Що за добра-предобра річ пироги з черницями! Хто їх не їв, а ще таких, які спеціяльно вміє варити і приготовляти Хане Ґольдбавм,—жаль сказати, таких, що не їли подібних пирогів, буде мабуть чи не більше на світї від таких, що їли, — той і думкою не здумає і в снї не виснить, яка се добра річ пироги з черницями. Горячі, маслом облиті, цукром густо посипані вони так і розпливають ся в ротї. Лейбуньо, малий синок Хани Ґольдбавм, дуже любить їх, так любить, що віддав би за них усе, але то рішучо все на світї окрім своїх срібних, наскладаних і в шабасовій камізельцї зашитих двацяти ренських. Тих не віддав би вже певно за нї за що в світї.
Жаль тілько, що Хане Ґольдбавм така страшно розумна жінка, така страшно запопадлива і оглядна ґаздиня, така страшно недобродушна мати! Лейбуньо не чув від неї нїколи ласкавого, пещеного слова, а коли може й чув, то ще певно в той час, коли память його не могла довше як годину вдержати в голові нїякої споминки. I не тілько Лейбуньо, але і всї в домі бояли ся її, не виключаючи й Куни Ґольдбавма, її мужа а Лейбуневого батька. Тай як же не бути їй страшно запопадливою гордою, коли вона — дїдичка десяти-тисячного капіталу і мурованого домика при Панській вулицї в Дрогобичі, взяла той маєток у вінї від батька і набула за нього зовсїм природним способом право старшованя над мужем і над цїлим домом! Як не бути їй розумною, гордою і запопадливою, коли вона — одинока дочка славного бориславського капіталїста, тепер уже небіщика, Мойши Шіндера ? Такого батька така й дочка. Крім маєтку винесла з батькового дому й те, що її батькови помогло доробити ся маєтку — твердий характер і реальний погляд на світ і людий. Як дочка Мойши Шіндера вона стидає ся навіть до свого малого синка заговорити жартобливим, пещеним тоном, держить остро всїх у домі, а найострійше свого чоловіка, який зрештою весь тиждень сидить або в склепі з зелїзом, або в Бориславі при ямах, а тілько на шабас припинює ся в домі і корчить ся як мога під її твердою і нелицеприємною рукою. О, шабас для Куни Ґольдбавма тяжкий день! Рано він мусить зложити жінцї як найдокладнїйший рахунок із цїлотижневих праць і заходів своїх, мусить виказати до найменшого крейцара всї доходи й видатки, вияснити і витолкувати кожду позицію, і гроші, що вплинули до рубрики „чистий зиск“, невідмінно всї до цента віддати до її рук для похороненя їх у невеличкій вертгаймівській касї, що стоїть у Ханиній спальнї, замикає ся її власною рукою і від якої ключів вона не дає нїколи нїкому. Той обрахунок, при котрім майже нїколи не обходить ся без суперечки і голосної лайки, тріває звичайно дві або й три години. Хане входить скрупулятно в найменшу дрібницю, а Куна частенько рад би сю або другу позицію обминути без належного витолкованя.
— Куно, вважай, що ти отець дїтям! — упоминає в такім разї грізно Хане, і бідний Куна, зітхаючи й потїючи, напружає всї сили свого мізку, аби витолкувати якусь загадкову позицію.
А коли обрахунок скінчить ся на повне задоволенє строгої дочки Мойши Шіндера, то й тодї вона не покаже певно свого задоволеня анї лицем, анї словом, відійде поважно і строго, і тілько при обідї дасть пізнати свою ласку тим, що поставить на стіл якусь страву, котру Куна дуже любить і котра з тої причини рідко коли буває на столї, по розумному запорядженю Хани, що все добре видаєть ся тим лїпшим, чим рідше являєть ся. В порі черниць такою надзвичайною стравою бувають власне пироги з черницями, які Куна на своє лихо так само пристрасно любить, як і його малий Лейбуньо.
Дуже жаль, що Хане така тверда і невмолима жінка, що так рідко, раз на тиждень варить пироги з черницями. Собі ж на лихо, бо Куна і Лейбуньо не мало вже по тихеньку набажались їй за те і „шляґів“ і „холєр“ і всякої иншої рівно пожаданої благодати Божої. Але ще дужчий жаль, що Хане навіть у суботу не може занехаяти своєї вдачі і варить тих пожаданих пирогів з черницями тілько певне, раз на все незрушимо означене число: вісїм для Куни, чотири для Лейбуня і чотири для себе; вона тих пирогів не любить і в загалї нїчого не любить крім гроший..
