від служби часи, звичайно на ніч. Ми пили разом чай і розмовляли до півночи. Він оповідав міні про своє житє, про свою службу і єі трудности, про те, що дієся в світі. Я сиділа, очей з него не зводячи, і, бачилось, була б єго слухала всю ніч. Цілий день сидиш сама, читаєш, шиєш, у вікно глядиш, то й рада живому голосови людському. А він так гарно вмів оповідати!...
— Ромцю, ну розкажиж ти що про себе, — каже він було.
Я чула, що люблю єго, і в мні родилося бажанє удержати при собі єго любов, тож я не давалася ніколи просити. Міні хотілося показати єму, що я не така дурна та неосвічена гуска. Я росповідала найменші дрібниці зі свого житя з тим горячим бажанєм, щоб єго заняти, і нераз він слухає, слухає, тай почне мене цілувати, пригорне до себе тай каже:
— Бідна дитино! Чи то з тебе могло бути, як би доля була тобі всміхнулася!
Коли з часом вичерпалось усе, що я знала про своє житє, я росказувала єму те, що читала і передумала в день. І се також єго займало.
— Нудно тобі, моє серденько, — говорить він бувало, — та що вже діяти. Такі ми обоє бідні зійшлися. Ти думаєш, міні не ллєсь нераз вухами моя служба? Потерпімо, Ромцю, ще пару літ, чень то якось інакше буде.
— Милий мій, — кажу єму на те, — хіба я перед тобою жалуюсь на нудність? Міні не нудно. Я все собі найду роботу, то чого міні нудитися. А коли подумаю, з якого пекла ти мене вирвав і яка я тепер щаслива, то нераз приходить міні в голову Господи, чи не за много се щастя для мене? Знаєш, я від малку привикла боятися щастя і все думаю, що за кожде щастє прийдеся відпокутувати, як за яку тяжку провину. Принаймі міні доси все так трафлялося.
Бо жнивах єму прийшлось іти на маневри, і ми мусіли розстатися на пару неділь. Позаплачував він за мене все і прощаючись, не казав нічого, як тілько: "Не забудь за мене, Ромцю! Я тебе люблю!" Biрив міні, що я єго не зраджу, хоч і не знав ще, що у мене був плід єго любови. Я від кількох днів се спостерігла і не хотіла єму нічого казати, але тілько тепер почула в повні, як дуже я єго люблю. На єго слова я розплакалась і повисла на єго шиі, цілувала єго уста і очи, не можучи нічого промовити, як тілько:
— Милий мій!... Любий!... Золотий!...
Скучно було по єго відйізді. Духота в місті, порох. Вийду було за місто, над Сян, сяду на березі десь в такім закутку, щоб мене ніхто не бачив, тай цілими годинами дивлюсь на воду.
Ой сяду я на шпилечок —
Та рине вода, рине..
Ой і не дайте мене за нелюба,
Та нехай він загине!
Сі слова і мелодія так і снуються міні по голові, коли під моіми ногами мерехтить та ховзаєсь хвиля за хвилею, без кінця і спочинку. І думаєсь міні бувало: що се таке — вода? Для чого вона мусить усе бігти? Відки єі там у горах стілько набираєся? Нераз мене так і манило щось кинутися в єі таємничу, хрусталеву глибину. Підомною звільна плавали грубі, червонопері клені, увивалися срібні укліі, ліниво в глушині дрімали товсті коропи, та вигрівалася на самім бережку пажирлива щука, простягтись недвижно мов поліно, і я думала, що там у воді і житє і порядки мусять бути далеко ліпші, сумирнійші, ніж у нас. А інколи задивлюсь було на хвилі, і міні бачиться, що й ціле житє наше, з усім єго горем, з усіми радощами й надіями — не що інше, як ось така хвиля. Одна блискуча, друга мутна. Одна шумить і клекоче, друга тихо ледви чутно сковзне по поверхности і пропаде безслідно. Чиж не таке саме й житє наше? І хотілось би міні нераз кинутись у ті хрусталеві хвилі, пірнути в них і розплистись. І то не з біди, бо я тоді не бідувала. Відйізжаючи він лишив міні дещо грошей, заплатив за хату і страву, а якіж крім сего моі видатки? І про будуще я не думала. Я чула за собою опору — його, і бачила тілько одну ціль перед собою, щоб удержати при собі єго любов, осолодити єго житє. А коли часом міні хотілось пірнути в отих чистих хвилях, то тілько з якогось неясного почутя, що там було б міні якось дуже спокійно і любо, що я плила б кудись вічно без власноі волі і думки, гойдалась на хвилях і не потребувала б ані думати ані дбати ні о що.
