Було близько півночи. Широкими смугами лило ся світло з вікон Д—ської резіденції, — мельодійними переливами роздавали ся з середини звуки фортепяна. Лагідне світло, відбиваючи ся від білого, морозом розіскреного снїгу, мигає далеко з високого сугорба, мов зірниця на сходї. Далеко понад селом лунають звуки музики та співів, перериваючи мертву, безконечну тишу сїльської зимової ночи.
— Ов, довго щось балюють ся панотчикові гостї! — говорить півсонний селянин, близький сусїд панотця, виглядаючи з сїний на обійстє. — Га, як їм не балювати ся, коли є при чім і зза чого, не то, що ось у мене! Гей, Боже! Боже! — зітхнув важко, засунув двері деревляним засувом, і вернув до тісної, бідної світлицї.
Каганець ледво блимав на печи, а на постели лежала-догарала молода ще жінка. Її лице, недавно ще свіже та цвитуче. протягла і зіссала тяжка недуга, очи блищали, але горячковим огнем, а буйне, золотисте волосє спадало без ладу на груди і на брудну пішву подушки, Груди з трудом високо піднимали ся, в горлї пересохло і хрипіло, а все тїло час від часу дрожало судорожно з болю та холоду.
— Максиме! — відізвала ся хора з тиха.
Максим став коло неї нїмий із заломаними руками.
— Що то за музика ?
— Гостї у попа! — відповів понуро Максим,
— А! — зітхнула вона важко, немов пригадуючи собі, що з нею та де вона...
— Подай води, Максиме ! В грудях щось пече, — ох, як дуже пече!...
Максим мовчки пішов за водою, а вона стогнучи силувала ся лягти вигіднійше на твердій постели, що давила до кости наболїле тїло, силувала ся та надармо.
А тим часом на попівщинї гучно, весело, живо йде забава. Старші панотчики засїли в невеличкій світлицї до тарока, а побіч них, на малім столику бутельки вина, два збани пива, таца зі склянками та кілька пачок тютюну та циґар. Крім картяної, обовязкової, йде між ними ще й друга бесїда — про що? Ну, звісна річ, про високу полїтику, про війну та мудру тактику Росії, про етимольоґію та фонетику, про Українцїв та соціялїзм. Усе мішаєть ся, пересипаєть ся жартами, критикуєть ся спокійно, без жару, без горячки, як слїдує старшим особам. Питаня, котрі для инших становлять підстави житя, кровні завданя, а то й принуку до крівавої жертви, — тут вони тілько спосіб для приємнїйшого прогнаня часу, для диспут, перемішаних з товстими дотепами та цинїчними замітками. Усе, як слїдує старшим особам!...
У сусїдній світлицї, просторій та ясно освіченій, зібрала ся молодїж. Співи, музика, танцї, сріблистий сміх, тихі шепти та сміло виголошувані комплїменти несуть ся відтам пестрою рікою, наповнюють весь дім празничним, веселим гамором, надають йому подобу улия, до котрого що-йно впущено молодого роя. Але помимо того, на вид так веселого й щасливого образу, тут веде ся війна — безконечна, завзята, ріжновидна, хто знає, чи не тяжша, як тамта на Балканах. Правда, кров тут не ллєть ся, стогнаня анї крику не чути, ран не завдають, ну, але й без тої поганої декорації війна можлива. О, так, тут війна тяжша, бо тут одні других старають ся, не зранити, не забити, а конечно живцем узяти в неволю. До тої цїли мусять тут служити і очи і уста і руки і груди снїжно-білі і талїя, і фразура і вуса і рухи і всї, всї дари природи і штуки! До тої цїли кожде тут вибирає инші, способи, инші атаки та маневри, виступає до бою то відкрито, то тайно, уживає до нього то сего, то того оружя після вільного вибору, бо прецїнь усї тут — вільні люди ! І помічники тут-же Сей чує за плечима сильну підпору вітцевих звязків і протекцій — тамта вітцевих книжочок щадничих, инша — власної краси, ще инша — лїпшого від инших образованя! Усе тут на показ, усе прикрашене, оздоблене, підладжене до бою, у всякого одна цїль: узяти противника або противницю в неволю. Словом, усе, як слїдує у вільних людий!...
