Був Гриць премудрий родом з Коломиї,
Вчився бардз добре на философії,
Народна пісня.
Гуси зовсїм нїчого о тім не знали. Ще того самого поранку, коли батько мав гадку відвести Гриця до школи, не знали гуси о тім намірі. Тим менше знав о нїм сам Гриць. Він, як звичайно, встав рані, поснїдав, поплакав троха, почухався, взяв прут і підскакуючи погнав гуси з обори на пасовиско. Старий білий гусак, як звичайно, наставив до него свою невеличку голову с червоними очима і червоним широким дзюбом, засичав різко, а відтак таракаючи о чімсь з гусками, пішов передом. Стара грива гуска, як звичайно, не хотїла іти в рядї, але попленталася поза мостом і ровом за що Гриць швякнув єї прутом і назвав „лупярем“, — так він мав звичай називати все, що не піддавалося єго високій власти на пасовиску. Очевидна річ затим, що анї білий гусак, анї грива гуска, анї в загалї нїхто з цїлої череди — як їх було двайцятеро і пятеро — так анї одно не знало о близькій змінї правленя, о близькім перенесеню їх владника на инше, далеко не так почестне становище.
Тож коли нагло і несподївано надійшла нова вість, с. є. коли сам батько, ідучи з поля, закликав Гриця до дому і там віддав єго в руки матери, щоби єго вмила, вичесала і вбрала, як Бог приказав, і коли відтак батько взяв єго з собою і не кажучи нї слова попровадив трепечучого долї вигоном, і коли гуси побачили свого недавного поводатора зовсїм в зміненім видї, в нових чобітках, в новім повстянім капелюшку і червоним ременем підперезаного, підміж ними наглий і дуже голосний окрик зачудуваня. Білий гусак підбіг близько до Гриця з витягненою головою, немов хотїв єму добре придивитися; грива гуска також простягнула голову і довгій час не могла і слова вимовити з наглого зворушеня, аж вкінци швидко вицокотїла — Де-де-де-де?
—Дурна гуска! — відказав гордо Гриць і відвернувся, немов хотїв сказати: — Еге, чекай лишень, но в такі я тепер пани вскочив, щоб я ще став відповідати тобі на твоє гусяче питанє! А впрочім може і для того не відповів, що сам не знав.
Пішли горі селом. Батько нїчого і Гриць нїчого. Аж прийшли перед обширний, старий будинок під соломою, а з комином на верха. До того будинку ішло богато хлопцїв, таких як Гриць, або і більших. По за будинком по городї ходив пан в камизельцї.
— Грицю! — сказав батко.
— Га! — сказав Гриць.
— Видиш тоту хату?
— Виджу.
— Памятай собі, се школа.
— Ба, — сказав Гриць.
— Ту будеш ходити вчитися.
— Ба, — сказав Гриць.
— Справуйся добре, не пустуй, пана професора слухай. Я йду, щоби тебе записав.
— Ба, — сказав Гриць, майже нїчого не тямлючи, що говорив батько.
— А ти йди з отсими хлопчиками. Возьміть єго, хлопчики, з собою!
— Ходи! — сказали хлопчики і взяли Гриця з собою, між тим коли батько пішов в город поговорити з професором.
II.
Увійшли до сїней, в котрих було зовсїм темно і страшно воняло торічною гнилою капустою.
— Видиш, там? — сказав до Гриця оден хлопчик, показуючи в темний кут.
— Виджу, — сказав тремтячи Гриць, хоч зовсїм нїчого не видїв.
— Там яма, — сказав хлопчик.;
— Яма! — потворив Гриць.
— Як будеш зле справуватися, то професор всадить тебе в тоту яму і будеш мусїв сидїти цїлу ніч.
— Я не хочу! — скрикнув Гриць.
Між тим другій хлопчик шепнув щось до першого хлопчика, оба засміядися, а відтак першій, налапавши шкільні двері, сказав до Гриця:
— Застукай до дверей! Борзо!
— На що? — спитав Гриць.
— Треба! Ту так годиться, як хто першій раз приходить.
В школї був гомін, мов в улію, — але коли Гриць застукав кулаками до дверей, зробилося тихо. Хлопчики звільна отворили двері і втрутили Гриця до середини. В тій хвили залупкали добрі березові різки по єго плечех. Гриць дуже перепудився і зверещав.
— Цить, дурню! — кричали на него сміхованцї-хлопцї, що почувши стук, засїли були за дверми і зробили Грицеви тоту несподїванку.
— Ой-ой-ой ой! — верещав Гриць. Хлопцї злякалися, щоб не почув професор і почали Гриця зацитькувати.
— Цить, дурню, то так годиться! Хто до дверей стукає, то того треба по плечах постукати. Ти того не знав?
— Не-е-е зна-а ав!,— відхлипнув.
