ПЕРЕДНЕ СЛОВО.
В книжочцї про „Сотні роковини народного письменьства Руси-України“ (1898 р. ч. 221—222) було коротенько згадано про наше староруське письменьство, занесене до нас первісно з Болгариї. Було там сказано, як староболгарська мова в тих писанях помалу наломлювала ся на подобу тої, якою говорили тогдї Русини і як із неї звільна виробляла ся теперішна церковна мова, що є дуже далека від тої мови, на яку колись перекладали сьвяте письмо і богослужебні книги просьвітителї Славян, сьв. Кирило і Методий.
Але в тій книжочцї згадано про наше староруське письменьство дуже коротко, бо щоб оглянути цїлу майже 900-лїтну історию розвою нашого слова, годї було зупиняти ся довше при одній добі. Тут ми хотїли би сказати про се старе письменьство дещо більше, а головно хотїли би подати Вам із него дещо в руки нашою теперішною мовою. Бо то прецїнь певна річ, що нїяке оповіданє про сяку чи таку книжку не дасть про неї такого понятя, як коли чоловік візьме і прочитає її сам. А нам усїм, і письменним і неписьменним, годить ся знати нашу бувальщину, знати те, що думали, як бороли ся і як дивили ся на сьвіт наші прадїди. Годить ся нам знати й те, що ми не вчорашні, що наше слово було колись у чести і повазї в сьвітї і служило до виявлюваня високих думок, мудрих законів і щирого, глубокого чутя.
Не треба собі так думати, що християньство принесло нам із Болгариї і з Царгорода самі богослужебні книжки і ті оповіданя, що були заборонювані церквою та тілько потаємно переписувались. Передивляючись старі рукописи, які лишились нам із тих давних часін, із XI, ХII і XIII віків, ми переконуємось, що швидко по заведеню християньства Русини не тілько щиро переняли ся новою вірою, але досить зацїкавили ся грецьким письменьством. На Руси з давна були люди, що торгуючи з Греками вміли грецьку мову. І от ми бачимо, що такі люди не вдоволяючи ся книжками перенятими з Болгариї, беруть ся й самі перекладати дещо з грецького на мову не то церковну, не то руську. А що се були звичайно люди сьвітські, купцї або вояки, то їх цїкавлять уже не самі строго церковні книжки; вони хапають грецькі жития сьвятих, грецькі Патерики, тоб-то оповіданя про подвиги і пригоди сьвятих пустинників, а далї й зовсїм сьвітські повісти та піснї, як ось про премудрого Акира, про Девгенїя і таке инше. Згодом на взір грецьких вони силкують ся писати й самі подібні повістки, звичайно якісь чуда, про які вони чували або яких були сьвідками Такі оповіданя дуже цїкавили старих Русинів. Їх радо переписувано (друку тогдї ще не було), часом навіть украшувано малюнками. Із манастирів або з княжих дворів, де вони складали ся, відписи їх переходили до менших міст, до духовних по селах; духовні при церковних науках оповідали їх простому народови, а з часом також письменні міщани і селяни переписували їх собі і відчитували собі і своїм сусїдам у недїлї й сьвята. Таким робом дійшло до того, що ті старі оповіданя, занесені до нас перед сотками лїт із Царгорода, а до Царгорода ще перед тим занесені нераз із далекого сходу, з Арабії, Персиї та Індиї, нинї оповідають ся у нас простими людьми як наші власні народні вигадки, або зберігають ся в старих, від диму почорнїлих писаних книжочках і з насолодою відчитують ся при вільній годинї. Наші письменні люди довгий час не звертали уваги на ті старі „баснї“ та „забабони", хоча в них було нераз більше глубокої думки і житевої правди, нїж у писанях тих новійших мудрцїв. Тілько в остатних роках, придивляючи ся близше народному житю, вчені люди зрозуміли також вартість тих старих повістий і приповідок і почали пильно збирати та виучувати їх.
От із тих то староруських оповідань хочемо подати Вам невеличкий вибір, щоб Ви й самі переконали ся, як виглядало те наше старе письменьство, що́ читали і чим любували ся наші предки перед сотками лїт. Вибираємо на перший раз пару оповідань перекладених із грецького, а пару таких, що були зложені самими Русинами ще перед великим монгольським нападом, в часї, коли наша країна жила своїм державним житєм, борола ся і мирила ся з сусїдами, але не потребувала, як то кажуть, нїкому дивити ся в руку так як нинї.
I. Оповіданє про смертну трубу і чотири скриньки*.
Був оден цар дуже сильний і великий. Раз якось він їхав на позолоченій колїсницї, а довкола него узброєні бояри, як подоба царям. І здибав двох мужів у подертім і поганім шматю, з висушеними і дуже блїдими лицями. Цар пізнав, що се пустинники, висушені невигодами, працею і важким постом та потом, і скоро побачив їх зіскочив з колїсницї, припав до землї і поклонив ся їм, а потім упавши обняв їх ласкаво і поцїлував їх.
Вельможі і князї, що їхали з царем, обурили ся тим і почали воркотїти, що цар робить щось таке негідне царської слави. Та проте жаден із них не вмів чи не сьмів у очи зробити йому за се докір, але підмовили його рідного брата, щоб сказав цареви, нехай він не чинить зневаги блискови царської корони. І справдї царський брат переказав се цареви і висловив йому й своє обуренє. Та цар дав йому на се відповідь, якої брат його не порозумів від разу.
Був такий звичай у того царя, що коли засудив кого на смерть, то посилав перед його двері трубача і велїв затрубити, щоб засуджений по голосї труби пізнав, що того дня жде його смерть. І коли перед чиїм домом озвала ся та труба, то вже всї знали, що той чоловім заслужив на смерть. І ось коли настав вечір, післав цар трубача зі смертною трубою, щоб затрубив при дверях дому його брата. Сей почувши смертну трубу, від разу подумав: „Ну, тепер прийшла моя смерть!“ І всю ніч він передумував своє житє; а коли настало рано, убрав ся в жебрацьку, жалібну одежу і разом з жінкою і дїтьми пішов до царської палати і станув край дверий, плачучи і голосячи.
Цар вийшов із палати, впровадив його до себе і бачучи, що він плаче, промовив до него:
— О нерозумний і недогадливий! Як же ти міг так перелякати ся того трубача? Аджеж ти знав, що його вислав твій брат, роджений від тої самої матери, що й ти, близький тобі, прихильний до тебе! Аджеж ти не почуваєш ся до нїякого гріха супроти мене!
Царський брат не міг нїчого відповісти, тілько з плачем цїлував царські руки. А цар так мовив далї:
— Бачиш тепер ? Ти докоряв мене, що я унижив себе кланяючи ся тим жебракам, тим трубачам божим, що самим своїм видом мов смертною трубою проповідували менї смерть і стрічу з найвисшим Володарем, супроти котрого я почуваю себе до богатьох і тяжких гріхів. А ти-ж знаєш, що сей володар не брат нам анї свояк, що перед його лицем цар рівний жебракови. Але ви не розумівши сего, докорили мене зневагою царської корони!
От так успокоївши брата і навчивши його, цар відпустив його до дому, а своїх гордих панів задумав повчити иншим способом.
Він велїв зробити чотири деревляні скриньки: дві окувати золотом, вложити в них смердючі трупячі кости і потім забити їх золотими гвоздями; а инші дві обмазати смолою і дехтем і насипати в них дорогого каміня та наповнити їх що найкрасшими пахощами, а потім обвязати їх волосяними гужевками. Тогдї скликав усїх тих панів, що сердили ся на него за покірну стрічу з тими нужденними жебраками, і поставивши перед ними ті чотири скриньки велїв їм оцїнювати, що варті позолочені скриньки, а що осмолені. Як і слїд було ждати, панове сказали, що озолочені скриньки варті дуже богато, бо думали, що там у них певно лежать царські корони та пояси. А ті скриньки, що були помазані смолою і дехтем, то, кажуть, дуже погані і маловарті. Тогдї цар промовив до них;
— Знав я, що ви таке скажете! Але не так треба поступати, не зверхним оглядом треба міряти вартість усякої річи, але треба заглядати в середину, чи там сховано щось вартне, чи погане.
І тогдї наказав відчинити позолочені скриньки. А коли їх отворено, з їх нутра бухнув поганий сопух, так що нїкому не хотїло ся вже й глядїти на їх гарну окову. І мовив цар:
— Бачите, се ваше вельможне паньство! З верху ви поприбирані богатими і блискучими шатами, пишаєтесь своєю красою і славою, а в нутрі ви — гнилі трупи, скринї, повні сопуху і злих учинків і людської кривди.
Тогдї велїв царь отворити ті скринки помазані смолою і дехтем, і коли їх отворено, всїх очи зрадували ся бачучи накладені в них дорогоцїнности, і всї почули розкіш, вдихаючи ті пахощі, які йшли з них. Тогдї цар промовив до них:
— А знаєте, до кого подібні ті скриньки? Подібні до тих жебраків, мужиків та працївників, одягнених у вбогі, латані одежі. Бачучи їх зверхний вигляд, ви крутите носом і відвертаєте ся і сердите ся на мене, коли я кланяюсь їм. Але я розумними очима зміркував їх внутрішну красоту і чесність і поклав собі їх дотик за більшу честь і славу, нїж царська корона і царський маєстат.
