— А, як ся маєте, пане Маріяне?
— Спасибі, спасибі! Увіде. А ви як?
Пан Маріян, із яким власне я витав ся, по досить довгім небаченю, був від кількох лїт моїм, хоч не дуже близько знайомим. Я пізнав ся з ним у гірськім селї Л., де він проводив вакації у свойого брата, що мав там власний дім і як письменний чоловік робив службу громадського писаря. Пробуваючи кілька недїль у Л., малолюднім гірськім селї, я був майже змушений познайомити ся з паном Маріяном, як із одним із немногих інтелїґентних людий у цїлій околици, з якими чоловік, що не мусить день у день займати ся фізичною селянською працею, міг поговорити, проходити ся або заграти партію преферанса. А що я власне тодї вступав у той період житя, коли наклін до обсервованя людий, до вязаня їх мови та поступків із їх думками, характером та темпераментом починає найсильнїйше розвивати ся, то-ж не диво, що моя увага звернула ся також на пана Маріяна
Він належав до тих людий, яких буденна поверхова клясіфікація називає „звичайними“. Нї одїжю, нї голосом, нї зверхнїм виглядом, нї привичками, нїчим у загалї сей чоловік не виріжнював ся з посеред маси тих людий, яких видаємо, з якими розмовляємо та ведемо ріжні дїла день у день і по котрих у нашій памяти лишаєть ся зовсїм неясне, сїре, безбарвне вражінє. Тому то й звикли ми висловляти те вражінє такими словами, що хоч нїби зовсїм зрозумілі, мають як найменше значіня, і мовимо:
— Та що, звичайний собі чоловік.
І менї також з разу анї в голову не прийшло розбирати понятє „звичайного чоловіка“, так сильно зросло ся воно в мене з певною ґрупою неясних вражінь. І пана Маріяна зараз по першій розмові з ним я зовсїм несвідомо : втягнув до тої самої рубрики, така млява, нецїкава та банальна була та розмова. Аж один зовсїм не особливий, та не зовсїм щоденний припадок, якого я був свідком, здер від разу заслону з моїх очий і спонукав мене уважнїйше роздивляти ту масу незначних фактів, яку обіймаємо назвою „звичайні річи“. Сей випадок був ось який.
Раз якось вечером, ідучи вулицею здовж села, я проходив по при хату, в якій жили Маріян та його брат. Вона стояла коло самої дороги, відграничена від неї глубоким ровом, через який провадив місток із смерекових кругляків. Перед входом стояли дві старі косматі верби, що майже зовсїм закривали вбогу, малу хатину, нїчим не відмінну від инших сїльських.хат. Із тої хатини долїтали до мойого слуху уривані, дуже голосно та сердито вимовлювані слова:
— А коли-ж бо менї належить ся! — чути було голос Маріяна.
— А коли-ж бо я не маю! — відповів його брат.
— А менї що до того? Я мушу мати, тай годї!
Брат мовчав.
— Продай корову! Адже маєш їх дві, — мовив Маріян.
— Але-ж чоловіче, чим-же я буду жити в зимі ? Стілько мойого всего достатку.
— О, так, ти собі тут будеш уживати, а я там у Львові гину з голоду.
— Уживати! — підхопив брат Маріяна, немов під вражінєм болючого удару. — Уживати...
Затих на хвилю, а потім додав:
— Нехай тобі того Бог не памятає! Аби тобі нїколи не довело ся уживати так, як я уживаю!
— Е, ти вже в почутя лїзеш, Бога покликаєш! Але нї, братку, не здуриш фарбованими лисами! Знаємо ся на тім.
Сухий, наружливий сміх Маріяна донїс ся до мойого слуху. Я пішов не бажаючи далї слухати тої прикрої розмови. Хоч ледво від кількох день знав я Маріяна, серце якось болючо стиснуло ся в мене, і я почув щось нїби гірке розчарованє.
