[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890, Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Беднарського. — С. 12—21]
І що ви, куме, говорите о приязни! Приятелі, приятелі! А я вам незнати що ставлю і кажу, що нема на світі правдивоі приязни ані правдивих приятелів! Звіть мя, яким хочете, говоріть, що вам злюбиться, я все буду своє! Бо і щож то: приятіль? Чи найдете такого приятеля, щоби вам або там в нужді поміг, або чим будь поратував? От говориться, абися говорило, тай годі! А сли хочете, то я вам ось зараз і доказ розкажу, абисте знали, як то мало нині можна спуститися на приятеля!
Таже ви знаєте, в якій я був приязни с Хомою Підгорбочним. Тай якже нам було не й побратиматись! Ми, бачите, оба були нарубки на ціле село; хлопці мов дубє крепкі. На маєтку родичів Бог не скривдив, ані нас на працьовитости. Вистроімося бувало що неділі, як Бог приказав, — не сором межи людей показатися. А дівчата! О, що вже тоті не налітаються за нами, то святий йіх Андрій один знає! Звісно, чисті хлопаки і неабияких батьків діти.
Товаришували ми с Хомою, що аж любо. Чи бувало в ліс по дрова, чи в очерети зо стрільбами на качки, чи до танцю, чи й до другого діла, оба тай oба. І не було межи нами ніякоі ані сварки ані незгоди. Скаже було Хома: — Семене, вийди завтра на мою сіножатку підтяти там троха трави, твоя вже покошена! — Та чому не вийти? вийду! говорю. Скажу було Хомі: — Побратиме, у вас нема роботи, возьміть наш волок та понаправляйте, підемо з неділі в Дністер на рибу. — А, то добре! каже Хома, і зараз бере волок до направи.
Наше село, як бачите, над самим Дністром, тай ще на рівнині. А ми оба дуже охочі були до рибацтва. Підемо бувало чи то з саками, чи з волоком, чи як у повінь, з крошнями, наловимо такоі красоти, що кар-карезний! Є що і собі і на продаж!
Ну нічого! Парубочили ми з Хомою як рідні брати. Нераз і дивувалися люде. Як вони, кажуть, погодяться? Та то немов огонь а вода! Я, бачите, з роду повільний собі, а Хома, то прудке як іскра. Але що то й говорити! стали приятелями, то годі вже позад себе оглядатися! Якось ми погодилися, тай ще й як. Коби так наша громада кождого разу годилася при виборі нового війта, то певно би не було у нас нераз такоі кавзи, як буває!
Ex літа, літа молоді! Хороші би ви були, золоті би ви були для кождого парубка, сли би не приходила на вас тота страшна відьма — бранка. Ще то тепер, то все фрашки. Возьмуть тебе до війська, ну, бодай чоловіка за чоловіка держать: не збиткуються, як над німиною. Правда, прийдеся ще й тепер не одному відобрати своє, заким тоі муштри вивчиться, та що то против давного? А в тім і старі люде говорять: Доти пес не навчиться плавати, доки єму в вуха не наллєся. Нема науки без муки. Алеж бо тепер сам той асентерунок то вже не такий страшний, як бувало. Ставишся раз, другий третій, — не возьмуть, випишуть, і ти вільний, хоч женися, хоч дальше гуляй! Але за моіх часів, о, то не туди йшло! Крий нас Боже від такого! То бувало мандатор сам списує і подає, кого єму подобаєся, до асентерунку, не питає, чи він уже ставився три чи шість чи кілько разів. Так бувало не один бідолаха і десять і пятнадцять літ жиє в вічнім острасі. Ось, гадає собі, спадуть шандарі, закують у ланцюшки, тай гайда під міру! А то, бачите, не на те йшло, що нині. Не йшли хлопці так самі до бецирку, не ставились так як тепер, — утікали і ховалися, хто куди міг, а мандатори з шандарами волочилися за ними по всіх закамарках. Погано було жити на світі.
Ось десь так серед мясниць чуємо і ми: Записано нас до асентерунку. Боже! зівяло в мені серденько, як-єм тото почув. А мій Хома аж одеревів цілий, сердешний.
— Не дожидаймося, каже, Семене, лихо і години на себе, утікаймо!