І так присоромив тих панів і навчив їх не ошукувати себе зверхним виглядом, але розумом доходити до внутрішного змісту.
Чи помогла що та наука потомкам тих вельможних панів?
______________________________
* Се оповіданє винято із більшої, в старій Руси дуже улюбленої повісти про Варлаама і Йоасафа. Про сю повість надїюсь поговорити в окремій книжочцї.
II. Оповіданє про однорічних царів*.
Чув я про одно велике місто, що його горожани мали з давен-давна ось який звичай: Вони вибирали собі будь якого зайшлого, чужого чоловіка, що не знав законів того міста і не був сьвідім їх звичаїв, і ставили його у себе за царя. Такий чоловік узявши в руки всю власть і роблячи все без перепони, як йому сподобало ся, панував отак, поки не скінчив ся оден рік. Усї йшли йому під лад, усего він мав до волї і йому здавало ся( що буде панувати до віку. Але коли вийшов рік, нараз одної ночи міщани нападали на царську палату, здіймали з царя всю його пишну одїж, з насьміхами і наругами проводили його голого по містї, а потім вивозили його на далекий пустий остров, де той бідолаха, не маючи, що їсти анї пити, не маючи нїякої можностн анї надїї повороту, мусїв гинути марно.
Але трафило ся раз, що таким самим робом вибраний був на царя в тім містї оден подорожний, чоловік розумний і бувалий. Діставши до рук царську власть, він не кинув ся, так як його попередники, гуляти та бенкетувати, але почав помаленьку, обережно розвідувати ся, які тут у містї звичаї, які були його попередники і що стало ся з ними. Всї міщани були в змові і нїхто, анї мінїстри, анї урядники, анї слуги — нїхто не хотїв цареви оповісти всеї правди. Се ще дужше зацїкавило царя і він нарештї таки знайшов одного вірного дорадника, що потайно оповів йому про всї звичаї сего міста і про те, яка доля чекає його самого.
Сильно задумав ся і затужив цар, почувши таку новину. Але що був чоловік розумний і знав, що журбою стїни не проломиш, то постановив собі зарадити свойому лиху. Змовивши ся зі своїм вірним дорадником, він вивідав у него, де лежить той пустий остров, куди його мали вивезти по роцї. От він узяв із царської скарбницї що тепер іще була в його власти, велику суму гроший золота і срібла і дорогого каміня, і піславши свого довіреного зі слугами на той остров, велїв збудувати там для себе гарну палату, обробити поле, засадити сад одним словом, прилагодити все потрібне для вигідного житя. Колиж закінчив ся рік його панованя і міщани скинули його і вивезли на той остров, він застав усе, чого міг бажати, і жив собі щасливо, не так, як його недбайливі попередники.
Се оповідане дає нам образ сего і посмертного житя. Тілько того можна вважати розумним чоловіком, хто добрими дїлами, працею і чесним поступуванєм здобуває собі вічну надгороду і добру память у людий по смерти.
________________________
*) Із тої самої повісти про Варлаама і Йоасафа.
III. Оповіданє про царя Аггея.
У містї Филеємі був царь дуже славний і богатий на прозвище Аггей. Був се монарх ще молодий і дуже вродливий, жив щасливо зі своєю жінкою і весь сьвіт усьміхав ся йому. Одного разу, стоячи в церкві підчас служби Божої, він почув, як сьвященик читав у євангелию слова: „Богатыи обнищаша, оубозїи обогатѣша“. Вїн почав розважати сї слова і міркував собі так:
— Не може бути, щоб се були Божі слова! Адже Бог дає одним богатство, а другим бідність, то як же би він хотїв відбирати одним те, що їм сам дав перед тим, а давати другим те, чого їм не дав уперед? Се певно мусить бути якнйсь бунтівницький додаток. Бо з тих слів виходило би, що й я можу колись зубожіти, и замість мене може Бог зна який пройдисьвіт зробити ся царем. Нї, нї, се не можуть бути Божі слова анї Божа воля. Се явний бунт проти державного порядку, а той сьвященик очевидно у змові з бунтівниками.
І розміркувавши собі так цар Аггей дуже розсердив ся, вийшов із церкви і велїв зараз по службі Божій узяти сьвященика, закувати в кайдани і вкинути до темницї, а з євангелия велїв видерти картку, де стояли ті бунтівницькі слова. Видавши такі накази і переконавши ся, що їх сповнено, цар Аггей пішов до своєї палати, де вже був заставлений пишний обід, і почав зі своїми дворянами їсти, пити і веселити ся.
Як раз закінчив ся царський обід, коли до їдальнї війшов молодий парубок, не то слуга, не то лїсничий, і низенько поклонивши ся цареви завідомив його, що в поблизькім лїсї появив ся олень незвичайно великий і красний. Цар Аггей дуже любив польованє і з него був дуже добрий стрілець. Тож не диво, що почувши сю вість він як стій схопив ся з місця, взяв свій лук і сагайдак зо стрілами, велїв подати собі свого улюбленого коня, а рештї дворянам велїв незабаром поспішати за ним. Сам він хотїв бути иерший на місцї і надїяв ся застрілити оленя, ще заким надоспіють инші. Сївши на коня, він велїв молодому парубкови, щоби провадив його на місце, де бачив оленя.
Прибули на місце. І справдї на одній полянї цар побачив такого чудового оленя, якого ще не бачив у своїм житю. Його мисливське серце аж зомлїло з радости і він не тямлячи нїчого довкола себе, кинув ся за оленем. Сполошений стуком кіньських копит олень кинув ся на втїкача, заким єще цар міг прицїлити ся до него; не лишало ся цареви нїчого, як гнати за ним на кони все далї і далї.
Довгий час біг олень лїсом, а за ним на кони цар Аггей. Далї натрафили на глубоку ріку. Олень кинув ся у воду, переплив ріку і зупинив ся на другім березі немов там почув себе безпечним від погонї. Цар Аггей не много думаючи, зіскочив з коня, розібрав ся до гола взяв на себе лук і стріли і пустив ся вплав через ріку. Та поки він плив, на березї показав ся незнайомий парубок, той сам, що вивабив його на се польованє, убрав на себе царське убранє, сїв на царського коня і поїхав назад там, відки чути вже було труби і накликуваня царських дворян. Цар Аггей не бачив сего нїчого. Перепливши ріку і видобувши ся на беріг, він надармо оглядав ся за оленем; оленя не було анї слїду. Йому не лишало ся нїчого иншого, як тілько плисти назад на те місце, де покинув свого коня і свою одежу. Але яке-ж було його зачудуване, коли перепливши назад через ріку, він не знайшов нїчогісїнько і переконав ся, що він отсе голий і сам саміський опинив ся далеко в лїсї.
Що його робити ? Цар подумав собі, що певно якийсь злодїй закрав ся, вхопив його одежу і коня і втїк. Він постановив собі іти лїсом у напрямі до міста Филеєма, чей здибле кого і попросить підмоги, щоб відшукати згубу.
Не далеко йшов цар Аггей, коли на одній полянї побачив пастуха, що пас воли. Він запитав його:
— Добрий чоловіче, скажи менї, чи не бачив ти тут кого, що забрав мою одежу і мого коня ?
— А хто-ж ти такий? — запитав його пастух.
— Як то, не знаєш мене? Я цар Аггей.
Пастух видивив ся на сего голого чоловіка, а далї кинув ся на него з батогом та давай його періщити.
— Ти негіднику! Ти волоцюго! — кричав він. — Як ти сьмієш називати себе царем? Я перед хвилею бачив нашого царя Аггея, як окружений своїми дворянами, їхав на своїм кони з лїса до міста.
Розплакав ся цар Аггей і пригадав собі, як то ще нинї рано він сердив ся в церкві на євангельські слова.
— Горе менї, окаяному, — говорив він. — Прогнївав я Господа, не вірив його словам і накликав на себе тяжку кару. Що я тепер ? Перед хвилею цар, а тепер голий, безпомічний хробак, котрого кождий може розтоптати. Але попробую ще одного способу: піду до міста, може хоч там пізнають мене.
І як був голий, він пішов до міста Филеєма. Вийшовши з лїса, він здибав кількох людий, що побачивши його почали питати ся :
— Слухай, чоловіче! Куди ти йдеш голий? Де твоя одїж?
Аггей побачив, що нїхто з них не признає в ньому царя, а по стрічі з пастухом бояв ся признаватись до того сам і для того сказав:
— Лишенько моє! Розбійники напали мене, обдерли зовсїм і ще й побили.
Змилували ся над ним ті люди, дали йому якусь дрантиву сорочку і не менше дрантиву одежину і, отак пристроївши ся, він пішов до міста. Та марна була його надїя, нїхто в містї не пізнав його. Проходивши по містї до вечера, він утомлений і голодний попросив ся на ніч до одної вдовицї. Вечером він почав питати її :
— Скажіть менї, матусю, хто у вас цар у містї.
— То ви певно не тутешні, — мовила вдова, — коли сего не знаєте. У нас царює славний цар Аггей.
— А давно він царює у вас ?
— Уже пять лїт.
— А не знаєте, є він сьогоднї дома?
— А вжеж, що є. Отсе недавно їхали обоє з царицею по містї.
Аггеєви зробило ся дуже маркітно, коли се почув.
