— Ах! Пане Денисе, пане Денисе, — який же то пан легкомисний!
— Ах! Панно Рузю, панно Рузю, — яка-ж то панї ласкава! Я думав, що панї назве мене що найменше розбійником або шибеником, а то тілько легкомисним.
Пан Денис, молодий 28-лїтнїй мущина з правильним хоч цїлком мертвим і безкровним лицем, сидїв простягши ноги на софі і говорячи передразнював тонкий голосок панни Рузї.
— Смійте ся, смійте ся, — відповіла панна, гамуючи в собі неприємне чутє і силуючи ся говорити веселим тоном, — але все то зле, що ви сидите тут на селї з заложеними руками, коли тим часом у містї ви могли би легко дістати посаду. Велика річ була поїхати до Львова, представити ся, де треба було, тай уже! А ви в додатку ще таке поданє виписали, що хиба —
Вона перервала, немов шукаючи в памяти відповідного слова.
— Що хиба? Хиба безумному прийшло би щось подібне до голови? Адже-ж се панї хотїли сказати? — відповів пан Денис, вдивляючи ся в неї з безтурботним. майже вповнї ідіотичним супокоєм
— Не те, не те, — відповіла панна Рузя з притиском, і румянець гнїву облив її гарне лице. —Щось подібне міг написати тілько... тілько руський літерат!
— А, браво! Сей дотеп удав ся панї! — відповів пан Денис. — Але одно тілько дивує мене, що панї такі раді позбути ся мене. Чому? Чи-ж я не стараю ся бавити вас, як умію і як можу?
— Ах, який шармант! — іронїчно скрикнула панна Рузя, — сотворений на те, аби забавляти попадянок. Ви певно на те й унїверсітет кінчили, аби вправити ся в штуцї бавленя панночок?
Пан Денис на се не відповів нїчого, тілько простягнув ся ще дужше на софі, зітхнув і сказав по довшій мовчанцї:
— Е, до чого се все? Якось то буде.
— Так, так, якось то буде, — відповіла панна Рузя. — Чекайте тілько, аж Бог із неба спустить вам посаду, а тодї — ну, тодї певно якось то буде.
В тій хвили покликано панну Рузю до другого покою. Пан Денис лишив ся сам, позїхнув, простяг ся ще вигіднїйше на софі і взяв у руку якусь книжку. Пробував читати, але се знудило його незабаром. Положив книжку на столї і буркнув під носом:
— Ну, зробив би я дурницю, як би оженив ся з сею. Мав би я проповідника в спідници, і то не аби якого. І дєнєґ, братчику, дєнєґ батько не дасть ! Фурда! Не здуриш !
Усміхнув ся, або радше вишкірив почорнїлї зуби, з яких двох на передї зовсїм не ставало. Той усміх надав його лицю якийсь відразливий вираз, виявив над сподїванє ясно ту трупячу мертвоту, що була його визначною прикметою.
— Ну, і прошу кого, — міркував далї, — вона вважає тепер наше дїло зовсїм довершеним. Чує себе вже жінкою „руського лїтерата“. Е, панно Рузю, може то ще завчасно ? Може „руський лїтерат“ варт чогось лїпшого! Тілько що чорт його знає, як то чоловікови нїщо тай нїщо не щастить! Чи якесь лихо надало? Спробую ще завтра на празнику, може поведеть ся з котрою з сусїднїх панночок... Може з котрою панною Кричевичівною, або з панною Верещевичівною... Правда, панни не особливі, — але дєньґі, братчику, дєнґі, ось що головна річ! Побачимо.
І з тою постановою пан Денис перестав міркувати, простяг ся ще вигіднїйше на софі і запав у пообіднїй сон.
