[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С. 167—179]
І.
Ластівки, вбоге гірське село, лежить над горішнім Стриєм, там де він із свого великого закрута під Турку повертає ід Синевідськови, вючися поміж гори та ліси. Село невеличке та занедбане, криє між лісами та дебрами своі порозкидані, нужденні бойківські хатки. Понижше села, за шматом чорного ліса, що досягає аж самого берега ріки, стирчить над Стриєм висока скала. Стрімкою стіною бовдуриться вона над самим закрутом ріки, а головатим вершком, зеленим від моху і папоротів, роззираєся по околичних горах. Стрий літом лагідно плюскочесь о єі стопи, але в осени реве грізно і піниться, заливаючи вузку стежину, що вєся по під скалою здовж єго берега. А всюди довкола порозсідалися гори покриті чорним смерековим лісом; тілько денеде верхи йіх світять безлісними полонинами, що мріють мов сірозелені плями на темному тлі. Пусто і сумно в осінну днину коло скали, тілько хвилі Стрия ревуть і розбиваються о щербате камінє.
Пусто і сумно було також в душі жандарма, що в слотаву осінну днину йшов стежкою по над рікою, в плащи і чаку з когутячим пірєм, з карабіном перевішеним через плече, і бачно роззирався довкола. Нігде ні душі живоі, ні голосу людського, і колиб не втоптана стежка по над рікою, то можна би було подумати, що ту в тій дикій лісовій кітловині не стояла ще людська нога від нащаду світа.
— Тьфу на таку собачу службу! — воркотів жандарм, хусткою обтираючи вуси, з котрих капотіла дощова вода. — Лазь і лазь як виклятий по тих проклятих вертепах, і все на дармо. Та погана бойцня боіться жандарма гірш чорта. Кождий обминає єго на тисячу кроків, скоро тілько де заздрить. Так і здаєся, що кождий із них ось тілько що небудь украв або кого небудь забив. А як уже котрого допадеш, то скорше бись чого небудь довідався від отоі скали, ніж від него. Чорти би давилися таким поганим та бездарним народом!
Так воркотячи наближувався жандарм ід скалі і раз по разу поглядав на Стрий, що люто розбивав своі хвилі о камінє, немов і сам гнівався на той дикий та бездарний бойківський нарід.
— О, яка вода велика! — воркотів дальше жандарм. — Колиб тілько стежки не залляла та кладки не забрала, бо годі би було нині на ніч зайти до тих чортівських Ластівок, хоч і як вони вже близько. Вже то я в тих горах ані руш не маю щастя, хоч сядь тай плач! Ось уже четвертий раз патролюю тими вертепами, і ще ані разу міні не пощастилося спіймати якого злодія або розбійника. А тимчасом ту досить тілько раз поглянути, щоби дійти до того переконаня, що злодіів і розбійників ту мусить бути чимало. І що найгірше, навіть якого небудь нужденного волоцюги або діда жебручого доси не довелось міні арештувати. Так як би змовились, щоб не попадатися міні на очи. А другі жандарми що котрий піде, то за кождим разом тих волоцюгів, дідів та циганів жене навперед себе цілу череду, повний арешт напакує. А я хоч би тобі однісінького! Тьфу на таке щастє, тай годі!...
І жандарм гнівно позирав наперед себе. Стояв уже перед самою скалою. Стежка піднималася ту троха в гору і йшла немов по камяній приспі, то підносячись по при стрімку камяну стіну, то знов опускаючись мало що не над саме водяне зеркало. З далека вже побачив жандарм, що зараз на першій такій впадині стежка залита була каламутною, спіненою водою.
— От тобі й на! — крикнув він у роздразненю, — знов перешкода! Треба буде обходити довкола сего завалидороги, драпатися з пів години по хащах і зломах, а за той час я міг би вже бути в Ластівках. А нехай тебе ясні громи бють з такими порядками!
І ховзаючися в свойіх тажких чоботях по мокрім імху, жандарм скрутив на право, між корчі, під гору, щоб обійти скалу. Несподівано якось він кинув оком в бік, і зупинився. Що за чорт! Єму здалося, як колиб ізо скали легенькими клубками виповзував дим, котрий немов переляканий чим борше розпливався і щезав у повітрі. Жандарм з разу сам своім очом не вірив. Але коли зупинився і уважнійше приглянувся, то побачив, що справді з поміж щербатих зубців скали, немов із самого осередка єі стовбура добувався дим. Чи се може бути? Жандарм не був боязливий, а прецінь дрож пробігла у него по за плечима, бо ніяким способом не міг збагнути, що би се могло бути. Нарешті покинув міркувати.