II.
Нинї понедїлок, початок вересня, — а про те в кухнї Ґольдбавмів на стільницї насипана купа черниць, свіжо закуплених на торзї; служниця перебирає їх, а сама панї відміривши докладно, кілько потрібно найкрасшої муки і вибивши до неї три цїлі яйця, місить тїсто. Пироги з черницями покажуть ся сьогодні на столї. Який щасливий Лейбуньо! Він бігає по покоях, плеще в долонї, зазирає крізь шпари в кождий закамарок, де й так нїчого цїкавого не побачить, тупцює по сїнях, пару разів вибігав уже на подвірє і в загалї снує ся всюди, немов би який ґедзь напав його і не давав йому посидїти на місцї. Так і видно, що властивою причиною Лейбуневого снованя була на-пів нетерплива ожиданка обіду, а на-пів величезна охота — піти до кухнї і там власними очима дивити ся, як лїплять ся, варять ся, вибирають ся, укладають ся в полумисок, обливають ся маслом і посипають ся цукром його улюблені пироги з черницями. Куна сьогоднї виїмковим способом також припинив ся аж до обіду дома, сидїв у своїй світлицї над рахунками, а в хвилях відпочинку мучив ся не меншою від Лейбуня нетерплячкою в ожиданю пирогів з черницями. А зайти до кухнї без поклику Хани не смів анї Куна анї Лейбуньо, доки вона була в кухнї. А як на те сьогоднї підчас цїлого вареня обіду вона й не виходила з неї так, що син і батько, кождий окремо, без нїякої відради мусїли мучили ся аж до самої першої години, коли у Ґольдбавмів завсїди починав ся обід.
Але якаж то незвичайна справа була причиною, що Хане Ґольдбавм відступила сьогоднї від свого звичайного, раз на все усталеного порядку, варить у понедїлок пироги з черницями і дозволила свому мужеви аж до полудня лишити ся дома ? Справа дїйсно незвичайна: сьогоднї їх синкови Лейбуневи кінчить ся шість лїт і завтра рано він іде перший раз до публичної школи!
Богу дякувати, ось уже вибила пожадана година! Служниця з білим обрусом на руцї пішла до їдальнї застелювати стіл. Лейбуньо стоїть коло батька, який точно з ударом години кинув перо з рук і влїпив очи в двері. Ось відхиляють ся двері і в них показуєть ся почервонїле від кухонного огню лице Хани Ґольдбавм.
— Ходїть до обіду ! — каже вона різко і щезає. Куна і Лейбуньо війшли до покою і посїдали мовчки на своїх місцях. Хане наливала всїм на тарелї росіл. Мовчки висербали його, зїли мясо з яриною. Настала павза.
— Лейбуню, — сказала Хане встаючи.
Лейбуньо завис очима на її устах, розняв рот, але не говорив нїчого.
— Нинї кінчить ся тобі шість лїт, а завтра підеш до школи. Памятай, се важна хвиля, і для тебе те роблю, що сьогоднї замісто налисників з сиром будете на третю страву їсти пироги з черницями.
Хоч Лейбуньо вже від учора знав те все, то про те й тепер очи його заблищали радістю, — певно не тому, що йому шість лїт і що завтра піде до школи, але тому що отсе зараз покажуть ся на столї пожадані пироги з черницями
— Памятай, Лейбуню, — тягла далї Хане своє навчанє, — від завтра ти вступаєш у житє, між чужі дїти. Вчи ся добре! Тепер треба мати добру голову, аби доробити ся маєтку. Як вивчиш усї школи, то тодї знайдеш для себе таку жінку, що буде мати не десять, але сто тисяч посагу. А гроші, то велика річ!
Лейбуньо хоч і не розумів добре всего, що казала мати, але те, що гроші велика, майже свята річ, він так часто чув від батька й матери, що й сам свято вірив і навіть подумати инакше не міг.
— У школї зійдеш ся з ріжними дїтьми, а найбільше там буде „ґоїв“. Держи ся тих, що красше вбрані, паничиків, не попускай ся їх, хоч би тебе й ногами копали. У них така натура, — але від них найбільше можна скористати. Не забувай що ти Жид, а Жид мусить бути „Geschaftsmann“, а нї, то пропав. Чуєш, Лейбуню, — будь від завтра, — нї, від сьогоднї не тілько студентом, але й ґешефтсманом ! Се тобі наказую!
I за тим словом панї Хане Ґольдбавм гордо повернувши ся пішла до кухнї, аби внести до їдальні полумисок, на якім у живописну купку накладені були благодатнї пироги з черницями.
