Був то собі колись Добробит. Не знаю, чи хто з вас особисто затямив його, тож мушу описати вам отсе його так, як менї описував небіжчик моєї баби тїтчаний стрик.
Старий Добробит, то була особина на скрізь неморальна. Головна його засада була: як єсть, то шелесть! А що з роду був він Добробит, то все було у него чим шелестїти. Любив він попоїсти — ховай Боже! — і животину носив перед собою таку, що свої колїна видав тілько в снї, в благословенних споминах своєї молодости. А що пива, меду і всякого напитку також за пліт не виливав, се навіть не уйшло уваги старого преподобного Нестора лїтописця, котрий і приписав йому ноту: „Руси же єсть веселиє пити“.
Що був лїнивий, се розуміє ся само собою; куди, бач, з таким животом та з пяною головою до працї нагинати ся! Тай по що йому мучити ся, коли він собі Добробит, і йому мабуть той із очерету гроший доносив! Але за те до бійки, до лайки і до любощів кров у него була страх горяча, а про його гордість уже й говорити не буду. Одним словом, як єсть сїм гріхів головних, так усї вони немов би прописані були на його червонім, одутім лицї, в його невеличких, товщем запливших оченятах.
Ходить було ота помана по нашім краю, наприндить ся і через губу не плюне, а тілько знай сопе, і де тілько поверне ся, всюди жита, пшеницї, трави в хлопа, всюди лїси темні та безмежні, ріки та стави повні риби — одним словом — добробит. А він ходить собі та все сьпіває на цїле горло:
Де єсть руська вітчина?
Де пшеницї, ячмена,
І де жита єсть досить,
Куди голод не гостить.
Ой на на! Ой на на!
Ой там руська вітчина!
Давно говорили йому панотчик:
— Ей, небоже! Покай ся, поправ ся, бо то не добром пахне!
Але він і ухом у той бік не веде!
— Що менї! — каже. — Я прецїнь Добробит! Скорше мене зо сьвіта зведуть, нїж би я мав свою натуру змінити!
— А ти думаєш, що не зведуть?
— Ну, нехай пробують! — кричить Добробит. — Хто посьміє?! Адже се не добром пахне, се кримінал!
— А от побачиш! Найдуть ся такі, що посьміють і нїчого за те їм не буде.
— Е — каже Добробит, — вовка бояти ся, то й у лїс не йти! Певна річ, що всї ми помремо і до чорта в зуби підемо, але хто би собі тим голову сушив! Що було — бачили, що буде, того не знають люде, і ви, панотче, не знаєте. A ось лїпше нуко випиймо по добрій повній тай затягнїм, щоб аж гори лунали:
Я нїколи не згину,
Бо веселю родину!
Ой ну ну! Ой ну ну!
Бо веселю родину!
Отак гуляв собі мій Добробит і гадки не мав. Аж бух! Одного дня нї сїло нї впало прийшов „Ферделюнок" від пана Гопмана: завтра на осьму годину рано такий а такий Добробит має ставити ся в канцеляриї!
Перший раз від роду у нашого Добробита забігали мурашки поза плечима. Чого тілько може хотїти від мене пан Гопман? Аджеж податки я всї заплатив, у праві нї з ким не стою, „штрофу“ нїякого на мнї нема, а так, знайомити ся з паном Гопманом не маю охоти, Бог з ним! Та що дїяти, коли наказ, то треба йти.
На другий день раненько казав Добробит запрягти конї тай поїхав ставити ся до пана Гопмана.
— Слава Ісусу Христу! — сказав він чемно, входячи до канцеляриї.
— А, чін топри, чін топри! — сказав пан Гопман. — А, шо ви за єдна, кльопа, чого вам трепа?
— Та я, прошу пана, Добробит. Пан мене чогось кликали. Ось і ферделюнок.
— Ага, ага, то ви Топропит! Топре, топре, пане Топропит, сїтайте! Маємо тут тещо на вас поховорити.
— На мене?
— Ну, на вас, за вас, про вас, все отно. Скажіть менї, пане Топропит, я чула, що у вас є шпихлїр хромацкий?
— Та є.
— А мноха там на той шпихлір спіша?
— Та є жита тисяча кірцїв, пшеницї щось зо пятьсот, а вівса бачу буде до пятнацятьсот.
— Хо, хо, хо! То топре! То туше топре!
Нам акурат стілько трепа.
— Вам, пане Гопман?