— Певно десь рубачі огонь кладуть. А може які злодії? Бо що би ту рубачі робили? Піду, переконаюся.
І він з трудом зачав спинатися по ховзких облазах, аж туди, де повисше них мов велитень стирчала висока камяна стіна. З разу не міг нічого доглянути. Вже змрік западав; тінь від скали власне найгустійшим мороком ослонювала те місце, відки добувався дим. Жандарм надармо натужував взір і слух — годі було добачити або почути щонебудь крім скаженого клекоту прибуваючоі ріки під скалою та осінного, протяжного стогону ліса.
— Гей, хто там? Озивайтеся! — крикнув жандарм, але тілько голос єго понуро задуднів між скалами, а напротивна гора відклинула кінчик єго оклику "айтеся!" Тоді жандарм почав драпатися ще далі. На невеличкій площині між камінєм видно було поломане сухе галузє, якісь свіжі ще кости, а навіть кусники напів прогнилих шмат. — Ну, прецінь слід чоловіка? — подумав жандарм. А приглянувшися близше, він побачив ледво замітну стежечку, що гадюкою висувалася з поміж каміня, повзла просто півперек площини і губилася в тіни, під стрімкою стіною, власне там, відки добувався дим. І тілько наблизившися на які два кроки, жандарм побачив продовбану в камени невелику діру заткану обгорілою смерековою колодою. Не знати для чого серце нараз забилося якось неспокійно в єго груди. Вхопивши обіруч карабін, немов до штурму, він наближувався осторожно. Тиша в нутрі таємноі ями ще дужше єго занепокоювала — і в дусі він почав сердитися сам на себе за те, що перед хвилею крикнув був так голосно і зрадив своє наближенє. Хто знає, може недовідомий ворог, упереджений єго криком, чатує вже на него з якоісь укритоі а певноі засідки? Але вертати було може ще більше небезпечно, тож ішов далі. В кінці зупинився перед самою печерою, оглянув шаблю і патронташ, а відтак раптом пхнув колоду багнетом і очистив вхід до печери. Дим клубами бухнув єму в лице, але за димом не видно було нічого. Щоби заглянути в нутро яскині, він мусів аж приклякнути. А коли дим троха розвіявся, то жандарм побачив нутро, виковане в скалі. Сірі камяні стіни сходилися в горі немов склепінє. Вохкість зеленковатими краплями так і висіла на них. В низу, в камянім помості посеред яскині була продовбана невеличка яма, в котрій жеврів огонь, прикритий напів перегнилою колодою, що сильно курилася димом. Довкола огню сиділо кількоро людей, малих і великих, ледво повкриваних брудними шматами. Лиць йіх жандарм не міг іще добачити, тілько бачив, як кілька пар чорних, переляканих очей з трівогою вперлося в него.
— Хто ви ту? — крикнув він грізно.
— Цигани, паночку! — обізвався грубий, але смирний голос.
— А що ту робите?
— Бідуємо, паночку!
Жандарм ледво-неледво пропхався до середини яскині і почав роззиратися по хаті і по людях. В однім куті яскині лежали ковальські прилади: міх, ковало і молоти на маленькім візку; в другім купка сухого галузя на топливо. На галузю порозвішуване було якесь курманє. Поблизько огню, на середині печери находилася постіль цілоі родини — околот соломи напів перегнилоі, розпростертий на камени, і купа сухого моху та листя. Тілько на однім кінці тоі постелі, на найстаршім місці лежала невиправлена кіньська шкіра, котрою на ніч прикривався старий ром*).
— А кілько вас ту? — запитав знов грізно жандарм, обертаючися до огнища.
— Пятеро, паночку, пятеро, — відповів циган підвівся на ноги, увесь дрожачи від холоду. Прочі цигани також повставали. Крім старого була ту ще циганка, парубок і двоє малих, зовсім голих циганенят. Усі вони були аж сині від студени і виглядали немов попухлі — мабуть із голоду.
— Чим же ви ту жиєте, волоцюги? — питав далі жандарм.
