I.
Було се в серпнї 1880 р., в часї подорожі цїсаря по Галичинї.
В великій фабрицї парафіни та церазіни (земного воску) біля Дрогобича шум як в улию. Тілько що продзвонили „фаєрант“ *, і робітники висипали з ріжних павільонів на просторе фабричне подвірє, на якім у живописнім безладї валяли ся тут розбита бочка нафтової ропи, уживаної до випалювання, там заржавілий відломок зелїзної машини, тут бляшані киблї зі смердючим нафтовим фузлем, там якісь над усякий вираз брудні, вонючі шмати, знаряди, подорожнїй візок зі зломаним дишлем і инші подібні прикраси. Лиця та вбраня робітників, що виходили з робітень, як найповнїйше підходили до того окруженя, якому тлом служили брудні, з тинку пообдирані стїни фабричних будинків, далї високий дощаний паркан, що окружав усю фабрику, а ще далї прегарна підгірська околиця, сугорби покриті стернями та золотистими пасмугами достиглого збіжа. На захід від фабрики за мілкою, хоч досить широкою річкою Тисьменицею, та розложеним над нею невеличким селом Млинки підіймав ся на не дуже високім узгірю могутнїй дубовий лїс Тептюж, до якого з Дрогобича попри фабрику, через річку без моста, та через Млинки тягла ся проста, мов за шнуром викроєна мурована цїсарська дорога. Долина Тисьменицї закручує ся біля фабрики вужакою на південь, а далї на схід поміж дрогобицькими узгірями, а ще далї на захід понад сею долиною як фантастична, темно-синя, легко схвильована стїна стоїть поважний, часто млою мов мріями покритий Дїл, у якого стіп курить ся множеством фабрик та їжить ся множеством острих веж над нафтовими криницями Борислав, головне гнїздо галицького нафтового та парафінового промислу зі своїми 10.000 криниць і 10.000 Жидів.
Достроювали ся обличя та вбранє фабричних робітників, але тілько до свойого найблизшого брудного та вонючого окруженя. Ті, що йшли від кітла, були майже голі, в подертих сорочках, і многі з них дусили ся від кашлю наслїдком їдовитих випарів, які мусїли вдихати при дестильовано та чищеню земного воску. Ті, що йшли від „гайцу“ (огнищ), були також тілько в сорочках і виглядали як виняті з окропу, з набіглими кровю очима і осмаленими та червоними лицями від горючого вугля. Инші йшли від „сирівця“, який носили до кітла, і виглядали немов облиті смердючою смолою. Инші йщли з боднарнї, з маґазину і від инших помічних занять, а всї обшарпані, збідовані, втомлені, всї очевидно бажали тілько одного — перекусити щось як найшвидше і як найшвидше впасти десь у кутї на солому, на тріски або на голу землю, аби тілько заснути і проспати мертвецьким сном аж до найблизшого дзвінка.
— Чекати, чекати! Не розходити ся ! — кликав діректор фабрики, що саме тодї в супроводї двох дозорцїв вийшов зі своєї канцелярії і зупинив ся в брамі загороджуючи вихід.
— А там що таке ? Що стало ся ?—питали найблизші робітники.
— Пускайте ! Чого стовпили ся ? Нам їсти хоче ся! — кричали дальші не знаючи, яка перешкода в брамі.
— Чекайте! Чекайте! — закричали громовими голосами дозорцї. — Спокій! Спокій!
— Що там за чорт? Чого нам чекати ? — кричали робітники.
— Пан принципал приїхав. Має вам щось сказати, — гукнув діректор до юрби.
— Пан принципал! Пан принципал !—загомонїла юрба, яка пана принципала, відомого дрогобицького капіталїста, видала тілько в днях виплати. Але сьогоднї не був день виплати, Чогож може хотїти від них пан принципал?
