Присьвячую Іванови Сандулякови Луки з Карлова.
Був собі кожух. Простий баранячий кожух, навіть не надто новий; правда, не латаний, та вже порядно проходжений, просяклий запахом людського поту, з поблеклими від давна прикрасами, що колись надавали йому характер типового покутського кожуха. Словом, тепер то був кожух звичайний, буденний, невидний, не цїкавий для етноґрафа-аматора і на око без найменчого права до гордости.
А про те він був дуже гордий і в бесїдах із самим собою, які вів звичайно в нічній темряві, висячи на жердцї над постїлю господаря, чванив ся та виносив ся незвичайно.
„Щож то, — міркував він, — котрий кожух, котре футро, котрий опарат церковний має більше право до гордости й поваги від мене? Правда, лисам, покритим ґранатовим сукном, більше панькають та шапкують, перед опаратом церковним більше припадають, та що тото значить! Усе про людське око! Бо, кажучи правду, якіж їх заслухи? Хиба тілько, що одно від одного більше коштують. Чи можуть же вони зрівняти ся зо мною, простим,
бідним кожухом, що своїм натуральним теплом огріваю всю родину? Так! сьміливо можу сказати, що без мене одного нїхто, але то нїхто з родини мого господаря не міг би підчас зими виглянути з хати. Бо я їх єдиний кожух, єдина тепла одежа. І нехай менї вельможні лиси і вовчі шуби покажуть одну одежу, що так вірно, невтомимо і безкористно служить свому господареви, як я!
„Тілько що перші кури запіють, уже встає господарь, тягне мене з жердки та йде до стайнї досипати худобі сїчки з вівсом. Верне зі стайнї і стане до працї, різати сїчку для коней, — уже господиня накидає мене на плечі та йде до стайнї коровину видоїти. Верне від корови, знов господарь одїває мене на себе та йде на подвірє дров нарубати. Нарубає дров, напоїть конї коло криницї, коровину, воду принесе і вертає в хату, але менї нема супочинку. Вже мене одїває донька, дївчина, що йде на цїлий день прясти до богатого сусїда, за ложку страви та за сердечне спасибі. Тілько що туди прийде, служниця того богача несе мене знов домів, бо мушу повнити нову службу. Синок господаря, семилїтнїй хлопчина, ззївши кусник хліба з чосником і мисчину теплої затирки, мусить іти до школи. Тож бере мене також на своі дрібні плечі, хоть майже по кістки йому сягаю і долїшнїм кінцем тягну ся по снїгу, і йде до школи. Тай тут я не можу довго забавити. Ще в сїнях знимає мене з хлопчини парубок — слуга другого сусїда богача, що потребує мого господаря, аби йшов молотити або гній зі стайнї викидати. А в полудне, коли дїти виходять зі школи, знов той самий парубок несе мене до школи, щоб я хоронив від морозу хлопчину, як вертає домів. А з дому несе мене знов до господаря, а вечір знов мандрую по доньку. І так цїлїсїньккий день переходжу, як ткацький човник з кута в кут, із плечей на плечі, від працї до працї, завше до услуг готовий, завше пожаданий, тужно очікуваний і з дякою приниманий. Справдї — так жити, то значить не дурно жити! То значить сповняти своє призначенє, служити ретельно, бути пожиточним! Так живучи, можна чути ся вдоволеним зі сповненя своїх обовязків, можна чути ся гордим."
Оттак міркував собі сердечний кожух. Одно тілько його смутило, що надто швидко зуживав ся.
„Чую, що не довго вже менї животїти. Незабаром шви потріскають, волос вилізе, ба навіть шкіра де-не-де вже починає тріскати. І щож тодї зробить мій бідний господарь? Знаю, що вже від давна найгорячійше його бажанє — стягнути ся на новий кожух, та як же далеко до здїйсненя того бажаня! Від коли пан дїдич лїси повирубував, нема зарібку з кіньми в зимову пору. Овець не держить, а що руками зимі заробить, то ледви стає на яку таку обув і на податок. Відкиж тут до кожуха? А без кожуха зимі як без духа! Ой, тяжка хлопська доле!“
II.
Одного дня зайшла маленька зміна в розкладї кожухових услуг.
Ранок минув, як звичайно.
Кожух відвів хлопчину до школи, коли се прибігає його господарь, батько хлопчини, в легкій полотнянцї. Вбіг до школи, учителя не було — і хухаючи в пальцї, сказав швидко хлопцеви:
— Юруню, дай но менї кожух! Пан дїдич прислав по мене, каже менї їхати з його фірами в лїс.
— Ой, а як же я верну зі школи без кожуха? — повідає хлопець, скробаючи ся в голову.
— Візьми, синку, ноги на плечі тай біжи хутко, то загрієш ся, нїчого тобі не буде — сказав батько, одягаючи кожух. — А може Бог дасть, що в дворі знайду лїпшу роботу, то на другий кожух стягнемо ся, — додав, аби потїшити затурбованого хлопчину.
