Гершко Ґольдмахер (1911)

[Батьківщина і инші оповідання, Київ, 1911, с. 79—87]

Гершко Ґольдмахер, арендар у гірськім селї Н., був, як то кажуть, Жид з головою. Він зайшов у те село з паном Косцїцким, котрого вмів був цїл­ковито опанувати. Тай зайшов він сюди не як, а прокладаючи панови дорогу. Село Н. належало до дібр камеральних, а що тодї була пора великої роз­продажі тих дібр, то Гершко винюхав отсе село і на зичені гроші впхав сюди убогого шляхцюру, бувшого лїсничого, чи що. Гершко купував село для себе, — пан був тілько покривкою, бо Жидам тодї не вільно ще було посїдати ґрунтів по селах. Він і не за свої гроші купував, а за позичені в жи­дівськім кагалї в Дрогобичі, міркуючи добре, що гроші можна буде звернути швидко, бо село купле­не було за безцїнок. І не помилив ся. Новий дїдич був вдячним і послушним знарядом свого арендаря, котрого заразом настановив у себе і економом і касієром і трохи що не мандатором, бо законом при­писаного „юстіціярія“ не держав, а тільки яко­гось писарину; справи судив Гершко. При та­кім господарюваню і при Гершковій справности дїла пішли над сподїванє гарно. Панське госпо­дарство, котре Гершко вважав своїм, зацвило. Стоги й обороги тріщали, комори й обори були повні, пан­щина відбувала ся без реманентів, довг до кагалу в кількох лїтах сплачено, а й сам Гершко з худень­кого, дрантивенького Жидка зробив ся заживним, по­важним і богатим Жидом.

В ту пору вродились йому сини Гава і Ель­куна, котрого в селї прозвали Вовкуном. Гершко був на вершку свого щастя, і погладжуючи бороду та атласову бекешу на животї, похожав по селї Н., задоволено всміхаючись, ласкаво приймав по­клони підданих хлопів, ласкаво і з батьківським ста­ранєм заглядав до хат, в обори й комори, під по­вітки хлопські, бо прецїнь усе те на дїлї було його а не чиє!

Але на раз, мов з батога тріснув, усе змінило ся. Одної ночі збудив Гершка якийсь незвичайний стук у сїнях його мурованої коршми. Зірвав ся з постелї і скочив до дверий, щоб поглянути, що там дїє ся, але двері були з надвору завязані і не від­чиняли ся. Скочив до вікна, але вікно було темне. Гримнув кулаком, розбив шиби і рамцї, але по за вікном стукнув о грубу дошку, котрою вікно було забите. Він до другого вікна — те саме. Він у крик! Кинув ся будити слуг, а держав їх троє із христі­ян, нїкого з слуг нема  дома. І пригадав собі, що один парубок у полї з кіньми, другий понїс до млина пшеницю, а служниця відпросила ся на ніч до матери. Крик збудив тілько його жінку і малих дїтий, але помочи не принїс нїякої. А стук ішов по цїлім будинку. Гершко чув, як ломано две­рі, пльондровано засїки, і хоч рипів, що мав сили, та нїхто на поміч не прибував; коршма стояла на кінцї села, троха оддалїк від хат, ще й Стрий ре­вів та шумів, як скажений, повінь була.

— Кричи, не кричи — гукнув йому з поду якийсь грубий, незнайомий голос, — то се тобі нїчого не поможе. Не бій ся, не так уже ми тебе пристерег­ли. Го, го, небоже, хто в наші руки попав той, су­хо не вийде. А я-б тобі радив сидїти тихо, лїпше буде для тебе.

Гершко почувши ті слова, на хвилю онїмів з пере­ляку, але опісля ще дужче став кричати, тріскати і сту­кати в хатї, чим міг; жінка помагала. Година, друга, третя того страшенного крику, — нїякої помочи. По­малу стук утих. Гершко осмілив ся і ще дужше закричав. Але раптом замовк, помертвів. До його но­са донїс ся запах диму. Холодний піт обілляв його. В смертельній розпуцї кинув ся до дверий, ударив собою що сили — дарма. Двері стояли як замуро­вані. Ще раз, і ще раз — нїчогісїнько. А дим чим раз густїйшими клубами тис ся в хату, дусив його, жінку, дїтий, що ще ледво вміли ходити. На­раз почув ся страшенний шум, тріск, лопіт, — оче­видно поломінь вихопив ся на дах, коршма горіла! Крізь шпари в повалї видно стало огнисті язики поломіни. Страшенна духота наповнила тїсний вань­кир, в котрім у нетямі били ся та кричали та пи­щали чотири живі душі. Герщиха впрочім не довго кидала ся: вона була слабовита, і хлиснувши скіль­ка разів густого, гіркого диму, впала зомлїла. Гер­шко в крайнїм напруженю вдарив собою до вік­на, — і дошка, котрою воно було навхрест забите, вискочила. Він ухопив дїтий на руки, і як був у сорочцї, так і вискочив на вільний світ. По жінку вже не час було вертати ся, — разом з коршмою згоріла на вуголь.