Він попросив у вдови паперу, пера і чорнила і написав ось який лист до царицї:
„Моя дорога жінко! Не розумію, що́ стало ся хто посьмів перед тобою видати себе за мене. Але знай те, що той, хто вдає твойого чоловіка царя Аггея, не є ним а твій правдивий чоловік і правдивий цар, се я, що ночую у тої а тої вдови“.
Запечатавши сей лист, він попросив удову, щоби занесла його до царицї і віддала їй його у власні руки Прочитавши сей лист, цариця страшенно перелякала ся Вона бачола на власні очи, що її муж, цар Аггей, був дома, і вона навіть у думцї собі не покладала, щоб се міг бути хтось инший.
— Ой менї лишенько! — думала вона. — Се певно або якийсь божевільний, або ошуканець чіпаєть ся мене і хоче вдати з себе царя і мойого мужа! І що менї робити? Скажу цареви, — готов розсердити ся і покарати його смертю. Найлїпше буде розмовити ся з ним самій.
І цариця післала своїх слуг до вдовиної хати і велїла привести до себе незнайомого чоловіка. Побачивши його в жебрацькій одежі, вона не пізнала свойого мужа і запитала:
— Хто ти, чоловіче, і чого хочеш від мене?
— Як то, — промовив Аггей, — моя люба жінко, чи не пізнаєш мене ? Адже я твій муж, цар сего краю.
— Схамени ся, чоловіче! — мовила цариця. — Цар сего краю спить у сїй палатї, а тебе я перший раз бачу.
Цар Аггей онїмів з диву. Але коли він не перестав обставати при своїм, цариця віддала його в руки слугам, велїла набити його без милосердя і вигнати геть із міста. Слугам не треба було сего два рази казати. Вони кинули ся на нещасного Аггея, набили його палицями так, що ледво лишив ся живий, і випровадивши його геть за місто, наказали остро, щоб ішов собі і нїколи більше не вертав до Филеєма, коли йому миле житє.
Тяжко плачучи і стогнучи ішов нещасний цар у сьвіт за очи. Тепер він споминав євангельські слова, тепер жалував своїх гордощів, тепер плакав каючись, що велїв видирати картки з євангелия і саджати в темницю сьвященика. Він бачив, як швидко і страшно справдило ся на нїм євангельське слово, і нїкого не винуватив у тім, тілько себе самого.
Оттак плачучи та нарікаючи цар Аггей вандрував усю ніч, поки над раном ледво живий не заволїк ся до хати одного селянина.
— Прийміть мене, ради Бога, бо вмираю з голоду і з утоми! — благав він господаря. Сей запровадив його до хати, нагодував і дав спочити, а потім почав розпитувати, хто він і куди йде.
— Я бідний чоловік, — мовив Аггей. — Доси жив я в достатках, але стративши все, йду в сьвіт, сам не знаю куди і на яке. Прошу вас, господарю, приймігь мене до себе, дайте яку будь роботу, щоб я міг жити. Я не хочу їсти хлїба дармо.
— Що-ж ти вмієш робити? — запитав його селянин.
Царь Аггей при найлїпшій волї не міг нагадати нїчого.
— Що-ж, братчику, — мовив селянин: — Такого слуги, що не вміє нїчого робити, я не потребую, а дармо годувати тебе, поки навчиш ся якої роботи, не можу. Іди собі з Богом дальше.
Ще дужше засумував Аггей, виходячи з села. Давнїйше йому здавало ся, що нема низшого і підлїйшого стану, як хлопський стан, а тепер він мусїв переконати ся, що скоро не стало на ньому царської одежі, то він і для того стану був нездалий.
Коли отак вандрував дорогою, прибитий і похилений до землї важкими думками, здибала його компанїя жебраків, що йшли десь на якийсь відпуст.
— Хто ти, чоловіче, і куди йдеш? — мовили вони до него, бачучи його в поганій і подертій одежі.
— Я бідний чоловік, біднїйший від вас, — мовив цар Аггей. — Робити нїчо не вмію, а жебрати стидаю ся. Прийміть мене до себе, буду вам служити, чим можу, щоб тілько не вмерти з голоду.
Жебраки згодили ся.
— Добре. Будеш їсти й пити разом з нами. Будь у нас за міхоношу, а на нічлїгах маєш нам стелити, шматє прати, води принести і услужити, в чім буде треба.
Що мав робити нещасний цар ? Мусїв пристати й на таке і пішов із жебраками. Цїлими днями прів він двигаючи їх торби, а на нічлїгах носячи воду, стелячи постелї та перучи жебрацькі лахи, гірко плакав, споминаючи своє давнїйше жите.
— Горе менї грішному! — зітхав він нераз: — Тяжко прогнївив я Бога і накликав на себе кару. Сам бувши царем, я стратив усе, царство й царицю, впав на саме дно нужди і стратив надїю на красшу будущину. Боже, Боже, скороти мої муки або відбери менї память, щоб я не згадував, чим я був уперед і за що терплю так тяжко.
В такім житю минали йому днї за днями, місяцї за місяцями, ба вже минув рік, ба вже й другий. Тимчасом у містї Филеємі цариця, Аггеєва жінка, жила зі свої нїби мужем у великім здивованю. Він сторонив від неї не зближав ся до неї нї в день нї ночи, хоч і не показував нїякого гнїву або невдоволеня.
— Пане мій і господарю, — мовила раз до него цариця: — Що́ се таке, що ти отсе вже два роки жиєш зо мною як брат із сестрою, а не як чоловік із жінкою.
— Я поклав Богу обіцянку жити так три роки, мовив цар.
Коли минули три роки, велїв цар оголосити по всїм Царстві, що того й того дня справляє великий обід для всїх бідних і щоб усї жебраки, калїки та волоцюги з цїлого царства сходили ся на царську гостину. Почули се ті жебраки, що в них цар Аггей був за міхоношу, і разом з ним подали ся до Филеєма.
Коли настав призначений день, царський двір заповнив ся жебручим народом. Заставлено довжезні столи на подвірю, та поки жебраки засїли до обіду, вийшов цар з палати, велїв усїм стати рядами і почав обходити ряд за рядом, придивляючи ся кождому жебракови. Так він дійшов аж до міхоноші і, не питаючи його нїчого, промовив:
— Ходи зо мною до палати! А ви всї сїдайте і поживайте з Богом.
Поки жебраки обідали, цар завів міхоношу до свого покою і приступивши до него промовив :
— Ну, що́, царю Аггею ? Пізнав ти, що євангельські слова про бідних і богатих не попівська видумка, а справдї Боже слово?
— Пізнав, — глухо промовив Аггей.
— І позбув ся своїх гордощів?
— Здаєть ся — мав час, — промовив Аггей ледво чутно.
— І віриш, що Бог давши щось нинї, може завтра знов відібрати по своїй волї?
Аггей не відповів на се нїчого, але пригадавши собі все те горе, якого зазнав через три роки, залляв ся гіркими слезами.
— Твоя проба скінчила ся, — мовив цар: — Бог хотїв не тілько покарати тебе за твої гордощі, але дати тобі науву доброго царюваня. Бо тілько той може розуміти і влекшувати горе инших, хто сам зазнав його. І ти знаєш тепер, що значить горе, і будеш знати, на що вживати свою власть. Ось тобі твоя царська одежа і твоя корона і твоє берло. Твоїй царицї не потребуєш нїчого згадувати про свою пригоду, — вона доси й не догадуєть ся нїчого. Бувай здоров!
І промовивши се, той нїби цар щез, і Аггей опинив ся сам у покою. Подякувавши щиро Богу за чудову переміну своєї долї, він перебрав ся знов у свої царські шати і обняв панованє. Анї його жінка, анї нїхто з прислуги не знав, що стало ся і куди подїв ся міхоноша. Цар Аггей жив довгі лїта і був царем добрим і милосердним. Тілько на смертній постелї він оповів усїм про ту дивну пригоду, яка була з ним за житя.
IV. Оповіданє про лакомого опікуна*
Були в Київі два міщани, Іван і Сергій, люди заможні і великі приятелї. Одного разу Іван занедужав тяжко, а чуючи, що йому вже не видужати, попросив до себе свого сусїду Сергія і віддав йому в опіку свого малолїтного сина Захарію і свій маєток, тисячу гривен срібла і сто гривен золота, просячи, аби сей маєток передав його синови, коли доросте лїт. Зробив се потиху, без сьвідків, надїючи ся на Сергієву довголїтну приязнь, і швидко потім умер.
Коли молодому Захарії минуло вісїмнацять лїт, він захотїв обняти своє добро у свій заряд і попросив Сергія, щоб віддав йому батьківську спадщину. Але Сергій забувши приятельську вірність і полакомивши ся на великий сирітський маєток, відповів:
— Не знаю, сину, чого ти хочеш від мене. Твій батько не лишив тобі нїчого.
Даремно просив і благав Захарія, знаючи, що батько його мав великі гроші; даремно заклинав Сергія памятю небіщика: опікун як упер ся, так і стояв на своїм.
— Що-ж, — мовив Захарія, — коли так мовите, то мушу вам вірити. Але я чув, що мій батько умираючи передав вам для мене тисячу гривен срібла і сто гривен золота.
— Неправда сьому, сину ! — мовив Сергій.
— І присягнете, що неправда?
