[Батьківщина і инші оповідання, Київ, 1911, с.88–103]
Верхом полонини, стежкою, що вела через Дїл із Дрогобича лїсами та вертепами до села Н., ішли два пішоходи. Стежка вилася перед ними зеленою смугою. Невеличка полонина, з усїх боків понизше окружена лїсами, всміхала ся до них тисячами пахучих цвітів, трав та всякого зїля, витала їх таємничим куканєм зазулї в гущавинї, криком сойки, тріскотом великих гірських сверщків, що поки сидять у траві — чорні й невидні, а коли до них наблизити ся, то зривають ся, розпускають широкі червоні крильця і лопотячи ними дзвінко і мельодійно, перелїтають кілька кроків і знов тонуть у пахучій зеленї.
Довкола пішоходів повно було того могучого чару лїтньої гірської. природи, запаху, зеленї, свіжости, тепла, куканя, шелесту і тих летячих сверщків, що мов живі огники що хвиля виривали ся перед їх ногами з трави і з тріскотом пирскали на всї боки. Природа всміхала ся до них усїм своїм єством, розстелювала перед ними з вершка полонини пречудовий вид, який рідко подибати можна навіть у наших благословенних Карпатах, вид на величезну панораму низших і висших верхів, то порослих буйними, невинищеними ще лїсами, то рябих стадами овець, волів та коров, що немов ріжнобарвні зернята фасолї пересипали ся та мішали ся по відлогих темно-зелених скатертях. Свіжий, кріпкий вітрець, що потягав від тих далеких верхів, доносив до слуху пішоходів легесенький бренькіт дзвінків, туруканє рогів скотарських та тужливий плач трембіти.
Але пішоходам було мабуть не до красотиі природи, і коли вони, задихані й облиті потом, ховзаючись що крок по твердім, блискучім та ховзкім моху під ногами, видрапали ся на вершок полонини і тут-же попадали на зелену скатерть і немов від разу й потонули в пахучій зеленї, — то зробили се тільки з утоми, а не для того, щоб любувати ся природою.
Були то на перший погляд дуже недібрані товариші. Один хлоп величезний як оборожина, широкий у плечах як двері, з руками й ногами так великими та дужими, як у старого медведя, рудий, з сїрими очима і з виразом якоїсь тупої заїлости, а другий невеличкий, чорнявий, верткий і проворний, з цїкавим поглядом, ящірки і з міцними вилицями мясожерного невеличкого звірка, котрий, як то кажуть, „хоч не вкусить, то налякає“. Оба були Жиди Се видно було по закручених пейсах, рідких неголених бородах, коротко обстрижених головах, накритих засмальцьованими ярмурками — повстяні, мягкі, чорні капелюхи вони, віддихаючи, поскидали обік себе в траву, — та по чорних, довгих шовкових бекешах, котрі, як і все їх убранє, ясно свідчили, що перебули вже не одну слоту та пригоду.
— Слухай, Вовкуне, — почав відсапавши ся, менший Жид, не рушаючи ся з місця, на котрім лежав пластом, мов полїно, — слухай, небоже, я щось прочуваю, що ми тут не зробимо доброго ґешефту.
Силач, котрого названо Вовкуном (мабуть по книжньому він звав ся Елькуне, але його товариш кликав його так, як його „перехрестили“ хлопи), не відповів нїчого на ті слова, тільки кинув ся якось люто в траві, мов здоровенна щука в шварі, коли неподалеку побачить цїлу юрбу плотиць, і буркнув щось під носом, немов „дурниця“, а немов так собі неартикулований гаркіт.
— Ти не бери сього за зле віщованє, — додав поквапно менший Жидок, немов бажаючи втихомирити гнїв товариша. — Я тільки бою ся нового ґрунту. Я тут нїколи не бував, не знаю людий...
— Бойків не знаєш? — сердито гаркнув Вовкун.
— Бойків то я знаю, але тільки тих, що приходять на торг до міста. Там я з ними дуже добре вмію обходити ся. Там вони тихі та смирні, як ягнята.
