[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С.28—35]
І.
Малий Мирон — дивна дитина. Батько втішаєся ним і каже, що він чудово-розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Тай ще Миронів батько — чоловік уже в літах, ледво дочекався дитини, і значиться, яка там будь собі дитина, все вона у него золота і розумна і гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон "якесь не таке як люде": іде тай розмахує руками, гуторить щось сам до себе, возьме прутик, швякає по воздусі, або стинає головки у бодяків та ластівячого зіля. Серед других дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відозвеся о чім небудь, то говорить таке, що старші як почують, то тілько плечима стискають.
— Василю — говорить малий Мирон до малого Василя — ти доки вмієш рахувати?
— Я? а доки маю вміти? Пять, сім, парканадцять.
— Парканадцять! ха, ха, ха! А то кілько парканадцять?
— Ну, кількож має бути? Я не знаю!
— Та то ні-кілько. От сядь лишень, будемо рахувати!
Василь сідає, а Мирон починав рахувати, ковтаючи за кождим разом бучком о землю: Оден, два, три, чотири...
Василь слухає, слухає, а далі встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, ковтає і рахує далі і далі. Надійшов старий Рябина, кахикає, крекче і охає, — Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близь него, слухає, слухає... Мирон дорахував уже до чотириста.
— А ти невітцівська дитино, е! — сказав старий своім звичайним троха носовим голосом, — а ти що робиш?
Малий Мирон аж звергся і обернув залякані оченята на старого Рябину.
— Та ти землицю святу бєш, е? Ти не знаєш, що землиця наша мама? Дай сюда той бучок!
Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від него старий. Рябина шнурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав єму рахунок.
— Іди до дому та "Отче наш" говори, е-е-е, аніж маєш такі збитки робити! — сказав старий з суворим видом і пошкандибав далі. Мирон довго глядів за ним, все ще не можучи зрозуміти, за що се старий прогнівався і чого від него хоче.
II.
Малий Мирон над усе любить бігати сам по зелених, цвітастих лугах, поміж широколисті лопухи та прекрасний полевий ромен, любить упиватися солодким запахом росистоі конюшини та квітчатися прилипчастими лопуховими гузиками, котрих так і насиляє на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру загорода треба йти на пастівник, невеличка, супокійна підгірська річечка, з глибокими, стрімками та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрібними плиточками, оброслими мягким, зеленим водоростом, довгим, мов зелені шовкові пасма, — тота річка, то правдива роскіш, то сильну принада для Мирона. Там він цілими годинами любить сидіти, запхавшися в високий зелений косітник або між густе, лапасте листе надбережного підбілю. Сидить і вдивлюєсь у плюскотячу воду, в мигаючу під напором хвилі траву, в ковбликів, що час від часу вилазять зі своіх печер або випливають з глибшого плеса, нипають по дні, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу, вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повітря тай утікають чим борше в свою криівку, немовби закоштували незнати якоі присмаки. А тим часом сонце жарить з безоблачного, темно-блакитного неба, гріє Миронови плечі і все тіло, але не пече єго за широким листом. Любо єму. Невеличкі єго сірі оченята живо бігають, дитиняче чоло стягаєся, — думка починає рушатися.
— От сонічко, — чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То певно в небі лиш така невеличка дірка прорізана, що єго лиш тілько видно! Але зараз же в єго голові заворушилася і друга думка.
— Ба а як же воно? Сходить, там дірка мала; заходить, то і там дірка. Хібаж дірка разом з сонцем по небі ходить?
Се не може єму поміститися в голові і він обіцює собі, що скоро до дому, то зараз запитаєся татуня, яка то в небі на сонце дірка прорізана?