— Присягну хоч зараз, — мовив заслїплений опікун.
І як стій оба пішли до Печерської церкви і Захарія попросив ігумена провести Сергієви присягу перед образом Печерської Богородицї. Сергій присяг, але коли по тім хотїв приступити до образа, щоби поцїлувати його, нїяким способом не міг приступити до него. Він почув якийсь страх у душі і почав відступати до дверий; але ледво вийшов за церковний поріг, упав на землю і почав бити собою в нападї страшної хороби. Прийшовши до себе, він признав ся, що взяв гроші у свого покійного приятеля, вказав, де вони лежать заховані, і швидко потім умер
А Захарія, бачивши се, постановив весь вік служити Богу, вступив до манастиря, а за ті гроші вибудував при Печерській церкві притвор сьв. Івана Хрестителя, що, стоїть і доси.
___________________
* Із книги житий черцїв Печерського манастира в Київі, так званого Печерського Патерика.
В містї Київі був оден чесний чоловік, що дуже шанував память сьвятого Миколая. Се було тогдї, коли руські князї рікрічно воювали з Половцями, степовим народом, що кочував по широких степах між Днїпром і Доном. Отже трафило ся так, що у того Києвлянина опинив ся якимсь робом оден половецький невольник. Києвлянин держав його цїлий рік у кайданах, чекаючи, аж рідня Половчина зголосить ся з викупом, але нїхто не зголошував ся. Одного дня мовив Русин до Половчина:
— Доки будеш сидїти у мене? Дай менї викуп і пущу тебе до твого краю.
Половчин відповів:
— Пусти мене, то піду до дому і принесу тобі викуп. А коли будеш держати мене, то відкиж возьму тобі викуп ?
Мовив Русин :
— Дай запоруку, то пущу тебе до твого краю.
На се відповів Половчин:
— Знаєш, пане, що не маю тут нїкого, хто поручив ся-б за мене.
Тогдї сказав йому Русин
— Хочеш, щоб я дав тебе на запоруку сьвятому Миколаєви ?
На се відповів Половчин;
— Пане, скажи менї, хто се такий Миколай, бо я не знаю його.
Тогдї пан завів його до церкви сьвятого Миколая показав йому образ сьвятого і сказав:
— Хочеш, щоб я дав тебе на запоруку отсему сьвятому ?
— О, дуже радо хочу, — мовив Половчин, — і обіцюю ся сповнити все, чого жадаєш від мене.
А в душі подумав собі:
— От дурний Русин, дає мене на запоруку мальованому сьвятому.
А тимчасом Русин держачи ся свого слова і вірячи запевненям Половчина, зараз познимав із него кайдани, дав йому коня і все, чого було треба для далекої дороги по степах, і проводив його аж за місто.
— Слухай же, брате Половчине, — мовив він, прощаючи ся зі своїм невольником: — не зломай же запоруки, зложеної сьвятому Миколаєви, і не загай ся принести менї окуп. Бо коли ошукаєш мене, то знай, що нїгде на сьвітї не схорониш ся від руки сего сьвятого Миколая.
— Алеж паночку, — мовив Половчин, — по що би я мав ошукувати тебе? Скоро тілько прибуду до дому, зараз розстараю окуп і привезу тобі все, що винен.
З тим вони й роз’їхались. А їдучи степами Половчин тїшив ся і похваляв ся сам собі:
— Нї, справдї, не має розуму сей Русин ! Дати мене на запоруку якогось образа, названого Миколою! Що-ж він може зробити менї? Ще там, як я бачив його в церкві, було менї якось страшно. А тут я не бачу його і він не може бачити мене, то й не бою ся його і не привезу викупу сему християнинови.
Оттак надумавши, він приїхав до свого краю і розповів своїй ріднї, як то його пан пустив його на волю, здавши його на запоруку якомусь мальованому Миколаєви. Там то було реготу серед Половцїв!
— Отсе пан! Справдї якийсь дурноватий пан, що пустив тебе за запорукою мальовила! Ну, що воно може зробити тобі? Адже ти вже дома і не бачиш його, анї воно не бачить тебе!
І так жив собі той Половчин без страху і не віз викупу тому простодушному чоловікови, а повтаряв разом зі своїми близькими:
— Дурень той Русин, що дав мене на запоруку мальованого сьвятого. Аджеж малюнок не дійде сюди до мене Як би був дав мене на запоруку будь якому чоловікови, то сей приїхав би сюди і здер би з мене весь окуп ще з лихвою.
І так жив собі, радуючи ся і гадки не маючи дотримати даного слова.
Та ось по кількох тижнях, коли був сам у шатрі, явив ся йому сьвятий Миколай, такий самісїнький, як був намальований на образї, і промовив до него:
— Приятелю, знаєш мене ?
— Не знаю, хто ти і відки, — відповів Половчин.
— Приятелю, — мовив сьвятий, — а не тямиш, що я заручив ся за тебе там у Київі ? Памятай, що ти обіцяв ся повезти викуп тому християнинови, у котрого ти сидїв у залізах. Чом же тепер отягаєш ся і не везеш викупу ? Слухай, небоже: відвези за себе викуп тому християнинови, бо як не повезеш, то нароблю тобі клопоту.
Сказавши се, сьвятий Миколай зробив ся невидимим. А половчинови зробило ся моторошно.
— Ов! — подумав собі, — Я був певний, що той образ не може дійти до мене, а се бач, являєть ся менї чоловік у такій самій подобі, як був намальований на тім образі, що заручив ся за мене. Що воно за диво? Чи то образ перемінив ся в чоловіка, чи чоловік був у тім образі ? І що за клопіт такий зробить менї ся поява, коли не повезу окупу?
Міркував Половчин сюди й туди, але нїкому не говорив про появу, а по кількох днях і сам почав забувати про неї, помагаючи ще собі напитками, щоб як найменше думати про своє зобовязанє. Та ось раз він сїв на коня і поїхав у поле, коли нараз явив ся йому у-друге сьвятий Миколай. Він приступив до него, зторгнув з коня і, потермосивши ним здорово, мовив:
— Ти недобра дитино! Так ти повіз за себе викуп тому християнинови, що випустив тебе за моєю запорукою? Ти-ж; обіцяв ся зараз відвезти йому все, що винен, а тепер уже забув ? Ще раз говорю тобі: змилуй ся сам над собою і відвези викуп Русинови! Бо коли не зробиш сего швидко, за другою моєю появою, то при третїм разї буде тобі біда.
Се промовивши сьвятий Миколай щез. А Половчин бачучи, що се не пустий привид, а справдїшний його запоручник, сїв на коня і поїхав до дому міркуючи собі в голові:
— Треба справдї відвезти викуп тому Русинови. Адже сей сьвятий як потермосив мене, то ще й доси кости болять.
Але приїхавши до дому, він і сим разом не повідав нїкому про появу, почав запивати спомини про неї і по кількох днях упевнив ся, що все те був привид, що нема чого бояти ся і нїчого йому не буде.
Так минуло кілька недїль. Та ось трафило ся таке, що Половцї з’їхали ся на нараду: поприїжджали старі начальники їх орд і молоді войовники і всї богатирі; поїхав на ту нараду і той Половчин, що був у неволї в Київі. І коли всї поставали на конях і мала почати ся нарада, тому Половчинови показав ся в третє сьвятий Миколай, зіпхнув його з коня і почав термосити ним приговорюючи:
— А не мовив я тобі, негіднику: відвези викуп тому Русинови ? Він поклав ся на мою запоруку і, вірячи мені, не тілько випустив тебе, а ще й свого добра дав тобі на дорогу: а ти, поганий Половчине, ошукав його добру віру, і тепер той чоловік плаче і зітхає перед моїм образом, і я не можу дивити ся на його сльози. Так ось же тобі за се!
Анї появи сьвятого Миколая не бачили присутні, анї тих слів не чули, але по них пішов страх, коли побачили, що дїяло ся перед їх очима. Половчином почало кидати об землю, тут голова його стукне ся до каменя, то знов усього його щось піднесе до гори і гримне до землї, то скривить його так, що голова опинить ся між колїнами, а з заду тілько луп-цуп, луп-цуп чути, немов би молотило щось незриме у три цїпи. Так се трівало добру хвилю і всї, хто бачив се, були переняті таким страхом, що розбігли ся, хто куди бачив, а бідного Половчина лишили на землї мов мертвого. Дехто побіг і доповів його ріднї всю його пригоду. Приїхали свояки знайшли його на землї безтямного і ледво живого і завезли до дому. Лежав бідолаха кілька день мов сам не свій, і тілько потім отямив ся на стілько, що міг говорити.
— Що стало ся з тобою ? — питали свояки; і він почав оповідати їм про три появи сьвятого і про ту страшну кару, яку витерпів за третою появою. Вислухали його оповіданє свояки і дуже перелякали ся.
— О нещасливий! — сказали до него, — чом жеж ти не говорив нам зараз про першу появу? Ми сьміяли ся з дурного Русина, а так ми були би знали, що то сам руський Бог поклав за тебе запоруку.
— Нї, — мовив Половчин, — се не руський Бог! Яж вам говорив виразно, що се сьвятий Миколай, намальований на образї. В такій самій подобі він і являв ся менї тричи і мучив мене.