— Всюди такі! — сказав мов припечатав Вовкун.
— Ей, Вовкуне, не впевняй ся ти так дуже на свою силу! — хитаючи головою сказав менший Жид. — Можемо й тут перечислити ся так само, як у Бориславі.
Вовкун схопив ся, мов ужалений.
— Нї, Гаво, — скрикнув він, — ти менї перестань балакати про Борислав! Що з воза впало, то пропало!
— А все таки не завадить придивити ся, куди і як воно впало. Може й твоє село в ту саму дїру з воза впасти.
— Плетеш небилицї, Гаво, — скрикнув Вовкун. — У Бориславі анї ти не винен, анї я не винен. Винен Борислав, винно наше прокляте щастє!
— А ти, Вовкуне, хиба не небилицю отсе сказав? — уражений відповів Гава. — Наше щастє! Ану, придивім ся троха близше тому щастю! Ми жили собі, не знаючи один другого. Я торгував чіпцями, кожухами, шматами і чорт зна чим, а ти виростав у лїсах між ґонтарями, трачами та теслями, а далї пустив ся торгувати деревом. Чи так я говорю?
— Ну, і що з того всего? Адже я се й сам добре знаю!
— Нї, ти почекай Вовкуне, — говорив Гава, піднявши ся пів тїлом і підперши голову ліктем, — треба докладно розміркувати, як воно було, то може побачимо, через що ми в Бориславі провалили ся. Ну, здибались ми в Стрию на торзї, познайомили ся, розбалакались. Один одному свої пригоди викладаємо. Звісно, і один і другий нарікаємо на тяжкі часи, на кепські зарібки, — се вже так заведено, аби нїколи не хвалити того, що є. Правда, Вовкуне? Аджеж нам і одному й другому зарібки в ту пору добре йшли!
Вовкун тілько головою похитав і буркнув під ніс щось таке, що можна було зрозуміти і „еге“ і „чорт би брав!“ А Гава мов пявка всисаючи ся в те болюче місце його споминок торочив дальше нитку за ниткою, пасмо за пасмом.
— А тодї Борислав тілько що розцвив ся, розпаношив ся. Тисячі Жидів маєтки робили на нафтї. Гук і шум від Борислава йшов на все Підгірє, що я кажу, на ввесь край. Не було такого Жида, котромуб тодї ота кипячка в ніс не вдарила. От і не диво, що й ми оба, немов зговоривши ся, разом завели річ про Борислав. І ти там бував з деревом і придивляв ся всему ґешефтови, і я бував зі своїм крамом і сам не раз добрі ґешефти в Бориславі робив. Балакали ми, балакали, і чим більше товкли про той Борислав, тим він нам красшим, понадливійшим здавав ся. Ну, просто так, як меду полизати! Тиж не забув сего, Вовкуне?
— Тьфу на тебе! — скрикнув Вовкун, кидаючись у траві мов звір у сїти. — І по що ти вгриз ся в той проклятий Борислав? Що тобі за приємність мучити мене? Лїпшеб я був і не знав його і не чував про нього!
— А ти думаєш, що менї так солодко тепер про нього згадувати? — відповів Гава. — Чи то я менше стратив від тебе? Ой Вовкуне! Аж серце у менї розриває ся, коли подумаю, що я стратив всї свої гроші! Два тисячі ринських, Вовкуне, таж то капітал! Ти тілько поміркуй, що я на ті гроші дванацать лїт гарував, ой, тяженько гарував! Я нїколи ночи не доспав, обіду не доїв, бігав, кидав ся, туманив хлопів, підлизув ся шандарам — ой, тяжко згадувати про всї ті способи, як я до гроша доходив! І складав, і хухав на те, і тїшив ся тим, як власною душею! Два тисячі ринських, таж то капітал, Вовкуне! Я міг уже покинути всякий гендель, узяти аренду на селї, позичати хлопам гроші на проценти і жити собі як пан! А тепер...
І Гава урвав ту бурливу бесїду і припавши лицем до землї тяжко захлипав.