— Ласкою божою, паночку, ласкою божою. От шкапина нам здохла недавно, то ще до нині мали ми мясо.
— А давно ви ту?
— Дві неділі, паночку.
Не знати чому жандарма лютили ті надмірно покірливі відповіди старого цигана. В єго плаксивім голосі і в тім що хвиля повторюванім "паночку" жандарм добачав укритий насміх над своєю властю.
— А богато крадете по селах? — питав він дальше.
— Ні, паночку, ми не крадемо нічого. Ром Пайкуш не краде! Ром Пайкуш поки може, жиє з праці рук. Але тепер, коли нам шкапина вгибла, не можемо рушитися дальше. Мусимо пробути ту, поки троха не розпогодиться.
— Поки нового коня де не вкрадете! — передразнював жандарм. — Ану, збирайтеся, марш зі мною!
— Куди, паночку? — запитав старий циган тремтячим голосом.
— Не питай! Збирайся зі своім поганим родом і плодом, підемо до села. А там уже побачимо, що з вами робити.
Старий циган стояв немов остовпілий, коли в тім стара циганка мов камінь з неба кинулася жандармови під ноги і заревла, немов єі хто різати хотів.
— Паночку, паночку! Голубочку наш! Що тобі винен старий Пайкуш, що тобі винні бідні роми, що нас хочеш у таку студінь виганяти в світ? Погляди лишень, моя дробина зовсім голюсінька, тай ми самі не витримаємо такоі стужі. Змилуйся, паночку, змилуйся, не гони нас нікуди! Нехай бідні роми подихають іще на божім світі!
— Не будеш ти тихо, ти опуде конопляний! — крикнув до неі жандарм і відіпхнув стару циганку. — Зараз міні всі забирайтеся!
Але тут уся родина, мале й велике, з вереском і плачем кинулися жандармови до ніг і почали просити та благати єго, щоби лишив йіх у камяній хаті. Тимчасом жандарм і сам надумувався, що єму робити. Село ще не близько, дорога нерівна і відлюдна, ніч надходить, тяжко буде єму самому запровадити до села цілу ту зграю. Швидко він надумався інакше.
— Ну, — сказав, — чого ревете, дурні цигани? Не бійтеся, прецінь вас не зйім живих. Нехай буде й по вашому — оставайтеся тут! Але слухай, старий, поки я не вернуся, не смій міні відсіля рушитися!
Старий циган стояв як стовп. Здивованими, переляканими очима він позирав на жандарма, прочуваючи в єго словах якесь нове лихо.
— Ну, чогож ти так витріщив на мене очи, чого глипаєш, мов підрізаний баран? — крикнув жандарм. — Чуєш чи ні, що до тебе говорю? Не смій міні рушитися відси, поки я з поворотом сюди не надійду, бо нещастє твоє!
Старий циган усе ще стояв мов онімілий. Тілько циганка, низько кланяючися жандармови сказала: — Добре, паночку, добре! — Жандарм іще раз роззирнувся по яскини, сплюнув з обридженя і вийшов.
— Волоцюги прокляті! — воркотів він, з трудом сходячи зо скали. — Ось куди вони запхалися! Але прецінь я йіх винайшов. Ну, чень хоть тепер який "бельобунг" буде!
II.
Війт ластівецький був, як кождий Бойко, неписьменний, супроти власти покірний та потакуючий, а супроти підвладних упертий тим безоглядним упором, що ціхує чоловіка з тісним розумом. Жандарми рідко заходили до того сельця, тому то кожде появленє жандарма викликувало в селі правдивий переполох. Люде ті, вирослі в горах та лісах, уважали війтівський уряд великим тягаром головно через те, що війт у кождім разі мусів ставати перед ріжними "панами" найіжджаючими в село, мусів відповідати на йіх запитаня, сповнювати йіх розкази. Кого раз у громаді силоміць "посаджено на війта", той звичайно оставався на тім становищу кілька або кільканадцять літ, поки тілько міг ходити, бо ніхто інший не осмілювався без крайноі конечности взяти на себе ту страшну гідність.
