Манїпулянтка (1906)

I.

 

Целя збудила ся рано, пункт о пів до семої.

 

Збудила ся з привички. Що другий день у неї передполуденна служба на почтї, де вона служить експедиторкою. Передполуденна служба починає ся о семій і треває до другої по полудни. Целя, совісна і точна в сповнюваню своїх обовязків, як загалом усї женщини допущені до якої будь публичної служби привикла від давна будити ся о пів до семої, чи того треба, чи нї, і нї за що в сьвітї вже опісля не може заснути.

 

Хвилю вдивлювала ся своїми великими, чорними очима в напротивну стїну, закрашену синявими арабесками по сїрому тлї. Посеред стїни висїло велике зеркало, а по обох боках його широкої, золоченої рами видно було дві ґрупи Фотоґрафій у різьблених, деревляних рамочках. Представляли вони її товаришок зі школи і з почтової служби. Целині очи досить довго зупинили ся на тих фотоґрафіях, хоч рисів лиць на них не можна було розпізнати; в покоїку стояв легкий сутїнок, бо одиноке вікно, що виходило на вулицю, заслонене було деревляною ролєтою.

 

— Котра то там година ? — шепнула Целя і простягши руку взяла з круглого столика, що стояв тутже в головах у неї, малесенький, золотий кишеньковий годинник. Хоча з досьвіду знала, що будить ся все о тій самій порі, але сама собі не довіряла.

 

— Пів до семої! — сказала. — А менї здавало ся, що я сьогодня заспала. Правда, нинї рано служби не маю, ну, але потурати собі не треба. Засплю нинї, то засплю й завтра і спізню ся на службу!

 

Так міркуючи підвела голову і сїла на ліжку. Була тілько в сорочцї, що обшита в горі коронкою і зіпята на раменах, ослонювала її груди і плечі, лишаючи голими гарні, мов із слонової кости виточені рамена і шию. На дворі був теплий маєвий поранок. Лагідним рожевим проблиском просьвічувало сонце крізь спущену ролєту до покоїка молодої дївчини, наповнюючи його теплом і запахом весни, що мішав ся з запахом кольонської води, яка стояла в фляконику на тоалетцї, і резеди, що цвила в великім вазонї на вікнї. Целя якийсь час сидїла немов забувши ся. Любо їй дихати тим теплим повітрєм, насиченим пахощами, любо тонути в тім півсумерку, що лагодить усї обриси й блиски, спочивати в тій тиші зрідка перериваній торохтїнєм колїс по вулицї або гуком далекої військової музики, що виграє марш десь на третїй вулицї.

 

Але забутє трівало не довго. Целя отряслась із нього, стрепенула своєю головкою з коротко обстриженим, мягким як шовк попелястим волосєм, надїла панчохи і пантофельки власної роботи і прудко зіскочила з ліжка. Чула себе здоровою, сьвіжою, молодою. Сон покріпив її; все, що було прикре або неприємне вчора, передучора і в цїлій минувшинї, тепер немов не істнувало для неї. Думка її, півсонна ще, спочиває зі стуленими крильцями і не вибігає по за пороги тої сьвітлички, не заглядає в будущину. Що там будущина! Що там минувшина! Якось то воно все буде! Целя почуває в тій хвилї тілько одну приємність, яку їй чинить правильне битє власної крови, тепло власного тїла, мягкий дотик власної шкіри, почутє здоровля, сили і сьвіжости власних мускулів. Зазирнула до зеркала, моргнула жартовливо до свого образа і засьміяла ся сердечно, показуючи два ряди білих, рівних і дрібних зубків з поза нїжних, рожевих губ.

 

За хвилинку вже була вбрана в легку перкалеву спідничку і білий неґлїжик. Натомісь умиванє заняло їй більше часу. Вода стояла готова у великій скляній умивальници ще від учорашнього вечера, і Целя з правдивою роскішю нуряла в нїй свої руки, мила лице, шию і рамена мягкою губкою, обтріпуючи мов горобчик грубі краплї, що нависали їй на довгих рісницях або з шиї котили ся в низ на груди. Була се найбільша приємність її ранїшньої туалєти, упрощеної о скілько можна з огляду на службові обовязки, приємність тим більша, що Целя могла в повнї зазнавати її тілько що другий день, коли мала пополуденну службу. В часї передполуденної служби треба було спішити ся.

 

Умивши ся і обтерши ручником, Целя перед зеркалом розчесала волосє, роздїлюючи його над чолом на дві рівні части, а відтак за кілька мінут скінчила зовсїм свою туалєту, спокійно, систематично і без нічиєї послуги. Хвилю стояла випростувана посеред сьвітлички, широко розвела руки, відтак зчепила їх по над головою і спускаючи в низ, злегка хруснула пальцями. Потім підійшла до вікна і злегка потягнувши за шнурок піднесла ролєту. Золотою хвилею бухнуло соняшне сьвітло до сьвітлички, заливаючи її ослїпляючим блиском. Прислонивши очи лївою долонею, Целя упоєна тим блиском, тим теплом, тою фізичною роскішю житя, весни і молодости, всьміхнута і румяна поклонила ся на схід сонця і кликнула своїм звучним голосом:

 

— А! Якже там гарно! Добрий день, сонце! Добрий день, весно! Добрий день, небо блакитне!

 

  

II.

 

А з ким то паннунця так розмовляють? — почув ся нараз від дверий голос старої служницї, що війшла, щоб попрятати в Целиній сьвітличцї.

 

— Моя Осипова — сказала Целя не відповідаючи на се питанє, — може би час уже снїданє дістати?

 

— А то що собі паннунця думають? — скрикнула добродушно Осипова. — Аджеж нинї паннунця до служби не йдуть і разом з панством снїдають. А панство ще сплять. Хиба де за годину снїданє буде. Я ще навіть огонь не розклала анї каву не змолола.

 

— А, правда! — сказала Целя і її голос затремтїв легким розчарованєм. — Треба чекати.

 

На столику лежала до половини прочитана книжка, перед тижнем узята з випозичальнї. Целя була не дуже то пильна читателька книжок, але в таких хвилях як отся, коли треба було чекати з півтори години, вийти нїкуди не можна, анї розмовляти нема з ким, книжка була її однокою розривкою. От і сїла край вікна, з того боку, куди не било сьвітло, і почала читати за той час, поки Осипова стелила постїль і прятала в сьвітлицї. Та мабуть книжка була не дуже займаюча, бо не дочитавши навіть і одної сторони Целя відложила її на бік, попідливала свої квітки, позмітала пил із столика, з пари крісел і з більшого стола, а далї з зеркала, з фотоґрафій і з вікна. Крутячи ся по своїй сьвітличцї трібувала стиха забренїти якусь пісеньку, але пісенька швидко урвала ся, а на чолї дївчини набігла хмарка.

 

— Коли-ж бо менї то не чинить приємности снїдати з панством! — сказала нараз, гордо підносячи голову до гори, немов відповідаючи на якесь наклонюванє. — Коли-ж бо я не хочу слухати дурного балаканя пана Темницького анї бути метою огнестрільних поглядів панича Темницького! Адже-ж я не обовязана підлягати їм! Адже-ж я плачу їм за харч і за хату! Адже-ж не з ласки вони держать мене!

 

Уся її фіґурка тремтїла зі зворушеня на саму згадку про товаришів спільних снїдань. Молоде чоло поморщило ся, очи стратили свій погідний, соняшний блиск, а довкола уст зарисувала ся якась складина болю і гіркости, якої перед хвилею нїхто би там не був дослїдив.

 

Целя були сирота без батька і без матери. Старий дїдусь посилав її до школи, а пізнїйше через якихось знайомих виробив їй місце на почтї (без протекциї навіть такого мізерного місця дістати годї!), де здавши приписаний екзамен була принята за манїпулянтку. Більше старенький не міг для неї зробити, та й за те, що зробив, Целя благословить його память. Пенсія експедиторки — 35 ґульденів місячно — вистарчає на скромне удержанє; лєкциї музики на фортепянї і французької мови, котрі в свобідних хвилях дає двом донечкам властителя каменицї, вистарчають їй на вбранє і инші приємности житя. В перспективі перед нею рисує ся по кількох або кільканацятьох лїтах служби самостійний почтовий уряд десь на провінциї, маленький домик з маленьким огородцем у малім місточку, квітки перед вікнами, стара служниця в кухни і тиха самітна сьвітличка. Панна Целїна, що правда, рідко забігає думкою в таку далеку будущину, але завсїгди, коли їй се притрапить ся, починає чогось зітхати — чи то з туги до такої іділлїчної картини, чи з полусьвідомого почутя, що не вважаючи на свою іділлїчність ся картина криє в собі якусь порожнечу, якісь темні безоднї.

 

По смерти дїдуся Целя перейшла жити до пана Темницького. Пан Темницький був то приятель небіжчика дїдуся і при смертельній постели обіцяв йому, що буде опікувати ся бідною, одинокою сиротою. Пан Темницький, то був пенсіонований урядник невисокої ранґи, числив 68 лїт, мав жінку о пять лїт від себе старшу і глуху як пень, і одного сина, що скінчив у Віднї медицину і практикував при тамошнїй клїнїцї. Пан Темницький був то, що називає ся „веселий дїдусь“: лисий, з великими вусами і мохнатими бровами, мав румяні щоки, мяснисті губи завсїгди зложені до усьміху, малі і товщем запливаючі очка і здорові зуби, і виглядав при своїй жінцї як її син, молодший від неї що найменше о 20 лїт. Жив із своєї пенсії, скромно а акуратно, не служив нїде і нїчим не займав ся. Весь день сидїв у своїм кабінетї, курив люльку і читав ґазети, а вечером ішов до касина, відки вертав перед десятою, аби не платити „шпери“. В касинї, тобто в товаристві своїх ровесників славив ся як сьміхованець і фацеціонїст, що не вважаючи на семий десяток лїт доси не позбув ся охоти до авантурок, або, як він сам говорив, до „маленьких зворушень“. А дома, коли сидїв за столом при снїданю або обідї і весь час свобідний від жованя заповнював своїм балаканєм, лагідним, монотонним і усипляючим, був подібний до гладкого кота, що роскішно муркотячи пасе очима якийсь лакомий кусник, але не хоче перед часом трудити ся хапати його, бо добре знає, що коли прийде відповідна нагода, то лакомий кусник сам упаде в його аксамітні лапки.

 

Пів року вже жила Целя у панства Темницьких, день у день слухаючи монотонного воркотаня пана Темницького і поглядаючи на його двозначні усьміхи. З разу забавляла її гутірка того пана, але опісля знудила монотонність і обмежений кругозір його думок. Вона трібувала з ним сперечати ся, але се оказало ся неможливим; усї її слова він приймав з добродушним усьміхом, мов бриканя малої, пещеної дитини. Та що пан Темницький нїколи не виходив із границь добродушної жартливости і не позволяв собі нїчого, що би ображало приличність, то Целя чула себе при ньому супокійною. Хоронила її також жалоба, яку носила по смерти дїдуся і яка по части накладала пута й пану Темницькому. Але отсе перед кількома тижнями прибув із Відня молодий Темницький, лїкар, і відразу внїс із собою до того тихого гнїзда якийсь острий, задушливий дух, що від першої хвилї проняв Целю якоюсь трівогою, почав стискати її груди якимось невиясненим прочутєм остраху і небезпеки.

 

Доктор Темницький був високий, плечистий, сильно збудований мужчина, з правильними обрисами лиця, з буйним, темним заростом. Рухи його були повільні і поважні, голос баритоновий, трошечка хриповатий, погляд холодний і немов наскрізь пронизуючий. З кождого руху, з кождого слова його було видно, що сей чоловік має дуже високе розумінє про свою вартість, що вміє панувати над собою, але заразом уміє і любить панувати над иншими і привик поборювати всякі трудности, що стоять на завадї його замислам. Ворог усякого сентименталїзму, він поглядав на сьвіт холодним оком анатома і віддавна; привик судити всїх і вся тілько з погляду свого улюбленого „я“. Ворог дотепу і жартів, один тілько зворот виголошував з певним відтїнком юмору, а був то жидівський зворот „wus tojgt mir dus?“ (на що менї се придасть ся?). Був се його оклик, невідступна мірка, яку прикладав до кождої нової річи, щоб оцїнити її вартість. Одним словом, був се чоловік наскрізь „позитивний“ і реальний. Хоч мав напевно не більше трицяти лїт, то про те здавало ся, що у нього не було нїколи тої „шумної“ молодости, що він нїколи не віддавав ся нїяким іллюзіям, не знав що то запал і ентузіязм, що цїле його житє було рівною, простою лїнїєю, без збочень, скоків і закрутів, без надмірних напружень, але і без слабостий і знесиля. Як у добрій машинї, так і в нього все, здавало ся, було обраховане, зважене і з гори зведене до певної рівноваги.

 

Перша його стріча з Целїною була дуже холодна і шабльонова. Старий пан Темницький запрезентував їй свого сина, той їй уклонив ся, Целя відклонила ся, пан доктор буркнув „Дуже менї приємно“ і зараз відвернув ся, кінчачи своє перерване оповіданє про якийсь клїнїчний випадок. Але по хвили, коли побачив, що Целя пильно придивляла ся йому, сказав тим сам самим спокійним і поважним голосом:

 

— Мушу вам, татку, показати фотоґрафію моєї нареченої.

 

Батько аж уста розчинив і очи витріщив, бо нї про яку наречену свого сина нїчогісїнько не чув. Але син з непохитним супокоєм говорив дальше, скоса поглядаючи на Целю:

 

— Дочка прімарія головного віденського шпиталю, одиначка і спадкоємниця величезної каменицї на Ґрабенї. Заручини відбули ся ще в мясопусти. Я не писав вам про се нїчого, бо хотїв зробити вам несподївавку.

 

Та не вважаючи на се виясненє батько не переставав глядїти на сина як на дивогляд, з зачудуванєм і недовірєм. Глуха панї Темницька, що не чула розмови, бачила тілько, що „татко“ забув при росіл, і торкнувши його рукою за локоть, сказала гробовим голосом:

 

— Татку, росіл вистине!

 

Тимчасом доктор, що при столї сидів насупротив Целїни, звернув си до неї з кількома зовсїм байдужними запитами, на які дївчина відповіла коротко, майже не підводячи очий від тареля. А коли обід скінчив ся і Целя сквапно відійшла до своєї служби, пан Темницький, що доси ледво міг усидїти з нетерплячки, звернув ся до сина.

 

— Бій ся Бога, Мільку! Що се за наречена, про яку ти згадував ?

 

— Наречена ? — відповів супокійно доктор. — Нїякої нареченої у мене нема.

 

— Ну, так я й думав. Але що-ж се ти за історії видумуєш ?

 

— Се для тої — і він мотнув головою в напрямі Целїниної сьвітлички. — Виджу, що вдивляє ся в мене, мов у веселку. Ну, а я люблю кожду річ від разу ставити ясно, реально. Нехай собі дитина на мій рахунок не робить нїякої іллюзії.

 

— Га, га, га! — засьміяв ся п. Темницький. — Але-ж то хитрий пан доктор! Що хитрий, то хитрий! При першій стрічі з панночкою зараз і остерігає її: здалека від мене ! Я заручений!

 

— А воно й найлїпше, — сказав поважно пан доктop. Нехай з гори знає, чого від мене може надїяти ся, а чого нї.

 

Бачить ся одначе, що й сам пан доктор не дуже добре знав, чого від нього можна надїяти ся, а чого нї. Кілька день він сидїв насупротив Целїни мало звертаючи на неї уваги, обмінюючи ся з нею ледво кількома байдужними фразами. Пізнїйше зробив ся ще маломовнїйшим, про свою наречену не згадував, але натомісь кілько разів Целя осьмілила ся підвести очи, все стрічала його холодний зір впертий в себе. Ще кілька день минуло — і в чорних, невеличких очах доктора доглянула Целя якісь искорки, що блимали нїби порохно серед пітьми і розтлївали ся що день то дужше. Було щось невідоме і зловіще в тих искорках, щось, що відбирало Целї апетит і морозило в нїй усякий порив радости. Коли доктор промовив до неї часом, то почувала легку дрож на всїм тїлї, хоч доси нїчогісїнько такого між ними не зайшло, що надавало би хоч тїнь оправданя тій її боязни.

