Boa constrictor (1979)

 [Друга редакція]

 

Boa constrictor (1979)

Іван Франко

 [Друга редакція]

 

І

 

Герман Гольдкремер устав нині дуже злий. Він усе такий, кілько разів йому лучається ночувати в Бориславі. А лучається се щотижня раз, у п’ятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу і виплатити ріпникам. Герман Гольдкремер, хоть маєток його доходить до міліона, ніколи не звірює чужим очам надзору ані чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичі своя камениця, порядна, нова, ясна, —  сказати не жаль. А тут приходиться йому ночувати в дерев’янім домику, серед магазинів, завалених бочками кип’ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, усе-таки найпорядніший і найкраще положений на весь Борислав, —  але знов дарма річ рівняти його до дрогобицьких будинків. Хоть стіни білі і вікна ясні, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні магазини та ще брудніші помешкання людські. Ні зелені свіжої, ні виду всміхненого не побачиш. Повітря задушливе, загусле, від нафтового сопуху: у Германа від нього за кождий раз голова крутиться, немов від дуриці. Та ще й люди, що снуються навкруги його помешкання, поміж брудні шопи, поміж глинисті гори, що, мов мурашки, невпинно нишпорять коло закопів, —  тьфу, чи то люди? Чи такі на світі люди? Зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони; на них пошарпані шмати  —  не то шкіра, не то якесь невидане полотно; від них на сто кроків віє нестерпний дух нечисті, сопуху, шинків, зопсуття! І голоси у них  —  ні, се не людські голоси, а якийсь крик глухий, охриплий, немов дренькіт розбитого баняка. А який позір у тих людей  —  дикий, зловіщий! Деякі з них, що, помимо ранньої пори, підхмелені йшли до ям (тверезому годі видержати в глибині!), заглянули в вікно і побачили Германа. Від їх поглядів йому стало якось моторошно.

 

«Такі люди, —  подумав собі, —  якби виділи мене в багні, то не то що не витягли б, а ще би глибше пхнули».

 

І ось у якім товаристві приходиться йому, аристократові, проводити цілого півтора дня. Він сплюнув крізь отворене вікно і відвернувся. Його очі живо оббігли кімнату  —  чистеньку, веселу світличку. Гладка воскована підлога, мальовані стіни, круглий столик з оріхового дерева, комод і писемне бюрко  —  ось що передусім насувалося оку. Все блищало, ясніло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміння крізь вікна до кімнати і золотисто-кровавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очі Германа відвернулися від них, —  він не міг знести сильного світла. На боковій стіні, супроти дверей, у півтіні висів великий образ у золочених рамах, —  на нім спочили Германові очі. Була се досить гарна і вірно змальована картина тропічної індійської околиці. В далечині, повиті синявою мрякою, мріють величезні тросники —  цілі ліси бамбусові Бенгалю. Здається, чуєш, як у тій гущавині з легким шумом вітру мішається плачливе скомлення тигра-кровопійці. Ближче до переднього плану малюнка тросників не стає, тільки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, рясна ясно-зелена папороть, а над усім зносяться живописними групами стрімкі широколисті пальми, царі ростин. На самім переді, трохи збоку, —  якраз така група, розкішна, стрійна. Під нею кілька газель: вони прийшли, певно, за пашею. Але необачні звірята не доглянули, що серед величезного зеленого листя сидів страшенний змій-удав (Boa constrictor), —  сидів на чатах, ждучи на добичу. Вони сміло, безпечно підійшли до пальм. Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину  —  хвилька мертвого переполоху  —  один блей ухопленої газелі, один і остатній, —  і все стадко в дикім переляку ще стоїть, мов закаменіле, тільки одна, найбільша  —  видко, мати тамтих  —  повалена звоями вужа. Маляр підхопив саме ту хвилю, коли газелі ще не отямились, а вуж, високо піднявши голову, з усею силою стискає своїми величезними скрутелями добичу, аби подрухотати їй кості. Він обкрутив її шию й хребет, а з-посеред закрутів його сорокатого блискучого тіла видко голову бідної жертви. Великі очі, вигнані наверх передсмертною мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиї напружені: голова, по немов доочне бачиш, кидається ще в послідніх судорогах. Зате очі змія блискають таким злорадним, демонічним огнем, такою певністю своєї сили, що мимоволі мороз пробігає по тілі, коли добре у них вдивитися. Дивна річ! Герман Гольдкремер мав якусь глуху, невиясненну вподобу в тім образі, а особливо любив цілими годинами вдивлюватися в страшні, диявольським огнем розіскрені очі гадюки. Сей малюнок відразу так йому подобався, що, побачивши його десь у Відні на виставі, зараз купив його. Правда, в Дрогобичі жінка не хотіла мати у себе в домі тої «обридливої гадини», от тим-то Герман повісив його у себе тут, у Бориславі. Не раз, коли сюди до нього заходили інші промисловці або урядники і з жахом поглядали на сей малюнок, Герман усміхався і говорив, прицмокуючи:

 

—   Правда, гарний малюнок! Оригінал! П’ятсот ринських коштує, ще й без рами. За саму раму п’ятдесят дав!

 

А потім додавав, поважніючи:

 

—   Що ж, Kampf ums Dasein!* Коза хоче жити й вуж хоче жити. А хто тому винен, що вуж не може жити травою, лише козою? А ти, коза, будь мудра, не лізь вужеві в зуби! А бир-бир!

 

Але на самоті Герман якось не міг жартувати ані з вужа, ані з кози. Він чув якийсь темний, забобонний страх перед тими гадючими очима, —  йому здавалося, що сей вуж колись ожиє і принесе йому щось незвичайне: велике щастя або велике горе.

 

Поволі розвіялася густа холодна паморока, що досвіта була залягла над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засів до бюрка і добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лило до світлиці таку повінь світла; поранній холод і глухий, віддалений гамір робучого люду  —  все те лоскотало його змисли, та заразом обезсилювало, усипляло їх. Організм, розстроєний вчорашньою їздою і домашніми клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки, і до цифер, що в ній п’ялися величезними стовпами, і до пера з вирізуваною кістяною ручкою, —  йому стало так якось солодко, ні одна думка не ворушилася, тільки віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоть не був зовсім із людей замислених, склонних багато розважати (таких людей загалом між жидами дуже мало), —  то прецінь тепер, перший раз після довгих-довгих літ, нестямився і пустив волю всім вражінням свого життя  —  віджити в пам’яті, перейти живо, наглядно поперед свої духові очі...

 

Перед його очима промайнули тяжкою хмарою перші літа його молодості. Страшна бідність та недоля, що стрітила його при першім виступі на світ, і досі проймає його холодом, дрожею. Хоть і як не раз йому прикре буває теперішнє життя, однако ж він ніколи не бажав і не буде бажати, щоб вернулися йому молоді літа. Ні! Ті молоді літа висіли якимсь важким прокляттям над його головою: прокляттям нужди, що заглушувала в першім зароді гарні й добрі здібності його душі. Не раз чув він те прокляття в хвилях своїх найбільших спекуляційних удач, не раз мара давньої нужди затруювала йому найбільшу радість, досипала гірчиці-полину в солодкі напої багатства й розкоші.

 

І досі він живо нагадує ту напіврозвалену, підгнилу, вогку, нехарну й занедбану хатку на Лану в Дрогобичі, в котрій побачив світ. Стояла вона над самим потоком, напротив старої і ще відразливішої гарбарні, відки щотижня два струпуваті, каправоокі робітники виносили ношіями спотребований і переквашений луб, котрий на всю пересторону ширив кислий, задушливий, убійний сопух. Побіч хати його матері стояло багато інших, подібних. Усі були скопичені так густо, дах у кождої був такий нерівний, перегнилий та пошарпаний, що ціла тота пересторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу сміття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. І повітря тут раз у раз таке затхле, що сонце сумрачно якось світило крізь шпари в стінах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася і відси розходилася на десять миль довкола. В кождій із тих хаток жило по кілька родин, т. є. по кілька сварливих, лінивих і до крайності нехлюйних жидівок, а кругом кождої роїлося, пищало та верещало бодай по п’ятеро дробини-жиденят. Мужчини, руді пейсаті жиди, рідко коли зазирали сюди, найбільше раз на тиждень, у п’ятницю вечором, аби перешабасувати. Були то по більшій часті капцани-міхоноси, міняйли, шматярі, кістярі та бог знає які ще зарібники. Деякі пробували в місті раз на раз, інші бували тут лише дуже рідко. Перші воліли не раз переспати де-будь у шинку на лавці, в корчах під голим небом, на холоді, аби не дихати густим нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки й оглушливого гамору баб та бахурів.

 

І Германова мати була не ліпша, коли й не гірша від інших. Хоть іще молода жінка  —  всього могло їй бути 20, а най 22 роки  —  то проте вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидівок, так звичайний по наших місточках, на вироблення якого складається і погане нездорове помешкання, і занедбане виховання, і цілковита недостача людської освіти, і передчасне замужжя, і лінивство, і сотки інших причин. Герман не пригадує собі, щоб бачив її коли оживленою, свіжою, веселою, пристроєною, хоть на її лиці видні були сліди якої-такої краси. Лице, колись кругле та рум’яне, пожовкло, згризене брудом і нуждою, обвисло вдолину, мов порожній мішок: губи, давніше повні, рум’яні і різко викроєні, посиніли, віддулися, очі помутніли, скаправіли. Чотирнадцять літ відроду вона вийшла замуж, по трьох літах розвелася з чоловіком, котрий не хотів її довше при собі держати й годувати. Старшого сина він узяв із собою бог знає куди, —  він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подріб за платянки; молодший, Герман, лишився при матері. Йому було тоді півтора року, коли його родичі розійшлися, —  він не затямив ні вітця, ні старшого брата, а пізніше припадком довідався, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх знайшли аж десь за тиждень коло трупа коня. Взагалі, ростучи в такій пагубній і нездоровій атмосфері, він розвивався дуже поволі і тупо, хорував часто, і найдавніше вражіння, яке застрягло йому в пам’яті, то його грубий животик, у який часто штуркали його інші жидики, мов у бубон. Дитинячі забави серед череди голих, заваляних, брудних дітей пригадуються йому неясно, мов крізь сон. Діти бігають довкола тісного подвір’я поміж двома хатами, побравшися за руки, і верещать щосили, —  бігають, доки їм світ не закрутиться, а тоді покотом падуть на землю. А ні, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, у гнилій, гарбарським лубом начорно зафарбованій воді потоку, полохаючи величезних довгохвостих щурів; що бігають їм попід ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як не раз качався з іншими жиденятами долі берегом у потік і як старші жиди, стоячи на мості, реготалися до розпуку з його грубого буро-синього животика, до котрого, мов два патички, причіплені були худі, довгі ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам’ять нічліги в тіснім, поганім закамарку, разом з десятком таких, як він, дитинят, —  ті ночі, проведені на вогкій, сирій підлозі, на соломі, що навпів перегнила та кишіла черв’яками і бог зна яким гидом; ті страшні ночі, заглушувані сміхом і плачем дітей, штурканням, бійкою та криком жидівок; ті безконечні ночі, котрі він проводив, скулений у клубок від холоду, після котрих уставав рано, горючий і червоний по всім тілі. Ох, ті страшенні ночі дитинячих літ, що іншим світять до пізньої старості ангельськими усміхами та поцілуями матері, тишею та втіхою, першим і посліднім щастям життя, —  йому вони були першим і найтяжчим пеклом! Його вони до старості пекли й морозили; сама гадка про них запирала йому дух у груді, наповнювала його відразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нужденне, повалене в багно, придавлене нещастям. Він сам не знав, яка тому причина, не знав, що така молодість у кождім мусить притупити нерви, заглушити голову до тої степені, що нещастя і плач іншого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить у нім тільки обридження, але не милосердя. Впрочім, Герман Гольдкремер ніколи й не думав про те, не старався розбирати причини свого поступовання, а коли не раз бідні, покривджені ріпниці з нужденними лицями, в лахах, просяклих кип’ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повної плати, він сплював, відвертався і велів слузі викидати їх за двері.

 

Свою матір він нагадує, як, бувало, цілими днями сидить під хатою з панчохою та клубком у руках та репетує хриплим голосом усяку погань, аби перекричати котру-будь із своїх сусідок, котрій нині прийшла охота з нею зчепитися. Панчоха в її руці дуже поволі поступала наперед, хоть на перший погляд могло здаватися, що вона плете ненастанно. Не раз цілими місяцями вона носила ту саму панчоху і той сам клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як усе довкола  —  брудно-сірої. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допік їй яким острим слоном, —  чалапкала по баюрі розхристана, задихана, охрипла, посиніла з лютості, —  а допавши бідного бахура, хапала за волосся і бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю. Не раз і Германові діставалося від неї, і то дуже прикро. Вона була, як усі ліниві та бідні, дуже вразлива і люта, а в пересерді не перебирала, кого б'є, чим і куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патиком так сильно по голові, що повалився на землю, облитий кров’ю. Чим жила його мати, з чого удержувала себе й його, того Герман не знав. Знав тільки, що хата, в якій вони сиділи, не їх, а наймлена, —  та й ще пригадує собі високого, грубого сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матір, що така розхристана, і брав її з собою. Часто вечорами і сама мати виходила кудись і не вертала аж над раном.

 

Таке було життя будущого міліонера Германа Гольдкремера аж до десятого року. Правда, ростом і подобою він подобав на семилітка, та й то лихо розвиненого. Сили і живості дитячої у нього не було. В ту пору він зачав набирати смаку до лінивства і часто сидів-туманів цілими днями на лавці в хаті, хоть мати гнала його на місто продавати сірники хлопам або займатися яким іншим зарібком, як інші жидики.

 

Було се літом 1831 року. Страшна, нечувана досі пошесть навістила наш край. Довго бігали глухі чутки між народом, що наближається «кара божа», довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смерті. Аж ось вона й надійшла, сто раз страшніша, як надіялися. Цілі села пустіли-вимирали, цілі родини щезали зо світу, як віск на огні. Один не знав про смерть другого, і собі ж смерті вижидаючи. Брат відвертався від брата, отець від сина, щоб не побачити на нім страшної печаті смерті. А хто ще лишився живий, ішов до коршми, пив і горлав пісень у безумній непам’яті. Нікому було потішати безнадійних та сумних, нікому було рятувати хорих, що не раз пищали водиці, конаючи в страшенних муках. Поміж простими людьми літали страховинні повісті про упирів, що «потинають» людей, а по декотрих селах п’яні, одчайдушні купи почали навіть палити на огні таких, кого вважали ніби упирями.

 

І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як інші передмістя  —  чи то тому, що тут затхле та нечисте повітря помагало ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стіснені густо в одних хатах, легко одні від других заражувалися. Жиди, жидівки, а найбільше малі діти падали, мов трава під косою, вмирали серед глуші, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кілько їх там перемерло, то лиш бог один знає. Котрі були маєтніші, повиїздили при наближенні зарази в гори, на здоровіше повітря, —  але зараза і там догнала їх, може, лиш де сотий успів вернути назад. Але у Германової матері грошей не було, зарібку не стало, не стало й хліба, нічого. Вона серед загальної тривоги валандалася попід хату, без пам’яті від переляку й голоду, раз у раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю, заражена. Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитинячою цікавістю зблизився до того тіла, посинілого, покорченого, близького лютої смерті. Йому ще й нині живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безмежно болісний, перекривлений та змінений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тілі. Він тямить кождий її рух, кожде її слово в ті страшні хвилі вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, аби не приступав близько, —  материнська любов, хоть під грубою шкаралущею, не загибла в ній, а проявилася в хвилю найтяжчої муки.-Її рука, простягнена безвладно, впала на землю, а Герман бачив, як усі жили, всі сустави стягалися, то випручувалися судорожно, як вона дрижала з холоду, а попід шкіру щораз видніше набігала синя, ба зеленкувата муравиця.

 

—   Герш, —  прохрипіла вона, —  не підходи... до мене!..

 

Хлопець стояв мов отуманілий. В тій хвилі він дуже мало і дуже невиразно розумів, що воно таке діється. Шарпане судорогами тіло матері почало перевертатися на всі боки.

 

—   Герш!.. чесно жий!  —  простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тій хвилі впала лицем на землю.

 

Герман стояв, боячися приступити до неї, а не менше боячися втікати.

 

—   Води! води!  —  прохрипіла конаюча, але Герман не міг рушитися з місця, його пам’ять щезла на той час. Як довго він так стояв, два кроки віддалений від матері, того й сам не тямить. Навіть не може собі нагадати, хто і як пробудив його з того остовпіння, коли і куди спрятали трупа, —  все те пожерла вічна непам’ять.

 

Він отямився вночі серед вулиці. Голод рвав його нутро, спрага палила горло, тривога немов кліщами стискала груди, а довкола тиша, глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-під землі, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де ще лишилися живі люди, блимає світло, меркотячи в віддалі, і мов остріножі, прорізуючи пітьму. Малому Германові ще страшніше робиться, коли глядить на ті світла, — він аж тепер почуває цілу пропасть своєї самоти, свого сирітства, —  його зуби мимовільно цокочуть, коліна підшпотуються і дилькотять, світ починає крутитися перед ним. Але ось подунув холодний вітер від сходу, відсвіжив його. Він ходить улицями, щохвиля озираючись. Але голод не перестає докучати, прогонює поволі все інше, прогонює й страх і підсуває йому нову, смілу гадку. Германові нема коли довго розважувати, —  він тихими кроками, мов кіт, Крадеться до першої-ліпшої хати, в якій не видно світла, де, значить, усі вимерли. Перша, до котрої підійшов, була замкнена: добуватися — дарма річ, сили нема. Він поповз до другої. Там лише що сконав остатній живий чоловік. Хата стояла розтвором, і Герман увійшов досередини. Насамперед поліз до полиць, до мисника, —  всюди обшарив, аби знайти бодай чим-небудь занестися. Йому пощастило знайти здоровий боханець хліба. Вхопивши його, він аж стрепенувся і в безумнім переполосі пустився тікати з хати. Та, на лихо, тікаючи, зачепив ногою за ногу мерця, що лежав розпластаний на землі, і з розмахом ударився лицем о землю. Йому й досі пригадується те страшенне, холодне почуття, що обхопило його в тій хвилі — такі хвилі не забуваються довіку! Так, немов якась невидима, холодна, страшенна рука десь із якоїсь чорної безодні вхопила його  —  не за ногу, а за саме серце. У нестямі Герман зверещав, але зараз же переміг себе, зірвався з місця і вискочив із хати, не випускаючи з рук своєї здобичі.