Наш війт був ще недавно вибраний, то й не зовсім іще освоєний з панами. Він не троха перелякався, коли жандарм пізним вечером увішов до єго хати. Але ще дужше він перелякався, коли прибувший "пан" розповів єму о циганах. Правда, війт знав, що цигани сидять у камени; значить, не самих циганів він перелякався. Перелякався він того, що жандарм таки й там "обахморив" йіх і що тепер певно й єго враз із циганами будуть волочити до Підбужа.
— Ну, а ви знаєте о тих циганах? — питав жандарм війта.
— Та ніби знаю.
— Щож вони, крадуть?
— Та матбути, не без того, щоб і не крали. Деж би циган без того витримав! Тілько старий часами щось кленцає, ніби то робить. Але така то єго циганська робота!..
— Я так і знав, — воркнув жандарм. — Ну, війте, на вас лежить відповідь за них.
— На мні! — крикнув переполошений війт. — Як вони що вкрадуть, то я маю за те відповідати?
— А так. Відповідаєте за все, що станеся в обрубі вашого села. У вас має бути порядок. Такоі циганськоі голоти не можна пускати самопас.
— Ну, а щож я маю з ними зробити? Взяти йіх на воловід, чи що?
— Де тілько здиблете в селі, зараз йіх арештувати і віддавати жандармам у руки.
— Е, паночку, коли ж бо вельможні "шандарі" до нас так рідко заходять. А тут як би я одного арештував, то другі візьмуть тай мене підпалять.
— Підпалять! — крикнув жандарм. — То вони такі? Чекайте, зробимо ми з ними порядок. Війте, тих міні циганів припильнуйте, поки я не верну з обходу! Я йіх заберу з собою до Підбужа.
— А колиж пан повернуть?
— Завтра, найдалі позавтру.
— Добре, скажу йіх припильнувати, — відповів війт, низенько кланяючися жандармови.
Попойівши молока і "будза" (свіжого овечого сира) жандарм положився на лаві, обвинувся плащем і заснув. А тим часом війт не спав, хоть лежав на постели.
— Чи лихо якесь навернуло сего шандаря, — думав він, — що випанітрував циганів у такій схованці, де йіх доси ніяка власть не добачала? І що тепер з ними робити? Коли схочу йіх арештувати і спровадити до села, то що з того, що йіх шандар забере до Підбужа? Посидять у арешті пару днів, а потім вийдуть на волю, і певно трафлять до Ластівок. Не тяжко, щоби мене не обікрали або не підпалили. Що циганови? Шандар далеко, а циганів волочиться множество: досить одну кумпанію зачепити, то всіх маєш ворогами. Ой, світе мій гіренький! Тьфу на твою голову! А хіба от що я зроблю! Аякже, аякже, се буде найліпше! Коли цигани втечуть, то що міні шандар зробить? Аджеж можуть утечи ще сеі ночи, заким я ще довідався від шандаря, що йіх треба арештувати. То буде найліпше, таки найліпше!...
І з тою думкою війт заснув десь коло півночи.
А жандарм тимчасом, хоч спав на твердій лаві, та снив про далеко приємнійші річи, про "бельобунг", грошеву надгороду і перенесенє в красші сторони, на Поділє, на російську границю, де можна було лехко "зробити" товсту контрабанду: і заслужитися і обловитися. Сон сей додав єму ще більше охоти і певности. На другий день ранісенько він устав, зібрався, і ще раз остро наказавши війтови пильнувати циганів, спішно пішов у дальшу дорогу, щоби ще нині дійти до мети свого обходу, а завтра вернути назад до Ластівок.
Зараз по єго відході війт намотав на ноги потрійні онучі, обувся в шкіряні ходаки, взяв на себе кожух, кучму на голову, перевісив борсукову торбу з "цісарським орлом" через плечі, а до торби вложив пару вівсяних ощипків і кусень овечого сира. Так приготований, не кажучи нікому нічого, пустився в дорогу ід каменеви.
— Добрийдень вам, Пайкуш! — сказав входячи до яскині.
— Доброго вам здоровячка, пане начальнику, — відповів старий циган.
— А що тут у вас нового чувати? — запитав війт, бойківським звичаєм не приступаючи від разу просто до річи.
— Зле чувати, пане начальнику. Був тут у нас вчора "кокорудза", хотів нас вести до села.
— До села? Е, він вас, любойки, хотів вести до Підбужя, до криміналу.
— За що?
