Геній (1978)

Пан Густав Трацький, найстарший син пана Станіслава Трацького, дідича гірського села Н., був зовсім своєрідна і немаловажна фігура в тій шляхетській родині. Батько його посідав колись значні добра в Конгресівці, але, вмішавшися в повстання 1863 року, мусив опісля емігрувати і стратив усе. Тільки спадок, котрий по кількох роках дістала його жінка, вирятував його від крайньої бідності і дав йому можність закупити оце невеличке сільце в горах східної Галичини. Густав Трацький уроджений кілька літ перед повстанням, зазнав іще і заховав у пам’яті крихту того пишного та щасливого панського життя, яке йшло перед увільненням мужиків із кріпацтва і перед тою руїною, яку на його батька навело повстання. Контраст того безжурного а так достатнього життя з пізнішим еміграційним бідуванням та циганським кочуванням з города в город глибоко врізався в його молоду душу і породив у ній вчасно незгладжену ненависть до всього того, що було причиною тої поганої переміни: до всяких повстань, революцій, бунтів не тільки в обрубі політики, але і в обрубі думки, чуття та дисципліни, до волі хлопської і до самих хлопів. Гордий аристократизм та релігійна біготерія матері скріпляли сей напрям його думок, даючи йому дві віковічні і тверді підвалини: традицію родову і традицію релігійну. Батько за вічними клопотами, біганиною, конспіраціями, а опісля в Галичині за господарськими гризотами при першім упорядкуванні новонабутої посілості мало міг мати впливу на склад його думок.

Мало що доброго дала йому й школа. Вчасно заправлений отрутою заздрості та ненависті ум показувався надзвичайно тупим та непонятливим до науки. Упімнення та кари, які накладали на нього вчителі за слабі поступи в науці та за погане поводження зі співучениками, особливо з хлопськими та жидівськими синами, не поправляли, не лагодили, але ще тільки гірше роздразнювали його. З тяжкою бідою, висиджуючи мало що не в кождім класі по два роки, переходячи з гімназії до гімназії, прогонюваний то за пакості, роблені учителям, то за прилюдні скандали вроді биття вікон жидам, розвалювання жидівських кучок і т. ін., Густав нарешті скінчив гімназію, потративши на неї цілих чотирнадцять літ. І на університеті зразу йому йшло не ліпше. Зараз першого року він наробив скандалу на якімось вечорку і за те видержав два поєдинки, з котрих сам вийшов ціло, розтявши одному противникові лице від рота до вуха, а другому відрубавши вухо. Зате з екзаменами не так легка була справа, і от ледве по семи літах університетського життя, котре багато коштувало батька і значно підірвало його фінанси, Густав вернув додому, поробивши всі державні екзамени і два ригороза і виєднавши собі протекцію, через котру йому обіцяно з початком вересня приняти його до намісництва з платою наразі 500 гульденів річно і з надією, що плата ся по році служби підвищена буде до 800 гульденів.

Аж тепер, по осягненні тої цілі, почув Густав, що змора заздрості, котра досі гнітила його, нараз звалилася з його грудей,— аж тепер, коли десятки і сотні далеко здібніших товаришів позавиділи йому. Многі з тих, що кількома роками випередили його в науках, summa cum laude * видержали екзамени і поробили докторати, бідували тепер як безплатні практиканти судові, голодні кандидати адвокатські та нотаріальні або як практиканти при скарбовій дирекції, дожидаючи якої-такої плати, мов у моря погоди. А він, погорджений усіми «слабеуш», зненавиджений за гордість та нетовариське поступування, таки всіх їх перегнав! Його амбіція, котра досі не мала куди розвернутися і щокрок дізнавала гірких принижень, тепер побачила перед собою рівне, відкрите поле кар’єри. За рік конципіст намісництва, за п’ять літ комісар при старостві, а за десять літ староста — оце перші кроки, котрі він назначив собі. А там, далі,— обставини покажуть, куди прямувати. Коли тільки ті перші кроки зроблені будуть основно і певно, то ніщо сумніватися, будущина його забезпечена.