— Гм, а той чоловік видавав ся таким лагідним, спокійним, тихим, — а воно от що! Дивна річ.
Коли другого дня я зустрів ся з Маріяном, він знов був як звичайно чемний, лагідний, згідливий, звичайний чоловік. Але тепер уже менї було занадто мало сего означеня. Мій ум, подразнений учорашньою сценою, працював, порівнював, розбирав кожде слово, кождий рух Маріяна, і загадка „звичайного чоловіка“ помалу почала виясняти ся менї.
По перед усього я завважив, що всї так природні на селї серед інтелїґентних людий розмови про полїтику, лїтературу, або наукові питаня дуже нудили Маріяна. Він слухав їх мовчки, з самої чемности, а скоро тілько трафила ся нагода, зараз відходив. Далї завважив я, що до карт, а особливо до газардових ігор мав Маріян дуже велику охоту, і що при картах з ідеальним супокоєм і без знаку втоми міг просидїти цїлу ніч. Я завважив, що при зеленім столику лице його оживляло ся і в нього являв ся дар мови, не звичайної товариської, але тої уриваної та конвенціональної картярської. Коли в звичайній розмові він був дуже маломовний, за зеленим столиком Маріян оживав, хоч анї, лице, анї голос його не зраджував внутрішньої горячки; зраджував її тілько незвичайний блиск невеликих сїрих очий, і мимовільні, несвідомі рухи рук, що від часу до часу стискали ся в кулаки, немов хапаючи щось. Не раз стоячи за кріслом Маріяна і придивляючи ся тим несвідомим рухам його рук, я задавав собі питанє:
— Який-же то огонь горить у нутрі того чоловіка ?
Пізнїйші подїї та спостереженя дали менї відповідь на се питанє.
— Як-же вам ведеть ся у Львові? — запитав я його раз у ходї розмови.
— Увіде, — відповів він. — Остатнього року мав я дві добрі лєкції, — можна було вижити сяк так.
— Ну, а брат допомагає вам дещо?
— А, мусить, — відповів він. — Що правда, за кождим разом крутить ся і вєть ся, що не має відки, але все те пусті вимівки. Я не дам заблахманити собі очий.
— Ну, а може справдї, не має відки? — закинув я. — Бодай із боку не видно нїчого. Хатина мізерна, поля мало, одежа на нїм не аби- яка там...
— Е, що мене то обходить! — з лагідним усміхом відповів Маріян. Адже-ж він тут писар на три громади може з хлопів дерти скілько влїзе, а менї там нї з кого нїчого вдерти.
Менї зробило ся якось холодно, коли я почув такі терпкі; слова, сказані з таким супокоєм, з такою майже: дитячою байдужністю, немов би „дерти“ в понятю Маріяна було щось так природне та конечне, як дихати або їсти.
— Ну — відказав я — скілько менї здаєть ся, з тутешнїх хлопів не богато й удерти можна. Всї тут такі вбогі та нужденні, що аж страх.
— То так тілько здаєть ся, — відповів спокійно Маріян. — А в тім не бійте ся, — додав з усміхом, — хто хоче вдерти, той і: з голої липи лика вдре.
І він при. сих словах, як при добрім жартї, розсміяв ся голосно, що в нього рідко трафляло ся.
Иншим разом ми зговорили ся якось про львівських товаришів Маріяна, з яких деякі- були знайомі також менї з давнїйших лїт. Я забув сказати з самого початку що Маріян так само, як і я тодї, був слухачем львівського унїверсітету.
— Знаєте припадком пана М.? — запитав я Маріяна;
— О, чому би нї! Ще доси винен менї пять ринських. Треба буде допильнувати його, скоро приїде, аби віддав, бо він, знаете, до браня скорий, а до віддаваня звичайно нема його дома.
— Не знаю, чи нема там у Львові мойого товариша Антона К. Давно я бачив ся з ним а рад, би побачити його тепер.
— То студент фільософії, Антін К.? — запитав Маріян.