— Гаво, Гаво! — озвав ся до нього Вовкун далеко вже мякшим голосом, — ти знов починаєш? Ще не досить ти наплакав ся та нарозщибав ся? Чи ти думаєш, що се на що придасть ся, що слїзми вернеш хоч крейцар з утраченого капіталу?
— Знаю се, знаю! — зойкнув Гава, не відіймаючи лиця від землї, — але щож я на те пораджу, коли в менї серце розриває ся, кілько разів спогадаю про свої гроші! Ну по просту серце розриває ся! Витримати не можу, так менї їх жаль!
І раптом зірвавши ся з землї, він сїв, лице його оживилось, очи заблищали мокрійше від слїз, і він прудко махаючи руками заговорив, немов горохом посипав:
— Кудиж пак! У мене два тисячі готових, у тебе звиш півтори! Як-же з такими грішми, та ще з міцними руками та молодими головами не стрібувати щастя, не кинути ся в крутїж, щоб і собі в ньому зловити товсту рибу? Цїлий морґ ґрунту за дорогі гроші купили, пять закопів від разу розпочали — як не в однім, мовляв, то в другім наше щастє буде. — Пів року промучились. свої гроші закопали — кипячки анї цяти! Що, чи не ладно? Продали один закіп і четверту часть ґрунту — заробили на них, і другий раз впакували все в останнї три закопи, з таким самим щастем. Продали другий закіп і другу четвертину ґрунту — хоч і не заробили вже, але таки пятьсот ринських дістали — пятьсот ринських за наші півчетверти тисячі, Вовкуне! ой, голова тріскає! — щоб було хоч з тим ратувати ся! Нї, ти вже як упер ся, то так як віл лобом: коплїм тай коплїм! І те закопали! Останнїх закопів нїхто вже й купувати не хотїв. Ледво з тяжкою бідою притягли ми до них у спілку Германа Ґольдкремера, а правду кажучи, стали самі у себе за дешевих робітників. Тай доробились так, що мало смерти не пожили!
І Гава урвав та докірливим поглядом дивив ся на Вовкуна. Той лежав на животї, повернувши до сонця свої широченні плечі та зложивши голову на ліктях розложених по траві. Рукави його бекеші попропорювали ся на ліктях, так що з них виглядала брудна сорочка з пасманистого перкалю. Бачилось, він дрімав підчас тої горячої балаканки, але коли Гава замовк, він звільна обернув ся лицем до нього і запитав:
— Значить, Гаво, по твойому я всьому винен?
— Бог з тобою! — скрикнув Гава, — хибаж я се сказав?
— Аджеж нарікаєш на мою вперстість! Ой, Гаво, Гаво, хоч який ти розумний, але бачу, що тобі ще багато треба вчити ся! Деж ти бачив, щоби хто на світї довершив якого, хоч би й найменшого дїла без упертости, без заїлости? Моя вдача така, що як уже в що вдам ся, то зажмурю очи, сцїплю зуби і пру тай пру, доки сили стає! А як почнеш підчас роботи роздумувати та міркувати та навгад угадувати, що буде, то по просту страх тебе проймає і руки опадають.
— Не про те, не проте я говорю, Вовкуне! — болїзно якось закричав Гава. — І не в докір тобі! Аджеж я не забув, що колиб не ти, то я певно не жив би вже на світї. Ти виратував мене з тої проклятої ями, в котрій ми замісь кипячки докопали ся такого жерела води, що мало нас на місцї не позатоплювала. Ой, Вовкуне! Тодї, в тій страшній хвилї, коли вода бухнула нам з під ніг, коли рівночасно береги нашої ями почали усувати ся, цїмбриня тріщати і валити ся, коли менї бачилось, що весь світ валить ся над нашими головами і що нема для нас ратунку, тодї, пригадую собі, серед натовпу смертельної трівоги менї раптом у голові блиснув той тихий потічок схований між лозами та вербами, в котрім я ще малим хлопцем любив ловити раки. Ті раки були початком мого зарібку, і ось тому то, коли ми виратували ся з ями і стали над нею та почали ревти та кричати та плакати та руки ломати, — в моїй голові мимоволї одно дзвонило та гомонїло: „Геть відси, Гаво! Тут не твоє поле! Що ти маєш бороти ся з землею, коли твоя натура тягне тебе до того, щоб бороти ся з людьми“!