 

Заспокоївши голод, хлопець засунувся під якийсь пліт у лопушшя і заснув мов забитий. Другого дня збудився значно покріплений, —  особливо втішив його ясний, теплий, сонячний день, при котрім щезали всякі страхи. Він побіг по вулицях, небагато зважаючи на крики і плачі довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а з учорашнього хліба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, —  голоду не боявся. Аж ось він попав на одну вулицю, по якій возили мерців з трупарні на кладовище  —  далеко за місто. Він зразу цікаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися вулицею довжезним рядом, навалені трумнами, наборзі позбиваними з неструганих дощок. Крик та завід осирочених не вмовкав, —  купами перлися люди різних станів улицею, багато навіть по дорозі падало заражених. Германа знов проняв мороз, коли поглядів на ту страшну безконечну процесію, —  він щодуху почав утікати з тої вулиці, сам не знаючи куди, аби лише в далекі, глухі закаулки. Але ще довго потім йому причувався гуркіт домовин, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоїстій каменистій вулиці, —  причувався йому той болючий плач і лякав його не раз серед тихої ночі.

 

Куди блукав він до кінця сього дня, як провадив слідуючі, він докладно не тямить. Незвичайні, а на його молодий організм надто сильні вражіння приглушили його пам’ять. Він тямить тільки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, і шарив напотемки по кутах, поки не надибав деяку страву або кусник хліба. Чим далі, тим більше лишала його пам’ять, йому ставало якось горячо в грудях, а перед очима часто крутилися червоні колеса, —  вкінці все щезло, темно...

 

Він прокинувся в якійсь просторій світлиці, в якій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом, і дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило і скісним промінням освічувало блискучу, лакировану чорну дощечку над його головою. Біля нього багато таких же ліжок  — стогнання, охання... Якась баба в чорнім тихо-тихо ходить довкола і заглядає до хорих. Він дуже її злякався і затулив очі. Знов забуття...

 

Мов крізь сон, до його слуху пробивається пискливий, нестерпний голос, що довго-довго, одностайно приспівує. Він відкись ніби знає, що се шпиталь, але як він сюди дістався і чому  —  не знає.

 

Герман не знає й донині, як довго лежав у шпиталі, на яку слабість, відки його взяли і за яку ласку. Вражіння з того часу мелькають у його голові, мов відблиски далеких блискавиць.

 

Був сумний осінній день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на свіже повітря, він почув себе таким безсильним, покиненим усіми, несвідущим того, що тепер починати, —  страх переняв його серед тої широкої безлюдної вулиці, так, як колись уночі при виді огників, що тут і там блискали з вікон. Він ледве міг собі пригадати, що таке з ним діялося перед недугою. Йому збиралося на плач, —  але якось здужав перемогти себе і пішов, куди очі видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болоті вулиці.

 

—   Герш, Герш! А ходи сюди!  —  крикнув хтось на нього збоку жидівською мовою. Хлопчина обернувся і побачив невеличкого зизоокого жида з рідким жовтавим поростом на бороді. На жиді була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германові зразу чудно стало, що хоче від нього той незнайомий жидок, —  і він мимоволі наблизився до нього.

 

—   Не пізнаєш мене?  —  спитав жидок.

 

Герман кивнув головою і випулив на нього очі.

 

—   Я Іцик Шуберт, знаєш? Моя балабуста там жила з твоєю мамою, знаєш?

 

Герман ледво-не-ледво пригадав собі Іцка, але на згадку про маму, сам не знаючи чому і про що заревів на весь голос.

 

—   Ну, ну, не плач, —  сказав жидок благим добродушним голосом. —  Видиш, і мої померли, що робити? Всі померли, всі до одного, —  додав він сумно, немов сам до себе, і Тавба, і бухер  —  усі! Ну, ну, ша, тихо, небоже, плач не поможе! А я гадав, що й ти капорес, а ось ти ще живий!

 

Герман нічого не говорив, тільки хлипав і обтирав очі рукавом.

 

—   Знаєш що, Герш, —  сказав Іцик, —  ходи зо мною.

 

Герман видивився на нього, мов не розумів того слова.

 

—   Куди?

 

—   До Губич! Там у мене хата є, і кінь є, і візок, поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно там жити, —  і твій тато там жив, та, бідний, умер!

 

Герман не мав куди повертатися, не мав де ночі переночувати, а Іцик не хотів його покинути і того-таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холера вже притихла, відколи пішли осінні холоди та сльоти, але люди ще не вспіли отямитися після страшного нещастя. Загалом по вулицях рідко видно було чоловіка, а де й показалося людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленіле, що, бачилося, ті люди повиходили йно що з в’язниць, де довгі літа конали в вогкості, холоді, пітьмі та всіляких муках.

 

Дорога до Губич була неблизька, а ще до того розмокла іловата земля чіплялася ніг, тяжіла, мов кайдани, так що нашим пішоходам дух захапувало з натуги. Але хоч і як силувалися, то проте йшли так поволі і незначно, мов слимаки. Іцик ще-як-ще, але схорований малий Герман!

 

Тому мало що не до смерті приходилося, заким доліз до Іцкового помешкання. Його добродушний опікун і ніс його на руках, і провадив, радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно вночі вони дочапали до цілі, Герман, скоро допав лавки, повалився і заснув мов забитий.

 

Губичі — досить велике село, розложене здовж річки Тисьмениці, на половині дороги між Бориславом і Дрогобичем. На північ від села піднімається високо догори споховаста площа, а на полуднє ще вищі горбки переходять у другу високу площу, на котрій шумно пишається невеличкий чотирикутний, самий дубовий лісок Тептюж. Само село розсілося на низькій рівнині, широкій на яких тисячу кроків, що тягнеться від Бориславського підгір’я геть-геть долі Тисьменицею аж до Колодруб, де лучиться з великою Дністровою долиною. Околиця Губич відзначується тою властивою підгірським сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деінде. Не побачиш тут ані острих шпилів височенних Бескидів, ані голих, пошарпаних скал татрянських, ані стрімких вимулистих урвищ задністрянських гір. Тут краєвид у дивній гармонії показує вам чаруючу привабливість і різнородність гірської околиці, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільських. Мила, не велична і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаїтість барв, предметів, комбінацій, риси все круглі, лагідні, гармонійні, ріки невеличкі, прудкі, чисті, повітря здорове, як у горах, але без тої гірської різкості, котра іноді стає прикрою, —  а при тім усім широкий вид на далекі, легко хвилюючі рівнини, на сотні нив, перелісків та людських осель, розкинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахівницею...

 

Життя Германа пішло тепер дійсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсім сильного характеру, навиклий змалу хилити голову перед усяким «зі своєї віри». З гоями він поводився, як кождий інший, —  сварив і ганьбив одних дошкульними словами, підлизувався іншим, шахрував і ошукував кождого, де й як міг, не роблячи собі з того зовсім ніякої важності. Взагалі тут Герман перший раз пізнав, що то за народ ті гої, і його хлоп’ячий розум швидко покмітив, що в кождого з «жидівської віри», так сказати, двоє лиць: одно, що обертається до християнина, у всіх однаке: гризьке, насмішливе, грізне або хитре, а друге, що обертається до своєї віри, і те лице нічим не різниться від лиць інших людей, значить, буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцка те «своє» лице було дійсно щире і ласкаве, тож малому Германові, що на своїм віку не зазнав ні ласки, ні вигоди, ні пестощів, аж тепер відкрилася нова, ясніша сторона людського життя. Вже саме життя на чистім здоровім воздусі було для нього великим щастям. Він, що довгі літа  —  перші свої літа  —  душився в затхлІм, нездоровім повітрі перелюдненого нехлюйного передмістя, тепер повними грудьми розкішно надихувався чистого сільського повітря, аж йому кров живіше грала в тілі і світ крутився, мов п’яному. Іцик приладив йому вигідне леговище, сухе, тепле, чистеньке, —  і Германові той тапчаник з простим сінником і старою бекешею замість ковдри видавався бог знає якою пишною постіллю, мабуть тому, що й у його опікуна не було ліпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав йому як міг  —  та хоть не раз і не зовсім смачно зладжена, вона смакувала їм якнайліпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Іцик поводився з Германом, як з рівним собі, а бачачи його зручність і справність, радився з ним, мов зі старшим, перед усяким ділом. Сама його натура, блага та податлива, не приводила йому й на голову думки  —  взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до безоглядного послуху, як то люблять робити інші опікуни, котрі, хотячи ніби наломити свого вихованка на добру дорогу, приб’ють і приголомшать бідну дитину доразу, а коли воно, туманувате і позбавлене власної волі й живості, улягає без супротивлення їх забагам та безглуздим розказам, хваляться, що «ось то ми! порядок у нас мусить бути!»  —  а ні, то на додаток кидають дитині в лице своїм хлібом: «На чиїм візку їдеш, того пісню співай!»

 

Зимою Іцик почав учити Германа читати й писати, —  розуміється, по-жидівськи, бо інакше й сам не вмів. Наука йшла досить тупо. Герман виріс у обставинах, так некорисних для розвитку духової здібності, що лиш вроджена завзятість могла помогти йому побороти початкові трудності. Його ум, бистрий і похопливий у щоденнім житті, в звичайних речах, при науці показувався таким тупим, непам’ятущим і неповертливим, що навіть терпеливий і добродушний Іцик не раз лютився, кидав книжку і на кілька годин переривав лекцію. Однако ж, невважаючи на його терпеливість і Германову пильність, вони через зиму не дуже далеко зайшли при неприступнім, механічнім способі науки.

 

Зате як прийшла весна, настало тепло, погода, —  от тоді почалося життя для Германа! Іцик запрягав конячку до візка, накупував в місті всілякого подріб’я, якого потребують селяни, і гайда з тим добром по селах! Яка втіха була для Германа сидіти ззаду на возі на скриньці: спереду і ззаду копиці онуч і всілякого «фурфантя», а понад тими сірими купами ледве виглядає мала головка жидика в дрантивій шапчині, зі здоровими рум’янцями на лицях, кучерява, весела. Довкола пишні зелені поля, шумлячі діброви, блискучі сріблясті річки, а над головою погідне, голубе небо, —  і тепло, сумирно, любо довкола: голоси пташенят зливаються з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків у одну безмежну, стрійну гармонію щастя, величі й супокою.

 

Гей, кілько-то разів нагадує Герман Гольдкремер, міліонер, ще й тепер оті часи свого веселого, вільного, правдиво циганського життя! Він нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радістю, —  він з погордою дивиться тепер на тодішню бідність, на запопадливість за тих пару крейцарів, на втіху, коли їм удалося виміняти багато онучок, —  його навіть злить ота тиха радість, оте вдоволення, яке чув тоді: але все-таки якийсь тайний, недовідомий голос шепче йому, що се була найщасливіша пора його життя що тихе щастя, сумирні, погідні дні, котрі прожив у бідності, на Іцковім візку, не вернуться для нього ніколи.

 

Отсе їдуть, бувало, дорогою посеред піль; довкола ні живої душі, збіжжя ще не достигло, легенький вітерець хвилями-хвилями клонить важке колосся половіючого жита. Вусатий ячмінь де-не-де вирізується ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитується на своїх струнких гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно людської хати, —  село в долині. Далеко-далеко на сході розіллялася зеленим пахучим озером лука, і відтам доносить вітер дренькіт кіс та декуди видно ряди немов великих білих комах, що порпаються в зелені  —  то косарі. Іцкова конячка немов і собі рада тій величній тиші, тому теплу й запахові, йде собі нога поза ногу м’якою «польською» дорогою, зриваючи час від часу головки конюшини на ході. Іцик мурликає під ніс якусь жидівську пісеньку, мабуть, «Finsterer Bałygułeh», —  батіг застромив за пояс та рівномірно розхитує головою наліво, направо, наліво, направо, немов роздає поклони тим пречудовим, благословенним нивам, тій луці далекій і тому Ділові синьому, що під захід сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лісистими верхами та мріє в віддалі, величний, спокійний, непрослідимий, немов шмат неба, котрим природа для більшої вподоби замаїла наші гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо та веде сам з собою всілякі розмови, немов се він онучкар, а до нього приходять баби і торгуються з ним.

 

Але ось вони з’їжджають з гори. За ними схопився туман куряви, перед ними зеленіють верби, вишні, сріблиться річка між хатами, граються діти на вигоні, бродить худоба по оборах, —  село. Герман схапується, щоби отворити лісу, і швидко запирає її, скоро візок проїхав, та біжить за ним, бо вже чує гавкання довкола, —  вже з присп посхапувалися пси і біжать громадою привітати гостя. Непривичний стрій, ще непривичніший візок побуджує їх до лютої завзятості, а кілько раз Іцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: «Міняй онуці, міняй!»  —  то пси аж заливаються, аж землю рвуть під ногами з превеликої лютості. Вони гурмою біжать довкола візка; деякі уїдають на конячку, котра хитає головою на всі боки, немов розкланюється добрим знайомим, а як котрий пес надто вже до неї наскакує, форкне і підійме голову догори та й далі. Інші взяли на око онучкаря, —  біжать попри віз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германові робить превелику втіху ота безсильна лютість псів, він дразнить їх прутом і голосом та регочеться до розпуку, коли який сміліший зведеться на задні лапи, щоби скочити на віз, —  віз тим часом побіжить дальше, а бідний псисько аж перекарбуляється з розмаху в поросі.

 

Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамір, крик, біганина... Баби, хлопці, діти  —  все біжить навпроцапи на вулицю, доганяє міняйла. Але міняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: «Жиде, жиде, а зажди-но!» Він бачить, що їх ще мало, їде далі, де на містках та по оборах піджидають інші, і ще раз затягає своє протяжне: «Міняй онуці, міняй!» Аж тепер він зупиняє коняку, кидає їй кулак сіна і обертається назад, аби видобути скриньку з усіляким добром, за котре промінюють селяни платянки.

 

От тут зачинається життя рухливе, говірке, веселе! Тут і для Германа робота. Охочих до мінянки купа велика; одні відходять, другі надбігають, —  Іцкові годі всіх заспокоїти. Герман і воза пильнує, і сам дещо торгує, —  на нього Іцик здав сільських дітей, котрих найтяжче обігнатися, а найлегше одурити. Герман ще й тепер з усміхом згадує, як то він шпарко увивався між сільськими хлоп’ятами, як швидко відправляв їх, як зручно вмів підсунути кождому те, чого той хотів, або й настирити те, чого й зовсім не хотів, і брав від нього шматянок утроє більше, як варт товар. І кілько-то було сварів, криків, проклять та реготу на тих сільських вигонах! Особливо з жіноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з другою і не вступиться: дай їй тото або тото за стілько онуч! Але тут Іцик був уже зовсім не той, що дома: упреться й собі, й насварить на бабу, і споганить їй усю родину, і таки поставить на своїм. Довго тягнуться торги та передирки. Іцик поволеньки підганяє коняку горі селом, усе в супроводі цілої гурми сільських хлоп’ят та дівчат, у котрих нема платянок і котрим зависливо дивиться на ножики, перстені та скиндячки, що понамінювали інші. Вони слідкують за міняйлом здалека, коли він стане, стають і собі ж купкою збоку; іноді їх потручують ті щасливі, що мають з чим іти на торг  —  а вони стоять німо і лише голодними очима пасуть

кождий рух у тій метушні. Коли з купи залунає регіт, вони й собі ж усміхаються якось несвідомо, а коли відтам градом сиплеться лайка та голосні пересвари, вони так само мимоволі бліднуть і зціплюють розняті досі уста. Германові не раз якось ніби моторошно, а ніби й жаль робилося тих вічно голодних, брудних, тихих і сумовитих сільських дітей, і коли торг був добрий, він випрошував у Іцка жменю цукерків або пару обарінків, кликав дітей до себе і обділював їх тими ласощами. Вони наближалися несміло, брали незручно і відходили, не дякуючи, мов іще дужче заклопотані тим несподіваним добродійством з боку жида, і потім знов ставали збоку і слідили його очима так само, як і перед тим.

Поволі їдучи горі селом, візок чим раз, то більше наповнюється платянками, Іцик поглядає на їх наскидані копиці і засукує руки, —  знає, що швидко набереться в нього сотнар і буде можна везти до ліверанта в Дрогобичі. Та ось вони серед села, біля широкої мурованої коршми. Іцик звертає коняку на брудне просторе подвір’я. Орендар Мошко його знайомий. Тут він пообідає, —  розуміється, за гроші, —  печених бараболь і молодої цибульки і побалакає «зі своєю вірою», тут і конину попасе, і онучки в коморі зложить за час, бо йому невигідно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидіти в тіснім ванькирі, заваленім трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидівських бахурів та уриваної бесіди, двох селян, що широко розсілися в коршмі на лавці, випили по півкватирці, люльки позапікали та, пикаючи, час від часу перекидаються кількома словами. І Германові добре та любо побігати надворі з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м’якій мураві. Сонце саме в ополудні. Горячо, аж душно. Комарі та оводня докучають Іцковому коневі, котрий дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу свіжу траву, що йому докинули орендареві хлопці. Дітям жаль коня, вони беруться обганяти його від оводів, а коли їм се навкучиться, поналамують зеленої широколистої вербини і обтичуть нею коня для якого-такого захисту.