 

Натомісь старий пан Темницький говорив тепер іще більше, нїж уперед, і своє балаканє майже виключно звертав до Целїни. Шпилькував еманципацию і еманципанток, хоч Целя нїколи не хотїла вдавати з себе еманципантку, вигрібав старосьвітські анекдоти про старих паннів, жартував з женщин-урядників, почтмайстринь і т. и. Остаточно Целя почала звільна догадувати ся, що все те балаканє не просте язикобитє, але до чогось воно йде, має якусь укриту цїль — яку, сього не могла доглупати ся. Чула тілько, що по вислуханю цїлогодинного гуторіня пана Темницького обхапує її якась утома, якесь обридженє до сьвіта і до житя, нехіть до працї і думаня. Тим то й не диво, що все те вкупі в короткім часї мусїло сприкрити їй спільні снїданя, обіди і проходи з панством Темницькими.

 

— Нї, не піду більше! — говорила вона тупаючи ногою в своїй сьвітличцї, але завсїгди в рішучій хвилї покидала її сила волї.

 

Була сама на сьвітї. Пан Темницький був одиноким другом її покійного дїдуся, який дав їй його за опікуна. От і не диво, що її дитяча душа до крайньої можности держала ся за ту останню нитку, що бодай сяк-так вязала її теперішнє з минулим. Покинути сю нитку, то значило віддати ся безповоротно хвилям житя, без провідника, без точки опори. Целя, хоч молода ще, 18-лїтня дївчина, все таки знала вже з власного сумного досьвіду і з неодного прикладу, що пускати ся на ті хвилї, то не жарт.

 

Але все-ж таки вони добрі люди, — вспокоювало її золоте її серце. — Нехай і так, що у них є свої хиби, але не моя річ судити їх. Зо мною вони чемні і добрі, то щож можу їм закинути? Нї, нї, дурна я з моєю нехітю, з моєю глупою трівогою! Нерозсудлива я, невдячна, от що!

 

І накартавши так свої власні нерви, вона знов ішла в товариство Темницьких, щоб із нього знов винести ту саму нїму трівогу, те саме знеохочене і зденервованє, що й уперед, тілько ще в більшій мірі.

 

 

III.

 

E, що там! — сказала Целя потрясаючи головкою і кидаючи ся то до вікна, то до зеркала, — дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!

 

Глянула на годинник, — пів до осьмої. Ще що найменше година до снїданя. Взяла книжку і трібувала читати далї, але й се не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск слїпив її очи. Щоденне семигодинне примусове сиджінє при почтовім бюрку було тяжкою панщиною для її молодого орґанїзму, що домагав ся руху і сьвіжого повітря, і для її живого темпераменту. А тепер іще сидїти в покою, мов миш у норі! Нї, се справдї гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєї сьвітлички, шукаючи очима, що би можна перенести, поставити на иншім місцї, або привести в порядок. Але нїчого такого не добачила.

 

В тій хвилї знов отворили ся двері її покою: війшла Осипова з карафкою сьвіжої води. Поставивши воду вона стала і з усьміхом почала вдивлювати ся в Целю.

 

— А ви чого так на мене дивите ся, як на ворону ? — кликнула Целя з жартовливим обуренєм.

 

— Бо маю рацію! — відказала Осипова всьміхаючись і моргаючи загадково. — А впрочім коли иншим вільно на паннунцю так дивити ся, то чому-ж би й Осиповій не мало бути вільно?

 

— Яким иншим?

 

— Кождому, хто тілько хоче. Адже-ж паннунця що день сїм годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скілько його воля, і паннунця не може йому сего заборонити.

 

Целя вся спалахнула румянцем.

 

— Фе, стидайте ся, Осипова! — скрикнула з невданою прикрістю в голосї. — І ви вже навчили ся від старого пана цьвікати менї в очи моєю службою! Що вам завадила моя служба, що мене сверлуєте вичислюючи її неприємности ? Чи думаєте, що я сама їх не почуваю ? Чи думаєте, що менї се мило? Але що-ж маю робити? Адже-ж мушу якось жити! А лїпше їсти свій хлїб, хоч гірко зароблений, нїж умирати з голоду, або...

 

Не докінчила. Сльози здавлювалп її горло. Відвернула ся до шафи і почала в нїй дуже пильно шукати чогось між понавішуваними сукнями.

 

— Але-ж прошу паннунцї! — скрикнула стара, не на жарт перелякавши ся сего вибуху, — що се паннунцї Бог дав! Я мала би насьміхати ся з паннунцї за те, що паннунця в цїсарській службі находить ся? Я, що від десяти лїт віку сама поневіряю ся по службах у найріжнїйших людий? Я мала би насьміхати ся з паннунцї, я, що так паннунцю люблю, як рідна мати? Най паннунця дадуть спокій і поглянуть радше, що я для паннунцї принесла!

 

— А що таке? — весело спитала Целя, забувши вже прикрість, якої дізнала перед хвилею.

 

Осипова видобула з за пазухи невеличку запечатану коверту, і не кажучи анї слова, з усьміхом і загадковим морганєм подала її Целїнї. На ковертї написане було тільки її імя і назва, та про те Целя знов запаленїла ся скинувши оком на адрес. Характер письма був їй відомий.

 

— А відки то Осипова дістала те письмо ?

 

— А се, прошу паннунцї, дав менї знайомий експрес. Хотїв іти до паннунцї, але я йому кажу: дайте, я сама занесу!

 

Коли би Целя була пильнїйше вдивила ся в лице старої жінки, то була би від разу догадала ся, що Осипова збрехала. Але Целя вдивлювала ся в лист, що його держала в руцї, очевидно вагуючи ся, що має з ним ізробити. Румянець на її лицї щез і воно поблїдло, рожеві губи стисли ся і в очицях блисло щось нїби гнїв, обуренє чи нетерплячка. Сказала вкінцї холодно і з досадою :

 

— Моя Осипова, прошу вас, нїколи не робіть менї того на будуще. Нїяких листів анї посилок до мене не приймайте. Хто що має до мене, нехай сам приходить, уже я буду знати, що йому відповісти.

 

Се сказавш відвернула ся і відійшла до вікна. Осипова добру ще хвилю стояла на місцї і хитала головою. Бідна жінка не знала, що властиво думати про свою паннунцю: чи одержанє листа було для неї приємне, чи неприємне, і о що властиво паннунцї ходить.

 

— Ну, але прецїнь лист узяла, не звернула менї! Се знак, що я ще нїчого такого дуже злого не зробила, — проворкотїла сердешна бабуся і відійшла до кухнї.

 

Але Целя стояла мовчки, одною рукою опираючись о раму вікна, а в другій держачи лист. Рука з листом тремтїла. В кінцї рука піднесла ся і енерґічно кинула лист на підлогу.

 

— Чого той дурень хоче від мене! — скрикнула з обуренєм. — Причепив ся мов пявка, лазить за мною як тїнь, і ще мене компромітує своїми дурацькими листами. От нещастє моє!

 

Груди її сильно хвилювали, очи блищали, гнїв був справдїшнїй. Але по хвилї Целя вспокоїла ся, охолола з першої досади, підняла лист і розтяла коверту ножицями. Виняла з неї лист, записаний від початку до кінця дрібними, немов судорожно в ріжні боки повикривлюваними буквами, і раз зирнувши на ті букви, на перший знак викрику, який їй у текстї кинув ся в очи, вибухла голосним, сріблистим сьміхом.

 

— Що за дурень! — сказала весело. — Навіть гнївати ся на нього серйозно не можна, хиба тілько сьміяти ся. Ану, прочитаю сей лист замісто ґазети! Мусить бути забавний як і попереднї.

 

І вигідно сївши на кріслї Целя розложила лист на столику і почала читати, від часу до часу перериваючи читанє своїми замітками, немов би розмовляла і передразнювала ся з його автором.

 

„Третїй раз уже осьмілюю ся писати до Вас, шановна Панї, хоч на два перші листи не одержав нїякої відповіди“.

 

— І не одержиш і на сей! Не надїй ся ! — вперто мотнувши головою сказала Целя.

 

„По тяжкій боротьбі з собою я таки зважив ся ще раз наприкрити ся Вам. Важність справи, для якої се чиню, нехай оправдає мою влїзливість“.

 

— Важність справи? Що там за важна справа така? Ха, ха, ха! Очевидно та сама, що й у перших листах: Ви панї — ангел, Ви покорили моє серце, без Вас не можу жити, і так далї без кінця. Але-ж прошу шановного пана, се все мене нїчогісїнько не обходить. Я без вас можу жити. Я про вас і чути і не хочу. Ви повинні раз уже сего догадати ся з мого погляду, з кождої моєї міни! Та ба, якже тут бажати, щоб той пан чого будь догадав ся! — додала з поганим виразом погорди на устах.

 

„Обдумавши поважно своє положенє і зібравши про Вас, Панї, деякі потрібні відомости —“

 

— Чи бачите його! — скрикнула Целя, — він про мене відомости збирає! Він шпіонить мою минувшину! Негідник !

 

— „я переконав ся, що зверхнїй вигляд не омилив мене, що полюбивши Вас від першого побаченя, я не змарнував свойого чутя для особи негідної того чутя. Я певнїсїнький, що коли-б Ви, Панї, згодили ся бути моєю, ми могли-б устроїти своє спільне житє гармонїйно і щасливо, о скілько щастє було би залежне від нас самих. Мої средства, хоч скромні, вистарчали би нам як резерва на чорну годину, а тимчасом ми заробляли би на хлїб чесною працею“.

 

— Чи бач його! Як то він усе собі уложив! Не такий дурний, як видає ся! — шепнула Целя, і хмарка задуми зависла на її чолї.

 

Вона вже знала з попереднїх листів того оріґінального конкурента, знала, що його средства, про які він згадував, се одержаний у спадку по батькови фільварочок з 30 морґами землї, положений десь недалеко Львова і випущений в аренду. Знала, що сам конкурент займає ся ґазетярством, і треба признати, що се власне була одна з головних причин її антіпатії до нього. Вона так богато наслухала ся непідхлїбних історіи про львівських ґазетярів, про їх цинїзм, нічні піятики, галабурди і т. и., що дрож пробігала її на думку — стати ся жінкою такого поганця. А при тім виглядав той конкурент зовсїм не особлпво. Целя, сама молода, здорова і вродлива, любила всюди красоту і ґрацію. А він хоч ще молодий, ходив згорблений і немов розломаний, мав лице широке, вистаючі вилицї, вид якийсь заляканий і непевний, блукаючий вираз очий, ніс розплющений і руде волосє. До того додати одїж звичайно стареньку і немов би не на нього шиту — от і портрет автора тих любовних листів, тої „долї“, що трафляла ся паннї Целїнї.

 

— Се кандидат на Кульпарків ! — мигнуло в душі у Целї, коли перший раз побачила його на почтї, як подавав лист. Влїплені в неї з виразом зацїкавленя і подиву сиві очи дивогляда справляли їй якийсь неспокій і заразом побуджували до сьміху. Від того часу він почав частїйше приходити на почту, впивати ся очима в кождий її рух і чатувати на вулицї, коли вона йшла на почту або вертала до дому. Але нїколи він не осьмілював ся промовити до неї. Ішов здалека, а як часом не міг обминути, щоб не зустрінути ся з нею лице в лице, то кланяв ся украдком і втїкав що духу, мов з яким краденим добром. По кількох місяцях таких нїмих зальотів написав до неї перший лист, несьмілий, надряпаний очевидно тремтячою рукою, незручний у стилїзациї, одним словом, сьмішний-пресьмішний. Целя богато мала з нього потїхи, і хоч не знала назви свого нїмого адоратора, все таки вгадала від разу, що він, а автор листа, підписаний „Семіон Стоколоса“ — се одна і та сама особа. І через думку їй не прийшло відповідати на той лист. Через місяць надійшов другий лист, довжезний, пристрасний і ще сьмішнїйший в огнистім виражуваню чутя. А отсей третїй лист несподїваним способом був короткий і спокійний, так що Целя, яка ждала в ньому знов сяжнистих зітхань і сотнарових заклинань та діфірамбів на свою красоту, була троха розчарована і задумала ся. Але задума та не трівала довго.

 

— Дурна ти, Целько! — скликнула вона сама до себе. — Все те нїсенїтниця, комедія! Коли він чесно думає, то чому не поступає так як чесні люди ? Чому не прийде, не представить ся, не... Але що там, читаймо далї!

 

„Запитаєте, Панї, напевно, чому для висловленя Вам сего всього вибираю таку не зовсїм пригідну дорогу, відповідну радше для труса, нїж для мужчини?“

 

— Чи бач його ? — скликнула Целя з усьміхом, — як угадав! І відвагу має назвати річ її іменем, навіть коли та річ дотикає його самого. Еге, відвагу має! — додала по хвили, — але знов тілько на папері! Ну, ну, що то він там далї пише?

 

„Я справдї трус, не супроти небезпек і противностий житя, бо з тими я боров ся від дитинства і то досить щасливо, але супроти тих, кого люблю. Бою ся зробити їм найменьшу прикрість, і через те нераз роблю її мимоволї, а се мучить і болить мене ще гірше, нїж їх самих. Чую, що бракує менї тої твердої підстави в поступуваню з людьми, яку дає товариське вихованє і певність себе самого. Чую, що сама моя особа будить сьміх і жаль, і се відбирає менї всяку сьмілість, яку собі вирозумую. Тужно менї до людий, до приязни, любови, щастя — а чую, що здобути їх не можу так, як здобувають тисячі инших. „Так що-ж, чи хочеш украсти їх із за угла?“ — запитаєте Панї напевно.

 

— Чи сказив ся! — скликнула Целя з якимось переляком. — Точка в точку вгадав мою думку!

 

„Нї, дорога Панї (ага, „дорога!“ Вже знов починає! — шепнула Целя), я бажаю тілько вхопити одну ниточку, що веде до клубка, а потїм цїле житє, всї свої сили присьвятити на здобуванє того, що иншим щасливійша доля дарує без труду. Нинї Ви, Панї, знаєте мене тілько з непочесної поверховости. То-ж не прошу нїчого більше, як лиш одного: позвольте менї дати Вам близше пізнати себе! Я не хотїв би без Вашої волї чинити нїяких кроків у тім напрямі, щоб перед людьми, у котрих Ви живете, не наражувати Вас на насьмішки, дотинки та неприємности. Знаю впрочім тих людий, хоч і з далека, і можу Вам тілько одно сказати: стережіть ся Панї зарівно батька, як і сина!“

 

— Ого, ось уже й жало гадюки! — шепнула Целя, прикусуючи блїднїючі уста.

 

„Та чого-ж я хочу? запитаєте Панї. Одного тілько: позвольте менї зблизити ся до Вас, дати Вам близше пізнати себе! Дайте менї знак, що не маєте супротив мене нїякої антипатії, що зближенє моє не зробить Вам нїякої прикрости! Напишіть — — —

 

— Дурень! — скликнула Целя, тупаючи ногою і не дочитуючи письма. — Бреше він! Не любить він мене, коли може писати такі дурницї. Позволь йому зближувати ся до мене! Хиба я йому бороню ? Але ба, тут саме й єсть хитрість, підла засїдка. Наробить яких дурниць, осьмішить мене, а тодї скаже: самі Ви позволили менї! Нї, нї, не хочу й чути про нього! Дам йому до пізнаня, щоб і на очи менї більше не показував ся. „Що не маєте супроти мене нїякої антипатії, що зближенє моє не справить Вам нїякої прикрости!“ Ну, відки-ж я се маю знати ? Тьфу! Се якась безкровна слизь, якась галярета, не мужчина! Ну, малась би я з-пишна, як би дала йому руку! Той би мене замучив своїми чулостями й підозрінями! Всї жили би з мене вимотав ! Нї, волю вже лишити ся тим, чим є, нїж вязати свою долю з таким непотрібом!

