[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С.56—61]
В обшиpній другій клясі нормальноі школи отців Василіян у Дрогобичи тихо хоч мак сій. Наближаєся година "красного писаня", страшна для всіх не так самим предметом, як радше особою вчителя. В Василіянській школі на всі предмети вчителі — самі отцове, а тілько для науки писаня вони наняли собі світського чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника пана Валька. Пану Валькови ще й доси здаєся, що він економ; хоч з нагайкою ходити тепер не випадає, але все таки він не помітуєся хоч тростівки і ніколи не занедбує робити з неі відповідного вжитку. Очевидна річ, що діти, піддані хочби тілько на годину власти такого вчителя, дрожать наперед і "красне писанє" є для них найбільшою мукою.
Малий Мирон оден сидить спокійний, майже веселий у лавці. Він дивуєся, чому се нараз так тихо стало в клясі, коли оден смільчак, висланий на коритар на звідини, вбіг до кляси і крикнув: "Валько прийшов!" В тій самій хвили тихо стало в клясі. Малий Мирон не знає ще пана Валька. Він іно що прийшов із сільськоі школи, батько записав єго до другоі нормальноі кляси у отців Василіян, і нині перший день школи. І хоть на селі він в писаню був дуже слабий, не вмів ні пера належито взяти в руки, ні вивести гладко та рівно одного штриха, — то все таки він дитина, не єму журитися наперед тим, чого ще не знає. Він здивувався, чому се нараз так тихо стало, але о причину не смів допитуватися нікого зі своіх сусідів — він же з ними доси дуже мало знайомий. Тай впрочім єго се і не богато обходило. Серед тоі, для других страшноі і трівожноі тиші, він тим вигіднійше віддався найлюбійшому занятю — думкам о свойій рідній стороні. Не мож сказати, щоби він тужив за нею: він знав, що що понеділка побачить і батька і матір. Він тілько думав собі, як то гарно буде, як колись, літом, прийіде до дому, буде міг знов свобідно бігати по пастівниках, сидіти над річкою або бродити по ній за ковблями; се були думки радше веселі, ясні, блискучі, а не тужні, не жалібні. Малий Мирон роскішно ниряв у тій красоті природи, що розцвитала в єго уяві серед сірих, холодних стін Василіянськоі школи, і не думав о погрозі, що наближалася над клясу.
— Ба, а ти собі чому не прилагодиш скриптури до писаня? — запитав стиха оден сусід Мирона, стусаючи єго під бік.
— Га? — відповів Мирон, немило збуджений зі свого золотого сну.
— Скриптури приладь до писаня! — повторив товариш і показав Миронови, як покласти скриптури, як каламар і перо, після приписів пана Валька.
— Іде вже, іде вже! — пронісся шепіт по клясі, мов при наближеню якого грізного царя, коли на коритари роздалися кроки вчителя "красного писаня". Швидко затим отворилися двері кляси і Валько війшов. Мирон позирнув на него. Учитель своєю подобою зовсім на пригадував ніякого царя. Се був середного росту чоловік, з коротко обстриженим волосєм на круглій баранячій голові, з рудими, короткими вусами і рудою гішпанською борідкою. Єго широке лице і широкі, міцно розвинені вилиці враз із великими, на боки повідгинаними ушима надавали єму вираз тупоі упертости і мясойідности. Невеличкі жабячі очи сиділи глибоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно.
— Ано! — крикнув він грізно, зачинивши за собою двері кляси і помахуючи тростиновою, вигинчастою паличкою. І від того крику, немов від вітру хмарноі літноі днини хиляєся разом колосє жита, так само похилилися до долу голови вісімдесяти пяти школярів над писемними, синьо та червоно поленіованими скриптурами. В руці у кождого школяря тремтіло перо. Оден тілько малий Мирон, що ще не знав Вальковоі вдачі, сидів обернений лицем до кляси і вдивлювався в нового вчителя.