— Так, той сам.
— О, знаю його також. І сей від півтора року винен менї також 10 ринських. Ховаєть ся передо мною. Я вже й рукою махнув на свій довг.
Я питав його за чергою ще про кількох товаришів, і показувало ся, що Маріян знав майже кождого з них, і що майже кождий із них був йому щось винен — сей 10, той 5, той менше ринських, аж до кількадесятьох крейцарів.
— Що-ж то, - запитав я здивований, — то ви хиба займаєте ся випозичуванєм гроший?
— А так, по троха, коли трафить ся. Розумієть ся на добрий процент, бо студенти, то все непевні довжники.
Менї знов зробило ся холодно. Я перервав розмову, хоч знав, що і в тім, що чув від Маріяна, не було нїчого незвичайного, і що майже . в кождій ґімназії бувають ученики, що по тихенько займають ся випозичуванєм гроший, чи то зароблених лєкціями, чи одержаних від родичів, товаришам, розумієть ся, на добрий процент.
От так по малу менї вияснювала ся загадка вдачі Маріяна. Мене перестав разити контраст між його молодим віком і тим спокійним цинїзмом, із яким він виконував свої вчинки, та так виразна вже в нього febris aurea, що проявляла ся в кождім його слові та руху. Чим стане колись сей чоловік, коли та жадоба зисків і золота опанує весь його мозок і розвинеть ся в цїлій повнотї? Се питанє насувало ся менї не раз, коли я згадував Маріяна.
Та аж коли скінчили ся вакації, і ми з Маріяном вернули до Львова, мав я нагоду наочно бачити, до якої міри сильна була в нїм та горячка. Цїлими днями він бігав по містї, чи то з лєкції на лєкцію, чи то ловлячи своїх довжників. Можна було здибати його на найріжнїйших вулицях, і все в поспіху, як ішов кудись з напруженим зором, немов бажаючи зайти на умовлену хвилю і немов би від його приходу залежали Бог зна які важні справи.
— Що чувати, пане Маріяне?
— Добре, добре! Тілько вибачайте, не маю часу
— Куди-ж так спішно? Що вас гонить?
— Прощавайте! Прощавайте! Мушу поспішати.
О скілько я міг завважити, школа та шкільні занятя не цїкавили його зовсїм. Чи вчащав на унїверсітет, на який був записаний сего я не міг знати. За весь час моєї знайомости з ним не чув я від нього анї одної згадки про школу професорів або науку. Раз у раз занятий був грошевими справами або лєкціями. Говорив инодї, що як би тілько трафила ся йому лєкція на селї, поїде туди, а потім пристане до війська.
Отак минуло кілька місяцїв. Десь серед зими я перестав стрічати ся з Маріяном. Питаю його товаришів: від місяця вже не бачили його в унїверсітетї. Питаю в його помешканю: від. місяця вибрав ся і мабуть виїхав кудись. Куди? — нїхто не знав сказати. Минуло пару тижнїв, і я вже почав забувати про Маріяна, коли здибав ся з одним студентом унїверсітету, також знайомим Маріяна, що якийсь час разом із ним жив у одній кватирі.
— А знаєш, яку штуку встругнув наш Маріянко ?
— Ну, яку? Не знаю нїчого.
— То ще раз хлопак! Спекулянт, яких мало-
— Але-ж говори, що таке?
— Прийшов до мене лист від одного знайомого з села. Пише, що такий а такий обиватель *) пошукує домашнього вчителя для двох синів, чи то студента унїверсітету, чи хоч би ученика ґімназії, але тілько відличного. Умови прекрасні: цїле вдержанє і 400 ринських річно, не числячи надзвичайних дарунків. Мене якось не було дома, а мій Маріянко розпечатав лист прочитав і зараз-же написав лист до обивателя, приняв умови, післав свідоцтва, а по кількох днях одержавши запросини махнув на село. Я навіть не знав нї про що, не одержавши адресованого до мене письма. Аж учора той сам знайомий пише менї запитуючи, чому я не поїхав сам, але дав таке корисне місце иншому, хоч додає — з нього там усї дуже задоволені. Правда, порядний товариш!