На раз музика втихла, танцї, шепти, сміхи та співи перестали, із сусїднїх світлиць повходили старші панотчики і старші панї. Пань було небогато, та й то більша їх часть сидїла серед молодїжи, маскуючи або підкріпляючи атаки та „маневри“ своїх „малих“, і всї стали широким кругом на серединї світлицї. На раз серед того круга появила ся висока, горда стать отця Ілії, господаря дому. Його довге, чорне волосє було сміливо закинене в зад; довга, нова реверенда лежала на нїм як вилита, а чорні, бистрі очи і орлячий ніс показували чоловіка, що любить розказувати і не терпить супротивленя. О. Ілія був удовець, бездїтний, і славив ся на всю околицю першим патріотом, підпорою Руси. Імя його часто появляло ся в „Словѣ“ під списом жертв, котрі збирав і надсилав, чи то на „вторую городскую церковъ“ чи на бурсу при „Народномъ Домѣ“, чи на „одновленіе церкви св. Юра“, чи загалом на инші „благородныи" цїли. Всякий, їдучи до него в гостину, — а гостий спрошував о. Ілія частенько і гостив добре, бо було з чого — знав, що конечно прийдеть ся щось „пожертвувати“, і відкладав осібно ґульдена, як на податок. Як кождий щиро-рутенський патріот відказував („уїдав“ — говорили трівіяльно сусїди) о. Ілія на Ляхів, хоч, розумієть ся, не мав з ними близших зносин, а польського „народа“ зовсїм не знав; радував ся, що мудрі правителї, европейські розбили Польщу, що Росія так розумно і систематично відбирає. їм їх давнї фантазії, і нарікав, що Австрія, не знати за що, дала їм так богато волї. Загалом придержував ся о. Ілія полїтичних і лїтературних ідей „Слова“, і де міг, старав ся о прибільшенє передплатників тої ґазети.
Всї гостї цїкаві, з якою цїлею виїде нинї о. Ілія, і кождий сягнув до кишенї, аби добути на перед відложеного ґульдена. О Ілія заждав хвильку, поки всї не втихли, озирнув ся, кашельнув, і зачав різким, здоровим голосом:
— Сусїди мої чесні, гостї дорогі! Бог свідок, як милий менї нинїшнїй вечір, як тїшу ся тим, що можу бачити в своїм домі стілько щирих і гарних дїтий святої Руси! Але-ж підчас утїхи і охоти не треба нїколи забувати тої нашої спільної, святої матери, котра особливо тепер тяжко стогне і знемагає під напором неприязних елєментів!...
— Браво, браво! — закричали грубими голосами деякі старші панотчики, котрим усе найлїпше подобаєть ся така фраза, що найменше має значіня, а найбільше гучних слів.
— Ви знаєте, — говорив знов о Ілія по хвилевій перерві, — як тяжкі часи прийшли тепер на нашу народність, як наші відвічні вороги Ляхи і тепер працюють на загубу руськости і як удало ся їм усїлякими хитрощами підійти часть нашої молодїжи, що забувши свої святї обовязки чепила ся якихось пагубних, заграничних ідей, і враз із ворогами працює над загладою руського імени!
— Е, молодики, недоварені студенти! — закричали деякі з панотчиків.
— Кождому по конві холодної води на голову! — гукнув один.
— Ого, перебула наша Русь не такі біди, і тоту перебуде! — додав поважно найстарший, який тою фразою збував усе, чого не розумів і над чим не міг подумати.
— Так, — підхопив о. Ілія, — то золоте слово і свята правда! Але вам, вірним дїтям нашої вітчини, треба старати ся, що мож і як мож допомагати матери, допомагати тим, що воюють за її добро і славу, що поборюють її явних і скритих ворогів усякими способами!