— А ти що? — крикнув визвірившись на него Валько і прямо направив кроки до него.
Малий Мирон так і остовпів з наглого переполоху. Він якимось несвідомим поривом обернувся і зложив своє тіло в таке положенє, в якім уже з мінуту трепещали єго товариші.
Валько взяв у руки крейду, приступив до таблиці, розмахнувся і почав писати. З разу писав тілько букви, малі і великі, самоголосні і суголосні, без ніякого впрочім значіня. Але далі-далі дійшов і до слів, а в кінци і до цілих речень, як на примір: "Бог сотворив світ", "Чоловік має дві руки", "Земля мати наша". Вичерпавши таким способом свою мудрість, показавши достаточно своє знанє красного писаня в численних викрутасах та довгих як світ, і рівних як ковбаси хвостиках, Валько положив крейду, відступився, зирнув ще раз з уподобою на записану таблицю і відтак обернувшися до трепечучоі кляси, крикнув грізно:
— Писати!
Єго наукова діяльність в тій хвили щасливо скінчилася, — тепер починалася єго економська діяльність. Щоб показати се наглядно, він сильно стріпнув пальцями, щоби стрясти з них учений крейдяний порох, і намісць него взяв у руки свою тростину, і немов орел слідить з гори за добичею, так і він озираючись по клясі, зійшов з підвисшеного градуса і почав свій обхід.
Перший, на котрого накинула єго зла доля, був якийсь маленький, слабонький і дуже заляканий школярик. Він весь в поті, нагнувшися над скриптурою, працював зо всеі сили, щоби вдержати перо в дрожачих пальцях і що хвиля позирав на таблицю, стараючись виводити на папері такі самі кручки, гачки та ковбаси, які вивела вправна економська рука на таблиці. Та ба, рука єго дрожала, кручки, гачки та ковбаси виходили ломані, нерівні, — навіть перо непослушне що хвиля крутилося в пальцях, скрипіло, порскало, немов гнівалося чогось і бажало як найшвидше з них видобутися.
Валько став над ним, мов кат над душею і злобно всміхаючись, не кажучи й слова почав приглядатися єго роботі. Бідний хлопець прочув лихо і до решти стратив усяку власть над своєю рукою і над непослушним пером.
— То ти так пишеш? — процідив звільна Валько, але тим швидше свиснула в повітрі єго тростина і оперезала змиєю плечі бідного хлопця.
— Ой-йой-йой! — заверещав він, але зараз же й утих, стрітивши грізний, гадючий погляд учителя.
— Ти не вмієш ліпше писати? — питав Валько.
— Вмію, вмію!... лепотів хлопець, сам не знаючи, що лепоче.
Учитель-економ може й справді вірив, що хлопець уміє ліпше писати і що тілько на збитки єму силуєся писати погано, чи може з великоі любови до єго тростинки.
— Ну то вважай же! — і Валько пішов далі, не переконавшися, як спасенні плоди принесла єго досадна наука. Впрочім єму і не ходило о ті плоди, — він тепер був тілько економом і більше нічим. Очиєго вже звернулися в другий бік і в другім куті кляси вигляділи іншу жертву. Там сидів жидок, котрий по старинній привичці свого роду писав в задгузь, силуючися виводити Валькові викрутаси від правоі до лівоі руки, від кінця стрічки до початку. Одну стрічку він уже довершив таким способом і саме розпочав другу від слів "сот Бог а з к сир". Написана, готова вже стрічка виглядала якотако, але нова, неготова ще, зачата від кінця вколола Валька в очи.
— А ти як пишеш, Мойше? — закричав він, прискакуючи до жидка.
Валько всіх жидків у клясі кликав "Мойше", — хіба що се були сини богатих міських "тузів", перед котрими він мав великий респект. Жидок, на прозвище Йонас Туртельтавб, почувши той викрик і побачивши надскакуючого ворога, знитився і скулився як слимак у свойій халабудці, і перестав писати.