— Нема що дїяти, — мовили свояки, — видно, що се великий і могутний сьвятий. Бери-ж зараз викуп і вези його тому Русинови, а то сей сьвятий до разу загубить тебе і ще й нас усїх з тобою.
Послухав Половчин ради свояків, покликав своїх слуг і велїв ім із табуна спіймати дванацять що найкращих коний, а крім того ще одного сьнїжно-білого, доси не сїдланого: ті дванацять на викуп для його колишного пана, а того білого для сьвятого Миколая за поручне. Тогдї Половчин з кількома слугами і тими кіньми зібрав ся в дорогу до Київа. Прибувши до Київа, він не йшов насамперед до свого вірителя, але подав ся до церкви сьвятого Миколая, де дав себе в запоруку. Там упав навколїшки перед образом сьвятого і промовив:
— О паночку Миколаєчку! Не муч мене за те, що я пробрехав ся перед тобою. Ось я сьогодня привіз викуп так, як ти наказував менї в моїм домі, являючи ся три рази. А отсе для тебе, паночку Миколаєчку, привів я сего білого коника. Се тобі, паночку, поручне від мене, та ще й за те, що я хотїв ошукати тебе, але се менї дуже на зле вийшло.
І полишивши білого коня коло церкви Половчин пішов до дому свого колишного пана і мовив до него:
— Отсе тобі, паночку, привожу викуп за себе. А у свого запоручника я вже був і дав йому поручне, щоб не мучив мене.
Русин, що вже стратив був надїю на поворот Половчина, здивував ся почувши його слова. Але ще дужше здивував ся, коли Половчин оповів йому про триразову появу сьвятого Миколая і про тяжку кару, яку він витерпів за своє віроломство. Тогдї Русин скликав свою рідню, оповів усїм сю дивну подїю, а погостовши їх і Половчина, як належало, відпустив його в його рідні степи.
______________________
* Се оповіданє написане очевидно якимсь Русином перед половиною XIII. в., бо від р. 1240. Половцїв уже не стало; виймаємо його із збірки „Чудеса сьв. Миколая“, богато разів переписуваної і друкованої.
VI. Оповіданє про чоловіка, що позичав Богу.
Коли в Грециї бороло ся християньство з поганьством, трафило ся так, що оден чоловік, прихильник грецької віри, взяв собі жінку християнку. Хоч обоє любили ся, але жінка не могла його наклонити на християньство. Одно тілько виєднала у него. Коли прийшов бідний і просив милостинї, то той чоловік давнїйше не давав нїколи. Отже жінка почала намовляти його, щоб давав, милостиню кождому бідному.
— За що буду йому давати? — відповідав чоловік.
— Наш Бог так наказав. Хто дасть бідному, той позичає самому Богу, і Бог в потребі відплатить йому в десятеро.
— В десятеро, — подумав собі чоловік. — Ну, се добрий процент.
І від того часу почав давати милостиню всїм бідним, а жінцї все повтаряв:
— Гляди, позичаю твому Богови. Побачу, чи він віддасть менї в потребі.
Минуло так не мало лїт. Дійшло до того, що той чоловік збіднїв так, що нїкуди було далї.
— Ну, жінко, — мовив він, — пора тепер заправити у твого Бога довжок. Де його шукати?
— Піди до церкви, там його знайдеш, — мовила жінка.
Пішов чоловік до церкви, але не застав там нїкого. Роззираючи ся довкола він побачив на долівцї маленьку монету, пятачок. Піднявши ту монету мовив:
— Ов, слабий платник християнський Бог! Але може се лиш завдаток. В усякім разї возьму, що дає.
І вернувши до дому, почав нарікати на жінку.
— Що ти говорила менї про свого Бога! Чи бач, я кілько свого добра напозичав йому, а він менї от що дав! — І показав їй той пятачок, що знайшов у церкві.
— Га, за все Богу дякувати, — відповіла жінка. — Возьми сей пятачок, іди на торговвцю і купи рибу, то будемо мати на обід.
Пішов чоловік, купив гарну рибу і принїс до дому. Коли жінка зарізала і випотрошила її, знайшла в її нутрі блискучий дорогий камінь.
— Ось бач, чоловіче, що́ я знайшла в рибі! Возьми сей камінець і неси його до купця, може дістанеш за него щось більше як пятачок.
Взяв той чоловік камінець і понїс його до богатого купця, що був у тім містї.
— Ось поглянь, пане, — мовив він: — Отсей камінець я знайшов у нутрі риби. Подивись на него і скажи менї кілько він може бути варт.
Купець поглянув і його очи розгоріли ся.
— О чоловіче, — мовив він, — сей камінець має дуже велику вартість. Колиб я дав за него весь свій маєток, то й сего ще було би за мало. Але коли хочеш продати його менї, я дам тобі за него стілько добра, що ти зі своєю жінкою будеш мав із чого жити в достатку до самої своєї смерти.
Чоловік радо згодив ся на се і пішов оповісти жінцї про те щастє, яке трафилось їм. Але коло по дорозї почав роздумувати над сим дїлом, його проняв страх.
— Адже се очевидно християньский Бог подав менї се добро! — думав він. — Значить, він сильний і добрий. А я так часто сьміяв ся з него, дорікав своїй жінцї, що вірить у якісь забобони і кланяє ся злочинцеви розпятому на хрестї!
Оттак собі міркуючи, сей чоловік дійшов до сильної постанови навернути ся й самому на віру своєї жінки. Він і сповнив сю постанову, а з добра, яке дав йому купець за дорогий камінь, знайдений у рибі, постановив собі не брати нїчого для власної користи, але все до разу обертати на запомогу бідним.
І нераз потім, міркуючи про своє дивне наверненє, він говорив:
— Maє Бог тисячі способів, щоб достукати ся до людського серця і отворити його на добро і милосердє. Одному отворить серце ударами горя і нещастя, а другому несподїваним і незаслуженим добродїйством.
V. [VII.] Оповіданє про розбійника Флавіяна.
В єгипетським краю була раз шайка розбійників, а старшим над нею був грізний і сильний атаман Флавіян. Довго розбивали вони по краю, а вкінци задумали зробити одно сьміле дїло. Далеко від міста, на високій скалї стояв богатий жіночий манастир. Се був колишнїй римський замок, збудований там для оборони, і ще й тепер майже недоступний. Дуже бажало ся розбійникам здобути його і вони кілька день ходили довкола гори, нишпорили та міркували, як би напасти на него ночию, але вкінци побачили, що не вдїють нїчого: манастир стояв на високій, стрімкій скалї, а ще до того обведений був високим старим муром. Тілько одна викована в скалї дорога вела до одинокого входу, що раз у раз був замкнений мідною зелїзною брамою.
Дуже злив ся Флавіян, що не може поставити на своїм, і нарештї постановив узяти ся на хитрощі.
— Знаєте що, — мовив він до своїх товаришів: — Я одягну ся в чернечу рясу і в клобук і піду в день до манастиря. Черницї дурні, приймуть мене. А в ночи я встану і відчиню браму. Ви прийдїть і я впущу вас. Тодї виріжемо черниць і не лише захопимо все їх добро, але той манастир буде для нас дуже доброю криївкою: там будемо безпечні від усякого нападу.
Сподобала ся розбійникам Флавіянова рада і вони прирекли бути в ночи коло брами. А Флавіян перебравши ся за монаха та не забувши під рясою заховати свого меча, подав ся до манастиря.
Прийшовши перед браму він застукав. По якімось часї виглянули у віконце над брамою дві чернички, а побачивши довгобородого черця, отворили браму. Флавіян дібравши пісного, побожного голосу, повитав їх Христовим іменем, а чернички, що вже Бог зна від коли не бачили мужеського лиця? приклякли перед ним і почали цїлувати його руки, просячи благословеньства.
— Бог вас благослови, сестри мої, Бог вас благослови! — мовив Флавіян, а в душі сьмієть ся, мало не трісне.
Швидко віддалили ся чернички і пустили голос по всїм манастирі, що прийшов якийсь дуже побожний і сьвятий чернець, певно якийсь пустинник із Тебаіди, і просить, щоб міг переночувати в тій келїї, що коло брами. Зараз вийшла начальниця і всї старші сестрички, щоб побачити незвичайного гостя. Коли зійшли на подвірє, застали Флавіяна, як клячав перед дверима манастирської каплицї і нїби молив ся. Мусїли ждати добру хвилю, поки він скінчив свою побожну мовчанку. По привитанях і благословеньствах начальниця запитала побожного черця: відки він, чи справдї з Тебаіди?
— Так, — відповів Флавіян не надумуючись.
— А хто там тепер киновіархом?
Флавіян навіть не знав, що воно таке киновіарх, глипнув на неї з під лоба і мовчав.
— Ах, ви певно ереміт? Жили самі в пустини?
— Так, — відповів Флавіян.
— Ах, се сьвяте житє! Висока заслуга перед Богом! — зітхала начальниця. — Я так бажала піти й собі-ж на сю дорогу, поревнувати за приміром Марії Єгипетської! Але що-ж, Божа воля була на те, щоб я лишила ся. Бог вложив на мене инше ярмо і я покорилась йому.