— От то, то, то, то! — радісно підхопив Вовкун, схапуючи ся зі свого лежаня. — А я хиба щож тобі кажу? хиба куди тебе веду?
— Почекай, Вовкуне, — сумовито сказав Гава. — Рибак, що хоче рибу зловити, закидає сїть у вир, де тої риби богато, де вона юрбами ходить. Оттак і менї здаєть ся, що менї би в містї своє дїло робити, де богато всякого народу, де з тисячних боків можна скористати, а не в селї. Я вже привик у містї рушати ся, чую себе там свобідним, веселим і охочим, що хвиля роззираю ся довкола, де би можна скористати. А тут я бою ся, що знов буде те саме, що в Бориславі: запряжемо ся до чогось одного і самі собі наложимо пута на руки й на ноги. Ну і згинемо так, як раки на мілкім узберіжю!
Вовкун слухаючи тих слів, замісь попадати в задуму та засумованє, тілько прояснював ся, підіймав ся, немов ріс цїлий, діткнувши ся чародїйної гірської землї. Він став на рівні ноги і випростував ся перед сидячим та похнюпленим Гавою в весь свій величезний ріст. Він оживив ся, очи його горіли і з уст щез вираз тупої за’їлости.
— Так же й говори! Так же й говори! — кричав він, розмахуючи руками. — Ось тепер тілько висковзнула ся правда з твоїх уст. Я так і знав, що тебе тягне до міста, до того бруду, до тої духоти, до шматок, латок, шерстини, кожушини! Тьфу, Гаво, стидай ся! Ти не раз передо мною сміяв ся із свого першого вчителя, старого Файвеля, що все було говорить: „A güt Geschaft! Добре йде!“ — а по шістьдесяти роках такого „güt Geschaft“ тілько всего й доробив ся, що по його смерти знайдено у нього три десятки зашиті в старім капелюсї, тай то знайшла не його родина, а той Жид, що купив той капелюх на „шматки“ за 10 кр. Тьфу, Гаво! Хибаж се житє, хиба се заробок? А я бачу з усього, що й тебе до того тягне!
Гава під впливом тих слів мов кропивою попечений і собіж схопив ся на рівні ноги і замахав руками, але Вовкун не дав йому прийти до слова.
— Ага, бачиш, що мої слова попали тобі в живе місце! — кричав він сміючись. — Треплеш руками, як підстрілений. Але я ще раз кажу: чого ти в містї доробиш ся? Кидаєш ся на тисячу боків, усюди щось урвеш, але те щось не раз не варте й торби сїчки. Ну, скажи, ти прожив доси в містї цїлих. пятнацять лїт, і багато ти заробив? Дві тисячі! Овва, то менї сума! Нї з того жити, нї вмерти!
— Але ти й стілько не зробив живучи в горах! — їдко замітив Гава.
— Бо дурень був, Гаво, дурень був! Не знав; до чого взяти ся!
— А тепер знаєш?
— Певно, що знаю! Хибаж инакше я би провадив тебе сюди? І не тілько знаю, до чого взяти ся, але маю певність, що все добре піде!
— Ов! Навіть певність маєш? — з насмішкою спитав Гава.
— Так, Гаво, навіть певність маю! — кричав усе більше розпалюючи ся Вовкун. — Ти, не смій ся, а послухай, що я тобі скажу. Сам я може би й не брав ся до того ґешефту, а бодай не мав би певности, але з тобою, Гаво, з твоєю головою я сміло йду. Ми оба мусимо сего доконати!
— Чого такого? — запитав Гава, витріщивши на Вовкуна зацїкавлені очи.