Сонце хилиться з полудня. Іцик відпочив, покріпився, напоїв коня, шмати позносив до орендарської комори і зложив до свого-таки мішка, що там стоїть лише про тоту потребу. Пора в дорогу. Візок порожній легко котиться і туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня і знов затягає своє: «Міняй онуці, міняй!» Починаються давніші сцени, торги, крики, біганина, —  і знов міняйлів візок їде, немов у параді, наповняючися поволі платянками. Вже сонце геть-геть похилилося, заким Іцик зміг покінчити з бабами, —  ось і селу кінець. Знов біжить Герман відпирати лісу, —  тим разом вони виїздять тихо, пси втихомирились давно. їм знов приходиться їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко, глинистою дорогою. Але дорога суха, візок теркотить по груддю, Іцик швидко поганяє, бо на вечір їм треба стати в другім селі, у знайомого орендаря на ніч. «Вйо-у, косю! Гайта! Вйо-у!»  —  покрикає раз по разу Іцик і знов зачинає мурликати під носом протяжну пісеньку: «Finsterer Bałygułeh!» І далі, далі, далі! З села до села, з гори в долину, через річку, горі горбками, посеред піль, поперек лісів тягнеться повільно їх теркітливий візок, розлягається загублений у зелені проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а життя все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, — вічна, ненаглядна, супокійна краса пречудового Підгір’я...

 

Спомини уколисували Германа. Він чув, як у нутрі його немов таяв якийсь давній, довголітній холод. Цілі роки він носив його в собі, цілі роки, відколи оженився, він чув, що якась судорога зціпила його грудь і притупила в нім усяке людське чуття.

 

Вчора вечором, їдучи сюди, він проїздив через Губичі. Йому прийшлось минати давно знайому похилену і напіврозвалену Іцкову хатину. Тепер вона вже в третіх руках після Іцка. Перед нею дві верби головаті і стара поламана ліса. Стіни покривились і позападали в землю, віконця позатикані шматами. Кілька сот разів він переїздив коло неї, і ніколи не прийшло йому на думку заглянути за високий пліт, хто тут жиє. Вчора, не знати як і відки, прийшла йому така думка. Він велів зупинити бричку і став на ноги, щоб заглянути через пліт. Троє жиденят бавилося на подвір’ї коло невеличкої занедбаної шіпки, де колись стояв Іцків кінь. Двоє дітей були круглі, повновиді, чорноокі і дуже веселі. Третій, трохи більшенький хлопчина, держався якось осторонь від них, забавлявся, видно, нерадо і робив усе, що йому казали менші. Його лице було зовсім не подібне до тамтих, —  певно, се був якийсь знайда або вихованок. Дівчинка, літ коло 6, лютилася власне на нього, термосила його за руки, за вуха, щипала в лице і збиткувалася над ним, але він не плакав, не кричав, навіть не кривився, тільки жалібно дивився на неї. Видно, боявся її, і ще гірше матері, яка в тій хвилі кричала на когось у хаті.

 

Герман не міг довше дивитися на таку забаву між дітьми. Він сів і велів поганяти коні. Його сильно вразив той тривожний, болісний погляд хлопчини, що не кричав і не плакав, коли інші збиткувалися над ним. Тепер йому пригадалися його давні забави серед селянських дітей. Як вони радо приймали його, як любо було бігати з ними, плести вінки з лоташу весною, ходити по лісі за грибами та горіхами восени, коли часом Іцик не їхав по селах. Чому вони чули себе всі рівними, а тут уже між малими, одної віри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому його власний син, що змаленьку ще любив цвігати батогом малих песиків аж до крові, що малих дітей без причини кидав у рови, що для забави не раз бризкав на кухарку окропом. Пригадалася йому його жінка і вся домашня погань, —  і чоло його насупилось, а з-поміж стиснених уст вирвалося якесь жидівське прокляття.

 

Але дальші спомини з давніших літ успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадійна бідність виднілася в тих картинах, що пересувалися перед його очима. Ні, тут уже почалася боротьба за багатство, боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман міг слідити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множилися його тисячі, доки не дійшли до міліона, як поборювали і пожирали без ліку противників, як опутували і висисали без ліку народу, як ширили довкола без ліку нужди, бідності, знищення, і йому самому, попри всіх достатках і розкошах, таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням. Давніше упоювали його перші вдачі, в його грудях часом щось металося і скакало з радості, але тепер не стало й того. Його капітал ріс і множився, мов заклятий. Сьогодні перший раз він оглянув добре, відки набирав соків, —  і злякався, злякався самого себе, злякався свого багатства. Не тому, щоб так надто зрушила його доля тих тисячів, у котрих його капітал відняв щоденний хліб, так, як велике дерево, ростучи, відіймає животні соки в дрібної трави кругом себе. Ні, доля тих бідолахів не дуже займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячі не мають через нього чим занестися. Він був забобонний, і йому в тій хвилі причувалися тільки тисячі проклять, що падали на його голову. Його багатство якось страшно в тій хвилі затяжіло на нім. Йому, не знати відки, прийшла думка, що багатство  —  то стоголова потвора, що пожирає інших, але, хто знає, може нарешті пожерти й його. Він мимоволі глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним світлом. Газелі десь немов пощезали, зблідли серед яркого світла, тільки звої вужа блищали, мов золоті, живі перстені, готові ось-ось обхопити свою добичу, —  а очі, ті зачаровані, огнисті очі, так і впивалися в Германа, так і проколювали його. Йому стало моторошно. Він зажмурив очі, щоб обігнатися світла і страшного привиду.

 

Яким же способом доробився Герман Гольдкремер такого великого маєтку? Три літа пробував він у Іцка Шуберта. Здорове повітря, супокій, часті проїздки зовсім відживили його. Його лице почало наливатися здоровою краскою, рухи були живіші, ба навіть пам’ять і повертливість значно збільшилася. Герман ріс, дужав і поправлявся на диво, хоча слідів молодших літ ще лишилося немало в цілій його вдачі. Він не раз лютився за марницю, не раз нападали на нього давні лінощі, і він сидів зложивши руки цілими днями на лавці, не кажучи ані слова до Іцка. Але все то не псувало між ними доброї злагоди. І, певно, Герман був би від тих хиб вилічився, якби був довше пожив у Губичах. Та не так воно склалося.

 

Герман донині ще тямить ту зимову ніч, у яку постигло Іцка нещастя. Він цілий день сидів сам у хаті та нетерпеливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. Удень мороз полегшав, сонічко світило ясно, а зо стріхи капало, аж любо. Але надвечір надтягли сірі хмари і почало ліпити широкими пластами снігу. Швидко й світу не стало видно. Смерклося доразу, а сніг усе ліпить та ліпить. Тихо довкола, вітру нема, Герман затопив у печі, сів на припічку і жде, але Іцка як нема, так нема. Дорога в село йде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якісь торгові, вертаючи домів. Він вибіг, щоб розпитати про Іцка. «А певно, вже десь їде, ми його ще лишили в місті», —  відповів селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить і тріскотить у печі, —  він добув гороху і почав пражити його в грані, а для Іцка зварив кілька яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби ледовими дивними квітами. Далі зірвався й вітер, почав бити снігом о шиби, свистіти серед крутих берегів, термосити і виривати китиці в стрісі. Огонь погасав, —  Германові ставало лячно: він докладав полін і раз у раз притулював лице до вікна, чи не почує теленькання Іцкового коня. Не чути нічого. Крізь шпари в стінах потягає знадвору холодом. Германові здається нараз, що десь дзвонять, волосся зводиться вгору на голові,' — думка про пожежу пролітає в нього. Він прислухується, —  ні, не чути нічого. Ось засвистів, заревів, завив вітер дужче, ніж уперед,  —  немов стадо скажених вовків летить до села, виючи з голоду та копотячи серед сніговійниці. Від селянських дітей Герман наслухався повістей про злодіїв, що в бурливі ночі добуваються до хат, і ось йому причулося, що хтось скрипнув сінешніми дверми і легенько ступає-чалапає по сінях, мацає руками по стінах  —  виразно чути шолопання чим раз, то ближче хатніх дверей... Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлі: він, сам не знаючи що робить, втиснувся в темний тісний кут за печею, —  холодний піт виступив йому на чолі, все тіло дрижить, він щохвиля жде, як ось-ось двері отворяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодія з здоровенною булавою та з широким блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, —  не чути нічого, крім проразливого завивання бурі. В Германа поволі вступає дух, але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам’ять повісті про «страччуків», що робляться з нехрещених дітей, закопаних де-будь під плотом, під вербою. Йому здається, що щось чупкає по поді, —  він тривожно підніс очі вгору, де було в повалі старим звичаєм вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тілі. Йому бачиться, що віконце ворухнулося, що піднімається поволі-поволі вгору, а за ним видніється чорний, глибокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Йому задзвеніло в ухах, —  бачилося, що в нім самім, усередині, ворушаться якісь дикі, тривожні голоси, піднімається крик замішання без його волі. Нещасний хлопець безумів зо страху та ожиданки. Але голоси не унимаються, стають що раз різкіші, голосніші, —  якесь уриване теленькання пробивається крізь змішаний гамір. Герман хвилю ще сидів мов мертвий, не знаючи, чи дійсно сесь гамір піднявся в його нутрі, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилі застанови було досить Він зірвався, немов у якійсь розпуці, і одним скоком був коло вікна. Гамір розлягався вже на їх оборі, —  видно якісь чорні тіні, чутно теленькання кінської упряжі,  —  ах, Іцик, Іцик приїхав!..

 

Гамір під хатою. . Загримали до дверей. Герман побіг відчиняти і ще швидше влетів до хати, —  так лячно, темно, холодно було в сінях. Чи се знов йому причулося, чи то направду він чув глибоке, тяжке стогнання десь під землею? Він, дрижачи, мов осиковий лист, докинув дров до огню і, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто ввійде. Двері отворилися, і повільно, важким поступом увійшли чотири селяни, несучи кровавого, ледве живого Іцка, з котрого груді видобувався часом глибокий, несвітський стогін болю. Герман застив на місці з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Він притисся до печі і не смів кроку зробити.

 

—   Поволи, Максиме, поволи!  —  приговорював один селянин другому. —  Бережно держи за руку, —  не видиш, що кров аж крізь бекешу виступає?..

 

—   Я й так дивуюся, що бідний Іцко досі видержав.

 

Та в нім, певно, й одної кісточки цілої нема, —  відізвався Максим.

 

Іцик -знов застогнав, але так страшно, що Германові волосся вгору піднялося на голові. Селяни положили його опікуна на постелі, взялися перев’язувати його рани, як самі вміли (цирулик, за котрим післали до Дрогобича, не швидко над’їде в таку негоду!), —  а Максим, гріючи заморожені, кров’ю обмазані руки над огнем, почав шептом розповідати малому Гершкові, що за нещастя спіткало Іцка.

 

—   Ну, видиш, небоже, —  почав Максим, хитаючи головою, —  як то нещастя не раз чоловіка здибле на дорозі! Та й то ще от яке! Най бог кождого боронить та й заступить від такого! От видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, —  ти знаєш, де воно; он там, за селом, над рікою той берег крутий та високий, —  їдемо собі, віз за возом, —  а тут вітер у споду реве так, що господи!.. Сніг так і жбухає межи очи, коні ледве лізуть, —  страх! Аж ось кум Стефан, що їхав передом, кричить: «Гов!» Ми всі: «Що таке?» А Стефан повідає: «Слухайте! Тут щось страшного, якесь нещастя!» Слухаємо, —  дійсно в споді берега щось стогне, та так страшно, болюче, що нам аж кров застила в тілі. «Е, —  говорить Панько, —  може, —  дух святий при нас!  —  поганець який манить нас у западню?» «Що ви, куме, —  відказує Стефан, —  тут, видно, якийсь чоловік ішов або їхав, не спостерігся добре та й упав з кручі. Ходіть, панове, треба рятувати живу душу!» Панько каже: «Та бо я боюся! Мене ляк зносить!» А тут стогнання раз у раз зі споду чути, ніби грішна душа в пеклі пити просить. Ми всі зійшлися в купу, —  що тут робити?.. «Ходімо, —  каже Стефан, —  а кума Панька лишім коло коней». Пішли ми аж на сам берег ріки. Заки ми туди дібралися, заки що, —  то, може, з півгодини минуло. Вітер аж землю рве з-під ніг, аж лід на ріці тріщить, а снігом б’є в очі, ніби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, страшно... Ми побралися за руки і йдемо напомацки туди, де чути стогнання. Дивимось, —  лежить щось чорне на леду і не рушаєся. Ми надійшли  —  кінь посеред роздрухотаних саней. Певно, хтось з дороги схибив та перевернувся долі бережищем. Оглянули коня, —  неживий. Ідемо далі, —  а твій бідний Іцко лежить на леду і вже от-от, ледве стогне! Господи твоя воля! Таке нещастя на чоловіка!

 

Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав,тільки дрижав і поглядав скоса на постіль. Йому страшно було перед тим покаліченим, кровавим, стогнучим тілом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана і Максима лишитися з ним через ніч коло слабого, але газди всі обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу додому. Іцик лежав без пам’яті, говорити не міг і, бачилось, не пізнавав нікого. Герман раз лише поглянув украдком на нього. Голова була позав’язувана хустками, крізь які повиступали широкі плями крові. На бороді і волоссі скріпла кров, бекеша і сорочка кроваві, уста посинілі, очі бездушні, вираз лиця страшний!

 

Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик із Дрогобича і почав сварити та лютитися на селян, що бралися самі до перев’язування ран, а не знають тому ладу.

 

—   Але ж, пане, —  відповів Стефан, —  таж досі був би згиб чоловік! Ми бодай що-то, а кров затамували.

 

—   Мовчи, стара торбо!  —  гаркнув гнівно цирулик. —  Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?..

 

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав а цирулик почав розглядати рани і, запевно,мусив признати в душі, що перев’язка зовсім не була така лиха, як думав зразу. При помочі селян, котрі почали увихатися, немов тут ішло о рятунок їх наймилішого свояка, попромивано рани, і тоді аж можна було розглянути, що таке покалічено в Іцка. Здається, падучи з високої кручі, він упав насамперед на лівий бік о острий вистаючий камінь, бо ліва рука була зламана повище ліктя, а крім того, в самім рамені була глибока рана. Відтак тіло переважилося направо, при чім Іцик покалічився о другий камінь. Цирулик побачив, що біда, і коли люди, а особливо жінки, яких зійшлася повна хата, запитали його, чи вийде Іцик, —  він стис плечима і сказав, що велике було би диво, якби дожив до завтра.

 

Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши ані на хвилю до пам’яті. Герман не плакав на його похоронах, —  його тіло все ще дрижало зі страху, від тої ночі  —  страх витискав усяке інше чуття. Він ночував у губицького орендаря, котрий заразом узяв опіку над Іциковим маєтком, щоб ніби зберегти його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що діється з тим маєтком. Аж коли громада упімнулася за те діло, —  орендар показав якісь рахунки, якісь Іцкові квити, —  хату й огород Іцків спродано, а по сплаченні довгів лишилося для Германа 90 гульденів, які орендар віддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов із Губич, пішов у світ шукати щастя, —  і ота сума була першою підвалиною його міліонів.

 

Так закінчилося для Германа супокійне сільське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславі, він, практичний чоловік, фінансист, небагато ваги прив’язував до наслідків, які лишило те життя в його душі. Він навіть силувався глядіти на нього згірдно, звисока, шукав у голові насмішливих слів для його схарактеризування, але проте його думка раз у раз вертала до тих світлих хвиль, і, не знати чому, йому все ставало легше на серці, коли згадував губицьке життя. Він не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, але чув заразом, що теперішнє життя, серед достатку й розкоші, зовсім не ліпше від тамтого, коли навіть не поганше. Він сам не знав, чому кождий раз при думці про Іцка й Губичі йому робиться якось так на душі, як тому, хто, блудячи в густім, темнім лісі, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, завиту ясним, сонячним світлом, заповнену теплом і пахощами цвітів. Він почав думати про дальше своє життя під вагою того вражіння, і йому бачилося, що ось він знов запускається в темний ліс, у якім йому призначено блудити без виходу, а доки, до якої цілі, —  хто його зна! Йому робилось чимраз тяжче, тісніше, якось душно і лячно. Чи то від сонячної спеки, чи від вогкості в хаті  —  йому пробіг мороз поза плечима.

 

Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до якого при тім не мав ні вмілості, ні охоти. Кілька день він жив сяк-так за одержані гроші, але коли побачив, що гроші минаються, і подумав, що опісля він зостане зовсім без нічого, голий і голоден, перелякався дуже і завзявся  —  радше зараз згибати, а не кивати більше тих грошей. Розуміється, з того завзяття також не було б нічого вийшло, коли б не щасливий випадок, що показав йому який-такий заробок. В шинку, в котрім він ночував, зійшлися одного вечора якісь чорні, страшні люди. Герман зразу боявся їх, але, почувши, що бесідують між собою по-жидівськи, надійшов ближче і став слухати. Се були самі молоді, 18 — 20-літні парубки, котрі завтра вибиралися до Борислава «либати» кип’ячку. Герман довго слухав їх бесіди про те «либання», але не знав, що воно таке. Він запитався одного з них, і сей відповів йому, випиваючи душком склянку пива:

 

—   Ну, а що? Хіба ти не знаєш, що в Бориславі на всіх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смарують? Ну, то береться кінський хвіст, згониться ним поверх води, то тота ропа набирається на волосінь, а з неї рукою зсувається до коновки. Тото називається «либати».