Пан Денис, се один із найцїкавійших типів теперішньої руської суспільности. Людий того типу „руське товариство“ називає звичайно „шармантами“, ,.дотепними“, „забавними“, — хоч по правдї нїхто не вмів би сказати докладно, що властиво в них „таке забавне і чи їх дотепи справдї дотепні. Їх талант — розводити широкі теревенї, підпускати паннам старі комплїменти, оповідати цїлими годинами невинним попадянкам смішні анекдоти, або історії власних чи чужих любовних приключок та „своїх перших найдорожших“ — талант заливати всїх присутних потопою слів, від яких нїкому не буває нї тепло, нї холодно. Той предивний, спеціяльно рутенський талант доводить їх інодї до того, що починають пробувати своїх сил у письменстві, розпочинають на великий розмір закроєні повісти і звичайно тратять терпеливість уже по першім роздїлї.
А як виробляють ся такі типи? Для прикладу оповім історію пана Дениса, з яким довело ся менї жити на одній кватирі протягом кількох місяцїв 1876 р.
Син заможного пароха одного підгірського села, він виріс у звичайнім для священничих домів достатку, в якім не чуєть ся нїколи властивого недостатку. Особливо любила його мати, яка нїколи не могла нїчого відмовити йому. Ще в нормальних школах він осиротїв по матери, і разом із її смертю перестало плисти те жерело любови та доброї волї, що при його вроджених здібностях могло зробити його визначним чоловіком. Кінчив ґімназію також не знаючи недостатку, бо мав раз у раз запомогу від вітця, який рад був, що син його вчить ся добре і переходить правильно з кляси до кляси, так що для нього не треба було платити домашнього вчителя. У висших клясах ґімназії він навіть заробляв дещо підучуючи молодших та менше здібних учеників, але вже в тім часї, може під впливом закоріненої традиції наших священничих домів у нього зародила ся охота до гри в карти, і він не раз цїлі ночи просиджував за тою грою чи то з товаришами, чи з постороннїми любителями тої гри. Ся пристрасть особливо в семій та осьмій клясї опанувала його так, що він почав занедбувати ся в науках, і остаточно ледво з бідою здав матуру. Унїверсітетське житє у Львові дало йому більше свободи, і разом із тим більшу запомогу від вітця. Наївши ся троха страху перед матурою, він дав соби слово пильнувати унїверсітетських студій і подавити в собі пристрасть до карт. У перших роках се йшло сяк так. Унїверсітетські виклади не дуже зацїкавили його, але більше притягла його до себе праця товаришів у історичній семінарії, що вела ся тодї з великим запалом у кружку молодих істориків під проводом професора Лїске. Молодий Денис досить пильно вчащав на засїданя тої семінарії, взяв навіть тему для історичної працї, але до працї самої не міг тай не міг узяти ся. Пристрасть до карт, якийсь час придавлена, вернула знов, коли знайшла ся відповідна компанїя серед унїверсітетських товаришів, і Денис знов почав цїлі ночи проводити за картами, а в день звичайно мусїв спати аж до полудня, і не маючи над собою нїякого примусу, зовсїм занедбав унїверсітетські лєкції. Вільний час по полудни він проводив звичайно в каварнях за читанєм газет, а инодї, коли в ньому рушила ся совість, брав до рук якусь історичну книжку, визичену з унїверсітетської біблїотеки, і починав читати. Під впливом сеї лєктури він написав свою першу повість, що була поміщена в студентськім часописї „Другъ“ і від разу здобула йому в руських інтелїґентних кружках назву „руського лїтерата“. На вакації не їздив нїколи до дому, де не було для нього нїякого товариства крім вітця раз у раз занятого господарством; за те їхав звичайно до якогось товариша, в якого родичів були панни, сестри або своячки, або й замужні женщини, і в їх товаристві проводив безтурботні днї, забавляючи нїчим важним не занятих женщин звичайними пустими розмовами. Не кінчачи унїверсітету, хоч записував ся на виклади рік за роком, він з часом привик до того, що проводив більшу часть року на провінції, переїздячи з одного села до другого, з одного повіту до другого, гостячи звичайно в домах знайомих або й незнайомих священників. Таке житє в вічній гостинї, без занятя, без думки про завтра, без живійшого зацїкавленя чим будь на світї, подобало ся йому, він привикав до нього чим раз більше, робив ся справдї байдужним до всего, на позір спокійним, не перестаючи при тім раз у раз балакати та сміяти ся.