Сей пожар не зломав однакож Гершка, хоч зломав його щастє. Пан не переставав його „любити", хоч значно охолодїв до нього. Гово­рили люди, що в Гершковій коморі згоріли якісь папери, квіти та записи, котрими буцїм то Гершко дер­жав пана в руках. Але Гершко сміяв ся з того. Прав­да, він був тепер бідний; увесь кількатисячний має­ток, нагарбаний за кілька лїт, пішов з димом або з злодїями. Але перед ним було ще не кілька лїт, була панщина, були хлопи, готові на всяку услугу, хоч не з доброї волї, то з мусу. І він почав захо­дити ся по давньому, коли в тім настиг його новий, страшнїйший від першого удар. Панщину скасовано. Гершко рвав пейси, бо тепер панська ласка, думав, нї на що йому не здасть ся. Хлопи на раз мов по­дуріли, почали з горда, грізно дивитися і на пана і на його Жида. Гершко притих, подав ся, помар­нїв. Він по пожарі перенїс ся був жити до двора, але тепер пан раптом зробив ся до нього немило­стивий і викинув його з офіцин. Гершко купив не­величку хлопську хатчину в селї і перенїс ся ту­ди. У нього було троха гроший, і він у тїсні роки (а тїснота тодї в горах тягла ся з року в рік) позичав хлопам на лихву. Але й тут не мав щастя. Багато з тих, що побрали у нього гроші, нічю по­втїкали з села на Поділє. Правда, Гершкови поли­шали ся в заставі їх хати й ґрунти, але що йому з них, коли в хатах не було кому сидїти, а ґрунти не оброблювані поростали смерічками і пожитку не давали нїякого.

Бідував Гершко кілька лїт дуже. Гава і Во­вкун майже, голі, замурзані, бігали по хатах, крали, що могли захопити, щоб проживити ся. Знали ся  з усїми собаками в селї і день у день брали різками, прутєм та кропивою від хлопів. Але голод був дужший, а побої наводили їх тілько чим раз на нові хитрощі. В огородах, садках і полях, ба навіть у погано замиканих бойківських хатах нїщо не було певне перед їх хапущими пальцями. Вони не зазнали самі давнього панованя, але те що день так багато чули від батька про ті щасливі часи, коли все те село, всї люті Бойки були їх піддани­ми, належали до них, мусїло робити на них, такий вплив, — що в снї й на яві тілько і думали, що про пово­рот тих „блаженних“ часів. А супроти тих блискучих картин минулого раю ще поганьшою видавалась їм нужденна дїйсність, та запущена, неохайна бать­кова хата, нїколи не метена, не мазана та не по­прятувана, з препоганою постїлю, повною блощиць і всякого хробацтва, з розваленою, страшенно ди­мячою печею, в котрій тілько десь-колись де­що варилось або пеклось, а від котрої в зимі йшов страшенний чад та загар. Все то важкою рукою накладало погану печать на молоді, дитячі душі, дразнило хлопцїв, доводило до лютости. Тілько-ж старший Гава, з роду малий, слабовитий та похи­лий, вдав ся більше хитрий і на всякі видумки та способи здібний. За те Вовкун сильний та ви­сокий та байталоватий, був розумом дуже обме­жений; але легко попадав у лютість, у котрій бив та ломав, що йому в руки попало, мов скажений. Хло­пські дїти, а далї й старші хлопи боялись його, бо калїчив, кусав, кидав камінєм, коли його було де-не­будь захоплять при крадїжи гороху, грушок або моркви. Гава від малку привчив ся командувати Вовкуном, а й той мимоволї, признаючи висшість Гавиного дотепу, радо піддавав ся його командї.

Але от показало ся, немов би щастє ще раз хотї­ло всміхнути ся старому Гершкови. Якось незаміт­но він почав богатїти. Хлопцї перестали докучати людям, хоч не перестали красти, тілько крали не так часто і не тай уже очевидячки. Для них найняв батько навіть бельфера. І хата Гершкова покра­щала, зробилась поряднїйша. Він почав найма­ти робітників і оброблювати поля, почав скуповувати в селї мітки, повісма, покладки, і цїлими возами вивозити кудись. Довго люди не могли дійти, відки воно бере ся те добро у Гершка, але швидко до­глупались. Гершко злигав ся з сїльськими злодїя­ми, трохи чи не з тими самими, що колись то його самого були обікрали та з димом пустили. Пострах пішов по всїй околицї. Тепер уже злодїї крали не так, як за панщини, не розбивали панів та Жидів, а кинулись на хлопів, не раз не розбираючи навіть бідного від богатого. Головно наперли на худобу, одиноке богацтво Бойків, а Гершко перепро­дував.