Куна Ґольдбавм слухав дуже побожно тої бесїди, кілька разів навіть потакуючи кивнув головою в напрямі до Лейбуня, — але думав він зовсїм що инше. А що думав, се цїкавий читач зараз дізнаєть ся.
III.
Заледво Хане вийшла до кухнї, коли в тім Куна прихилив ся до вуха Лейбуня і шептом сказав до нього :
— Лейбуню!
— Га? — відповів також шептом Лейбуньо.
— Ти любиш гроші?
— Люблю.
— А пироги з черницями?
— I пироги люблю.
— А що дужше любиш, гроші чи пироги ?
Лейбуньо надумав ся хвилю.
— Волю багато грошей, нїж трохи пирогів.
Куна засміяв ся на таку мудру рацію.
— Ну, то продай менї свої нинїшнї пироги.
Лейбуньо скривив ся.
— Дам тобі за чотири шістку, — ади, яку красну, срібну, новеньку! Будеш мати три.
Лейбуньо затряс ся на вид понадної, срібної покуси, але йому жаль було пирогів.
— А з пирогів що тобі прийде ? Зїси, тай нїчого не лишить ся, а шістка лишить ся.
Сей доказ переважив.
— Давай! — сказав Лейбуньо.
— Але памятай, не їж пирогів!.
— Не буду!
В тій хвилї війшла Хане з пирогами. Яким бажанєм, але заразом і жалем засвітили ся очи Лейбуня на вид тих пирогів, котрих він від учора так надїяв ся, а котрі тепер так несподївано мусїли обминути його. Але одно потїшало його: в його руцї була срібна, блискуча шістка —. великий скарб! Лейбуньо сидїв на-пів у огнї, а на-пів у леду.
Але гов! Радість блиснула на Лейбуневім лицї. Мати роздала їм обом по їх звичайній порції, а свою порцію понесла до кухнї. Може вона не буде їсти? А в такім разї може йому буде можна дістати ту порцію для себе? Лейбуньо почав мимоволї чогось дрожати на кріслї. Він майже остовпілим оком глядїв на батька, котрий, скоро йно Хане за двері, мов вовк кинув ся на сам перед на Лейбунїв таріль і хапаючи на вилки по два пироги на раз, за двома цмоками проковтнув їх усї, а потім спокійно, мов нїчого й не бувало, почав уплїтати свої власні пироги. Аж коли обидва тарелї стали зовсїм порожні і батько обтерши собі серветою вуси, цмокнув ще остатнїй раз, смакуючи саму споминку по так добрій учтї. Лейбуньо нї з сього нї з того розплакав ся голосно.
— А ти чего?— визвірив ся на нього батько.
— А я пирогів не їв! — хлипав Лейбуньо.
— Цить дурню, не говори нїчого!
Але Лейбуньо заревів на весь голос. На його плач вбігла Хане з тарелем у руках, на котрім тaки нетикана ще лежала її порція пирогів з черницями,
— Ти чого Лейбуню? — остро спитала вона.
— Я пирогів не їв, — хлипав Лейбуньо, милосердно глядячи на ті пироги, що були в тарелї в її руках.
— А хто ж з перед тебе зїв?
— Тато.
Хане громовим поглядом глянула на Куну.
— А то яким способом? — гримнула вона.
— Та він менї продав, цїлу шістку дістав, — толкував ся Куна.
— Правда то, Лейбуню? — спитала Хане.
— Та правда.
— Ну, і чого ж ти плачеш?
— Та пирогів хочу.
Хане стала немов остовпіла, з гнїву й обуреня. А потім бачучи, що Лейбуньо не перестає пасти очима її порцію, кликнула з кухнї пса і поставила перед нього свій таріль, а сама мов блискавка, прискочила до нетямного Лейбуня і з розмахом вліпила йому відси і відти в лице.
— А ти драбе, і продав, і ще плачеш ? — скрикнула вона. — Отсе маєш! Знай, як бути ґешефтсманом! Коли продав, то не жалуй!
I за тим словом вона підняла з перед пса порожнїй таріль і пішла до кухнї. Лейбуньо сидїв, мов камінь, і обома руками держав себе за лице, по котрім бігали терпкі мурашки від ударів. А Куна бачучи таку досадну лєкцію, зареготав ся і сказав:
— А видиш! Тепер чей будеш знати, що значить ґешефтсман!
[Батьківщина і инші оповідання, Київ, 1911, с.104—110]
12.09.1911