[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С. 130—139]
Було се давно, літ тому звиж двадцять, коли на дорозі ведучій з Дрогобича до Борислава, здибалися одноі літноі днини два молоді люде. Не знаю, чи могли де бути два парубчаки, майже однаких літ, а так неподібні до себе вдачею і зверхною подобою. Оден високий, крепкий і вродливий, нісся просто лехко, всміхався часто і часто затягав веселих пісень, єго вбога, але чиста одіж і столярське знарядє в мішку на плечех говорили від разу, що се столярський челядник, котрий іде шукати зарібку в Бориславі, що від недавна зачав оживлюватися і стягати до себе чим раз більше робучого і промислового люду. Другий вандрівник був то мізерненький, скулений і обшарпаний жидок майже з старечим, без виразу лицем, маломовний і немов сумовитий. Єго худі ноги ледво здужали до-держати кроку з здоровим столярем, а маленькі запалі оченята неспокійно бігали в ямках, немов злякалися чогось та хотіли денебудь сховатися. І він ішов до Борислава шукати щастя, але не ніс з собою ніякого знарядя, ніякого способу до зарібку.
— А з чогож ти Юдко гадаєш жити в Бориславі? — питає столяр.
— З чого Бог дасть, — відповідає боязно скулений Юдка.
— Та то ніби так, усе в божих руках — відповідає столяр, — але бо у нас кажуть: "Бога взивай, а рук прикладай."
— У нас так не кажуть — відповів коротко Юдка.
— А якже у вас кажуть? Рад би я знати!
— У нас кажуть: хто на Бога здасться, тому Бог не дасть пропасти.
— Ха, ха, ха! — зареготався столяр і махнув своїми дужими руками. — Най-но би я стрібував не робити з місяць, чи Бог би зліз з неба та нагодував мене!
— Не говори так, Слимаку, не гніви Бога!
— Я Бога гнівити не хочу, але Бог же чень не дурно дав чоловікови свою поміч!
І він знов розмахнув дужими руками, немов збираючись ними розбивати скали.
— Як Бог схоче, то й твоі руки не поможуть, Слимаку!
— Хіба міні повідпадають, а тогди й я не хочу жити!
— І здорові будуть і не поможуть!
— О, сего не буде!
— Побачимо!
— Ну, ну, побачимо!
Оба товариші за час тоі розмови йшли самотною дорогою через поля. До Борислава було ще з пів милі. Сонце стояло з полудня і жарило немилосерно. Слимакови давно вже хотілося пити, а й Юдка від давна час за часом жалібно позирав на вузлик у Слимака за плечима, з котрого долітав єго запах хліба і сира. Він сам не мав при собі ані кусника хліба, ані одного крайцаря.
Аж ось Слимак скрутив із звичайної дороги в бік під стрімкий, зсувистий горб. Юдка став на скруті.
— А ти Слимаку куди?
— Ади от ту керничка, хочу води напитися.
— А може й спочити троха?
— Ну, певно! Сонічко пече мов огнем пражить, а до Борислава ще й так зайдемо завчасу.
— Най буде й так.
Посідали коло жерела. Слимак напився води, виняв хліб і сир з вузлика, а видячи, що Юдка не має свого нічого, запросив і єго.
— Але може тобі не вільно, бо трефне?
— Е, — сказав Юдка, — наш закон у крайній потребі позваляє йісти й трефне.
— А так, звичайно, не позваляє?
— Ні, не позваляє.
— Ну, то добрий ваш закон, що єго можна як до потреби натягати так як швець шкіру натягає.
— Не кажи так, Слимаку, гріх так казати. Наш закон так само від Бога, як ваш закон, — сказав якось боязко Юдка.
Пополуднували — і далі. Ось уже й Борислав. Хоть доси йшли все сухою землею, хоть дощу не було вже майже від тижня, то прецінь у Бориславі на всіх вуличках було глибоке і грузке болото. Жиди, парубки, ріпники, вози і тачки снувалися довкола. Гамір, співи, крики та пяні проклятя не вгавали й на хвилю.
— Куди ж ти тепер, Юдко?
— Піду де шукати місця. А ти куди?
— Я ту замовлений до одноі будови, онту, видиш? Маю там робити двері, футрини і всю столярську роботу. Ну, бувай здоров!
— Бувай здоров, Слимаку! А знаєш що? Як би тобі коли було чого треба, а я би міг, — знаєш, я не такий жид, прийди до мене! Я тобі не забуду!
— Я до тебе? Ха, ха, ха! — зареготався Слимак. — А щож ти міні поможеш, коли ти сам голий!
— Хто знає, Слимаку, хто знає, що кому Бог судив. Ще раз кажу, приходи, Юдка тобі не забуде!