Юрба по малу почала відсувати ся від брами і товпити ся перед фабричною канцеляріею, з якої звичайно показував ся принципал. I справдї по кількох мінутах, коли гамір утих, показалоєя в дверах канцелярії повне, в чорнім заростї зі стриженою бородою лице пана Гаммершляґа, з невідступним, на пів чемним а напів згірдним усміхом на устах і з хитро прижмуреними очима. Рухом руки він привитав юрбу робітників, що стояли густою лавою вдивляючи ся в нього з виразом пасівної ожиданки, і зовсїм не відповів на їх привитанє.
— Ни, як ся маєте ? — запитав принципал.
— Т-та, як ся маємо, — мов від нехочу відповів один робітник, що стояв найблизше принципала.— Кепсько ся маємо. Кривдять нас дозорцї, дають нам паскудну страву, а сьгоднї одному з кітла цїлу руку озолило.
— Най би був лїпше вважав! Я йому тому не винен ! — гукнув з боку один дозорець.
— Мовчати! Мовчати! — загукали згідно дірекктор і инші дозорцї. — Не про се тепер мова. Будете мати час при виплатї.
— Як то мовчати? — огризнув ся робітник, — коли пан принципал питає, як ся маємо.
— Але не тебе питає, дурню один ! — відрубав йому дозорець.
— Не будеш ти тихо, ти жидівський Іванку!
Мовчи, мудю! — закричали обурені робітники під адресом услужного дозорця.
Пан принципал з божественним супокоєм прислухав ся тим окрикам із підвисшеного рундука перед канцелярією, на якому стояв мовчки, поки окрики не втихли.
— Ни, бачите, які то ви, — промовив нарештї з легким насміхом. — Усе вам кривда, все вам недогода, все мусите на щось нарікати. А я знаю добре, що придививши ся близше всїм вашим наріканям, то нї одно не оправдане. I одного ви не тямите, моє панство, панове робітники, одної дуже вже важної річи. Як-би не фабрика і не я, що держу її своїми грішми, тощо було би з вас ? Ни, скажіть, що було-би з вас тодї ?,
Робітники збули мовчанєм се несподїване для них питанє.
— А бачите, позатикало вам роти, — говорив уже? ласкавійше пан принципал. — Коли ви мовчите, то я скажу вам сам. Ви здихали би з голоду один з другим. Дякували-б Богу, як би мали раз на день бульбу в лупинї і крихту соли. А тут маєте і хлїб і сир і мясо що недїлї і горілку, і переднівку не знаєте, і все те вам недогода, все вам кривда, на все нарікаєте. Обдирають вас — говорите. Ну, ну, — додав з іронїчним усміхом водячи очима по їх обшарпаних постатях, — не багато з вас можна здерти.
— Кров нашу пєте ! Шкіру з нас дерете! Шпіком нашим тучите ся ! — озвав ся окрик одного з юрби.
Пан принципал стрілив громовим поглядом у той бік, відки почув ся голос, але не міг віднайти в натовпі того, хто викрикнув ті слова, тілько в памяти замаркував собі де кілька підозрених постатий для пізнїйшоґо слїдства, а на разї зробив вид, що не чув нїчого, і спокійно говорив далі.
— Ни, бачите, ви все так! Замісь бути вдячними, ви нарікаєте і вигадуєте всячину. Замісь думати про те, що чим лїпше буде менї, тим лїпше буде й вам, ви мене й фабрику вважаєте своїм ворогом.
Робітники стояли мовчки, а деякі може навіть засоромили ся, не можучи оцїнити, скілько правди в словах пана приципала.
— Ни, слухайте, моє панство, панове робітники, — говорив далї ще лагіднїйшим, уже майже сердечним голосом пан принципал. — За два тижнї будемо мати у фабрицї великий празник. Мусимо поставити ся порядно, чуєте? Наш найяснїйший монарха, наш цїсар, буде переїздити через наше місто. Я доложив усяких старань на те, аби він переїздом вступив також до нашої фабрики і оглянув її. Розумієте певно, яка то велика честь не тілько для мене, але також для вас усїх, яка велика ласка нашого монархи.