І вона почала широко пояснювати євангельські слова: „Иго моє сладко і бремя моє легко“, силкуючись вивести з них таке розумінє, що коли Бог того хоче, то чоловік повинен зректи ся радощів блаженного пустельницького житя при корінцях, саранчі і водї, і жити начальницею богатого манастиря. Балакаючи широко і звільна цїдячи слова, вона від часу до часу побожно завертала очи до неба, а потім звертаючи ся до побожного черця запитувала: „Чи так, сьвятий отче?“ і не чекаючи його відповіди, говорила далї.
— Чи дїдько надав менї сю погану бабу! — думав собі Флавіян, котрому вже давно почало було бурчати в животї; яко атаман розбійнидької шайки він привик був до чого хочете більше, нїж до корінцїв, саранчі і голої води.
Але инші чернички, більше догадливі і чоловіколюбні, вже давно порали ся в кухнї, і ледво ігуменя скінчила своє балаканє, прийшли на подвірє і попросили сьвятого отця до їдальнї.
— Отсе розумне слово! — подумав собі Флавіян, але не переставав грати комедиї: хрестив ся, зітхав і при всїх запитанях та розмовах старав ся як найбільше мовчати, щоб не виявити, як мало він тямить у сьвятім письмі, в чернецтві і в самій християнській вірі. Але для простих, щирих жіночих серць усї ті признаки були нїчим. Кожде слово, кождий рух Флавіяна зміцнювали в них ту думку, що се дуже сьвятий муж, великий подвижник і угодник Божий.
Засїв Флавіян до стола — чернички вже перед тим були по обідї — і поки ігуменя балакала далї, поясняючи якесь инше місце з письма сьвятого, він приняв ся сердечно уплїтати рибу смажену на оливі і закусувати сушеним сиром з цибулею покраяною на тонкі тарілцї — улюблена закуска в Єгиптї й доси. Ще він не скінчив їсти, коли одна з наймолодших сестричок принесла ведро теплої води і почала набожно обмивати ноги Флавіянови. Инша сестричка вже ждала з чистим рушником, щоб обтерти вимиті ноги, а третя держала гарно плетені з лика пантофлї.
Нараз між сестричками зробив ся шепіт і рух. Остро глянула на них ігуменя, і вони замовкли; але по хвили знов почали шептати про щось.
— Що там у вас, сестри? — остро, але з повагою спитала ігуменя.
— Мати ігумене, — сказала одна черниця, — ми думали, чи не поміг би сей сьвятий отець нашій бідній Митродорі?
— Що се за Митродора і що їй хибує? — запитав Флавіян.
— Се нещасна сирота, найнещасливійша людина на божім сьвітї. Вона слїпа і глуха і нїма від роду, посудина самим Богом замкнена з усїх боків. Її мати, бідна селянка, хотїла викинути її в пустиню на страту ; але ми взяли її і держимо у себе. Може бути, що Бог не даром поклав на нїй свою руку, пускаючи її у сьвіт. Може й її нещастє є тілько недовідомим для нас проявом ласки Божої, так як того слїпородженого в євангелию — тямите, сьвятий отче? — що то про него сказав Ісус: анї він согрішив, анї його родичі, а тілько щоб проявила ся слава Божа на нїм.
— Що-ж, усе може бути! — мовив Флавіян, — але я від себе можу тілько се сказати вам, що я зовсїм не доктор і не гідний мабуть того, щоб через мене проявляла ся слава Божа.
— Щасливі смирні, — мовила ігуменя все з письма сьвятого — вони наслїдять землю. А хто нехтує своєю душею, той власне знайде її.
І обертаючись до сестричок вона велїла їм привести нещасну Митродору.
— От тобі й на! — міркував сам: собі Флавіян. — Самі дуріпи зробили мене сьвятим і тепер домагають ся, щоб я робив їм чуда! Ну, що його дїяти? Треба грати комедию, доки можна. А не вдасть ся, то звісно, скажу: не вдостоїв ся, тай годї.
Ось привели нещасну дївчину. Вона виглядала зовсїм як дикий зьвірик її личко, смагляве і досить гарне, мало той вираз тупости і перестраху, який звичайно замічаємо у слїпих. Її поставили перед Флавіяном. Сей простер руки, благословив її, шептав щось, нїби молив ся, але Митродора стояла нерухомо, не розуміючи, де вона і щó з нею дїєть ся.
— Нї, я тому не доктор, — мовив Флавіян, відвертаючи ся від бідної дївчини. Ігуменя моргнула сестричкам, щоб відвели її геть. Та в тій хвилї сестричка, що мила ноги Флавіянові, впала на думку обмити тою водою ліце Митродори. Вона, яко Єгиптянка, виросла в тій вірі, що вода, котрою обмито сьвяту річ, найлїпший лїк на всякі хороби. І вона не тілько обмила сею водою лице бідної калїки, але ще в додатку дала їй напити ся тої води. І в тій хвилї стало ся чудо: дївчинка побачила, почула і заговорила, і мов вітхнена висшою силою кинулась до Флавіянових ніг, почала плакати і цїлувати їх, благословлячи його як свого чудесного помічника.
І в тій же хвилї стало ся друге, ще більше чудо. З черничок жадна не здивувала ся тим, що стало ся перед їх очима. Вони так твердо вірили у сьвятість свого гостя, що чудо заподїяне ним видалось їм чимсь зовсїм натуральним, таким, що й не могло бути инакше. Але не те Флавіян. Несподїване чудо було для него мов удар грому. Переляканий до глубини душі, він затремтїв і заслонив долонями свої очи, щоб не дивити ся на Митродору. Здавало ся, що перед ним нараз відкрила ся глубочезна безодня і він з несьвіцьким криком кинув ся сам на колїна перед чудесно уздоровленою дївчиною, підняв її в гору і тяжко ридаючи не міг сказати нїчого, як тілько:
— Негідний я! Негідний!
А потім обертаючи ся до ігуменї і черниць він, усе ще на колїнах, промовив:
— Слухайте, сестри! Я не чернець, не пустинник. Я розбійник, ватажок розбійників Флавіян і прийшов сюди з наміром — отворити сеї ночи вашу браму і видати вас усїх на заріз своїм товаришам.
Черга переляку прийшла тепер на черничок. Вони скрикнули голосно своїми тонкими голосами, так, немов би запищало стадо дрібних пташок, накрите від разу мисливською сїткою. Тілько одна наймолодша, та власне, що мила Флавіянові ноги а потім лице Митродори, сказала сьміло:
— Се не може бути правда.
— Не віриш менї? — обернув ся до неї Флавіян: — Так ось тобі один доказ!
І він виняв із під своєї чернечої ряси свій здоровенний меч і поклав його на столї. А потім обертаючи ся до черничок, мовив далї:
— Та тепер не бійте ся, сестри. Те, що тут стало ся з Божого допусту, зломило мою злу волю. Я почув Божий голос, що кличе мене на иншу дорогу. Сеї ночи я дам вам другий доказ, хто я такий, чим був доси і чим хочу бути від тепер.
Коли настала ніч і стемнїло ся зовсїм, начальниця манастиря і ще три найстарші сестри разом: з Флавіяном стояли коло замкненої брами дожидаючи, що́ то буде. Не довго довелось їм чекати. З надвору залунали кроки і почуло ся важке стуканє до брами.
— Хто стукає? — запитав Флавіян.
— Се ми, Флавіяне, твої товариші, — відповіли голоси.
— Чого вам треба?
— Відчиняй, Флавіяне. Ми прийшли, сповняючи твій наказ.
— Нема вже вашого Флавіяна, братчики, — відповів сей: — Бог подав йому свій знак і зломив його постанову.
— Що плетеш дурницї, Флавіяне, — гукнув один розбійник: — Відчиняй браму! За пів годинки виріжемо тих баб і буде спокій.
— Нї, брати мої, не буде сього, — відповів їм Флавіян: — Від нинї я не розбійнлк Флавіян, а сторож отсего манастяря. І вам раджу: покиньте своє ремесло і вдайте ся на покуту!
Та розбійники не слухали його довше. — Одурів чоловік! — бурчали вони. — Попав ся між баб і сам збабів від разу! Ходїмо геть! — І спльовуючи, регочучись та проклинаючи, вони пішли геть від брами і не показували ся більше.
А Флавіян дав із свойого меча викувати зелїзний хрест, і жиючи при манастирській брамі яко сторож і слуга, весь вільний час проводив перед тим хрестом на молитві, каючись своїх давнїйших злочинів, аж до своєї смерти.
VI. [VIII.] Оповіданє про каменяря Евлогія.
А ось вам єще одно єгипетське оповіданє, яких сотки були нагромаджені в так званім єгипто-скитськім Патерику, себ то у збірцї житий єгипетських скитників та пустинників. Наші прадїди дуже любували ся тими єгипетськими оповіданями і радо переписували та переробляли їх, хоча більша їх часть виглядає як дуже немудрі байки. Тілько деякі, а між ними й отсе оповіданє про Евлогія, визначають ся живим малюнком дїйсного житя і глубшою; людяною думкою.
Вечеріло. Рікою Нїлем плив із Александрії горі водою здоровий човен, а на ньому крім гребцїв були два черцї з Тебаіди: старець Данило, 80-лїтній дїд, сухий як скіпа, але випростуваний і з виразом того спокою, який дає праведна старість, і один його ученик, молодий єще чернець з чорніми, блискучими очима і з виразом упертої, нїчим непогамованої волї. В иншім часї з него був би може славний вояка або страшний розбійник; але в ту пору була мода на пустельництво, то й він пішов до Тебаіди спасати душу.