— Утікаймо! — кажу й я тай побіг домів збиратися. Тато, мамо всі дома як почули що дієся, так і померкли з превеликого жалю.
— Синочку, синочку! — заводили мама — одного тя маю, як одну душу в Бога, тай того ми тя хотять відібрати!
— Цить стара — сказали тато крізь сльози, — не держи єго, най іде, чень єго Бог милосерний устереже від тяжкоі нужди! Збирайся, небоже, прощайся з матірю, з сестрами, підемо, підведу тя за село.
Зібрався, попрощався. Ненька умліли, як я вийшов.
— Семене, Семене, вернися! — кричали вони.
Я вернувся.
— Най хоть надивлю ся на тебе, синочку мій, душенько моя! може то остатній раз тебе бачу.
— Дайте, мамко, спокій, Бог ласкав! — відповів я дрожачим голосом, цілуючи йіх у коліна, а самому аж серце стискалося.
Пішли ми с татом долі загородою над Дністер. Там ждав уже на мене Хома. Тато поблагословили нас, порозповідали, де і куди які крийівки, ми попрощалися тай пішли.
Ой, набідувалися ми до весни, Боже єдиний, ти йно сам то знаєш! От чуємо, по селах туди і сюди бушують шандарі, того і другого зловили. Нас ще якось Господь сохраняв. Ми все держалися придністрянських сторін, мокряків та очеретів.
Аж ось в однім селі говорять нам: Утікайте в поле! Шандарі з двох боків надійшли, перешукують очерети, виловлять вас як рибу в саку! Падоньку нещасний, куди ту повернутися? В селі сховатись — і гадки нема. В поле втікати, то на певно пропадати: поле чисте, ліса і полики нема, — виловлять, хіба би у нас заячі ноги, або хібабисмо поховалися в мишачі нори.
— Хомо, прийдеся пропадати аж ту! — кажу я опускаючи руки.
Ми вже щось три ночи не спали, помучились, утепенилися, що ледво дихаємо. Нема сили і кроком поступитися, не то щоби втікати по полю.
— Знаєш що, — каже прудко Хома. — Ходи за мною.
— Куди?
— Не питай, ходи, сли не хочеш пропадати!
Я знав прудку Хомину натуру, змігся якось тай іду. Дорогою гадаю собі:
— І тото приятіль, то щирий товариш? Веде мене кудись, Бог вість куди, а словечка щирого не скаже, не потішить, не порадить! Гой, гой, світе мій білий, нещасна моя годинонько!
Правда, нераз мені і до тоі пори Хома ставав у великій пригоді, нераз ратував мене не зважаючи на своє небезпеченьство — ну, алеж і я не лишав єго ніколи в ніякій потребі, слухав єго, як вітця.
Так і тепер.
Таке розгадуючи іду, ноги волочу по якійсь обочи край села з Хомою. Іду тай дивлюся, куди він поведе.
— Гов! — сказав Хома підходячи до самоі крайноі хати, — ту треба відпочити.
— Ту відпочити? — скрикнув я роздивившися. — Хомо, а тобі що такого? Таже то сама крайна хата, ще й стоіть на такій голотечи без найменшого захисту! Ту нас так найдуть і зловять, як воробця в сильці!
— Ту мусимо спочивати! — сказав знов Хома холодно і твердо. — Я не можу дальше!
— Алеж чоловіче, бійся Бога! — кричу я, — сам у пропасть пхаєшся! Що тобі сталося? Чи тобі розум з голови виплив? Я ту не буду спочивати, абись ми не знати що давав!
— Не будеш? Га, то як хочеш. Я ту спочиваю!
— Ходи бодай до онтоі стирти та там зариємося в сіно. Не дурій, чоловіче, не пхай ся сам у нужду!
— Я і кроком відси не рушуся! — сказав знов уперто Хома і пішов до хати.
— Боже мій милосерний, тожто мій приятіль, то мій щирий товариш! Доброхіть пхає мене і себе у різницю! І не уступить від свого, хоть гинь! Упреся як козел рогами! Мати Пречиста! ратуй мене від усего злого і від такого приятеля!
— Але щож тепер діяти? — гадаю собі дальше. Прийдеся самому пропадати! Ex, — гадаю собі дальше, — пропадати мені самому де інде, а Хомі ту, — волимо вже бодай оба разом гинути!
