Прошу нѣякимъ свѣтомъ не думати, що се я розповѣдаю выдумку, або що напись на заголовку сеи повѣстки — яка небудь метафора. Нѣ, дѣло справдѣ йде о оловець, и то не цѣлый, а кусникъ, отъ такъ, возьмѣмо, три цалѣ завдовжки. Впрочѣмъ якъ хто скаже, що пôвчетверта цаля, то такожь не пôду зъ нимъ до вôйта судитися. Але то знаю добре, що чотырохъ цалѣвъ заздовжки не державъ. Се мôгъ бы я, якъ кажуть правники, „ствердити головною присягою“, або якъ кажуть наши̂ Ясеничане, „побожити и заскаритися, на чѣмъ свѣтъ стоить“. Пôвчетверта цаля, не бôльше, за-довгій бувъ герой сеи повѣстки Хоть то лѣтъ тому чимало, якъ мы бачилися зъ нимъ послѣдный разъ (с. є. якъ я бачивъ ёго, бо вôнъ своимъ затемперованымъ носикомъ хибажь мôгъ мене бачити? А при тôмъ вôнъ цѣлого пôвтора дня лежавъ у моѣй шкôльнôй торбѣ, пôдъ книжками, достоту у тьмѣ кромѣшнôй!). Щобы не збрехати, то буде тому не менче шѣснайцяти лѣтъ, — достаточный часъ, щобы забути й про якого щирого приятеля. А я не забувъ про него, про пôвчетверта цаля задовгій кусникъ олôвця, въ оправѣ темно-червоного дерева, шестигранный и політурованый на жовто, зъ срѣбною, выбитою написею „Mittel“ на тупôмъ кôнци; зъ другого кôнця бувъ затемперованый, не надто остро, а не надто й тупо, — саме, тôлько, кôлько потрѣбно для сѣльского школяря.
Въ такôмъ видѣ лежавъ вôнъ одного зимового поранку на снѣгу на подвôрю ясеницькои школы саме коло стежки, котру протоптали въ рана школярѣ. Се бувъ погôдный, хорошій поранокъ. Морозъ потискавъ, мовь скаженый; у воздусѣ лѣтали малесеньки̂ платочки снѣгу, зовсѣмъ прозôрчасти̂, видни̂ тôлько по блеску діяментовôмъ, коли въ нихъ заломався сонячный промѣнь. Оловець не застрягъ у замерзлый, искриcтый снѣгъ, а лежавъ зовсѣмъ на верха. Єго жовта політура полыскувалася до сонця, а срѣбни̂ буквы „Mittel" виднѣлися зъ далека. Певно котрыйсь школярь, бѣжучи до школы загубивъ єго. Вôнъ такъ и лежавъ, простягнувши свôй чорный, заостреный носикъ до стѣнъ школы, немовь силувався вказати кождому прохожому, що тамъ єго належне мѣсце; немовь просивъ своимъ срѣбнымъ поглядомъ щобы єго выняти зъ тои хоть гарнои але дуже холоднои постелѣ и занести тамъ, до школы, вôдки широко по селу розлягався гармидеръ хлопцѣвъ, ожидаючихъ пана професора.
Скажѣть же теперь сами̂ на совѣсть, що бы вы зробили, якъ бы вамъ лучидося побачити такого Mittel’а и то въ подôбнôмъ не зовсѣмъ для єго „чина“ вôдповѣднôмъ положеню? Думаю, що 90% зъ вась, не пôдозрѣваючи въ нѣмъ героя не то повѣстки але навѣть газетярскои новинки або мизерного анонсу, пôдняли бъ єго и сховали по просту до кишенѣ. Прочи̂ 10% запевно, навѣть не схилились бы по него.