Таке житє без дїяльности, без думки та без боротьби в віцї, коли дїяльність, думка й боротьба бувають необхідні для чоловіка, житє вічного гостя, вічного дармоїда до решти підкопало завязки характеру, мужеської волї та сили в душі Дениса.
— Я такий лагідний! — говорив він звичайно сам про себе, вважаючи лагідністю власне той свій брак усякої енерґії та власної волї. Не раз будили ся в його душі якісь забаганки, але вони бували звичайно фантастичні, неясні та непостійні. Поїхати кудись, знайти щось, здибати когось.. Про те, аби зробити щось, пан Денис звичайно не думав. Що правда, в вільних хвилях він зачав писати другу повість із суспільного житя, але не обдумавши докладно пляну не міг нїколи рішити ся, куди й за чим попровадити свойого героя, та до чого нарештї довести його. Повість так і лишила ся недокінчена.
Доживши таким способом до 28 року житя пан Денис хоч звичайно здоров і сильно збудований, дійшов до того, що його лице зробило ся зовсїм мертвецьке, без виразу, а його житє зовсїм пусте. Остатнїм висилком слабої волї він забажав оженити ся. Не богато думаючи він поїхав до одного сїльського священника, з яким був дуже мало знайомий і в якого була молода дочка, що якось то на празнику в сусїдськім домі, чи може на вечерку у Львові подобала ся йому задля своєї живости та веселости, що притягла до себе від разу його слабу волю. Се була та панна Рузя, якої розмову з паном Денисом подано на вступі сего оповіданя. Пан Денис приїхав до дому її родичів непрошений, і не просячи в них нїякого дозволу своїм звичаєм розгостив ся на пару місяцїв. Руські священники, особливо такі, що мають дочок на відданю, привикли до відвідин молодих кавалєрів чи то з духовного, чи зо світського стану, і радо гостять їх у себе доти, доки мають надїю, що ся гостина закінчить ся освідчинами молодого панича.
Панна Рузя, більше добродушна, нїж досвідна дївчина, що в своїй першій молодости одержала крім домашнього вихованя, звичайно доброго в священничих родинах, також не злі початки книжкової освіти, радо була би згодила ся стати його дружиною і з дня на день чекала радісної хвилї освідчин. Та пан Денис, проводячи день за днем на балаканю, а ночи часто за картами, своїм практичним розумом зміркував, що священник не такий богатий, як йому з разу думало ся, від селян бере мало і худоби в оборі має також мало, махнув рукою на свій намір старати ся о руку панни Рузї. З розмов із нею він пізнав незабаром, що се не для нього пара і що з нею він нїколи не мав би спокою. Про те одначе він не квапив ся виїздити з дому священника. Довідавши ся, що в тім домі незабаром має відбути ся празник, на який крім инших гостий приїде богатий священник Кричевич із двома дочками та ще богатший Верещевич із одною одиначкою, він постановив собі діждати ся того празника та попробувати щастя з тими паннами.
— Може дасть ся щось зробити. Може то якось уложить ся, — отся думка, ся непевна надїя заступила в нього місце ясної застанови та твердої постанови, й заспокоїла його.
Надійшов празник. Кричевичі й Верищевичі з паннами приїхали. Панни були, що правда не першої молодости, не першої вроди та не особливого вихованя, але модні та показні строї свідчили про богацтво того чудесного матеріялу, що для пана Дениса мав заступити молодість, красу й вихованє. Пан Денис розперши ся в кріслї, аби показати, що він кавалєр зі столицї,, „бавив паннів“, се значить, плїв їм несотворені річи та оповідав історію своєї десятої найдорожшої. Панни, що вже чули дещо про нього в околичних домах, хихотали без перерви; одним словом, товариство було веселе.
По обідї досить численна молодїж вийшла до огорода на прохід. Панни своїм звичаєм почали обсипати пана Дениса питанями.