В почуванні тої блискучої будущини пан Густав і дома виступив зовсім не так, як виступав досі. То звичайно понурий, забурмошений ходив по покоях, не любив ні з ким заходити в розмову, не говорив, а тільки немов огризався, і хоч глядів на всі господарські та домашні забіги родичів з якимось гордим милосердям, але не мішався ні в які діла, не накидувався нікому зі своєю волею. Мабуть, чув, що в тім господарстві, підточуванім нев’янучим дефіцитом, мов біблійна диня черв’яком, його власна особа грає роль трохи що не того самого черв’яка. Але тепер інше діло. Тепер він міг виступити, як повноправний пан, як самостійна економічна сила, коли не вища батьківської, то, певно, нічим її не нижча.

— Прошу тата,— сказав він до батька зараз кілька день по своїм приїзді,— я би хотів виробити собі поняття про стан наших інтересів. Знають тато, вступаю до намісництва, то, може, міг би я дечим допомогти до їх поправи. А впрочім, добре впорядковані родинні інтереси там більше, ніж де,— перша підстава кар’єри.

Старий Трацький видивився на нього з-під своїх насуплених брів і випустив із рота такий клуб тютюнового диму, що з цілої його голови тільки й всього стало видно, що шпакуватий, гребенем угору настовбурчений чуб.

— Про стан наших інтересів?— сказав він. — Що ж, виробляй собі, як хочеш!

— Але може б тато були ласкаві показати мені книжки, рахунки!

— Книжки? Рахунки? Ніяких книжок ані рахунків у мене нема, хіба тілько рахунки тих грошей, що посилав тобі та братам твоїм.

— І то треба переглянути,— сказав з незрушеним спокоєм Густав,— але я думав про книжки та рахунки з ведення господарства.

— Ніяких таких книжок, ані рахунків у мене нема.

— Нема? А як же тато господарство ведуть?

— Так веду, як умію. Що зробимо, те й зроблене; що кому треба заплатити, плачу; що продати, продаю сам, не оциганить мене ніхто. Ну, а видатків, крім на вас та на сплату процентів, у мене, як знаєш, дуже мало. Ніщо й рахувати.

— Але ж, татку, то половина руїни — не вести рахунків! От татко кажуть щось про довги. Що се за довги? У кого затягнені? На який процент? Як стоять сплати? Адже се все доконечно треба знати і наперед з кождим крейцером обчислитися, коли тато не хочуть піти з торбами, заки ще ми будемо могли вам допомогти.

— Спасибі тобі за добру волю,— сказав гнівно пан Трацький,— але я маю в бозі надію, що твоєї помочі потребувати не буду. Проживу й без неї, як і досі жив! Коли б тільки ти перестав підсисати мене, то вже я сам дав би собі раду.

— Прошу тата, най тато не гніваються,— сказав з високим, крихіточку навіть згірдним спокоєм Густав. — Прошу тямити, що тут діло йде не лиш о татову особу, але також о маму і о сестру. Нехай тато не забувають, що вона ще панна, що її треба видати замуж, по змозі добре видати! А чень же тато признають, що я, як найстарший син, а тепер уже не тілько повнолітній, але й повноправний (Густавові якраз минуло 29 літ), маю право вглянути в наші родинні діла, поінтересуватися ними і занятися по змозі їх направою. Я не перечу, що досі я був татові тягарем, великим тягарем, і не забуду ніколи, як багато я татові винен подяки за те, що ви так терпеливо і з таким самовідреченням несли той тягар (при тім він поцілував батька в руку), але віднині все мусить піти інакше!