— Так, так! — загули гостї, хоч нїхто ще не міг угадати, куди нацїлив ся о. Ілія з таким. вступом.
— Таким рицарем без страху та догани, таким борцем добрим за нашу Русь являєть ся ґазета „Слово“ та його світлий редактор Отже я вношу, аби при нинїшнїй нагодї зробити складку для підпоможеня того єдиного рицаря. Буде се мала лепта, але на добре дїло ужита. Я перший жертвую на ту цїль 10 зол., а хто схоче і своїм датком причинити ся, най впише своє імя на сей лист паперу, а зараз завтра вишлемо складку і підписи до Львова.
— Браво, браво! — загули панотчики і поперли о. Ілїю до стола, де лежав уже лист пап'еру побіч бляшаної, в цвіти мальованої таци. На папері на самім версї було написано великими буквами: „Вь пользу редакціи „Слова“ жертвы собраныи отцомъ Иліею вь Д... О. Илія — 10 зр.“ Під о. Ілією підписували ся инші, а на тацу почали сипати ся ґульдени та дрібняки. Всї ті гроші носили на собі слїди поту, немитих, важких, грубих рук, а не один такий папір, бачилось, досить у долонї здавити, аби покапала з нього горяча людська кров, аби роздали ся з нього стогнаня та зітханя тисячів нещасних, замучених, що з тими ґульденами та дрібняками по частцї житя і серця свого уткнули в жменю панотчикови. А завтра ті кроваві, потом і сльозами напоєні ґульдени та дрібняки підуть на руки „благородних“ редакторів та „издателїв-патріотів", котрі своєю чергою порозкидають їх любенько по шинках, каварнях і инших, неменше, як самі вони „благородних“ місцях!...
По сплаченю контрибуції у всїх гостий мов гора з плечий зсунула ся Панотчики вернули до тарока, молодїж до танцю, старші дами до розмови про торічнїй снїг, — одним словом, усе знов пішло звичайним ладом, а з хвилевого патріотичного пожару навіть іскорки, навіть попелу не лишило ся...
Була девята година з-рана, коли скінчила ся забава, а гостї дрімаючи та протираючи сонні очи роз’їхали ся. О. Ілія не лягав усю ніч нї на волосок, але його патріотизм не дозволяв йому й тепер заснути, поки не напише листу до пана редактора „Слова“ і не відішле йому зібраних учора гроший. Він засукав рукави, протер очи, що непослушно раз-у-раз злипали ся, розмахнув руками, аби надати їм більше сили, і взявши за перо почав писати лист. Але липли очи і рука відмовляла йому що раз голоснїйше послуху. Замісь „Благородный“ написав „Брагородный", а замісь „Редакторъ“ — „Ледакторъ“, а побачивши на раз обі помилки, розлютив ся і роздер папір. В тій хвилї роздало ся за дверми в сїнях шурканє чобіт о підлогу — знак, що хтось із села прийшов до єґомостя.
— Хто там ? — крикнув гнївно о. Ілія, маркітний. що „мара якась темлює тими хлопами тепер, коли у нього часу нема!“
Двері з-вільна отворили ся, і несміло всунула ся до світлицї блїда, вимарнїла стать Максима.
— Слава Сусу Христу! — сказав він з низким поклоном.
— А чого там ? Чого тобі так рано? — запитав панотець
— А. прошу єґомостя — жінка вмерла.
— Так? Ну, і що-ж?
Та я прийшов — що єґомость схотять, щоби грішне тїло поховати?...
— А, небоже, — відповів о. Ілія встаючи, — та-бо вона несповідана вмерла! Що то за порядок ?
— Та... якось так, прошу єґомостя, відвело ся. Я сам... I тут піди, і там, — і сего доглянь,і того допантруй, і коло слабої день і ніч...
— Е, гореми-тереми, не було коли! А до коршми і на торг і всюди, то було коли, лиш до сповіди нї! А тепер, небоже, тринацять паперків не мине тебе!