Але ось минув місяць, скінчились маневри, він повернув утомлений, запилений, обшарпаний, але здоров і веселий. Прийшлось міні добре попрацювати, щоб привести до ладу єго білизну і убранє, але праця та була для мене правдивою роскішю. Він одержав кількодневний урльоп для спочинку і весь час просиджував у мене. Ми ненастанно розмовляли, оповідали собі про своє житє в розлуці. Він росказував, що бачив цісаря і що цісар навіть похвалив його за мудре виконанє якогось маневру. Ми радувались обоє, бо похвала цісарська і при авансі богато значить. Кілька разів ми ходили обоє на прохід, звичайно над Сян, на моє улюблене місце в лозах. Він справив собі удку і ловив рибу, але звичайно не міг нічого зловити. Та все таки ті дні були може найщасливійші в мойім житю. Сидимо було отак обоє поруч, глядимо на поплавок і не говоримо нічого, а тілько чуємо одно одного близькість і знаємо, що одно за одно готове все віддати.
Ну, ну, не смійтеся! Бувають такі хвилі в житю кождого чоловіка. Не конче тілько в книжках мусимо про них читати!
VІ.
— Слухай Ромцю! Міні дуже пити хочеся!
— І міні також, — сказала я.
Ми вертали власне з проходу на Сян. Він вже від кількох неділь повернув до служби, але коли тілько мав вільний пополудень, приходив до мене, я ждала єго вже одіта і ми йшли на Сян.
— Знаєш що, зайдімо сюда до реставрації на пиво.
Міні чогось ніяково стало при тих словах.
— А може б ліпше піти до дому і казати принести пива? — сказала я.
— Е, що то за пиво буде! Тут ліпше! Ходи лишень! Чи боішся?
Я нічого не відказала, хоть справді боялася не знати чого. Ми сіли при столі. Він замовив пиво. В хвили підійшов до нас офіцер, єго знайомий, проговорив до него кілька слів, салютував і пішов. Ще ми не допили пива, коли прийшов інший офіцер, присів коло нас, побалакав з ним і якось дивно впер очи в мене, при чім я запримітила, що мій Олесь змішався. Офіцер встав, салютував і пішов. І ми також пішли. Олесь був якийсь сквашений, мов сам не свій.
— Милий мій! — кажу до него, — тобі неприємно було, що той офіцер так уперто в мене вдивлявся?
— Дурень! — буркнув Олесь крізь зуби.
— Ні, любий, не говори сего, — сказала я. — Самі ми винні, що пішли до реставраціі, де всякому вільно в мене вдивлятися.
— Як би ти була моя слюбна жінка, то ніхто б не посмів. А так... А і так він, дурень, повинен мати на стілько делікатности!...
Я чула, що в груди єго кіпіло і варилося, що гнів здавлював єму горло, і аж тепер пізнала, як сильно він мене полюбив.
— Милий мій, — кажу єму, коли ми прийшли до дому. — Вспокійся! Забудь про се! Я тобі скажу щось веселійшого!
— Що таке? — понуро промовив він.
Мене холодом обдали ті слова і той тон і той погляд, яким він змірив мене, і я рада б була цофнути своє слово і лишити признанє на ліпшу хвилю, але годі було. Я обняла єго за шию, нахилила до себе єго голову і шепнула єму до уха ті слова, котрі мене саму нераз наповняли якоюсь несказаною радістю і втіхою.
Його вони зовсім не врадували. Якась нехіть і трівога, щось навіть немов обриджене проблиснули в єго очах. Страшенно заболів мене той погляд. Але і недобрий вираз єго і біль у мойім нутрі тревали тілько хвилину.
Він прояснів, обняв мене, почав цілувати і розпитувати, як, що, коли. І міні було любо звіритися перед ним з тайною, про котру я доси нікому ані слова не сказала. І який він був милий, коли по якімось часі почав говорити про ріжні прибори, протрібні для ожиданого гостя, і то так поважно, немов бо той гість мав уже завтра прибути. І як сердечно ми обоє сміялися, коли я сказала єму, що такі і такі прибори я вже вільними хвилями поприлагоджувала, такі і такі знайомости поробила, значить, єму тут нічим турбуватися.