Пан Трацький дивувався, слухаючи сеї рації. Він ніколи не надіявся по Густаві такої енергії і такої холодної видержки. Як чоловік слабого характеру, склонний радше до хвилевих поривів енергії під впливом розбудженого чуття, ніж до видержаної, систематичної, згори обдуманої роботи, він легко улягав усякому проявові енергійної волі. То й тепер не змагався, віддав синові ключі до бюрка, що було заразом і касою, і сказав:

— Ну, що ж, я не бороню! На ключі; там у верхній

шуфляді бюрка маєш усі папери, контракти, квити, рецепіси, інвентарі,— роздивляйся в них, кілько хочеш. А внизу готівка, книжечки податкові і банкові. Побачимо, що ти з усього того зробиш.

Густав узяв ключі, незважаючи на той виразний докір, який тремтів у батьковім голосі, пішов до кабінету і заперся в нім. Старий довгий час сидів на ганку, пакаючи люльку та дивлячися на противлежачі двері кабінету, що заперлися за Густавом. Він думав зразу, чи не домагається син від нього таким алегоричним способом грошей, і майже надіявся, що Густав, переконавшися, що в бюрку всеї каси є тільки 150 гульденів, зараз же вийде назад із кабінету. Але він помилився. Минула година, ба й друга,— Густав не виходив. У кабінеті було тихо. Покликали до кави. Трацький тихо ввійшов до кабінету. Густав сидів при столику і писав. Батько підійшов до нього і заглянув через плечі; перед Густавом лежав цілий аркуш, покритий цифрами, обік, поскладані в купки і упорядковані, лежали різні свистки, квити, пом’яті й пошарпані контракти, рецепіси і довжні записи, банкові упімнення і податкові аркушики. Щось немов стид а немов острах переняло пана Трацького на вид тих паперів, німих а не збитих свідків його хаотичного та безладного господарювання.

— Ну, що, сину? — спитав батько.

Густав не відповідав, муркотячи під носом цифри, котрі то додавав, то відтягав.

— Виходить лад? — ще раз спитав батько.

— Прошу тата не перешкоджати, — коротко відказав Густав і муркотів дальше.

— Але до кави кличуть, покинь! — сказав батько.— Опісля дорахуєш.

Густав не відразу покинув, але попереду звів якусь чималу суму.

— Ну, що? — повторив своє питання Трацький. Густавова робота справді зацікавила його. Досі він хоч з бідою, а все-таки якось зводив кінці з кінцями, то єсть, як у тій казці кажеться, поли врізував, а комір латав. Але давно вже згубив лад і лік у такій роботі і господарював навгад, на божу волю, з року в рік надіючися то на якийсь надзвичайний добрий урожай, то на кориснішу, ніж звичайно, продаж випасеної худоби, на ліпші ціни сіна,— І з року в рік хоч деяка спекуляція й удавалася, зате друга не дописувала. На вид бачилося, що видатки не нарушують основи господарства, що коли б тільки се або те добре вдалося, то й молотилку купиться. Але взятися до докладного обрахунку та порівняння дійсних активів з пасивами, до зроблення правдивого ладу в тих купах свистків, пожовклих та пом’ятих паперів, до виказання хиб минувшини задля запобіження хибам будущини,— для того не ставало старому Трацькому ані смілості, ані витривалості. Від часів кріпацтва привик він до того, що всю господарську машину вели чужі, йому підвладні люди; зі школи і з практики не виніс знання основ і методу господарства, а виніс хіба доривкове знання деяких подробиць, дилетантський інтерес для певних частей господарства. В тамтих часах і порядках се вистарчало, але тут, де треба було самому вести все, вглянути в кожду дрібку і цілу масу тих дрібок ненастанно держати в пам’яті, аби все в свій час ішло в діло, а ніщо не марніло та не пропадало,— тут здібності і сили пана Трацького показались занадто малі. Правда, він щиро і чесно ставився до свого діла, старався, як міг, кидався і турбувався, навіть сам не раз рук прикладав, але недостача порядку, системи і видержки у всякім ділі не допускала до повної вдачі. Запопадливий у дрібницях, він не раз власне через дрібницю, через те, що згубив якийсь квит, забув записати якийсь рахунок, або що тратив значні суми, мусив доплачувати і переплачувати. До своїх слуг і сусідів то раз був довірливий аж надміру, то знов підозрівав усіх, лаяв злодіями та ошуканцями, не маючи на те ніякого доказу, через що деморалізував їх, показував їм доочно, що сам не має ясного поняття про їх роботу та поведення і наводив на всякі надужиття. Так само і з урядами не міг ніколи дійти до ладу: дерся з Інспектором податковим за крейцари і переплачував гульденами, демонстрував проти старости і за те програвав одні за другою провізори з хлопами, що, користуючись його непорадністю, очевидно захоплювали то тут, то там по кусникові його землі. Правда, вигравши провізорію, хлопи звичайно за оплатою коштів відступали панові захоплений грунт назад і навіть якийсь час пізніше добродушно признавалися, що «пожартували», але такі хлопські жарти коштували пана Трацького щороку по кількадесят гульденів. Тому-то й не диво, що пан Трацький з певним страхом глядів на ті купи фатальних паперів, мов сміття накидані в його бюрку, і з певним недовірливим подивом, мов на яке геройство, глянув на роботу свого сина, котрий ні з сього ні з того, празника ради свого поступлення на службу до намісництва, взявся за упорядкування тих паперів і за зведення рахунків із довгих занедбаних літ.