 

І Целя кинула лист нещасливого любовника на стіл, пройшла ся кілька разів по покою, щоб успокоїтись, а потім порвала лист разом з ковертою, подерла на дрібні шматочки і понесла до вікна, щоб викинути геть. Коли вихилила ся з вікна, то побачила, що на розї вулицї, насупротив вікна стояв автор листа з очима влїпленими в вікно. Поява Целї очевидно перепудила його, він кинув ся мов опечений і хотїв утїкати, але не міг відірвати очий від вікна. Сей вид видав ся Целї таким комічним, що засьміяла ся на все горло. А потім сильним замахом руки викинула дрібні шматочки подертого листа. Посипались вони в низ, мов снїгові платотки, крутячись і розлїтаючи ся в ріжні боки. Кілька з них, покрутивши ся та погулявши на хвилях легенького вітру, впало на капелюх Семіона Стоколоси, який усе ще, з переполошеним видом, блїдий і нїби прикований до камяного тротоару, стояв на розї вулицї.

 

 

 IV.

 

Прошу паннунцї на сніданє! — сказала стара Осипова, підхилюючи двері сьвітлички. Целя стрепенула ся на її голос, але зараз же вспокоїлась, потрясла головою, а озирнувши ся в зеркалї і поправивши червону аксамітну стьонжечку, якою зграбно перевязала поперек тїмя своє коротке волосє, пішла до їдальнї.

 

Панство Темницькі сидїли вже при столї, а властиво сидїли оба панове, а стара Темницька наливала каву, раз у раз порушуючи зівялими губами, немов вела якісь ненастанні розговори, чутні тілько для її глухих вух, з якимись невидними сусїдами. Впрочім при столї старенька відзивала ся дуже рідко і сидїла вперши очи в якийсь один предмет, немов би не бачила нїчого більше довкола. Целя дуже її жалувала, старала ся услугувати їй при столї, розмовляти з нею знаками. Але старенька з разу чула себе якоюсь сконфуженою тими непривичними для неї обявами чемности і співчутя. Від давна привикла вона до того, що її найблизші цїлковито іґнорували її і вважали немов якимось бездушним предметом, то й не диво, що з разу навіть з підозрінєм почала було поглядати на Целю, думаючи, що молода дївчина хоче здобути собі її ласку для якихось своїх цїлий. Але переконавши ся, що Целїна зовсїм далека від яких будь своєкорисних замислів, старенька помалу привикла до оказуваних їй чемностий і приймала їх якось апатично, нїчим не показуючи, що вони справляють їй приємність. Але й ся апатія нї крихти не змінила поступуваня Целїни, теплого і сердечного, не ослабила її співчутя до нещасної старої жінки, при житю ще здеґрадованої між старе дрантє.

 

— А, ось і вона, наша манїпулянтка! — скликнув весело старий Темницький. — Витаємо паню. Як же там панї спало ся ? Що там гарненького снило ся?

 

Тимчасом доктор устав мовчки з крісла, наблизив ся до неї і буркнув :

 

- Добрий день панї!

 

Целя звичайно подавала йому руку, яку він стискав по товариськи. Але сьогоднї доктор уклонивши ся, прудко піднїс її руку до уст і поцїлував.) Целя почула горячий дотик його уст і шарпнула руку як опарена, при чім густий румянець залив її лице аж по вуха. А доктор, мов і зовсїм нїчого не бувало, спокійно обернув ся і сїв на своїм місцї.

 

Целя була до глубини збентежена, тож не сїла, але почала крутити ся коло панї Темницької, немов-би-то помагаючи їй щось при наливаню кави, а властиво стараючи ся заспокоїто свою неспокійну кров.

 

— Щож то панна еманципантка не ласкава навіть відповісти на привитанє старого? — балакав дальше жартовливим тоном пан Темницький. — А правда, правда, старий повинен знати, що молодї панночки, а ще до того ті з нового, вченого, самостійного поколїня мають свої окремі правила, свій окремий спосіб житя, і волять завсїгди відповідати молодим паничам, нїж старим панищам.

 

— Алеж таточку! — Целя перенесла той інтімний титул на пана Темницького зі свого покійного дїдуся, — якаж із мене еманципантка!

 

— Ну, ну, ну, нїби-то ми старі вже такі дурні і нїчого не розуміємо! Коротке волосєчко, синенькі панчошечки, служба в канцелярії, самостійне житє... степ широкий, сьвіт отвертий... alleinstehende junge Dame, і там далї і там далї...

 

— А коли то таточко бачив у мене синї панчошки ? — відповіла Целя, силкуючи ся повернути все в жарт, хоч із тону цїлого сего балаканя віяло на неї якоюсь душною і неприємною атмосферою.

 

— Ха, ха, ха! — сьміяв ся пан Темницький, коли тимчасом доктор похиливши ся над своєю філїжанкою, помалу, систематично пив каву. — Ха, ха, ха! Я певнісїнький, що панна Целя і тепер має на собі синї панчошки ! Що, не вгадав? Ану, нехай панї нас переконає, що се неправда! Прошу !

 

— Ай, ай, ай, який же то таточко сьогоднї дотепний! — сказала іронїчно Целя, киваючи головою і беручи ся до снїданя. Тимчасом пан Темницький уже скінчив свою каву, і обтерши собі уста і оперши ся ліктем о стіл, не зводив ока з Целї; стараючи ся підхопити кождий її рух, кождий позирк.

 

— Го, го, го! — балакав він невтомно, — панни савантки, обсервантки, манїпулянтки і еманципантки, нове поколїнє, рівноуправненє з мущинами, житє на власну руку, здобуванє будущини, а якже, а якже! Хто би вас близше не знав, той би вас замісто сьвятих купив. Але нас, старих горобцїв, на се не зловите. Вже ми що знаємо, те знаємо. Знаємо, що женщина — все женщина. Не один дурник думає собі: а, се новий тип, се женщина самостійна, майстриня своєї долї, жиє власною працею! А він і не знає, що тій майстринї зовсїм чого иньшого хоче ся. Все мода, тай годї! Була мода на кринолїни, потім на пуфи, потім на капелюшики з пташками, потім на тюрнюри, — настала мода і на еманципацию, на рівноуправненє, здобуванє будущини власною працею. А то все — зовсїм одна і та сама праця: і кринолїни, і пуфи, і тюрнюри, і еманципація! Все має тілько одну мету — здобувати серця мужчин, полювати на мужів, уловляти вселенную з вусами!

 

— Але прецїнь таточко не заперечить, — заговориля звільна Целя, якій се балаканє відбирало всякий апетит, — але пан Темницький не дав їй скінчити.

 

— Заперечу, дитя моє, всему заперечу, бо знаю, яке то в сьвітї по людях ходить. Нехай тілько паннунця вислухає слів старого! Старий на вітер не говорить.

 

— Алеж татку, — озвав ся доктор знуджений також тим балаканєм, — що се татко обібрав собі за тему до розмови!

 

Нїби то татко коли будь говорив про инші теми!

 

— Тема, мій сину, така добра, як і всяка инша. Бо то бачиш, які сьогоднї часи пішли? Часи вистав, плякатів, реклями. Хто має який товар, яку особливість, яку цїнну річ — зараз її на показ дає, в ґазетах інсерує, по вулицях афішує, на всї чотири роги сьвіта витрублює і вибубнює. Що, хиба неправда ?

 

Доктор і Целя слухали тої інтродукциї мовчки, не знаючи, до чого вона йде.

 

— А видите, що старий не бреше! — сказав усьміхаючи ся „таточко“. — Тож бо то й є, що не завадить часом послухати старого. Ну, а тепер прошу собі представити таку панночку, яку доля скривдила на маєтку. У неї здоровлє, сяке-таке личко, брівки, очка, охота до житя і уживаня, радо би те бідацтво і між людий показати ся, а тут обставини на припонї держать, дома біднота та тїснота, до порядного товариства двері позамикані... Що робити ? Те, що має ся цїнного і гарного — личко, очка, брівки, волосєчко, ручки (пан Темницький вичислював се все з якимось особливим притиском, моргаючи то в сторону Целї, то в сторону доктора і прижмурюючи очи мов кіт на сонцї) — все се можна показати народови хиба раз на тиждень, у церкві. Сього за мало ! І ось таке бідне сотворінє подає ся на практикантку, телєґрафістку, телєфонїстку — одним словом, дебудь на публичну службу, де би могло сидїти на видноцї у всїх, нїби на виставі за склом. Хто хоче може прийти і оглядати, може навіть попросити її встати і пройти ся. „Прошу панї, чи нема для мене листу poste restante?“ „Ha який адрес?“ „AZ4“. І наша еманципантка встає і йде до полиць з листами. А тут А — перша буква в азбуцї, то й перескринок її стоїть у найвисшій полицї. Отже бідне сотворінє бере крісло, приставляє, і з цїлою урядовою повагою, а заразом з цїлою дївочою ґрацією вилазить на крісло, стає на пальчиках, і шукає, шукає, шукає в горішнїй полицї так довго, доки цїкавий гість не оглянув докладно і ніжок і талїйки і ручок і шийки і всього, о що йому ходило. „Нї, прошу пана, нема нїчого!“ „Дякую панї і перепрашаю !“ А за хвилю другий так само питає, потім третїй, четвертий, і так далї. Чиж то не житє ? На щастє маємо ще державу, що навіть платить за подібну комедію. А я сьвято переконаний, що коли-б отворено два рази стілько посад в такім родї і коли би не тілько не плачено за службу, але вимагано ще вступної такси, то і в такім разї від кандидаток не було би відбою.

 

— Чудесно нас пан відмалював, нема що казати! — скликнула Целя.

 

— А чи не правду говорю ?

 

— Розуміє ся, що неправду! — з нервовим притиском відмовила Целя.

 

— Що ? — скрикнув Темницький, — панї сьмієте казати, що неправду ?

 

— А вжеж, що неправду! Аджеж пан на моїм власнім прикладї міг би переконати ся, що воно так не є. Аджеж пан сам признає, що менї зовсїм не о те ходить, щоб афішувати ся, але щоб чесно заробити на кусник хлїба.

 

— Ну, ну, панно Целїно, аджеж я не про вас говорив! — відказав старий, жартовливо прижмурюючи очи. — Аджеж ви у всїм виємок, у всїм, у всїм не подібні до  иньших. Хо-о-оч — те „о“ тягнув він якимось співучим голосом, перехиливши при тім голову на лївий бік, як співаючий канарок, — коли би так прийшло ся признати сьвяту правду, то я сказав би, що й у вас воно не без закарлючки.

 

— Без якої закарлючки?

 

— Не думаю перед панею з усього толкувати ся, але що знаю, те знаю.

 

— Коли пан кидає на мене підозрінє, то повинен пан витолкувати ся, бо инакше мушу таке поступуванє назвати... назвати...

 

Духу не стало їй у грудях. В очах пекло щось нїби здавлювані сльози, що силоміць тисли ся бризнути. Але здержувала себе і заховувала спокійний вид, головно для того, бо чула влїплені в себе прошибаючі очи доктора.

 

— Прошу панї не називати нїяк, — сказав добродушно всьміхаючи ся пан Темницький. — Мене панї словами не заженете в вершу. Нехай панї радше скажуть нам, що то за панич стирчав тут сьогодня на вулицї перед нашими вікнами і що то за шматочки поперу кинули йому панї на голову?

 

Він сказав се з такою певністю і з таким супокоєм, що можна було думати, що знає далеко більше, нїж висловлює, і хапає тілько для прикладу перший лїпший факт, який йому наскочив на память.

 

Целя поблїдла при тих словах.

 

— Пане, — скрикнула встаючи з за стола, — таке питанє сьвідчить про низький спосіб мисленя.

 

— Алеж татку, як можете в подібний спосіб забувати ся! — поспішно докинув доктор, бачучи, що Целя поспішає до дверий.

 

Целя вийшла напруго, не оглядаючись, і впала лицем на подушку в своїй сьвітличцї. Збиралось їй на плач. Закид Темницького занадто був глупий і безпідставний, щоб мала ним справдї образити ся. Болїли її тілько цинїчні шпиганя в загалї на жінок, що шукають власного зарібку, та рівночасно тїшило їі потроха й те, що доктор у тім питаню станув нїби по її сторонї. Сама не знала, чому сей, хоч і дуже слабенький вираз співчутя справив їй якусь полехкість. Успокоївши ся троха встала і пішла на лєкцію.

 

— Але татку, — сказав по відходї Целї доктор, закурюючи папіроса, — справдї не розумію, що маю думати...

 

— Про що?

 

— Доси вважав я тата чоловіком, який нїколи не забуває про форми товариської чемности.

 

— Ну, ну, ну, пан син починає моралїзувати батька! — скрикнув Темницький, живо кидаючи ся на кріслї. — Нехай тілько пан син покине ту ролю, бо вона йому дуже не до лиця!

 

— Нї, татку, — сказав доктор з непохитним супокоєм, — я справдї не пізнаю вас. Тратите власть над собою. Починаєте бачити те, чого нема. Менї й не снило ся моралїзувати, але бачить ся, що сама делїкатність вимагає, аби татко поводив ся з нею прилично.

 

— А коли я маю в тім свою цїль, аби власне так із нею поводити ся?

 

— Свою цїль? — спро́вола повторив доктор. — А то яку ?

 

—- Се вже моя річ. Я прецїнь тебе не питаю ся, яку ти маєш цїль услугуючи їй при обідї, потакуючи її словам, не зводячи з неї очий і цїлуючи її руки.

 

— Яку... я... маю... цїль? Що се таткови снить ся? Якуж таку цїль можу мати?

 

— Се мене не обходить. Май собі яку хочеш, але позволь і менї мати свою. Впрочїм хто знає — додав старий насьмішливо прижмурюючи очи і колишучи ся в кріслі — чи остаточно наші стежки не зійдуть ся до купи? Хто знає, чи те, що ти називаєш браком чемности, не буде найлїпшим твоїм союзником?

 

Доктор з зачудуванєм влїпив зір у батька. Починав пізнавати його з такого боку, якого доси й не догадував ся, з боку більш анїмального нїж людського. Йовяльний усьміх, що сьвітив ся на устах сего чоловіка, в його очах приняв нараз якийсь поганий, цинїчний відтїнок, хоч подібний усьміх на устах иньших людий не разив його зовсїм. Але се був його батько! Вся та коротенька розмова зробила на нього дуже прикре вражінє, хоч і сам він не вмів собі докладно вияснити, що власне було в нїй такого прикрого. Про те хотїв звернути річ на иньшу тему.

 

— Але признасть татко, що той концепт з чоловіком, який буцїм то стирчав під вікнами і з паперовими свистками киданими на нього був не дуже то щасливий.

 

— Концепт ? Що се ти говориш! Аджеж се чистїсїнька правда! Сам я се бачив і не від сьогоднї бачу того зітхаючого Адонїса. Ха, ха, ха! Як би ти побачив, що се за Адонїс! Чистий оранґутанґ. А наша панна еманципантка, бачить ся, зовсїм таки до нього прихильна.

 

— Ну, що се татко говорить! — скрикнув доктор диву даючись.

 

— Говорю, що знаю. Обсервую його й її. Переписують ся, вида́ють ся на вулицї, а може й ще дебудь. На певно нє знаю, але маю підозрінє, маю певні вказівки і слїди... Одним словом, прошу пана доктора, не кожда тота весталька, що в довгій сукнї ходить.

 

— Се стара річ, — сказав доктор, поборюючи своє збентеженє. — Але знов я не припускав...

 

— Доктор — і не припускав! — скрикнув пан Темницький. — Ха, ха, ха! Алеж пане докторе, припущенє — се перший крок до правди! Чи як там ваша наука говорить, га ?

 

Замісь відповіди доктор подав батькови свою широку долоню. Оба ті чесні чоловічки порозуміли ся цїлковито.

  

 

V.

 

Сонце пражило немилосерно. На південно-західнім краю небозводу висїла чорна як бовдур хмара так низько, що здавало ся, немов лїве крило її зачеплене було на золоченім вістрю на вершку ратушевої вежі, мов величезна пошарпана хоругов. У повітрі пахло вохкістю. По вулицях повзли бочки з водою скроплюючи куряву і торохкотїли фіякри. Обернені до сонця вікна камениць позаслонювані були рулєтами. На бальконах недвижно стояли олєандри в деревляних шапликах. Нечисленні прохожі лїниво снували по тротоарах, тілько на невеличкім сквері в тїни дерев, довкола плюскотячого водограя бавила ся купа дїтий під оком няньок.