Робітники мовчали, неначе їх затвердїлі серця не відчували анї чести анї ласки нашого найяснїйшого монархи.
— Ни, але знаєте, на принятє такого гостя треба приготовити ся дуже добре. Адже ж не покажемо йому анї фабрики анї вас самих у такій паскудній подобі, як отсе тепер бачу. Треба тут зробити порядок.
— Се пана принципала річ, а не наша, — промовив один робітник.
— Як то моя? Як то ке ваша ? — живо підхопив пан принципал. — Не бійте ся, я добре знаю, що моя річ. За мене будьте спокійні. За себе я не постидаю ся. Але ви також повинні подбати кождий за себе. Розумієть ся, я не маю права силувати вас, але ви повинні зробити се не для мене, а для найяснїйшого монархи. Бачите, тут на подвірю треба зробити порядок, повикидати те смітє, повигортати болото, повиносити що непотрібне. Адже всього того свинства не наробив я, тілько ви. Треба цїле подвіре висипати шутром — се не велика робота — ріка з шутром ось тут під носом, часу маємо ще досить. Ни, стїни дам обтинкувати і вибілити, а в ваших шопах, де ночуєте, треба також зробити порядок, бо нуж найяснїйший пан захоче заглянути й туди. Знаєте, який він добрий монарха, як дбає про добро своїх підданих, лїпше як не один отець про своїх дїтий, і цїкавить ся всїм. Ни, вважаєте, все те треба буде зробити вам, бож окремих робітників не буду наймати. Що дня по фаєрантї покрутите ся годину, дві, — і все буде чисте як люстро. Добре, хлопцї ?
Глубока мовчанка була відповідю на сю промову.
— Ни, не думайте, що я жадаю всього того від вас за дармо. Знаєте, гляньте лише на себе самих, як ви виглядаєте. Аджеж так жаден з вас не схоче показати ся свойому цїсареви. Треба вас усїх поодягати якось прилично. Одже слухайте, так буде. Завтра пришлю сюди кількох кравцїв, покрають вам мундури, щоб ви мали в що прилично повбирати ся. А за те ви зробите тут усе те, що буде треба.
— Т-та, як так, то инша річ,—відізвав ся дехто з робітників.
Пан принципал приняв сей нерішучий відзив за знак згоди і промовив уже зовсїм спокійно:
—: Ну, то добре. Пан діректор зарядить усе, що буде треба. Прийде ся прикрасити фабрику. Лїс не далеко, зелених гиляк там багато, можна наробити дубових вінцїв та фестонів. Браму треба буде обвішати фляґами. З рештою то вже пан діректор обдумає все докладно. Тілько жваво, хлопцї, і охотно до працї, а я даю вам своє чесне слово, що всї будемо задоволені, все буде добре.
„Хлопцї“, між якими було не мало дорослих, бородатих та вусатих мужів, а кількох навіть посивілих старцїв, вислухавши сю промову свойого принципала, не виявили особливої радости, де-які зітхали якось тужливо, а инші почали мовчки розходити ся. Тілько між молодшим поколїнєм слова принципала викликали веселий настрій. Їм усміхала ся надїя парадувати перед цїсарем у нових мундурах.
Тож коли пан принципал разом із діректором відвернули ся від робітників і подали ся в двері фабричної канцелярії, деякі з тих молодиків, може не без впливу дозорцїв, підкинули шапки в гору і закричали:
- Віват! Най жиє наш найяснїйший монарха!
II.
- Віват! Най жиє наш найяснїйший монарха! Віват! Віват!
