[Батьківщина і инші оповідання, Київ, 1911, с.58–66]
I
— Як я тебе люблю, милий мій Володю, — як я тебе люблю! — повторяла задихаючи ся молода, прекрасна дївчина, судорожно обнимаючи шию молодого чоловіка, свого нареченого.
— Але ж Олюсю, що тобі стало ся, — сказав молодий чоловік, увільняючи ся делїкатно з її горячих обіймів, — відки тобі нараз прийшла охота...
— Хиба ж ти вже не любиш мене?
— Люблю, зірочко, і найлїпшим доказом моєї любови, що через тиждень буде весїлє! Але відки ж тобі тепер прийшла охота сумнївати ся о тім?
— Нї, нї, нї, я не сумнїваю ся, — пристрасно скликнула молода дївчина, — сама тїнь сумнїву убила би мене. Менї тілько зробилося так якось тїсно, трівожно, мрачно на душі — я бажала почути від тебе горяче, любе слово...
— Почуєш їх, серденько, почуєш, кілько воля твоя, — але тепер не пора. Бач, уже сема доходить, твоя тоалета ще не скінчена, а зараз по семій заїде фіякер, що має завезти нас до театру на оперу. Іди ж і збірай ся! А не сумнївай ся про мою любов, бо се зробило би менї велику прикріcть! Іди, йди!
І молодий чоловік притиснув до себе тремтючу, зворушену дївчину, поцїлував її горячі, калинові уста, що так і палали бажанєм роскоші, і коли потім вона звільна, оглядаючись і зупиняючи ся, відійшла, почала натягати на руки чорні ґлянсовані рукавички.
— Володю! — сказала вона, зупиняючи ся в дверех.
— Що, люба? — спитав молодий чоловік, озираючися від зеркала, перед котрим почав був пробувати новий, блискучий цилїндер.
— Не їдьмо нинї до театру!
— А то для чого?
— Так якось! Не їдьмо! Я не хочу!
— Але як же то можна, серденько? Льожа заплачена, фіякер замовлений, а ще до того таку славну оперу грають: Вільгельма Теля Россінї! І яка причина, щоб ми не їхали?
— Я не можу тобі сказати причини. Але я чогось така неспокійна, трівожна, якісь такі чутя в менї підіймають ся, що й сама бою ся заглянути їм в очи. Не їдьмо на ту оперу!
— Нї, дитино, — противно! Музика успокоїть, уколише тебе. На такі неясні та трівожні чутя музика якраз найкрасший лїк.
— А як музика власне зміцнить, прояснить ті чутя?
— Але ж видумуєш, моє серце! Як же ж можна так зміняти гумор? До полудня напираєш на мене: на оперу, на оперу, відітхнути менї не даєш, поки не роздобуду білета, — а тепер, коли все готове — тобі нараз відхочуєся! Нї, серденько — додав молодий чоловік поважним, учительським тоном, — так не можна робити! Треба мати більше постійности характеру! Іди, йди і збирай ся, — сама побачиш опісля, в якім славнім гуморі повернемо з опери!
Оля справдї пішла, але при її відходї за дверми чути було щось, мов тихеньке, несміле хлипанє.
Молодий чоловік, скінчивши свою научку, обернув ся знов до зеркала і закладаючи пенсне на ніс, тихенько процїдив крізь зуби: „Бабські капризи!“ Він рад був, що не уляг Олї, що поставив на своїм. Так і повинно бути! Адже ж він доктор фільософії і учитель ґімназіяльний,—щоб ним женщина поводила? Нї, сього не буде!
Цїлу дорогу Оля мовчала, хоч у тій мовчанцї було більше якогось тихого суму, нїж гнїву. Володко тимчасом був у добрім гуморі і оповідав їй ріжні забавні анекдоти про автора опери, Россінї, анекдоти вичитані недавно в якімось нїмецькім збірнику. Він так був занятий своїм оповіданєм, що й не звертав уваги на лихе успособленє своєї нареченої.
Війшли до льожі. Гарячий воздух, змішаний з запахом поту і перфум ударив на них. Театр був уже повний, оркестра як раз лагодила ся розпочати увертюру.
