Приятелї мої, молоді, гарні як весна, сердечні як, рідня! За тюремною кратою, серед холоду, вохкости та туги, підчас темних, безсонних ночий стають передо мною ваші лиця то в цвітї здоровля та радости, то худі та виссані працею, недостатком та передчасною грижею. Дивлю ся на ті дорогі лиця, і мою душу з тиха наповняє, а в серцї росте надїя, що вам лекше буде ступати тою дорогою, на яку станули ми перті спільною думкою та твердою вірою.
Не дивую ся зовсїм, що між вами не бачу декотрих із моїх найдавнїйших знайомих, що були товаришами та приятелями моїх дитячих лїт. Куди то розбрили ся вони? Якийсь страшний вир проглинув їх, і в моїх тюремних снах: нема місця для потопленників. Так, вони потонули безповоротно в тім багнї, яке хтось із нас так влучно назвав „рутенською безмисністю“. Згадаю тілько одного з них, а вистарчить за всїх.
Було се в осени 1875 р., коли прибувши перший раз до Львова, повен маломісточкових фантазій та маломісточкової чутливости, я не довго гаючи ся вибрав ся повідвідувати своїх знайомих, що вчаснїйше поприбували до Львова і жили тут довший час. Був між ними також Михайло, мій шкільний товариш іще з нормальних шкіл у Дрогобичи. Він був так само як і я селянський син. У школї довгий час сидїли ми поруч. себе, помагали один одному в науцї, ходили день у день оба по вулицях, одним словом, були ми оба приятелями, на скілько се слово можна приложити до таких дїтваків, якими були ми тодї. Але вже минуло вісїм лїт, як я не бачив Михася. За підмогою якогось духовного свояка він дістав ся до бурси „Народного Дому“ у Львові і ходив тепер до осьмої кляси нїмецької ґімназії, стративши один рік задля слабости.
Ще тодї, коли малими хлопцями ми сидїли поруч на шкільній лаві, я завважив деякі признаки вдачі Михася, і може власне вони так сильно тягли мене до нього. В його укладї, голосї та рухах пробивала ся поперед усього якась жіноча мягкість та лагідність. Вражінє тої мягкости, того солодкого, троха притишеного голосу, того щирого, нїколи не занадто. голосного сміху пережило в моїй душі цїлу гору вражінь назбираних протягом вісьмох лїт, і ще й доси згадка про Михася нерозривно лучила ся зі згадкою тих основних прикмет його темпераменту. Нїколи я не міг уявити собі його розпаленого чимось, кричучого, балакучого, неспокійного, що кидаєть ся на всї боки, і загалом нїяким способом я не міг приложити до нього тих прикмет, якими на щастє чи на нещастє так щедро обдарувала мене природа. Але такий протяг часу, як 8 лїт, у супроводї инших, не менше важних чинників, таких як шкільна наука, житє в бурсї і т. и.; мусїли неминуче викликати деякі зміни в успособленю Михася, мусїли в певнім напрямі розвинути його характер, виробити понятя, вилити в певну форму його темперамент, і могли таким способом зробити з нього зовсїм нового для мене чоловіка, якого повільного та незначного розвою я не міг слїдити. І ось надавала ся менї добра нагода пізнати всї здобутки тих ріжнородних впливів на душу та тїло мойого приятеля і при тім відмежувати докладно новоутворені верстви від первісного ґрунту. Тому легко зрозуміти ту нетерпливість, з якою я дожидав стрічі з Михасем.
Було се якось у недїлю перед полуднем, коли я перший раз побачив його у Львові, як із кількома шкільними товаришами йшов вулицею до „Народного Дому“. Я пізнав його від разу. Дивна річ, Михась із зверхнього вигляду не змінив ся майже анї на крихту. Те саме круглясте, гладке, майже дитяче лице, ті самі очи матові, троха вохкі, що визирали немов із за мли, той сам тихий усміх, той сам лагідний голос, ті самі рухи повільні, мягкі, жіночі. У всїх подробицях я пізнавав давнього Михася, хоч той, що йшов тепер обік мене, був уже не дитиною, але дорослим юнаком, з претенсією до дозрілости, інтелїгенції, і хто знає, може навіть до переконань.
І Михась пізнав мене також від першого разу і всміхаючи ся подав менї руку. Ми привитали ся.
— Як же тобі тут ведеть ся? Як жиєш? — запитав я.
— Добре, добре! От як то в нас у бурсї, — відповів Михась киваючи головою. — Ще лїпше було би, як би вікт був лїпший.
— А певно! — підхопив я, — тут у вас у бурсї мусить бути не погано. Так богато молодих людий, товаришів, приятелїв... весело, нема що й мовити.
Бурсаки, що йшли з Михасем, глянули по собі і почали сміяти ся якось гірко, хоч я й не зрозумів, чого властиво. І Михась усміхнув ся якось дивно.
— Ну, аби так дуже весело — сего не скажу. але все — от собі! А в тім ходи з нами, побачиш сам нашу бурсу Тілько те зле, що як прийде обід, то таке штурканє, такі бійки!... Один рветь ся перед другим... навіть зїсти спокійно не можна.