Я, признатися щиро, належавъ до тихъ 90%, с. є. не пôдозрѣваючи нѣчого злого въ олôвци, схилився по него и не маючи, нѣгде при тѣлѣ кишенѣ, вложивъ єго до шкôрянои торбы школярскои, въ котрôй були мои книжки Але що при тôмъ було не зовсѣмъ звычайного, такъ се то, що я вельми утѣшився своєю находкою. Я бувъ бѣдный сѣльскій хлопець и нѣколи ще на своимъ вѣцѣ не мавъ олôвця, все мусѣвъ писати тимъ проклятущимъ гусячимъ перомъ, котре такъ страшно капало, брызькало и порскало пôдъ натискомъ моєи руки. А теперь, наразъ — я найшовъ оловець! Тай ще якій гарный! Правда, я бачивъ єго тôлько мелькомъ, ще якъ лежавъ на снѣгу, бо вôдтакъ, ухопивши єго въ руку, я швидко шусьнувъ єго до торбы, немовь боячися, щобъ сонце, котре такъ ясно свѣтило, не выкрало єго зъ моєи руки. А ще друга цѣкава штука при цѣлôй тôй операціи була та, що менѣ й черезъ голову не перейшло, щобы котрый школярь мôгъ бувъ єго згубити, — чуєте, — анѣ черезъ голову менѣ не перейшло! Де, де, де! Котрый ту въ насъ школярь губить олôвцѣ! То мусѣвъ Богъзна якійсь незнакомый панъ приѣздити до професора, — ну, певно то вôнъ якимось дивнымъ способомъ згубивъ той оловець. А може то бувъ жидъ гендлярь, котрому професорь торôкъ продавѣ корову, може бути, що сей оловець лежавъ ту ще вôдъ торôкъ а нѣхто єго бѣдного не видѣвъ. А може вôнъ упавъ въ ночи зъ неба вразъ изъ снѣгомъ. Аджежь бабуня казали, що неразъ жабы падуть зъ неба; чомужь бы й олôвцѣ не мали падати? Такъ мѣркувавъ я йдучи черезъ подвôре до школы. Щожь, хиба шестилѣтному хлопцеви не вôльно такъ мѣркувати? А впрочѣмъ — нѣ! Менѣ дуже подобався той оловець. Я державъ руку въ торбѣ, а вôнъ бувъ у моѣй руцѣ, я обертавъ єго гранками сюды й туды, старався угадати єго грубôсть, вôдновити передъ своими очима єго стать, однымъ словомъ, моя фантазія, мовь мотыль кôло цвѣта, невпинно крутилася и шибала коло олôвця. Вона насилу вôдганяла всяку думку, що оловець мôгъ належати до котрого школяря, и що, значить, менѣ прийдеться вôддати єго назадъ властителеви.
Въ клясѣ повно вже було школярôвъ. Деяки̂ си̂дѣли въ лавкахъ и бубонѣли завдану лекцію, хвиля вôдъ хвилѣ боязко позираючи на дверѣ, чи не йде професорѣ. Други̂, смѣлѣйши̂, ходили по клясѣ, билися, тручалися помежи лавками, мазали рôжни̂ дива крейдою на таблицѣ и стирали ихъ вôдтакъ швидко намоченою шматою, котра служила замѣсць губки. За олôвцемъ нѣхто не пытавъ. То мене дуже врадувало, й я швиденько, немовъ крадькома, шусьнувъ у другу лавку и сѣвъ на своє звычайне мѣсце. Выймаючи книжку, потрѣбну для слѣдуючои годины, я почувъ у торбѣ брязкъ олôвця о шкôру и весь затремтѣвъ; не знаю, чи зъ радости, чи зъ якоись неяснои трѣвоги.
Ось и професоръ прийшовъ, почалася наука, Нѣчого! Ось и година минула, професорь выйшовъ, крикъ и гомôнъ почався по давному, про оловець нѣхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюсь довкола и тремчу, мовъ злодѣй надъ краденымъ добромъ, боячись, що ось-ось надôйде хтось и зажадає вôдъ мене олôвця.
Але нѣхто не жадає олôвця. Школярѣ ходять и учаться, сваволять и товчуться по давному.
Стенанъ Леськôвъ, мôй добрый знакомый, наближуєсь до мене.
— Овъ, ты видно нынѣ рахункôвъ не вмѣєшь; то то будешь у шкôру бравъ! А ще якъ менѣ скаже професоръ бити, ну, майся гараздъ небоже!
Що за збыточникъ, той Степанъ! Вôнъ знає, що рахунки — моя слаба сторона и любить неразъ додрочитися зъ мною. Але я знаю добре, що вôнъ такой жартомъ говорить; впрочѣмъ нынѣ не боюся професора, бо я рахункôвъ (писати цифры до 100) навчився. О, ще й якъ навчився! А хто вчора цѣлый день писавъ пальцомъ цифры по шибахъ вôконъ, покрытыхъ густою росою?
— Ну, ну, — не дуже ты журися моими рахунками, — вôдповѣвъ я Степанови. Уважай лишь, абысь самъ не дôставъ въ шкôру!
Диво дивне, бôгме, що диво! Я хотѣвъ вôдповѣсти Степанови такожь жартомъ, зъ усмѣхомъ, ласкаво, — а вôдповѣвъ якось такъ злôсно, грызко, такимъ понурымъ голосомъ, що ажь самому стало погано! Ба, я чувъ навѣть, якъ цѣле моє лице налилося кровю. Степанъ стоявъ хвилю передо мною и не кажучи нѣчого бôльше, дивився на мене зачудуванымъ поглядомъ, а далѣй вôдôйшовъ, видимо засмученый тымъ, що вразивъ мене своимъ жартомъ. Вôнъ такъ мене любивъ, той лагôдный, тихій, служливый и добрый хлопчина! За що я такъ грызко вôдповѣвъ єму? За що засмутивъ єго? Вôнъ же-жь говоривъ до мене жартомъ, и я не мавъ нѣякои причины гнѣватися на него!