І розійшлись.
II.
Минуло десять літ. При головній бориславській вулиці іно що отворився новий шинок. Шинок стояв на розі двох вулиць у дуже добрім місці, хоть майже локоть низше від рівня вулиці, так що до дверей треба було східцями сходити в долину. Робітники день і ніч заповнювали обширну, брудну і вохку шинківню; співи, крики та сварки не втихали там ніколи і глухим клекотом неслися на Борислав крізь вічно отворені вікна. Над дверми шинку прибита була таблиця, помальована на чорно, а на ній огнисто-червоними буквами було виписано. "Bier-und Branntwein-Ausschank des Judas Maultrommel". А в шинку помеже пяними робітниками звивався, мов пискор, скулений, хоть і не дуже то мізерний жидок; то був Юдка. А за шинквасом стояла гидка як ніч, але богато вбрана жидівка, звичайно з одним або з двома дітьми на руках; то була єго жінка.
Вечір. Юрбами висипали робітники з роботи і розсипалися хто куди, а найбільша часть по шинках. У Юдки повно як набито. Але що се за сумний, похнюплений, нужденний чоловік протискавєся крізь товпу до шинквасу? Єго лице, бліде і зіссане, свідчить о перебутій слабости. В руках у него дві кулі, котрими підпираєся, безпомочно волочучи хорі, вихудлі ноги. Ось він з тяжкою бідою доперся до шинквасу, став і обзираєся.
— Чого вам треба? — спитала жидівка.
— Юдки.
— Юдки? А на що вам Юдки? Хочете горівки, то я вам дам і сама. А на борг, то й Юдка не дасть.
— Ні, я не хочу горівки, я би хотів поговорити з Юдкою.
— Поговорити? — спитала протягло жидівка і з погордою змірила очима того нужденного, обдертого пройдисвіта. — Що ви єму маєте сказати? Скажіть міні, то я єму скажу.
— Ні, я би хотів єму самому. А ось і він! — І обдертий пройдисвіт обернувся до Юдки, що саме протисся до шинквасу зо склянками та чарками в обох руках.
— Der Goj will schmissen mit dir *) — сказала жидівка Юдці. Той обернувся і хвилю глядів на обдертого пройдисвіта, але очевидно не міг єго пізнати.
— Ви хотіли зі мною говорити? Ну, говоріть, чого хочете?
— Ви не пізнаєте мене, Юдко?
— Ні, не можу якось, — сказав Юдка, ще раз зирнувши на него.
— Правда, не нині то діялося, як ми оба, ще молодші, вандрували до Борислава, тямите?
— А, Слимак! О, що то з мене за забудько! Як же не тямити! Ну, що чувати, Слимаку?
— Зле чувати, Юдко. Коло мене біда.
— Коло мене добре, Богу дякувати, — відказав Юдка.
— Виджу, виджу, — сказав сумно Слимак, xiтаючи головою.
— Знаєте що, Слимаку, я тепер не маю час говорити з вами. Сядьте собі ту на лавку, так... Malky, gib ejm a güt Bromfen, ün an Umbassen, hörst du mech?**) А відтак, як буде вільнійше, то побалакаємо. Добре?
— Та добре, — сказав Слимак і сів у куті коло шинквасу.
Вже було геть по півночи, коли в шинку на тілько зрідло людей і втихомирилося, що Юдка міг мати хвилю вільнійшого часу. Він збудив Слимака, що за той час серед гамору і задухи спав на лавці.
— Ну, Слимаку, повідай, що там у тебе чувати!
— Видите що, — сказав неохітно Слимак. — От чого я доробився за десять літ! Жінка розпилася і вмерла, перевела все, що я мав. Мене самого вергло в слабість, ноги відняло. Що тепер діяти? До столярськоі роботи не приймають, там треба стояти, бігати, а я не годен. До ями також годі. Що діяти? Руки здорові, а приходиться відай гинути живцем.
— А видиш, Слимаку, чи я тобі не казав, що Бога не треба вчити, як має чоловіка карати. У Бога на все спосіб є.
— Ой виджу вже! — зітхнув Слимак. — Кілько я перетерпів за ті літа, Боже єдиний! Ади, сивію!
— Ну, а щож тепер буде?
— Або я знаю, що буде. Я прийшов до вас Юдко. Знаєте, ви тогди казали: прийди! Доки я міг заробити, то гадаю собі: зароблю. А тепер годі. Тай то, видите, не так, щоби зовсім годі: руки здорові і все, а тілько ноги, от біда!
— Та що я вам пораджу на ноги?