— А як же там ваша ґімназія? Професорів мусите мати добрих, розумієть ся?
— Та чому би нї, — відповів Михась якось нерадо. — Професори ввійдуть... Аби так богато вимагали, то нї. Навчить ся чоловік лєкції на память слово в слово, тай по всьому. Тілько біда, що як не раз їсти хочеть ся, то й наука не йде до голови.
— Та чому-ж у вас так мало їсти дають? — запитав я здивований і немило вражений тими повторюванями в словах Михася про їду, обіди та голод. При тім я поглянув уважнїйше на його лице та на лиця його товаришів, і ще більше почув здивованє, не знайшовши на тих румяних, здорових, навіть троха надутих лицях анї слїдів якогось недостатку або голоду.
— А ти думаєш собі, що нас годують? — скрикнув троха живійшим голосом Михась облизуючи губи. — Та годувати годують, але лише стілько, аби чоловік не вмер із голоду. А до того ще день у день церковний спів, — то чоловік викричить ся, і вже голодний.
І знов „голод", „голодний", „годують"! Боже, і що-ж на рештї се все значить? Чи сей чоловік не має нї про що цїкавійше, нї про що близше серцю згадувати, як про їду? Ся думка по неволї шибнула в моїй голові. Я почув щось немов глухий біль розчарованя. — Та нї бо!
Спробую ще з иншої бочки, — подумав я собі і випалив на хибив-трафив:
— А чув я, що у вас тут якісь борби, якісь спори... Що се таке? Скажи менї на розум! |
— Борби? — відповів зачудуваний Михась, — А то які? Е — додав хвилину подумавши, — се ти певно говориш про тих українчиків, що ми з ними мали перепалки?
— Про них, або не про них, — відповів я, бо не знаю нїчого докладно.
— Та що тут говорити, — якось нерадо відповів Михась. — Завели ся у нас у бурсї деякі українчики. Не богато їх було, всего чотири, не більше. Не богато й ми сперечали ся з ними, бо й по що? Їх не переробиш. То ми по просту поскаржили ся господинови надзирателеви, той донїс до Управляющого Совіта, ну, і наших „парібків“ вигнали на чотири вітри.
— Вигнали! — скрикнув я здивований такою несподїванкою. — За що-ж вигнали?
— За украінофільство, — відповів Михась таким певним та спокійним голосом, як коли би сказав таку річ, що розумієть ся сама собою; як коли-б украінофільство був якийсь такий тяжкий злочин, за який іще найменша кара — вигнанє з бурси на чотири вітри. Ми в Дрогобичи кінчили ґімназію, і нї про який такий злочин не чували.
— За украінофільство ? — скрикнув я удаючи, що не розумію нїчого. А що-ж се таке украінофільство?
— То ти сего не знаєш ? — запитав Михась тоном явної висшости. — Так і видно, що приходиш із якогось китайського закутка! Украінофільство, небоже, се така хороба, що заражені нею люди забувають говорити по людськи, а починають „базїкати“, се значить нїби говорити по хлопськи, але мягенько, і се називають „наським українським язиком“.
— Ну, але що-ж у тім такого злого, що за те аж із бурси виганяють? — запитав я.
— А вже-ж мусить бути щось зле, — відповів Михась троха заклопотаний моїм питанєм, — коли їх вигнали. У нас їх було чотири, то з ними цїла геца була. Вся бурса на кождім кроцї кричала за ними: „Парібки! Базїканнячко“. А що збитків робили їм раз у раз, то не раз аж тріскати було зо сміху Але все те було би ще нїчого. Та ось раз господин надзиратель зловив одного з них, як читав якогось Шевченка. Зараз у всїх чотирьох зроблено ревізії і познаходжено у них такі страшні та безбожні книжки. що господин надзиратель навіть показати нам їх не хотів. І за те їх зараз прогнали.
Слухаючи сего оповіданя я й вухам своїм вірити не хотїв. Як то, то так низько стоїть тут іще почутє народньої свідомости! Ми в Дрогобичи кінчили ґімназію, та не знали нїяких заборон. Многі з нас попрочитували все, що було доступне з Шевченка, Основяненка, Кулїша, Костомарова та инших українських письменників, і нїкому зі шкільних учителїв і на думку не приходило робити за те якісь нагінки на учеників. Яке-ж вихованє мусить бути тут, які надзирателї, які провідники тої молодїжи, коли вважають відповідним держати її в такій дитячій невідомости, а ще до того так деморалїзувати її дитячі чутя!
Тим часом ми війшли вже до будинку „Народного Дому“ і через тїсне, брудне та старими паками та бочками завалене подвірє пішли на корідор, де власне з книжками в руках купками ходили бурсаки. Здалека вже чути було глухий гук, що виходив немов із величезного вулия; се будучі „підпори Руси“ тарабанили латинські конюґації, толкованя з Лївія, або подіктовані паном професором поясненя до „Hermann und Dorothea“. Та не вважаючи на таке наукове занятє на всїх тих лицях надутих, знеохочених та поважних виступав вираз сердечної глупоти, безмиcности та тупої впертости; так і видно було, що та наука для них мука, панщина, видумана тілько на те, аби давати їм зовсїм непотрібну роботу.