— Або я знаю, за що? Мусіли єму по других селах щось дуже наговорити на вас. Аджеж не дурно він за вами так парцував, що вас аж ту винюхав.
— Ой, ой, ой, Божечку наш, Божечку, — гуртом завили цигани, — щож нам тепер робити?
— Щож я вам, біднятка, пораджу? — сказав війт. — Він міні казав пильнувати вас, аж поки сам не верне, і тоді віддати вас єму до рук.
— І ви хочете нас тепер арештувати? — сказав звільна, але з укритою в голосі погрозою старий циган.
— Бог з вами, Пайкуш! — сказав війт. — Щож то я вас від нині знаю, чи що? Я сказав зараз тому шандарови, що циган, то вітер у поли: ось є, ось єго нема. Хто єго на припін візьме? От знаєте що, маєте ту троха хліба і сира, нате вам се від мене і йдіть собі куди хочете, щоби я про вас не чув нічого. Не хочу вам робити клопоту, але й сам не хочу через вас у біду впасти. Розумієте?
— Розуміємо, пане начальнику, розуміємо! Най вам Богойко святий заплатить! — сказав циган кланяючись, а за ним почала кланятись уся єго родина. Поклавши на камянім помості ощипки і сир, війт поспішною ходою рушив назад до села, пильнуючи, щоби ніхто єго не бачив. А в душі він сміявся з того, який то лютий буде шандар, коли завтра прийде, а циганів уже й духу не застане.
III.
Добре то говорять: гірська осінь, то вистарчить за добру зиму на долах. Ледво наш жандарм вийшов за противну границю Ластівок, ледво війт довершивши своєі політичноі місіі вернув назад до села, коли в тім високий верх Парашки, що вистирчує в гору в виді величезного тризубця, покрився густою мракою, як кажуть, "закурився доразу". Величезними клубами котилася та мрака в низ, гнана сильним, свищучим вітром. За пів години все вже щезло в вирах і клубах сніговоі "куревільниці", котра з усіх боків била в очи і засліплювала пішохода, замазувала єму стежку перед ногами.
Кленучи і спльовуючи раз у раз боровся жандарм з метелицею і йшов твердо наперед. Уже недалеко було село, до котрого мав дістатися на ніч — остаточна мета єго обходу. Ще тілько треба було по кладці перейти на другий бік ріки. Але се власне була дуже небезпечна штука. Ріка шуміла під кладкою мов скажена, а верхом рвав вітер, шарпаючи за поручє мов хлоп руками. Кладка була ховзка від снігу, а вітер сліпив очи. Вже близько берега жандарм поховзся і впав у воду. Вода була неглибока, але страшно бистра. В одній хвили течія зірвала жандармови з плеча карабін а з голови чако з когутячим пірєм. Великий камінь-кругляк, котрий вода котила по дні, вдаривсь о єго ноги і звалив єго з ніг. Тілько з крайною натугою жандарм виграмосився на беріг. Був мокрий до ниточки, промерзлий і переляканий. Хотячи огрітися, бідолаха пустився що духу бігти до села, до знайомого попа. Але хоч і як недалеко се було, то все таки заким забіг до хати, мокра одіж на нім сціпла на морозі як кість, а з грудей не міг видобути голосу. Правда, на попівстві кинулися терти єго, огрівати, ратувати. Той ратунок і єго зелізне здоровлє зробили те, що він не добув собі ніякоі тяжкоі хороби, та все таки мусів цілий тиждень пролежати в ліжку в міцній горячці. Весь той тиждень курило снігом, свистів вітер, тис мороз, так що навіть здоровому непорадно було в горах пускатися в дорогу з одного села до другого. Аж по тижни вітер притих, випогодилося, але мороз потис іще острійший. Жандарм не хотів довше гаятись, хоч піп не важився пускати єго від себе піхотою ще на пів недужого. Казав запрягти санки і відвезти єго до Підбужа, куди вже вперед дав був знати про єго пригоду.
Коли жандарм пройіжджав через Ластівки, пригадав собі циганів, про котрих зовсім був позабув у свойій тяжкій пригоді. Він казав візникови стати супротив війтовоі хати, покликав війта до себе і запитав єго:
— А що ви зробили з тими циганами?
— Та щож ми мали з ними зробити, прошу пана, — відповів війт, шкробаючись у патлату голову, — коли ми йіх уже не застали.
— Як то не застали?