— Чому не знав?
— Бо я-а-а пе-е-ршій ра а-аз у школї.
— Першій раз! а! скрикнули хлопцї, мов здивовані тим, як можна першій раз бути в школї.
— О, то треба тебе погостити! — сказав оден, поскочив до таблицї, взяв з скриночки добрий кусник крейди і подав Грицеви.
— На, дурню, їдж, а борзо!
Всї мовчали і в ожиданцї глядїли на Гриця, що обертав в руках крейду, а далї поволеньки вложив її в рот.
— Їдж, дурний, а борзо! напоминали хлопцї, а дусились зо сміху.
Гриць почав хрупати і на силу зїв крейду. Регіт в школї роздався такій, аж вікна задзвенїли.
— Чого смієтеся? — спитав здивований Гриць.
— Нїчого, нїчого. Може хочеш ще? — Нї, не хочу. А що то таке?
— То ти того не знаєш? Отто дурний! Та то єрусалим такій, то дуже добре.
— Ой, не дуже добре, — сказав Гриць. — Бо ти ще не засмакував. То годиться кождому їсти, що першій раз приходит до школи.
В тій хвили увійшов професор. Всї хлопцї, як сполошені воробцї, попирскали до лавок тілько Гриць остався, з слезами в очех, і з губами, забіленими крейдою. професор грізно зблизився до него.
— Як називаєшся? — крикнув.
— Гриць.
— Що за Гриць? Ага, ти новий. Чому в лавцї не сидиш? Чого плачеш? Чим забілився? Га?
— Та я їв єрусалим.
— Що? якій єрусалим? — допитувався професор. Хлопцї знов аж душилися зо сміху.
— Та давали хлопцї.
— Котрі хлопцї?
Гриць озирнувся по хатї, але не міг нїкотрого пізнати.
— Ну, ну! Іди сїдай, а вчися добре, а єрусалима більше не їдж, бо будеш битий!
III.
Почалася наука. Професор говорив щось, піказував якісь дощечки, що на них були понамальовувані якісь гачки та стовпки хлопцї час від часу кричали щось, як професор показав яку нову дощечку, а Гриць нїчого того не розумів. Він навіть не зважав на професора, а дуже смішними видались єму хлопцї, сидячі довкола него. Оден довбав палцом в носї, другій з заду раз-у-раз старався уткнути невеличке стебелце Грицеви в ухо, третій працював довгій час дуже пильно микаючи з свого старого кафтана латки, нитки та остроки; вже їх перед ним на спідній дошцї лавки лежала цїла купа, а він все ще микав і скубав зо всеї сили.
— На що то микаєш? — спитав Гриць.
— Буду дома з бовщом їсти, — вітповів шепеляво хлопець і Гриць довгій час думав над тим, чи случайно не здурив єго сей хлопець.
— Але бо ти, Грицю небоже, нїчо не вважаєш, — крикнув на него професор і покрутив єго за ухо, так що Грицеви мимоволї аж сльози стали в очех і він так перепудився, що довгій час не тілько не міг уважати, але і зовсїм о світї не тямив. Коли нарештї отямився, хлопцї вже починали читати склади на подвижних табличках, котрі розкладав і складав професор. Они невтомимо по сто раз співучим голосом повторяли: „а-ба-ба га-ла-ма-га“. Грицеви, не знати чому, дуже се сподобалося, і він почав своїм пискливим голосом на випередки кричати: „а баба галамага“. Професор вже готов був узнати єго дуже пильним і спосібним хлопаком і хотячи ще лїпше переконатися о тім, переставив букви. Несподїваним способом він виставив перед учениками букви „баба“, але Гриць, не дивлячися на них, а тілько на професора, тонким співучим голосом крикнув: „галамага“. Всї зареготалися, не виключаючи і самого професора, тілько Гриць здивований оглянувся і знов на голос сказав до свого сусїда: чому не кричиш „галамага“? Аж тогди бідолаха отямився, коли професор потягнув єго за понятливість різкою по плечех.
— Ну, а чого тебе там в школї навчили? — спитав батько, коли Гриць в полудне вернув до дому.
— Вчилисьмося „а баба галамага“, — відповів Гриць.
— А ти вмів? — запитав отець, не входячи в те, що се за така дивовижна наука.
— Та же вмів, — відповів Гриць.
— Ну, так менї справуйся! — заохотив отець. — Як ту в селї все вивчиш, то пійдеш до міста до більшої школи, а відтак вийдеш на попа. Жінко, а дай но єму що їсти.
— Ба, — відповів Гриць.
IV.