 

Було три чверти на другу. Целя в лїтнїм бронзовім пальто і в білім соломянім капелюсї з широкими крисами і червоно-жовтою кокардою на наголовачі спішила на почту. Хоч була спека, вона по привичцї йшла прудко. Якесь нервове роздразненє видно було в її рухах. Лице її було похилене, уста стиснені і чоло раз за разом морщило ся від якихось понурих, невідступних думок.

 

Дїйсно, по тій сценї, яка відбула ся між нею і Темницькими при снїданю, вона повзяла незломний намір не показувати ся більше в їх їдальнї. Немов би вгадуючи ту постанову доктор Темницький, зустрівши її, коли повертала з лєкциї з першого поверха, війшов з нею до її сьвітлички (щож, аджеж сього не могла йому заборонити!) і почав перепрошувати її за батькову нечемність. Треба вибачити старому його балаканє. Старість не радість, чоловік з лїтами мимоволї гіркнїє і бачить усе в темнїйших колїрах, особливо коли се дїло нове, до якого він не привик і якого важности не розуміє. Рада не рада мусїла Целя признати йому правду, мусїла запевнити його, що не гнїває ся; за те в заміну він запевнив, що батько вже більше не позволить собі нї на що подібне в її присутности.

 

Опісля почав доктор розпитувати її про її житє. про подробицї служби, надїї на будуще, проявляючи супокійне, але просте і щире заінтересованє. Розмовляли так з пів години, він сидячи на кріслї при великім столї, а вона край вікна. Двері, що від сьвітлички виходили до кухнї, були відчинені, так що видно було, як снувала коло печи Осипова.

 

Целя, якій зразу стріча з доктором була неприємна, швидко почула себе побідженою і вспокоєною супокійним тоном його розмови, повільними і статочними рухами, щирістю далекою від усякої афектації і тим приязним добродушєм, з яким він оправдував перед нею нетактовний поступок батька, або з яким усьміхав ся слухаючи її мрій про будуще житє яко стара панна почтмайстриня десь у самотнім домику в глухім провінціяльнім місточку.

 

Тепер могла йому лїпше придивити ся. Не був зовсїм такий суворий і страшний, яким їй видав ся в першій хвилї. В його очах не миготїли ті зловіщі искорки, що так бентежили й мучили її доси. Був зовсїм супокійний, простий, натуральний, а почутє власної сили і певности себе додавало йому в їі очах якоїсь надзвичайної принади. Мимоволї насувалась їй думка:

 

— От як би то могти мандрувати мандрівку житя, опираючи ся на сильне рамя такого чоловіка!

 

Але се бажанє далеке було від чутливого забарвленя, що могло би закаламутити супокійну течію їх розмови. Се був вивід чисто льоґічний, теоретичний, який не зачіпляв її серця і не бентежив крови. Вона знала, ще то річ неможлива, і не робила собі нїяких іллюзій.

 

А прецїнь обід, на який вона пішла до спільної їдальнї на перекір своїй ранїшнїй постанові, знов роздразнив і рознервував її в високій мірі. Правда, старий Темницький сим разом мовчав, а говорив тілько доктор. Розуміє ся також, що розмова мала зовсїм иньший характер, нїж попереднї, але власне для того вдарила її зовсїм з иншого, несподїваного боку, і тим сильнїйше вражінє зробила на неї.

 

Нї відси нї відти розпочав доктор річ про свою наречену. Показав Целї пару її листів писаних по нїмецьки, відчитав навіть дещо з їх тексту і просив її поради. Бо то женщини на женщинах усе лїпше розуміють ся, нїж мужчини, а отсї листи по його думцї вказують на цїлковиту незгідність їх характерів, а у його нареченої на недостачу любови до нього і навіть недостачу простої делїкатности, поверховий спосіб мисленя, еґоізм і иньші подібні злі прикмети. Бідна Целя пріла при тій розмові, бо тексту листів, писаних у значній части віденським діялєктом, не могла добре зрозуміти, а ті уривки, які зрозуміла, видались їй дуже банальними і нїчого не значучими. Приглядала ся тілько характерови письма, але й він був невиразний, не то жіночий, не то мужеський. Тож очевидна річ, що нїякого свого суду про ті листи й їх авторку не могла висловити. Зрештою доктор не дуже й налягав на се. Бачило ся, що ті листи були для нього тілько притокою для висловленя перед Целїною своїх поглядів на любов і на родинне житє. Гармонїя характерів, темпераментів, симпатій, ось що головна річ. Про маєток йому байдуже, маєток він має в голові й руках. Волить розірвати ті вузли, в які й так його майже без його волї вплутано. На ухо признав ся Целї, що його наречена молодша від нього тілько двома роками, а для панночки се вік дуже вже поважний. Впрочім разить його у його нареченої брак усякої думки про житє, його задачі й обовязки. Женщина, яка нї про що не думає крім строїв і розривок, яка не здужає стояти сама на власних ногах, жити в разї потреби власним промислом і власною працею, така женщина в наших часах і в родиннім житю не сповнить свого призначеня. Бо яке-ж вона вихованє зуміє дати своїм дїтям ? Яким способом зможе піддержати мужа в хвилях сумнїву і знесиля ? А маєток хоч би й найбільший нїкого не забезпечить анї від сумнївів, гризот і знесиля, анї навіть від матеріяльної нужди.

 

Слова плили у доктора гладко, плавно, мов журкотячий потік, а кожде слово з дивним якимось нагоном влучало в груди бідної дївчини. Що се таке було в них, що так бентежило і трівожило її, але заразом прошибало якоюсь радісною дрожю? Аджеж нїчого тут не говорено під її адресом, а особа, що дала причину до тих звірювань, була їй зовсїм чужа ї незнайома!...

 

Правда, доктор висловляв ясно і докладно богато таких думок, до яких і вона сама дійшла дорогою досьвіду і власної мізкової працї, але чому-ж то ті думки, висловлювані його устами, були в її очах такі нові, принадні й цїнні, вилїтали перед її розумовим зором мов яркі, огнисті ракети? Кілька разів доктор немов ненавмисно діткнув — що правда, дуже делїкатно — таких річий, які частенько бували предметом її таємних мрій і тихих, майже несьвідомих бажань, — і при кождім такім натяку Целя чула немов дотик павутини, чула, як якась елєктрична искра пробігала по цїлім її тїлї.

 

Тим то й не диво, що через увесь час обіду під виливом тих докторських розмов і признань Целя сидїла мов причарована, раз паленїючи, то знов блїднїючи, і тілько часом, з очевидним зусилєм, для чемности здобувала ся на якесь слово. Їла мало, а за те випила кілька склянок води, толкуючи ся спекою. Говорячи, доктор не глядїв на неї, як коли би знав, що вираз його очий чинить на неї пригнобляюче вражінє. Але власне те, що не дивив ся на неї, додавало його словам більше сили й суцїльности. Не вважаючи на незворушний спокій і суху на вид теоретичність докторського дискурсу Целя кілька разів вибухала сьміхом при його словах, а раз при якійсь зовсїм загальній фразї почула, що її очи починають підбігати слїзми — і швидко відвернула ся в иньший бік.

 

— Тьфу, то якийсь чорт у людській подобі! — шепнула Целя стрепенувшись уся, коли вибігла на вулицю і почула ся нарештї свобідною від маґнетичного впливу тої розмови. Бігла швидко, прямуючи до почти, хоч мала часу ще чверть години. Розбурхані хвилї чутя, бажань і ідей, що клекотїли в її нутрі, домагали ся живого фізичного руху для приверненя рівноваги. Але ті розбурхані хвилї не чинили їй сим разом жадної прикрости — навпаки. Бачилось їй, що бродить посеред непрозорих туманів теплої і рожево забарвленої мли, серед якої треба було віддихати глибоко, повними грудьми, і що перебродивши її побачить зараз якісь нові, широкі і чудово прекрасні горізонти, про які тепер не має ще нїякого понятя.

 

Дорогою силкувала ся впорядкувати свої думки, зупинити їх на чімось однім, виразнім і близькім, і дивним способом вони зупинили ся на нареченій доктора Темницького. І то так якось мимоволї, немов би ся наречена сама виплила з посеред тої рожевої мли. Целя так і бачила її духовими очима — стару, погану Нїмкиню, з рудим волосєм і вилинялими, глупими очима, суху і нестерпно горду на свої маєтки. Бачила, як вона своїми кістлявими руками обіймає доктора за шию, як впиває ся в його уста своїми широкими, безкровними губами, чула навіть її голос, повний пересадних пестощів, а притім немилосерно пискливий: „Mein Liebehh!“ І Целї зробило ся чогось дуже жаль. Не жаль їй було спеціяльно доктора, бо що він для неї? Але жаль тої суми живих сил, розуму, супокою і щастя, що мусїла бути змарнована через се подружє. І по що ? в якій цїли? Що йому з її маєтку, якого він не потребує? І що власне винен йому рідний край, що для такого „щастя“ хоче його покинути? Нї, таке подружє з боку доктора було би безумством, гріхом і сьвідоцтвом про брак патріотизму!

 

Так роздумуючи Целя и не спостерегла ся, коли була вже близько почтового будинка. Аж на скрутї вулицї, що вела до почти, вона машинально зупинила ся. Від швидкого ходу в грудях їй захопило, чоло покрило ся потом. Мусїла спочити, і мимоволї очи її зупинили ся на афішах, якими облїплений був наріжник каменицї. Сїра стїна, покрита ріжнобарвними шматами паперу, наклиюваними день у день, здираними безладно, виглядала як паяц. А прецїнь кількож то глибоких драм скривали в собі нераз ті сорокаті паперові лахмани! Кілько працї, слїз і гризоти невидимо плило по за ними! Ось довгий а вузкий, огнисто червоний пояс, здаєть ся, викрикає на все горло: „Горівка потанїла! Де? у Вільгельма Адама!“ А там знов у кутку майже під ринвою скромно тулить ся надряпане на чвертцї паперу невправною жіночою рукою : „Stancia kontem zaraz do wynajencia“. І думка Целї, втомлена довгою мандрівкою в однім напрямі, зі сьвіжою силою летить кудись инде, на вбоге піддашє або в темні сутерени, де якась бідна прачка або послугачка щоденною важкою працею здобуває собі кусник чорного хлїба, мусить числити ся з кождою латочкою, а тепер нараз за приходом горячої пори, коли панство починає роз’їжджати ся на ферії або до купелїв, бачить недобори в своїм буджетї і бажає надолужити болючу страту бодай жертвою з власного спокою і власної вигоди, винаняти половину своєї малої, тихої комірчини, і з дрожю непевности, з молитвою на устах чекає день по дневи, „кого їй пан Біг пришле“.

 

Але нараз думка Целї урвала ся, завмерла, мов знесилена морозом пташина паде серед лету. Її широко отворені очи недвижно зупинили ся на посмертнім афішу, що, бачилось, скакав перед нею своїми грубими, чорними лїтерами, яким тїсно і невигідно було в широкій, чорній обвідцї! На полуотворених устах Целїни завмер окрик здивованя і перестраху.

 

„Ольга Невірська, ц. к. почтова манїпулянтка, по короткій але тяжкій недузї вмерла сьогодня рано в двацятій веснї житя. Погріб відбуде ся 14. с. м. Безутїшна в жалю мати запрошує всїх кревних і знайомих на сей сумний обряд“.

 

Целя вже другий і третїй раз перечитувала ті слова, що мов градові зерна падали в її серце, не вяжучи ся в нїяку живу цїлість, у нїяке ясне почутє. Ольга Невірська, її найлїпша приятелька, по короткій але тяжкій недузї... що се значить ся? Аджеж Ольга позавчора ще була в службі, здоровісїнька, хоч сумна і задумана як звичайно! Коли Целя прийшла, щоб переняти від неї свою чергову службу, Ольга кинулась їй на шию і почала цїлувати її, сьміючи ся голосно. А коли Целя запитала її, чого так тїшить ся, відповіла, що дістала від дирекції відпустку і виїде на село на цїлі дві недїлї. „Ах, яка я... буду... щаслива! А ти, бідна Целїнко, лишиш ся тут ! Навідуй ся часом до моєї мами, добре?“ І сльози закрутили ся в її прегарних оченятах, і знов почала стискати і цїлувати Целїну, аж панї Грозицька острим тоном упімнула їх обі, що тут урядове бюро а не пансіонат. То було ще позавчора в полудне — а сьогодня ! Сьогодня Ольга вмерла !

 

— Боже коханий! Що се їй стало ся? Що се може значити ? — скрикнула Целя, і немов не довіряючи власним очам усе ще вдивлювала ся в афіш. Але афіш не давав нїякої відповіди на її питаня, і своєю мертвою, трупячою фізіономією повторяв усе одно й те саме.

 

— „Безутїшна в жалю мати“ — в нестямі повторяла Целя, вее ще не можучи дійти до ладу зі своїми думками. — Бідна мати! Що вона тепер почне!..

 

І в її уяві мов жива стала Ольжина мати,  добродушна, надзвичайно рухлива і привітлива бабуся з приємними обрисами лиця, на якім заховали ся ще слїди колишньої красоти, а довгий вік виписав сьвідоцтво працьовитого, для иньших присьвяченого житя, не закаламученого нїколи нїякими сумнївами, внутрішнїм роздвоєнєм анї гризотою сумлїня. Не вважаючи на зморщки і сиве волосє, лице тої бабусї завсїгди додавало Целї якоїсь відради, сьвіжости і сили, кілько разів відвідуючи Ольгу мала нагоду пробути кілька годин у її товаристві.

 

— Побігти б до неї! Потїшити стареньку, розпитати, що таке стало ся! — мигнула думка в Целиній голові, і вона випростувась і піднесла чоло, як коли би почутє товариського і чисто людського обовязку від разу подвоїло її сили і зробило лад у її розбурханім нутрі.

 

В тій хвилї з ратуша залунав голос дзвона, що власне бив другу годину.

 

— Мій Боже! Не час уже! Служба проволоки не терпить! — в розпуцї скрикнула Целя і поспішним кроком подала ся до почти, боячись, щоб і так уже не зустріли її понурі погляди і закиди пунктуальної як машина пaнї Грозицької, яка певно вже добрих десять мінут сидить коло свойого бюрка.

 

— От нещастє! — — повторяла Целя цїлу дорогу. — Бідна, бідна Ольга! Нещасна мати! І що там таке стало ся? Аджеж Ольга була здорова, хоч останнїми часами дуже якось помарнїла. Боже мій, Боже, ось яке то воно наше житє!

 

І поспішним кроком війшла в браму почтового будинка, а потім звернула зараз на лїво до канцелярії де надавано рекомендовані листи і відбирано листи poste restante. При сих останнїх була її служба.

 

 

VI.

 

Панї Грозицька справдї сидїла вже на своїм місцї і з звичайним своїм понурим видом приймала рекомендовані листи. Була то жінка поверх 45 лїт, з сивіючим уже волосєм, з подовгастим і жовтим мов перґамін лицем, з полинялими очима і тонкими безкровними губами. Була вдовою по якімсь збанкрутованім купцї; зі свого скупенького почтового зарібку мусїла виховувати троє дрібних дїтий. Тим то й не диво, що вгинала ся під тягаром гризоти і працї не стілько бюрової, скілько домашньої, і що той тягар вигасив у її серцї всяку искру веселости і радісного погляду на сьвіт. Пуктуальна в сповнюваню своїх обовязків, які не вважаючи на всю свою ваготу були для неї майже одинокою дошкою ратунку по розтрощеню її житєвого корабля, була вона також не меньше строгою і риґористичною супроти иньших. Працюючи під її холодним, чисто бюрократичним оком, чула Целя подвійно тягар і одвічальність своєї служби. Хоч панї Грозицька, не вважаючи на повних десять лїт просиджених уже на тім кріслї при бюрі рекомендованих листів, не була ще нїчим більше, як тілько також манїпулянткою і на жадну висшу ранґу не мала надїї, не хотячи рушати ся зі Львова на провінцію, то все таки силою свого старшого віку і давнїйшої служби займала в бюрі певне начальне становище. Роблячи що до неї належало, вона про те знала і бачила все, що робили иньші в бюрі. Найменьше занедбанє товаришки, невиний жарт, троха голоснїйший усьміх або живійший рух — усе те стрічало її докірливий погляд або нагану. Була немов би сумлїнє бюра, холодна і нелицеприятна душа тої машини, що звільна і систематично висисала молодість, жвавість і сьвіжість працюючих у нїй женщин.