— Нї, не менї самому! Пан старший від війська пише, що йому трепа. Так ви, пане Топропит, посволите, шо ми сопі то спіша саперемо?
— Ба...ба... а то яким правом? — пробовкнув зачудуваний Добробит.
— Ну, ну, ну! Не тумайте, шо ми сатармо! Нї, ми не такі люте. Ми вам тамо таку оплїкацию, росумієте?
— Яку оплїкацию ?
— То такий папір; шо його мошете сховати.
— А можна його їсти, як хлїба не стане ?
— Ах, клюпа ви кльопа, пане Топропит! Ха! ха! ха! їсти! Вам лиш апи їсти! А знаєте ви, Топропит, шо то є фатерлянд?
— Нї, пане, не знаю.
— Ой, ой, ой! — закричав пан Гопман, ухопив себе за голову і почав скакати по канцеляриї. Добробит думав, що пана раптом зуб заболїв, а то пан Гопман дивував ся, що Добробит не знає про „Фатерлянд“.
— Ну, слухайте, пане Топробит, — сказав пан Гопман, вийойкавши ся троха — не путьте сьмішна! „Фатерлянд“, то є військо, старші, і я! Тля того „Фатерлянд“ кошта кльопа повинна віттати все, що має, і то ще са мало путе.
— Ба, пане Гопман, а як я сам з голоду згину?
— Клюпа кльопа! Апи „Фатерлянд“ сторов пув, a кльопа все путе! Не схинеш! А ті оплікациї, про котрі я топі касав, вони путуть топі носити проценти.
— Я, пане, процентів не хочу.
— Не хочеш ? То й ще й лїпше. Я то сарас сапишу то протоколь. А по спіша я сарас пішлю, щопи сапрали.
— Нї, пане, я не пристаю на то. Ануж у мене не зародить, то що я тодї буду робити?
— Е, — не сародить! Тілько працюй топре, то все топі сародить. А я чула, пане Топропит, шо ти туше лїнива, ропити не хочеш! Слухай, непоше, апи я пільше са таке не чула!
— А вам, пане, яке до того дїло ? — огризнув ся Добробит, котрому нарештї за богато стало тої науки. — Аджеж я до вас не йду хлїба просити, а ось ви до мене прийшли!
— Що? як? ти так то мене сьмієш палакати? — крикнув пан Гопман. — Ей, амстінер! Bank heraus! Влїпіть йому!
Ще наш Добробит і не оглянув ся, а вже лавка в сїнях стояла готова і цїла юрба гайдуків ухопила його і влїпила йому так, як йому ще з роду нїхто не влїпив. Потім повели його на ново перед пана Гопмана.
— Пане, — почав було Добробит, — яким се правом ви —
Але пан Гопман перебив його:
— Мовчи, кльопа, і не каши нїкому! Ось моє право!
І він луснув рукою по великій, у свинячу шкіру оправленій книзї.
— Вмієш читати?
— Нї, пане, не вмію.
— Ну, то мовчи! Ось тут моє право, параїраф емеремеремрем! А тепер скаши менї, пане Топропит, є в тепе хроші?
— Та щось троха є.
— Що то значить: троха? Ти каши просто, кілько є?
— Та буде там з десять тисяч.
— У, тесять тисяч! І на що топі, клюпа кльопа, стілько хрошей? Шо ти з ними ропиш ?
— Положив у скриню тай лежать. Їсти не просять, а так про чорну годину, пане, най ся не пригаджає.
— А шо, чи я не касала? — радісно крикнув пан Гопман. — Де клюпа кльопа снає, шо с хрішми ропити! А Фатерлянд потрепує хроші, похато хроші! Не пій ся, пане Топропит, воно топі не пропате, а тістанеш оплїкацию.
— Щезайте ви, пане, зі своїми оплїкациями! — скрикнув Добробит, сам себе не тямлячи зі злости.
— Шо? як? Ти мені сьмієш? — запінив ся пан Гопман. — Амтстінер, влїпіть йому!
Куди, куди смирнїйший став наш Добробит після того, як йому другий раз влїпили. Побачив неборака, що з паном Гопманом таки не жарти.
— Переш оплїкациї, клюпа кльопа? — крикнув йому Гопман.
— Та беру, прошу пана.
— Ну, так пуло срасу ховорити! А слухай ти кльопа! Я чула, шо в тепе конї в топрі.
— Та є, прошу пана.
— Похато ?
— Десять пар.