Таки мысли шибли менѣ черезъ голову, коли Степанъ пôшовъ и мовчкомъ сѣвъ у свою лавку. То бувъ невеличкій русявый хлопчина осьмилѣтокъ. Єго батько, бѣдный селянинъ, бувъ сусѣдъ мого вуйка, у котрого я живъ, то жь и оба мы, хлопцѣ, товаришували разъ у-разъ зъ собою, Степанôвъ батько давнѣйше, кажуть, бувъ богатый чоловѣкъ, але великій огонь та всѣляки̂ други нещастя зруйнували єго господарство. Вôнъ бувъ высокій, сильный мужчина, зъ понурымъ лицемъ, разъ-у-разъ схиленымъ въ землю, и грубымъ рѣзкимъ голосомъ. Я мимовôльно якось боявся єго и вважавъ жорстокимъ чоловѣкомъ. За то малый Степанъ весь удався въ матѣрь, тиху, лагôдну жѣнку зъ ладнымъ ще, добродушнымъ лицемъ и ясными, сивавыми очима. Томуто неразъ стоячи за плотомъ на пастѣвнику, пôдстерѣгавъ я, поки старый Леськôвъ выйде зъ хаты, щобъ бодай на хвилю забѣгти до Степана, побавитися зъ нимъ. Правда, мы неразъ и сварилися, якъ звычайно дѣти, але нѣколи не надовго. Я, горячѣйшій до сварки а то й до бôйки, звѣчайно першій бувъ и до перепросинъ — а Степанъ, усе однаковый, усмѣхався такъ любо, немовъ хотѣвъ сказати:
— А видишь, — я то давно знавъ, що ты не выдержишь безъ мене!
Але теперь, пощо я теперь розгнѣвався на Степана? Та нѣ, я чувъ добре, що я зовсѣмъ навѣть не розгнѣвався на него! Противно, єго жалôбный, сумный поглядъ болѣвъ мене якось з вертѣвъ у моѣй дитинячôй груди. Я встыдався чогось, самъ не знаючи чого, и забувъ про оловець. Ажь коли вражѣня остигли и проминули и передъ собою побачивъ я торбу, въ котрôй мой нервы немовь чули зъ далека дотыкъ олôвця, тодѣ зновъ моя фантазія вернула назадъ до того предмету и за хвилю про Степана и єго сумный поглядъ я забувъ зовсѣмъ.
Зновъ увôйшовъ професоръ, почалася година наукова и поволѣ проминула; про оловець нѣхто нѣ пары зъ устъ.
Третя година мали бути рахунки. Тота высока и страшна наука вôдбувалася такимъ способомъ, що профосоръ выкликувавъ одного до таблицѣ, казавъ єму тамъ писати крейдою цифры, а всѣ прочи̂ хлопцѣ мусѣли тô сами̂ цифры писати на своихъ зошитахъ. Професоръ разъ у разъ ходивъ коло лавокъ, заглядаючи то ту, то тамъ до зошитôвъ, чи всѣ пишуть и чи такъ пишуть, якъ належиться.
Передъ рахунковою годиною почувъ я въ послѣднôй лавцѣ, въ котрôй сидѣвъ Степанъ, якійсь гамôръ, яки̂сь трѣвожни̂, урывани̂ пытаня и вôдповѣди, але за гаморомъ не мôгъ розôбрати, що се таке. Але все таки мене щось тёкнуло, якійсь несупокôй заворушився въ менѣ. Я подумавъ собѣ: не буду теперь выймати олôвця, буду писавъ, якъ звычайио, перомъ, хоть и якъ менѣ воно обридло.
Ось и професоръ увôйшовъ. Вôдотхнувши хвилину при столѣ, вôнъ вставъ и выкликавъ мене до таблицѣ. Я выйшовъ заляканый, тремтячій, бо въ загалѣ писанє чи то циферъ чи буквъ, було для мене твердымъ горѣхомъ: всяки̂ знаки зъ пôдъ моихъ рукъ выходили криви̂, гачковати̂, розлѣзли̂, такъ що звычайна подабали на старый плôтъ, въ котрôмъ кождый кôлъ стремить у иншій бôкъ а хворостины пôвперечни̂ стремлять сами̂ къ собѣ, не можучи здыбатися зъ колами. Але що було робити,. выкликавъ професоръ, треба йти. Я ставъ коло таблицѣ, взявъ у праву руку шмату а въ лѣву крейду.