Минув як-раз рік після того важного дня. Блискучи надїї батька на Грицеву будущину давно розвіялись. Професор прямо єму сказав, що Гриць „туман вісїмнайцятий“, що лучше зробить, коли відбере єго до дому і назад заставить гусі пасти. Й справдї, по роцї шкільной науки Гриць вертав до дому, як-раз такій мудрий, яким був перед роком. Вправдї „а баба галамага“ він вивчив докладно на память і нераз навіть в снї з уст єго вилїтало со дивовижне слово, що становило немов першій поріг всякої мудрости, котрого єму не судилося переступити. Але далї поза те слово Гриць в науцї не поступив. Букви якось мішались перед єго очима і він нїколи не міг спізнати їх з лиця, котра ш а котра т, котре „люде“ а котре „мислїте". Про читанє вже нїщо й говорити. Чи причина тому була в єго непонятливости, чи в кепскім навчаню професора, сего не знати; то тілько певно, що крім Гриця таких „туманів вісїмнайцятих“ між тогорічними школярями було 18 на 30 і всї они підчас того шкільного року заєдно робили собі блискучі надїї, як; то буде гарно, як они увільняться від щоденних різок, позаушників, штурканцїв, „пац“ та „попідволосників“, і як покажуться знов в повнім блеску своєи поваги на пасовищи.
А вже хто як хто, а Гриць запевно найбільше і найчастїйше о тім думав. Проклятий буквар, що єго він за час цїлорічної натуги над науковими питанями пошарпав і пофалатав трохи не на сїчку, прокляте „а баба галамага“ і прокляті професорскі причинки та заохоти до науки так надоїли єму, що він-аж вихуд та поблїду і ходив весь час мов сновида. Наконець змилувався Бог і післав місяць липень, і змилувався батько та сказав одного ранку:
— Грицю!
— Га? — сказав Гриць.
— Від нинї вже не підеш до школи.
— Ба! — сказав Гриць.
— Здойми чоботи, капелюх і ремінь, треба сховати про недїлю, а ти запережися личком, возьми лупку на голову, та жени гуси пасти.
— Ба! — сказав радістно Гриць
V.
Гуси, звичайно, дурні гуси, і сим разом не знали про радістну зміну, яка їх ожидала. Через цїлий рік Грицевої шкільної науки їх пас малий сусїдскій хлопчик Лучка, що звичайно тілько й робив на пасовиску, що копав ямки, лїпив паски з болота та пересипався порохом. Про гусей він не дбав зовсїм і они ходили самопас. Нераз їм лучалося зайти в царину і тогди від пошкодованого приходилось їм витерпіти богато проклять, а навіть побоїв. А крім того нещастє кілька разів того року зловіщим крилом перелетїло понад чередою.
Пять молодих гусаків і десять гусок господиня попродала в містї, важко прийшло остаючим розлучатися з ними Стару попелясту гуску забив хворостиною в шкодї сусїд і в варварскій безсердечности припяв бездушного трупа за лапу до тоїж хворостини, волїк єго так через цїле пасовиско а відтак кинув господареви на обору. А одного молодого гусака, красу і надїю череди, забив ястріб, коли раз відблукався від своєи ріднї. Але про всї ті тяжки і не віджалувані страти череда сего року була більша нїж торік. Дякувати білому гусакови і гривій гусцї, тай ще двом чи трем молодим єї донькам, череда сего року виносила звиш 40 штук.
Колі Гриць появився між ними́ з прутом, знаком своєи намістницкої власти, зразу всї очи звернулися на него и́ тілько оден нїміючій сик здивованя дався чути. Але анї білий гусак, анї грива гуска не забули ще свого колишнього доброго пастиря і швидко пригадали собі єго. З голосними викриками радости і трепотом крил они кинулися до него:
— Де-де-де-де? — цокотїла грива гуска.
— Адже в школї був, відказав гордо Гриць.
— Ов! ов! ов! — дивувався білий гусак.
— Не віриш, дурню! — крикнув на него Гриць і швякнув єго прутом.
— А сьо-сьо-сьо? А сьо сьо-сьо? шопотїди громадячись коло него прочі гуси.
— То нїби що я навчився? формулував їх питанье Гриць.
— Сьо-сьо-сьо сьо? — дзьоботїли гуси.
— „А баба галамага!“ — відповів Гриць.
Знов сик зачудуваня, немов анї одна з тих 40 гусячих голов не могла розчовпати так глубокої мудрости. Гриць стояв гордий, недостижимий. Аж нарештї білий гусак здобувся на слово:
— „А баба галамага! А баба галамага“ — скрикнув він своїм звінким металичним голосом, випрямившися, піднїсши високо голову і трепочучи крилами. А відтак обертаючись до Гриця додав, немов щоби єго ще більше привстидати:
— А кши, а кши!
Гриць був зломаний, завстиданий. Гусак в одній хвили переняв і повторив ту мудрість, що коштувала єго рік науки!
— Чому они єго до школи не давали! — подумав собі Гриць і пігнав гуси на толоку.
12.09.1888