 

Сьогодня однак панї Грозицька не вважаючи на свій звичайний понурий погляд не картала Целю за хвилеве опізненє, а навіть користаючи з того, що нїхто з листами не приходив до бюра, розпочала з Целею розмову, заким та вспіла роздягнути ся з пальта і капелюха.

 

— А чули вже панї про нещасну Ольгу?

 

— Боже мій! — скрикнула Целя, — що се таке з нею стало ся ? Власне тілько я побачила афіш на мурі, що вона вмерла.

 

— Так, значить, панї ще нїчого більше не чули?

 

— Нїчогісїнько! Швидше-б я була надїяла ся грому з ясного неба.

 

— А я се вже давно знала, що тота дївчина недобре скінчить, — сказала панї Грозицька киваючи головою.

 

— Панї знали ? Моя золота панї, що панї знали ? — скрикнула Целя і не знати для чого тремтїла всїм тїлом.

 

— Прошу панї, їй зовсїм що иньше в голові було, не служба. Все, що тілько зробила, треба було за нею переглядати і поправляти. Очевидно робила зовсїм про що иньше думаючи. Покарав її Бог за мої нічні години, що я просидїла, контролюючи та поправляючи ії помилки.

 

Мороз пройшов у Целї по за плечима при тих словах. Ся невмолима службистість навіть перед лицем смерти мала в собі щось нежіночого, навіть нелюдського, а про те була зовсїм зрозумілою. Служба почтова більше може нїж яка будь иньша крім зелїзничої вимагає строгої пунктуальности і уваги, зверненої на кожду найменьшу дрібницю, а при тім як найбільшого поспіху. Одно колїсце, що обертає ся меньше реґулярно, меньше докладно і повільнїйше нїж иньші, псує гармонїю цїлої машини. Праця тут збірна, тож помилки одиниць стають ся помилками цїлого бюра. Відси конечність ненастанної обопільної контролї, ненастанного уважного слїдженя не тілько за власною часткою роботи, але за всїм тим, що загалом робить ся в бюрі.

 

Целя замовкла і сквапно почала роздягати ся, ховаючи пальто і капелюх у скарбовій шафі, умисно зладженій для дам. Відтак мовчки сїла при своїм бюрку, в настрою подвійно пригнобленім — раз несподїваною новиною про смерть приятельки, а по друге закидом панї Грозицької, киненим на її сьвіжу могилу. Бюрко завалене було цїлою купою листів poste restante, які Целя повинна була як найшвидше розсортувати — окремо звичайні, а окремо рекомендовані, а відтак упорядкувати поазбучно і поукладати в осібних перескринках шафи. Не менше також треба було вважати на окремі полички постійних абонентів, які платять певну суму річно за те, щоб у почтовій експедиції мати окреме місце для листів і посилок, що надходять на їх адрес.

 

Отся робота, утяжлива і скомплїкована задля формалїстики і ріжних дрібниць, на які треба вважати, зовсїм не така маловажна, як би се могло здавати ся. Сортуючи листи Целя пригадала собі факт із перших тижнїв своєї бюрової служби. В поспіху і замішанинї вона кинула була один лист poste restante, значений буквами А. Z., замісь до скринки А — в противний кут шафи, до скринки Z. Того самого дня приходить якийсь молодий чоловік і питає про лист А. Z. Переглянувши всї листи в скринцї А. Целя відповіла, що такого листу нема. На другий день приходить той самий молодий чоловік з лицем затрівоженим і змученим і знов питає про лист під тимже адресом. Листу нема. Молодий чоловік став мов остовпілий коло решітки і не рушав ся з місця.

 

— Прошу панї ще раз придивити ся, — сказав він тремтячим але покірним голосом. — Такий лист повинен бути.

 

Целя ще раз переглянула скринку, листу А. Z. не було.

 

— Може прийде з найблизшою експедицією, — сказала на хибив трафив, хотячи позбути ся впертого.

 

— А коли-ж приходить найблизша експедиція? — запитав той.

 

— За годину.

 

— За годину ? Добре, прийду за годину.

 

І відвернувши ся він стояв іще хвилю мов остовпілий шепчучи :

 

— То не може бути! То не може бути, щоб навіть не відписав! Ще годину перечекаю.

 

І вийшов, не перестаючи розмовляти з собою. Пунктуально за годину вернув. Лице його, худе і пожовкле, за сю годину майже позеленїло. Видно було, що сю годину він страшенно перемучив ся. Мовчки став коло деревляної решітки, влїпивши свої великі, невимовно сумовитї очи в Целїнине лице, немов би від неї чекав осуду, що мав рішити, чи жити йому чи не жити.

 

— Прошу пана, листу під адресом А Z. нема, — сказала Целя з урядовою повагою.

 

— Нема! — скрикнув молодий чоловік голосом повним розпуки. — Чи направду нема?

 

— Щож то я буду пана ошукувати? — буркнула йому з досадою Целя.

 

— Нехай панї не гнївають ся, — сказав молодий чоловік благаючим голосом. — Я маю відомість, що лист мусить бути. А той лист для мене дуже важний. Лист той, прошу панї, рішає про цїлу мою будущину, про моє житє... або смерть.

 

— Щож я на те пану пораджу, коли того листу нема!

 

Молодий чоловік поблїд іще дужше і стояв на місцї, міцно притиснувши чоло до деревляної решітки. В тій хвилї панї Грозицка не зважаючи на натовп працї встала зі свого крісла, підійшла до Целї і шепнула їй:

 

— А нехай но панї загляне до скринки Z.

 

Целя видивила ся на неї напів з зачудуванєм, навів з відтїнком закиду, але проте мовчки, з досадою вихопила всї листи зложені в скринцї Z. Перший, що впав їй у очи, був лист під адресом А. Z., наданий у Підволочисках, так як казав молодий чоловік, значить, без найменшого сумнїву той самий, про який він так нетерпливо допитував ся. Целя поблїдла і ледво чутним голосом сказала:

 

— Є лист для пана.

 

— Є? — скрикнув молодий чоловік коло решітки, і в тїй хвилї впав на землю зомлїлий, мов неживий.

 

Целя до смерти не забуде того довгого-довгого погляду, яким окинув її молодий чоловік. коли його оббризькали водою і він прийшовши до себе підняв ся на ноги, — не забуде й тих слів, які він прошептав своїми безкровними устами !

 

— Дякуйте, панї, Богу і отсїй панї! — прошептав він. — Ви могли сьогоднї стати ся убійцею!

 

Який глибокий жаль, сердечний докір і заразом яка радісна надїя виражали ся в його очах, голосї й цїлій подобі, коли він держачи в руцї фатальний лист, усе ще нетвердим кроком виходив із бюра! Целя, зворушена до глубини, визирнула за ним у вікно. Він ішов звільна, хиткими кроками, мов пяний або приголомшений важким ударом, і все ще не осьмілював ся розпечатати лист. В кінцї щез на скрутї вулицї. Від того часу Целя нїколи вже більше не бачила його анї не могла довідати ся про зміст того листу. Та все таки була се перша і дуже досадна лєкція терпливости і старанности в дрібницях, яку дала їй почтова служба.

 

Сьогоднї мимоволї пригадалась їй ся пригода при сортованю листів, а то головно під впливом закидів панї Грозицької против її помершої приятельки. Целя чула, що ті закиди по части трафляють і її саму, і працювала з подвоєним завзятєм, наморщивши чоло так само, як і панї Грозицька. Кілька разів переривали їй роботу сторони, що зголошували ся за листами. Обслугувала їх мовчки, поспішно і терпливо, і зараз же сїдала знов коло свого бюрка.

 

Нараз під руки її попав ся лист адресований на її імя. Перервав він її монотонне занятє, здивував її моментально і видав ся їй чимось похожим на той камінець, який злослива рука вложить між зуби або в кляпу машини, щоб на хвилю загальмувати її рух або попсувати його правильність. Але коли другий раз уважнїйше глянула на нього, переконала ся, що адрес писаний був рукою Стоколоси. Остала ся спокійною, майже зовсїм байдужою. Відложила лист на бік, а сама кінчила сортованє і розміщуванє листів по відповідним перескринкам великої експедицийної шафи.

 

Нараз панї Грозицька, користаючи з хвилевого браку публїки в бюрі, знов перервала мовчанку, не перестаючи одначе працювати, похилена над великою надавчою книгою.

 

— І уявіть собі, панї, панна Ольга отруїла ся!

 

— Що? Отруїла ся? — скрикнула Целя перелякана. — Що панї мовить? То не може бути!

 

— А прецїнь правда. Оповідав менї офіціял Вимазаль, що живе тутже поруч із ними. Сьогоднї досьвіта, десь так коло четвертої години, почула мати в Ольжиній комірцї якісь зойки і стогнаня. Схопила ся з постелї, засьвітила, прибігає до дочки, а дочка вє ся на ліжку з болю. Питає ся її: „Що тобі, Олечко?“ — „Нїчого, мамо!“ — „Ачогож кричиш? Може болить що у тебе?“ — „Нї, мамо“. — А тут аж зуби закусує, щоб не кричати, аж посинїла! А тут щось нею аж кидає судорожно, пальцї мнуть і крутять подушку, піна з рота виступає... „Бій ся Бога, Олечко, — кричить мати, — що тобі таке? Може по лїкаря післати?“ — „Нї, мамо, не треба, йдїть спати, се мине!“ Але мати вже її не слухала. Зараз розбудила пана Вимазаля, що живе тутже коло них, і послала його по доктора. Та поки сей знайшов лїкаря, поки привів його на місце, минула добра година. Ратунок був уже за пізний, а поки минула ще одна година, Ольга сконала.

 

Целя слухала тих слів потрясена, приголомшена.

 

— Алеж бійте ся Бога, панї моя, — скрикнула вона, — чи на правду отроїла ся?

 

— Нема найменшого сумнїву. Лїкар пізнав се за першим оглядом. А тілько не міг дійти, що се за отрута; ріжні антідоти, які їй задавав, не помагали. Здає ся впрочім, що зажила отруту ще десь коло півночи і кілька годин мучила ся мовчки, щоб не збудити матери. Аж коли наслїдки появили ся цїлковито і ратунок був майже неможливий...

 

— Мій Боже! Мій Боже! — скрикувала Целя ломаючи руки. — Алежто страшенно! Бідна Оля ! Але щож могло попхнути її до такого розпучного кроку?

 

— Лехкомисність, прошу панї — суворо і рішучо відповіла панї Грозицька.

 

Целя видивила ся на неї питаючим поглядом.

 

— Зараз по її смерти — говорила дальше панї Грозицька притишуючи троха голос — лїкар сконстатував, що смерть узяла не одну жертву, але дві.

 

— О Боже ! — скрикнула Целя.

 

— Так, так! А пан Вимазаль яко їх сусїд від давна знав про зносини Ольги з якимось академіком, що мабуть мав з нею женити ся, але перед пів роком подав ся на судову службу до Боснїї. Здає ся, що тут і треба шукати ключа до цїлої сеї історії.

 

Целя сидїла мов нежива. Пробудило її з остовпіня аж питанє якоїсь панночки, нїби швачки, нїби панни склепової:

 

— Прошу панї, чи нема для мене листу під адресом „Каролїна Пташок“ ?

 

Целя машинально винайшла лист адресований мужеською, невправною рукою, подала його врадуваній панночці і знов сїла, силкуючись упорядкувати свої думки. Але панї Грозицька не вистріляла ще всього засобу своїх набоїв.

 

— І представте собі, панї, зараз на донесенє лїкаря прибула комісія судово-лїкарська. Трупа взяли до трупарнї, де сьогодня мусять його секціонувати, а суд зарядив слїдство, відки і яку мала вона отруту. І щож показало ся? Бідачка властиво не хотїла відбирати собі житя. Хотїла тілько, знаєте панї — тут панї Грозицька підійшла до Целї і шепнула їй до вуха кілька слів, від яких лице Целї облило ся в першій хвилї ярким румянцем, а за хвилю поблїдло як полотно — бо бояла ся стратити службу на почтї і зашкодити иньшим женщинам, що остають у публичній службі. Ну, що ви на се скажете! Так дословнїсїнько вона й написала на карточцї, коли мати десь на хвилю відвернула ся, на кілька мінут перед приходом доктора. Щож робить? Вишукала собі десь якусь бабу з гір, яка обіцялась їй за кілька ринських зварити якогось зїля, що мало зарадити всьому лихови. Отже не знати, чи та баба кепського зїля наварила, чи може бідна Ольга зажила його більше нїж було потрібно, досить, що замісь затерти слїди своєї легкомисности, сама через неї наложила головою.

 

— Страшно ! Страшно подумати! — шептала Целя, а її жива уява підхоплювала кожде слово Грозпцької і перетворювала його на живі картини, страшенно виразні і плястичні. Вона бачила Ольгу, яка крім своїх прегарних очей зовсїм не визначала ся вродою, на таємних сходинах з улюбленим; уявляла собі, як спонукана своїм горячим темпераментом і його пестощами та намовами вона хвилю тратить з очий границю, через яку обовязковий суспільний порядок не позволяє переходити безкарно... Але найживійше, аж до почутя фізичного болю вона уявляла собі її муки, коли розбила ся надїя на скору направу зробленої похибки, коли улюблений зрадив її, а рівночасно звільна але з неохибною певністю заповідали ся наслїдки хвилевого забутя. Тепер тілько почала Целя розуміти цїлий душевний стан своєї приятельки в останнїх часах, її вічну задуму і смуток тої невгомонної вперед щебетушки, часті і наглі зміни в її гуморі, незрозумілу дразливість, безпричинові скоки від сьміху до слїз або напади дивної якої мрійности, якої у неї давнїйше не бувало. Сльози силоміць тисли ся до очий Целї і дусили її в горлї, коли нагадала, як часто Ольга, особливо в остатнї днї, засївши з нею десь у кутику, шепотом, швидко, з перериваним віддихом малювала перед нею щастє материнства, якого не зазнала і яке пристроювала в найчудовнїйші квіти своєї уяви. „Ах Боже! — говорила вона, — мати таке маленьке-маленьке дитяточко, знати, що воно моє, могти його пестити і тулити до себе, — що за щастє ! Неба не хочу, тілько один день такого щастя! Бачити, як воно манюсїньке тріпоче ся, як простягає до тебе пухкенькі, кругленькі рученята, як усьміхає ся рожевими усточками, як приляже до твоєї груди всїм своїм дрібненьким єством — і чути, що воно твоє, частина тебе самої — ох, Целїнко! тілько день, тілько годину такого щастя, а потім я готова вмерти в найстрашнїйших муках!“ І якаж страшенна мука, яке пекло мусїло клубити ся в душі тої нещасної, коли так чуючи і так думаючи, зважила ся підняти руку на ту живу істоту у власному лонї!

 

Целя схопила ся і почала живо ходити по бюрі, силувала ся прогнати від себе ті жахом проймаючі картини, що вгризали ся в її мозок і морозили кров у жилах. Але розгорячкована уява не хотїла втишити ся, висновувала щораз нові картинн, брала їх під мікроскоп і ставила перед очима Целї з невмолимою плястикою. Цїла скаля могучих і болючих зворушень, від першого кроку вчиненого в цїли відшуканя фатальної баби аж до зажитя отрути, цїла та страшенна драма, повна внутрішньої боротьби, унижень, трівог, розпуки і поривів безконечної чулости стала їй перед очима. А прецїнь же та дївчина, яку формалїстичні і бюрократичні душі назвуть упавшою і лехкодушною, в часї, коли йшла та страшенна боротьба в її нутрі, могла працювати в бюрі зі спокійним видом, могла чемно і терпливо обслугувати публїку, вдавати з себе веселу посеред веселих товаришок і анї словом перед нїким на сьвітї не зрадити себе зі своєю мукою! Що більше, власне для того, щоб своїм упадком не скомпромітувати товаришок, вона відважила ся на злочин. Целя почула правдивий перестрах перед тихим геройством тої дївчини. Її похибка, яку вона хотїла направити злочином, цїле те фатальне колесо від першого зла, що тягне за собою слїдуючі, поки не пожре всеї душі, всеї істоти людської — цїлий той омут щез із перед очий Целї. В каламутних його хвилях вона бачила тілько одно — нещасну жертву, з серцем прободеним сїмома мечами, бачила велику любов і ще більше терпінє, за яке прощають ся і найтяжші провини.