І я пішов за Хомою до хати.
— Що, нагадався, нарозумився? — питає він мене з насмішкою. Боже, він ще насміхався над моєю нуждою, а з мене би й крови не дорізався!
Хата, до котроі ми зайшли, то була на пів розвалена стара кучка, житло старого діда жебрака. Лиш літом він ту часом ночував, — зимою сидів у селі, а й літом звичайно цілими тижнями волочився по селах за жебраним хлібом. І тепер ми не застали єго. Хата була засунена засувом, але Хома відсунув єго кусником якогось патика. В хаті не було нічого крім кількох торбів, палиці дідовоі, шапки позшиваноі з тисячних латок тай деяких других лахів.
Але мені дивно було, чого то Хома так тішиться і бігає по хатині.
— Гей Семене — каже він, — ти бачу двері засунув? Не засувай йіх! Ще й відхили троха, тут душно!
Боже мій милий, той чоловік видно весь розум стратив, чи що!
— Відсунь двері і відхили, чуєш? — гукнув на мене.
Щож було робити? Мусів-єм слухати налибоватого.
— Розбирайся і лягай спати! Треба проспатися, бо в ночи і на волосок оком не змигнемо!
Я стою витріщивши на него очи, сам не знаю, що дієся зі мною.
— Чуєш, чи ні, тумане вісімнадцятий! Розбирайся та лягай спати! Як буде час іти, то я тебе збуджу.
Мені переверталося в серці і кіпіло як у кітлі. Сльози виступали на очи.
— Хомо! — кажу крізь плач, — що тобі сталося? Чи ти стратив Бога з серця? Чи ти забув, що маємо родичів?... Чи ти забув, що шандарі леда хвиля надпадуть? Що ти робиш? Зглянься на Бога, не губи нас обох! Таже ми колись були товаришами, я любив тебе щиро, як свого рідного брата! Що я тобі провинив? За що ти хочеш мене віку збавити?
І що ви гадаєте, Хома змягчився тою бесідою? Бодай так пси траву пасли! Відвернувся вам від мене, як нелюд, потер рукою по чолі чи по лиці, тай в сміх.
— Ха, хаха! Отто мені парубок! — реготався. — Занюхав біду, як той сліпий ковбасу в борщи, тай уже: гину, каже, нема мя!
Отто, видите щирий приятіль! І спустиж ся на такого чоловіка! Заждіть, яке він мені ще вистроів!...
— Семене, — каже Хома по хвили вже якось лагіднійше. — Семене, братчику, хіба ти гадаєш, що я би не віддав житя свого за тебе? Хіба ти забув, що ми оба на одній дорозі? Не гадай прецінь, що я з глузду зсунувся, або що, що хочу себе і тебе погубити! Лиш роби, як тобі кажу, а увидиш, що я ще не такий дурний, як тобі видиться.
Троха мене успокоіли ті слова, а зрештою щож було робити? Роздягся я, постелів сірак на землю і ляг. Але де там мені заснути! Дрожу цілим тілом, як риба в матни! Кому би в такій тяжкій трівозі сон до голови брався?
Хома не лягав, шарив щось по хаті. Що він задумав? Господь єго знає. Я не догадаюся, аби й що!
— Семене, — каже він, видячи, що я не можу заснути, — на, випий!
І підніс мені порядну чарку горівки. Горівку він мав при собі, чарку найшов десь у закутку.
Я випив. Напій був сильний, мене якось проняло теплом, утома відозвалась — за хвильку я заснув мов камінь.
Не знаю, чи довго я спав, чи ні, аж ось Хома будить мене знов.
— Семене, Семене, вставай, шандарі!
Остатнє слово мов ясний грім над ухом протверезило мене в одній хвили.
— Де, де, — питаю зірвавшись на рівні ноги.
— Не питай, роби що тобі скажу!
— Що робити?
— Зажмури очи, і не отворюй йіх, аби що було, аж доки тобі не скажу. Памятай!
— Добре, добре!
— А тепер на тобі отсе в руку!
Я взяв. То був мотуз чи воловід якийсь, не знаю.
— Держися добре!
— Держу.
— Ходи тепер за мною!
Ми пішли.
Дорогою чую — крик якийсь, плач, завід, товар реве, пси гавкають, під ногами болото, — ми відай ідемо селом.