— А, чули ми, чули! — мовила старша панна Кричевичівна. — Се дуже гарно з вашого боку, справдї дуже гарно! Ґратулюємо!
— Ого, а то що таке особливе панї чули ?
— Ха, ха, ха! Адже ви жените ся ! — промовила регочучи ся силуваним сміхом підстарша вже панна Верещевичівна
— А, так, — відповів звільна пан Денис. — Добре панї чули, тілько не знаю, чи вгадаєте з ким ?
— Ого го! — в один голос закричали всї панни. — Ану з ким? Ану з ким?
— В тім то й річ, — відповів поважно пан Денис, — що я сам іще не знаю з ким. Чи позволите, панї, — сказав далї звертаючи ся до старшої панни Кричевичівни, — аби я предложив вам свою руку?
Ті слова сказані були преповажно, без тїни жарту. Панна здивувала ся дуже її лице облило ся румянцем, та в одній хвили вона зрозуміла все і промовила ущипливо:
— За надто богато чести для мене! Але коли крім таких дурних жартів не маєте сказати менї нїчого лїпшого, то я випрошую собі їх на далї.
Спалахнула гнївом, відвернула ся й відійшла.
— Ах, — скрикнув пан Денис, усміхаючи ся своїм мертвецьким лицем і показуючи свої гнилі зуби, — ах, перепрашаю вас панї, я помилив ся.
І обертаючи ся до панни Верещевичівни додав не тратячи відваги:
— Та то я властиво хотїв до панї звернути ся зі своім униженим предложенєм, і надїю ся, що панї не візьмуть за жарт мойого щирого наміру.
— Чи ви одуріли, чи що вам таке? — скрикнула резолютно панна Верещевичівна. — Я вже від двох місяцїв заручена. Дуже менї жаль, пане Денисе, але ви вибрали ся троха за пізно.
Випростувала ся гордо й відійшла, сказавши неправду, бо в дїйсности не була заручена нї з ким.
— Га, то хиба панї позволять, — сказав пан Денис обертаючи ся до молодшої панни Кричевичівни, — що зложу...
— Прошу не складати нїчого! Не позволю нї на що! Несїть далї, що маєте зложити! — защебетала сміючи ся молодша панна, і вхопивши Рузю під руку побігла з нею геть.
Пан Денис лишив ся сам.
— От тобі й на! сказав по хвили отямивши ся. — Аж три найдорожші на раз, тай усї три дали коша.
А поміркувавши хвилю він буркнув знов під носом
— Гм! Панни, то пустий вітер. Що вони розуміють? Може би ще поговорити зі старими?
І повільним кроком він пішов до покою, де були зібрані старші. Та щастє очевидно не сприяло пану Денисови. Панни Кричевичівни на правду образили ся його освідчинами в чужім домі, а панна .Верещевичівна також просила свойого татка поспішити з від’їздом. Отець панни Рузї, не знаючи, що стало ся, здивував ся дуже та просив милих гостий не роз’їздити ся ще, але коли вони таки розїхали ся, а він дізнав ся від Рузї про все, що стало ся, запросив пана Дениса до окремого покою, наговорив йому „три міхи правди“, а знаючи його безсребренність всунув йому в руку банкнот із 10 ринських і заявив, що за годину його річи будуть спаковані і поміщені на бричцї, а сидженє тої брички буде приготоване для нього.
Прощанє було коротке та дуже холодне. Панна Рузя не показала ся зовсїм, та коли пан Денис сїв уже до брички і конї рушили з місця, мигнуло йому в вікнї лице панни Рузї почервонїле від слїз. Пан Денис плюнув, віз заторохтїв дорогою, і туман куряви закрив його перед очима тої, що з вікна плебанїї посилала йому на здогін своє остатнє зітханє.
Польський оріґінал друковано в тижневнику „Tydzień“ R. V. Т. VII, Nr. 63.“ виданий д. 10. падолиста 1868, ст. 421—3. Переклад писанов днях 14—16 грудня 1913.
04.09.1913