 

—   Ну, і куди ж дівається тоту ропу?  —  спитав зацікавлений Герман.

 

—   Носиться сюди, до Дрогобича, тут є такі, що куплять.

 

—   А добре платять?

 

—   Чому ні! За коновку шістка. Ну, а як добре звиватися, та за день і п’ять коновок назбираєш. Тілько ось носити біда!..

 

Герман почав роздумувати над тою бесідою. Що ж, воно-то не зле, такий заробок. Хоть робота негарна, та зате легка. А платиться добре. Чому ж і йому не взятися до неї? Він рішився таки завтра йти з либаками до Борислава, і коли сказав їм се, вони пристали, тільки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб «обляти» свій новий стан.

 

Відтепер почалося для нього нове життя, зовсім відмінне від губицького. Воно ділилося на два головні місця  —  Борислав і Дрогобич. До Борислава либаки вибиралися на цілий тиждень, ночували там  —  хто у місцевого орендаря, а хто в селян по шопах та оборогах. Де хто ночував, там мав також свій склад, одну, дві або й більше бочок на ропу. Налибавши повну бочку, він забивав її чопом і зачинав нову, а наповнивши дві, наймав фіру і віз свій товар до Дрогобича. Там, за окопищем, на пустім громадськім полі, була перша, примітивна дестилярня; ропу варили у великих кітлах, домішували до неї висівків та ометицї і робили мазь до возів. Але сей інтерес ішов слабо: мазь, чим більше її роблено, тим була дешевша, і вже дехто з тих самосівних дестиляторів (сю фабрикацію зрештою вони переняли від бориславських селян) думав про те, чи не можна б інакше спожиткувати сей дивний, вонючий та легко запальний плин. Уже роблено у Львові, в Кракові й Відні проби його хімічної аналізи, вже була чутка, що десь там, на Мазурах, якийсь пан Лукашевич, добувши в своїм маєтку ціле джерело такого плину, спровадив десь аж із Німеччини фахового хіміка, і сей, роздививши та рознюхавши ту ропу, обіцяв йому очистити її так, що буде ясна, як вода, і буде горіти ясно і майже без диму. Жиди в Дрогобичі металися, биті ожиданкою; чимраз більше їх цікавилося бориславською, ропою, і хоча ціна її все ще була невисока, то все-таки дехто, спекулюючи на непевну будущину, починав уже заглядати до Борислава, нипати по мочарах та поточинах, розвідувати у селян, чи, буває, копаючи ями чи то на бульбу, чи на що інше, не надибали більше тої «кип’ячки».

 

Селяни були переважно бідні, непривітні, нерозмівні. «Ой так, усюди, де прокопаєш трохи глибше, добувається та проклята ропа! А як не вона, то її сопух. Просмердів нам ціле наше життя. Десь бог не мав як покарати людей, то отакою нуждою. Ані одної криниці в селі не можна викопати. А іноді вибереш яму на бульбу, закоплеш, усю зиму сухо, а навесну розіб’єш копець, а вся бульба плаває в ропі, як пироги в сметані. Особливо в долішній часті села клопіт з тою ропою. І де вона є, там ані збіжжя не вдаєся, ані паша ні до чого  —  ні трави тої худоба не пасе, ні сіна, ані соломи їсти не хоче. Нещастя наше, та й годі!»

 

Ось у таку пору, в хвилі перших народин галицького нафтового промислу, розпочав Герман своє либацтво. Він ішов до нього без великих надій, зовсім не думаючи, що на тих бориславських мочарах та пустирях криються джерела міліонових капіталів. Либацьке ремесло манило його головно тим, що чоловік не потребував сидіти на однім місці, душитися день і ніч у тісних, вонючих халабудах, міг блукати по полях, жити сам для себе, не дбаючи ні про кого. Інші либаки були такі самі вольні козаки, що не мали іншого пристанівку, не потребували журитися ніким, дбати ні про кого  —  веселий народ, невеличка молода компанія, і се також дуже подобалося Германові.

 

Він не без радості і не без якоїсь тихої вдяки згадує перший день своєї нової кар’єри. Був холодний маєвий поранок, коли враз із п’ятьма молодими либаками йшов стежкою поперек піль до Борислава. Вони йшли через Тептюж, лишаючи Губичі збоку. Сонце сходило над Дрогобичем і обливало кровавим світлом ратуш, костел і церков святої Трійці. Сюди ближче вилася Тисьмениця, блискотячи, мов золота змія, і шваркотіла в віддаленні по камінні, та так, що той шваркіт доходив до слуху, як тихий мелодійний гомін. Дуби в Тептюжі іно що зачинали розвиватися, —  зате сподом ліщина шелестіла вже своїм широким ясно-зеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, —  хто молитву муркоче, а хто й так собі дещо співає. У кождого при боці торба з хлібом і цибулею, —  се його цілотижнева пожива. Ось вони минули Тептюж, перед ними поле зелене, свіже, далі лука, замаєна цвітами, знов горбок, через який гадиною звивається стежка, —  і ось бориславська кітлина. Не доходячи самого села, вони розійшлися по луках, по мочарах та поточинах: старші либаки мали вже свої певні місця, прошпортані дучки, де ропа, мов сметана, стояла на воді, і кілько її не либай, —  усе стояла в одній мірі. Швидко й Герман знайшов собі таке місце, пропорпав дучку, і всі стали до роботи.

 

Бориславське підгір’я виглядало тоді ще зовсім не так, як тепер. Бідне підгірське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинків по підніжжю Ділу понад потоком. На пригірках від Бані й Тустанович були поля господарські, а нижче  —  луки і голе пасовисько. Але при всім тім земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив із неї, особливо теплими вечорами. Весною, коли розтаяли сніги і зм’якла глина, чути було виразно якісь рухи в землі, щось немов тихий віддих, немов пульсування гарячої крові в глибоких, невидимих жилах. Поміж народом ходили слухи, що на тім місці, де стоїть Борислав, були давніми часами великі татарські війни, що тут поховано багато наших людей і поганих песиголовців і що трупи щороку силуються встати на світ і будуть силуватися доти, доки не прийде їх час. А тоді вони проломлять землю, розвалять весь Борислав і підуть у світ воювати. Не знали бідні бориславці, говорячи собі зимовими вечорами сесю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна підземна потвора незабаром уже прорве земну опону, розвалить їх бідне сумирне село і зруйнує дотла їх і їх дітей! А тим менше знали й гадали вони, що та потвора  —  то зовсім не трупи давніх рицарів, а отся гидка, чорна, вонюча ропа, що тепер випалювала їх сіножаті, а швидко мала розійтися по всім світі прочищеною нафтою, тисячам на зиск, тисячам на втрату, а їм самим на горе та на руїну!

 

Либацькі часи! Герман і досі згадує про них з уподобою. Він швидко привик до поганого сопуху ропи і навіть полюбив його, коли переконався, що з тої ропи пливе його заробіток. Цілими днями, від ранньої весни аж поки не настануть осінні холоди, він чапить, було, над своєю дучкою та водить своїм обмащеним квачем по поверхні брудної води, якою вона заповнена. Під його руками коновка за коновкою наповняється ропою. Він либає й дивується, відки береться та мазь, що розливається по воді широкими перстенями і грає всіми барвами веселки. Він пробував копати глибші ямки в надії, що, може, добуде джерело тої мазі, але ні, джерела не було, замість мазі підходила вода, а по якімось часі  —  бач, на поверхні води показувалися знайомі перстені дивного олію! Герман часто говорив про се з либаками, та се були тупі голови. їм байдуже було до того, відки що береться, аби лише плило в їх кишеню. Він заговорював із селянами, що іноді, бачачи либаків на своїм полі, заходили до них, гляділи на їх роботу або й заборонювали їм поратися тут і змушували забиратися далі. Герман, привикши в Губичах поводитися з селянами, не лякався їх сердитого виразу та вислову, заговорював їх гнів жартами, задобрював сердитих пачкою тютюну і користав із страху інших либаків та вибирав собі щонайкращі дучки. Але й селяни не знали, відки береться ропа: одні говорили, що то предковічні гнилі трупи, другі здвигали плечима і казали, що «земля потиться», та й годі.

 

Герман слухав, потакував, ніби дивувався, але не вірив. Він знав із досвіду, що чим глибшу дучку прокопле в землі, тим більше кип’ячки виступає на воді, і його бистрий розум доміркувався зараз, що там далі в глибині мусить бути тої кип’ячки далеко більше, мусять бути великі стави та озера, коли з них, мов шумовиння з кипучого кітла, стільки її підходить догори. Ге, якби-то ціна тої кип’ячки піднеслася, якби-то справді можна було вживати її до чогось іншого, ліпшого, ніж до смарування возів! І Герман, либаючи та слідячи за хвилюванням барвистих перстенів на воді, мріями літав далеко, але все в однім напрямі, —  туди, до золотого краю багатства, достатку, туди, де «великі гроші ростуть».

 

Його молодість пройшла в бідності, почасти серед міської жидівської бідноти, почасти серед темних та вбогих селян. Його уява не була розвинена та здеморалізована образами розкоші, та пишноти, та великоміського зиску. І коли його тягло до краю, «де великі гроші ростуть», то він не уявляв собі панського лінивого життя, гри в карти, пиятик та розпусти; йому марилося рухливе запопадливе життя жидівського купця, гуртівника, торговця, що висилає десь-кудись вози з великими купами якихось товарів, торгується з селянами, з робітниками, робить тижневі виплати соткам, тисячам людей, числить видатки, числить зиски, загалом  —  числить, числить, числить... Герман змалку любив числити. Ще мати вчила його початків числення, а Іцик був у тім добрий майстер і силкувався передати Германові свою штуку. Ось і тепер, сидячи над своєю дучкою, весь замазаний ропою, як чорт, у подраних вонючих лахах, Герман числить: стільки коновок ропи на день, стільки треба заплатити за перевіз, по стільки центів коновка, а стільки виходить на життя, а стільки випаде на місяць... Він спекулює, як би так не возити до Дрогобича, а варити мазь тут? Е, що, а все-таки мазь треба б везти на торг... а при варенні треба сидіти... не оплатиться. Або як би так мати свойого коня і свій віз, простий, драбинястий селянський віз, і самому возити ропу? Що ж, на коня і на віз гроші у нього були би... можна би навіть що два дні відвозити по дві бочки... Герман числить ціну коня, воза, паші, удержання, і виходить, що се могло б оплатитися. А ще якби ціна ропи трохи, трошечки підскочила! Се був сук, на який наскакували всі Германові рахунки! Се був одинокий пункт, із якого можна й треба було шукати вихідної точки, шляху до краю, де ростуть великі гроші. А ся точка довго не хотіла податися Германовим очам. Навпаки, здавалося навіть якийсь час, що тут якась глуха вулиця і ніякої вихідної точки для далекої дороги тут нема що й шукати. Ціна ропи почала падати, у дощаних шатрах за Дрогобичем перестало куритися, старий Туртельтавб, що варив мазь, почав махати руками і кричати на либаків:

 

—   А, schwarze Jur на вас! Не треба мені вашої кип’ячки! Ніхто не хоче купувати мазь! Куди я подію те, що наварив? Нехай вона вам скисне, а я не потребую!

 

Правда, він не покинув зовсім варити, але платив уже за коновку ропи не по шістці, а по п’ять крейцерів, та й то більші скількості брав нерадо.

 

«Ka Geschäft»!  —  подумав собі Герман і наважився покинути либацтво.

 

Се було восени. Либацький сезон і без того кінчився. Герман, обмивши з немалим трудом та накладом мила і навіть дрібного піску своє тіло від ропи, що за все літо насіла на ньому грубою чорною верствою обридливого товщу, перебрався по людськи і, обночувавшися в Дрогобичі у того-таки старого Туртельтавба на Лану, вночі, коли в хаті всі заснули, при блиску лойової свічки взявся на клаптиках паперу зводити свої рахунки. Його бухгалтерія була невибаглива, вся в його голові, але до чисел він мав добру пам’ять і міг одно дороге та любе йому число ховати цілими роками, не боячись помилитися. Він числив і числив, зводив суми, відтягав і знов складав і нарешті геть по півночі загасив свічку і пішов спати, веселий та вдоволений. Його капітал не лише не розтратився, а при його зручності й хитрості виріс майже взатроє. Він за той час жив дуже нужденно й ощадно: не пив нічого, крім води, їв мало, переважно сухий хліб та цибулю, а проте чув себе сильним і здоровим, як ніколи. Йому минуло дев’ятнадцять літ, і в його нутрі щось немов перло і тисло назверх: молода сила й відвага просила собі виходу, та не знаходила його. Він довго не міг заснути, перевертався з боку на бік на своїй твердій постелі. Жадоба грошей чимраз сильніше опановувала його, чимраз частіше він думав над тим, яким би способом розбагатіти. Зимою, коли не було либацького заробітку, він звичайно наймався в Дрогобичі на якогось послугача, чи то до готелю, чи де до склепу, спекулюючи так, щоб заробити хоч стільки, щоб мати де прожити та чим прогодуватися. Тепер він забажав чогось більше. Він кинувся поміж дрібних купців, бажаючи знайти собі спільника до якогось інтересу, та при тім такого спільника, де би сам він не потребував вкладати грошей. Пригадавши собі свою давню онучкарську практику, він задумав занятися баришівництвом. Для дотепного чоловіка баришівництво  —  то золотий інтерес. Ходить собі такий баришівник по торговиці, чи кінській чи худоб’ячій, та й лиш пасе оком, хто з чим показується на торг. Чи то купець, чи продавець  —  ніхто не мине його рук.

 

—   Що продаєте, газдо? Ялівку? Ну, що вам дати за тоту ялівку?

 

—   Агій, скрутися та лізь у болото!  —  буркне сердитий сват. —  Не бачиш, що то корова?

 

—   Корова! О-йо! А я й не пізнав. Ну, ну, вибачайте, пані корова!  —  жартує баришівник. І він кидається на бідну худобину, обмацає в ній кожде реберце, кожду кістку, загляне в писок, лічить зуби, микає за шерсть, торгає за хвіст, обіздрить ноги й ратиці і відразу назначує ціну.

 

—   Візьмете п’ять двадцять?

 

Селянин зразу навіть не дивиться на миршавого жидка, а на його пропозицію взяти «п’ять двадцять» хто добродушний, скаже: «Та й то гроші», а хто сердитий, то буркне часом:

 

—   Ой, тобі би мере належалося п’ять двадцять, але цісарських, обливаних.

 

—   Ни, що цісарських! Яких цісарських?  —  решетиться жидок. —  Я вам по правді говорю. Людську ціну даю. Ідіть по торговиці, питайте, чи дістанете більше.

 

І він плюне і ніби йде. За хвилю приходить другий баришівник, розуміється, змовившися з першим, знов огляне, намне, наторгає худобину, прогонить її, щоб бачити, як іде, і дає 24 або ще менше. Пізніше приходить третій, четвертий і раз у раз збивають ціну: Довкола своєї жертви вони кружать, як ворони довкола стерва, силкуються не дати їй відітхнути і отямитись, пригноблюють її настрій, а рівночасно своїм вештанням, голосним торгуванням та ще голоснішою лайкою відбивають інших, реальних купців. Бо жаден із них направду сам для себе й не думає купити: вони торгують «на запас», спекулюючи на те, що знайдуть купця, якому зараз же й відпродадуть сторговану худобину з зиском. Бо рівночасно з оброблюванням продавців баришівники пасуть очима також купців, особливо таких, що не люблять самі ходити поміж худобу та торгуватися, отже молодих дідичів, посесорів, що удають великих панів, або панських вірників, що раді би на кождім інтересі, який роблять на панський рахунок, заробити й собі, хоч би невеличке «ку-ку в руку». З низенькими поклонами, з покірним та услужним лицем наближається такий баришівник до купця з запитанням:

 

—   Що вельможний пан купує?

 

«Вельможний пан» погребує двох чи трьох пар ялівок або бичків на пашу, або волів до ярма, або дійних коров.

 

—   О, я зараз вельможному пану приведу. Я вже тут маю  —  ай, яй, яй! Як би навмисне для вельможного пана! Я вже сторгував для іншого пана, дуже мене просив. Але я знаю, вельможний пан будуть ласкаві мені за фатигу...

 

Бувають і такі пани, що, прибуваючи на торговицю, відразу кличуть до себе баришівників і заявляють їм: потребую того й того в такій і такій ціні. Баришівники кидаються на торговицю, як на полювання, торгують, купують, розуміється, не платячи, потім ведуть до пана  —  розуміється, худобину, а не продавця  —  і знов стараються виторгувати від нього якнайбільше. Та буває й таке, що пан або загалом грошовитий купець іде сам на торговицю, гонить баришівників від себе і оглядає продажну худобу. Баришівники, як собаки, слідять здалека кождий його рух, і коли побачать, що якась штука подобалась йому і він починає торгувати її і, як то буває звичайно, не може сторгувати відразу, ніби покине і відійде, знов верне і торгує і знов покине і йде далі, —  вони, знаючи по торзі, що кращої, відповіднішої штуки він не знайде для себе, швидко надскочать, діб’ють торгу, дадуть продавцеві завдаток, і тоді вже покупець і добрий бариш звичайно не мине їх рук; а коли покупець упреться, то завдаток пропадає і баришівники все-таки тратять небагато: та й то звичайно вони погрозами й криком зуміють видерти свій завдаток від продавця. Оте чесне ремесло вимагає не лише зручності й несумлінності, але також значного знання психології як хлопської, так і панської, доброго горла, твердих рук та, як кажуть у Дрогобичі, «невипареного писка», себто рота, здібного без упину божитися, клясти себе й увесь світ, жартувати, брехати й підлизуватися на всі лади.

