[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С. 159—166]
(Присвячую щирому другови К. Бандрівському).
Вже як міні надойіло було різати тоту січку на нашій простій, ручній скриньці, то й сказати не можу! Як бувало приходить зима, то чоловік і гірше тоі січки боіться, ніж у літі косовиці. Довгими зимовими досвітками стій бувало на тоці на морозі, на ліхтарню вважай, щоби нещастя якого не наробити, і різак заправляй що хвиля, і дави та тягни, аж у тобі цомоги схнуть, поки троха тоі січки удусиш. Тай то чи богато єі! От, щоби для коней на день вистало; про худобу і гадки не було. І відтак, як подорастали моі хлопці, знов біда. Уробиться тото через день, умотикаєся, де єму в вечір хочеся ставати до скриньки. Ляг би та би спав, не різаком тяг! Так уже я бідував, що, чуєте, аж обридло.
Аж ось чую перечуваю, кажуть люде, що вийшли такі скриньки, що машиною ріжуть січку: і дрібно як мак, і лехко і борзо. Троє люда тою скринькою за день і пятьдесять кірців січки дрібненькоі уріже! Я з разу і вірити не хотів. Хто би там — гадаю собі — дбав за бідного хлопа, що то єму тота січка так гіренько приходиться, та для него аж машину робив! Відаю я далі, у одного, другого, третього, — та ні, таки правда! Кажуть, що вже є така машина: там і там панотець купив, там знов дідич. Розказують люде, що виділи на власні очи, і не можуть нахвалитися. — А, — погадав я собі, — Господи тобі слава! Вже щобим мав, не дай Боже, послідну корову продати, а мушу отягнутися на тоту машинову скриньку! Але де ту єі дістати? В нашім селі ні від кого дізнатися. Панотець з громадою у гніву, що йіх не хоче вибрати на радного, професор такий, що й сам мало що знає, а більше ні в кого й спитати. Відаю я знов поміж людьми на ярмарках, а все поміж чужосільними, так щоби в нашім селі ніхто й не знав ні об чім. Бо у нас, видите, нарід дивний, такий, що з чого небудь, тай обсміє чоловіка. А ту ще — гадаю собі — і сам я не видав, що то за скринька, яка єі вдача; ану як покажеся, що пусте, а я перед людьми оголошуся, буде сміху, що і в девяти водах не вмиєшся. А ще до того я! Мене від давна люде прозвали "деревляним філософом" за то, що все бувало, скоро лиш яка вільна хвиля, люблю майструвати дещо. Якусь міні Бог дав лехку руку до майстерства; що очима ввиджу, то руками зроблю. От у крупяра в місті побачив я був корбові жорна, що ними крупи меле; придивився я йім добре, а відтак як став пипнати у себе дома, як став буторити, якось я склемезив і собі такі жорна, і підіть-но ви, як мелють славно! І що то з мене не насміялися сусіди за тоті жорна, Господи твоя сила! На село годі було показатися, все питалися: "А що, куме, корбові жорна здорові?" Такий уже, кажу вам, дивний народ! А про тото, ховай Боже, тепер толокою ходять на моі жорна молоти, і не нахваляться. Або і з млинком, тим, що збіжє віє... Клемезив я єго щось цілий місяць. Сусіди бувало — в зимі діялось — посходяться до моєі хати, посідають, гуторять і дивляться, як я ті дощечки складаю, розбираю, примірюю, врізую та пристругую — звичайно, чоловік тому не вчений, а так собі, самоучка, без доброі справи, без нічого — тай сміються з мене, а не оден то й прямо скаже: "Повергли би ви тото майстрованє, пуста вас робота взялася!" А я нічого, все своє роблю, тай такий млинок зробив, як праву руку. І ті, що сміялися, до мене йдуть збіжє віяти. А про то я все у них "деревляний філософ!
Я то ніби не багато собі роблю з того сміху, але все таки, видите, чоловік не дерево: леда слово незвичайне, леда насміх, а допече до живого. І вже міні той сміх на кінці віку став. Так що я погадав собі: ні, вже про скриньку нікому не скажу, аж поки не буде в мене, оттут на тоці, і поки сам не витрібую, що в ній за сила.