Так кричали незлїчені юрби святочно повбираних людий, а переважно Жидів що товпили ся і залягали весь гостинець перед великою фабрикою парафіни та церазини в хвилї, коли цїсар у супроводї намісника і численної свити надїхав із Дрогобича. Довгий ряд блискучих повозів тягнув ся звільна тїсним шпалєром розентузіязмованої юрби і зупинив ся перед брамою фабрики. Сьогоднї одначе се не була та брама, що ще перед двома тижнями скрипіла тут на заржавілих зелїзних завісах, збита зі старих дощок, в низу оббризькана болотом, а в горі окрашена неморальними малюнками та написами, скресленими al fresco нафтовою ропою. Сьогоднї з тої брами лишив ся тілько широкий отвір у парканї, а в тім отворі підіймала ся аж до високости другого поверха оріґінальна, майже артистистично в стилю рококо виконана тріюмфальна брама з брил ріжнобарвного земного воску.
На підвалинї з зеленковатого, жовто-жилкованого сирівця і з чорних як смола брил перетопленого воску підіймали ся, в гору масівні колюмни з білої як снїг парафіни з оздобними наголовниками, які піддержували гарно вигнуті і тисячними есами фльоресами з того ж самого матеріялу оздоблений лук. Був се помисл діректора фабрики, Бельґійця Ван Гехта, виконаний очевидно не ким иншим, як тілько фабричними робітниками при помочи одного. дрогобицького інженєра.
В брамі стояв сам принципал у фраку із шапокляком під пахою, з золотим ланцюхом від годинника на животї, і привитав цїсаря короткою нїмецькою промовою, яку закінчив викричаним усею силою свойого горла окликом :
— Seine Majestät der Herr Kaiser lebe hoch!
— Lebe hoch! Niech żyje! Многая лїта! — підхопила юрба з надвору і в нутрі фабрики. А в нутрі на подвірю, чистім як нутро коробочки, висипанім шутром і умаєнім зеленю, стояли випростувані робітники довгими рядами. Обмиті, обголені, в нових мундурах, виглядами зовсїм прилично, тим більше, що в першім рядї, близше від брами поставлено молодих, сильнїйших і здоровійших, а старші, слабовиті, скулені в двоє або ледво вилїчені з ран мусїли стояти з заду одалїк від входу.
— Се мої робітники! — радісно із гордощами промовив пан Гаммершляґ, обіймаючи ролю господаря, який мав опровадити достойного гостя по всїх віддїлах фабрики.
Цїсар приступив до ряду робітників, із якого знов почули ся окрики на його здоровлє. Монарха подякував махнувши рукою, потім запитав першого з ряду робітника, як називає ся, другого, як довго працює у фабрицї, третього, чи женатий і кілько має дїтий. На сьому скінчив ся перегляд робітників. Обертаючи ся до принципала, що протягом тої мінути, стояв мов на шпильках мучений нестерпною непевністю, то блїд то червонїв, боячи ся, аби хто з робітників не ляпнув якого нечемного або бунтівничого слова, монарха промовив добродушно:
— Sie haben tüchtige, gesunde unb ordentliche Leute, Sind sie mit ihnen zufrieden ?
— Vollkommen, Majestät! Wir sind wie eine Familie.
— Es freut mich sehr, — відповів цїсар i повторяючи звільна: „Sehr gut, sehr gut“, пішов далї, щоб оглянути варстати, апарати та инші фабричні будівлї.
Тут усе пішло дуже добре. Всї машини і прилади блищали як зеркало, в поміщенях та кімнатах пахло живицею та ялівцем, а в шопах, де спали робітники, було чисто, ясно та опрятно, бо для сього празника умисно прорубано кілька вікон і спроваджено з Дрогобича кільканацять ліжок; аранжери сеї комедії зробили так, немов би для кождого робітника було тут окреме ошальоване поміщенє з ліжком, рушником і подушкою напханою гиблївками, та з грубим коцом для накритя.
— Primitiv, primitiv, aber hygienisch,— сказав цїcap оглянувши одну таку спальню.