— Мироне! Мироне! чути з далека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопився, збіг із беріжка над бродок, щоби перейти через річку, тай нараз зупинився. Богато разів уже він переходив через річку, тай нічого, а тепер нараз нова поява впала єму в очи. Він стояв як раз проти сонця і дивлячися в воду, побачив нараз замісць плиткого дна, камінчиків і мягких зелених пачосів водоросту — одну бездонно глибоку синяву. Він не знав ще, що се небо з води всміхаєся до него, і зупинився. Як же ту йти в таку глибінь? І відки вона взялася нараз? Він став і почав уважно розглядати глибінь. Все однако. Він присів. Однако, — тілько при беріжку видно знайомі камінчики тай чути звичайний любий журкіт води на броді. Він повернувся лицем у другий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий як був. Се відкритє і втішило і здивувало єго. Він почав повертатися на всі боки, пробуючи і втішаючись дивним явищем. А про мамин клик і зовсім забув!
І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись то повертаючись над бродом, але лізти в воду все якось не смів. Усе здавалося єму, що ось-ось серед плиткого, камінчастого броду земля розскочиться, і зіне бездонна, блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в ній мов трісочка кинена в глибоку темну криницю. І хто знає, як довго був би він стояв над бродом, як би не був надійшов сусід Мартим, що з вилами і граблями квапився до сіна.
— А ти чого ту стоіш? Он тя мати кличе! Чому не йдеш до дому?
— Та я хочу йти, але боюся.
— Чого?
— Та от, адіть! — І він показав бездонну синяву в воді. Мартим не порозумів.
— Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.
— Плитко? — спитав недовірливо Мирон. — А от яка глибінь!
— Глибінь? Ади, що не глибінь, — сказав Мартим, і як був у ходаках, так і перейшов через брід, мало й замочивши йіх. Той перехід Мартима осмілив і Мирона і він перейшов через воду і побіг горі огородом до дому.
— Який се дурний хлопець! Пять літ має, а ще броду боіться, — пробовкнув сусід, і пішов до сіна.
ІІІ.
А коли літом усі старші з хати підуть у поле, Мирон лишаєся сам, але не в хаті. В хаті він боіться. Боіться "дідів у кутах" т. є. тіней, боіться череватого комина, чорного в нутрі від саджі, боіться грубоі деревяноі клюки вбитоі в віконце, що в повалі для пропусканя диму від скіпок, котрими світять зимою. Мирон лишаєся на дворі. Там він може собі гуляти, рвати зілєчко і розщипувати на кусники, будувати хатки з трісок і патичків, що на дривітни, або і так собі лежати на приспі та грітися на сонці, та слухати цвіркоту воробців на яблінках, та глядіти на синє небо. Любо єму, і на дитиняче чоло знов немов хмарка набігає — се думка надходить.
— А чим то воно чоловік усе видить? і небо і зілє і тата з мамою? — таке питанє насуваєся єму ні з відси, ні з відти. — Або чим чує? Он каня кевкає, кури кудкудачуть... Що то таке, що я тото чую? Єму здаєся, що все то чоловік діє ротом, і видить і слухає. Рознимає рот: так і є, видно все, чути все...
— А може ні? Може очима?
Зажмурює очи. Ов, не видно нічого. Рознимає: видно і чути. Зажмурює знов — не видно але чути.
— Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? Знов рознимає і затулює рот — чути! Далі очи — все чути. Аж ось прийшла думка — заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути ні кудкудаканя курей, ні кевканя кані. Віднимає пальці — чути кудкудаканє, а шуму нема. Другий раз — то само.
— Що то таке? міркує сам собі Мирон. — Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудаканє, а пальцями чую шум! Аякже, аякже.
Пробує раз і другий — так, зовсім так!
А коли поприходили женці на полуднє, він підскакуючи біжить до батька.
— Татуню, татуню! Я щось знаю!
— Та що таке, моя дитино?
— Я знаю, що чоловік очима видить.
По батковім лиці перебіг усміх.
— А вухами чує кудкудаканє, а пальцями шум.
— Як, як?
— Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тілько шум.
Батько зареготався, а мати остро позирнувши на Мирона, сказала намахуючи єму ложкою:
— Іди приблудо, іди! Такий парубок великий, що вже би далі женився, а такі дурниці говорить! Чому ти ніколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопаті вивіз?... Таже чоловік усе чує вухами, і шум і кудкудаканє.