Якось не якось, велося тото пару місяців, поки я розкрутив троха грошей, а за той час усе відаю поміж людьми, ба й поміж жидами, чи нема такоі скриньки на продаж. Аж раз, уже так під осінь, чую я від одного жида, що десь у Самборі є якась жидівка, що єі чоловік був завідатором у якихось панських добрах. То він десь роздобув таку скриньку, не знати на що тай по що. А тепер жид умер, а жидівка продалаби скриньку за тані гроші. Почув я тото тай утішився, мов незнати чим. Зараз за кілька день зібрався я, взяв усі гроші з собою, які мав, казав запрягти коні до воза та йіду сам до Самбора А ту ніхто, навіть моі хлопці не знають, що я за гадку маю.
Прийіхав я, допитався до тоі жидівки... Так і так, повідаю, купив бим скриньку, коли є у вас на продаж.
— Ох, — каже жидівка, — є, але порозбирана, порозмітувана на поду.
— Та я собі зложу, — говорю я, а сам аж тремчу, що но вдам; що то, як жию, не видав ще такого струменту.
— Ну, то ходіть зі мною!
Пішли ми, вилізли на під, а там усілякого буториня тілько, що мати божа! Зачала вона ритися в тім, повитягала якесь деревляне обніжє, якесь пудло зелізне з зубатим валком, якесь колесо з корбою, якісь різаки криві, тай усе тото поклала на купу передімною.
Я став над тим, як дурний перед плотом. Але що, гадаю собі, зле знов показатися таким дурнем перед жидівкою, треба бодай чинитися, що чоловік щось розуміє...
— А шріби де? — запитався я, зовсім на вгад.
— Ох, десь заверглися! — сказала жидівка, тай кинулася знов шукати. А я аж відітхнув. Значиться, шріби потрібні! По хвилі жидівка справді подала міні кілька шріб і ключ.
— Ну, вже все! — сказала вона. — Ви, видно, пане гісподар, знаєтеся на тім? Подивіться самі, що тото варта?
— Не богато варта, — сказав я, премудро оглянувши скриньку. — Дуже старосвітська, тяжко буде йти!
— Ну, я вже за тото тано вам пущу, — сказала жидівка. — Дасьте тридцять ринських, то собі возьмете.
— Господи тобі слава, — подумав я собі. — Я гадав, що то буде треба дати де з яких пятьдесять, а тота тридцять цінить. Ну, а ще чень що виторгую. Тай до жидівки: — А що ви говорите, тридцять ринських! Та тепер нову за такі гроші дістане! Я вам дам пятнадцять.
— Ох, дуже ви мало даєте, пане гісподар, — застогнала жидівка. — Дайте двадцять і пять!
Ледви-неледви сторгували ми за двадцять. А вже скриньку і не беруся складати, а ту аж потерпаю: ану, гадаю собі, не зможу й дома зложити, тай таку суму дармо вивалю! А далі гадаю собі: — Ні вже, будь що будь, а я мушу на свойім поставити!
Забрав я тото все на віз: подрібє склав у рептюх, а підставник обложив соломою, накрив веретою, — стоіть тото, розчепірхане, акурат так, як коли би чоловік лежав на возі та коліна до гори задер. Зладився я, йіду. — Слава тобі Господи, гадаю собі, що до свого села аж на ніч прийіду, чень таки аж до хати зайіду, щоби ніхто мене не бачив. Йіду я, йіду, минаю село за селом, та все потерпаю, що от-от лучиться який знайомий тай запитає, що везу. Вже й сам не знаю, що се міні тогди сталося і чого я так боявся, немов що крадене везу. Таке вже у нас: загулюкають люде чоловіка, осміють за те, чого й самі не розуміють, так що потому чоловік і рад би щось доброго зробити, та унимаєся, боіться людей, немов се він незнати яке лихо задумав.