Від того часу минуло два роки. Я не чув нїчого більше про Маріяна, та за ріжними житєвими клопотами та турботами зовсїм перестав цїкавити ся тим молодим спекулянтом. Аж недавно припадком я здибав ся з ним у каварнї, де мало місце привитанє наведене в початку отсего оповіданя.
Маріян за ті два роки значно відмінив ся; виріс і змужнїв, а його лице покрило ся темноватою, майже оловяною барвою, що визначає людий, яких ум раз у раз займає якась idée fixe і які для неї готові посвятити все. Кождий рух, кожде слово Маріяна свідчило про те, що се в него вже не горячка, а постійна, вироблена й усталена прикмета характеру..
Хвилю оба ми мовчали, а по тім я почав розпитувати його, як йому поводило ся?
— Добре, — відповів з виразом цілковитої певности себе. — Місце маю дуже добре, їда порядна, а крім річних 400 ринських іще ріжні обривки. Чоловік запоміг ся троха.
При сих словах він засміяв ся тихим горляним сміхом.
Я зирнув на нього уважнїйше, і справдї він виглядав добре, одежа на нїм була елєґантна і з досить дорогої материї. Все на нїм свідчило про житє в достатку та в вигодї.
— Ну, а богато заощадили? — запитав я жартуючи.
— Богато, не богато, а все таки зо дві тисячі. Гроші складаю в касї ощадности, хоч то бестійство —- процент малий. До війська мене не приняли, тому хочу записати ся до торговельної школи. Сею дорогою надїю ся скорійше доробити ся чогось, нїж унїверсітетськими студіями.
— А що-ж ваш брат ? Як йому поводить ся? — запитав я.
— А чорт його знає! — відповів Маріян, раптом впадаючи в сердитий тон. —. Не навідую ся до нього вже від двох лїт, тай він до мене не писав нїчого. Остатнїй раз я написав йому письмо, жадаючи своєї пайки нашої батьківщини, але не одержав від нього нїякої відповіди. Мусить чоловік давати собі раду в житю, як може, але своєї частки я йому таки не дарую.
При сих словах він знов засміяв ся сухим, горляним сміхом, немов лихвар певний того, що його „кавалок“ не пропаде.
Ми розстали ся.
„Бестійство“, „процент", „не дарую“, „обривки“ та „тисячі" — отсї слова бренїли менї в голові по моїм розстаню з Маріяном Се „звичайний собі“ чоловік, то значить, таких людий у нас богато вже серед молодого інтелїґентного поколїня. У них тілько й думки, тілько й мрії — добити ся чогось, не дарувати, а то й урвати. І що то буде, коли вони доростуть, розвинуть ся, дібють ся сили? Чи вистане цілої нашої .„святої Руси“ на відповідні „кавалки“ та “обривки“ для них? Холодна трівога на хвилю проняла мене при думцї про будучність. Але зараз-же прийшла й розвага, що се конечна фаза суспільного розвою, яку зусильна праця духа може повернути на добро. Розумієть ся, у таких людий, як Маріян, само собою навіть не виникне в душі питанє про загальне добро, про працю для люду та службу для полїпшеня його долї. Сама думка про такі ідеї в їх очах дитинство, смішне та неприличне для розумного чоловіка. Але се тілько одна переходова фаза в розвою суспільности, за якою сила духа та ідей, гуманности та братолюбія мусить узяти своє.
Друковано в польськім оріґіналї в львівськім тижневнику „ Tydzień“, Рок V., Т. VII., ч. 58, виданім дня 6. жовтня 1878, ст. 347—9. Переклад писано в днях 13—14 грудня 1912.
-----------
*) В галицько-польськім язицї те саме, що в українсько-російськім: поміщик.
04.09.1913