— Ну, що? — питав він, поглядаючи синові прямо в лице.

— Нічого не знаю, ще рахунків не скінчив, хибує багато паперів,— відказав Густав.

— Може, ще там дещо в мене в шафі буде,— сказав батько.

Після кави старий Трацький пішов по всіх шафах, столиках і комодах, поліз навіть на стріху і з усіх усюдів назносив ще добру купу всякого шпаргалля. А Густав знов засів за столик і почав писати та рахувати, рахувати та підчеркувати аж до вечора.

— Ну, що? — питав при вечері батько.

— Нічого, ще не скінчив рахунків,— відказав син. — Тут, щоб хоч до якого-такого ладу дійти, треба кілька день попрацювати.

— Ну, і працюй!

Густав справді засів і не кинув роботи, хоч і як нудна та томляча була вона.

— Ну, що? — знов запитав батько по кількох днях. За той час він без свого відома привик глядіти на сина, як на силу, як на якусь повагу, котрої суд мусить мати велику вагу в його ділах.

— Що ж,— сказав Густав,— рахунок на папері готов, і на папері ваше господарство показується зовсім не погане. Треба тепер придивитися йому в натурі.

— Добре, придивляйся!

— Е, таточку, годі вам так говорити! Придивляйся! Тут мої власні очі занадто слабі! Без вас я мало що побачу. Треба нам обом разом занятися тим. І гуменного оба разом ліпше проекзаменуємо.

