[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С.35—42]
Був Гриць премудрий родом з Коломиї.
Вчився барз добре на філософії.
Стара співанка.
І.
Гуси зовсім нічого о тім не знали. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку відвести Гриця до школи, не знали гуси о тім намірі. Тим менше знав о нім сам Гриць. Він, як звичайно, встав рано, поснідав, поплакав троха, почухався, взяв прут і підскакуючи погнав гуси з обори на пасовиско. Старий білий гусак, як звичайно, наставив до него свою невеличку голову з червоними очима і червоним широким дзюбом, засичав різко, а відтак таракаючи о чімось з гусками, пішов передом. Стара грива гуска, як звичайно, не хотіла йти в ряді, але попленталася поза мостом і ровом, за що Гриць швякнув єі прутом і назвав "лупярем", — так він мав звичай називати все, що не піддавалося єго високій власти на пасовиску. Очевидна річ затим, що ані білий гусак, ані грива гуска, ані в загалі ніхто з цілоі череди — як йіх було двадцятеро і пятеро — так ані одно не знало о близькім перенесеню йіх владника на інше, далеко не так почесне становище.
Тож коли нагло і несподівано надійшла нова вість, с. є коли сам батько, ідучи з поля, закликав Гриця до дому і там віддав єго в руки матери, щоби єго вмила, вичесала і вбрала, як Бог приказав, і коли відтак батько взяв єго з собою і не кажучи ні слова попровадив трепечучого долі вигоном, і коли гуси побачили свого недавного поводатора, зовсім у зміненім виді, в нових чобітках, в новім повстянім капелюшку і червоним ременем підперезаного, піднявся між ними наглий і дуже голосний окрик зачудуваня. Білий гусак підбіг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотів єму добре придивитися; грива гуска також простягнула голову і довгий час не могла і слова вимовити з наглого зворушеня, аж вкінци швидко вицокотіла: Де-де-де-де?
— Дулна гуска! — відказав гордо Гриць і відвернувся, немов хотів сказати: — Еге, чекай лише, не в такі я тепер пани вскочив, щоби ще став відповідати тобі на твоє гусяче питанє! А впрочім може і длятого не відповів, що сам не знав.
Пішли горі селом. Батько нічого і Гриць нічого. Аж прийшли перед обширний, старий будинок під соломою, а з комином на верха. До того будинку ішло богато хлопців, таких, як Гриць, або й більших. По за будинком по городі ходив пан в камізельці.
— Грицю! — сказав батько.
— Га! — сказав Гриць.
— Видиш тоту хату?
— Видзу.
— Памятай собі, се школа.
— Ба, — сказав Гриць.
— Ту будеш ходити вчитися.
— Ба, — сказав Гриць.
— Справуйся добре, не пустуй, пана професора слухай. Я йду, щоби тебе записав.
— Ба, — сказав Гриць, майже нічого не тямлючи, що говорив батько.
— А ти йди з отсими хлопчиками. Возьміть єго, хлопчики, з собою!
— Ходи! — сказали хлопчики і взяли Гриця з собою, коли тим часом батько пішов у город поговорити з професором.
ІІ.
Увійшли до сіней, в котрих було зовсім темно і страшно воняло торічною гнилою капустою.
— Видиш, там? — сказав до Гриця оден хлопчик, показуючи в темний кут.
— Видзу, — сказав тремтячи Гриць, хоч зовсім нічого не видів.
— Там яма, — сказав хлопчик.
— Яма! — повторив Гриць.
— Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в тоту яму і будеш мусів сидіти цілу ніч.
— Я не хоцу! — скрикнув Гриць.
Тим часом другий хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засміялися, а відтак перший, налапавши шкільні двері, сказав до Гриця:
— Застукай до дверей! Борзо!
— На що? — спитав Гриць.
— Треба! Ту так годиться, як хто перший раз приходить.
В школі був гомін, мов в улию, — але коли Гриць застукав кулаками до дверей, зробилося тихо. Хлопчики звільна отворили двері і втрутили Гриця до середини. В тій хвили залупкали добрі березові різки по єго плечех. Гриць дуже перепудився і зверещав.
— Цить дурню! — кричали на него сміхованці- хлопці, що почувши стук, засіли були за дверми і зробили Грицеви тоту несподіванку.
— Ой-ой-ой-ой! — верещав Гриць. Хлопці злякалися, щоб не почув професор і почали Гриця зацитькувати.
— Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, то того треба по плечех постукати. Ти того не знав?
— Не-е-е зна-а-в! — відхлипнув Гриць.
— Чому не знав?