— Хомо, бійся Бога, куди ти ведеш мене?
— Ані слова, тумане! шандарі надходять! шепнув він мені своім твердим голосом. Я замер зо страху.
— Оттут нам буде — гадаю собі! — Пропала коза, пропала й береза!
Ідемо дальше, а підомною коліна лиш диль, диль, диль! Аж ось чую:
— A skąd wy, dziady? питає різкий голос.
— То певно шандар, — гадаю собі. — Ну, Господи помилуй грішну душу! Зараз і до нас заговорить! Дивно мені лишень, чому насамперед говорить до якихось дідів.
Смішливий старечий дідівський голос відповідає туй передомною:
— З білого світа, паночку ласкавий! Ми божі старці, братя близці. В ріці купалися, в воду нурялися; я єго занурив, а він в воді очи погубив. Хотів найти та не міг, таки до дому побіг.
— Ха, ха, ха! — засміялось кілька голосів.
Боже ласкавий, ту йіх мусить бути немало.
І чому вони не хапають, не вяжуть нас? навіть не відзиваються ні словом до нас.
— Gdzie mieszkacie, włóczęgi? — питає знов різкий голос, але видно було, що крізь сміх.
— Край води, паночку, край води! Наша хата з лободи, — защіпка з ріпяха, а стріха з лопуха!
Знов сміх довкола, але шандарі ще не займають нас. Я дрожу цілий і держу ся за мотузок, не сміючи вже направду зі страху проглипнути на світ. Гадаю собі: най буде що має бути, побачу, як то скінчиться.
— Jakiś bestja dowcipny! — сказав насміявшись до сита різкий голос до других. — Ale chodź my już! Zdaje mi się, że w tej stercie za wsią uda nam się złowić jakiego ptaszka!
Я чув, як шандарі регочучись віддалились і з диву не знав, де стою.
— Ходи, сліпий братище! кричав дідівський дряхлий голос все ще передомною, — ходи там де вітер свище! На вітер полягаємо, вітром со повкриваємо, вітер під голову візьмемо і тепленько заснемо.
— Złodziej ze swojemi przymówkami! — почулось мені з далека. Хома сіпнув мене за шнурок. Я пішов за ним, все ще не знаючи докладно, чи то сон, чи ява, що зо мною дієся.
Ми йшли ще досить довго.
— Ну, отвори очи, сліпий коте! — сказав до мене весело Хома. Я проглянув. Густа мрака вже розсілася круг нас по полю, далеко ще виднілося село, пізначне по клубах диму, що тут і там зносилися по над низькі, соломяні стріхи.
— Ну, що, зйіли нас шандарі? — питає мене Хома сміючись.
Я не відповів і слова, не міг ще прийти до себе.
— Товаришу любий, а видиш, що я не пхнув тебе у пропасть! — сказав він по тихо. Я тепер перший раз поглянув на него.
Що се знов? Якийсь дід з довгою бородою стояв при мені.
— Во імя Отца і Сина, а тобі що, Хомо?
— Те, що й тобі! — відповів він.
— Те що й мені? А се як ти гадаєш?
— Подивися в воду на свою вроду! — відказав він дряхлим дідівським голосом. Недалеко була широка калюжа, я поглянув — угу на тя маро! Слибим не знав, що я мере я сам, то бимся не пізнав, аби що́! Дід тай дід з мене, хоть гинь не пізнаєш Семена. Пообвішуваний торбами, з довгою палицею в руці, з сорокатою шапкою на голові. Хома й собіж так! Того то він казав мені так напруго йти спати в дідівській хаті! Угу!
Так ми, бачите, уйшли на сей раз біди, але чи гадаєте, що на тім скінчилося? Шандарі шукали, парцували дальше, ми йшли та кидалися в ріжні боки, як ті ворони на вітрі, колесили та колесили по за Дністром. Аж ось чуємо: вже унялася троха біда, вже нема шандарів в околиці. Ну, слава тобі Господи! — гадаємо — таки ми на сей раз спаслися! Тепер треба міркувати, щоби деяким чином до дому вернути. Радь Хомо! Провадь Хомо! Хома взявся провадити.