— 35! — крикнувъ професоръ и озирнувся на мене. — Ахъ, ты тумане, а ты якъ крейду держишь? Лѣвкутомъ будешь писати, га!
Я перемѣнивъ нещасливи̂ знаряды премудрости въ обохъ рукахъ, вôдтакъ пôдвѣвъ праву, якъ мôгъ до горы и ледво дôставъ до , половины таблицѣ. Завданє, написати на таблицѣ цифру 35, було дуже трудне, бо приходилося писати сами̂ „скрутни̂“ цифры. Вчора, вправляючися пальцемъ на шибахъ въ писаню циферъ, а довго думавъ, якъ бы то воно написати тоту прокляту трôйку, щобы ѣѣ зладити таку кругленьку и зъ такимъ зубчикомъ на серединѣ Запытати не було кого, отъ я й рѣшивъ писати ѣѣ зъ середины вôдъ зубчика, потягнути вôдси насампередъ горѣшный, а вôдтакъ долѣшный каблучокъ; Такъ я й навчився писати дома, такъ само взявся й теперь дрожачою рукою млзгуляти на таблицѣ. А ту ще, якъ на нещастє, рука дриголить, сила, котрои й такъ не було много, десь мовъ замерзла, такъ що хоть и якъ мучуся тиснучи крейду до таблицѣ, то проклятущи̂ штрихи все виходять таки̂ худи̂ та тонки̂, що ледво ихъ выдно. Зъ тяжкою бѣдою я намалювавъ трôйку.
— А що, вже? — кричить професоръ и обертається до мене.
— Ще... ще нѣ, вôдповѣдаю я и обливаючись холоднымъ потомъ берусь писати 5, розумѣєтьсь, зновъ пôсля власнои методы, с. є зачинаючи зъ долины.
— Що, що, що? — скрикнувъ професоръ и прибѣгъ близше до мене, — якъ ты пишешь, якъ?
Я мовчавъ. Дрожача рука дотягала штриха на таблици. Пятка подабала радше на ґ, нѣжь на круглочереве, гребенясте 5.
— Ахъ ты поросяча почеревино! (звычайный титулъ, якимъ професоръ именувавъ школярѣвъ), — то ты не знаєшь, якъ пишеться 5?
И не ждучи вôдповѣди на се пытанє, професоръ одною рукою вхопивъ зъ столика широку ленію, а другою мою руку, зъ котрои вылетѣла крейда, и голосный ляскъ розлѣгся по клясѣ. Долоня налилася кровю и стала якась нѣбы грубша, а пôдъ шкôрою немовь мурашки забѣгали. Я, зъ малу твердый на бôль, не заплакавъ, тôлько скривився.
— То ты не знаєшь, якъ 5 писати? Не видѣвєсь, якъ я писавъ? А диви, якъ пишеся 5, —отъ такъ — и панъ професоръ хопивъ крейду и зъ розмахомъ написавъ на самъ передъ на таблици величезну пятку, а вôдтакъ на моѣмъ лици такужь саму (може не таку правильну и выразну) величезну пятку.
— Пиши далѣй, — крикнувъ до мене, — 48!
Я взявъ крейду и почавъ писати. Професоръ дивився ще хвилю. Чвôрка вдоволила єго и вôнъ пôшовъ зновъ мѣжь лавки.
— Чому не пишете? крикнувъ вôнъ грôзно до хлопцѣвъ, котри̂ на пôвъ зъ усмѣхомъ, а на пôвъ зъ лякомъ дивилися на те, що дѣялося при таблици. На крикъ професора всѣ головы похилилися до долу, мовь жито вôдъ вѣтру похиляє до долу пристигаюче важке колосє.
— А ты старосто якъ 3 написавъ? — пытає професоръ одного.
Замѣсць вôдповѣди, замѣсть поясненя ляскъ ленѣєю по лапѣ.
— А то що на верха, надъ 5? пытає другого.
— Капнуло зъ пера.
Зновъ ляскъ ленѣєю по лапѣ. — А ты, свату, чому не пишешь? — пытає третёго.
— Та я, про... прошу пана професора... чути крôзь слёзы голосъ Степана Леськового.
— Що? — кричить професоръ гнѣвно.
— Я десь оловець загубивъ.
Въ тôй хвили зъ моєи руки, не знати чому, выпала крейда. Кажу ще разъ: не знати чому, бо я бувъ певный, що оловець, лежачій теперь супокôйно въ моѣй торбѣ, не бувъ Степанôвъ. нѣякимъ свѣтомъ! а прецѣнь при тыхъ єго словахъ я такъ запудився, рука моя такъ затремтѣла, що крейда, мовъ слижь, выховзла зъ моихъ рукъ. Щастє моє, що завдана цифра була вже написана, теперь я не змôгъ бы бувъ єи написати.