Того дня вже кожух цїлий день не злазив з плечей господаря. Коли вечір оба вернули домів, кожух у трьох місцях потріскав на рукавах, і господарь воркотїв невдоволений, бо окомон за роботу мало заплатив і навіть на другий день не казав приходити.
Та найгіршу біду застали дома: Юрцьо лежав хорий. Горячка з’їдала хлопчину, спеклими устами стогнав без тями і тілько одно повторяв: „У боцї мене коле, ой коле!“
Від того дня змінила ся кожухова доля. Хлопець не ходив до школи. Що там радили, як хухали і шептали і плакали родичі, не вмію того сказати. Досить того, що пележавши зо дві неділї, Юрцьо подужав. Аджеж тверда хлопська натура! Щезла горячка, перестав кашель, не стало колотьби в боцї, тілько лишило ся ослабленє. Рвав ся хлопець до школи, та мати, бачучи його безсильність, не хотїла його пустити.
Коли се одного разу, власне як цїла родина сидїла коло миски затирки, а кожух висїв на жердцї, двері отворили ся і ввійшла в хату пресьвітла власть громадська: десятник і присяжний.
— Слава Йсу! — сказали входячи.
— На віки Богу слава!—відповів господарь устаючи від стола.
— Час до обіду — сказала господиня.
— З Богом сьвятим, най Бог благословить — відповіла власть громадська.
Хвилю панувала мовчанка в хатї.
— Просимо сїдати — сказав господарь. Власть сїла на лаву.
— Щож вас, панове, до нас приводить? — питає господарь.
— Та то ми, куме Йване, не самі від себе — сказав скробаючи ся в голову присяжний. — То пан начальник нас прислав.
— Ой, а щож там нового? — йойкнув господарь. — Адже шельварок я відробив.
— Та то не про шельварок — сказав десятник. — А от, хлопця до школи не посилаєте. Пан учитель на кару його подав. Маєте римського заплатити.
— Римського? А Боже!— скрикнув Іван. — Таже хлопець був хорий!
— А хтож то знав? Чому-сте про те вчителеви не донесли?
— А Боже милий! Чиж то чоловікови тото в голові? — сказав Іван.
— Га, а ми також тому не винни. Нам наказано стягнути з вас кару, римського.
— Хоть мене на муки тут беріть, хоть менї шинами підошви печіть, коли на моїм цїлім обійстю римський готівкою знайде ся!
— Нам нїчого до того, кумцю любий — сказали присяжний і десятник. — Ми, куме, громадські слуги: що нам накажуть, мусимо робити. Нема грошей, нам наказано брати що можемо. Ось кожух!
— Куме, той кожух, то наш єдиний маєток! — крикнув господарь як опарений. — Без него нїхто з нас не має в чім виглянути з хати на мороз.
Та даремні були благаня. Вже кожух був у руках десятника, а сей оглянувши його, сказав киваючи головою:
— Ну, два, три римські він іще завше варт!
— Не бійте ся, куме — сказав присяжний. — Кожух ваш не пропаде. Занесемо його до Юдки. Сегодня принесете римського — сегодня вам той кожух ве́рнемо.
— Алеж куме, бійте ся Бога! — сказав Іван. — Відкиж вам візьму римського? Аджеж без кожуха зимі заробити не можу!
— Що нам до того? Візьміть, де хочете! Ми маємо острий наказ.
— Таже кожух мокрий — сказала господиня ламаючи руки. — Коби бодай жид його осушив, поки де кине в коморі.
Та власть уже не слухала сих слів. Десятник узяв кожух під паху і не поздоровивши нїкого вийшов із хати. Вийшов за ним і присяжний. Ті, що лишили ся в хатї після того, як винесено кожух, дізнали такого чутя, як коли би винесено трупа когось найдорожшого з родини. Хвилю сидїли як остовпілі і тілько опісля мов на коменду обі жінцї заридали в голос, хлопець отер сльози рукавом, а сам господарь сидїв понурий коло вікна і оком слїдив за властю, що нї відси нї відти впала як вихор і понесла власне те, без чого цїла родина як стій стала в двоє біднїща і зовсїм безпомічна.
III.
Минув тиждень від того дня. Іван якимось чудом добув відкись римського, занїс до війта і дістав дозвіл — узяти назад заграблений кожух. Разом з десятником пішов до Юдки, радий, що прецїнь знов дочекає ся кожуха в хатї. Та радість його незабаром минула. Коли Юдка винїс кожух із комори, Іван уже з далека почув сопух гнилизни. Мокрий кожух, пролежавши тиждень у вохкій коморі, став зовсїм непридатний до вжитку, зігнив і в пальцях розлазив ся. Йойкнув Іван і аж за голову вхопив ся руками.
— А Бог би вас побив! — сказав обертаючи ся то до десятника, то до жида.
— Ни, а мене за що? — відповів Юдка. — Чи то я обовязаний сушити ваші кожухи?
— А я також тому не винен — відповідав десятник. — Казали менї заграбити — я заграбив, решта не до мене належить.
— Алеж бійте ся Бога — лементував Іван. — Я римського заплатив і втратив кожух! Хтож менї мою кривду верне?
Юдка і десятник тілько плечима стиснули.
28.09.1900