От уже я наблизився до свого села. Змерклося. Я ще перед коршмою за селом постояв троха, щоб і зовсім стемнілося, а тогди йіду. Та ба, на моє лихо, ледво я до села, аж ту бух, місяць сходить собі повний, круглолиций, як коли би нігде нічого. Видите мене, я не ось такий, щоби за що небудь розгніватися, але той місяць тогди трохи мене до лютости не привів, мало-м єму, бідному, в батька-матір не закляв. А я, правду кажучи, і зовсім єго не сподівався! А ту так вам ясно зробилося по селі, як у день! На моім возі вже здалека видно щось, гей гренджоли зведене, та що віз наскочить на камінь, то воно на всі боки хитаєся. А ту ще пси — в нашім селі що хата, то пес — почувши, що хтось йіде, гурмою вилетіли на дорогу, уйідають так, що аж землю під собою гризуть, опроваджують мене з музикою! Але Богу дякувати, що вже чоловіка ніякого нема на улиці, не буде питав, що везу.
Ба, як уже лиха доля на тебе завізьмеся, то й конем єі не обйідеш. Прийіжджаю просто церкви, дивлюся, стоіть хтось серед дороги, дивиться. — Тьфу осина тобі маро! — погадав я собі. — Прокляті псища збудили вартівника, зараз зачне питати. Тай боє! Скоро ми порівналися, а він до мене:
— Чи то ви, нанашку?
Я зараз по голосі пізнав, що то дурний Савка, мого сусіда син. Ну, найшли кого на варту вислати, та такого тумана вісімнадцятого!
— Аджеж я, — кажу.
— А відки ви йідете так пізно, щосьте псів побудили?
— Велика шкода, — кажу, — бо пси і тебе бідного збудили.
— Ба та певно! А міні акурат зачало снитися, що злодіі церков обкрадають. Схапуюся, аж то ви! Та відки йідете?
Що дурневи казати? Або він буде знати, що і як?
— Із Грайгори, — кажу.
— А що ту везете таке красне?
— Е, не питай, — кажу я ніби заляканий. Вже-м озлився, що він стоіть як паль та мене випитує.
— Та скажіть! Я, бігмеж-то-ну, нікому не скажу!
— А не скажеш?
— Скариж-то мя Господи, що не скажу!
— Ну, — кажу я обзираючись, та шепотом — я забив жида з грішми, та везу єго до дому закопати під вуглом.
— Йой! — скрикнув наляканий Савка. — А то на що?
— На щастє, дурний Савко, щоби все дома гроші велися.
З тим я й пойіхав, а вже кмітую, що мій Савка аж горить з нетерплячки і цікавости. Ну, гадаю собі, закпив я з нього! Але гляджу позад себе, а мій Савка біжить по під плоти, в слід за мною. Ну, біжить та біжить. А до моєі хати вже недалеко; зайіхав я, отворив лісу на вигін, відтак отворив стодолу, зайіхав на тік, випряг коні, а віз тамій лишаю на тоці. Зиркнув, аж мій Савка дриголить під лісою, та пасе оком, що я буду робити. А я нічого, немов і не бачу єго. Поставив коні, повпинав, дав йісти, тай сам до хати.
Повечеряв я, ляг спати, і гадки не маю. На другий день схопився я досвіта та до стодоли, до скриньки. Ще й хлопця взяв з собою. Зараз ми, круть і верть що до чого пасує, прикладаємо, трібуємо... Богу дякувати, все нам як з маслом іде! За пів годинки і зложили і потрібували — ріже так, що ану. Я мов на світ народився, прецінь не дармо гроші видав! А хлопець аж у руки плеще, налюбуватися не може машиною. За мінуточку ми цілий приколоток соломи для стрібунку порізали, віз викотили, тай до хати. Благодать!
Іно ми сіли снідати, аж ту пес заголосив. Визираю вікном — го-го-го! І війт, і присяжний, і писар, і з пять хлопа з палицями. Як то кажуть: "І баба і ціла громада". Тай то не йдуть до хати, а стали коло одного угла, шпортають, штуркають, шнипорять... Що за притока? — гадаю собі. — Що таке людям сталося? Хочу вийти з хати — а, ба, з за дверей чую голос десятника: не вольно! Сидіть у хаті! Що за лихо?... Сиджу я. Обійшли вони хату на всі чотири роги, обталапалися по коліна, далі пішли під шопу, довкола шпихліра, довкола стодоли... Я в голову заходжу: що за нещастє? Чи подуріли люде, чи може розбій який? Аж ось вони входять до хати.