— Бо я-а-а пе-е-лсий ла-а-з у школі.
— Перший раз! а! — скрикнули хлопці, мов здивовані тим, як можна перший раз бути в школі.
— О, то треба тебе погостити! — сказав оден, поскочив до таблиці, взяв зі скриночки добрий кусник крейди і подав Грицеви.
— На, дурню, йідж, а борзо!
Всі мовчали і в ожиданці гляділи на Гриця, що обертав у руках крейду, а далі поволеньки вложив єі в рот.
— Йідж, дурний, а борзо! — напоминали хлопці, а самі дусились зо сміху.
Гриць почав хрупати і на силу ззів крейду. Регіт у школі роздався такий, аж вікна задзвеніли.
— Цого смієтеся? — спитав здивований Гриць.
— Нічого, нічого. Може хочеш іще?
— Ні, не хоцу. А що то таке?
— То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такий, то дуже добре.
— Ой, не дузе добле, — сказав Гриць.
— Бо ти ще не засмакував. То годиться кождому йісти, що перший раз приходить до школи.
В тій хвили увійшов професор. Усі хлопці, як сполошені воробці, попирскали до лавок, тілько Гриць остався, з слезами в очех, і з губами забіленими крейдою. Професор грізно зблизився до него.
— Як називаєшся? — крикнув.
— Глиць.
— Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавці не сидиш? Чого плачеш? Чим забілився? Га?
— Та я йів єлусалим.
— Що? який єрусалим? — допитувався професор. Хлопці знов аж дусилися зо сміху.
— Та давали хлопці.
— Котрі хлопці?
Гриць озирнувся по хаті, але не міг нікотрого пізнати.
— Ну, ну! Іди сідай, і вчися добре, а єрусалима більше не йідж, бо будеш битий!
III.
Почалася наука. Професор говорив щось, показував якісь дощечки, що на них були понамальовувані якісь гачки та стовпки; хлопці час від часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нічого того не розумів. Він навіть не зважав на професора, а дуже смішними видались єму хлопці, що сиділи довкола него. Оден довбав пальцем у носі, другий з заду раз-у-раз старався уткнути невеличке стебелце Грицеви в ухо, третій працював довгий час дуже пильно микаючи зі свого старого кафтана латки, нитки та остроки; вже йіх перед ним на спідній дошці лавки лежала ціла купа, а він усе ще микав і скуб зо всеі сили.
— На що то микаєш? — спитав Гриць.
— Буду дома з бовщом йісти, — відповів шепеляво хлопець, і Гриць довгий час думав над тим, чи случайно не здурив єго сей хлопець.
— Але бо ти, Грицю небоже, нічого не вважаєш, —крикнув на него професор і покрутив єго за вухо, так що Грицеви мимоволі аж сльози стали в очех і він так перепудився, що довгий час не тілько не міг уважати, але і зовсім о світі не тямив. Коли нарешті отямився, хлопці вже починали читати склади на подвижних табличках, котрі розкладав і складав професор. Вони невтомимо по сто раз співучими голосами повторяли: "а-ба-ба га-ла-ма-га". Грицеви не знати чому, дуже се сподобалося, і він почав своім пискливим голосом на випередки кричати: "а баба галамага". Професор уже готов був узнати єго дуже пильним і спосібним хлопаком і хотячи ще ліпше переконатися о тім, переставив букви. Несподіваним способом він виставив перед учениками букви "баба", але Гриць, не дивлячися на них, а тілько на професора, тонким співучим голосом крикнув: "галамага". Всі зареготалися, не виключаючи і самого професора, тілько Гриць здивований оглянувся і знов на голос сказав до свого сусіда: Цому не клицис "галамага"? Аж тогди бідолаха отямився, коли професор потягнув єго за понятливість різкою по плечех.
— Ну, а чого тебе там в школі навчили? — спитав батько, коли Гриць в полуднє вернув до дому.
— Вцилисьмося "а баба галамага", — відповів Гриць.
— А ти вмів? — запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.
— Тазе вмів, — відповів Гриць.
— Ну, так мені справуйся! — заохотив отець. — Як ту в селі вивчиш, то підеш до міста до більшої школи, а відтак вийдеш на попа. Жінко, а дай но єму що йісти.
— Ба, — відповів Гриць.
IV.