Сонце в крівавім блиску хилило ся над піскову пустиню, коли на лївім березї Нїлю показало ся невелике єгипетське село. Воно мов обідрана сирота тулило ся своїми вбогими хатками до розвалин стародавних палат і храмів; де-де ревли корови та блеяли вівцї, з тростинових стріх вив ся в гору дим; селяни вертали з поля, несучи на головах важкі пшеничні снопи. Коло самого берега Нїлю видно було купку дерев і дві чи три сикомори хилили ся гильками у воду, мов наші верби. Старець Данило довго стояв у човнї і придивляв ся сему гарному образкови; його очи немов шукали чогось. Далї він наблизив ся до керманича і промовив:
— Сюди кермуй до тих дерев. Там переночуємо. — Керманич послухав наказу, і за кілька хвиль човен пристав до берега під самими сикоморами, а один із гребцїв, вискочивши на беріг, привязав човна ужевкою до пня сикомори. Старець при помочи свойого ученика вийшов на беріг.
— Ось тут переночуємо, — мовив він, озираючись довкола.
— Як то? Тут? На березї ? На пустім майданї серед села? — мовив невдоволений ученик.
— Так, тут, — спокійно повторив старець.
— Алеж то не може бути! Тут у ночи холодно, від ріки тягне. Зьвір може надійти...
— Нїчого, синку; тут переночуємо, — повторяв старець.
— Ходїмо бодай онтам між руїни храма. Там є камяний поміст, з верха склепінє, там вигіднїйше і безпечнїйше.
— Нї, синку, перебудемо тут.
— Алеж се не випадає! — скрикнув нетерпливо ученик: — Спати нам серед майдану, як жебракам або волоцюгам!
— Нїчого, синку; переспимо, — повторяв усе своє старець уперто мов дитина. Але й ученик також був упертий; старцїв супокій дразнив його. Сонце вже зайшло, на дворі потемнїло і він стояв на березї, сам не знаючи, щó почати з собою. З великої досади він аж заплакав і скрикнув:
— А волїв-би я не жити на сьвітї, нїж оттак поневіряти ся!
В тій хвилї з далека показало ся сьвітло, що мов блудний огник миготїло по полю в напрямі від села і наближало ся до них. Оба черцї покинули свою неприємну розмову і дивили ся на сьвітло. За якої пів години воно наблизило ся до них зовсїм і вони побачили при блиску смолоскипів старезного дїда, що в супроводї кількох людий ішов по над берегом Нїлю. Побачивши їх, старець наблизив ся, впав на колїна перед старцем Данилом, а принявши його благословеньство, почав цїлувати його ноги і руки, а далї так само й ученика, просячи їх обох, щоб не погордували його вбогою хатою і вечерею і приняли у него нічлїг.
— Підемо, — мовив коротко старець Данило, і всї разом при блиску смолоскипів подали ся до села. По дорозї дїдусь знайшов ще кількох прохожих та беззахистних жебраків і просив усїх до себе. Коли прийшли до його хати, дїдусь витав їх усїх радісно, нагрів води і повмивав їм ноги, а потім наставив їм скромну але ситу вечерю і сам, їдячи дуже не богато, не переставав раз у раз припрошувати своїх гостий. Коли всї наситили ся, дїдусь зібрав усї дрібки і недоїдки і винїс перед хату, де вже чекала на них цїла ватага сїльських псів; вони очевидно звикли вже були на сю гостину, бо чекали перед хатою спокійно, а тепер, одержавши кождий свій шматочок, розбігли ся геть.
Зробивши таким способом порядок і вичерпавши всї свої засоби, так що в його хатї не лишило ся на завтра анї шматочка хлїба анї крапельки оливи, дїдусь постелив своїм гостям і дбайливо мов добра мати поукладав їх усїх до сну. Тілько старець Данило не лягав спати. Він велїв свойому ученикови спати, а сам узявши господаря з собою до сусїдної малої комнатки, де звичайно спав сам господар, довго в ночи говорив з ним про щось. Ученик виразно чув, як старець Данило розповідав щось довго, господар скрикував кілька разів мов зачудуваний, а далї почав плакати і хлипати мов мала дитина. Знов чути було голос старця Данила і потім голос господаря; але тут ученика зломив сон і він заснув не дослухавши, чи довго розмовляли оба старцї і на чім скінчила ся їх розмова.
Другого дня старець Данило збудив ученика. Старенький господар горячо, з слїзми на очах цїлував руки й ноги пустинникови прощаючи ся з ним; він цїлував також ученика, почім оба рушили далї у свою дорогу. Поки плили далї горі Нїлем, ученик кілька разів знимав розмову про дивного дїдуся в селї; його палила цїкавість дізнати ся, хто се такий і про що говорив з ним у ночи старець Данило. Але Данило мов не чув або не розумів його натяків, а на виразні питаня відповідав якось нерадо
— Певно не хоче говорити при чужих людях, при веслярях, — подумав собі ученик і постановив відложити допити аж до тої хвилї, коли прибудуть до Тебаіди і знов замешкають у своїх тихих, відлюдних келїях. Та ось вони вже в Тебаідї, у своїх скитах; ученик одного дня, другого дня, третього дня запитує старця про дивного селянина, але старець анї руш.
— Нї, синку, не будемо про се говорити. — Ось і вся його відповідь, а потім він звертає розмову на щось инше. Ученик чим далї, тим дужше горить з нетерплячки. а далї дійшов до того, що одного дня анї в ранцї, анї в полудне не заходив до скита, в котрому жив старець, не приносив йому анї води, анї хлїба, анї тої жмінки вареного бобу, що була одинокою його теплою стравою. Вже вечеріло, коли старець сам прийшов до ученикової келїї.
— Що се таке, сину? — питав він своїм звичайним спокійним і ласкавим тоном: — Забув ти сьогоднї свойого батька і дав йому весь день млїти з голоду.
— Нема в мене батька! — понуро мовив ученик: — Батько любить свойого сина і довіряє йому, а ти не хочеш сказати менї того, що було між тобою і тим старим у селї.
Почувши сї слова, старець Данило не мовив анї слова більше, лише спокійно обернув ся, щоб іти геть. Та ученик не видержав. З голосним плачем він кинув ся до ніг старцеви і обхопивши їх, лебедїв:
— Нї, не пущу тебе, отче, поки не скажеш менї всего! Благаю тебе, не доводи мою душу до затуманеня і скажи менї, хто сей дїд, і про що говорили ви тої ночи?
Старець Данило, бачучи таку силу волї у свого ученика, сказав йому ласкаво:
— Добре, сину! Скажу тобі все; але поперед усего, дай менї дещо троха перекусити, бо голод не позволить менї скінчити свойого оповіданя.
Заспокоївши троха свій голод, старець ось як промовив до ученика:
— Прикрий ти, синку. Не вмієш панувати над собою, а се головна перешкода до праведного житя. За твій упір, який ти виявив там над берегом, я не хотїв сказати тобі сеї історії. Тай тепер ти мусиш дати менї слово, що доки я жию, не виявиш сего нїкому.
Ученик радо сповнив се жаданє, по чім старець Данило розповів йому ось що.
— Той дїд, у котрого ми ночували, називає ся Евлогій. Старий він дуже, значно старший від мене. А по ремеслу він каменяр. Я пізнав його вже старим мужем як раз тому сорок лїт. Я був тодї пустинником і займав ся рукодїлєм: плїв кошики. Ото вийшовши раз до міста, щоб продати свої вироби, я вертав через те село і зупинив ся було ночувати на майданї над рікою під тими самими деревами, що й тодї з тобою. Але отсей самий Евлогій і тодї знайшов мене, запросив до свойого дому, дав повечеряти, а решту вечері, що не з’їв він сам і його нічлїжане, викинув псам, не лишивши на другий день анї окрушини хлїба. Коли я висловив своє зачудуванє на його поступки, він так сказав менї: „Старче Божий, від молодих лїт веду таке житє. Працюю при каменярстві весь день, не їдячи нїчого. За свою працю дістаю за день золотого. За ті гроші накуповую хлїба і страви і маю кождого дня стілько, що вистане не тілько на вечерю для мене, але також на угощенє бідних та подорожних і навіть на накормленє голодних псів.
Оттак заробляючи кождого дня, того-ж дня пускаю все зароблене, не дбаючи про завтра і вповаючи на Бога, що продержить мене в силї і здоровлю так, як держав доси“.
— Можеш подумати, синку, як глубоко зворушило мене оповіданє сего простого, а так праведного каменяря. Прийшовши до своєї келїї, я вдав ся на молитву і піст, благаючи Бога, щоб дав сему чоловікови великий маєток, щоб він міг робити далеко більше добра, нїж може робити тепер при своїй бідности. Я дав собі заповіт — не доторкнути ся до страви, поки Бог не сповнить моєї просьби. Я постив цїлі три тижнї і ще пів четвертого; я лежав насеред келїї ледво живий. Аж ось менї привидїло ся, що до моєї келїї входить якийсь поважний чоловік з дивно ясним, блискучим лицем і питає мене:
— Що тобі, отче Даниле ?