— Такъ, — крикнувъ професоръ, — загубивъ! Постôй-но ты, навчу я тебе!
Чого властиво хотѣвъ професоръ навчити Степана, Господь знає. Мы, школярѣ, знали лишь тôлько, що професоръ два дни тому дуже сварився зъ Степановымъ батькомъ и видимо лишень притоки шукавъ, щобы за вôтця пôмститися на хлопцеви; а крôмъ того мы бачили що нынѣ професоръ троха пяный, и що, значить, безъ бôйки не обôйдеться.
—Маршъ на середину! — крикнувъ вôнъ до Степана. Бѣдный хлопець, видко, знавъ, що єго жде и не швидко рушався; професоръ вхопивъ єго за довге, бѣляве волосе и выволѣкъ на середину.
— Ту стôй! А ты — обертаючись до мене — написавъ вже?
— Написавъ.
— Сѣдай! А ты йди до таблицѣ!
При тыхъ словахъ професоръ штуркнувъ Степана. Я лекше якось вôдотхнувъ, разъ тому, що самъ сидѣвъ на беспочнôмъ мѣсци, а по друге тому, що-мъ собѣ думавъ, що чень вже Степанови не буде нѣчого за оловець, коли єго професоръ пôславъ до таблицѣ, — бо те знавъ я, що Степанъ писати вмѣє. Тôлько чуючи, якимъ гнѣвнымъ голосомъ диктувавъ професоръ Степанови цифры, якъ лютився видячи, що Степанъ пише добре, я чогось боявся; Менѣ було такъ тяжко, немовь щось шептало менѣ въ нутрѣ, що коли буде що злого Степанови за оловець, то въ тôмъ буде й моя вина. Якимъ способомъ таки̂ дивни̂ гадки сплелися въ моѣй головѣ, не знаю, але те тôлько певно, що я тремтѣвъ, мовъ трепетовый листъ
Степанъ пише цифры и пише, вже записавъ цѣлу таблицю, професоръ разъ-у-разъ дивиться на него, щобы зловити єго на чѣмъ небудь, але годѣ.
— Досыть! кричить вôнъ, — а теперь лягай!
— Та за що, прошу пана професора, — обзывається Степанъ.
— Що? За що? Ты ще пытаєшь? Заразъ лягай!
Мене щось немовъ за горло стисло, коли почувъ я ти̂ слова. Професоръ шукає рôзки въ остатнôй лавцѣ, а бѣдный Степанъ, блѣдый, дрожачій стоить при таблици и мне шмату въ рукахъ.
— Та за що мене панъ професоръ хочуть бити? спытавъ ще разъ Степанъ крôзь слёзы видячи наближаючогося професора зъ рôзкою въ руцѣ.
— Лягай! крикнувъ, и не ждучи далѣй вхопивъ Степана за волосє, перевернувъ єго на крѣсло и почавъ що силы швякати рôзкою. Степанъ закричавъ зъ болю, але крикъ, бачиться, тôлько дужше дразнивъ опянѣлого професора.
— Абы-сь знавъ на другій разъ якъ олôвцѣ губити! — кричавъ вôнъ задыханымъ, урыванымъ голосомъ, и рôзка ще сильнѣйше засвистала, оперѣзуючи тѣло бѣдного Степана.
Що дѣялося зô мною въ тôй довгôй, страшно важкôй хвили? Перша думка, яка мигомъ шибнула менѣ черезъ голову, була встати̂ и сказати, що я всему вина, що Степанôвъ оловець у мене, що я найшовъ єго и не вôддавъ Степанови. Але страхъ передъ свищучою рôзкою насилу придавивъ мене до мѣсця, спутавъ мôй языкъ, стиснувъ горло мовъ зелѣзными клѣщами. Крикъ Степана прошибавъ менѣ груди. Холодный пôтъ обливъ мене цѣлого, я выразно чувъ бôль, острый бôль вôдъ рôзки, чувъ єго на цѣлôмъ тѣлѣ и такъ живо, що всѣ мои мускулы мимоволѣ корчилися и тремтѣли, а въ горлѣ щось захлипало голосно, на цѣлу клясу. Але трѣвога обдала всѣхъ такою мертвотою, що помимо гробовои тишѣ нѣхто въ клясѣ не чувъ мого хлипаня.