Зітхнув старий, але що було діяти! Пішов. З нечуваною в тих сторонах докладністю та строгістю переводив Густав огляд усього батьківського маєтку. Гуменний потів і на всі боки крутився, толкуючи та пояснюючи йому кожду дрібницю, а він, мов справжній суддя-слідчий, не переставав тягти з нього жили тисячними питаннями, що на око не мали ніякої цілі і значення, але глянь — по хвилі запутають гуменного в якусь ключку: тут викриють недогляд, там крадіжку, а там іншу якусь страту через недобру роботу, припізнення тощо. А Густав, узброєний у записну книжку і оловець, усе списував, усе списував і все до нових недоглядів, похибок та крадіжок докопувався. Тут не ставало чвертки картоплі, там робітники за весь день плату (по 20 крейцарів) узяли, а тільки о 10-тій годині на роботу вийшли, тут забуто в пору асекурацію заплатити, і всі досі вплачені рати пропали, і так далі, і так далі. Помалу до того страшного та томлячого протоколу потягнено і всіх слуг та служниць, близьких і дальших сусідів, і повикривалися всякі справки, що вже від кількох літ, бачилось, мохом поросли. Одні на других по волі й по неволі виговорювали. Тут побережник за кварту горілки дав хлопові дві ялиці вартості 10 гульденів, там сусіда в звісний спосіб зажартував з провізорією, там парубок за пачку тютюну відніс жидові пів-чвертки жита з панського току, а там свинар одно порося перед паном затаїв. І пішло, і пішло таким робом! Пан Трацький стояв серед того содому мов отуманілий. Він побачив себе жертвою безконечного ряду ошуканств, крадежей та спроневірень. Волосся ставало йому на голові, коли подумав, якими глупими, разом з тим і хитрими способами ціла громада, немов по змові, довгі роки по краплині ссала з нього кров. А Густав усе списував та списував — і назви, і провини, і страти, міряв на цалі будинки, колупав пальцем стіни, чи не спорохніло дерево, осмотрював стріхи, чи не поперегнивали, вилазив на обороги і старався якнайдокладніше змірити і обчислити, кілько сіна, вівса та соломи в них міститься. Не менше старанно оглянув стайні, хліви і кучі, порахував та посписував худобу, коні, телята, свині і дріб, важніші штуки осмотрив по хребті, і по ребрах, і по ногах і все нотував. Вкінці удався й на поле, взявши з собою мапу і шнур, міряв, бродив, палькував та принотовував кождий ступінь. Особливо сінокоси завдали йому багато роботи та доводили часто до сварок із селянами. Були се звичайні гірські сінокоси, далеко від села, за лісами та хребтами, розкидані по недоступних чагарях та дебрях; про певні та постійні границі тут ані мови бути не могло. Перед кождою косовицею вирушала ціла громада, і при всіх розброджувано, розмірювано, і розпальковувано, що кому припадає косити. Звісно, що громада собі рада, і не раз ставало на тім, що в пана й так землі багато, а рук мало, то не буде й познаки, коли сей або той бідніший скосить на панськім зайву копицю. Всьому тому тепер «годі» сказано. Густав як почав міряти по мапі, то не тільки те, що хлопи досі завідомо як панське підкошували, а й багато такого, що вважали своїм віковистим, показалося панським. Він казав на межах бити товсті обсмоляні палі, сипати кіпці, накладати могили каміння, садити корчі ялівцю. Хлопи кілька разів підіймали крик, але се нічого не помагало. — «Йдіть до суду, коли хочете,— відповідав їм на се Густав,— а я міряю так, як на мапі стоїть. І судовий інженер так само вам скаже!» Хлопи похвалялись порозкидувати його кіпці, повиривати палі та корчі, але Густав про кождого з грозячих знав так багато поганих справок, що як тільки кождому поодинці, в чотири очі, загрозив криміналом, то хлопи притихли, мов і не вони. І з лісом не інакше було. Особливо той ліс, що притикав до хлопських нив, був так повикусуваний та повищипуваний, мов пила з поломаними зубцями. А поглянувши до мали, Густав побачив, що на ній границя лісу визначена одною-однісінькою, зовсім простою лінією. Показав се батькові, розтолкував, і старий аж за голову взявся. «А я, старий дурень, і дивлюсь, і не бачу нічого!» — скрикнув він. Знов Густав почав розпитувати і знов відкрив цікаву річ, яким то способом незамітно хлопи посували свої ниви вглиб лісу. Насамперед підореться під саме дерево, оборе його довкола, ще й сокирою в землі попідрубує грубе коріння, так що дерево через рік усхне; для того, щоб напевно усхло, накладе раз-другий під ним огонь, так щоб кора обгоріла. Потім по кількох літах сухаря або вітрець повалить, або й сам господар зітне, заоравшися тим часом знов дальше, так що той сухар стоїть уже серед ораниці, немов і виріс на ниві. Зітне його, настинає й інших таких сухарів, і на тім місці, де ще перед кількома літами стояв панський ліс, хлоп, немов на власній ниві, палить «пасіку». Пасіка під зиму згорить, випалить до кореня весь дрібний хабуз, а з весною бойко вже безпечно корчує пеньки і сіє на спаленищі своє «збіжжя», т[о] є[сть] овес. Така робота тягнеться ненастанно, літами. По однім або двох посівах поле випускається на кілька літ у толоку, поростає швидко дрібними смеречками, ялівцем тощо,— глядиш здалека, панський ліс мов і не тиканий, а по кількох роках знов приходить бойко, рубає пасіку, знов підрубує й кусник панського лісу, палить, оре і приорює новий кусень лісу, і так дальше та дальше.