Та коли ми війшли поміж них, сцена змінила ся троха. Більша часть бурсаків відірвала очи від книжок і почала придивляти ся менї. Невеликий гурток Михасевих товаришів обступив нас, слухав нашої розмови, а дехто з них додавав деколи свої уваги або вибухав голосним сміхом. Не тямлю вже, про що ми розмовляли з Михасем стоячи біля вікна. У мене під пахою була книжка Дарвіна „Про походженє родів“, недавно перед тим видана в польськім перекладї.
Заговоривши ся я положив книжку на примурок. По хвили почув я за собою голосний окрик:
— Тьфу!
Обертаю ся здивований і бачу, як один зі старших бурсаків розгорнув мою книжку і побачивши її титул зараз дав вираз свойому обуреню. В тій хвили кілька инших заглянули також до книжки, одні з виразом цїкавости, инші з огидою або острахом.
— Що ти, що ти? — звернули ся вони до Михася, — як ти смієш приставати з таким чоловіком?
— Та се якийсь безбожник! — гукнуло довкола мене кілька голосів.
— Дарвінїст!
— Нїгілїст!
— Anathema sit! — побожно складаючи руки на груди, з журливим виразом на лицї сказав той бурсак, що перший заглянув до книжки, і віддалив ся.
Голоси обуреня та не дуже приємні уваги розлягали ся в повітрі і мов бомби сипали ся на мою голову. На цїлім корідорі зчинив ся великий гамір та гук, почули ся свистаня, немов би цїлій бурсї грозила якась страшна небезпека. Серед тої наглої та несподїваної хуртовини я стояв як осуджений, не знаючи, що почати. З заклопотаним виразом я глянув на Михася, але він відступив від мене, лице його троха поблїдло, хоч усе ще всміхало ся якось машинально та несвідомо. І кілька малих бурсаків прибігло з другого кінця корідора, аби побачити страшного дарвіністу, а подививши ся на мене, перехрестили ся і пішли назад до своїх кутів. У мене крутило ся в голові, і з дива я не міг сказати анї слова.
Та поки ще я здужав прийти до себе, став ся инший, не менше дивний припадок. Крик на корідорі викликав із канцелярії господина надзирателя. Господин надзиратель, чоловік низький, грубий, чорновидий, зі скляними, тупо спокійними очима і з лицем на пів монгольським, на пів малпячим, в одній хвили своєю появою кинув загальний перестрах на бурсаків.
Усї затихли, а найзавзятїйші крикуни стояли тепер покірно мов телята.
— Что-ж такоє? — поважно та енерґічно промовив господин надзиратель — Лїновствуєте себі?
Гробова мовчанка на цїлім корідорі.
— Ну, ну, не лїновствуйте! — озвав ся надзиратель, видимо вдоволений тою нїмою покорою свойого молодого стада, — Не лїновствуйте! Нинї ради праздника на обід будет колбаса.
І сказавши се вернув назад до свойого santissimum.
— Гурра, многая лїта, гурра! — закричали врадувані бурсаки. — Колбаса, колбаса на обід! Мов буря полетїла радісна вість по всїм корідорі. Залюбки повтаряли її всї, почавши від великих осьмиклясників аж до малих колодачиків, що по кутах тарабанили: „alauda, alaudae, alauda“. І не чекаючи вже довше, юрбою кинули ся всї в низ, де була їдальня бурси, аби прибути туди як найскорше і урвати як найбільший шматок. З иншими побіг також Михась, рад очевидно, що позбув ся мойого товариства. Маґічне слово „колбаса“ доконало в одній хвили величезного перевороту в настрою тих многонадїйних юнаків.
Лишивши ся сам на корідорі, я по неволї почав міркувати, відки в тих молодих людий, на вид зовсїм не зморених голодом, бере ся такий звірячий апетит? Розумієть ся, я не МІГ доміркувати ся нїчого. „Колбаса, колбаса на обід!“ — ті слова раз у раз лунали в моїй душі та мішали ся з моїми думками. І та „колбаса“ до сего дня нерозривно зросла ся в моїй памяти з понятєм „молодої, бурсацької Руси".
Від тої першої стрічі я вже нїколи не бачив ся з Михасем, і правду кажучи, навіть відійшла менї охота бачити ся з ним. Аж по кількох роках, коли у Львові почали ся арештованя за соціялїзм і коли я за підозрінє в тім-же злочинї попав під суд, перед судовою розправою переглядаючи папери нагромаджені вступним слїдством, я між иншими знайшов також невеличке донесенє, в котрім було сказано, що я ще в осени 1875 р. „про́бував автора того донесеня та инших бурсаків намовляти до революційних конспірацій і згадував при них про Дарвіна“. Під тим донесенєм був підпис: „Михайло З., слухач св. теольоґії“.
Друковано в польскім оріґіналї в тижневнику „Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny“, видаванім у Львові, в р. 1878, т. VII, ч. 57, виданім д. 29. вересня, ст. 324—326. Переклад писано в днях 10-13 грудня 1912.
04.09.1913