А професоръ ще не перестававъ бити! Вже бѣдный Степанъ охрыпъ, лице єго посинѣло зъ натуги, пальцѣ судорожно впилися въ професорови колѣна, ноги кидалися въ воздусѣ, але рôзка не переставала свистѣти въ воздусѣ, а кождый єи свистъ, кождый ляскъ на грубу полотняну сорочку Степана стрясавъ и здавлювавъ трийцять дитинячихъ серць у клясѣ, витискавъ новый крикъ болю и розпуки зъ грудей Степана. Я не тямлю вже — охъ, и пригадувати не хочу! що дѣялося въ менѣ пôдчасъ тыхъ страшенныхъ хвиль, яки̂ чутя псрелѣтали по моѣмъ тѣлѣ, якій бôль проникавъ мой суставы, яки̂ мысли шибали по головѣ. Та нѣ, — мыслей не було нѣякихъ! Я сидѣвъ холодный, задубѣлый, мовъ камѣнь! И теперь ще, по шѣснайцяти лѣтахъ, коли нагадую ту хвилю, бачиться менѣ, щô та хвиля на довгій часъ оголомшила мене, мовъ ударъ каменемъ по тѣмю, и що будь такихъ хвиль богато въ моѣмъ дитиньствѣ, зъ мене выйшовъ бы такій самый туманъ, якъ ти̂ котрыхъ бачимо сотки въ кождôй низшôй школѣ нашого краю, якъ ти̂ нещасливи̂, забити̂ фізично и духово дѣти, котрыхъ нервы вôдъ маленьку притупили страшни̂, огидни̂ сцены, а голову вôдъ шести лѣтъ задурила професорска дисципліна.
Въ кôнци стихъ свистъ рôзки. Професоръ выпустивъ Степана, а той, безсильный, змученый, безъ духу покотився на помôстъ. Професоръ, червоный, мовь буракъ, кинувъ рôзку и сѣвъ на крѣсло, зъ котрого ино що скотився Степанъ. Хвилю вôддыхавъ, не кажучи й слова.
Въ цѣлôй клясѣ було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, якъ хрипѣвъ бѣдный хлопець, судорождо хлипаючи.
— Не встанешь ты? — прошепотѣвъ професоръ, копаючи єго ногою въ бôкъ.
Степанъ по хвили ледво-ледво пôдвѣвся на ноги и ставъ, держачися рукою лавки
— Маршь на мѣсце! А знай, якъ на другій разъ олôвцѣ губити!
Степанъ пôшовъ на мѣсцо. Въ клясѣ зновъ стало тихо. Професоръ, видимо протверезився троха и почувъ, що лихо зробивъ, збивши такъ хлопця. Вôнъ знавъ, що зъ Леськовымъ зачѣпатися не добре. Думки про се ще гôрше дразнили єго и вôнъ, схопившися, почавъ мовчкомъ бѣгати по клясѣ, важко сапаючи.
— А, драбы, розбôйники! — крикнувъ у ходѣ, не знати, чи до насъ, дѣтей, чи до неприсутныхъ ясеницкихъ громадянъ.
Зновъ довгу хвилю бѣгає професоръ по клясѣ, зновъ сапає и воркоче, щось пôдъ носомъ, а далѣй обертається до насъ и кричить:
— До дому!
Але й се, звычайно дуже чудодѣйне слово, звѣщаюче намъ бодай на день увôльнене вôдъ ваготы шкôльнои премудрости, теперь немовь, до глухихъ було сказане. Трѣвога и непевнôсть приголомшили всѣхъ школярѣвъ и вôдобрали имъ чутя. Треба було ажь другого, голоснѣйшого выкрику професора, щобъ усѣ встали до молитвы.