— От вам, тату, той «людек», про котрого простоту та чесноту ви такі поеми розводили! — з докором говорив Густав і енергічно принявся за діло. Він рішився йти як-можна дальше, обходячися без суду та позивання, а надто впертих бойків лякаючи криміналом. Знав, що коли тільки раз йому вдасться поставити на своїм і зацитькати хлопів, щоб не впоминалися, то по році, по двох буде вже запізно, тим більше, що й мапа свідчила на його користь.

Скликавши громаду, він з мапою в руках почав викладати бойкам усі їх штуки, назвав ЇХ прямо злодіями та грабівниками і приступив до регуляції границь панського лісу. Показалося, що в кождого хлопа під ораницею є хоч морг, хоч півморга панського викорчуваного лісу. Густав витягненим шнуром казав провести просту лінію через ті ораниці, облоги, а то й вівси і, незважаючи на крики, плачі та проклинання, велів по шнуру набити палів і зараз же за палями копати глибокий рів. Хлопи знали, що правда була на його стороні, то й не пішли до опору і стали на тім, що, наклявшися доволі, почали просити пана і панича, щоб хоч засіяного не перекопували і позволили зібрати збіжжя. Міркуючи, що се хоч трохи залагодить прикре вражіння його поміру, Густав пристав, але за ту ласку зобов’язав тих господарів, щоб восени, як зберуть збіжжя, самі на своїх нивах повикопували рови поровень з тими, що будуть тепер покопані на незасіяних нивах. Хлопи, кланяючись, прирекли, раді, що їм удалося проволікти справу, а Густав правдиво пророцьким духом провидів значіння тих поклонів і зараз же й огорошив їх:

— Ви кланяйтесь чи не кланяйтесь, але не гадайте мені, що се, що проволочеться, то вам-таки і втечеться, що я поїду з села, та й пропаде. Наперед вам кажу, що моє не пропаде! Я вже на вас найду спосіб.

Поспускали носи бідні бойки і, похитуючи патлатими головами, пішли зо двора, тільки спльовуючи та воркотячи між собою: «Тьфу! Най бог відвертат та заступат від такого! От-то-о! Росло серед нас, на наших очах, а ми й не знали, що воно за птиця! Аж нараз адіте-тко який Ірод проявився! Тьфу, пек йому! Світ би зажерло, преч би ся казало!»

Отак-то розпочав Густав свою адміністраційну діяльність, приучуючися на малім, як порядкувати великі діла. Батько тільки руками розводив, бачачи, як перед його сином усе кориться та хилиться, як під його оком робота горить, стихають жарти і співи, щезає з лиць веселість, а зависає на них якась сіра тривога. «І відки він сього всього навчився? — думалось старому.— Ріс хлопець на моїх очах якимось відлюдьком непривітним, ішов через усі школи туманом вісімнадцятим, і ніхто й не підозрівав, що в нім дрімає і таїться такий адміністраційний геній!»

_______________________________

* 3 найбільшою похвалою (лат.).— Ред.