Пару лїт терпіли Бойки, благали і жандармів і ревізорів, щоб увільнили їх від напасти, але да­ремні були всякі заходи, — злодїїв годї було пій­мати. Аж раз один із них попав ся. Підкопував комору у Бойка; той спостеріг його, і ставши в ку­тї комори з дручком, ударив злодїя по хребтї так, що той від разу простяг ся. Бойко скликав свід­ків, побитому злодїєви почали припікати підош­ви розпаленим плуговим зелїзом і він визнав неборака всїх „кумпанїстів“, а найбільше наклав на Гершка. Тодї йому привязали камінь до шиї і вкинули з кручі у воду „щоби не було тяганини з судами та з панами“. Відтак „збивши ровту“, то єсть зібравши купу людий, пішли від села до села по злодїях, і кождому на зарінку перед церквою завдали таку кару, яку вважали потрібною: головним злодїям повипікали очи, иншим поприпалювали підошви та всипали по парусот патиків, а то ще деяких і „постемплювали“, щоб значні були. На послїдок дійшло дїло й до Гершка. Його вивели з хати, і таки перед вікнами вбили як собаку одним ударом обуха в голову. Хлопцїв тілько різками висїкли. Справивши такий громадський суд над злодїями, розійшли ся. Справа донесла ся до жандармерії, по­чало ся слїдство, хто вбив Гершка, але хлопцї не могли нїкого пізнати, бо то були самі чужосїльні, ще й позачорнювані саджею, а инші злодїї мовча­ли, ще й ховали ся від жандармів по лїсах, щоб у додатку до громадської кари не вскочити ще й у панську справедливість. Так усе й пропало.

Хлопцї лишили ся після батька, як на пожари­щі. Ровта забрала всї гроші і все крадене добро, що найшло ся в коморі; перед смертю Гершко признав ся навіть, де стоїть у лїсї покрадена худо­ба. Красти тепер уже анї Гава анї Вовкун не ос­мілив ся; вони бачили смерть батька, і вона їм незатертими буквами вписалась в память. Мов сно­види ходили довкола опустїлої хати та ревли з голоду і зі страху. Люди за „Бог да прости“ давали їм то хлїба, то теплої страви, — звільна вони й самі привикали, до жебрацтва, лазили від хати до хати, ночували дебудь у кошарі з пастухами, або в будї з собаками, волочили ся мов неприкаянні, голі, брудні, нужденні, з позападаними лицями, розчух­раним стрепіхатим волосєм, худими як скіпи ногами і з блищачими від голоду та заздрости очи­ма. А батькові оповіданя про колишнї добрі часи набивались їм майже що ночи на сон, не давали за­нидїти їх фантазії. Волочачи ся по полях та зарін­ках вони вели з собою безконечні розмови, щоб то вони робили, як би були багаті, як би мали богато гроший, — і завсїди мрії їх сходили на те, що купилиб отсе село з усїми його Бойками, хатами, огородами, з усїми горохами та морквами, з усїм хлїбом, картоплею та фасолею, з двором, лїсом і худобою. О тодї-б вони дали знати себе тим про­клятим „ґоям“, що тепер хоч і гостять їх за Бога ради, та за те кождий кусник хлїба, кожду ложку страви приправляють насміхами, докорами та по­гордою.