— Десятники! — каже війт, не витаючись, ні здоровкаючись — станьте коло него! Як би втік, то ваша відповідь на тім!
Я став, очи витріщив, а ту десятники, як апостоле які коло мене.
— Пане війте, — кажу я, — що се має значитися?
— Гм, гм, — покректав війт, сідаючи на ослоні і штуркаючи паличкою о землю, — то вже в тім моя голова. Ви маєте мовчати і відповідати.
— Мовчати і відповідати? — дивувався я. — Ба та якже я відповім, як буду мовчати?
— Гм, гм! — покректав знов війт. — А скажіть ви нам насамперед, як ви ся називаєте?
— Я? Або ви хіба не знаєте? Чи то я який чужосільний, чи що?
— Зараз міні відповідати! Хто ту старший у селі, я чи ви?
— Я ту в свойій хаті найстарший! — скрикнув я, олютившись. — Що се за розбій такий? Я нікому нічого не винен, а ту мене нападають! Пане війте, я на вас скаргу подам!
— Хе, хе, хе! — сміявся війт, — а дивіть, як ставиться! Нікому нічого не винен! Ну, ну, дай то Боже! зараз будемо видіти. А скажи но ти міні, невинний чоловіче, де ти того забитого жида подів, щось учора по ночи віз?
Міні нараз мов луда з очей спала. Як не зарегочуся, як не зайдуся сміхом, то гунцвот не моє імя, колим так реготався від уродженя свого. Трохи-єм, кажу вам, на землю не покотився зо сміху.
Війт став, як тото теля, що о нові ворота вдариться. Але далі знов визвірився на мене.
— Куме, я тобі по добру кажу, не смійся, признайся до всього, то вже я вставлюся за тобою, щоби тебе високий суд не повісив, щоби тобі житє дарував. Не відпирайся, коли не хочеш на шибеници ногами перебирати.
Я ще дужше зареготався, аж за живіт руками держуся. Се й зовсім розлютило війта.
— Вяжіть єго! — крикнув він десятникам.
— Алеж пане війте! — сказав я, отямившись, — постійте, я вам у всім признаюся, навіть ласки вашоі не буду просити в суді. Вже як маю висіти за одну ногу, то радше за обі!
— Признаєшся?
— Алеж розумієся!
— Ну, деж той забитий жид? Щесь го не закопав під вугло?
— Ні, ні!
— Ну, а деж він є?
— Таки лежить у стодолі.
— Ходи, покажи нам!
Взяв я ключ, ідемо. Гляджу, аж під стодолою варта. Ну, Богу дякувати! І Савка ту! Ще ліпше. А народу насходилася повна обора. Що то, вість рухнула по цілім селі, що "деревляний філософ" жида забив тай під вуглом закопати хотів. Я йду посеред тоі глоти, тай усміхаюся, а ту мир божий лиш: шу, шу, шу! буцім то: адіть, і вішати єго будуть, а він собі байдуже! що то "деревляний філософ !"
Прийшов я підо двері, а десятники все коло мене! Отворив...
— Ну, прошу, пане війте, осьде той забитий жид!
Війт позирнув і очи витріщив.
— А-а-а! Ба, то що?
— Тото саме, щом учора віз пó-ночи. Скринька до різаня січки!
Тут увесь нарід, що товпився довкола стодоли, як не зарегочеся, то Господи твоя воля! Певно аж у небі чути було той регіт. І десятники, і присяжний, і польові, всі реготалися, навіть війт усміхнувся і зачав мене перепрашати за цілу тоту оказію тай за те, що повірив дурному Савці. Сміху на ціле село. А скриньку мою як зачали того дня трібувати, то міні пять околотів соломи порізали! От так то я і до скриньки прийшов і з цілоі громади сміх зробив!
23. жовтня 1881.
10.11.1890