Въ обширнôй другôй клясѣ нормальнои школы отцѣвъ Василіянъ въ Дрогобичи тихо хочь макъ сѣй. Наближає ся година „красного писаня“, страшна для всѣхъ не самымъ предметомъ, якъ радше особою учителя. Въ Василіяньскôй школѣ на всѣ предметы учителѣ — сами̂ отцове, а тôлько для науки писаня они наняли собѣ свѣтского чоловѣка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькови ще й доси здаєся, що вôнъ економъ; хочь зъ нагайкою ходити теперь не выпадає, але все таки не помѣтуєся хочь тростôвки и нѣколи не занедбує робити зъ неи вôдповѣдного ужитку. Очевидна рѣчь, що дѣти, пôддани̂ хочбы тôлько на годину власти такого учителя, дрожать напередъ и „красне писанє“ єсть для нихъ найбôльшою мукою.
Малый Миронъ оденъ сидить спокôйный, майже веселый въ лавцѣ. Вôнъ дивуєся, чому се наразъ такъ тихо стало въ клясѣ, коли оденъ смѣльчакъ, высланый на коритарь на звѣдины, вбѣгъ до клясы и крикнувъ: „Валько прийшовъ!“ Въ тôй самôй хвили тихо стало въ клясѣ. Малый Миронъ не знає ще пана Валька. Вôнъ ино що прийшовъ изъ сельскои школы, батько записавъ єго до другои нормальнои клясы у отцѣвъ Василіянъ, и нинѣ першій день школы. И хоть на селѣ вôнъ въ писаню бувъ дуже слабый, не умѣвъ нѣ пера належито взяти въ руку, нѣ вывести гладко та рôвно одного „штриха“, — то все таки вôнъ дитина, не єму журитися напередъ тымъ, чого ще не знає. Вôнъ здивувався, чому се наразъ такъ тихо стало, але о причину не смѣвъ допытуватися нѣкого зъ своихъ сусѣдôвъ — вôнъ же зъ ними доси дуже мало знакомый. Тай впрочѣмъ єго се и не богато обходило. Середъ тои, для другихъ страшнои и трѣвожнои тишѣ, вôнъ тымъ выгôднѣйше вôддався найлюбѣйшому занятю — думкамъ о своѣй рôднôй сторонѣ. Не можь сказати, щобы вôнъ туживъ за нею: вôнъ знавъ, що що понедѣлка побачить и батька и матѣрь. Вôнъ тôлько думавъ собѣ, якъ то гарно буде, якъ колись, лѣтомъ, приѣде до дому, буде мôгъ зновъ свобôдно бѣгати по пастôвникахъ, сидѣти надъ рѣчкою або бродити по нѣй за ковблями; се були думки радше весели̂, ясни̂, блыскучи̂, а не тужни̂, не жалôбни̂ Малый Миронъ роскôшно нирявъ въ тôй красотѣ природы, що розцвитала въ єго уявѣ середъ сѣрыхъ, холодныхъ стѣнъ Василіяньскои школы, и не думавъ о погрозѣ, що наближалася надъ клясу.
— Ба, а ты собѣ чому не прилагодишь скриптуры до писаня? — запытавъ стиха оденъ сусѣдъ Мирона, стусаючи єго пôдъ бôкъ.
— Га? — вôдповѣвъ Миронъ, немило збудженый зъ свого золотого сну.
— Скриптуры приладь до писаня! — повторивъ товаришь и показавъ Миронови, якъ покласти скриптуры, якъ каламарь и перо, пôсля приписôвъ пана Валька.