 

У всіх тих штуках Гершко Гольдкремер здавна, як то кажуть, з’їв муху, то й не диво, що з нього швидко міг виробитися добрий баришівник. Правда, до сього ремесла, що було властиво замкненою в собі і зорганізованою розбійницькою шайкою, не можна було братися відразу, по самій добрій охоті. Новак наскакував зараз на старих майстрів, які не залишали гаркнути йому своє грізне «зась!» А коли би такий новак упирався і хотів крутитися по торговиці на власну руку, то їм, перелетним птахам та старим бувальцям, нічого не значило де-будь у затиллі почислити йому кості та споневіряти фаціату. Гершко довго заходив несміло до тих хижих вовків, пробував знайомитися з ними, трактував одного й другого то горілкою, то нічлігом, то тютюном, а сам тим часом нібито й не дивився в той бік, займався іншим заробітком. Він наймився у одного жидівського склепаря за продавця-рознощика: в торгові дні набирав у нього капелюхів, кучем, хусток, люльок і всяких інших дріб’язків і йшов з тим поміж вози, по торговицях, по шинках, де п’ють могоричі та хвилево бувають щедріші на гроші. Склепар звичайно назначував ціну на всякий товар, здаючи його Гершкові до розпродажі, а що йому вдалося взяти звиш тої ціни  —  се його. Розуміється, що Гершко не був з тих людей, котрі для якоїсь там чесності готові самі собі шкоду робити. Він шахрував покупців і дер із них що міг, намагаючи де жартами й сміхом, де клятьбою та гарячими запевненнями, що його самого більше коштує і що він лише тому дає товар по тій ціні, аби довше не носитися і аби зробити приємність такому чесному «пане гісподар». Оце заняття давало йому можність волочитися по торговицях і придивлятися баришівникам, виучувати потиху всі їх штуки та способи порозуміння. І чим більше він входив у їх секрети, тим більше тягло його до їх компанії. Він бачив тут золоте дно і чув себе в силі зрівнятися з ними.

 

Він пізнав ціну грошей у нужді, пізнав, що без них жити погано, що -вони одні можуть вибавити його від тої нужди, погані й униження, які так часто мусить терпіти бідний. Поволі в його душі розгорялася страшна, гаряча, сліпа жадоба грошей, заглушувала всякі інші чуття, закривала перед його очима всі завади і манила його тільки одною метою  —  багатством. Він з тривогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку ще з Іцкового промислу, а потім із либацтва, рахував їх щотижня і укладав собі плани, як би найлегше і найшвидше побільшити їх.

 

—   Слухай, Гершку! Що ти все ходиш, мов курка з яйцем?  —  мовив до нього старий баришівник Вольф Шпербер, якому він найчастіше робив дрібні прислуги, доносив відомості про товар і про купців, про ціни і плани поодиноких сторін, наскільки міг підслухати їх, волочачися по торговицях.

 

—   Що я ходжу? Ech klär!  —  коротко відповів Гершко.

 

—   Про що ж ти думаєш?

 

—   Ну, як про що? Хотів би знайти який гешефт. Надокучило двигати оті дурниці. З того ледве виживеш.

 

—   А може б, ти мав охоту від того товару перейти до такого, що сам пішки ходить?

 

—   Ой, ой, ой, чому ні?

 

—   А маєш дещо грошей на початок?

 

—   Та... дещо би знайшлося.

 

—   Ну, то знаєш що? Пристань до спілки зо мною.

 

Гершко, не кажучи нічого, поцілував Вольфа в руку.

 

—   Добре?  —  мовив Вольф, зачудуваний трохи такою ніжністю парубка. —  Я гадав, що ти захочеш надуматися.

 

—   Чого надуматися? Я вже досить думав.

 

—   Ну, знаєш, наше ремесло не легке.

 

—   Я легкого хліба не хочу.

 

—   Та й не зовсім безпечне.

 

—   Чень вовки не з’їдять.

 

—   Часом і се трапляється. Ти бачиш, ми, баришівники, не ходимо люзом, а все компанією. А в нас у компанії різні люди. Ой, дуже різні. Більша часть таких, що відбували практику у криміналі. Народ твердий і прудкий. Як що до чого, не завагується і горло здушити, і ножем під ребра помацати. Та ще свої  —  нічого. Вкупишся в компанію, то можеш бути безпечний. Але як прийде на великих ярмарках, де гешефт іде на тисячі, збігнуться дві або й три компанії баришівників, і з Мазурщини, і від московської границі, і з Угорщини, то треба матися на бачності, ой, треба!

 

—   Вовка боятися, в ліс не йти!  —  мовив Герман, твердо наважившися не випустити з рук нагоди.

 

—   Добре, Гершку, що ти такий відважний, —  мовив Вольф. —  Та ще одно мушу тобі сказати. Я візьмуся ввести тебе в нашу компанію. У нас умова проста. Кождий працює на власну руку І помагає іншим, де й як може. Що заробить, то його, але по скінченню торгу йде обрахунок, і кождий дає десять процент свойого зарібку на компанію до рівного поділу. Се на те, щоб один не паношився занадто, коли йому пощастить, а другий щоб не виходив голіруч.

 

—   То добре, —  мовив Герман.

 

—   Часом добре, а часом ні. Для недотепного, незручного, для такого, що не має щастя, то воно добре, бо він, усе хоч що, то дістане. Але для щасливого та спритного, якому пощастить на торзі, то часом буває несмачно. Подумай, якби тобі вдалося заробити тисячу ринських...

 

—   Тисячу!  —  перервав йому Герман здивованим окриком.

 

—   А ти як думав? На, великих товарових ярмарках у Сморжу, Борині, Лютовиськах ми заробляємо часом і більше. Ну, отже, якби так-тобі трафилося, ти радо віддав би сотку на тих, що не. заробили стільки або ще набрали позаушників?

 

—   Не віддав би.

 

—   Отже, бачиш.. Часом то неприємно. А від своєї компанії утаїтися годі. Кождий добре знає, що заробив другий. Пильнують одні одних. А проте є й на се спосіб.

 

—   Який?

 

—   Власне те, що я хочу тобі сказати. Я приймаю тебе за практиканта до себе. Ми в компанії стоїмо за одного баришівника. Ми оба надзираємо один за одним, а що заробимо, тим оба рахуємося, а компанії з нас один пай.

 

—   Добре так, —  мовив Герман.

 

—   Ну, не знати ще, як воно буде, — охолоджував його Вольф. —  Ти ще надумайся. Я попробую говорити з компанією, чи позволить мені взяти тебе на практику.

 

—   Хіба може не позволити?  —  з острахом крикнув Герман.

 

—   Може. Як якого дурного хлопчища, то легко позволяють, але розумного, дотепного парубка, то нерадо. «Занадто ситий будеш», —  говорять. Ну, та вже я якось їх уговкаю. А коли згодяться, тоді підемо оба до рабина.

 

—   Чого до рабина?

 

—   Ну, знаєш, то такий гешефт, що не раз і заробок і життя на волоску висить. Як я не можу у всьому спустити на свойого практиканта, у всьому довіритися йому, то я мов без рук і без очей. Тоді вся спілка ні на що. Мусиш мені перед рабином дати слово, —  знаєш, тверде слово, під хайрем, —  що будеш мені вірний, не відступиш мене ні в якім припадку, не втаїш: нічого передо мною, не будеш змовлятися ні з ким против Мене, в цілій компанії будеш знати тілько мене і. нікого більше.

 

Вольф промовив ті слова з таким притиском і так дивно впер свої очі в Германове лице, що сьому аж мороз пішов поза плечима. Та проте його практичний змисл узяв швидко верх над острахом.

 

—   Добре, реб Вольф, — мовив він, —  але що ви мені дасте за се?

 

—   Заробиш ти своїми грішми, то твої дві часті зарібку, а моя третя; зароблю я своїми, мої дві часті, твоя третя;

 

а коли гроші складаємо оба, то в такій пропорції ділимо й зиски.

 

—   Добре. Пристаю на умову. Моєї вірності можете бути певні. Але яке мені запевнення?

 

—   Яке слово ти перед рабином даси мені, таке саме я дам тобі. Добре?

 

—   Добре.

 

—   Ну, а тепер ходи заплати обід і гальбу вина на згоду.

 

Минуло кілька тижнів, і Герман із либака зробився баришівником. Компанія приняла його за оплатою п’ятьох ринських на загальну почесну, а рабин так розумно і досадливо промовив їм до сумління, що Герман, даючи Вольфові слово на вірність, аж розплакався. Вольф уважав се за добрий знак і почав з Германом проходити практичний курс товарознавства. Він оповідав йому про різні прикмети коней і іншої худоби, учив його, як оглядати та випробовувати кожду штуку, як пізнавати вік по зубах, хід, силу, швидкість, робучість, як віднаходити утаєні хиби і, з другого боку, утаювати у продаваної скотини хиби так, щоб звичайний покупець не міг їх пізнати. Він оповідав йому про ціни і способи торгування, характеризував панів, попів, селян та різнородних покупців і продавців, оповідав про славні ярмарки на коней в Улашківцях, на вівці в Косові та Кутах, на худобу в Сучаві та Голомуці. Всюди він бував, усюди зазнавав різних пригод, де заробляв, де тратив, і виніс із того шумного та різнобарвного життя не золото, не срібло, а стару полатану бекешу, пару брудного шмаття і голову, мов напаковану торбу, повну найрізніших досвідів, смішних і страшних пригод, знання світу й людей, самих таких скарбів, що не давали ніяких процентів і зовсім не забезпечували його рудої голови на старість та на випадок хороби.

 

—   Гершку, —  говорив він не раз до свого практиканта, коли мандрували з міста до міста або ночували де-будь у коршмі, поки надворі свистав вітер та хляпав рясний дощ, наводячи тоску на душу, —  Гершку, дивися на мене, старого дурня! Вчися у мене ліпшого розуму, ніж я його мав.

 

—   Ви не дурень, реб Вольф, —  мовить Герман.

 

—  А що ж, як не дурень? Чого я доробився?

 

—   Ви не мали щастя.

 

—   Може, й правда!  —  мовив Вольф, похиляючи руду голову на груди. —  Так мені не раз здається, що я ще маленький і виходжу з батькової хати, —  а наша хата стояла серед поля так, як і отся коршма. Виходжу з хати, а сонечко світить так ясно, надворі так тепло, запашно. І я дивлюся кудись у далечінь  —  далеко-далекої І так мені чогось солодко дивитися, хоч там, звичайно, нічого не видко, крім темного лісу десь на краю обрію. Та ні, то не темний ліс, —  здається мені, —  то темна хмара, і вона не стоїть на місці, а суне супротив мене все ближче й ближче. Вона не страшна, не гуркоче громами, не моргає блискавками, а наближається, мов якась люба загадка. Нараз вона розчиняється, мов поли широкого кафтана, і втім отворі робиться ясно. Я дивлюся в ту ясність і бачу в ній нібито нашу хату, але чисту, вибілену, високу, з ганком і блискучими вікнами. А довкола неї не голотеча, не гнилі баюри, не поламані плоти і п’яні гої, а зелена мурава, крислаті дерева, покриті то молочним цвітом, то рум’яними яблуками. А на ганку стоїть дівчина  —  ніби моя мама, а дівчина  —  така гарна, чорноока і рум’яна, як і ті яблука, і махає до мене білою-білою рукою, і кличе очима, устами, але без слів. А в мене серце б’ється так любо, рветься до сеї гарної хати і гарної дівчини; я перескакую через перелаз і біжу в поле, біжу до неї. Стежка веде мене в достиглі жита; ясна хата і гарна дівчина щезають мені з-перед очей, але то лиш на хвилю, —  думається мені. Отсею стежкою я зараз перебіжу лан і вибіжу на луку, а там уже близенько! І біжу. Але лан тягнеться щось дуже довго, стежка звивається то в сей бік, то в той, минувши жита, я входжу на якісь мокравини, між лози, очерети, далі в ліс... Стежка крутиться, далі щезає під моїми ногами. Гарна хата і гарна дівчина не раз іще привиджуються мені, але все якось далі, далі, менше ясно. Здається, немов я йду до них якоюсь безмірно крутою та обхідною дорогою і нарешті зовсім трачу їх з очей. Отсе була моя доля. Що то помогло, що я все йшов і йшов, поспішав, мучився, коли стежка не та! Замість гарної хатки й гарної дівчини гульк  —  аж і могила перед тобою!

 

—   Ну, ну, ще вам далеко до неї, —  потішав його Герман. —  А хто знає, може, ваша доля таки ще не перестала дожидати вас на ганку того гарного дому?

 

—   Ой, уже! Старого, дихавичного баришівника! Нехай дожидає молодших. От хоч би тебе!

 

П’ять літ проходив Герман з Вольфом по Галичині, бував на всіх більших ярмарках, познайомився добре з баришівницьким ремеслом і заробив дещо грошей. Із тих, що наскладав із либацтва і дістав у спадку по Іцкові він не стратив ані шеляга; навпаки, доложив до них іще пару сот ринських. Вольф пару разів говорив йому, щоб ішов на баришівництво на свою руку і розстався з ним, але Герман не хотів; йому корисніше було бути ніби Вольфовим підручним і платити о половину менше на компанію. Кілька разів Вольф, дізнавшися, що Герман має зложені некепські, як на початок, гроші, радив йому шукати якого іншого заробітку, заложити склеп або взятися торгувати худобою на власну руку. Герман і того не хотів, хоч і не зарікався. Він оглядався довкола, розпитував, шукав якогось корисного гешефту. Якась таємна сила все тягла його до Дрогобича; він розвідував потиху, що чувати в Бориславі, і все неначе ждав чогось незвичайного, дивного, що мало раптом і доразу змінити його життєву течію.

 

Було літо. Наближалася спасівська ярмарка в Лютовиськах. Вольф, не знати чому, йшов на ту ярмарку з великими надіями. Герман також був рад, бачачи, що Вольф у такім рожевім настрої. Вони їхали до Лютовиськ заздалегідь, від села до села, оказіями, іноді йшли пішки навправці, особливо в горах, де звичайно тяжко дістати фіру. Пробиралися з Самбора на Турку, відси знайшли фіру до Лімни, а відси через верх пішли на Біберку до Лютовиськ. Уже від самої Турки всі дороги, всі гірські стежки роїлися то пішоходами, що чи то йшли на ярмарок голіруч, бажаючи щось купити, чи то гнали на продаж худобу, то верхівнями, головно жидами, факторами, баришівниками, сільськими орендарями та згінниками, що торгували худобою, орендували випаси та полонини. Ішли з далеких гір, аж від Сколього та Сморжа, і з долів, аж із-за Самбора,  від Рудок, від Перемишля та Лежайська, з сього остатнього головно за вівцями або вовною. Дуже багато йшло угорських русинів, яких можна було пізнати по широченних, мов жіночі спідниці, штанах і не менше широченних шкіряних чересах. Цілими купами йшли цигани, з голосним реготом та шваркотом окружаючи невеличкі однокінки, де на купах брудного фурфантя сиділи купки чорних, як сажа, та майже голих дітей, а жінки одні поганяли конину, а інші догори попихали скрипучу колісницю.

 

Був пред’ярмарочний день. Пообідавши в лімнянській коршмі, Вольф і Герман пустилися пішки через верх, щоб на вечір станути в Лютовиськах. Сонце звернуло вже добре з полудня, коли вони, перейшовши невисоку гору, станули на другім її боці, в Біберці, над берегом Сяну. І тут вид був не менше оживлений та різнобарвний. З усіх гір, з усіх плаїв, усіми стежками йшли, їхали, неначе річками плили, ярмаркові. На всіх, бродах Сяну люди, воли, вівці: одні бредуть через ріку, звільна ступаючи з каменя на камінь, по коліна в воді, що б’ється і бризкає довкола голих ніг, мов розтоплене скло; інші поять свій товар, миють волів від дорожної пиляки. Ще інші попасають де-будь край дороги, держачи свою худобину на воловодах, або сидять самі на мураві, курять люльки, закусують, гуторять.

 

—   Здається, гарний буде ярмарок, —  раз по разу повторяв Вольф, минаючи оті групи. —  Давно вже не було такого згону.

 

—   Коби лише на купців був урожай, —  мовив замислено Герман.

 

—   Надіються кількох багатих панів аж із Поділля, що хотять купувати воли на брагу, —  мовив Вольф, а потім додав:  — Се не для нас пожива. Їм треба волів худих і дешевих, а тут переважно згонять випасені в полонинах. Такі воли на брагу недобрі. От якби прибули віденські купці, такі, що зараз купують на заріз, то на таких нашому братові найліпший заробок. Такий купець платить від ваги, а почому сторгував баришівник у бойка, се йому байдуже. А на кільку суму баришівник дожене йому худоби, від такої суми платить йому процент. Можна не раз і при тім ошукатися: торгуєш на око, худобина показна, а прийде до ваги, а вона легка, і ти мусиш доплатити, бо купець більше не дасть, а скидатися торгу не хочеш, щоб не розсердити його. Особливо ті угорські воли з великими рогами, ті кайли, часто бувають такі ошуканці. Се пуста худоба, і до роботи слаба, і на вигодівок недобра, а на око показна. Але наші гірські барни та полові, то найліпші. На них звичайно баришівник має подвійну користь.

 

Отак міркуючи та розмовляючи, Вольф і Герман, не кваплячися, на вечір зайшли до Лютовиськ. У Вольфа тут був знайомий орендар Сруль-Лейб; тут оба баришівники заночували, тут зібрали зараз-таки щонайпотрібніші відомості про завтрашній ярмарок. Справді, ярмарок заповідався незвичайно великий. Уже надвечір у Лютовиськах панувала велика тіснота, а вночі довкола місточка, майже від самої Чорної, скрізь попри дороги запалали огнища; там ночували під голим небом тисячі ярмаркових зі своєю худобою, бо в місточку не було для них ані стаєнь, ані Заїздів.