— Е, чого такого! — відказав Вовкун, махнувши рукою. — Ходи лишень сюди! — І Вовкун силою потяг Гаву на самий найвисший шпиль, на високий копець із каміня, що означував границю села Н. — Гляди в низ! Бачиш ті лїси чудові, не тикані ще вирубом, ті полонини, ті стада волів і овець, що по них пасуть ся, мов плавають у зеленї? Все се мусить бути наше! Не віриш? Вір або не вір, а я тобі кажу, що так воно буде, і не за десять анї за пятнацять лїт, а за рік або за два!
— Н-ну, се вже... трохи., — пробовкнув недовірливо Гава, але Вовкун не дав йому скінчити.
— Думаєш, що з таким капіталом, який у нас тепер до спілки є в кишени, з тими трицятьма ринськими не яло ся починати такого ґешефту? То пуста думка, Гаво! Се ґешефт такий, до котрого не потрібно нїчого, тілько добрих рук і проворної голови! А до того як раз ми оба й є. У мене руки добрі — і Вовкун розмахнув своїми медведячими лапами, а далї, щоб стрібувати їх силу, вхопив смерековий стовп граничний, що сторчав на вершку кіпця, вирвав його, замахнув ним мов паличкою і шпурнув далеко в низ, руки в мене, як бачиш, хвалити Бога! А в тебе голова мудра та проворна — і нїчого нам більше не треба! Ну, поглянь лишень, поглянь добре довкола, і скажи сам, чи для такої красоти, для такого ґешефту не варто запрягти ся на рік, на два?
Гава мовчав. Вовкунів огонь, бачилось, звільна переходив і в його душу. Він став на кіпцї і очима пожирав чудову гірську околицю, що стелила ся перед ним.
— Ага! — радісно скрикнув Вовкун, — бачиш, починаєш смакувати! Чекай лише, ще ти не те скажеш, коли зійдемо з долину, коли побачиш село, розбалакаєш ся з хлопами, пізнаєш двір, дїдича! По просту, Гаво, пальцї оближеш ще й меду не коштувавши!
— Ну, ну, — на пів недовірливо, а на пів похопливо сказав Гава.
— Кажу тобі: хлопи, як дїти, а богаті, як чорти! Тут з одними волами які ґешефти можна робити. Ну, та сего не я тебе стану вчити! Але головна річ — двір. Двір має оті лїси, найбільшу часть полонин. Усе, що тут бачиш — двірське! Тож до двора мусимо взяти ся з цїлою силою, руками й ногами: І кажу тобі, Гаво, нїгде на світї ти може не знайдеш другого двора, другого дїдича з котрим би так легко можна було дійти до кінця, як із тутешнїм! Я вже маю уложено в голові, як під нього підійти, але то така річ, що перед часом нема що з нею вихапувати ся. Роздивимо ся, то й порадимо ся. Тілько я певний, що все буде добре.
Гава слухав тих слів без тїни недовірливости. Одна згадка про ґешефти з волами, кинена Вовкуномможей зовсїм припадково, розбудилав його голові цїлий ряд давно лелїяних думок і мрій. Аджеж він не раз думав про ґешефти з волами і укладав їх собі в голові, навіть бариші богаті рахував! Аджеж перед стрічею з Вовкуном він думав уже при нагодї сам узяти ся до того ґешефту. Та ба, проклятий Борислав клином вбив ся в його голову, в цїле його житє і запаморочив усї давнї замисли. Але тепер годї! Тепер Гава почув у тій самій хвилї, коли стояв на найвисшім шпилю гори, на камянім кіпцї граничнім, що та бориславська болячка починає швидко сходити з його душі і гоїтися що в його нутрі прокидаєть ся давнїй Гава, сїльський хлопець і сїльський гандляр. Погляд його в якійсь нетямі завис на протилежній полонинї, де пасли ся стада волів і овець, а далї підняв ся і зустрів серед, блакитного моря невеличку темну плямку, що звільна, широкими плавними кругами колесила понад цїлим крайобразом. То був здоровий гірський орел. Він довго кружляв шукаючи добичі, плавав у повітрі з широко розпростертими крилами, зовсїм не порушаючи ними, спускав ся в низ, немов сковзав ся по похилій площі, а потому не раз, махнувши сильно крильми, знов схапував ся в гору і тонув у лазуровім туманї. Якась невимовна любість обняла Гаву, коли придивляв ся тому гарному, сильному птахови. Він і сам чув себе легким та сильним і готов був летїти та кружляти понад сею благословенною долиною та кидати ся з недосяглої височини на добичу.