 

І ясно стали перед її очима всї моменти остатнього акту страшної драми. Все повинно було відбути ся тихо-тихо, щоб нїхто, а особливо улюблена мати нї про що не знала. Під погрозою страхів на пів дїйсних, а на пів фантастичних, роздутих уявою до велитенських розмірів нещаслива дївчина випила приписану порцію відвару. Може бути, що сїльська лїкарка дала їй кілька порцій і казала пити в значнїйших відступах часу. Але коли в орґанїзмі почула перші наслїдки відвару, коли перед її очима живо стала цїла велич, цїла люта неприродність сповненого злочину, коли подумала, що всї її надїї на материнську роскіш в тій хвилї погибли безповоротно, а з ними разом погиб на віки й супокій її сумлїня і всяка можність правдивої радости і щасливого житя — тодї нараз захмарив ся весь горізонт її ума, обхопила її бездонна пітьма і розпука, і в її припливі нещасна одним духом випила весь відвар, волїючи від разу скінчити все.

 

— Страшно! Страшно подумати! — шептала Целя спеченими устами. В голові їй мішало ся. Чула якийсь нестерпний тягар на серцї, що давив і дусив її. Аж сльози, які по хвили полили ся рясно, принесли їй полекшу. На щастє була се година, коли до бюра найменьше приходило публїки. Целя сїла в куточку за дверима і тихо плакала, час від часу тілько обтираючи сльози і виходячи зі своєї криївки, щоб обслужити нетерпливих гостий, що тупотїли ногами край решітки.

 

В сльозах розпливались острі стріли болю, лекшим робив ся тягар, що придавлював її груди. Почувала тілько велике милосердє для всїх страждущих навіть задля власної провини глибокий жаль над загальним горем людського житя. Постановила собі як найчастїйше відвідувати і потїшати горем прибиту Ольжину матїр. І що найдивнїйше, в її чистій дївочій уяві образ приятельки, упавшої і зганьбленої, зовсїм через те не змалїв і не заплямив ся. Навпаки, Целя почувала для неї незвичайну нїжність і пошану, як для мученицї.

 

 

VII.

 

„І щож таке всї мої дрібні, дитинячі терпіня, знеохоти і розчарованя в порівнаню до сеї страшенної траґедії! “ — подумала Целя обтираючи сльози і знов засїдаючи до свого бюрка, куди кликала її нова купа листів принесених із головної почтової експедиції. Вона кинула ся до працї, щоб заспокоїти себе по дізнаних зворушенях. Аж коли скінчила сю працю, кинула оком на лист Стоколоси, що лежав тутже під її рукою і доси не був розпечатаний. Сим разом одначе її душа, потрясена до глибини, далека була від усяких насьмішок і погорди. Серце її повне було співчутя навіть для горя того бідного, упослїдженого (як їй здавало ся) безумця. Розрізала коверту і почала читати.

 

„Ваша правда, панї, цїлковита правда! — писав їй Стоколоса. — Треба було аж нинїшньої досадної научки, яку Ви, панї, дали менї, може й без повзятого з гори наміру, щоб отворити менї очи на цїлу ненатуральність моїх відносин до Вас. Бо й справдї, щож я можу осягнути своєю глупою влазливістю ? Ви, панї, не любите мене, не хочете й знати про мене, і було на стілько щирі, що дали менї пізнати се зовсїм недвозначно. Спасибі Вам за се! І Богу дякувати, що так воно стало ся. Тілько сьогоднї, під виливом острого болю, а вглянув глибше в себе самого, в саму вдачу свойого чутя, і пізнав, що ми не сотворені для себе, що колиб навіть Ви, панї, з такої чи иньшої причини згодили ся бути моєю, то се було би може для Вас і для мене найбільшим нещастєм. Так, панно Целїно, любов моя справдї така, що затроїла би Вам житє. Горяча, пристрасна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, горячої крови і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнїм житю поскупила ся на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастєм — така любов не знайшла би границь, швидко перемінилась би на шпіона, на скупаря, на тюремного сторожа і тирана. Дрожу на саму думку про ті консеквенції, до яких вона моглаб мене завести, про ті безконечні ряди дурниць і нетактів, які я зміг би наробити з любови. про ті муки, які причинювало-б менї ненастанно те переконанє, що Ви мене не любите, не можете любити, що гордуєте мною, що бридитееь мною... а з гори знаю, що такого переконаня Ви не могли-б менї вибити з голови нїякими запевненями, нїякими присягами. Мороз по мнї пробігає на саму думку про ту пропасть, в яку я готов був кинути ся, коли-б один відрух Вашої руки не був зупинив мене в пору. Так спасибіж Вам, дорога панї, стократ спасибі за ту хвилину болю, яка заразом пробудила в менї моральне єство, повернула мене до сьвідомости свого обовязку!“

 

Целя читала той лист з чим раз більшим зачудуванєм. Те, що вона подерла і викинула лист Стоколоси, видалось їй чимось таким далеким, таким чужим її теперішньому настроєви, немов би між тим фактом а теперішньою хвилею пройшли довгі роки. Для того то незрозумілою видалась їй з початку резиґнація Стоколоси, і то як раз у хвилї, коли вона наслїдком якоїсь дивної асоціяції ідей готова була далеко прихильнїйше слухати його слів, нїж доси.

 

Хвилю вона думала, що весь той вступ, се тілько викрут закоханого чоловіка, фраза вимірена на викликанє ефекту. Для того поспішно обернула картку, щоби дочитати другу сторону, надїючи ся знайти там просьбу — відписати йому хоч би кілька слів, дозволити йому бачити ся з нею або щось иньше в тім родї. Тимчасом конець листу був короткий і зовсїм сухий.

 

„Від нинї не буду вже Вам, панї, докучати своїм видом. Власне вертаю від нотарія, де я підписав контракт продажі своєї реальности, про яку я так часто снив, що станеть ся гнїздом мого щастя і тихим пристанищем по бурях житя. Нехай іде в чужі руки! А я ще сьогоднї з полудня виїжджаю зі Львова і надїю ся, що не швидко верну до нього“.

 

Підпис автора і нїчого більше, анї слова, куди виїжджає. Нїякої просьби, нїякого бажаня — нїчогісїнько.

 

— Ну, сей швидко надумав ся, і як видно, зовсїм безповоротно, — прошептала Целя. — Я й не думала, щоб у нього знайшло ся стілько сили волї.

 

І зітхнула. Хоч до Стоколоси було їй зовсїм байдуже, то все таки в її серцї на хвилю пробудило ся гірке почутє жалю і розчарованя, таке саме, яке проймало її колись, коли ще була малою дївчинкою і під доглядом коханої матери гуляла по луцї, гоняючись за метеликами. І кілько разів один із тих летючих цьвіточків був уже зовсїм близько її рученят і вона з рознятими усточками і витріщеними, блискучими оченятами помаленьку підкрадала ся до нього, аж поки нараз він сполоханий не фуркнув свавільнимп викрутасами високо в гору і не щез із її очий, то мала Целїнка морщила брівки, ломала губки і з загнїваним личком кричала за ним : „Недобрий ! Не потребую тебе !“ Але тепер часи змінили ся і Целя не думала гнївати ся на метелика, котрий улетів у недосяглі простори.

 

— Щож, може воно лїпше так! Може справдї його правда, — думала вона вдивлюючи ся в судорожно покривлені і нерівні, але виразні лїтери письма Семіона Стоколоси.

 

Вона пригадала собі, що конець кінцем і сама майже те саме думала сьогоднї рано, що й він пише. Але о скількож глибше, ширше глядїла вона тепер на се дїло! Яким мілким видавав ся їй її власний ранїшнїй суд! Якою софістичною і вимушеною резиґнація Стоколоси!

 

— Нї, нї, нї! Неправда се, все неправда, що він пописав! — скрикнула Целя майже на голос, так що аж панї Грозицька обернулась і змірила її суворим, питаючим поглядом. — До такого переконаня, як він отсе пише, він не міг дійти! — снувало ся дальше пасмо її думок, — а коли вмовив його в себе, то тілько по неволї, щоб замаскувати перед самим собою стид і своє упокоренє! „Я не повірив би нїколи, що ви мене любите“. Дурню, дурню! Одного погляду, одного стиску руки правдиво любячої женщини досить. щоб наповнити тебе тою вірою! „Я замучив би Вае своєю любовю“. — Целя всьміхнула ся напів жалісно, напів визиваючо. — Ну, рада-б я бачити, як би ти доказав сеї штуки! „Любов моя перемінилась би на тирана“... І се пише чоловік, який — голову даю за се! — за крихітку оказаної йому любови почував би себе до обовязку бути вдячним увесь свій вік! Бідний ідеалїст! Він не знає, що поки тираном є любов і нїчого иньшого, поти тиранїя та не може бути нещастєм анї злом, і нїяка женщина чиста, чесна, любяча і розумна такої тиранїі нїколи не злякає ся!

 

Оттак думка її перечила ся з листом Стоколоси, зовсїм не дбаючи про те, що ще сьогоднї рано перечила ся і доказувала зовсїм противне. Але швидко службові обовязки перервали той хід думок, а коли по хвилї знов сїла і глянула на лист, то тілько шепнула:

 

— Щож, нехай і так буде! Конець, то й конець! Щасливої дороги, пане Стоколосо!

 

Відтак зложила лист, всунула його до коверти і сховала до кишенї. Сього листа рвати і викидати за вікно не думала.

 

  

VIII.

 

По над мурами міста пройшла буря, коротка, на́прасна, лїтня. Загриміло кілька разів, густий, грубий дощ пролив ся протягом десяти мінут, а за пів години знов вияснило ся. Вулицї були скроплені, курява змита, повітрє сьвіже і пахуче, о скілько на се позволяла Полтва з притоками. Целя в своїм бюрі майже не завважила сеї маленької революції в природї; в її душі кидались і бурхали далеко сильнїйші вражіня.

 

Аж над вечір відітхнула троха. Публїка в сю пору перестає вже купами приходити до бюра, часом тілько який запізнений гість загляне сюди. Целя стала коло отвореного вікна і віддихала холодним, бурею осьвіженим повітрєм. Перед її очима проходили по обох тротоарах безконечні ряди пристроєних дам і мужчин, що уживали вечірнього проходу, торохтїли фіякри і повози, лунали окрики перекупцїв, що продавали вчасні вишнї і морелї, звільна і без перерви клекотїло містове житє.

 

І думка Целїни, змучена всїм пережитим сьогоднї, спочивала. В її голові настала тиша, одна з тих благословенних павз, які настають часами тілько в молодім, здоровім умі, що не стратив іще здібности відроджувати ся з власних жерел, а в хвилях утоми мов суха губка отворює тисячі порів і очок і всисає ними нові вражіня, всисає цїлий безмір зовнїшнього сьвіта, красоти природи і людського житя, щоб наситивши ся тим ріжнобарвним матеріялом розпочати відтак нову працю в спокійнїйшім темпі і з новою силою. На хвилю Целя забула про все, що пережила до недавна, була тілько губкою, що всисає нові вражіня, чула себе так як нинї рано, тілько живою істотою, котра бачить, чує і почуває — нїчим більше. Здавалось їй, що вона гнучка, хитка тростина, що стоїть по колїна в водї при березї бистрої ріки. Звільна хитає ся тростина, колисана легкою хвилею, стиха шелестить вторуючи своїм посестрам, і задумано глядить на могутні байдаки, сухе галузє, диких птахів і людські трупи, що пливуть тутже поуз неї на каламутних хвилях. Куди пливуть і по що ? Хто би там допитував! А хто знає, може в найблизшій хвилї один із тих пливучих величезних предметів, попхнутий яким будь випадковим штовшком, зачепить, зімне, зломить і з корінєм вирве слабу, хитку тростину ?...

 

— Добрий вечір, панї! — почув ся в тій хвилї при дверех бюра знайомий голос. Целя стрепенулась і відскочила від вікна. Край деревляної решітки насупротив її бюрка стояв доктор Темницький, похиливши свою могучу постать, щоб показати своє лице крізь решітку.

 

— А, добрий вечір пану! — відповіла Целя.

 

— Маю тут до панї два невеличкі справунки, — сказав доктор злегка кивнувши головою. — Поперед усього я хотїв би надати отсей лист яко рекомендований. Адже се до панї ?...

 

І не чекаючи на відповідь віткнув Целї лист у руку, хоч знав, що рекомендованє листів не до неї належить.

 

— Нї, прошу пана, — відповіла Целя, — се до панї Грозицької. — І віднесла його сама до сусїдки. Що по дорозї, проходячи поуз лямпи, зиркнула на адрес і прочитала „Amalie Schmidt, Wien, Ottakring Haus Nr. 17,1. Stock, 10 Thür“, ce прецїнь була річ зовсїм натуральна.

 

По хвили лист був вписаний, Целя вручила докторови рецепіс і взяла від нього 15 кр. порто.

 

— Красненько панї дякую ! — сказав доктор, ховаючи рецепіс.

 

— А який же другий ваш справунок ? — запитала Целя, думаючи, що доктор забув і забирає ся відходити.

 

— Завідомити паню, що наш сторож, який звичайно вечером провожає вас до дому, нагло заслаб.

 

— Ой, а щож йому таке стало ся? — скрикнула Целя.

 

— Не знаю, що йому там, — байдужно відповів доктор. — Те тілько знаю, що сьогоднї не може прийти, і коли панї позволите, то я сповню нинї ролю garde des dames і проведу вас до дому.

 

— О, дуже пану дякую, — сказала Целя.

 

— Тілько чи не лїпше було-б, як би пан доктор був оглянув того бідного сторожа?

 

— О, про сторожа не бійте ся! — сказав доктор сьміючись. — Уже його там добре оглянено, тай слабість його не така небезпечна. Бачите — додав з усьміхом і майже шепотом, нахиляючи ся ще низше — неборачисько закропив ся трохи понад міру, ну, і...

 

Доктор значучо махнув головою, щоб показати повну безвладність „закропленого“ сторожа.

 

— А ви панї довго ще мусите покутувати в сьому бюрі? — запитав по хвили з усьміхом.

 

— О, нї! Вже пів до девятої, — сказала Целя, поглядаючи на урядовий годинник, — а о девятій наша служба кінчить ся. Будьте ласкаві, пане доктор, увійти сюди до нашої клїтки і сїсти на хвилинку. Маю ще троха роботи, але швидко буду готова.

 

Доктор охітно і без церемонїї війшов за перегородку.

 

— Пан доктор Темницький! Панї Грозицька! — сказала Целя, познайомлюючи їх обоє. Панї Грозицька встала і поклонила ся, з під лоба глянувши на Целю.

 

— Дуже менї приємно! — сказала своїм сухим голосом. — Батька вашого знала я колись... за лїпших часів. Бував навіть у нас. Ну, а тепер часи змінили ся ! — додала з силуваним усьміхом.

 

В тих словах клубило ся так богато гіркости, що доктор аж іздригнув ся, немов почув дотик кропиви.

 

— Батько мій мало куди виходить, а про дім панї добродїйки часто згадує з великою симпатією, — збрехав доктор, щоб затерти неприємне вражінє слів панї Грозицької. Вона одначе вже не слухала його комплїмента, але відвернувши ся знов засїла при своїм бюрку і заглубила ся в своїх паперах та рецепісах.

 

Доктор присїв край бюрка Целїни при лївім розї, звернений до неі профілем. Мовчав і розглядав мізерне, шабльоново-урядове умебльованє тої клїтки, поки Целя занята була списуванєм і порядкованєм листів на слідуючий день.

 

— Що се за панї, до якої ви надали лист ? — сказала вона в кінцї спокійно, не піднимаючи голови від роботи.

 

— Моя наречена, — так само спокійно сказав доктор.

 

— Так ?

 

І знов замовкла, тілько перо звільна бігало по папері.

 

— Написав я їй те — говорив дальше доктор тоном незломної постанови, — що диктувало менї сумлїнє. Написав їй, що її не люблю і не можу любити, а без любови женити ся не думаю.

 

Целя перестала писати і підвела на нього очи.

 

— Що ви мовите?

