Школа страху

Країна у війні. Дітей від цього ніяк не відгородиш. Вони можуть вирости більш зрілим і вирозумілим поколінням. А можуть отримати травму, яка даватиметься взнаки усе життя. Все залежить від нас, дорослих. Міркування на цю тему та кілька практичних порад — у розмові «Z» з практикуючим психологом і мамою трійка дітей Уляною КРОК.

– Сьогодні 1 вересня. Традиційні урочистості з нагоди початку навчального року звели до мінімуму. У школах посилені заходи безпеки. У Львові, до прикладу, відтепер на територію навчальних закладів не пускатимуть жодних інших дорослих, окрім учителів, їх-бо охоронці\сторожі знають в обличчя. Уляно, як гадаєш, дбаючи за дітей, ми тим самим часом їх не залякуємо?

– Важливо не нагнітати. Не треба казати, що все це робиться, бо може прийти в школу дядько і підкинути бомбу. Дітям треба пояснювати такі речі, але без зайвих подробиць: є правила, і тепер вони такі. От і все.

Все-таки діти мають залишатися дітьми, і в них має бути час для їхнього дитинства, вони не мають тільки думати про заходи безпеки і т.д. Вони мають вчитися, бавитися, ходити по гуртках, рости і розвиватися. Вони мають мати свою частину дитинства і не бути аж такими заклопотаними всіма заходами безпеки. Якщо дорослі роблять закриту лінійку з метою безпеки, то хай буде в актовому залі, але хай вона таки буде. Це їхнє свято, бо дитина один раз іде в перший клас. Якби там не було, життя продовжується. Діти мають мати дитинство.

Якщо вже такі заходи, щоб не пускати чужих дорослих, то просто батьки мають спокійно пояснити: я тебе доводжу до  дверей школи, змінились правила, але все нормально, зараз тебе вчителька зустріне і з іншими заведе у клас.

– Яйцеголові з Міністерства освіти зобов'язали активізуватися шкільним психологам. Два питання: психологи, думаєш, здатні нарешті не так формально підійти до виконання своїх обов'язків; батьки і вчителі готові будуть прислухатися до порад фахівців?

– Тут справді дві проблеми. І найперша — неготовність суспільства загалом. Іти до психолога — це вже бути зовсім хворим, це вже бути майже хворим на голову. Але ситуація така, що користуватися послугами психолога дуже і дуже треба. Бо коли ми пропускаємо в дітей щось, то це обов'язково матиме складніші наслідки.

Отже, шкільний психолог. Може, він і не є психотерапевт, може він не є такий підкований, коли є якісь складніші речі, але він, можливо, зможе побачити ясніше від інших речі, які виходять за межі норми. І тоді дитину та її батьків скерують до іншого спеціаліста, який працює більш вузькоспеціалізовано.

Психолог може в ігровій формі спілкуватись, бавитись і дивитись, як діти реагують і кому, можливо, потрібна індивідуальна психотерапія, чи скерувати до когось, хто має кращі навички. Отже, я вважаю, що ця ініціатива Міністерства є дуже навіть непоганою.

Інша справа, що не всі психологи готові. Але зараз рівень патріотизму такий, що насправді навіть якщо не дуже готові, то вони будуть старатися, готуватися, будуть більше інформації черпати. Ну, принаймні те, що я знаю про наших львівських психологів, дуже всі активовані були і на Революції гідності, і тепер працюють з постраждалими і родинами учасників АТО. Ми не жили в війні, ми всі не маємо великого досвіду в тому, але тим не менше є досвід закордонний і є звідки черпати. І так чи інакше, я думаю, що це гарна ідея.

– Школи у нас здебільшого великі. Дітей багато, а психолог один — навіть якщо дуже хотітиме, то може просто не дати собі раду...

– Є ще батьки. Є вчителі. Якщо батьки відчувають, бачать, що в дитині є якісь зміни, то мусять подумати про консультацію у психолога. Класні керівники теж повинні пильнувати дітей і у цьому плані. Отже, вчителька, батьки і психолог. Якщо є нормальний контакт між ними, то зарадити можна. Зрештою, це ж не кожна дитина потребуватиме фахової допомоги, хоча ясно, що зараз багато сімей військових живуть у тривожному стані, є сім’ї, в яких хтось загинув…

– Ситуація в країні заскочує абсолютно всіх. Дорослі є деморалізовані і не конче, щоби мали в сім'ї когось, хто пішов воювати, чи, не дай Боже, загинув. Що маємо з дітьми? Як на них усе це впливає? Які матиме для них наслідки?