— Ну, що, Гаво, — сказав Вовкун зіскочивши з кіпця і збираючи своє манатє, розкидане по траві, — готов ти йти зі мною, щоб здобувати отсї гори ?
— Готов! — сказав твердо Гава.
— То ходїмож! До села ще не близько.
Але в тій хвилї з гущави поблизького лїса почув ся вистріл і Гава скрикнувши з болю, скрутив ся обарінком і покотив ся з кіпця в низ.
— Боже! — скрикнув Вовкун, прискакуючи до нього. — Гаво, а тобі що таке?
— Ой! ой! ой! — стогнав Гава, держачи ся за литку правої ноги і вючи ся по землї. — Ой, болить!
— Де, де болить? — допитував Вовкун, приклякнувши коло нього і стараючи ся відкленути від литки Гавинї руки, з котрих крізь пальцї почала виступати кров, капаючи на зелену траву.
Рівночасно в низу на полянї показали ся два молоді паничі; один із них мав стрільбу на плечі; другий, що був без стрільби, біг передом просто до Жидів.
— Кричи, Гаво, кричи! — шепнув Вовкун, в одній хвилї зрозумівши, що стало ся, й Гава, побачивши також надходячих паничів, так почав кидати ся і такого наробив вереску, немов би одержав не знати яку страшну рану. Не знати як і коли, не тілько руки його, але й лице явило ся обмазане кровю і він подабав на страх нещасного калїку. Вовкун знай клячав та руки заламував.
Надбігли й паничі — знані нам вже Едмунд і Тоньо Трацькі*, сини властителя села Н., котрі по памятній купелї пішли були пройти ся по лїсї та при нагодї вбити яку птицю.
— Що тут стало ся? Що тут стало ся? — скрикнув надбігаючи перший Тоньо.
— Ой, ой, ой! — репетував не своїм голосом Гава, — по мнї буде, чую, що по мнї буде! Ой матїнко моя, вже тобі не побачити більше свого сина ! — Що тобі стало ся, що ? — допитував Тоньо.
— Ой, пострілено! пострілено! — ревів Гава, немов з нього шкуру дерли.
— Але де? де?
— Ой, ой, ой! Тут! Отут! Отут! — кричав, Гава, показуючи то на груди, то на живіт, то на крижі, то на ноги.
— Та бреше він, жидівська личина! — з насмішкою сказав Едмунд, наблизивши ся.
— Аджеж у люфі було всього пять заячих шротів, а трудно й подумати, щоб усї в нього попали. Я прецїнь до нього не мірив.
— Мундзю! — з докором промовив Тоньо, котрий добре бачив, що брат його сидячи за корчем, з пустоти таки взяв був на цїль стоячого на кіпци Жида і вистрілив, заким Тоньо зміг йому перешкодити. — Мундзю! Бій ся Бога, як можна бути таким неосторожним!
— Ну, ну, почав уже ! І що йому стало ся? Ручу тобі, що як тілько викричить ся осьдека, то преспокійно встане і піде до дому.
— Алеж Мундзю, глянь, який він окровавлений, — сказав Тоньо, стараючись осмотрити Гавині рани; той однакож, не перестаючи кричати, кидав ся і перевертав ся по траві так, що Тоньо нїчого не міг порадити.
— Іди, дурний! — сказав з виразом погорди і огидливости Едмунд — Охота тобі бабратися з Жидом! Бачиш сам, що він на збитки так качаєть ся, щоб тобі страху завдати. Ходи, лиши його, нехай собі качаєть ся. Швидко перестане, як побачить, що дурних нема дома. — І Едмунд узяв за руку Тоня, котрий і сам уже зачав підозрівати, що Гава тілько штуки перед ним показує, а на правду зовсїм не так тяжко ранений, як чинить ся. Але в тій хвилї підняв ся з землї Вовкун, що досї чапів мовчки, нїби онїмілий з болю. Він випростував ся і з виразом якоїсь глухої злоби й заїлости заступив паничам дорогу.