 

— Правду. Жертва одної сторони в подружю — се тілько глупота або трусливість тої власне сторони, яка жертвує себе. А при тім же та жертва все безцїльна і безплодна. Такої ролї в подружю я грати не хочу за всї скарби сьвіта. Се я й написав їй. Завтра відсилаю їй перстїнь.

 

— Чи тілько не занадто поспішно поступаєте ? — з усьміхом запитала Целя. — Може ви справдї любите панну Амалїю Шмідт, а тілько в віддаленю від неї на хвилю вам видало ся, що не любите її?

 

— Hy, — сказав доктор усьміхаючи ся на пів мелянхолїйно, а на пів насьмішливо, і не зводячи очий з її постави — треба тілько раз бачити панну Амалїю, раз поговорити з нею, щоб дійти до певности, що нїякий нерозважний поступок супроти неї неможливий.

 

— Чи так! — сказала Целя. — Ну, але остро-ж ви судите! Не дай Боже нїкому підпасти під ваш суд, острійший від ваших скальпелїв і лянцетів! Бідна Амалїя!

 

— Не жалуйте її, панї! — сказав доктор. — Я певнїсїнький, що й вона швидко потїшить ся по моїй стратї. А в тім, прошу панї, чоловік раз жиє, значить, перший його обовязок — уникати прикростий там, де їх може уникнути, бо прикрости, се мінус житєвий, якого нам нїяка теорія і нїякий альтруізм не в силї надолужити.

 

Целя тимчасом з цїлим завзятєм і з цїлою натугою заглубила ся в свою роботу. Кінчила її без поспіху, методично, як колиб нїякий доктор не істнував тут же поруч неї, і нїяка фільософія еґоізму не була виголошувана з цїлою рішучістю житєвого досьвіду і непохибности.

 

  

IX.

 

З ударом девятої години — анї на хвилю скорійше — панї Грозицька встала зі свого крісла, посипала піском і замкнула свою книгу, поскладала на купки понумеровані вже на завтра рецепіси, осібно польські, а осібно руські, уставила в порядку тягарики від листової ваги, поскладала пера, заткала каламар, одним словом, зробила на своїм бюрку взірцевий порядок, нарушуваний тілько множеством плям від чорнила на грубій бібулї, якою для ощадности прикрите було зелене сукно бюрка. Потім почала одягати ся.

 

Целя була вже вбрана і чекала на неї.

 

— Нехай панство на мене не ждуть, — сказала панї Грозицька. — Поки стара педантка вбере ся і з місця вирушить, панство будете вже на Маріяцкій площі. Впрочім наші дороги зараз від порога розходять ся, а я вже, Богу дякувати, в такім віцї — додала іронїчно, похиляючи голову перед доктором, — що прохід вечером по вулицї не представляє для мене зовсїм нїякої небезпеки.

 

— А, то добраніч панї!

 

— Добраніч панству!

 

Целя і доктор вийшли. Грозицька повела за ними понурим поглядом і прошептала:

 

— Наівна дївчина! Я певнїсінька, що вона вірить сьому шарлятанови, а він їй плете сухого дуба. Та нехай собі вірить! Я її остерігати не буду. Побачимо, чи швидко вийде на таку саму стежку, як Ольга. Ой, мої молоденькі панї! Служба публична, то не ваша річ! У вас кров кипить, уста тремтять, очицї палають, а все се приналежности на службі зовсїм непотрібні, а навіть дуже, дуже шкідливі!

 

І Грозицька сумно похитала головою.

 

— Ну, але час менї до дому, — сказала в кінцї. — Боже мій, що то там дїти роблять! Ой, служба, служба! Чую вже в костях її наслїдки!

 

І стогнучи одягала ся звільна, поки не прийшов почтовий сторож, щоб позамикати віконницї, погасити сьвітло і замкнути бюрові двері.

 

А тимчасом Целя йдучи поруч доктора розповідала йому з живим почутєм про смерть своєї товаришки і додала при кінцї:

 

— Хотїла-б я відвідати її матїр, потїшити бідну старушку в такім тяжкім горю. Та щож, завтра рано знов маю службу аж до другої години з полудня, годї вирвати ся.

 

— Служба, то неволя, — глубокомисно докинув доктр.

 

— Чи так пан доктор думає? — живо відказала Целя. — А менї, прошу пана, до недавна зовсїм так не здавало ся. Навпаки, те реґулярне, після годинника розмірене житє заспокоювало думки, чинило мене здоровійшою, поважнїйшою, задоволеною. Прийду зі служби, з’їм обід, часом передрімаю ся троха, читаю, піду на лєкцію — і так минає день за днем. І я щаслива, бо не вважаючи на ту нїби неволю, а властиво на ті тїсно означені рами, в яких обертає ся моє житє, я чую себе незалежною, чую, що жию власною працею, що не впадаю нїкому тягаром, не дбаю нї про чию ласку.

 

— Крім якоїсь там Грозицької, якогось там Вимазаля, Долєжаля і тим подібних бюрових молїв, — злобно докинув доктор.

 

— Нї, прошу пана, я й про їх ласку не дбаю, бо знаю, що коли сповню добре свій обовязок, то нїхто менї нїчого не зробить. Я від них не залежу, а що стараю ся жити з ними в згодї й гармонїї, то вже така моя натура. Волю для сьвятого супокою не одно й притерпіти, особливо коли ходить о дрібницї і о річи, в яких я сама не певна, чи моя правда. Алеж се, прошу пана, звичайні недогоди людського житя, а не тілько нашої служби.

 

Говорячи се Целя впала в запал, оживила ся незвичайно; видно було, що слова плили їй з серця. Чи то сумерки, що залягали по вулицях, слабо тілько розсьвічувані ґазовими лямпами, чи сьвіже вечірне повітре, чи спокійний тон доктора додали їй такої сьмілости, — досить, що доктор нїколи ще не бачив її такою оживленою, як тепер. І нїколи ще вона не видала ся йому такою чаруючою, гарною, як у тій хвилї, хоч він тілько в неясних зарисах міг бачити її лице, що паленїло нїжним румянцем.

 

— Ви сказали, панї, що все се до недавна так було. Хибаж тепер що змінило ся ?

 

— Як би се вам сказати ?... Властиво довкола мене нїщо не змінило ся, але я в собі чую якусь зміну. Від коли ваш таточко з завзятєм гідним лїпшої справи почав менї день у день догризати тою службою і розсновувати та розмальовувати перед очима всї її недогоди, від тодї, признаю ся вам, зробилась я якась вразливійша на ті дрібні шпиганя, без яких тут, звісно, не обходить ся. Тягар моєї служби, якого я давнїйше майже не чула, починає мов ярмо вгризати ся менї в шию. Маю часом хвилї знеохоти.

 

— А може се тілько хвилї розбудженої сьвідомости?

 

— Щож би се була за сьвідомість така важка та болюща?

 

— СЬвідомість схибленої цїли, змарнованого житя, страчених сил! — з глибокою рішучістю і понурим голосом сказав доктор.

 

Целя аж зупинила ся перепуджена.

 

— Що се пан говорить! — скрикнула. — Ну, пане доктор, — додала по хвилї, — таких зловіщих слів я від вас не надїяла ся.

 

— Щож, прошу панї, я лїкар, і з лїкарського становища не можу говорити інакше. Не належу зовсїм до тих людий, що спротивляють ся правам женщини до висшої осьвіти, до духової працї і до супірництва з мущинами на полї публичної дїяльности. Навпаки, нехай женщини вчать ся, нехай думають, пишуть, працюють! Так богато ще поля неуправленого, так великий ще обшир незвісного і нерозслїдженого, що чим більше тут робітників, тим лїпше.

 

— Хто би се чув, той би вас приняв за горячого прихильника еманціпації женщин, — жартуючи сказала Целя.

 

— І мав би повне право! — горячо скрикнув доктор. — Я справдї її прихильник. Нехай женщини еманціпують ся з усїх своїх слабостий, недостатків і пересудів, із темноти, чужоїдного житя і недумства. Тілько яко лїкар я противлюсь одній еманціпації, і в тім пунктї маю дуже сильного союзника — природу.

 

— Якій же то еманціпації ви противитесь?

 

— Еманціпації зі звязків сїм’ї, подружя, любови! — глубокомисно відповів доктор. — Те вічне наріканє на мужчин en general, те розбуджуванє штучної ненависти до цїлого вусатого і бородатого роду, та пропаґанда еманціпованого целїбату і манастирства може в очах многих людий осьмішити цїлу справу. В моїх очах, розумієть ся, се тілько сумне, хвилеве збоченє псіхофізіольоґічне, на яке я не то що не гнїваю ся, але гляджу як на предмет лїкарської практики, шукаю його жерела і міркую над способами, як би його найлїпше вилїчити.

 

— Признаюсь пану докторови, — сказала серіозно Целя, — що хоч і сама я противлю ся такому розуміню становища жінки яко чогось зовсїм відрубного і протилежного мужчинам, то все таки я не посьміла би нїколи висьмівати анї осьмішувати тих жінок, що заняли таке становище, анї навіть судити їх з такого лїкарського становища, як ви. Бо прошу пана не забувати, що думка про права і суспільну працю жінки зглядно ще нова і мало розповсюджена навіть між самими жінками, то й потребує горячих апостолів, пропаґаторів і адептів, а через те саме мусить витворювати екстреми, які власним прикладом силують ся дати сьвідоцтво справедливости і силї того напряму. Екстреми такі з суспільного погляду конечні, щоб отворити людям очи, аби ті люди, нападаючи на пересадні вискоки, привикли головний, основний напрям уважати чимось пожаданим, а далї й натуральним, таким, що само собою розуміє ся.

 

— Шкода, що панї не адвокат! — з усьміхом сказав доктор, — так славно ви бороните справи, про яку самі кажете, що ви противні їй. І признаю ся вам, панї, що в цїлій тій гарній оборонї власне та заява була для мене найцїннїйшою.

 

— Для чого? Чи ви сумнївали ся про се?

 

— Ну, міг сумнївати ся. Аджеж дотеперішнє ваше житє, а особливо те добровільне зношенє почтової неволї не дуже то сильно сьвідчить про вашу охоту до родинного житя.

 

Целя з досадою махнула головою.

 

— Не надїялась я від пана, щоб і ви промовляли до мене в тім тонї. Добровільне зношенє неволї! Аджеж се з вашого боку гірка насьмішка! Щож маю робити ? Чи йти жебрати ? Чи жити на ласцї яких свояків ? Колиж бо й свояків таких не маю! Чи в кінцї...

 

Не докінчила. Були вже при цїли, в сїнях дому, де жили.

 

— Нї, прошу панї, — сказав доктор, коли обоє звернули ся до сходів, — нїчого подібного я від вас не жадаю. Але є ще один вихід.

 

— Знаю, знаю, що скажете! — кликнула Целя. — Вийти замуж. Се так, як колиб ви вмираючому з голоду сказали: один тілько ратунок для тебе — щодень реґулярно на обід їсти волову печеню. Дуже розумна рада, але вмираючий з голоду не має навіть кусника хлїба.

 

— Ну, прошу панї, сим разом ваші арґументи дуже слабі. Арґументуєте панї порівнанєм, яке хоч би навіть само в собі було більше натуральне, все таки шкитильгало би. Поперед усього маєте панї слабе понятє про моє лїкарське знанє, коли думаєте, що я міг би чоловікови вмираючому з голоду дати таку раду. Волова печеня могла-б його ослаблений орґанїзм від разу вбити. Я пораджу йому булїон, а заразом кажу взяти його до шпиталю.

 

— Отже то власне, отсе то й єсть! — сказала Целя. — Таким шпиталем для незамужних і немаючих жінок мусить бути публична служба, хоч би найпідряднїйша і найменше відповідна їх бажаням і здібностям. І я опинила ся в тім шпиталї, по просту для того, щоб не вмерти з голоду.

 

— Ну, — відповів доктор з солодким усьміхом, — але крім шпиталю є ще й домашнє лїченє.

 

— Для тих, кого на се стане!

 

— А як би так напримір ви, панї, знайшли засоби на таке домашнє лїченє?

 

— Я ? Деж менї їх знайти ? Хиба виграю сто тисяч на льотерії.

 

— Hy, ce трудненько. Але коли-б так, візьмімо, засоби знайшли ся, чи приняли-б ви їх, панї, чи може відкинули-б їх з якої фальшивої амбіції?

 

— З фальшивої амбіції? Сеї у мене чейже нема! Залежало би се від засобів і від жерела, з якого походять.

 

— Жерело як Бог приказав, а засоби, візьмімо так, скромні, але для домашнього лїченя вповнї відповідні.

 

— Признаю ся пану, — сказала Целя зупиняючи ся в сїнях перед дверима помешканя, — що зовсїм не розумію, про яке лїченє і про які засоби се ви говорите.

 

— Може воно й так, — з якоюсь двозначною міною сказав доктор. — Можемо про се поговорити иньшим разом. Ви, панї, прецїнь прийдете до нас на вечерю ?

 

— Або я знаю ?

 

— Прийдїть! — сказав доктор сердечно. — Батька нема дома, а менї зовсїм їсти не хоче ся самому. Тай так... поговоримо, коли вас се не буде нудити.

 

— Ну, то до побаченя! — сказала Целя і подавши йому руку пішла до своєї сьвітлички.

 

  

X.

 

При вечері помимо докторського запевненя був присутний старий Темницький. Доктор мовчав і старав ся навіть не глядїти на Целю. Старий Темницький був також якийсь понурий, а Целя, яка надармо ломала собі голову над тим, що властиво хотїв сказати їй доктор, сама не мала охоти розпочинати розмову. Тож зараз по вечері відійшла до свого покою, толкуючи ся тим, що завтра рано мусить устати до служби.

 

Мусїла переходити через кухню, де на момент зупинила ії Осипова, оповідаючи про сторожа, який упивши ся наговорив грубіянств господареви каменицї, а особливо старому Темницькому, про котрого на всю вулицю викрикував такі погані історії, що аж слухати гидко.

 

— Ну, але буде йому за те в полїції! — додала стара.

 

— Як то, його взяли на полїцію?

 

— А вжеж ! Пан Темницький знайомий зі старшим комісарем, побіг, пожалував ся, ну, і взяли нашого сторожа. Вже на його місце иньшого маємо.

 

— От як! — сказала Целя дивуючись.

 

— А чи не паннунця то загубили сей лист? — сказала Осипова добуваючи з за пазухи помнятий, розпечатаний лист і даючи його Целїнї. — Може знов яка дурниця, — додала вона, — і паннунця на мене розгнївають ся, але така вже моя доля, що все до паннунцї з листами налажу.

 

Целя зирнула на лист і затремтїла.

 

— Відки Осипова має той лист ?

 

— Та я знайшла його ось тут на сходах! Я гадала, чи не паннунця його випустили. Най но паннунця глянуть до середини, може там письмо иньше, не належне до сеї коверти. Письмо лежало осібно, се я сама його вложила до коверти.

 

Целя виняла письмо, зирнула в нього до лямпи — і зареготала ся голосним, сердечним реготом.

 

— Ха, ха, ха! Отсе так! Отсе гарно! Отсе цїкаво! Ха, ха, ха! — реготала ся Целя складаючи письмо і ховаючи його знов до коверти. Регочучись вона вбігла до свого покою, але тут нараз її регіт урвав ся, уста зцїпили ся, лице поблїдло. Їй починало дещо прояснювати ся в голові, але якеж болюче було те проясненє! Вона швидко почала ходити по покою, далї зупинила ся при вікнї і притулила ся чолом до холодної шиби. В її уяві мигнув образ Стоколоси з переляканою фізіономією, блискучими очима, згорблений і невродливий, але з горячим і щирим серцем. Хвильку він немов вдивлював ся їй у лице, а потім лице його поволокло ся невимовним сумом і звільна розплило ся в сїрій імлї. Целя махнула рукою.

 

— Що менї з того ! Був менї чужим і лишить ся менї чужим. Се не жадна страта.

 

Важче звенїли струни її душі на згадку про Ольгу. Фантазія Целї, що всяку думку зараз пристроювала в плястичні картини, в одній хвилї розвернула перед нею широкий, запилений і погано вимощений шлях. Се жіноча публична служба. Тим шляхом іде нечисленна жмінка жінок, молодих і старших, веселих і понурих, повних надїї і повних зневіря. Здаєть ся, що всї вони йдуть у суміш, рівним, розміреним кроком, але прецїнь приглянувши ся близше тій громадцї видно неначе три купки, три стежки на шляху.