— А так. Скоро пан від мене вийшли, я заразісько зібрався і пішов, щоб йіх арештувати і приставити до села. Але в камени я не застав нікого. Видно перелякалися пана і таки тоі ночи втекли.
— А то бестіі! — крикнув жандарм. — Чекайте лишень, ще я вас десь придиблю!
Війт поклонився, а тайком тілько всміхався, що єму вдалося отак хитро мудро позбутися біди. А жандарм злий і роздразнений завинувся в свій плащ і в тяжкий баранячий кожух, що єму дав піп на дорогу, і казав йіхати дальше.
IV.
Стрий скорчився від морозу. Низом по під скалою перейізд був вільний, а що дорога тамтуди найблизша, то жандарм казав везти себе в той бік. Ледво вийіхали за ліс, що чорною стіною відділює Ластівки від решти світа, коли жандармові очи з якимось неспокоєм вперлися в той великий бовдур, що виринув перед ним туй уже недалеко. Вершок скали не був покритий снігом, бо вітер позмітав відтам той зимовий пух і позсував єго в нижні заломи. Тьохнуло щось у серці жандарма, коли побачив увесь вершок скали покритий воронами, кавками і іншим стервойідним птаством, котре то сиділо, то шибалось цілими оболоками довкола, і своім зловіщим вереском та гамором наповнювало повітрє.
Але щож се? З темнавого залому в горі, глибоко засипаного снігом, так само як і перед осьмома днями добуваються ледво видні клубочки блідо-синявого диму. Кілька хвиль жандарм сумнівався, чи се справді так, чи тілько єму з горячки привиджуєся, аж Бойко, єго візник, упевнив єго, що справді дим добуваєся зі скалі. Не вжеж там ще хтось є? Жандарм аж затремтів з нетерпеливости, щоби переконатися, що се значить. Уже наблизилися до скали. Стежка, що вела в гору, засипана снігом, і ані одного сліду стопи людськоі не було видно на єго білій скатерти. Тілько кавки і ворони при йіх наближеню підняли ще більший гамір.
— То якийсь недобрий знак, що того птаства тілько тут назліталося, — сказав візник. — Чи не сталося ту яке нещастє? Ся проклята птиця зараз се почує.
Жандарм не мовлячи нічого, скинув із себе кожух і навіть плащ, щоби тим лекше єму було видрапатися на верх каменя; візник виломив пару дручків до підпираня, і так допомагаючи оден одному, з тяжким трудом вони видрапалися на верхну площину. Кавки з вереском вилися туй понад йіх головами, не-мов хотіли боронити своєі певноі добичі.
Вхід до яскині був так як і давнійше завалений колодою і позатиканий мохом, тілько крізь маленьку шпарку в горі випливав дим. Відбили колоду і війшли. В яскини було тихо і темно. Аж по добрій хвили очи йіх на тільки привикли до сутінку, що могли добачити якусь чорну, безобразну масу на серед яскині. То були цигани, стулені в купу, повкривані мохом і листєм — і мертві вже, як бачилось, від кількох день. На огнищу димилася ще дотліваюча остання колода.
Що було причиною йіх смерти? Голод? холод? Чи може чад від спертого диму? Тіла йіх були сині, скостенілі, зморожені. Але розриваючи купу, жандарм побачив, що під старим циганом не було вже невиправленоі кіньськоі шкіри, на котрій він спав; недогризені кусники тоі шкіри найшлися... в руках дітей.
Довгу хвилю стояли жандарм і візник над тими покійниками, німі, остовпілі, переняті переляком і жалем. Може йім через душу переходили довгі дни і ночи болючого конаня тих нещасних, плач і зойки дітей, безпомічність і розпука старих, ціле море нужди, горя і терпіня, з котрого тепер осталася тілько отся недвижна, в оден клуб сплетена купка трупів...
Без слова, в німім пригнобленю вийшли в кінці жандарм і візник із яскині на свіже повітрє, завалили вхід до яскині, щоби не допустити птаства до трупів, а коли відтак знов сіли на санки, візник перехрестився і з лицем зверненим до скали почав шептати молитву. Жандарм тимчасом почав у думках укладати рапорт о тім, що сталося.
Нагуєвичі, в липню 1882, перероблено 1887.
*) Цигани самі себе називають ромами.
10.11.1890