— Ну, цїкавий я, чи тебе на правду знудить та штука,—сказав усміхаючи ся Володько, подаючи Олї бінокль. Вона не приняла його, а тілько усївши, впила ся очима в оркестру, котра розпочала гру. Могучі, стрійні акорди потрясли цїлим орґанїзмом молодої дївчини. Від першої хвилї вона чула себе мов причарованою тими тонами і не могла звести ока з одної точки. Тони поривали її, уносили з собою. З разу їй здавало ся, що плине тихою, спокійною рікою посеред пречудових краєвидів. Над нею тепле, темноголубе небо, тихе, глибоке, без хмарочки. Сонце сипле золотим промінєм до долу, не надто жарко, немов нїжно-роскішно цїлує землю-красуню. Срібною, діяментами вибиваною стяшкою простяглася тиха, могуча ріка поперек цїлої країни Її рівні береги покриті темнозеленими, цвітистими лугами, там знов шумячими дібровами,—в віддали синїють ся кристалевою стїною височенні гори, покриті вічним снїгом. Зі всїх боків чути чудові піснї. Серце розширюєть ся в Олиній груди, бє сильно і гармонїйно, в такт загальної радости, загальної краси. Поруч неї він, її любий Володко. такий гарний як той краєвид, такий нїжний, як те сонїчне тепло, такий сердечний і милий, як ті піснї чудові... Як вона любить, як вона любить його! Але на раз тони затремтїли якось трівожно: серед загальної гармонїї тут і там прориваєть ся пискливий діссонанс; чути глухі удари великого бубна, мов далекий гуркіт грому. Світло лямп млїє, тусклїє, — робить ся якось душно, понуро, мов перед бурею. Розбурхана фантазія Олї чародїйською силою снує нові образи. Широка ріка звужуєть ся, — грізні пошарпані скелї стїсняють її. Хвиля, сперта і спінена, розбиваєть ся о камяні брили, що вистирчують зо дна ріки. Погідне небо помрачило ся. Темні хмари засїли на снїжних чолах гір і перекидають ся гнївними словами громів; часом чорні їх лиця блискають огнем ненависти. Важко і трівожно робить ся Олї. Вона притулюєть ся цїлою своєю істотою до свого товариша, надїєть ся найти в нїм підпору і розраду. Але якийсь злий демон шепче їй гризливі слова його: „Дай менї спокій, я не маю часу з тобою пестити ся, мушу задачі поправляти!“
Проразливий свист почув ся з оркестри. Тони клекотїли і мішали ся, як вода кипуча в невеличкім кітлї. Баси гудїли, мов громи; скрипки квилили, мов чайка над затопленим болонєм; флєт свистїв мов вітер між кручами; мягкі фляжеолєти стогнали уривано, мов конаючий. Все тремтїло і бурлило. В Олиних очах щезло все — і амфітеатр і блимаючі світла і червоні обої льож і Володко, що сидїв при нїй і з виразом глупого задоволеня льорнетував сидячі в противній льожі панни. Вона не бачила нїчого, — їй здавалося, що музика, та проймаюча, пекельна музика погрузила її на раз у темну безодню, в котрій реве, бурлить і скаженїє віковічна боротьба елєментів. Вона чула себе незначною порошинкою, одним атомом серед того розбентеженого моря. Грудь її хвилювала приспішено, віддих зробив ся скорий, нерівний, уриваний, лице покрила смертельна блїдість, так що Володко, ненароком зирнувши на неї, аж перелякав ся і нїжно торкнув її плече.
— Люба, що тобі? Сидиш, як сама не своя! Чи не хора ти ?
— Ах! — вилетїло з уст Олї. Вона прокинула ся з маґічного сну, зирнула довкола себе,—перед її очима як раз підносила ся заслона і показав ся пречудовий краєвид швайцарський — беріг Фірвальштадського озера підчас бурі.
— Нї, менї добре, зовсїм добре, — відповіла Оля, вдивлюючи ся в чудову сцену. Гра акторів від разу заняла її увагу — особливо-ж геройська фіґура Вільгельма Теля, котрий серед найстрашнїйшої бурі ратує на утлім човнику втїкача Бавмґартена.
— Той не скаже, що не має часу, — прошептала Оля, і знов потонула в важких думах. Фіґури драматичної дїї пересували ся поперед її очима, мов мари, — вона чула тільки тони, чаруючі, могучі навіть тодї, коли ледво бренїли, мов пчілка між стебельцями, мов річка по дрібних камінчиках.