Ми вертали поволи манівцями, осторожно, щоби де несподівано не попались в руки шандарам. Бог поміг, ми зблизилися вже до свого села, ось лиш пів мильки, не дальше. Хто би був гадав, що ту найдемо те, чого-смо майже через пів року не могли найти по чужих селах? А таки найшли свою біду на мості, як кажуть. Тай то через мого приятеля, через Хому!
Сиділи ми два дни в очереті. Було чутно, що ще в нашім селі шандарі. Друго дня вечером каже Хома:
— Знаєш що, Семене. Мене нога болить, можеб ти вийшов де у село, розвідався що чувати, та приніс що йісти?
Я пішов. Ледвом вийшов з очерету, дивлюся — шандарі ходять по полю. Я побачивши йіх, аж одебелів з переполоху. Господи, анужно вони побачуть мене! Ex, задер я поли, змикай у очерет! Але вже було запізно, доглянули мене собачі діти, пустилися за мною на здогін. Ще лиш то собі пригадую, що йіх було чотири.
Як і куди я біг, не тямлю. То лиш тямлю, що обмочений, обшарпаний, окровавлений я впав коло Хоми. Хома від разу зрозумів, о що йде.
— Вставай, — крикнув він мені, — скачи під міст!
Недалеко був міст через ріку. Під ним була знайома нам крийівка.
Я добув остатніх сил і встав.
— А тиж куди подієшся? — питаю Хому.
— Бігай, я вже собі пораджу!
Я побіг лишаючи єго в очереті.
Не знаю і до нині, що за хитрість придумав був Хома, щоби і сей раз уйти погоні. За хвилю, дрожачи на цілім тілі, сидів я уже під мостом схований безпечно. Сиджу я, сиджу, поволи й страх пройшов, надзираю, надслухую, що станеся с Хомою. Нічого не чую, лиш ріка шумить боком по під міст.
Довго я сидів скулений, не рушаючись під мостом межи двома делинами. Аж ось чую якийсь гомін. Зазираю з далека, — Господи милосерний! сеж мого приятеля, мого Хому ведуть шандарі. На руках і ногах побрязкують ланцюшки, шандарі окружили єго і поблискують карабинами. Мені в очах потемніло, серце мов ледом обдало. Гляджу ліпше, Хома по саму шию мокрий, обталапаний, ще до того повно на нім шувару, гнилого листя і зеленоі водяноі трави. Певно неборак хотів сховатися в баюру, та дарма, найшли єго, зловили!
— Слава тобі Господи, що хоч я цілий, — подумав я собі, скулився в троє і сиджу тихо, ледво дух у собі переводжу.
Ну, хто би гадав, що Хома бодай тепер не схоче мені зашкодити! Гай, гай, Боже єдиний! Приятіль, приятіль! Слухайте лишень, на яку хитрість узявся мій приятіль неприторонний, щоби й мене погубити і видати в руки шандарам. Слухаю я, чути здалека кроки. Йдуть шандарі на той міст, де я сиджу. Гов! чую ще щось. Хтось чи співає, чи що! Прислухуюсь близше, то голос Хоми. Йде він тай ніби приспівує протяжно:
Ой Семене, мій друже Семене!
Та скажи ти батькови від мене,
Що не буде вже Хома
У неділеньку дома!
— Добре, добре! — крикнув я з під моста, порушений жалібним Хоминим співом.
Господи, як я в тій хвили налякався власного голосу! Жити і вмирати буду, а тота хвиля не вийде мені з памяти. Мені зашуміло в ухах, замерещило перед очима, кров бухнула до голови, — сам не знаю, що зо мною сталося.
Я отямився на мості. Два шандарі держали мене, за руки, один замикав на зелізну колодку ланцюшок, котрим вони були звязані. Я рушив ногою, на ній забреньчав такий самий ланцюшок.
І ви говорите мені о приязни! Чиж то по приятельськи поступив собі Хома зі мною? Я поглянув на него. Стояв понурий, мокрий, дрожачий. Раз глипнув на мене — в єго очох крутилися сльози... Що мені з тих сліз? Вони ні мені, ні єму не поможуть!
На другий день нам уже обстригли кучері. Ми були вояками.
.........................................
Ох приязнь, приязнь! товариство! Далось ти мені гірко в знаки, не забуду я тебе до смерти! Бо через тебе пропали моі літа молоді!
Лолин, у червні 1876 р.
15.10.1890