– Справді. Не забуваймо, що діти не є сформовані ще емоційно й психічно. Вони дуже відчувають і дуже зчитують інформацію з дорослих. Для дітей є дуже значимі дорослі — мама і тато. Це є ресурс для дітей і це є для них дзеркало. Якщо мама і тато спокійні, то дитина теж вчиться переживати стресову ситуацію спокійно. Якщо мама і тато постійно в стресі, розгублені і не можуть спокійно їм пояснити, в чому справа, то дитина розуміє, що є щось таке, з чим дорослі не можуть справитися, і лякаються цього, не знають, як діяти. Тому мама і  тато, спілкуючись з дітьми, повинні спокійно пояснювати, яка є ситуація і чого чекати. Відповідно до віку, звісно, бо маленькій дитині не будеш розказувати про Порошенка і Путіна. Дітям до трьох років краще взагалі не пояснювати жодних таких тонкощів. Хіба що вони задають запитання, самі десь почули в новинах і т.д. Бо вони почують два–три слова, бачать тривогу батьків і дофантазовують неґативні сценарії. В таких випадках хай краще дорослі все пояснять самі у такій формі, щоби це не створювало у дитини додаткову емоційну напругу.

– Батьки деморалізовані і в більшості випадків не можуть так правильно діяти, як Ти кажеш. Що відбувається з дитиною, коли реакція в батьків не є адекватною?

– Дитині справитися зі складними емоціями ще тяжче, ніж дорослому. Якщо батьки не в стані поводитися адекватно, то дитина відчує страх, тривогу, неспокій, нерозуміння. Може відреагувати злістю, аґресією. Може, навпаки, замкнутися в собі.

– Як вважаєш, батьки повинні обмежувати потік інформації для дітей чи ні? Можна чи ні дивитися в їхній присутності новини? Чи варто обговорювати ситуацію, коли дитина то може чути?

– Доступ до інформації краще дозувати. Дітям не треба аж так багато інформації. Якщо ви дивитесь новини разом, то потім дорослий має сказати, що війна — це тимчасово, що це не назавжди, що все це припиниться. Потрібно пояснювати дитині, бо вона не може переварити таку велику кількість інформації.

Питання так само віку — чим старша дитина, тим більше задає запитань. І тут ти не будеш розказувати жахіття війни, цього не треба. Але якщо вона щось побачила і запитала тебе, тоді ти маєш дати їй відповідь, але не наперед. І якщо дорослі обговорюють подробиці подій, самі жахаються від того, що робиться, то краще, щоби дитина цього не бачила і не чула.

– А якщо Твій п'ятирічний син запитає про цю війну, то що Ти йому розкажеш?

– Може, поясню у формі казки про дві країни-сусідки, одна з яких напала на іншу. Підлітку в формі казки ти вже не будеш пояснювати, а дитині дошкільного, шкільного віку ти в формі казки можеш все пояснити і показати кінець, наприклад, як добро перемагає і т.д. Кожні батьки знають підхід до своєї дитини, знають слова правильні, які її заспокоюють, знають свою дитину. І це дуже важливо, бо шаблону у цій справі нема. Хтось з дітей більше тривожний, хтось спокійний. А в кінцевому результаті у вигляді казки дитині можна дуже добре пояснити, або в грі.

– Як Ти думаєш, в цій грі і в цій казці дитина буде себе ідентифікувати на якійсь зі сторін конфлікту, який є між Україною і Росією?

– Однозначно, що так. Але краще, щоб цього не було. Краще, щоб в дітей не було злості, ненависті. Краще, щоб була ідея любові, миру, добра. Підштовхуйте дитину до позитивного способу мислення. Хай дитина подумає, як ті дві країни-сусідки мають порозумітися, знайти мир і злагоду.

– На що батьки мають звернути увагу? Яка зміна в поведінці дитини мусить спонукати батьків звернутись до психолога?

– Знову ж таки, переляканість, підвищена тривожність.

– Як виявляється тривожність?

– Дитина неспокійна, дитина постійно задає якісь запитання, хвилюється або чогось боїться. Вона не обов'язково має розуміти і казати, що боїться війни. В дитини з'являються страхи, яких раніше не було: страх зайти в порожню або темну кімнату тощо.

Варто батькам занепокоїтись і коли дитина стає незвично замкнутою, закритою. Це теж може бути виявом внутрішнього страху, як і зайва злість, аґресивна постава.

– А якщо йдеться про підлітка, для якого всі ці «незвичності» фактично норма?  