— Ach, Eure Majestät, — скрикнув з глубоким зворушенєм пан принципал, — dies ist ein Paradies' im Vergleich mit dem, was diese Leute einst in ihreib Bauernhtitten hatten. Sie sagen es selbst.
— Freut mich sehr ! Freut mich sehr! -— мовив цїсар обертаючи ся до виходу.
— Віват! Віват! Най жиє наш найяснїйший монарха! — загреміли з подвійною силою радісні окрики юрби, коли цїсар і його супровід сїдали до повозів, аби проїхати ще кілька сот кроків до найблизшої зелїзничої будки, де дожидав уже цїсаря двірський поїзд, аби завезти його до Борислава. Блискучі повози рушили помалу серед ненастанних окриків юрби, а коли віддалили ся від фабричної брами, всї в її обрубі почули, що гарні хвилї празмичного дня минули безповоротно.
III.
Минуло кілька тижнїв. Фабрика швидко стратила свою опрятну і празничну подобу. Воскова брама, на яку ще кілька день ходила дивити ся цїкава публїка з Дрогобича та довколичних осель, була розібрана і перефабрикована на свічки. Шутер, яким висипане було подвірє, після першого дощу сотками робітницьких ніг та важких колїс був утоптаний у старе болото і щез майже безслїдно. Із шопи, де ночували робітники, давно вже повиношено перегородки, дверцї, ліжка та постїль. Усе те було або сфабриковане на час, або позичене, і тепер робітники знов ночували на голій соломі та гиблївках, на дошках або на голій землї, де хто впав. Вони так уже привикли до того, що зміна зовсїм не дивувала їх. Адже ж вони знали що не що день великдень, а для цїсаря треба було зробити параду. Одно тілько тїшило їх і лишило ся їм як памятка празничного дня, а власне нові мундури, котрих їм не повідбирав заряд фабрики, і тому вони благословили память цїсарського приїзду.
В тім одного вечера по фаєрантї знов покликано їх перед канцелярію з тою увагою, що пан принципал хоче їм щось сказати. Весело гуторячи та жартуючи робітники зібрали ся перед канцелярією. Мусїли ждати досить довго, бо пан принципал не виходив тай не виходив.
— Ов, щось там мусїло попсувати ся, коли помпа не фукає, — жартували робітники, що між собою иазивали принципала помпою.
Але в помпі не попсувало ся нїчого. Пан принципал вийшов веселий, майже промінястий, а в руках держав якийсь папір з величезною печаткою.
— Ни, хлопцї ! — промовив показуючи на папір і не привитавши навіть робітників—бачите?
— Та бачимо,—відповіли зачудувані робітники.
— А знаєте, що се таке?
— Відки маємо знати? Може се тестамент пана принципала?
— Тьфу, тьфу, тьфу! Щоб тебе занїмило! Що ти плетеш ? — крикнув пан принципал, який страх не любив думати про „остатнї річи“. — Чи ти сказив ся? Придиви ся близше, дурню! Тут стоїть підпис, а тобі привижає ся тестамент! Тьфу, тьфу, тьфу!
Вифукавши свій гнїв пан принципал знов розпогодив і прояснив своє обличє.
— Се декрет, хлопцї! Декрет найяснїйшого пана, який за заслуги для добра краю іменує мене бароном. Розумієте, що се значить? Тепер я для вас не просто вже пан принципал, а пан барон. Розумієте? Так маєте мене кликати.
— Най жиє пан барон Гаммершляґ! — заверещав один дозорець, що стояв між робітниками, а разом із ним також деякі робітники, що стояли близше новоспеченого барона.
Ледво одначе затихли окрики і пан барон гладячи бороду набирав концепту до дальшої промови, коли в тім виступив на перед один робітник і кланяючи ся низенько випалив як з фузії своїм мазурським діялектом:
— A może by ta pan barun psy takij urocystosci racyli nam trochę podwyssyć podzienne?
Пан барон вухам своїм віри не няв, почувши такі слова.