— А чомуж не чує разом? Тілько як не затикати вух, то чує кудкудаканє, а як заткати, то чує шум? — запитав малий. — От потрібуйте самі! — І він справді для перекони заткав своі вуха пальцями.
Мати проворкотіла ще щось, але відповіди на те питанє не найшла.
IV.
А вже найбільша була біда Миронови з тим мисленєм! Не вмів мислити, тай годі. Що тілько бувало скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто небудь другий каже єму:
— Та чому ти, тумане вісімнадцятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той бовтом бовтає!
І що вже бідний Мирон не намучився, щоби вимислити і відтак сказати щось розумного, — ні, не мож, тай годі. Бідний Мирон прийшов до того переконаня, що він не вміє мислити!
Ото раз сидить уся родина при обіді круг великого стільця на серед хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всі йідять єі мовчки. Малий Мирон укусив разів зо два, а далі задивився на те, що так тихо стало в хаті, ніхто й слова не скаже. Ні відси ні відти здаєся єму, що іменно тепер єму випадає щось сказати. Але що би ту такого? Треба наперед розмислити, а то всі будуть сміятся, ще й мама насварять. Що би ту сказати? І малий Мирон зачинає мислити. Ложка як ніс єі від рота до миски, так таки застила в повітрі враз із рукою. Очи недвижно вперлися в пустий простір, а далі мимовільно зупинилися на образі Матери Божоі, що висів на стіні; губи тілько рушаються, мов щось шепчуть.
Слуги побачили се, ззирнулися поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дівка-служниця шепнула навіть до старого Івана:
— Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.
— Ба, не знати, — почав звільна Мирон, — чого тото свята Матінка дивиться, дивиться, а капусти не йість?...
Бідний Мирон, хоть і як мучився, не міг нічого ліпшого придумати, може для того, що єго на силу заставляли думати "так як люде".
Сміх, регіт, звичайна нагана матери враз із "туманом вісімнадцятим", — бідний Мирон заплакав.
— Та щож, коли я не вмію мислити так, як люде! — сказав він обтираючи сльози.
V.
Що з нього буде? Який цвіт розівєся з того пупінка? Се і проповісти не тяжко. Лучаються по наших селах доволі часто такі дивовижні появи. Все у них з маленьку не так як у людей: і хід і обличє і волосє і слова і вчинки. А коли прийдеся такій дитині вік жити під тісною сільською стріхою, без ширшого досвіду, без яснійшого знаня, коли від малку нетямучі родичі почнуть натовкати в неі все на такий спосіб, "як звичайно у людей", то йім і удасться придавити вроджений нахилок до своєрідного; всі неуживані і приголомшені спосібности дитини заніміють і занидіють в завязку, і з малого Мирона вийде кепський господар, або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре єго до злого, не можучи розвитися в добро, — стане він забіякою, ворожбитом віруючим у власні привиди і буде туманити людей із щирого серця.
Але коли така дитина натрафить на любячого, і, що головне, не дуже вбогого вітця, котрий схоче і зможе потягнутися з остатного, щоби свойій дитині отворити очи і світ, то тогди — щож тогди? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так, як звичайно розуміють люде кращу долю? Коби не так! В школі дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свіжим повітрєм, і скінчить на тім, що переймеся правдами науки і забажає перевести йіх в житє. І стане малий Мирон горячим проповідником тих правд, понесе йіх між темних і погибаючих, під рідні сільські стріхи... Ну, і незавидна чекає єго доля! Навістить він і стіни тюремні і всякі нори муки та насиля людей над людьми, а скінчить тим, що або згине десь в бідности, самоті та опущеню на якімось піддашу, або з тюремних стін винесе зароди смертельноі недуги, котра перед часом зажене єго в могилу, або стративши віру в святу, високу правду, почне заливати червяка горілкою аж до цілковитоі нетями. Бідний малий Мирон!...
1879.
11.11.1890