– З підлітком вже можна про багато що говорити. Може, ви не зможете його багато в чому переконати, але багато натомість почуєте від нього. Тоді його варто слухати і робити висновки про те, що саме його турбує. Чуйні батьки зрозуміють, що саме є причиною незадоволення дитини: чи те, що в країні все зле, чи те, що в дитини є складнощі в контактах.  Це різні теми. Підлітковий, пубертатний криз — він так чи інакше є. Хтось його гостріше проходить, хтось більш згладжено.  

– Кажуть, нема нічого злого, щоби на добре не вийшло. Ще кажуть, що в екстремальних умовах діти швидше дорослішають. То, може, в нас тепер росте більш вирозуміле покоління, як гадаєш?

– Це правда, що в екстремальних умовах діти просто змушені швидше дорослішати. Так чи інакше є лінійка закрита, а не відкрита, так чи інакше, можливо, батьки не поїхали на море кудись, а витратили гроші на підтримку армії. Тобто вони дорослішають, але й вони здобувають досвід. Це все їхній досвід життєвий — як справлятися з різними ситуаціями, як жити в різний час. І вони будуть багатші на той досвід. Завдання дорослих — допомогти їм це все спокійно пережити. Без зайвого крику, без нагнітання зайвих емоцій. Бо спокій, який демонструють дорослі, — це приклад для дитини, як розв'язувати  проблеми. Діти на цьому вчаться. Ти можеш сто разів сказати «не переживай», «не нервуйся», але як сама бігаєш в нервах по хаті наче дзиґа, то дитина однаково буде нервуватися. Діти переймають нашу поведінку і настрій, а не вказівки і повчання.

– Тобто припущення, що нове покоління виросте у нас більш зрілим, має під собою ґрунт?

– Так, має. Але за тієї умови, що ми, дорослі, допоможемо дітям справитися з обставинами. Бо не є добре, коли малі діти чи молоде покоління бачать такі жахіття. Це може бути великою травмою, з якою доводиться справлятися. І може статися, що наслідком буде не вирозумілість, а глибока травма, наслідки якої долати доведеться ціле життя.

– Узвичаєно вважати, що Україна є мирною країною і що у нас війна — виняткова, незвична ситуація. Але особистий досвід не дозволяє з цим твердженням згодитися. Мій батько зростав у часі Другої світової, а тепер у часі війни росте моя донька.  Як Ти думаєш, оцей насправді ненадовго перерваний досвід як впливає на націю загалом, на те, якою вона є?

– Звичайно, краще коли ми ростемо в добрих умовах, коли країна має свою державу і незалежність протягом кількох століть, коли передається досвід від батька до сина, від мами до доньки. Нема мови, що мирний час кращий для зростання, для розбудови, для розвитку. Але ми маємо те, що маємо, і будемо виходити з того, що є. І будемо знаходити рішення і варіанти до подальшого життя. Життя не припиняється, життя іде далі. І я думаю, що це буде наш такий досвід. Можливо, такий, як у Твого батька, можливо, інакший, якийсь вже сучасніший, бо війна інакша. Але життя іде, і ми з тим досвідом підемо далі.

– Ти психолог і, мабуть, можеш пояснити, як люди з таким досвідом відрізняються від інших?

– Звичайно, що є різниця. От Англія. Країна мала багато колоній, монархія, має тривалу незалежність. Англійці зовсім інше мають самоусвідомлення, зовсім інше відчуття власної гідності, зовсім інший стиль життя і т.д. Ми є більш розбиті, ми інакші. Але тим не менше, які є. Нам більше треба зализувати тих ран. Нам більше треба часу та енергії тратити, щоби пережити, опрацювати травми свого народу. Інші у цей час розвиваються, рухаються вперед.

І ми це втрачаємо. Ми сповільнюємося в розвитку. Тобто коли інші просто сидять і вчаться, працюють над винаходами, то ми після війни будемо розбудовувати знову свої міста.

– А емоційно і психологічно? Такі люди, як ми, це що? Це люди з низькою самооцінкою? Чим ми психологічно відрізняємося від людей в кранах, де такого досвіду нема?

– Я не готова вішати ярлики. Я готова сказати, що ми є люди зі своєю історією, зі своїм досвідом, який випав на наш вік, на наше життя. І те, як ми зараз себе поводимо, як ми до тої ситуації ставимося, як ми то проживаємо, які ми робимо висновки — це все наш досвід. Звичайно, що ми можемо мати більш низьку самооцінку, але я не схильна зараз це стверджувати. Давай проживемо це.

Розмовляла Тетяна НАГОРНА