— Що, що, що ? Прокляті Мазури! Чи зїсти мене хочете з кістками, замордувати живцем ? Чи не знаєте, що ся фабрика не приносить менї майже нїякого зиску, що я тримаю її тілько для гонору, тілько для вас, щоб ви дармоїди не поздихали з голоду ? I відки я приходжу до того підвисшувати вам поденне? З яких капіталів? Чи хочете, щоб я ще докладав до вас? Ах, се нечувана річ! Се, се... af mane Munes — світ кінчить ся з тими людьми !
Робітники мовчали засоромлені. Пан барон як ошалїлий бігав по ґанку, махав руками, робив ріжні ґримаси і виливав цїлі потоки окликів, щоб вилляти все своє обуренє на нечувані претенсії робітників.
— Я не те ще хотїв сказати вам, — озвав ся нарештї рішучим і грізним голосом. — Знаєте, дурнї, скілько коштує мене сей папір, — сей титул? Але відки вам се знати? Більше як 10,000 бухнув я в нього, а ви ще хочете щось від мене? Ни, відки я вам візьму? Дріть із мене поли, тягнїть жили, але гроший із мене не видрете. А тут ще й ваші мундури. Ни, що менї з того, що я вас убрав, як порядних людий, до чого властиво не був обовязаний? Чи ви почуваєте ся за се до вдячности? Де там, анї крихти! Але чекайте ! Коли ви не почуваєте ся до вдячности для мене, то й я з вами не буду робити церемонїй. Пане касієр! Кошти справленя мундурів записати кождому на його рахунок, розложити на пів року і стягати що тижня при виплатї !
Робітники стояли мов ошоломлені.
— Маєте,чого вам хотїло ся !— кричав грізно пан барон, хоч опору не чути було жадного. — А тепер ідїть собі! А памятайте собі ще одно! Від тепер я вже не простий Ляйб Гаммершляґ, але пан барон Leo von Гаммершляґ. Сам найяснїйший пан нагородив мене за мої заслуги. Пан староста і жандарми мусять тепер більше оглядати ся на те, що я скажу, нїж доси. Розумієте мене? Держіть ся спокійно, щоб я не мусїв яснїйше толкувати вам се. Ано, марш!
I пан барон махнув рукою. Та робітники все ще стояли, немов остовпіли. Отже ті нужденні мундури, справлені для них нїби то в відплату за їх кроваву, надобовязкову працю коло пристроєня фабрики, тепер будуть їм почислені для вменшеня поденної платнї! Отже та нужденна їх плата, яку побирають доси, за сей дар, якого вони не просили, має на цїлий квартал бути ущерблена! А в додатку що ж показує ся? А те, що самі вони своєю працею допомогли тілько до вивисшеня пана барона, до скріпленя його поваги, яка тепер у першій лїнії звертати меть ся проти них самих. Усї ті думки, які в одній хвилї зрозумів кождий, навіть найтупійший і найбільше пригноблений робітник, дихнули на них якоюсь важкою, душною атмосферою. Якийсь неясний льоґічний процес звернув їх думки на недавнє празничне привитанє цїсаря в отсїй фабрицї. Тодїшнїй блиск, тодїшня радість, тодїшнї ентузіястичні окрики, все те видало ся їм тепер чимось так далеким, так фантастичним і неможливим у дїйсности, що контраст нїби роззявлена пащека пропасти, потягнув їх до себе. I на раз кілька шапок вилетїло в гору і з кількох десятків горл вирвав ся окрик, який зараз же підхопили всї робітники сеї фабрики: — Віват! Най жиє наш найяснїйший монарха! Віват !
У перве друковано по польськи в книждї „Kalendarz robotniczy na rok ,1892. Wydawca J. Obirek Lwów. Z drukarni Z. Golloba 1891 ст.. 20—26“.
_____________________
* З нїм. Feierabend, вечірня година, коли кінчаєть ся робота.
08.09.1911