— Иде вже, иде вже! — пронѣсся шепôтъ по клясѣ, мовь при наближеню якого грôзного царя, коли на коритари роздалися кроки учителя „красного писаня“. Швидко затымъ отворилися дверѣ клясы и Валько вôйшовъ. Миронъ позирнувъ на него. Учитель своєю подобою зовсѣмъ на пригадувавъ нѣякого царя. Се бувъ середного росту чоловѣчокъ, зъ коротко обстриженымъ волосємъ на круглôй баранячôй головѣ, зъ рудыми, короткими вусами и рудою гишпаньскою борôдкою. Єго широке лице и широки̂, мôцно розвинени̂ вилицѣ вразъ изъ великими, на боки повôдгинаными ушима надавали єму выразъ тупои упертости и — мясоѣдности. Невелички̂ жабячи̂ очи сидѣли глубоко въ ямкахъ и блымали вôдтамъ якось злобно та неприязно.
— Ано! — крикнувъ вôнъ грôзно, зачинивши за собою дверѣ клясы и помахуючи тростиновою, выгинчастою паличкою. И вôдъ того крику, немовь вôдъ вѣтру хмарнои лѣтнои днины хиляєся разомъ колосє жита, такъ само похилилися до долу головы вôсѣмдесяти пяти школярѣвъ надъ писемными, сино та червоно полиніёваными скриптурами. Въ руцѣ у кождого школяря тремтѣло перо. Оденъ тôлько малый Миронъ, що ще не знавъ Вальковои вдачѣ, сидѣвъ оберненый лицемъ до клясы и вдивлявъ ся въ нового учителя.
— А ты що? — крикнувъ вызвѣрившись на него Валько и прямо направивъ кроки до него.
Малый Миронъ такъ и остовпѣвъ зъ наглого переполоху. Вôнъ якимсь несвѣдомымъ порывомъ обернувся и зложивъ своє тѣло въ таке положенє, въ якôмъ уже зъ минуту трепещали єго товаришѣ.
Валько взявъ въ руку крейду, приступивъ до таблицѣ, розмахнувся и почавъ писати. Зъ разу писавъ тôлько буквы, мали̂ и велики̂, самогласни̂ и суголосни̂, безъ нѣякого впрочѣмъ значѣня. Але далѣй-далѣй дôйшовъ и до слôвъ, а въ кôнци и до цѣлыхъ речень, якъ на примѣръ: „Богъ сотворивъ свѣтъ“, „Чоловѣкъ має двѣ руки“, „Земля мати наша“. Вычерпавши такимъ способомъ свою мудрôсть, показавши достаточно своє знанє красного писаня въ численныхъ выкрутасахъ та довгихъ якъ свѣтъ, и рôвныхъ якъ ковбасы хвостикахъ, Валько положивъ крейду, вôдступився, зирнувъ ще разъ зъ уподобою на записану таблицю и вôдтакъ обернувшися до трепечущои клясы, крикнувъ грôзно:
— Писати!
Єго наукова дѣяльнôсть въ тôй хвили щасливо скôнчилася, — теперь починалася єго економска дѣяльнôсть. Щобъ показати се наглядно, вôнъ сильно стрѣпнувъ пальцями, щобы стрясти зъ нихъ ученый крейдяный порохъ, и намѣсць него взявъ въ руки свою тростину, и немовь орелъ слѣдить зъ горы за добычею, такъ и вôнъ озираючись по клясѣ, зôйшовъ зъ пôдвысшеного градуса и почавъ свôй обхôдъ.
Першій, на котрого накинула єго зла доля, бувъ якійсь маленькій, слабонькій и дуже заляканый школярикъ. Вôнъ, весь въ потѣ, нагнувшись надъ скриптурою працювавъ зо всеи силы, щобы вдержати перо въ дрожачихъ пальцяхъ и що хвиля позиравъ на таблицю, стараючись выводити на папери таки̂ сами̂ кручки, гачки та ковбасы, яки̂ вывела вправна економска рука на таблици. Та ба рука єго дрожала, кручки, гачки та ковбасы выходили ломани, нерôвни̂, — навѣть перо непослушне що хвилѣ крутилося въ єго пальцяхъ, скрипѣло, порскало, немовь гнѣвалося чогось и бажало якъ найшвидше зъ нихъ выдобутися.