Коли по молитвѣ школярѣ рушилися зъ лавокъ и почали выходити зъ клясы, то дѣялося се безъ звычайного шуму и товкôтнѣ; всѣ йшли звôльна, боязко позираючи на професора, що стоявъ при столику, поки всѣ хлопцѣ не выйшли. Кождый чувся якось немовъ придавленый Степанъ ишовъ хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнувъ на професора, той погрозивъ єму кулакомъ Я йшовъ майже самый послѣдный, ледво переступаючи ногами, я боявся и встыдався чогось такъ страшно, що радъ бы бувъ въ тôй хвили запастися пôдъ землю. Не знаю, хи̂ба розбôйникъ по сповненôмъ убѣйствѣ чує таку ваготу на серцю, яку я чувъ тодѣ. Особливо на Степана бувъ бы я въ тôй хвили не поглянувъ за жадни̂ грошѣ. Я такъ живо представлявъ собѣ єго бôль, — нѣ, я терпѣвъ не меншь єго, — а ту ще той проклятый внутрѣшный голосъ, котрый разь у разъ шептавъ менѣ, що вôнъ черезъ мене терпѣвъ, що оловець єго! Такъ, теперь уже выразно щось говорило менѣ, що то єго оловець я найшовъ! И що бы бачиться, на такій спосôбъ природнѣйше, якъ пôти теперь до него и вôддати єму згубу? Чи не ще! Та нѣ! Природно воно выдається, але менѣ тодѣ, доразу прибитому страхомъ, жалемъ и встыдомъ, було зовсѣмъ неможливо се зробити. И не то, щобъ теперь ще я бажавъ заховати той оловець для себе, — де тамъ! Вôнъ теперь важивъ мовъ камѣнь у моѣй торбѣ, пѣкъ мою руку зъ далеку, — я теперь нѣякимъ свѣтомъ не бувъ бы дôткнувся єго, не бувъ бы поглянувъ на него! Ще якъ бы хто бувъ силою вырвавъ у мене торбу и вытрясъ зъ неи все, такъ, щобы й оловець выпавъ, а Степанъ вôдтакъ мôгъ єго взяти, — ахъ, якъ бы я бувъ радувався; такимъ случамъ! Але такъ не сталося, —та й не до того було школярямъ.
Скоро лишь зъ клясы та зъ професорского подвôря, всѣ обступили ще хлипаючого Степана и почали єго розпытувати, якъ и де загубивъ вôнъ оловець, якій то бувъ оловець; деяки̂ голосно вôдказували на професора, други̂ жалували Степана и говорили єму, щобы конче пожалувався татуневи.
— Або я-а знаю, де я за-агубивъ, хлипавъ Степанъ. Але що менѣ теперь та-атуньо скажуть! Ино що менѣ поза-авчора купили въ мѣстѣ, а я-а загубивъ. Ой ой-ой! — заплакавъ бѣдный хлопець, котрый боявся вôтця не менше, якъ професора.
— Та не плачь, дурный, не бôйся,—потѣшали хлопцѣ, хоть певно нѣ оденъ зъ нихъ не радъ бы бувъ бути въ Степановôй шкôрѣ.
— Ага, не пла-ачь! — вôдповѣвъ сумно Степанъ. Та вони мене забють за оловець! Шѣсть крейцарѣвъ, кажуть, заплатили за него въ мѣстѣ... А якъ менѣ, кажуть, де загубишь, то шкôра не твоя чуєшь!.. Ой, ой, ой!..
Я не мôгъ слухати тои бесѣды. Кожде Степанове слово кололо мене, мовъ бодяки. Я побѣгъ швидко до дому, весь дрожачій, блѣдый и задыханый.
— О, ты вже певно десь бився зъ хлопчисками!;— крикнула при моѣмъ входѣ на мене тѣтка, — що такій приходишь задыханый, якъ той песъ гôнчій! Ахь, ты драбе якійсь, непотрѣбе, нездаро, нуждо якась несосвѣтенна!
Тѣтка була ще дѣвчина двайцяти кôлькохъ лѣтъ вѣку. Вона була „дуже добра“, — бодай се можна сказати про єи языкъ, котрый не любивъ нѣколи „дармо хлѣбъ ѣсти“ и котрому нѣколи слôвъ не хибло.
Я повѣсивъ торбу зъ книжками на кульцѣ и сѣвъ ѣсти, не кажучи й слова. Попоѣвши, я сѣвъ коло стола и взявъ книжку, не по то, щобы вчитися, щô тамъ на завтра було завдано; — де менѣ було до вченя! Я сидѣвъ надъ книжкою, мовъ пень и сотый разъ прочитувавъ усе одни̂ и ти̂ сами слова, не тямлячи, що чптаю и до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але ихъ лиця разъ у разъ сунулися менѣ на думку, проймали мене холодомъ, грызли и непокоили, мовь грѣшника згадки про давни проступки. Я такъ бажавъ, щобы разъ наставъ вечѣръ, але вечѣръ, мовъ заклятый, не приходивъ. Я боявся поглянути на торбу зъ олôвцемъ, немовъ се була не торба, а страшна нора, и не оловець, а гадина.
Якъ я перемучився, поки наставъ вечѣръ, не буду росказувати. Яки̂ страшни̂ сны снилися менѣ въ ночи, якъ я кричавъ, утѣкавъ нѣбы, ховався, якъ за мною бѣгали та лѣтали ящѣрки зъ острою мордою и зъ великимъ написомъ „Mittel“ на хребтѣ, якъ мене кололо тернє зъ жовтою блыскуючою корою и зъ шестигранными кôльцями, затемнероваными при кôнци, — се такожь нехай тоне въ криницѣ забутя. Досыть того, що вставши рано я бувъ мовъ збитый або звареный у поливанницѣ, а тѣтка въ додатку насварила на мене, що я усю нôчь метався та верещавъ, не даючи ѣй спати.