Тінь-тінь-тінь-тінь, капав акорд за акордом брилянтовими краплями, — і Оля почула немов подув теплого леготу весняного, немов нїжні тихесенькі голоси дитячі, що так глибоко, так солодко гомонять в її серцї. Вона бачить себе в опрятній, чистенькій світлицї, з вікнами до сонця, з цвітучими фуксіями й азалїями на вікнах і з зеленими пачосами блющу на стїнах. А срібний дитячий голосок звенить коло неї. А шум і гамір містовий плине мутною, бурливою рікою попід вікна, не входячи до тої тихої хатини з цвітучими фуксіями та чистими, білими запонами. Тінь-тінь-тінь-тінь ценькають ножички, блискає голка. Тиша, самота ! Хоче ся слово сказати до когось, хоче ся почути любу відповідь! Ось до акорду прибуває новий тон, грубший. тяжший.
— Володю, — наш Стефанко уже всміхає ся!
І знов злий демон шепнув гризкі слова його:
— Добре, добре. Але прошу тебе, серце, остав мене, я не маю часу,—мушу задачі поправляти!
Чого квилите так жалібно, скрипки-чарівницї ?
Чого плачеш тихесенько, флєте, протягаючи свої тони, мов тоненьке павутинє жалоби по-над цїлою землею ? Чи жаль вам того героя, що прощаєся зі своєю родиною, — чи може взагалї болить вас утрачене щастє людське ? Перлові сльози градом покотили ся з Олиних очий. Володко власне витав ся з якимось знайомим, що в антрактї зайшов до їх льожі, — і не бачив її слїз.
III.
— А от що я скажу тобі, друже Володимире, — говорив знайомий до Володя в глубинї льожі. — Ти знаєш, яка у нас мізерія в лїтературі. Публика з конечности хапає чужі ґазети лїтературні, бо своєї нема нїякої. Так от я задумав видавати місячник лїтературний. Капіталу у мене що-де-що знайдеть ся, терпливости і пожертвованя теж. Але все таки помочи, особливо, від наших письменників, потребую. Я знаю твоє гарне перо, чи можу на тебе числити в тім дїлї?
Володко похитав головою.
— Нї, друже, — сказав він. — Куди менї тепер до писання? Чоловік у школї і по-за школою має таку масу працї.
— Але-ж инші мають також працю, та обіцюють і мене не залишати.
— Га, може инші мають і більше сил. А впрочім, друже мій, знаєш прецїнь, що женю ся.
— Ну, надїю ся, що твоя панї полишить тобі на стілько вільного часу, — сказав з усміхом приятель, уклоняючись Олї.
— Але-ж і як ще радо! — сказала Оля.
— Коли так, — сказав неохітно Володко...
Приятель урадуваний стиснув його руку, ще раз поклонив ся Олї і пішов.
— По що ти, серденько, так не в пору вирвала ся? — сказав до неї Володко.
— Не впору вирвала ся ? Аджеж я рада-би, щоб ти не покидав і лїтературної працї, коли маєш талан до неї.
— А, так і роби йому задармо! А ще такому чоловікови ! Таж я би від першого разу на віки скомпромітував усю свою карієру, якби тілько щось напечатав у його місячнику. Се прецїнь чоловік підозрений, намаркований.
— Але-ж я гадала, що він твій приятель.
— Ну, так, причіпає ся по старій знаймости. А не зриваю з ним, бо має остре перо, ще готов пошкодити.
— Але-ж то на такий спосіб підлий чоловік! — скрикнула Оля.
— Всї вони такі! Що з ними робити?
— І як же ти можеш хоч-би й про око дружити з такими людьми?
— Га, мусить чоловік. Не раз і такий до чогось здасть ся !
Оля замовкла і знов сумно похилила голову.
IV.