— Нї, панове, — сказав він хриплим голосом, — так чесні пани не роблять! Пострілити чоловіка серед гір, то й розбійник потрафить! Ще й лишити нас тут обох хочете! Нї, так не йде! Забилисьте мого товариша, то возьміть-же його собі, та й поховайте, або зваріть тай зїжте!
Слова ті сказані були таким твердим голосом і з таким виразом, що у обох паничів, а надто ще на вид того велитня й силача, аж мороз пішов поза шкірою.
— Але... але... — пробовкнув відступаючи Едмунд, — він буде здоров, йому нїчого не станеть ся.
— Буде здоров! — обурений скликнув Вовкун, — але бачите самі, що він тепер кроку не може зробити! Ми люди подорожні. Деж ми подїємо ся ? Його треба пильнувати, гоїти, — щож я тут серед лїсів зроблю?
— Бачиш, Мундзю, бачиш, що ти наробив! — сказав Тоньо, а потім; обертаючи ся до Вовкуна, додав:
— А куди ви йдете?
— Се вже наша річ, — сказав Вовкун. — Далеко йдемо.
— Ну, знаєте що, йдїть ви до нашого села і допитайте ся до двора, до дїдича. Вже я там то зроблю, що вас десь примістимо, поки сей не прийде до здоровля.
Лице Вовкуна все ще не прояснювало ся, хоч у очах його заблищали дві яркі іскорки.
— А ви, панове, з двора ? — Так, ми дїдичові сини!
Вовкун поклонив ся Тоньови.
— А прошу, вельможний паничу, скажіть менї, як вас маю звати ?
— А тобі сього нащо ?
— Ох, вельможний паничу, — хиляючись сумно сказав Вовкун, — вельможний панич не прогнївають ся за те, що скажу! Бідний Жид прийде до брами, а там слуги, двораки: „Чеґо хцеш Жидзє"? То у них перше слово. А як Жид скаже: „Мене тут якийсь пан прислав“, то зараз спитають: „Що за пан, чого прислав? А не зуміє Жидок сказати, то зараз Жида в карк тай за браму.
Всміхнув ся Тоньо на таку мову; особливо ж смішна була величезна, могуча стать Вовкуна, коли він кулив ся і кривив ся і морщив із себе сироту.
— Ну, ну, не бій ся, у нас нема того звичаю, — сказав Тоньо. — Скажеш, що панич Тоньо казав тобі прийти, то нїхто тебе не прожене. Ну, а будеш міг з отсим калїкою забрати ся?
— Не знаю, вельможний паничу, — кланяючи ся сказав Вовкун, — прийдеть ся хиба нести його на плечах.
— А ченьже він і сам троха піде? — сказав Тоньо.
Гава, що доси все ще качав ся по траві і стогнав то тихійше то голоснїйше, при сих словах знов зайойкав. Вовкун тільки головою хитав.
— Прийде ся нести бідолаху, — сказав.
— А може б йому рани поперевязувати ? — сказав Тоньо. — Я сеї штуки не вмію, але як треба, то допоможу.
— Не треба, не треба, — поспішно сказав Вовкун, — я сам се зроблю. Дякую вельможному паничеви за ласку!
— Ну, коли так, то добре! — сказав Тоньо. — Ми підемо і приготовимо місце, а ви прибувайте. А може вислати напротив вас фіру?
На сї останнї слова Тоньо вже не діждав ся відповіди. Вовкун прикляк коло Гави і почав осмотрювати його рану, а Едмунд з виразом великої нетерпливости, сїпаючи Тоня за рукав, потягнув його з собою вниз, на лїсову стежку, що вела до села.