Минув як раз рік після того важного дня. Блискучі надіі батька на Грицеву будущину давно розвіялись. Професор прямо єму сказав, що Гриць "туман вісімнадцятий", що лучше зробить, коли відбере єго до дому і назад заставить гуси пасти. І справді, по році шкільноі науки Гриць вертав до дому як раз такий мудрий, яким був перед роком. Вправді "а баба галамага" він вивчив докладно на память і нераз навіть у сні з уст єго вилітало се дивовижне слово, що становило немов перший поріг усякоі мудрости, котрого єму не судилося переступити. Але далі поза те слово Гриць в науці не поступив. Букви якось мішалися перед єго очима і він ніколи не міг спізнати йіх з лиця, котра ш а котра т, котре "люде" а котре "мисліте". Про читанє вже ніщо й говорити. Чи причина тому була в єго непонятливости, чи в кепськім навчаню професора, сего не знати; то тілько певно, що крім Гриця таких "туманів вісімнадцятих" між тогорічними школярями було 18 на 30 і всі вони підчас того шкільного року заєдно робили собі блискучі надіі, як то буде гарно, як вони увільняться від щоденних різок, позаушників, штурканців, "пац" та "попідволосників", і як покажуться знов у повнім блеску своєі поваги на пасовищи.
А вже хто як хто, а Гриць запевно найбільше і найчастійше о тім думав. Проклятий буквар, що єго він за час цілорічноі натуги над науковими питанями пошарпав і пофалатав трохи не на січку, прокляте "а баба галамага" і прокляті професорські причинки та заохоти до науки так надойіли єму, що він аж вихуд та поблід, і ходив увесь час мов сновида. Наконець змилувався Бог і післав місяць липень, і змилувався батько та сказав одного ранку:
— Грицю!
— Га? — сказав Гриць.
— Від нині вже не підеш до школи.
— Ба! — сказав Гриць.
— Здойми чоботи, капелюх і ремінь, треба сховати про неділю, а ти запережися личком, возьми лупку на голову, та жени гуси пасти.
— Ба! — сказав радісно Гриць.
V.
Гуси, звичайно — дурні гуси, і сим разом не знали про радісну зміну, яка йіх чекала. Через цілий рік Грицевоі шкільноі науки йіх пас малий сусідський хлопчик Лучка, що звичайно тілько й робив на пасовиску, що копав ямки, ліпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей він не дбав зовсім і вони ходили самопас. Нераз йім лучалося зайти в царину і тогди від пошкодованого приходилось йім витерпіти богато проклять, а навіть побоів. А крім того нещастє кілька разів того року зловіщим крилом перелетіло понад чередою. Пять молодих гусаків і десять гусок господиня попродала в місті; важко прийшлось остаючим розлучатися з ними. Стару попеласту гуску забив хворостиною в шкоді сусід і в варварській безсердечности припяв бездушного трупа за лапу до тоіж хворостини, волік єго так через ціле пасовиско, а відтак кинув господареви на обору. А одного молодого гусака, красу і надію череди, забив ястріб, коли раз відблукався від своєі рідні. Але про всі ті тяжкі і невіджалувані страти череда сего року була більша ніш торік. Дякувати білому гусакови і гривій гусці, тай ще двом чи трем молодим єі донькам, череда сего року виносила звиш 40 штук.
Коли Гриць появився між ними з прутом, знаком своєі намістницькоі власти, зразу всі очи звернулися на него і тілько оден німіючий сик здивованя дався чути. Але ані білий гусак, ані грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря і швидко пригадали собі єго. З голосними викриками радости і трепотом крил вони кинулися до него.
— Де-де-де-де? — цокотіла грива гуска.
— Адже в школі був, — відказав гордо Гриць.
— Ов! ов! ов! — дивувався білий гусак.
— Не віриш, дурню? — крикнув на него Гриць і швякнув єго прутом.
— А сьо-сьо-сьо? А сьо-сьо-сьо? — шопотіли громадячись коло него прочі гуси.
— То ніби, що я навчився? — формулував йіх питанє Гриць.
— Сьо-сьо-сьо-сьо? — дзьоботіли гуси.
— А баба галамага! — відповів Гриць.
Знов сик зачудуваня, немов ані одна з тих 40 гусячих голов не могла зрозуміти такоі глибокоі мудрости. Гриць стояв гордий, недосяжимий. Аж нарешті білий гусак здобувся на слово.
— А баба галамага! А баба галамага! — скрикнув він своім звінким, металічним голосом, випрямившися, піднісши високо голову і трепочучи крилами. А відтак обертаючись до Гриця додав, немов щоби його ще більше привстидати:
— А кши, а кши!
Гриць був зломаний, завстиданий. Гусак в одній хвили переймив і повторив ту мудрість, що коштувала єго рік науки!
— Чому вони єго до школи не давали? — подумав собі Гриць і пігнав гуси на толоку.
11.11.1890