— Е, вже міні на ноги ніхто не порадить, хіба рискаль та лопата, — сказав з жалібним усміхом Слимак. — Але може би ви винайшли для мене яку роботу.
— Роботу? Гм?... — сказав Юдка і задумався.
— Для тебе роботу? То трудно, небоже Слимаку! Але що робити, обіцяв чоловік, то треба якось погадати. Ну, знаєш, Слимаку, лягай собі ту на лавочку. Małky, gib ejm a schmutzig Łałech ünter'n Kopp***). Переночуй, а завтра будемо видіти!
C таким словом Юдка пішов спати, а Слимак зітхнувши і помолившися до Бога, ляг на лавку, звинувши під голову брудну верету, котру принесла єму жидівка, і швидко також заснув.
На другий день рано Юдка довго нараджувався зі своєю Малкою, бігав десь кудись по сусідах, а далі коло полудня закликав Слимака до своєі спальні, заваленої перинами і майже зовсім темноі.
— Знаєш що, Слимаку, є для тебе робота.
— Яка?
— Лехка робота, столярська. У тебе є деяке начинє?
— Та щось там є: пара гиблів, сверлик і топір.
— Ну добре. Сверлик можеш продати, сверлика не треба. Треба тілько гибля, сокири та пилки.
— А щож то за робота тілько з гиблем, сокирою та пилкою?
— Лехка робота, Слимаку. Будеш стругав ручки до корбів та млинків, листовки, кілки, знаєш такі дрібниці. Навіть варстату не треба, можна на віснім стільци; будеш собі сидіти тай усе свою роботу робити.
— А по чому? Що заплатите?
— Заплатите, Слимаку? За що ту платити? Слухай, що я тобі скажу! Ти хати не маєш, правда?
— Не маю.
— Ну, я тобі дам хату, ось ту на подвірю. Тихо тобі буде, спокійно, лише сиди та роби. Чуєш? А йісти також дістанеш і гиблівки твоі; розумієся, гиблівки! груба тріска до мене. Ну, а шматє може є яке у тебе, га?
— Та щось там є.
— Ну, то добре. Як буде треба, то й то найдеся. Верету дам на постіль, ну та й дві пачки тютюну на тиждень, тай що суботи дві порціі горівки. Пристаєш, Слимаку?
— Та що робити, най і так буде, — сказав понуро Слимак і похилив голову с таким сумним виразом, немов схиляв єі в якесь важке ярмо, з котрого вже ніяка сила не в стані єго видобути.
III.
Знов минуло десять літ. Прийізд цісаря літом 1880 р. згромадив до Борислава тисячі народа з усеі підгірськоі околиці. Пішов і я. Ранком погода була прехороша; весело гуторячи йшов я з громадкою знайомих селян, любуючися чудовими околицями та густими вівсяними копами, що мов звізди на небі виднілися кругом по полях. Однакож недалеко Борислава захопив нас дощ, густий та проймаючий, так що дійшовши до Борислава, всі ми промокли до нитки, а особливо я дрожав від холоду, вибравшись у дорогу в одній тілько літній блюзі з сірого полотна. Звісна річ затим, що в таких немилих обставинах зовсім не до душі міні було задивлюватися на вінці, тріумфальні брами з написами, тисячі хоруговок та тисячі празнично пристроєних жидів, що помимо слоти густо снувалися по вулиці, гордо всміхаючися та раз у раз нарікаючи на Бога, що попсував йім "йіх свято", котре йіх так богато коштує. Я і моі товариші не довго швендались по болотнистих улицях; холод і дощ спонукав нас живо шукати сухого притуловища. Ми вступили до першого шинку, туй таки за тріумфальною брамою. То був шинок Юдки Маультроммеля.
Погана як ніч, поморщена вже жидівка стояла за шинквасом, хоть нині задля празнику нікого окрім нас не було в шинку. А по шинку походжував підійшлий уже жид з гарним животиком, у атласовій бекеші, переперезаній святочним шовковим поясом, з видряним "штрамеле" на голові. На єго гладкім, блискучім, хоть жовтім лиці виднівся супокій і вдоволенє. То був Юдка.