— Тесять пар! Чи ти стуріла? На шо топі стілько ?
— Та так, пане, свого хованя. Продати лучить ся, то продам, а нї? то нехай ховають ся.
— Слухай, пане Топропит, фатерлянд потрепує коней на війну. Топі тві пари тосить, а на решту тамо топі квіт.
— Що менї з того квіта?
— Сховай! Колись як у касї путуть са похато хроші, то тістанеш саплату. А конї я скашу сапрати.
Добробит у потилицю почухав ся і нїчого не сказав.
— Слухай, пане Топропит, — говорив далї пан Гопман — похато ти маєш крунту?
— Та богато не богато, а так, стілько, що для мене вистарчить.
— Клюпа кльопа, я не того питаю, але скілько морків?
— Як посаджу морков, то й морков родить ся, — сказав Добробит.
— Ой, ой, ой! — закричав знов пан Гопман мов на зуб. — Що то са клюпа кльопа! Вона навіть не снає, шо то морк! А як ше ти поле міряла ?
— Ми, пане, на прути.
— А мнохо прута маєш?
— Та буде щось зо сто.
— Ну, нїкс травс не путе. Я кашу переміряти. Тохо топі са мнохо. Тосить топі твацять. А решту вітпишемо тля мохо прата фон Дравсен.
Добробит тілько очи витріщив.
— А слухай но ти! А мнохо ти платиш потатка ?
— Ой, пане, много, по десять дутків з прута поля.
— Ха! ха! ха! І то насиває ся мнохо? Ха, ха, ха! Віт нинї с морка путеш платила по пять сріплом, росумієш?
— Нї, не розумію.
— Ну, то як сопі хочеш. Се ти швитко сросумієш. А те ти пасеш хутопа?
— Та в лїсї.
— А чия то лїс?
— Та божий.
— Що? як? Поший?
— Ну; так. Пан каже, що то його, а хлопи кажуть, що їх. А я одно кажу: анї пан його не садив, анї хлоп, значить — божий. А вживати вживаємо.
— В лїсї хутопа пасти не вільно! Лїс панський! Ось патент! — крикнув пан Гопман.
— А кудиж я з худобою подїю ся, коли й поля уриваєте?
— Тївай ся, кути хочеш! Хоч поріш, хоч у стайнї терши, а в лїсї пасти не вільно, — крикнув Гопман.
— Нї, пане! крикнув і собіж Добробит, чуючи, що в нутрі у него немов щось обриває ся. — Зо мною вже робіть що хочете, але за худобою я обстану і не попущу. То не може бути! То загибіль!
— Мовчи, клюпа кльопа і йти то тома! — тупнув ногою Гопман.
— Нї, пане, не буду мовчати і не вступлю ся з відси. Той патент мусить бути скасований!
— Що? як? Ти сьмієш? Амстінер, влїпіть йому!
— Лїпіть, кілько хочете — кричав Добробит — хоч на смерть убийте, але я свого не попущу ся.
— Влїпіть і сапріть! — сказав пан Гопман і пішов до дому обідати. — Pfui, wie man sich mit diesen tummen Bauern herumplagen muss! — зітхнув він, вийшовши з урядового будинка.
Добробит дістав що дістав у те місце, відкіля ноги ростуть, а в додатку просидїв ся в арештї з пів року, доки пан Гопман не пригадав собі його і не казав випустити. Насунувши кучму на очи і не озираючись пішов до дому.
Дома він застав такі порядки, що й своїх чотирьох стін не пізнав.
Що стало ся з ним дальше, про те істория мовчить. Чи він умер, чи переродив ся, сего годї зміркувати. На всякий спосіб той Добробит, який сьогоднї живе між нами і який усїм нам так добре відомий, зовсїм не подібний до тамтого старого. Наш Добробит тихий, смирний, працьовитий, ощадний, моральний до остатньої нитки, одним словом — чисте противенство старому. А головно, наш Добробит дїйствує з уповажненя і за потвердженем з гори. Кілька разів бачилось уже навіть, що ось-ось буде по нїм, але завсїгди в саму пору виходило розпорядженє: добробит має бути! І справдї, Богу дякувати, , маємо його й до нинї. Давньої грішної вдачі не лишило ся в нїм ані слїду. Хиба тілько крізь сон часом промурмоче, тай то на жалібну нуту, першу стрічку пісеньки :
Де єсть руська вітчина?
Дальші стрічки він забув, хоч у лоб йому стріль.
28.09.1900