Валько ставъ надъ нимъ, мовь катъ надъ душею и злобно всмѣхаючись, не кажучи и слова почавъ приглядатися єго роботѣ. Бѣдный хлопець прочувъ лихо и до решты стративъ всяку власть надъ своєю рукою и надъ непослушнымъ перомъ.
— То ты такъ пишешь? — процѣдивъ звôльна Валько, але тымъ швидше свиснула въ воздусѣ єго тростина и оперезала змією плечѣ бѣдного хлопця.
Ой-йой-йой! заверещавъ вôнъ, але сей часъ утихъ, стрѣтивши грôзный, гадючій поглядъ учителя.
— Ты не умѣєшь лѣпше писати? — пытавъ Валько.
— Умѣю, умѣю!.. лепотѣвъ хлопець, самъ не знаючи, що лепоче.
Учитель-економъ може и справдѣ вѣривъ що хлопець умѣє лѣпше писати и що тôлько на збытки єму силуєся писати погано, чи може зъ великои любови до єго тростинки.
— Ну, то уважай же! — и Валько пôшовъ далѣй, не переконавшися, яки̂ спасенни̂ плоды принесла єго досадна наука. Впрочѣмъ єму и не ходило о ти̂ плоды, — вôнъ теперь бувъ тôлько економомъ и бôльше нѣчимъ. Очи єго вже звернулися въ другій бôкъ и въ другôмъ кутѣ клясы выглядѣли иншу жертву. Тамъ сидѣвъ жидокъ, котрый по стариннôй привычцѣ свого роду писавъ въ задгузь, силуючися выводити Валькови̂ выкрутасы вôдъ правои до лѣвои руки, вôдъ кôнця стрôчки до початку. Одну стрôчку вôнъ уже совершивъ такимъ способомъ и саме розпочавъ другу вôдъ слôвъ „сот“ „Бог а з к сир“. Написана, готова вже стрôчка выглядала яко тако, але нова, неготова єще, зачата вôдъ кôнця вколола Валька въ очи.
— А ты якъ пишешь, Мойши? — закричавъ вôнъ, прискакуючи до жидка.
Валько всѣхъ жидкôвъ въ клясѣ кликавъ „Мойши“, — хиба, що се були сыны богатыхъ мѣскихъ „тузôвъ“, передъ котрыми вôнъ мавъ великій респектъ. Жидокъ, на прозвище Іонасъ Туртельтавбъ, почувши той выкрикъ и побачивши надскакуючого ворога, знитився и скулився якъ слимакъ въ своѣй халабудцѣ, и переставъ писати.
— Ха, ха, ха! — реготався Валько, призираючись жидковому писаню.
— Пане професоръ.. зачавъ жидокъ и запявся.
— Ходи сюда!
И не чекаючи, ажь Іонка выйде зъ лавки, взявъ єго за ухо и потягъ на середину.
На видъ бѣдного Іонки, скуленого, тремтячего и заслиненого зо страху, вся кляса голосно зареготалася, хочь всякій и собѣ тремтѣвъ та кулився. Але така вже сила тираньского притиску, що досыть тиранови усмѣхнутися, а всѣ стоячи̂ пôдъ єго гнетомъ будутъ реготатися, безъ згляду на те, що регочуться именно сами̂ надъ своєю недолею.
— Ходи до таблицѣ! Ану, пиши!
Валько змазавъ власною рукою часть свого письма и втиснувъ жидкови крейду въ руку. Жидокъ почавъ писати своимъ звычаємъ, въ задгузь. На ново зареготалася кляса, усмѣхнувся Валько, але сейчасъ заво́рсилося єго лице, вôнъ обернувся до послѣднои лавки, де сидѣли сами̂ найбôльши̂ и найдужши̂ хлопы, и крикнувъ:
— Ану, дайте но єму!