 

Покріпившися та відпочивши трохи з дороги і вислухавши орендаревих новин про ярмарок та про важніших купців, що поприїздили до Лютовиськ, Вольф не втерпів; велівши Германові сидіти в хаті і не признаватися ні перед ким, що він баришівник, сам він побіг у місто. Вернув досить пізно. Герман сидів у ванькирику при лойовій свічці і дрімав. Вольф з незвичайно оживленим лицем ухопив його за плече, потермосив ним і запитав:

 

—   Гершку, вечеряв ти що?

 

—   Вечеряв.

 

—   Добре. Лягаймо спати. Завтра жде нас велика робота.

 

—   Яка робота?

 

—   Що питаєш, як дурень? Великий ярмарок, то баришівникові велика робота. Спи, бо завтра збуджу вчасно.

 

Вольф не хотів говорити Германові нічого більше, боячися, що сей не засне під вражінням його новини. А новина була немала. На ярмарок приїхала компанія віденських купців, як казали, з великими грішми, і Вольф явився до них перший, предкладаючи їм свої услуги. Один купець знав його з давніших літ і зарекомендував іншим. Купці мали намір купити хоч би й 500 щонайкращих і найтовстіших волів, —  се було 1847 року, і заряд армії запотребував незвичайної маси м’ясних консервів, бо надіялися війни. Вольфові обіцяли по 5 процент баришівного від ціни кождої штуки. Коли добре завинутися та убігти інших баришівників, можна було заробити гарні гроші.

 

Другого дня Лютовиська представляли незвичайний вид. Мов повінь, що напливає з усіх боків, так від самого ранку заливали, затісняли, затоплювали череди, ряди, полки волів, коров, овець усі шляхи, вулиці, площі і навіть подвір’я домів у місточку. Коли в церкві почалася відправа, вже ціле місточко було повне худоби, так що пройти вулицею або площею було майже неможливо; на дорогу, яка звичайно вимагала десять мінут часу, тепер треба було цілої години часу і незвичайної праці та обережності, щоб протиснутися поміж густо збитими волами, уникнути їх ратиць та рогів. Зате по хребтах та карках волів можна б було вигідно і швидко прошпаціруватися вдовж і поперек Лютовиськ від кінця до кінця. Рик худоби, гойкання погоничів, блеяння овець, гармидер торгів клекотіли в повітрі і гули здалека, мов кип’яток у величезнім казані.

 

А на площі, що заступала місто ринку, було серце тої великої потвори, осередок того клекоту й-життя. Там стояла дощана буда, в якій урядував комісар. Відси, мов проміння з огнища, йшли в різні боки жандарми, помахуючи когутячим пір’ям на капелюхах та поблискуючи багнетами. Вони мали робити порядок на торговицях, лагодити спори, арештувати злочинців, яких серед такого збіговища все буває немало, і що пару годин здавати рапорти комісарові. Під піддашком тої самої буди, в безпосереднім сусідстві комісара, позаймали на дощаних лавах місце багаті купці, час від часу приймаючи рапорти від своїх факторів. Тут же, під ослоною міської поліції, стояла також велика худоб’яча вага, привезена сюди одиноко для вигоди чужих купців; звичайно на гірських ярмарках обходяться без неї: і бойко, і баришівник купують худобу без ваги, на око, оцінюють її вартість по тридцять трьох містичних знаках, так, як колись єгипетські жерці пізнавали святого Апіса.

 

Вольф і Герман від самого ранку кидалися, як мухи в окропі, вибирали щонайкращі штуки, торгували, давали завдатки та й усе лиш до ваги, до ваги! Ані одної штуки з тих, що вони доставили до ваги, не забракували їм купці  —  навпаки, були дуже задоволені і платили. Баришівникам щастилося; майже на кождій штуці заробляли коли не по десятці, то по п’ятці, а на деяких то й по двадцять або й по п’ятдесят ринських. Ішло їм, як з води; оп’янені своїм щастям, вони дедалі вже мало й торгувалися, підбивали ціну, певні й так свойого зиску. Цілий ярмарок заворушився. Вольф бігав, мов у гарячці, не тямлячи, що діється довкола нього. Герман і собі ж бігав, але, своїм звичаєм, обережно, озираючися. Він дивувався, що не здибає на ярмарці ані одного знайомого баришівника, нікого з їх компанії. Нарешті, здибавши Вольфа, звернув на се його увагу.

 

—   Реб Вольф, що се таке, що нема нікого з нашої компанії?

 

—   Нема нікого?  —  жахнувся Вольф, та по хвилі зареготався:  —  Тим ліпше для нас! Не буде з ким ділитися зиском.

 

З тим і розійшлися в ярмарковій сутолоці. Та Германові було якось моторошно. Кілька разів, коли, сторгувавши якусь гарну штуку, давав задаток, він бачив, як якісь незнайомі жиди позирали на нього скоса, шептали щось проміж собою та все назирці йшли за ним. Але ярмаркова гарячка швидко брала верх. День був ясний, парний, довкола маса народу, то й страх не чіпався чоловіка, тим більше що й жандарми то сюди, то туди снували серед юрби.

 

Надійшов вечір. Вольф і Герман доставили до ваги не менш як 200 штук щонайкращих волів, ціною мало що не на 30 000 ринських. Купці тут же при вазі відчислили Вольфові баришівне за всю суму, цілих півтори тисячі ринських; але він мав у своїм гаманці з котячої шкіри ще звиш три тисячі, зароблені на торговій ціні. Фортуна таки раз усміхнулася йому! Він заховав гроші і озирнувся довкола. Біля нього стояв Герман, також радісно всміхаючися.

 

—   Ну, що, Гершку, — мовив радісно Вольф, — правда, що добрий ярмарок у Лютовиськах? Коби ще завтра хоч половину того заробити, що сьогодні.

 

Та Герман нараз зблід і сіпнув, його за рукав. Він побачив, що довкола них чимраз ближче товпляться ті самі незнайомі жиди, що так часто пасли його очима весь день.

 

—   Реб Вольф, —  шепнув він якось незначно свойому патронові, —  ви знаєте отсих жидів, що придивляються нам збоку?

 

Вольф стрепенувся, зирнув незначно довкола і стиснув Германа за рам’я.

 

—   Хлопче, —  шепнув він, —  буде лихо з нами! Треба нам пильнуватися. Се баришівники з-над російської границі. Вони пізнали мене. Я їм перебив торг, то тепер вони не дарують мені.

 

—   Ходімо додому!  —  шепнув переляканий Герман.

 

—   Який тут у нас дім? Нам тут не можна ночувати. Вночі вони майстри. Мусимо втікати.

 

—   Вночі? Куди?  —  ще з більшим переляком прошептав Герман.

 

—   Не бійся, —  мовив Вольф. —  Стараймося лише тепер висмикнутися з міста так, аби нас не побачили. І не гостинцем нам іти, не стежкою, а якнайшвидше в ліс. Бачиш он той ліс на горі?

 

І він показав Германові очима так, що здалека й незначно було.

 

—   Там на краю велика обпалена смерека стоїть, а під нею криничка. Поспішай туди одним боком, а я другим. Там жди на мене, якби ти прийшов борше, а як я прийду борше, то я зажду на тебе. Знак  —  три рази легенько свиснути, мов нічний птах, пам’ятай!

 

І вони розсталися в сутолоці. Герман протискався з трудом поміж худобу, удавав, що оглядає ще воли, колесив сюди й туди, аби змилити увагу тих, що могли слідити за ним, але швидко переконався, що за ним не слідить ніхто. Вибравшися з найбільшої сутолоки, він збочив з вулиці, шмигнув крізь одні отворені сіни до огороду, відси в коноплі, а вибравшися на поле, подався навпростець під гору, де недалеко чорнівся край лісу, вказаний йому Вольфом. Герман не вийшов, а майже вибіг на горб, хоч сей був досить прикрий, і, зупинившися під крислатою грушею, що стояла на межі, та притулившися до її грубого пня так, щоб його здалека не було видно, оглянувся довкола. Сонце вже клонилося до заходу, з дерев і гір лягали довгі тіні і закривали долини. Перед Германом унизу, в широкій кітловині, лежали Лютовиська. Половину місточка закрила вже тінь від далекої, покритої лісом гори Чорної; та й другої половини було мало що видно, крім найближчих домів, бо над місточком висів густий сивий туман куряви, з тої куряви йшов глухий клекіт та рев, мов від великого водопаду. Мов тріски розбитого корабля, які розбушована вода викидає тут і там на берег, видно було на стежках і шляхах довкола місточка то одиноких кінників, возових та піших, то цілі валки та купи, які звільна тяглися до місточка, то з місточка. Переважно вертали з місточка ярмаркові, зробивши своє діло, дехто гнав закуплену худобу, на возах діти свистали в закуплені в місті свиставки, калатали глиняними брязкалами, а парубки, звісивши ноги через низенькі полудрабки возів, вигравали на сопілках. Та голосніше від тих брязкал, свиставок та сопілок вигравали самі вози, ті маленькі бойківські, звичайно волами тягнені возики, яких властителі звикли хвалитися тим, що в їх возі нема ані одної частинки, ані одного цвяшка залізного. Оті старосвітські щиродерев’яні машини, сунучися помалу догори на немазаних колесах, видавали протяжні, меланхолійні тони, подібні до кигикання чайки, які мешканці Підгір’я звичайно перетолковують на слова: мааа-зиии! мааа-зиии!

 

Герман довго непорушно стояв під грушкою, пильно вдивляючися в ближче й дальше около. Дорогою й стежками снували люди, селяни, жиди, але нічого підозреного не було видно, нікого такого, хто б слідив за ним, зупинявся, роздивлявся, шукав чогось чи когось очима. У нього сильно билося серце в грудях, почасти від утоми, почасти зі страху. Він ніколи ще не бачив на Вольфовім лиці такого виразу тривоги, як сьогодні. Значить, тут направду щось погано, їм грозить якась небезпека! І він знов придивлявся місточку, прислухався його клекотові, силкувався коли не очима, то бодай думкою проникнути ту сіру хмару, що в своїм лоні крила якусь небезпеку для Вольфа й для нього.

 

А тим часом він почув голод і спрагу. Він пригадав собі, що від самого рана не їв нічого, крім одного обарінка, який між одним і другим торгом купив за 4 крейцари у перекупки і з’їв на бігу. Ніздрі й горло у нього були повні пороху і пекли, мов посипані приском; лише незвичайне зворушення, ота ярмаркова гарячка сього дня держала його досі на ногах; тепер він чув, що сили опускають його. Його клонило на сон, тіло отяжіло від утоми, голова тяжіла на плечах, як довбня, і замість недавнього остраху в душі почало перемагати якесь обридження та знеохочення.

 

«Вольф викивав мене!  —  думалось йому. —  Велів мені, як дурному, бігти під ліс, драпатися чорт знає куди, а сам, певно, забрав гроші та й драпнув у інший бік, аби не ділитися зо мною. Мене напудив чужими баришівниками, а тепер, певно, сміється в кулак!»  —  І вже думав вертати назад до Лютовиськ. Та йому пригадалося, що Вольф велів йому ждати коло кринички під великою обпаленою ялицею, і згадка про криничку змінила його намір. Йому страшенно хотілося пити. Глянув під гору, в той бік, де був ліс, і побачив, що до великої обпаленої ялиці було навпрість через поле не більше як двісті кроків, щоправда, досить прикро під гору. Що під тою ялицею б’є нора, видно було здалека по тім, що від неї зеленою тасьмою вниз тягся поперек піль невеличкий ярок, зарослий корчами та лопушшям. Герман, не надумуючися довго, кинувся через вівси йти до тої ялиці.

 

Як се часто лучається людям, що не привикли ходити по горах і не вміють оцінювати гірських віддалень, Герман порядно помилився. Те, що йому видалося віддаленням не більше 200 кроків, вимагало направду більше як півгодинного напруженого ходу. Герман станув на місці мокрий, як митка, задиханий, змучений  —  властиво не станув, а впав, мов горстка, під ялицю, ледве дишучи. Лежав так добру хвилю горілиць, не маючи навіть настільки сили, щоб устати і пройти кілька кроків у деберку та напитися чистої холодної води, що дзюрчала з-під величезного пня старої ялиці і, стікаючи вниз по камінцях, дражнила його слух своїм солодким дзюрчанням. Він лежав, випростувавши змучене тіло на м’якій мураві, і дихав, швидко, глибоко дихав. Уже збирався з силою, щоб устати і напитися води, коли нараз почув ось тут над собою чи під собою не то шепіт, не то приглушене хрипіння:

 

—   Герш, ти тут? .

 

Герман стрепенувся і зірвався на рівні ноги. Він не бачив нікого.

 

—   Хто мене кличе?  —  промовив він так само стишеним голосом.

 

—   Я, Вольф! Не стій! Зігнися і ходи сюди!

 

З напряму, відки йшов голос, Герман переконався, що Вольф був у ярку коло джерела і, очевидно, тим ярком доповз сюди з самої долини, коли Герман, стільки разів озираючися довкола, заким зайшов сюди, не бачив його. Він схилився і, майже рачкуючи, зіскочив у ярок. Вольф був блідий, обтиканий реп’яхами та бур’яном; шапку мав у кишені, а широкою долонею обтирав собі піт із чола.

 

—   Шукають нас, як пси. Розбіглися на всі боки за нами!  —  шептав він до Германа, ледве переводячи дух. —  Боюся, що бачили мене, як я викрадався з міста.

 

—   А може, в місті було б нам безпечніше?  —  мовив Герман. —  Там жандари.

 

—   Що нам поможуть жандари? Адже не будуть усю ніч стояти коло нас. А ті жиди, то такі люди, —  ой, ти не знаєш, що то за люди! Сруль-Лейб, —  знаєш, той, де ми ночували, —  шепнув мені украдком: «Вольф, утікайте! Страшенно злі на вас, змовляються на ваше життя».

 

—   І чого вони хочуть від вас?  —  з острахом мовив Герман. —  Що ви їм винні?

 

—   Вже що я їм винен, то я знаю і вони знають, —  мовив Вольф. —  А ще сьогодні ми перебили їм торг. Не дарують вони мені, та й тебе коли зловлять, то буде біда. Але нехай буде що буде, грошей наших не дістануть.

 

І він виставив голову з ярка та почав роззиратися довкола.

 

—   Мишкують за нами!  —  шепнув Германові. —  Ади, бачиш?

 

Герман, і собі ж прилягши до землі, висунув голову з ярка і побачив на одній стежці невиразну людську постать, що йшла досить швидко в напрямі до них. Глянувши в другий бік, він побачив другу подібну постать; у третім місці видно було третю. Всі вони йшли з різних боків, манівцями, і всі, немов змовившися, стягалися на горб, на якому в укритті сиділи Вольф і Герман.

 

—   Бачиш?  —  шептав Вольф. —  Добрий нюх мають, собаки. Мусив їм хтось доповісти, що бачив тебе. А може, й із них котрий бачив, як ти йшов півперек поля.

 

В тій хвилі знизу, де кінчився ярок, що починався у стіп ялиці, дався чути голосний свист; темні постаті, що з різних сторін ішли в напрямі до краю лісу, відповіли таким самим свистом. Не було ніякого сумніву, що облава розпочалася.

 

—   Чуєш?  —  шепнув Вольф до Германа. —  Годі нам тут ночувати, треба тікати до лісу, і се найнебезпечніше. Якби ми могли посидіти тут іще з годину, то вже би стемнілося добре, але вони будуть тут за малої півгодини. Мусимо тікати зараз, повзком, від ялички до ялички, від корча до корча, поки не впадемо в лісову гущавину. Але гов! Що буде то буде, наші гроші не сміють дістатися в їх руки.

 

І він, не кажучи нічого більше, протягнув Германа кілька кроків униз яром. Там, високо над потічком, із обірваного берега вистирчала велика кам’яна плита. Вольф скочив до неї, витягнув при її боці одну каменюку зі стіни; за каменюкою була невеличка ямка, —  видно, що ся схованка знана була Вольфові здавна. Він одним рухом руки розперезав із себе свій черес із котячої шкіри, туго напханий банкнотами, зложив його в клубок, запхав у ямку і засунув камінь назад так, що ніяке око не добачило би, що камінь був свіжо рушаний.

 

—   Бачив? Трафиш на місце?

 

Герман кивнув головою.

 

—   А тепер ходімо щодуху! Аби до лісу!

 

Ще раз визирнули з ярка; облава бережно наближалася, але була ще досить далеко. Герман і Вольф поповзли майже рачки догори горбком від великої ялиці до лісу. Коло великої ялиці було декілька малих смерекових та ялівцевих корчів, і тут можна було сховатися. Але далі, між лісом і тими корчами, була пуста прогалина. Бережно повзучи, висунувся на ту прогалину Вольф, але, ледве зробив кілька кроків, збоку почувся різкий  уриваний свист. Такі ж свисти відповіли йому з інших боків.

 

—   Побачили мене, злодюги!  —  крикнув глухо Вольф, обертаючися до Германа. —  Біжать за нами. Бігаймо й ми! За мною!

 

І він, піднявшися на ноги, скочив до лісу, мов сполошений дикий кіт. Герман шмигнув за ним.

 

—   Куди нам тікати?  —  шептав Герман, у якого серце билося сильно.

 

—   В ліс, у ліс! Тут яр глибокий. Там нелегко їм буде знайти нас.

 

Затріщало сухе ломаччя під ногами втікачів. Лісова темрява проковтнула їх.