Чудесно провели ми той вечір. Випили бутельчину вина за здоровлє будущого, жартували, навіть на спів зложилися голосами. Але я почула, що від того часу з ним зайшла якась зміна. Часто бував понурий, мов згризений. Нераз серед розмови уривав на півслові, немов туманів або шукав розбігшихся думок. А про своє житє в касарні, про своі відносини до інших офіцерів ніколи ані слова. Навіть просив мене, щоб єго ніколи про те не питати. З того я доміркувалася, що мусів мати якісь неприємности, і мучилась тою думкою, що може се все із за мене.
І так межи нами звільна почала залягати темна хмарка. Кожде з нас мало якусь гризоту, котрою боялось чи не хотіло поділитися з другим. Одно тілько вязало нас — думка про будуще дитя. Ми розмовляли о нім як о чімсь, що вже є, бігає, гомонить і смієсь, любувались ним, турбувались, щоб де не вдарилось, не впало, не перестудилось, обговорювали, що треба буде змінити кватиру, приняти служницю, міркували, кілько се буде коштувати. І в усего того я бачила одно, що він мене любить, і почувала ще більшу вдячність і любов для него.
Надійшла зима, і він опять почав рідше бути у мене. Служба зупиняла єго. Нераз бувало так, що й цілий тиждень не міг явитися. Я познайомилася з кількома сусідками — жінками ремісників та зарібників, бо до "пань" урядничок та професорок боялася підходити, чуючи, що могли б мене відіпхнути. А серед тих темних і бідних жінок я найшла більше щирости і поради. Я стрібувала навіть через них перепитувати за деякою роботою, щоб заробити що небудь на удержанє своє і своєі дитини. Я вміла шити і брала шитє до дому. Далі через одну служницю, що услугувала у одного професора, міні трафився добрий заробок — переписувати на чисто якусь книжку, що той професор сам написав. Я пишу гарно і швидко, і присівши твердо до роботи, за два місяці заробила щось пятьдесять ринських. Олесьови я нічого не казала про своі заробітки; боялась, щоб він не прогнівався. Довідавсь однакож по якімсь часі, мабуть від того самого професора, взяв мене на екзамен і розвідавши все, нічого не сказав, тілько поцілував у очи і опісля якось сумно замислившись прошептав: "Бідне дитя!"
В червню в кінці я родила. Дитя було гарне як ангел, але міні було невесело глядючи на него. Аж тепер я почала думати над своєю будущиною і будущиною своєі донечки. Що з неі буде? Чи то само що з мене? І я, що доси нераз Богу дякувала за своє щастє, раптом почула якусь несказану трівогу. Боже мій! І щож таке я на самім ділі? Удержанка і більше нічого! Чи щиро чи нещиро говорить Олесь про свій будущий аванс, про намір одружитися зі мною, а все таки тепер справа через се не змінюєся. Тепер я зрозуміла милосердні погляди, таємні зітханя та похитуваня головою моіх сусідок, бідних зарібницьких жінок, зрозуміла ті уривані слова, коли річ зайшла про Олеся, ті шептаня, коли в хату війшла яка нова сусідка, ті тисячні подробиці, котрі хоч і не були призначені на те, щоб мене шпигати і ранити (ті жінки дуже добре розуміли моє положенє, бо більша часть із них і самі через него перейшли в свойій молодости), та все таки дуже боліли і смутили мене.
Олесьови я нічого не говорила про своі муки, бо і по що? Коли він мене любить — думалось міні, — то певно й сам так само мучиться, а коли ні, то не стоіть. А він справді мучився. Маленьку нашу цілував і милував як мати, не як батько, і часом я бачила, що коли дивився на неі сплячу, то сльози наверталися у него на очи. І що міні було єму говорити? Оставалось тілько ждати і бути терпливою.
VІІ.
По трех місяцях дівчинка наша вмерла.