Я огрівся троха і вийшов на подвірє. До него зі всіх боків припирали сліпі стіни сусідніх домів та шоп, поліплені жовтою глиною. Се була немов велика клітка, брудна, занедбана, гнила і вонюча над усякий опис. На середині стояла велика купа смітя і всяких олітків. На право по при вугло шинку був вузенький прохід на вулицю, і тудиж текла з під сусідніх оканів потоком вода на низьке, мов яма, подвірє. Але на другім кінці вихід єі був по части затамований. Там, приперта до сліпоі стіни якогось довжезного будинку, стояла нужденна не то шопа, не то буда, з прогнилим дахом і чорними неполіпленими, в многих місцях діравими стінами. Меже шинком а будою була тілько вузенька протока для води, але напливаючий потік не міг у ній зміститися і залляв майже цілу половину подвіря широким ставком болотяноі, буроі води. Особливо коло буди, яко найнизше лежачого місця на цілім подвірю, згромадилося найбільше води і чималий потік лявся крізь шпари в полупаних дверех і по під прогнилим порогом до середини. Одно вузеньке віконце о повибиваними з давен давна шибами ціле заліплене було пожовклим від сонця і дощу папером. У буді було тихо, як у гробі. Дощ не то що не переставав, але змагався. З вулиці долітали в сю кліть глухі крики і гамори, але ні оден слід на тім відразливим подвірю не показував, що нині в Бориславі свято, що вся та оселя прибралася нині в празничний стрій, щоби повитати найдостойнійшого гостя. Сіра, гнила і мерзка буденність царювала ту зовсім спокійно і ненарушимо.
Хвилю стояв я під піддашєм, роззираючися довкола, коли в тім з правого боку вузким пролазом протиснулася невеличка, може осьмилітна дівчина і несміло, питаючими очими глянула на мене.
— Чого тобі, дитинко? — спитав я.
— Я ту прийшла до діда.
— До якого діда?
— А от ту, — вона показала нужденну буду — ту дід Слимак. Я єго так називаю дідом. Я прийшла подивитися на него. Не знаєте, чи він є?
— Не знаю дитинко. А він виходить куди?
— Та не виходить. Але дід казав позавчора, як я була в него, що єго Юдка хоче викинути.
— Викинути? А то чому?
— Ба, видите, бо дід уже старий, не може робити.
— А щож ту той дід робить?
— Та от так: ручки до корбів, листовки, кілочки. Від коли тямлю, то він усе то робить; мамуня казали, що вже щось десять літ.
— А ти від позавчора не була в него?
— Та не була, бо моі мамуня також були слабі, то мусілам коло них сидіти. Аж нині йім стало троха лекше, то я випросилася до діда. І мамуня самі казали, абим ішла, може дідови треба що принести або що, бо дід слабий на ноги і не може вийти. А як не треба нічого, то щобим зараз вертала.
— Ну добре, то йди та подивися.
Дівчина пустилася йти, але спинилася, побачивши величезну калюжу перед дверми.
— Ой-ой-ой, як ту перейти? Адіть, яка вода, як Дунай!
— Постій, я тебе перенесу, — сказав я, і взявши дівчину на руки ступив у калюжу. Бродячи мало що не по коліна, я дійшов до дверець і отворив йіх. Дивний і страшний вид показався нашим очом. Буда вся стояла в воді. Кругом чорні, голі стіни, крізь котрі де-не-де проблискувало буре денне світло. Коло дверей старий вісний столець, на нім гибель, пилка, топір і купа недоструганих кусників дощок. А в куті, також майже зовсім у воді, купа трісок гиблівок, перегнилих на гній, накладених високо верства на верству, а на тій купі, заритий у той гній до половини і ледво покритий старими, чорними шматами, лежав чоловік, синій як боз, сухий як скіпа, з виразом страшного болю і якогось жалю на поморщенім лиці. Се був Слимак, а правду кажучи, тілько труп Слимака!... Морозом повіяло на мене. Десять літ у такім пеклі! І ту жив чоловік! — тремтіли уривані думки в мойій голові. А дівчина тимчасом кинулася будити діда, а побачивши, що дід зимний і задубілий і такий якийсь страшний, скрикнула голосно і кинулася на двір. Вибрив і я за нею. Однако крик дівчини не звабив нікого до холодного трупа. В тій самій хвили густо збиті громади народа підняли на вулиці оглушаючий крик:
— Віват! Най жиє наш тато! Най жиє!
Се був знак, що найдостойнійший гість находився в вулицях Борислава.
Небо випогодилося, пошарпало бурі хмари і скинуло йіх із себе в кут, немов нужденні жебрацькі лахмани, щоби натомісць показати свою блакітну, празничну одежу.
— Віват! віват! — гомоніло по всім Бориславі, гомоніло з тисячних уст, а дід Слимак за той час німо, понуро, з болізним видом лежав у свойім гнилім берлозі, в тій гидкій шкаралущи, в котру заперла єго людська захланність і з котрої увільнила єго тілько остатня приятелька — смерть.
Львів, у січні 1881.
*) Сей чоловік хоче говорити з тобою.
**) Малко, дай єму доброї горівки і закуску, чуєш?
***) Малко, дай єму брудну верету під голову.
10.11.1890