Рано, закимъ ще я пôшовъ до школы, вуйко приходить изъ села и скинувши груби̂, суконни̂ рукавицѣ зъ рукъ зачинає розповѣдати про рôжни̂ сельски̂ новины.
— А за що то вчера професоръ такъ Леськового Степана збивъ? — пытає вуйко наразъ мене. Те пытанє страшно перепудило мене, немовь бы мене хто окропомъ обôллявъ.
— Та .. та.. та.., каже, щодесь за.. за.. за...
— Що ты, говорити не вмѣєшь, чи що? — крикнула зъ боку тѣтка. — Ну, та що тамъ такого сталося изъ Степаномъ, запытала вуйка.
— Та такъ вамъ єго вчера професоръ збивъ
за якійсь оловець, що ледво живый прилѣзъ до дому.
— Та за якій оловець?
— А во, —купивъ єму отець у понедѣлокъ оловець, а вôнъ вчора загубивъ. Професоръ пяный, тай нужь хлопця бити, нѣбы вôнъ тому що виненъ. Чуєте, ледво бѣдный хлопчиско до дому долѣзъ. А ту ще, прийшовъ та повѣдає, а старый медвѣдь сказився та бий дитину! За волося, та пôдъ ноги та обцасами!.. Господи! Стара въ плачь та въ крикъ, хлопець умлѣвъ, ледво водою вôдôлляли, теперь, кажутъ, лежить, рушитись не може! Що то, такъ дитину скарувати!...
Ще вуйко не скôнчивъ, коли я розплакався, въ голосъ и перервавъ єго бесѣду.
— А тобѣ що? — спытавъ вуйко зачудуваный.
— Чи ты вдурѣвъ, хлопче, чи що?—крикнула тѣтка.
— Я... я.. я.. — пролепотѣвъ я плачучи, але хлипапє не дало менѣ докôнчити бесѣды.
— Ну що, що, кажи! — промовивъ вуйко ласкаво.
— Я... найшовъ. Сте..панôвъ оловець!
— Найшовъ? Де? коли?
— Вчора, передъ школою на снѣгу, проговоривъ я вже смѣлѣйше.
— Ну, и чому жь ты не вôддавъ Степанови?
— Я не знавъ, що то єго, — а вôнъ не допытувався.
— А потому, по школѣ?
— Я.. я боявся.
Боявся? Та якого дѣдька лабатого? — спытала тѣтка, але я не вôдповѣвъ нѣчого на те пытане.
— Ну, и де жь той оловець?
— Та въ торбѣ.
— Вуйко зазирнувъ до торбы и выйнявъ нещасливый оловець. Я не смѣвъ позирнути на него.
— Ну, дивѣться, люде добри̂, — тай за таку дурпицю такъ хлопця збили; пощезали бы оденъ зъ другимъ!
— Вуйко сплюнувъ и выйшовъ, узявши оловець зъ собою. Мене тѣтка выпхнула до школы. Я ще хлипавъ по дорозѣ, а слёзы текли менѣ мимо волѣ долôвъ лицемъ, хочь на душѣ стала менѣ далеко лекше.
Того дня и цѣлый слѣдуючій тыждень Степанъ не приходивъ до школы, лежавъ слабый. Ба, на другій тыждень заслабъ щось напруго й професоръ; — вуйко догадувався, що певно єго старый Леськôвъ мусѣвъ добре „обломити“. Чи воно такъ було, чи нѣ, того я нѣколи докладно не дôзнався, — досыть того, що Степана я пôсля того не бачивъ цѣли двѣ недѣлѣ. Ахъ, якъ я теперь боявся зъ нимъ здыбатись! Якъ часто я бачивъ въ неспокôйныхъ снахъ єго добре, тихе лице, синє ще вôдъ побоѣвъ, зболѣле и марне, — якимъ важкимъ докоромъ глядѣли на мене єго сиви̂, добродушни̂ очи! Але коли я побачився зъ нимъ, коли почувъ єго голосъ, то всѣ муки, весь неспокôй перебутого дня немовь вôдживъ однымъ разомъ у моѣй душѣ, — але тôлько на хвилю. Степанъ теперь бувъ уже здоровъ и веселый по давному, заговоривъ до мене добродушно, мовь нѣчого й не було мѣжь нами; про оловець анѣ споминки. Чи вôнъ не знавъ о тôмъ, що я мавъ єго оловець у себе и ставъ причиною єго болю? Не знаю. Досыть того, що нѣколи вôдтакъ про оловець мѣжь нами не було бесѣды.
12.09.1888