Олесь зачав рідше бувати в мене. Літні марші, далі маневри, далі знов якась служба цілими тижнями, а далі й по довше не бував у мене. Наші стрічі були холодні і короткі. Здавалось, що зі смертю дитини улетіло наше щастє і те тепло, котре давнійше проймало нас обоє, коли ми були з собою. По маневрах він захорував і пролежав більш місяця. Написав міні, щоби я сиділа дома і не важилася приходити до него. Що я витерпіла за той час!...
Аж на третім тижні я дізналася, що він мав поєдинок із за мене. Ті офіцери, що тоді підходили до нас в реставраціі, здибавшися з пим підчас маневрів (вони були львівські) почали розпитувати єго про ту даму, що з ним сиділа і чому він йім йійі не представив, і при тім сказали про мене щось такого, що Олесь визвав йіх обох на поєдинок. Отже одного він ранив, а другий ранив його, і то досить небезпечно. Се я дізналась від одного жовніра з єго компаніі, котрого просто зачепила з вікна.
Я не могла довше витримати, побігла до него. З тяжкою бідою я вимогла, що мене до него допустили. Він лежав на постели, блідий як крейда, помарнілий. Куля попала єму в грудь і тілько дивним случаєм не положила єго на місці трупом.
Ридаючи припала я до него, цілувала єго ноги і руки. І він розплакався.
— Ну, чого ти! Чого ти! — повторяв. — Тут тобі не можна бути. Іди до дому, я тобі напишу.
Довго я не хотіла вступитися, аж коли прийшов доктор і сказав міні, що він буде здоров, але тепер ще потрібно єму спокою, я пішла.
Він не писав міні, але по кількох тижднях сам прийшов. З якою нетерпячкою, з яким неспокоєм я ждала єго! Якими чудовими фарбами малювала собі першу стрічу з ним по тій страшній пробі, як кріпко божилася, що все, все житє своє, працю і всі помисли віддам для него! А коли прийшов і глянув на мене і мовчки сів на крісло — я від разу почула, шо між нами все скінчене, що нам треба розстатися, що те, що дальше буде, то буде тілько довше чи коротше прощанє.
Прощанє вийшло коротке. Він сказав міні зараз, що єго аванс пропав тепер на довгий час і що єго за кару перенесено до Араду — пильнувати військової тюрми, і що він за тиждень мусить вибиратися в дорогу.
Я вислухала єго слів, як холодний стовп. Він почав потішати мене, говорив, що ніколи про мене не забуде, що буде міні писати, — але я знала, що й він сам потребує потіхи. Я тілько плакала. Ми розсталися добрими приятелями. Відйіжджаючи він дав міні трохи грошей на житє і пару листів до свойіх знайомих і радив пошукати собі якого обовязку.
Я спродала дещо зі своєі гардероби і на разі не потребувала журитися житєм, могла в крайнім разі переждати пару неділь, поки би щось добре трафилося. Але обовязок трафився зараз, у того самого професора, котрому я переписувала книжку. Професор був добрий чоловік, але жінка єго почала ревнувати мене до мужа, і по двох місяцях, серед зими, я мусіла виступити зі служби.
Я кинулась до других Олесьових знайомих, до котрих мала листи, але нажила тілько прикростей і сорому, що плюнула на все. Всі вони знали мою історію, всі ззиралися на мене, як на звіря, посилали мене одні до других, щоб усі побачили ту "лайдачку, що звела і знищила такого доброго і спосібного чоловіка". Ті слова сказав мені при кінці оден старий ротмістр, до котрого мене також послано за обовязком.
Після сего я вже дальше не ходила, а пойіхала Львова. Тут я зупинилася в однім з жидівських готелів і почала знов старатись о якийсь обовязок. Але обовязку не було, грошей не стало, пару день я бігала як одуріла, цілий день опісля сиділа в отупіню в свойім покоіку, поки до мене не підійшов кельнер не сказав міні кількох слів. Я останками крови вся почервонілася від тих слів, скочила мов на грани, але кельнер не вступався, я не втекла, не могла втекти нікуди від своєі долі...
Я нераз бачила, як галузка відірвана від дерева плине по воді, доки не попаде в крутіж. І ту ще з разу пливе вона спокійно, описує далекі круги; але чим далі, тим круги вузші, рух єі швидший, поки течія не змеле нею і не кине в спінене гирло, де вона й пропадає. Чи винна гилька, чи винна вода, що так воно дієся?...
Львів, 20 марта до 9 цвітня 1890.
12.11.1890