— Пане, — відповів я йому: — Я постановив собі не доторкнути ся до хлїба, поки Бог не вислухає моєї просьби за каменяря Евлогія і не поблагословить його великими достатками, щоб міг робити більше добра, нїж тепер.
— А хибаж не добре й те, що він робить тепер? — запитав сей чоловік.
— Добре, пане, — відповів я, — але того мало. Дай йому стілько, щоб він міг простягти свою руку на всїх бідних у краю, а я певний, що тодї тисячі і мілїони благословити-муть Бога за него.
— Добре, — мовив мій бесїдник, — коли так просиш, я дам йому великі достатки. Але лише під умовою, коли ти даси менї запоруку, що його душа не стратить своєї праведности від великого богацтва.
— О, за ce я готов ручити! — скрикнув я: — Душа в него чиста як золото. Колиб їй стала ся яка шкода, я відповідаю за се.
— В тій хвилї все змінило ся перед моїми очима, бо я лежав голодний, у горячцї. Менї здало ся, що я лежу десь на широкій площи, а довкола непереглядні ряди сьвітлих вояків, а на серединї камінь блискучий мов сонце, а на тім камени сидить дитина з лицем дивно менї знайомим і любим, а праворуч її стоїть отсей самий Евлогій. І посилає до мене дитина одного вояка з запитанєм: „Чи ти даєш запоруку за Евлогія?“ А всї довкола сказали: „Так, се він“. Промовила дитина: „Памятай, на тобі пошукаю запорученого“. І я відповів: „Так, Господи, тілько дай йому великі достатки“. Тодї два вояки приступили до Евлогія, поклали його горілиць на землю, розтворили його груди і почали класти в них і сипати золото. Висипали одну купу, далї другу, третю, і все то вмістило ся в його груди. Мене зняв перестрах і я прокинув ся.
— Минули два місяцї. Одної недїлї, молячись до вечера, я заснув у келїї і бачив у снї знов ту саму площу, ті самі ясні сили і той сам камінь і дитину на ньому. — Але деж Евлогій? — міркую сам собі. Коли гляну, а якісь два Мурини тягнуть Евлогія геть у якісь дебри, а дитина на камени дармо кличе за ним: „Евлогіє! Евлогіє!“ Мене проняв ще дужший переляк, нїж першого разу і я прокинув ся. В моїй голові засїла трівожна думка: що стало ся з Евлогієм? Маючи наготовлений запас своїх виробів, я взяв їх на човен, поплив до Александриї, попродав, а вертаючи вступив знов до того села, де жив Евлогій. Але вечером даремно ждав я на него під сикоморами. Не можучи діждатись його я пішов сам до села, просто до його хати. Але хата стояла пуста. Ледво не ледво віднайшов я якусь сусїдку, що дала менї шматок хлїба і, поки я їв, оповіла менї, що́ стало ся з Евлогієм.
— О, сей був добрий чоловік! — мовила вона: — За те й дав Бог йому щастє: викопав великі гроші, забрав ся відси і тепер у Константинополї. Кажуть, що підкупив мінїстра і навіть самому імператорови позичає гроші. Величезним паном зробив ся, живе в препишній палатї — так і називають її Єгипетською палатою. Від нас деякі їздили до него, думали, що запоможе їх чим при їх бідности, — так де тобі! Навіть не допустив їх перед себе, велїв геть вигнати. Загордїв страшенно. А шкода, добрий чоловік був.
Почувши се, я весь задеревів зо страху. І тілько одно було менї ясне: не сьмію тратити анї хвилини, але мушу ратувати Евлогієву душу, бож його загибіль — се й моя загибіль. Не думаючи довго, я вернув до Александриї, сїв на корабель і поплив до Константинополя. Там менї зараз показали „єгипетську палату“. Я пішов до неї і ставши коло дверий, ждав, поки не вийде Евлогій. Ось він показав ся в пишній одежі, окружений слугами. Побачивши його, я крикнув з далека:
— Пане, послухай мене! Хочу поговорити з тобою. — Але він навіть не обертав ся в той бік; а коли я не переставав кричати, гукнули менї слуги:
— Мовчи дїду! Чого тобі треба?
— Хочу поговорити з вашим паном.
— Бачиш, що пан не має часу.
— Але у мене важне дїло до него.
Та дарма, Евлогій не хотїв говорити зо мною Колиж я не переставав кричати і бігти за ним, він кивнув на своїх слуг, ті кинулись на мене і давай періщити мене канчуками. Та я завзяв ся. День у день я пересиджував перед дверми єгипетської палати, день у день переслїдував Евлогія своїж криком і день у день його слуги покривали моє тїло синцями. От так минуло три тижнї. Я був увесь покритий ранами і ледво міг лазити; я не переставав молити ся Богу, щоб змягчив Евлогієве серце, але майже що ночи я бачив у снї дитину на каменї і чув її грізний голос:
— Віддай менї Евлогієву душу! Ти запоручив ся за неї.
Вкінци я знеможений почав благати Бога, щоби зняв із мене запоруку, яку я у своїм нерозумі взяв на себе але знов у снї я чув голос дитини:
— Роби що хочеш, а віддай менї Евлогієву душу!
Я постановив собі ще раз спробувати щастя і розмовити ся з Евлогієм, але сим разом його слуги збили мене так, що я облитий кровю зомлїв. Прийшовши до себе, я поволїк ся до пристанї і постановив собі покинути зовсїм пустельницьке житє і йти в сьвіт за очи, бо й так моя душа пропаща. Я заплатив за перевіз до Александриї і війшовши на корабель, хорий та нещасний, кинув ся на поміст і заснув. Тут я знов побачив у снї дивну дитину, та сим разом її голос не був такий грізний і страшний, як доси.
— А що́, Даниле, — промовила вона, — бачиш тепер, як нерозумно ти поручив ся за Евлогія?
— Бачу, Господи, і гірко оплакую свій нерозум.
— От так і знай: не бери нїколи на себе дїла по над свої сили.
— Не зроблю сего нїколи більше, — промовив я.
— Hy, то йди-ж тепер назад у свою келїю і будь спокійний. Здіймаю з тебе твою запоруку. А за Евлогія не бій ся, я поверну його так, як сам знаю.
Я прокинув ся зо сну дивно покріплений і веселий, вернув сюди і жив у своїй келїї безвихідно сорок лїт. Аж сими днями я перший раз знов завитав до Александриї, а вертаючи відтам, коли побачив звісні сикомори над Нїлем, я пригадав собі Евлогія. Знаєш сам, що́ стало ся потім, як ми здибали ся з ним, як він приняв і гостив нас. А тепер послухай, що́ було потім між нами. Коли всї гостї полягали спати, я пішов з Евлогієм до його комірки і промовив до него:
— Друже Евлогіє, чи пригадуєш собі мене? Перед сорок роками я так само гостив тут у тебе і бачив твої добрі дїла.
Але він не міг пригадати собі.
— А чи пригадуєш собі того черця, що переслїдував тебе своїм криком у Константинополи і котрого ти велїв своїм слугам день у день бити?
Почувши се Евлогій дуже перелякав ся, зачав трясти ся всїм тїлом і пробував сказати, що не пригадує собі, але йому не стало голосу. Тодї я розповів йому все, що було з ним і чого він не знав, а він почувши се страшне Боже дїло, розплакав ся і кинув ся менї в ноги. Довго ми плакали оба і потїшали один одного, поки вкінци Евлогій на стілько не прийшов до себе що зміг оповісти менї конець своєї пригоди: „Знайшовши великі гроші, я зробив ся великим паном і мінїстром у імператора Юстина. Я не думав нї про що, як тілько про те, щоб нагарбати чим раз більше скарбів. Не диво, що швидко всї люде зненавидїли мене за здирства. Та ось умер нагло Юстин; його наслїдник, щоб здобути собі прихильність народа, поперед усего велїв трьох Юстинових мінїстрів, в тім числї й мене, замордувати, а наші маєтки заграбити. Двох моїх товаришів зарізано; менї вдалось утекти. Перебраний за жебрака, я довго ховав ся по селах, потім переплив до Єгипту і як раз по цїлорічній неприсутности вернув сюди до свого села. Яко засуджений на смерть у Константинополи я бояв ся признати ся, що я той сам Евлогій і, грішний чоловік, брехав усїм своїм знайомим, що я нїколи й не був у Константинополи, але прожив той час у Єрусалимі. Я взяв ся знов до своєї давної роботи, хоч як менї се прикро було з разу. Та звільна вернула моя сила і охота і я знов розпочав давне житє і, як бачиш, отче, веду його й доси. Вся істория з моїм скарбом і Константинопольським паньством видаєсь менї инодї якимсь поганим сном, і тілько тепер, по твоїм оповіданю, я бачу, яку страшну покусу наводив Бог на мене“.
Так оповідав старець Данило свойому ученикови, що глубоко зворушений слухав сего оповіданя. Сповняючи старцеву волю, він не говорив про се нїкому до Данилової смерти. Аж на його похоронї він розповів усе зібраним на похорон пустинникам, а потім списав сю їсторію на память потомним.
* * * * * * * * * * *
СТАРОРУСКІ ОПОВІДАНЯ
Вибрав і переповів
ІВАН ФРАНКО.
Коштом і заходом Товариства „Просьвіта“.
у Львові, 1900.
З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка
під зарядом К. Беднарского.
08.09.1900