 

У Германа ще й досі тремтить шкіра і тривожно б’ється серце при згадці про сю ніч, проведену разом з Вольфом у темнім глухім лісі, в вогкім та холоднім яру, під якимось вивертом, що, може, вчора був леговищем ведмедя, а за своєю перегнилою корою ховав гадюку. Хоч голод і втома страшенно докучали йому і, мов олов’яна шапка, гнули додолу його голову, та проте страх був дужчий, і він не заснув тої ночі ані на хвилину. Та й не диво: свисти їх переслідовників не втихали всю ніч; вони не запускалися далеко в ліс, де в пітьмі не могли би побачити нічого, але позаймали становища на різних точках так, що куди б не пробували вишмигнутися їх жертви, всюди мусили б попастися їм на очі. Судячи по свистах, які чути було з різних точок, переслідовників було, може, шість, може, вісім; можливо зрештою, що їх було менше і вони ходили з місця на місце по краю лісу.

 

Щастя, що ліс, вихопившися широким трикутником аж над Лютовиська, широкою підставою того трикутника притикав до другого, далеко більшого лісу,  що вкривав широкий майже на милю верх гори Чорної і тягнувся відси неперерваною масою далі на південь, понад Ступосян, до Волосатого і аж до Бескида, до угорської границі. На сьому Вольф і оснував свій план утеки.

 

—   Слухай, Герш, — шептав він Германові вночі, тулячи його до себе, як рідного, сина, —  нам треба буде розстатися. На якийсь час, розуміється. Ті собаки не дадуть мені спокою, я їх знаю. Я мушу тікати на Угорщину.

 

—   Я піду з вами, —  мовив Герман.

 

.  —  Ні, недобре буде. Одному легше тікати тими лісами, а двом невигідно. А тут головна річ —  поспіх і тиша. Ти мусиш утікати в противний бік. Тобі легше сховатися, тебе вони не знають, сьогодні перший раз бачили. А я старий знайомий та й дався декому з них узнаки. Отже, скоро лиш трошечки зачне сіріти, так що можна буде хоч дрібку бачити в лісі, біжи вниз отсим яром. Обережно, щоб тебе не побачили, старайся дійти до села, а там уже міркуй як знаєш і забирайся з сеї околиці. А я побіжу на Угорщину. Знаю стежки і надіюся дістатися безпечно. Коби лиш тут прошмигнути на Чорну, а там нехай цілують мене!.. Вони тут будуть іще крутитися якийсь час. Хіба за місяць можна буде показатися нам тут, —  тоді вони заберуться вже на інший ярмарок. Отже, слухай. За місяць приходи до Лютовиськ, до Сруль-Лейба, знаєш, і запитай його про мене. Я дам йому знати. Якби він не знав нічого, то знак, що я вже не верну. Тоді всі гроші, сховані під каменем, —  твої. Забери їх і бувай здоров!

 

Вольф поцілував Германа в чоло. Сей не то зі зворушення, не то зо страху та з голоду розплакався. Він цілував Вольфа в руку, на яку капали його гарячі сльози.

 

—   Ти плачеш?  —  мовив Вольф. —  Не плач! Я говорив тобі, що наш заробіток небезпечний, а найбільше тоді, коли нам усміхнеться фортуна. Не забудь, що я тобі сказав, і майся на бачності!

 

Свисти почулися якось незвичайно близько них. Вольф стрепенувся.

 

—   Вже світає. Видно, наші собаки шукають нас по лісі. Нема коли дожидати дня. Гайда в дорогу!

 

Він іще раз поцілував Германа і щез, зашелестівши між корчами, мов дикий звір, що продирається крізь гущавину. Герман, притулений до виверту, видний хіба для сов’ячих очей, довго слухав, запираючи в собі дух, але, крім звичайних лісових шелестів та журкотання потоку внизу, не чув нічого. Аж свист, що почувся, здавалось, ось-ось над його головою, виполошив його з німого наслухування. Не було ніякого сумніву: погоня була вже в лісі, шукала за ними. Правда, наразі не було безпосередньої небезпеки, щоб хтось, ідучи горою понад яром (а там, очевидно, був той, що свистав), міг побачити його в темнім ярі, та й ще схованого за вивертом. Але за якої півгодини се могло змінитися: розвидніється, і тоді все пропало.

 

Міряючи вухом здогадне віддалення того, що свистав, від його становища, Герман міркував, що він відділений від нього простором яких сто кроків. У гірському лісі; а ще вночі, коли бігти не можна, се віддалення значне. Коби лише не було засідки на краю лісу, там, де яр виходить на вільне поле, то втекти було би зовсім легко. Та Герман навіть не думав довго: свист у лісі був для нього, мов батіг для коня. Він так привик у трудних хвилях покладатися на Вольфів досвід та знання обставин, що й тепер ані не думав укладати іншого плану, —  лиш обережно, мацаючи руками перед собою, подався вниз яром, за течією невеличкого потічка, що плив по його дні і своїм журкотом глушив шелест його кроків.

 

Ішов так, може, з півгодини і, судячи по страху, якого наївся за той час у самоті, судячи по труді, якого зазнав, був певний, що уйшов з десять миль і що сей яр якийсь безконечний. Направду ж він уйшов не більше як сто кроків. Свисту погоні не було чути, —  мабуть, пішла в інший бік. Та ось він побачив, що над ним небо починає сіріти, дно яру клониться сильніше вниз, і, вийшовши з-поза якогось закрута, він побачив нараз перед собою немов широку отворену браму або велетенське вікно; крізь той отвір у лісовій пітьмі видно було сіру мряку, що залягла дальшу, безлісу долину, а десь далеко, над морем мряки, видно було інші, лисі, безлісні гори. Значить, ліс тут кінчився. Тут треба бути обережним, щоб не наскочити на ворога! Герман стишився, притулився до крислатого бука, що ріс звішений над глибоким дном яру, і почав уважно слухати та проникати зором у грубу лісову сутінь, яка лиш ген-ген рідла, мов величезне решето, в якому ока були, з сірого світла літнього досвітку.

 

Герман пройшов трохи швидше ще кількадесят кроків, потім поповз рачки горі стрімкою стіною яру, чіпляючися за корчі диких малин, що стояли тут густою лавою, і, не виходячи з малинника, силкувався роздивитися довкола по лісі, чи не побачить якого ворога. Нікого не було видно. Вид вільного поля, так недалекого, і сіре раннє світло заспокоїли його, прогнали його страх. Не вилазячи з малинника, він пішов корчами по краю лісу, поки не вийшов на кінець. Тут була толока, ще пуста, похилена до півночі. Внизу плила якась річка, за нею була вузька сіножать, стояли копиці та обороги, повні сіна, а далі піднімалася знов гора, шмат лісу і лисий високий верх. Ані села, ані хати, ані живої душі. У Германа щось стиснуло за серце; почуття самоти серед величезної гірської природи вдарило нараз холодною хвилею на його душу. Йому хотілося плакати.

 

Та нараз десь далеко, на краю лісу, почулося різке, протяжне: фі-і-і!

 

Герман зирнув у той бік, відки йшов свист: не видно нічого. Та в тій хвилі з противного боку, здавалось би, ось-ось близько нього, почувся грізний окрик:

 

—   Стій!

 

Не було часу озиратися. Герман як стояв, так скочив до яру, злетів аж на саме його дно в густі корчі і, знайшовши там стежку, втоптану овечими ратицями, погнав нею вниз. Се все було мов сон, мов привид. Він навіть не міркував ясно, що з ним діється, чим грозить йому стріча з незвісними переслідовниками, —  він біг. Та ось яр скінчився, береги його, що досі ховали Германа в захисті своїх корчів, мов на зло йому розступилися, корчів не стало, і Герман опинився недалеко вівчарської колиби, що стояла на споховастій безлісній площині, біля обгородженої овечої кошари. Сам того не тямлячи, Герман пробіг яром досить значний простір, доброї півмилі, пропустив біля себе овечу отару, що йшла толокою вгору до лісу, з дзвінками, блеянням кількох сот овець, гавканням псів та гойканням вівчарів; він не чув, не завважив того всього, прошмигнув яром, мов миш; навіть собаки не завважили його.

 

Побачивши слід людського житла, Герман урадувався, як рідному батькові. Не надумуючися, він побіг до колиби. Довкола неї було пусто, погоні здалека не видно; з колиби, одначе, курився дим  —  знак, що там сидить хтось живий.

 

Боячися своєї тіні на чистім полі, Герман прожогом вбіг у колибу. Там біля огнища сидів патлатий бойко середніх літ, старший над вівчарями, так званий «бац», і латав шкіряні ходаки.

 

—   Добрий день вам!  —  мовив, ледве дишучи, Герман.

 

Бойко не відповів, але звільна підвів голову і змірив задиханого обшарпаного жидка своїми сірими очима.

 

—   А тобі що?  —  запитав. —  Чого так задихався?

 

—   Йой, таточку, гонять за мною! Сховайте мене.

 

—   Хто гонить? За що?

 

—   Не питайте! Все вам скажу потому, а тепер майте милість, сховайте мене, бо може бути смерть моя.

 

—   Агі на тя! Смерть! У білий день! А може, ти кого забив, та шандари за тобою гонять?

 

—   Ні, ні, не шандари, а жиди. Я нікому не зробив нічого злого. Потім вам усе скажу. Йой, сховайте мене, майте бога в серці!

 

—   Де ж я тебе,  любонько, сховаю?  —  мовив бойко, чухаючися в патлату голову і встаючи з простого дерев’яного пенька, що служив йому замісто стільця.

 

—   А даєш слово, що ти не жаден дводушник?  —  запитав він.

 

Герман витріщив на нього перелякані очі. Він не розумів питання. Але страх гнав його.

 

—   Ні, ні, ні, богом вам клянуся, я нікому не зробив нічого злого!  —  пролепотів він, трясучися всім тілом.

 

—   Ну, пам’ятай! Як будуть шандари питати за тобою, то я не утаю тебе.

 

—   Добре, добре. Я жандарів не боюся. Лиш жидів... два жиди... три жиди... або я Знаю, кілько їх там. Зараз надійдуть. Гонять мене цілу ніч... із Лютовиськ... Якби питали за мною...

 

—   Ну, ну, вже я буду знати, що їм сказати.

 

—   Але, може, захочуть шукати?  Вони страшні, а ви самі...

 

—   Не бійся, я вже дам собі ради. Медвідь страшніший, а я його не боюся. Ну, ходи сюди!

 

І, мовлячи се, він відкидав набік купу ріщя, що стояла приготована на паливо в куті колиби, викидав зложені під ріщям грубші пеньки, відвалив під ними кам’яну плиту і показав Германові тісну темну яму.

 

—  Лізь туди!

 

Герман, не ждучи довго, скочив до ями. Се була бацова криївка, де він ховав «мерендю», принесену з села на цілий тиждень, тобто квашені огірки, муку, бульбу, ховав запасові будзи, одежу, не потрібну для безпосереднього вжитку, і загалом усе цінніше, чого не хотів лишати в колибі на вид усім вівчарям.

 

—   А може, ти голодний?  —  запитав бац, коли Герман щез у ямі і забився десь у кут.

 

—   Йой, аж гину з голоду.

 

—   Ну, то на тобі отсей кавалок-хліба та отсей глечик жентиці. Їдж і не бійся нічого.

 

І, мовивши се, бац закрив яму плитою, прикидав плиту колодками, потім ріщям, потім виглянув із колиби, а побачивши Справді двох жидів, що наближалися до колиби толокою згори, взяв свою роботу і сів на порозі, мов і зовсім нічого не бувало.

 

—   Гей, ти, чоловіче!  —  закричав один жид, порівнявшися з колибою. —  Не видів ти тут якого жидка?

 

—   А ти, чоловіче, не вмієш привітатися, як бог приказав? Ти між вовками виріс?  —  відбуркував йому бойко.

 

—   Ну, ну, не сердьтеся, пане бац, —  мовив другий жид. —  Добрий день вам!

 

—   Добрий день.

 

—   Тут ми шукаємо одного жидка. Так собі, злодюжка. Обікрав нас учора на ярмарку в Лютовиськах. Гонимо його всю ніч. Ось туди десь утік. Будьте ласкаві, скажіть нам, чи ви не бачили його?

 

Герман, сидячи в ямі, чув усю розмову. Він тремтів усім тілом, чуючи голоси своїх заклятих ворогів. Їда не йшла йому до рота.

 

—   А багато вам украв?  —  спокійно питав бац.

 

—   Йой, багато! Всі наші гроші, більше як десять тисяч ринських.

 

—   Ото злодюга! Та було дати знати шандарам.

 

—   Що шандарам!  —  скрикнув другий жид. —  Шандари записали, сказали: «Добре, добре, приставте нам його сюди!» Хіба шандари підуть за ним по лісах та дебрях?

 

—   А ви бачили його, як утікав сюди?

 

—   Бачили, бачили!  —  закричали оба жиди. А один доповів:  —  Нині рано, перед годиною, он там на горі бачили, як вийшов із лісу. Скоро нас спостеріг, скочив у яр. Ми за ним толокою, хотіли перебігти його. І, певно, були б зловили його, якби не ваші пси. Ой, ой, які у вас пси недобрі! Як нас побачили, як не кинуться на нас, були би нас роздерли. Ми поставали плечами один до одного та й боронилися, доки не надійшли вівчарі. Ой, ті пси! Вони нам зробили велику шкоду. Через них той злодій утік нам із рук.

 

Герман у ямі благословив тих псів і тільки тепер пригадав собі, як, утікаючи, чув їх скажене брехання геть за собою.

 

—   Ні, любоньки, —  мовив розважливо бац, —  туди коло мене не втікав сьогодня ніхто. А може, й утікав, не присягну, але я не бачив. А ви добре перешукали яр? Може, він там де сховався. Я думаю, що він боявся б виходити на пасовисько, знаючи, що ви гоните за ним.

 

Жиди позирнули по собі.

 

—   То кажете, що він не біг туди?

 

—   Ні, я не бачив.

 

—   А ви так від рана сидите на порозі?

 

—   Ні, часом докладав ріщя до огню, снідав троха, але якби хто біг, то було би чути, у мене вухо чуйне.

 

Жиди пошкваркотали щось між собою і пішли горі яром.

 

—   Ну, ти, як тебе звати?  —  мовив бац по їх відході.

 

—   Гершко.

 

—   Ну, Гершку, ти чув, що вони говорили?

 

—   Чув.

 

—   І правда се?

 

—   Ні, неправда. А вони пішли?

 

—   Пішли.

 

—   Ой, але вони вернуться.

 

—   Хто знає, може й вернуться.

 

—   Прошу вас, уважайте. То страшні люди!

 

—   Ну, ну, най собі будуть які хочуть. Я їх не боюся, та й ти не бійся. Але скажи мені, як то було?

 

Герман розповів йому, що знав, оповів про Вольфа, не згадуючи про те, що сей сховав гроші. Бац, не мовлячи нічого більше, вийшов. По хвилі знов вернув і, сказавши Германові: «Будь тихо! Ідуть!»  —  знов сів на порозі зі своїм шитвом.

 

—   Пане бац, —  кричав один жид здалека, —  ми знайшли слід.

 

—   Ну, то добре.

 

—   Видно, що він утікав униз яром, а догори не вертав.

 

—   То може бути.

 

—   В такім разі мусив бігти попри вас.

 

—   Може й біг, я не перечу.

 

—   А ви не бачили?

 

—   Не бачив.

 

—   І не чули?

 

—   Не чув.

 

—   А може, ви сховали його?

 

—   А може, й сховав.

 

—   Як? Кажете...

 

—   Нічого не кажу, —  сердито буркнув бац. —  Адже бачите самі, що в колибі, крім мене, нема нікого. Хіба я його за пазуху сховав?

 

Герман почув тупіт кроків близько дверей колиби, —  видно, його гонителі зазирали досередини.

 

—   А може би, ми перешукали?  —  мовив один.

 

—   У себе за обшивкою перешукуй один з другим!  —  крикнув бац, зриваючися з місця.

 

—   Ни! —  напівнасмішливо, а напів з погрозою мовив один жид. —  А як нам так схочеться? Ми знаємо напевно, що він біг туди, аж до вашої колиби, а далі сліду нема. То де подівся?

 

—   Міг побігти толокою, а на толоці як ти побачиш слід?

 

—   Добре, добре, але ми таки перешукаєм вашу халабуду. Як його тут нема, підемо дальше.

 

—   А я боюся, що один або другий підете без голови!  —  буркнув сердито бац. —  Кажу вам, що я його не сховав і не бачив.

 

—   А ми вам не віримо і не вступимося, поки добре не перешукаємо вашу колибу.

 

—   А я не позволю на се. Колиба панська, а ви не маєте ніякого права. Коли вам що треба, йдіть спровадьте шандарів, то нехай вони перешукають, а вам не позволю.

 

—  Е, що нам шандари!  —  крикнув один жид і кинувся до баца. Та в тій хвилі в бацових руках блиснула дубельтівка, і він з усеї сили закричав:

 

—   Гвалт! Розбійники! Грицьку! Іване! Ге-по, гев!

 

Жиди, мов опарені, метнулися набік, І рівночасно гукнув вистріл.

 

—   Ой-ой-ой!  —  крикнули жиди, і голосно затупотіли їх кроки.

 

—   Ти злодій! Ти розбійник! Ти сховав того злодюгу, що нас обікрав, —  кричали вони здалека.

 

—   Йдіть до шандарів, най ідуть перешукати мене а самі не смієте!  —  кричав їм наздогін бац.

 

—   Вони не вступляться, —  шептав зі страхом Герман із своєї ями, коли по якімось часі бац увійшов до колиби.

 

—   Але й не посміють прийти ближче, —  мовив бац. —  А вечором, коли вівчарі вернуть із псами, ми зробимо на них таке полювання, що вони й сліди позабирають звідси.

 

Та жиди, мабуть, занюхали письмо носом і, не дожидаючися вечора, забралися геть. А другого дня від самого рана вони знов снували здалека довкола колиби; видно, пильнували, чи Герман таки не покажеться, не захоче йти далі. Вони підлабузнювалися до вівчарів, частували їх горілкою й тютюном і розпитували, чи бац не сховав де в колибі такого й такого жидка, але вівчарі не знали нічого, бо Герман не вилізав із своєї ями, і вівчарі не бачили його.