— Ну, скажи менї, дурна ти голово, що се тобі приплило, що ти так розпадаєш ся над тими Жидами і такі гореми-те́реми їм понаобіцював ? — докірливо крикнув Едмунд, коли вже відійшли від Жидів на кількадесять кроків.
— Але ж Мундзю, бій ся Бога, — сказав Тоньо, — чоловік подорожний, скалїчений з твоєї вини.
— Скалїчений! Ха, ха, ха! — засміяв ся Едмунд. — Може де один шріт його задрапнув, кров з нього пустив, а Жидюга обмазав ся нею навмисне, — от тобі й усе калїцтво!
— Гріх тобі, Мундзю, таке говорити, — сказав Тоньо. По що ж би він се робив?
— По що? Ой, голово, голово! Бачить — паничі, та й думає: дай, но я зроблю ся калїкою, може що видурю. Я би не знати що за те дав, що вони не покажуть ся до двора, де би зараз мусїли сказати, хто вони, куди і відки, а поперед усього показати рани.
— Ну, не покажуть ся, то й добре, ми нїчого не стратили, сказав Тоньо. — А так їх лишити не можна було.
— А я думаю, що коли й покажуть ся — сказав Едмунд, — то по просту спустити на них псів, або післати слугу та дати по разу в карк на дорогу.
Тоньо зачудуваним оком завис на гарно викроєних, рожевих та делїкатних устах брата, з котрих вилїтали такі дикі, нелюдські слова.
— Ну, не розумію тебе, Мундзю, — сказав він по хвилї. — І того не розумію, по що ти стріляв до того Жида?
— Я? — запаленївши ся відказав Едмунд.
— А вже ж ти! Адже я здалека бачив, що ти до нього міриш і тілько що хотїв крикнути, а ти вже й вистрілив. Мундзю, адже ж ти міг його вбити!
— Вбити! — скрикнув Едмунд і поблїд. — Ти вже зараз: убити. Я мірив у литки і думаю, що в литки й попав. Моя рука певна, а моя лєфошівка також не милить ся. А по що бестія Жид стояв так на самім кіпци, мов остовпілий? Ну, просто так і свербіли руки: а дай но йому, щоб пошкробав ся!
Тоньо тілько плечима здвигнув на сю мову. Вони мовчки пішли поруч стежкою і за хвилю по тонули в темній лїсовій гущаві.
А Жиди тимчасом присїли серед поляни, поки паничі не підуть. Між ними шептом ішла инша розмова.
— Ну. що ти, Гаво, — шептав Вовкун, — чи справдї дуже ранений ?
— Здає ся, нї, — сказав Гава. — Отут тілько в литцї щось штрикає, але кров уже перестала йти.
— Ану покажи!
Вовкун оглянув зранену литку. Шріт проскочив шкіру і пустив кров, але вискочив зараз і застряг у холяві чобота. Рана була зовсїм пуста. Вовкун промив їі водою з поблизької кернички, завязав шматкою, і Гава міг зовсїм вигідно йти, хоч і троха налягаючи на ногу.
— Ну, і щож, — сказав Гава, — підемо до двора, як нам казав панич ?
— А вжеж підемо, Гаво! — сказав Вовкун. Се ж наш ґешефт починає ся! Менї здаєсь, що се дуже добрий початок. Від разу з самим дїдичом можемо розпочати — се вже половина цїлої вдачі.
— Але як побачуть, що я здоров — сказав Гава.
— Смій ся з того! — скрикнув Вовкун. — Хто побачить? Вони всї делїкатне панство. А ти тілько будь добре замазаний кровю, йойкай та стогни, то нїхто з них до тебе не приступить. Аби нам хоч на кілька день дали приміщенє та їсти, щоб ми не потребували на те тратити ся, то вже й то буде зиск. Але я думаю, що від того добродушного панича ще дещо більше витягну! Добре йде, Гаво! Ходїм тепер у лїс, назбираєм та напечемо грибів і просидимо пару годин, щоб вони думали, що ти так довго не можеш з місця рушити ся, а решту вже здай на мене!
___________________________
*) Пор. На лонї природи
08.09.1911