Велика музикальна драма ішла тимчасом дальше. Проводирі швайцарські, переконавши ся, що годї довше народови зносити чужинецьку самоволю, змовляють ся приступити до небезпечного, але святого дїла—освободженя своєї вітчини. Серед недоступних скель, на розграничю трьох кантонів, над озером відграє ся пречудово хороша і висока сцена присяги на вірність своїй країнї і на загладу гнобителям. На орлиних крилах підносить музика душу слухача аж до тої підзвіздної висоти, на котрій щезають усякі особисті, самолюбні забаги, на котрій дух живе високими і чистими чутями любови до загалу і посвяченя. Яка переміна зробила ся з Олею! Її сумне, задумане личко випогодило ся; заяріло рожевим румянцем. Її очи блищать, її грудь бє високо,—їй починає робити ся тїсно в тій душній, горячій атмосфері, немов серце її виросло і пре ся на свободу, до сильнїйших почувань, до красших вражінь, до великих дїл посвяченя й любови народньої. Як вона любила в тій хвилї свій народ, як радо пішла би за нього на найбільші небезпеки, — з якою роскішю стала би вона в крузї тих великих героїв, тих борцїв смілих, що там, далеко, за морем мгли і за рікою світла стояли велично і недосяжно, побравши ся за робучі, могутні руки на вершинї скелистого Рітлї, і перед лицем величньої природи присягали радше згинути. нїж віддати край свій на поталу чужинцеви! Ох, раз тілько перебути і перечути таку хвилю, раз тілько з такими великими замислами в груди скупати ся в рожевім проміню сонця сходячого по над ледовими горами,—раз тілько! А відтак цїлий вік жити в нуждї, в пониженю, в забутю, в муках, або згинути з надїєю побіди. Як же радо вхопила би Оля таку долю, коли би яка всемогуча рука в тій хвилї подала їй!
— Володю, а я забула розпитати тебе про ті задумані віча провінціональні: будуть вони ? де ? коли?
— А так, перше буде 5 лютого в Тернополї, відмовив недбало молодий чоловік, вибираючи для себе тїсточко з тацки, що носив хлопець - рознощик із льожі до льожі.
— Ну, а ти виступаєш на тім вічу з яким рефератом ?
— Я? А тобі що таке, серденько? Хибаж менї можна?
— Не можна? А то чому?
— Професорам заборонена всяка полїтика.
— Алеж то не будуть полїтичні віча. Ти собі бери який науковий реферат.
— Е, серденько, все таки то для мене не добре афішувати ся на таких зібранях. Ти знаєш, на такі віча зберуть ся хлопи, а вони хибаж то знають границю між полїтикою а наукою? Найнауковійшу річ зроблять полїтичною, а потому що менї скажуть з висше ?
— Алеж ти прецїнь доси живо займав ся такими дїлами і афішував ся навіть.
— Ну, так, чоловік був молодший, нерозважний. Знаєш, серденько, той дуже добре знав житє, хто сказав, що хто до трицяти лїт віку не був революціонером, той хиба дурень; але ще більший дурень, хто по трицятім роцї віку був революціонером.
Уста Олї задрожали немов від якогось нервового болю. На серце її немов кригу леду положено. Так отсе він, її молодий ідеал! Так отсе той чоловік, котрого вона полюбила власне за те, чого він тепер цурає ся, і то як раз задля неї! Але нї, він цурає ся своїх світлих замислів і великої працї народньої не для неї, а для того, що в серцї його або погас, або й нїколи не палав святий огонь любови для народа. А її він тілько ставить перед очи людські як щит, котрим хоче закрити свою власну безхарактерність і трусливість! Ох який лютий біль почуло молоде Олине серце при тій думцї! Але нї, вона сего не стерпить, вона анї одної хвилї не знесе, щоб нею так поневіряв той чоловік! Огонь святого, праведного гнїву запалав на Олинім личку, коли опера скінчила ся, і вона встала, щоб зібрати ся до виходу. Яким звичайним. буденним, непринадним чоловіком видав ся їй тепер той сам Володко, котрого перший поцїлуй стояв її цїлої безсонної, в горячковій дрожи і солодких думах проведеної ночи. І як вона могла полюбити того чоловіка? Тепер се їй видалось дивним, неімовірним. І коли Володко з сальоновим уклоном приступив до неї, щоб подати їй руку вона з погордою відвернула ся від нього і холодно сказала:
— Мій пане, я вас не люблю і за ваш супровід дякую.
І відсторонивши його рішучим рухом руки, не оглядаючи ся, пройшла попри остовпілого Володка і бистро поспішила наперед...
Друковано в „Зорі“ 1884 р„ ч. 1.
15.09.1911