Жидокъ затремтѣвъ цѣлымъ тѣломъ и залебонѣвъ щось, але швидко прискочили до него два товаришѣ-посѣпаки, и повели на градусъ. Тихо стало въ клясѣ. Замѣсць смѣху блѣдôсть выступила на всѣхъ лицяхъ, — тôлько болѣзный верескъ Іонки розлягався посередъ мурованыхъ стѣнъ василіяньского монастыря.
— Досыть зъ него! — сказавъ Валько, и Іонка хлипаючи пôшовъ на своє мѣсце.
Сповнивши се высоко педагогичне дѣло, Валько почавъ зновъ свôй обхôдъ по клясѣ и зновъ роздалися удары єго тростинки по плечехъ та по рукахъ бѣдныхъ хлопцѣвъ.
Яке враженє зробила цѣла тота наука на Мирона, сего и сказати тодѣ. Вôнъ разъ въ разъ дрожавъ, мовь въ лихоманцѣ, — єму шумѣло въ ушахъ и крутилося въ очехъ, мовь середъ бурѣ. Єму такъ и мерещилося, що и єго не мине тота буря, що кождый ударъ страшного учители паде на него. Написани̂ слова и стрôчки скакали передъ єго очима, надувалися и перепутувалися, выглядали ще поганѣйше нѣжь були на дѣлѣ. Вôнъ и самъ не знавъ, коли переставъ писати, — сѣра паволока стояла передъ єго очима.
— То такъ ты пишешь? — гукнувъ Валько надъ єго головою.
Миронъ стрепенувся, хопивъ за перо, талапнувъ нимъ въ чорнило и поволѣкъ по паперѣ, мовь тура за роги
— Чи ты не знаєшь, якъ перо держати?
— Я не знаю! — прошепотѣвъ Миронъ. — Що? — ревнувъ Валько. — Я тобѣ не показувавъ уже десять разъ не разъ?...
Миронъ зачудовани̂ очи устромивъ въ розлючене Валькове лице. Але замѣсть вôдповѣди Валько стиснутымъ кулакомъ ударивъ хлопця въ лице. Малый Миронъ, мовь косою пôдтятый, повалився на лавку а зъ лавки на пôдлогу. Кровь обôлляла єго лице.
— Пôдоймѣть єго! — крикнувъ Валько. Зъ заднои лавки прискочили два, — ти̂ сами̂, що передъ хвилею парили Іонку, и пôдняли зомлѣлого Мирона. Єго голова не держалася на вязахъ и хилилась до долу, мовь у мерця.
— Бѣжѣть по воду! — командувавъ далѣй Валько и ще разъ поглянувъ на Мирона.
— То що за хлопець? — спытавъ вôнъ.
— Миронъ — вôдповѣвъ „цензоръ“ —найстаршій вѣкомъ и найдужшій силою въ клясѣ, котрого отцове настановили наставникомъ въ клясѣ.
— Що за оденъ? — пытавъ далѣ Валько.
— Одного хлопа сынъ зъ Н.. ......
— Хлопскій сынъ! Тьфу, якого бѣса тымъ хлопамъ пхатися сюда! проворкотѣвъ Валько, У него вôдлягло вôдъ серця. Вôнъ зачавъ бувъ троха побоюватися свого учинку, але хлопскій сынъ, — значиться, можна єго бити и зъобижати, якъ хочешь, — нѣхто за хлопскимъ сыномъ не упôмнеся!
Валько не похибився въ своѣй рахубѣ. Нѣхто не упôмнувся за хлопскимъ сыномъ. Нелюдскій поступокъ учителя-економа уйшовъ єму гладко, такъ якъ и многи̂ єго нелюдски̂ поступки. Тôлько въ серцѣ хлопского сына вôнъ не пôшовъ гладко, а стався першимъ насѣнємъ обуреня, погорды и вѣчнои вражды противъ всякого насиля, противъ всякого неволеня та тираньства.
12.09.1888