Максим пошкробав ся по голові і зачав просити ся, відмовляти, що-дї небіжка й так слабуючи винищила його до нитки, що не раз і на сіль не стає, що прийде ся й так зазичити ся в Жида на похорони.
— А менї що до того? — відрубав, о Ілія. — Про мене зич, відки хочеш, — моє мусить бути!
Не знаю, чи в житю селянина, і так повнім нужди, пониженя та деморалїзуючих впливів, бувають хвилї тяжщі, більще понижаючі та деморалїзуючі, як коли приходить ся йому, з болем і жалем на душі в найбільшім нещастю, яким буває страта дорогої людини, торгувати ся як за худобину, з чоловіком просвіченим, котрий свою дїяльність цїнить, як йому забагне ся. Нема певної тарифи, яка усталювала би плату за церковні треби (приймаючи вже навіть те, що церковні треби мають бути плачені!), а як і є, то селянинови незвісна. На людські чутя, що в серцї селянина так само глубокі, як і в серцях просвічених людий, при таких торгах ваги не покладаєть ся. У тих людий, що самі проповідують відреченє від роскошив світа, нема і краплини стиду, витягати руку по послїдний, крівавий гріш народа, витягати так різко, гордо, зухвало! I ще по тому моралїсти та панотчики говорять та кричать про зіпсутє, здеморалїзованє та недостачу людської гідности в народї! Перестаньте, „благородні панове“, уперед самі вбивати та здавлювати в тім народї кождий зарід, кожду іскру людскої самостійности, характеру й думки, перестаньте деморалїзувати його власними прикладами, власним житєм та науками, пізнайте раз і в нїм брата рівного собі, пізнайте його житє й потреби, подайте йому щиру, не брудну та користолюбну руку, а побачите тодї, що народ наш не такий звір, яким його показуєте, і що коли хто завинив при його зіпсованю, то певно найбільше ви самі!
Довгий час тревав торг. О. Ілія лютив ся і кричав, що хлоп, то худоба, котра перед усїм потребує доброго бука, що кожде його слово — брехня і неправда, і що хиба на огни признає ся до правди. В кінцї таки стало на його. Максимови духу не стало сперечати ся з панотцем, і зітхаючи пристав на жаданє о. Ілії. По відходї Максима панотець тілько сплюнув і проворкотав:
— Тьфу до чорта з хамами! Хвилї спокою чоловік не має!
І облекшивши серце таким словом, засїв о. Ілія знов до писаня. Бесїда з Максимом і холодний поранок протверезили його. Прилагодив другий лист, і по хвилї намислу швидко забігало перо по папері, а лице о. Ілії роз’яснило ся, просвітлїло від припливу патріотичного чутя, котре в тій хвилї виливав на папір. Крізь хмари продерло ся сонце і скісним, світляним стовпом лягло поперек світлицї, але до сидячого не доходило світло. У сусїднїм покою чути було стук і шелест служницї, що запрятувала по вчорашнїй гостинї, а крізь отворені двері бачив там о. Ілія тілько стоячий насупроти фортепян з розкиданими на нїм нотами.
А в хатї Максима в тім часї сумно, понуро, мов у гробі. Небіжку вже обмили і нарядили на лаві Кілька старих баб тихо-тихо крутить ся по хатї прибираючи, та порядкуючи, а Максим з заломаними руками, нїмий, блїдий і згорблений стоїть у ніг тої, що мала бути його товаришкою і помічницею в недоли житя, а тепер стала тілько зайвим, важким тягаром. Нїхто не промовляє до нього, не потїшає, не розраджує. Сам він стоїть у своїм горю, — хто знає, може думає про те, відки тут узяти гроший на похорони? Звісно, прозаічна душа!
Але горячий, голосний патріотизм зі своїми великими абстрактами не бачить. і не хоче бачити, тої дрібної щоденної прози!...
Друковано у перве в часописї „Громадськиј Друг“ 1878, ч. 1, ст. 1—6.
03.09.1913