 

Стежкою на право йде купка жінок, у яких у серцях горе житя, розчарованя і службовий риґор висушили відмолоджуюче жерело чутя і людської самодїяльности. Се жінки бюрократки, які непохитно пильнують своїх обовязків у житю, але жінки з дуже затїсненим круговидом житєвих інтересів, симпатій і антіпатій. Се людські істоти, симпатичні з многих поглядів, гідні співчутя також з многих поглядів, але дуже зредуковані, упрощені, зведені, так сказати, до спільного знаменника. Курява дороги насїла на них густою верствою, вгризла ся в їх шкіру і вигризла з неї всякий колїр, усякий полиск сьвіжости.

 

Другою стежкою на лїво йдуть істоти як раз противні тамтим, живі, палкі і повні бажаня жити, повні запалу до працї, повні посьвяченя і співчутя, але власне для того наражені на найтяжші покуси, на найбільші небезпеки, похибки і помилки. В тій ґрупі нема одностайностн й унїформи; тут кожде лице — справдї відмінна фізіономія, тут повно руху та контрастів, лунає сьміх і глухо стогне розпука, а здовж шляху, яким пройшла ся громадка, від часу до часу лишає ся якийсь недовідомий останок: то труп, то калюжа крови.

 

А третїй шлях — середнїй. Іде ним дуже мішана, найчисленнїйша компанїя. Єсть тут жінки загартовані досьвідом, які з тяжкої житєвої боротьби винесли все таки чутливе серце і непорочну душу; єсть молоді панночки, яких щасливий темперамент хоронить від екстраваґанцій, а молодість від рутини, натури гармонїйні, з живим чутєм і бажанєм дїяльности, але кермовані більше розумом, нїж чутєм. Боротьби і внутрішнїх роздвоєнь і тут не хибне, не хибне блудів і помилок, бо деж їх хибує в дїлах людських? Але скарб найдорожший, людськість, гідність і індівідуальність людська в тій громадцї хоронить ся сьвято, переносить ся як найцїннїйше наслїдє все наперед, до далекої, красшої будущини.

 

Лехке стуканє до дверий перервало її мрії.

 

— Чи можу війти? — запитав у дверях доктор. — Чую, що панї ще ходите по покою, не спите, то й подумав собі...

 

— Прошу, прошу, ходїть близше! — сказала Целя.

 

— Я тілько на хвилечку. Тато по вечери забрав ся до свого касина, а я не привик так вчасно йти спати. Але колиб я мав панї перешкодити...

 

— Нї, пане доктор, не чую ся сонною, — сказала Целя. — Прошу, сїдайте.

 

Доктор сїв, і підчас коли Целя не переставала ходити по покою, він не зводив із неї очий.

 

— Дивна річ, — почав говорити по хвилевій мовчанцї. — Дивлячи ся на вас, панї, так і здаєть ся менї, що читаю ваші думки як з книжки.

 

— Се вам так здаєть ся, — відмовила Целя з усьміхом.

 

— Ну, о що заклад, що знаю, про що ви думали в тій хвилї!

 

— Добре, о що заклад?

 

— О... о... знаєте панї, як виграю, то тодї скажу свою цїну, а як програю, то ви подіктуєте.

 

— Моглоб вас богато коштувати те, що я подіктую.

 

— Все одно. Але я також буду вимагати не аби якої річи.

 

— Я спокійна, пристаю. Ну, говоріть, про що я думала.

 

— Про одного панича, що зве ся Семіон Стоколоса.

 

Доктор сказав ті слова звільна, з притиском, вперши прошибаючий погляд у Целине лице. Вона стояла насупротив нього. Слова доктора, бачилось, не зробили на неї нїякого вражіня.

 

— Я знала, що ви в той бік стрілите, хоч і не надїяла таких слів. Ви програли, пане доктор. Я думала про долю жінок у публичній службі.

 

— Слово чести?

 

— Слово чести!

 

— Прошу діктувати своє вигране.

 

— Мусить пан доктор як на сповіди визнати менї три правди, — на пів гумористично, а на пів з якимось нервовим неспокоєм сказала Целя. — Поперед усього, відки пан доктор знає Семіона Стоколосу і на якій підставі судить, що я могла думати про нього?

 

— О, на се питанє дуже лехка відповідь. Пана Стоколосу знаю ще з ґімназії. Власне сьогоднї, коли ви панї вийшли до служби, я побачив його крізь вікно, як ішов вулицею. Випадково побачив його і мій тато і показав менї на нього, як на того молодого чоловіка, з котрим... котрого... про котрого він згадував при обідї.

 

Кров ударила Целї до голови.

 

— І ви зараз увірили, що я маю з ним якісь близші зносини! — скрикнула вона. — Фе, пане доктор, стидайте ся!

 

— Щож, хиба в тім було би що злого? Пан Стоколоса чоловік здібний і симпатичний не вважаюча на свою... комічну поверховність.

 

— І не вважаючи на се менї до нього зовсїм байдуже.

 

— А прецїньже ви, панї, кореспондуєте з ним.

 

— Помиляєте ся, пане. Я одержала від нього пару листів, се правда, але на жадний не дала йому відповіди.

 

— Ну, так! Візьмім так, писаної відповіди ви йому не дали, але устну.

 

— Пане доктор! — скрикнула Целя прикрим, болючим голосом.

 

— Алеж прошу панї, аджеж і се не було би нїяким злочином.

 

— Але колиб було фактом, то я би з тим не крила ся.

 

— Га, то перепрашаю! Нехай панї перейдуть до другого пункту, коли ласка.

 

— Нї, пане, дарую вам другий пункт, — сказала Целя з досадою.

 

— Ов, панї вже й гнївають ся на мене, — сказав доктор. — Може кажете йти геть?

 

— Але сидїть, сидїть! Хто вам сказав, що я гнїваю ся? — поспішно сказала Целя.

 

— Ну, спасибі за дозвіл! А що до другого пункту, то я можу панї відповісти на нього і без питаня. Панї хотїли знати близші подробицї про панну Амалїю Шмідт. І овшім!

 

Целя глянула на нього з зачудуванєм, вкінцї засьміяла ся голосно.

 

— Сим разом угадали. Але памятайте говорити правду!

 

— Щож, — сказав спокійно доктор, — не маю причини скривати правди. Панна Амалїя Шмідт, се, як я вже панї говорив, дочка протомедика віденського головного шпиталю, має 28 лїт і єсть спадкоємницею півмілїонової фортуни. А що я з її батьком у великій приязни, то сей старав ся делїкатно наклонити мене, щоб я став його зятем. Ну, нїчого гріха таїти, чоловік не сьвятий, полакомив ся не стілько на маєток, скілько на карієру, яку менї обіцював др Шмідт, і заручив ся з панною. Але сьогоднї, як панї бачили, я відписав їй „слово твердо“ і розірвав ті заручини.

 

— І се правда? — запитала Целя пильно дивлячи ся докторови в лице.

 

— До слова правда!

 

— Слово чести?

 

— Слово чести! — без запинки сказав  доктор.

 

— Ну, добре. А щож властиво склонило вас до того розриву?

 

— Що мене склонило? Гм! — сказав доктор удаючи заклопотаного. — Позвольте панї, що на разї лишимо се питанє на боцї, бо воно і так не належить до теми другого пункту — панни Шмідт.

 

— Так, так! — сьміючи ся сказала Целя, — Трактуймо річ парляментарно! Переходимо до третього пункту. Який властиво був змисл вашої вечірньої розмови ? Може воно нетактовно, що я так просто питаю, але, пане доктор, ви програли заклад, так уже, значить, не прогнївайте ся!

 

— Властивий змисл моєї розмови ? Гм, гм ! — І доктор сим разом справдї з заклопотанєм порушив ся в кріслї. — Се дїло досить делїкатне, і я не знаю, в якій би формі вам сказати його.

 

— Не дбайте про форму! Форма, се зрадник. Нехай річ сама за себе говорить, — поважно і навіть якось строго сказала Целя.

 

— Властивий змисл моєї розмови, прошу панї, такий, що я... — ті слова доктор цїдив звільна, чим раз помалїйше, аж вкінцї шептом, нахиляючи ся на кріслї, додав: люблю вас!

 

І сказавши се схопив ся, кинув ся до Целї, щоб обняти її в свої могучі рамена. Целя зблїдла, але енерґічним рухом рук зупинила його.

 

— Нї, пане, — сказала, — не забувайте ся! Сидїть. Я ще маю вас де про що спитати. Кажете, що мене любите. Щож, велика честь для мене. Очевидно скажете також, що для мене ви покинули панну Амалїю Шмідт, правда ?

 

— Ну, а як би й так?

 

— Також велика честь і велика жертва для мене, о, велика! — з якимось нервовим притиском сказала Целя. — А тепер скажіть, чого ви жадаєте від мене за ту честь і за ту жертву?

 

— Дивно ви, панї, висловлюєте ся, — сказав доктор. — Анї за ту честь, анї за ту жертву, анї за свою любов я не жадаю і не можу жадати від вас нїчого. Я можу тілько бажати...

 

— Ну, так чогож бажаєте?

 

— Щоб... щоб... ви хоч трошка полюбили мене.

 

— І по що вам моєї любови?

 

— Ах, панї! Як ви можете так питати ся? Ваша любов була би для мене найбільшим скарбом, новим житєм, була би...

 

— Пане доктор! — строго перебила його Целя. — Не вдавайте з себе поета! Се вам дуже не до лиця. Кілько разів ви говорили про себе, що ви чоловік практичний. То говоріть же по свойому, практично.

 

Доктор видивив ся на Целю, яка стояла перед ним усе ще блїда, з затисненими устами і з виразом якогось сконцентрованого напруженя і рішучости. Він окинув її бистро питаючим зором, у котрім на момент мигнуло щось як злобна насьмішка і певність побіди, і сказав:

 

— Ну, панї, троха ви мене розчаровуєте. Я не думав, що в таких річах ви такі практичні.

 

— А щож ви думали ? — відмовила Целя. — Що зловите мене на самі слова, котрим я маю причину не вірити?

 

— Маєте причину? — здивував ся доктор. — Прошу, яка се причина?

 

— Се вже моя річ! — відповіла Целя. — Як прийде на мене черга говорити, то я скажу її, не бійте ся. А тепер говоріть ви. Тілько остерігаю вас, говоріть щиро!

 

— Хибаж я доси не говорив щиро? — з міною ображеної невинности сказав доктор.

 

— До річи, пане доктор, до річи! Чого вам треба від мене ?

 

Доктор поблїд на се питанє. Хвилю вагував ся.

 

— Щож, панї, — сказав він, — се було би моїм нагорячійшим бажанєм, найвисшим ідеалом, але тут заходять деякі перешкоди, котрі треба би вперед усунути. Не думайте, що такою перешкодою я вважаю вашу бідність. Про се менї байдуже! Правда, на початок практики, на устроєнє здалось би дещо фондів, ну, але в тім уже моя голова, не вам сим журити ся. Важнїйшою перешкодою єсть...

 

Доктор на хвилю зацукав ся.

 

— Що таке? — спитала Целя.

 

— Ваша почтова служба, ось що! — сказав доктор і відітхнув, мов би звалив якийсь важкий камінь із грудий.

 

Целя глядїла на нього з нїмим зачудуванєм.

 

— Так, панї! — свобіднїйше вже і навіть з якимось жаром говорив доктор. — Анї мій батько анї я не пристанемо на те, щоб моя наречена з почтового бюра йшла під вінець. Жінка, се для мене щось таке сьвяте нїжне, недосягле, що я навіть у думцї не можу без обуреня бачити її там, на публичній виставі, на тім ринку, де безстидність і брутальна сила штовхають ся в боротьбі за шматок хлїба. Представляти собі вас, панї, серед тої юрби, се для мене таке болюще, таке понижаюче!...

 

Целя стояла блїда, холодна, непорушна. Тілько її груди хвилювали раптовно і швидко, сьвідчачи про глибоке внутрішнє зворушенє.

 

— То щож маю зробити ? — спитала вона ледви чутно.

 

— Покинути почту як найшвидше, хоч завтра!

 

— І кудиж відтак подїти ся? Аджеж тут... у вас... на вашій ласцї бути не можу, не будучи ще вашою.

 

— Ну, на ласцї! Яких ви слів уживаєте! Для того, кого люблю, всяка ласка, всяка жертва єсть тілько обовязком. Правда, тут вам бути нїяково, але на се єсть рада. У мене є стара тїтка в Станїславові, відвезу вас до неї, пробудете там, поки тут усе буде готове до шлюбу. Ну, що, згода?

 

І доктор з усьміхом знов простер рамена, щоб узяти її в свої обійми.

 

— Ще нї, — холодно сказала Целя. — Тепер моя черга сказати слово. Не буду говорити довго. Прошу вас, пане доктор, прочитайте менї на голос отсей лист і пояснїть його зміст!

 

І вона подала йому письмо, яке перед тим дала їй Осипова.

 

Доктор зірвав ся з крісла мов опечений, кинувши оком на грубі каракулї та курячі лаби, якими надряпане було його імя на ковертї.

 

— Відки ви взяли се письмо ? — сказав він різко.

 

— Не бійте ся, пане доктор, я його не вкрала, — холодно відповіла Целя. — Осипова знайшла його на сходах і думаючи, що воно моє, подала його менї. Лист був осібно від коверти, і поглянувши на лист, я побачила рахунки за пранє, за митє підлоги, за чищенє чобіт, а під ними підпис: „Amalia Schmidt, Іhr altes Stubenmadl“. Аж тодї я глянула на коверту і побачила, що письмо се адресоване до вас. Прошу, пане доктор, звертаю вам сей цїнний документ.

 

Доктор стояв, як то кажуть, нї в пять, нї в девять, а далї з силуваним усьміхом почав звільна:

 

— Ну, панно Целїно, і щож з того виходить?

 

— Нїчого, — сказала Целя, — окрім хиба того, що ви словом чести запевнили, що ваша байка з панною Амалїєю правдива. Значить, тепер я знаю, яка ваша честь!

 

— Алеж се жарт, невинний жарт!

 

— Такий самий невинний, як той, котрий ви хотїли зробити зі мною! О, тепер я зрозуміла вас! Тепер знаю, що вам завадила моя служба! Знаю, до якої тїтки ви хотїли завезти мене! Знаю, в якім значіню ви хотїли зробити мене своєю! Боже мій, Боже! — додала вибухаючи голосним плачем, — і що я вам завинила, що ви так насьміхаєте ся надімною? ІЦо ви як ті вовки від першої хвилї тілько над тим і міркуєте, щоб пожерти мене, втоптати в болото, зогидити у власних очах!

 

І заливаючи ся горячими слїзми, в знесилю впала лицем до подушки. Тяжке хлипанє потрясало всїм її тїлом. Доктора давно вже не було в покою, а замісь нього стара Осипова мов мати нахиляла ся над плачучою дївчиною.

 

Пізно Целя заспокоїла ся і довго не могла заснути. Житє видалось їй таким тяжким, небезпечним і зрадливим, як тому, хто заблудив ся в лїсї повнім гадюк, вовків і отруйного сопуху.

 

Другого дня через Окипову вимовила Темницьким помешканє. А з полудня, по урядових годинах на почтї поспішила до старої Невірської. Нещасна жінка, що, бачилось, виплакала вже всї сльози над трупом Ольги, приняла Целю як перший промінь сьвітла по темній ночи. Її слова, повні горячої, сердечної любови для помершої, повні чистого, дївочого співчутя навіть для її похибки і для її великого терпіня старенька пила мов оживляючу росу. А коли вкінцї Целя розповіла їй свою пригоду з доктором Темницьким, бабуся міцно-міцно обняла її і зрошуючи слїзми її молоде чоло сказала:

 

— Моє дитятко золоте, бідне! Ходи до мене! Займи те місце, яке так нагло опорожнила люта смерть. Будь менї за дитину! Будемо любити ся, будемо ратувати одна одну. А тих, котрі пасуть на нашу погибіль, нехай Бог судить як сам хоче!

 

Целя цїлувала бабусю в зівялі руки, обливаючи їх слїзми.

 

 

 

Львів, у червнї 1888 р.

 

 

 

 

02.09.1906