— Ха, ха, ха! — реготався Валько, призираючися жидковому писаню.
— Пане професор... зачав жидок і запявся.
— Ходи сюда!
І не чекаючи, аж Йонка вийде з лавки, взяв єго за вухо і потяг на середину.
На вид бідного Йонки, скуленого, тремтячого заслиненого зо страху, вся кляса голосно зареготалася, хоч усякий і собі тремтів та кулився. Але така вже сила тиранського притиску, що досить тиранови всміхнутися, а всі стоячі під єго гнетом будуть реготатися, без огляду на те, що регочуться іменно самі над своєю недолею.
— Ходи до таблиці! Ану, пиши!
Валько змазав власною рукою часть свого письма і втиснув жидкови крейду в руку. Жидок почав писати своім звичаєм, у задгузь. На ново зареготалася кляса, всміхнувся Валько, але зараз же заворсилося єго лице, він обернувся до остатноі лавки, де сиділи самі найбільші і найдужші хлопи, і крикнув:
— Ану, дайте но єму!
Жидок затремтів цілим тілом і залебонів щось, але швидко прискочили до него два товариші-посіпаки і повели на градус. Тихо стало в клясі. Замісць сміху блідість виступила на всіх лицях, — тілько болізний вереск Йонки розлягався посеред мурованих стін Василіянського монастиря.
— Досить з него! — сказав Bалько, і Йонка хлипаючи пішов на своє місце.
Сповнивши се високо педагогічне діло, Bалько почав знов свій обхід по клясі і знов роздалися удари єго тростинки по плечех та по руках бідних хлопців.
Яке вражінє зробила ціла тота наука на Мирона, сего і сказати годі. Він раз у раз дрожав, мов у лихоманці; єму шуміло в ухах і крутилося в очех, мов серед бурі. Єму так і мерещилося, що єго не мине тота буря, що кождий удар страшного вчителя паде на него. Написані слова і стрічки скакали перед єго очима, надувалися і перекутувалися, виглядали ще поганійше, ніж були на ділі. Він і сам не знав, коли перестав писати, — сіра паволока стояла перед єго очима.
— То так ти пишеш? — гукнув Валько над єго головою.
Мирон стрепенувся, хопив за перо, талапнув ним у чорнило і поволік по папері мов тура за роги.
— Чи ти не знаєш як перо держати?
— Я не знаю! — прошепотів Мирон.
— Що? — ревнув Валько. — Я тобі не показував уже десять раз не раз?...
Мирон зачудувані очи встромив у розлючене Валькове лице. Але замісць відповіди Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою підтятий, повалився на лавку а з лавки на підлогу. Кров обілляла єго лице.
— Підойміть єго! — крикнув Валько. З задноі лавки прискочили два, ті самі, що перед хвилею парили Йонку, і підняли зомлілого Мирона. Єго голова не держалася на вязах і хилилася до долу, мов у мерця.
— Біжіть по воду! командував далі Валько і ще раз поглянув на Мирона.
— То що за хлопець? — спитав він.
— Мирон — відповів "цензор", найстарший віком і найдужший силою в клясі, котрого отцове настановили наставником над товаришами.
— Що за оден? — питав далі Валько.
— Одного хлопа син з Н........
— Хлопський син! Тьфу, якого біса тим хлопам пхатися сюда! — проворкотів Валько. У него відлягло від серця. Він зачав був троха побоюватися свого вчинку, але хлопський син, — значиться, можна єго бити і зобижати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впімнеся!
Валько не похибився в свойій рахубі. Ніхто не впімнувся за хлопським сином. Нелюдський поступок учителя-економа уйшов єму гладко, так як і многі єго нелюдські поступки. Тілько в серці хлопського сина він не пішов гладко, а стався першим насінєм обуреня, погорди і вічноі вражди против усякого неволеня та тиранства.
1879.
11.11.1890