На раз вони щезли з села. З разу люди й не завважили, тільки кілька день погуторили, а там і зовсїм забули. Про хлопцїв не було й чутки, мов у воду кинули. Тілько на їх місце в опущеній хатї не знати відки і коли появив ся старий Жид Мошко, що ходив по селах міняти „щетини — волосини“, скуповував шкірки тхориків та куниць і знав лї­ки на худобу. Мошко сказав війтови і жандармам, що він буде сидїти на ґрунтї Гершкових синів, до­ки вони не вернуть ся, і що самі вони в Дрогоби­чі, де кагал віддав їх у науку до якогось ремесла. Мошко був тихий Жид, не крав, не шинкував, а сво­їм лїкарством навіть інколи допомагав людям. Мо­щиха, його жінка, також сидїла тихо, скуповувала у баб мітки, повісма, полотно, кури і покладки, але все те якось тихо, незначно і нїби чесно, так що їх люди з часом і полюбили. Не вважаючи на всї ті торги Мошко не був маєтний; вічно жалував ся, що заро­бок малий, що шкірки спадають у цїнї і що сей або той Бойко одурив його, продавши йому подїравле­ну або псами покусану шкурку за цїлу. Господар­ство у Мошка було мізерне, поля Гершкового не оброблював, а віддавав його в найми за другий сніп та за трету копицю то й не держав нїякої ху­доби, хиба кількоро курий та качок. Впрочім сам Мошко вічно ходив по селах, рідко коли на день, другий припинював ся дома крім сабашу та свят, а тілько два або три рази до року наймав одну або дві бойківські фіри, щоб відвести понаскупо­вуване добро до міста. Звісно, яйця та дріб Мошко з Мощихою частїйше, що тижня, відносили на плечех через гору до маленького місточка і здавали на руки тамошнього арендаря, а від нього за те діставали гроші або чого їм треба було до житя. А Гава і Вовкун пішли тим часом у школу. Правда, не в ту школу, де вчать греки і латини, ри­сунків і лїтератури, але в ту тверду, тяжку школу житя, з котрої виходять люди практичні, меткі та промислові. Ремесло, до котрого думав їх примісти­ти кагал — шевство — зовсїм не сподобалось їм. Вовкун пішов до столяра христіянина, але тут ви­тримав не довго і пристав до мандруючої спілки теслїв, що ставила церкви, школи та дзвінницї по  селах. Його тягло до всякого майстрованя; сокира в його руках робилась легкою як перо, і він махав нею з таким жаром, мов займав ся найлюбійшою забавою. У теслїв пробув він також не довго, хоч головний майстер полюбив його; за те громада, в котрій вони будували церкву, збунтувала ся почув­ши, що Жид працює коло дому божого, і настояла на тім, що його відправлено. Вовкун пристав до другої тесельської компанїї, що в однім лїсї в глу­боких горах робили ґонти. Ґонтарське житє сподо­балось йому, причаровувало його грубу та дику вдачу невиданою доси красою дикої природи та простотою поведїнок. Він прямо впивав ся і роботою і житєм, дерево горіло в його руках. Ґонтарі ночу­вали в тїсній лубяній колибі, зложеній тілько з да­ху покладеного на скісних платвах, одним кінцем вбитих у землю, а з другого кінця підпертих стов­пиками, із лубяних також бокових причілків. Відти, де дах був підпертий на стовпах, колиба була отворе­на. Ґонтарі спали головами до даху, що спадав аж до самої землї, а ногами до отвору; перед тим от­вором цїлу ніч горіло велике огнище для охорони від великого звіря і від комарів. Днем колиба сто­яла пуста, не заперта, бо й дверий нїяких не бу­ло, а ґонтарі цюкали в лїсї, роблячи свою ро­боту.

Вовкун прожив серед них цїле лїто, і хоч увесь його заробіток ішов на прожиток, був задоволений. На зиму ґонтарі порозходили ся, змовивши ся де зійдуть ся знов на другий рік. Вовкун також обі­цяв ся прийти. З кількома ринськими в кишенї, що лишили ся йому з цїлолїтнього заробітку, шкіряни­ми ходаками на плечах, босяком він через верхи і гори пішов аж до Людвіківки і там наняв ся на ро­боту до тартаку, щоб перебути зиму.

Оттак він перекочував кілька лїт, що весни покидаючи людськи оселї спішачи на місце збору ґонтарської компанїї. З ними, з сокирою та вісняком на плечах він перемандрував усї гори від Сянока аж до Микуличина. Лїсові підприємцї Жиди пізнали його і почали висилати зі сплавами до Журавна, ба й до Окопів, повіряючи йому продаж дерева. Він по­чав заробляти більше, житє його поправяло ся. Він був дуже здоровенним, рослим і сильним паруб­ком і не раз думав о тім, щоб оженити ся. Але не було нагоди, а мрії про родинне житє швидко гас­ли перед мріями про більший зиск і здобуванє гроший.

Гава весь той час ходив иншими дорогами.—

 ___________________

Друковано в калєндарі „Просвіти“, на 1891 р. у Льво­ві 1890 р. ст. 2—9. Молодости й пригодам Гави присвячено оповіданє „Гава“, друковане первісно в перекладї на ро­сійську мову п. з. „Для начала и это хорошо“ в „Кіевскій Старинї“ 1888 р. кн. 10, ст. 121 —148, потім у виданях „Про­світи“ ч. 110, а по польськи в часописї „Kurjer Warszawski" ч. 155—160.