 

На другу ніч жиди знов, щезли, але з доброю надією. Вони дали одному вівчареві срібного ринського і, довідавшися від нього, що в колибі єсть яма, де можна справді сховати чоловіка, підмовили його, щоб уночі, коли бац буде спати, посмотрив до ями і переконався, чи нема там того, кого їм треба було. Вівчар зробив се діло зовсім попросту. Він, знаючи добре, що яма викопана в куті колиби, прокопав знадвору невеличку діру під підлогою, просунув туди в яму свою паличку і почав злегка штуркати нею досередини. Зараз він наткнувся нащось м’яке, а штуркнувши сильніше, почув глухий окрик Германа, збудженого зі сну ударом у бік. Вівчареві було сього досить; тепер він знав, що жиди недаром никають довкола колиби, і надіявся за своє відкриття заробити ще ліпші гроші. Та, на лихо йому, третього дня жиди не показалися вже. Бац продержав Германа ще й той день у ямі, а коли й четвертого дня жидів не було, він велів йому вийти, говорячи, що тепер уже безпечно. Та Герман не вірив: хоч і як погано було йому сидіти в ямі, але страх перемагав невигоду. Та бац заявив, що довше не буде держати його, і Германові прийшлося-таки думати про те, щоб забиратися звідси.

 

—   Слухайте, бац, —  мовив він до свойого гостинного господаря. —  Я дам вам усі гроші, які маю, оту п’ятку, за те, що ви врятували мені життя від тих жидів.

 

Бац засміявся.

 

—   Ну, ну, смійтеся, але я міркую, що як би були мене дістали в руки, то не були би мене пустили живого«

 

—   Та за що?

 

—   За Вольфа. Вони на Вольфа: чогось дуже були злі. Ну, але чуєте, бац, що я хотів сказати вам. Нате вам отсю п’ятку, —  бігме, що: більше не маю нічого, крім отсих пару шісток на життя, —  і відпровадьте мене туди горами хоч до Турки або десь так, де багато людей. Щоб я з тих гір видістався.

 

—   Страшно в горах?  —  з усміхом питав бац.

 

—   Йой, нехай вони вам: здорові будуть, але я такого страху тут наївся, що не хочу більше бачити їх на очі.

 

Бац згодився, покликав одного вівчаря до колиби, а сам, узявши свою дубельтівку під полу, рушив з Германом верхами до Турки, а відси провів його ще далі, аж до Підбужжя. Звідси вже лише через верх до Нагуєвич, а далі й до Дрогобича. Герман не знав, як богу дякувати, коли, нарешті, змучений, змарнілий, без крейцара, опинився на ріднім Лані.

 

Що тепер робити? До баришівництва його не тягло, прийшлося витягати зі схованки своє старе смердюче либацьке убрання і знов іти до Борислава. Старі товариші либаки сперед п’ятьох літ уже минулися; тепер сим ремеслом займалося молодше покоління. Дохід був невеликий, ледве можна було жити, і Германові по кількох тижнях сприкрилося те ремесло. Та ось раз, мандруючи з Дрогобича до Борислава, він пригадав собі свого патрона Вольфа, Лютовиська і захований у ярку черес з грішми. Досі він не міг без дрожі згадати про Лютовиська, але тепер аж зупинився, торкнений несподіваною думкою. Від часу ярмарку минули якраз чотири неділі  —  час, у якім Вольф мав здибатися з ним у Лютовиськах. Може, там ті завзяті жиди ще чатують на Вольфа й на нього, але він тепер у либацькім убранні, і чорта з’їдять, заким пізнають його! Ану ж Вольф прийде і буде ждати його! Йому з поділу зисків тої ярмарки припала би гарна сума, —  може, ціла тисяча ринських! Герман не знав, кілько всіх грошей було в чересі, але знав, що заробок їх у Лютовиськах був незвичайно великий. А коли Вольф не прийде, то він сам забере гроші, переховає їх для нього, коли б вернувся пізніше з Угорщини.

 

Обдумавши по дорозі добре всю справу, Герман набрав у дві коновки потроху мазі, щоб не надто тяжко було їх двигати горами, і, перебравшися з Борислава до Попелів, відси на Смільну і далі в гори, помандрував до Турки, а відси до Лютовиськ. Усякий, бачачи його, думав, що се один із тих жидів, які возять і розносять мазь по селах. По кількаденній вандрівці він зайшов до Лютовиськ. Тяжко було пізнати тепер се місточко: лежало в кітловині, як вимерле, безлюдне, сонне та спокійне. Герман оглядався, пробирався звільна тісними вуличками, поки дійшов до хати Сруль-Лейба. Сей, розуміється, не пізнав його і, коли він попросився на ніч, зирнув на нього спідлоба і, видно, не мав великої охоти приняти його.

 

—   Гертс-іер, Сруль-Лейб, —  промовив він стиха, —  я мав би вам щось сказати.

 

—   Ну, що таке?

 

—   Та лише вам самим.

 

Сруль-Лейб завів його до ванькира, заваленого подушками та всяким шматтям.

 

—   Ви не пізнаєте мене, Сруль-Лейб?

 

Сруль-Лейб змірив його очима.

 

—   Ні, не пізнаю.

 

—   Я той баришівник, що в часі ярмарки ночував у вас з Вольфом, —  тямите?

 

—   Ай-вай!  —  скрикнув Сруль-Лейб і вдарився об поли руками. —  І що ж ти тут робиш?

 

—   Я маю у вас розвідатися про Вольфа. І зачекати на нього, коли ще не вернув.

 

—   Про Вольфа?.. Зачекати!.. Як то, то хіба ти не знаєш?..

 

Сруль-Лейб, очевидно, не міг договорити речення, немов щось стискало його за горло.

 

—   Що я маю знати, Сруль-Лейб?

 

—   Що за тобою шандари шукають?

 

—   За мною? Нащо я їм потрібний?

 

—   Ти мав бути спільником тих, що замордували Вольфа.

 

  —  Я? Замордували?

 

Герман довго стояв мов остовпілий, не можучи сказати ані слова. А тим часом Сруль-Лейб оповідав:

 

—   Адже його замордували, —  ти не чув? Зловили його на угорській границі. Мабуть, допитували його за грішми, бо пекли йому ноги на огні... Всі ребра поламали. Лісничий знайшов його ще живого в лісі, і він видав назви тих трьох баришівників, що його мучили. Двох зловлено в Угорщині, третій утік. А ті два сказали на тебе, що ти їх намовив.

 

—   Але ж вони не знали мене, як я називаюся! Я з ними ніколи ані слова не говорив! — скрикнув Герман, обливаючися холодним потом при тім оповіданні.

 

—   Та вони й не сказали, як ти називаєшся. Вже шандари й мене допитували, бо виявилося, що ти ночував у мене, але я не знав також.

 

Герман, охоловши трохи з перестраху, просив у Сруль-Лейба поради, що йому робити. До шандарів іти і віддатися їм у руки він не мав охоти: хоч чув себе невинним, але знав, що шандари, не допитуючися його вини, арештують його, а хто знає, може, почнуть іще мучити. Сруль-Лейб радив одно  —  втікати якнайшвидше і не показуватися в Лютовиськах, а там можливо, що з покаранням правдивих убійців справа затихне і нікому не буде потреби шукати за ним. Сруль-Лейб згодився переночувати його у себе; на другий день раненько, ще далеко до сходу сонця, Герман устав, попрощався зі Сруль-Лейбом і, неспостережений ніким, з коновками на плечах побіг на горб до кринички під обпаленою ялицею. Недовго шукавши, він у ярку знайшов плиту, знайшов схованку і в ній нетиканий Вольфів черес і, вхопивши його тремтячою рукою та сховавши за пазуху, почвалав на гостинець, відси назад через Лютовиська до Турки й до Дрогобича.

 

III

 

Мимовільне важке зітхання злетіло з Германових грудей, коли отсей страшний та остаточно щасливо перебутий епізод раптово з незвичайною пластикою просунувся через його душу, мов процесія давно забутих тіней. Він зітхнув і разом з тим схопився з місця. Немов якась пружина в його душі, досі натискана важкою рукою, нараз звільнена, скочила на своє давнє місце, так само еластично, бадьоро він схопився з крісла і зирнув на годинник.

 

—   Дев’ята година, а я сиджу та й марами бавлюся, мов закоханий!  —  скрикнув він. І задзвонив.

 

—   Покликати мені пана бухгалтера і шихтарів! Обрахунок! Книги принести!  —  звелів він коротко слузі, що появився на голос дзвінка. А потім пройшовся кілька разів по покою. Раптом спинена процесія образів з його життєвої драми пускала ще по собі пасма рефлексій, мов метеор, падаючи, кидає снопи іскор по небі.

 

«Ось що мені доводилося переживати! — думав він не без гордощів. —  Ось понад які безодні вела моя дорога! Ті, що тепер кланяються мені і подивляють мою енергію та вмілість у веденню гешефтів, не знають моїх початків, початків галицького капіталіста. А може, й галицького капіталізму взагалі. Адже той капіталізм справді починав від жебрацької торби та дрібної крадіжки. Та й тепер іще...»

 

Герман згірдно махнув рукою, згадуючи про ті тисячні перешкоди, які йому, та й не йому одному, приходиться поборювати при ступневім розвої от хоч би того одного нафтового промислу. Капіталіст, промисловець, жид чи не жид, ще й досі не перестав у Галичині бути диким звіром, на якого полювати вільно всякому, а особливо урядникові; вдерти з нього, докучити йому, перебити йому інтерес, завалити його податками та драчками  —  се одинокий рід промислової політики, яку вміють вести галицькі власті. Хто рветься до якого інтересу, починає якесь підприємство, той для них рівний ворогові, розбійникові, що каламутить їх спокій і завдає їм зайвої праці. Се суспільність якихось лежебоків! Се польська, шляхотська школа індоленції та погорди до праці.

 

Герман аж спльовував, вовтузячися з такими думками. Та ось поприходили його підвладні, позношено рахункові книги, пішли рапорти; тиха перед хвилею кімната заповнилася голосним та оживленим шваркотом. А знадвору вторували йому окрики ямарів, дзвінки в кошарах, скрип возів, що тяглися болотною дорогою з тяжким набором, та глухий клекіт великого промислового гнізда з його кількатисячною робучою людністю. Під сей клекіт живо й якось весело йшов Германові тижневий обрахунок.

 

Діла йшли добре. В п’ятнадцятьох ямах черпано «кип’ячку»  —  яка яма давала дві, а яка й по п’ять бочок денно. Шихтарі жалувалися, що в кількох ямах замість нафти добувається земний віск, із яким тоді ще не знали, що робити. Сей непотрібний продукт причинює немало марної праці, бо треба ж вибирати його з ям і відкидати набік; якусь часть беруть робітники з поблизьких сіл додому з собою і уживають до каганців замість лою, але й вони не хочуть брати його багато, навіть задармо, бо коптить, світячися, та й від того коптю болить голова. Герман уже давніше звернув увагу на сей новий продукт і вислав проби його різним віденським хімікам, але відповіді від них іще не мав. Та все-таки, чуючи, що селяни вже знайшли спосіб його ужиткування, він зараз доміркувався, що з тим воском може вийти щось подібне, як із нафтою, що й йому можна буде надати форму товару, поплатного на широкім ринку, [і] велів своїм підвладним не викидати його більше, а складати на всякий випадок у магазинах.

 

—   Але ж у нас нема місця в магазинах!  —  мовив касієр.

 

—   То побудувати нові, —  мовив коротко Герман, і на тім діло й стало. Він ризикував, але се таке ризико, що в ньому щонайменше вісім шансів проти двох промовляють за будущою користю. А от клопіт, що продукція кип’ячки не зростає. Герман належав до спілки, що в околиці Борислава і біля Дрогобича побудувала декілька дестилярень. Попит на чисту нафту збільшувався раз у раз; вона здобувала собі не лише хати найбідніших, ремісницькі верстати та робітні, але в міру того, як її дестильовано краще, як вона горіла ясніше і не димила та не коптила, вона знаходила доступ і до салонів. По містах почали нею освічувати вулиці, а віденська фірма Дітмара почала на велику скалю розвивати продукцію нафтових ламп різних конструкцій. Тепер треба було лише якнайбільше налягати на продукцію кип’ячки, і Герман ще минулого місяця наказав розпочати кільканадцять нових закопів на свіжих теренах. Робота при тих закопах ішла невпинно і пожирала щотижня тисячі, але здобутків із них не було ще ніяких. Оце найбільше турбувало Германа.

 

Він вірив у своє щастя. Він давно вже переступив ту межу, де чоловік тремтить над кождою дрібницею, де при кождім підприємстві ставить на карту своє бути або не бути. Його шанси були вже безпечні. Він розкинув свої сіті так широко, що щастя, коли не тут, то там, мусило попастися в них. Воно вже не може зрадити його, хіба би сталося бог знає що надзвичайного. Але воно може гаятись, а йому ходило о поспіх. Йому треба було, щоб діла йшли не лише раз у раз ширше, але також раз у раз швидше, як та снігова лавина, що котиться з гори.

 

Праця над обрахунком протяглася до другої години. Потім Герман пішов на обід. Обідав у касині, яке, головно його заходом, оснувалося два роки тому в Бориславі. До касина належали самі лише більші промисловці, капіталісти та урядники. «Плебсу», а особливо т[ак] зв[аних] халатових жидів, сюди не допускали. Місячна плата члена виносила 10 гульденів, то, розуміється, що бідолахам був доступ до сеї компанії неможливий. Касино спровадило собі реставратора, який, чуючи себе серед упривілейованих, дер їх немилосердно і швидко й собі ж накупив селянських парцель та розпочав копати за кип’ячкою.

 

Касино  —  се був невеличкий дерев’яний домик, побудований на високім горбі над болотяною бориславською вулицею. До касина йшлося дерев’яним тротуаром, що в формі широкої в три дошки кладки без поруччя був покладений півліктя понад густим смердючим болотом вулиці. З тротуару йшла вбік також дерев’яна кладка, але вже з поручнями по обох боках, а з неї йшлося на такі ж дерев’яні сходи, що вели просто на ганок касина. Внутрі, одначе, касино було уряджене хоч і не з комфортом, то все-таки досить чисто й вигідно: була тут і досить простора реставраційна залка зі столами і жирандолем насеред стелі та з дзеркалами на стінах, і зала більярдова з двома прикомірками для гри в карти. Розуміється, що ані покою для газет, ані бібліотеки, ані читальні, ані взагалі газет та книжок тут не було; се діялося в половині 60-тих років, і такий люксус, як потреба читати, в ту пору не дійшов іще до бориславських промисловців і капіталістів.

 

У касині раз у раз було повно: одні виходили, другі приходили; у всіх покоях стояв шум та гамір, було майже темно від тютюнового диму; душив важкий запах спиритуозів, людського поту та нафтових випарів, що долітали від недалеких копалень та магазинів. Їли тут мало, зате пили багато, особливо вечорами та ночами. Тепер, коли Герман увійшов сюди, в їдальні було ледве кілька гостей, зате при більярді та при картах було глітно і шумно.

 

—   А, пан Гольдкремер! Вітаємо!  —  почулися з різних сторін голоси. —  Що чувати в Дрогобичі? Як ідуть діла? Ще не докопалися матки? Будете сьогодні вечір у касині?

 

Сипалися гучні питання, простягалися руки до вітання. Герман, сопучи та фукаючи, пішов просто до їдальні, щоб замовити собі обід; тим часом кельнер уже застелював для нього стіл, розкладав тарілки та прибори, а сам реставратор з низьким поклоном запитував його:

 

—   Якого вина позволить пан добродій? Токай чи феслав?

 

Герман любив обідати сам, так, щоб ніхто інший не сидів при його столі і, як він любив висловлятися, не заглядав йому в ложку. Касинові гості знали сю його привичку і шанували її так, як шанували всяку забаганку бориславського короля. Як правдивий гешефтсман, Герман обідав швидко, аби наситити живіт, не смакуючи та не розкошуючися. Він звичайно під час їди обмірковував свої інтереси, та сьогодні ті міркування якось не клеїлися. Пообідавши, він велів подати собі чорну каву, закурив цигаро і, розвалившися на софі, що стояла в куті їдальні, сидів німо, пускаючи клуби диму та прислухаючися гаморові, що йшов із сусідніх покоїв, стукові більярдових київ о кулі та клекотові бориславського життя. Тепер, після ситого обіду та півбутельки доброго вина, й думки його були спокійні, якісь ситі та гладкі, плили рівною хвилею, мов ріка, що, збігши з шумом і шелестом із гір, вийшла на рівнину і тече тихо, широко в гладкім глинкуватім кориті.

 

Так ось воно, те, чого він добився, за що боровся, задля чого терпів і мучився довгі літа своєї молодості, що й потому, в мужеських літах, так довго ще веліло на себе ждати! Ось воно  —  щастя! Багатство! Від пам’ятного ярмарку в Лютовиськах минуло вже двадцять літ. Як багато за ті літа пережив тодішній бідний баришівник Гершко! І яке все те, пережите в тих літах, було відмінне від бурливих, іноді веселих, а іноді страшних пригод його молодості! Лиш одно не змінилося до остатніх днів  —  невтомна погоня за капіталом, за багатством, гешефтом. І дивна річ! Від часу того пам’ятного ярмарку, а властиво від часу, коли, завдяки Вольфовій смерті, він зробився паном усеї його спадщини, тобто капіталу в сумі звише 6000 гульденів, фортуна не переставала всміхатися йому, але все якось зизим, одним оком. Вона чимраз щедріше сипала йому зі свойого чарівного рога достатки, зиски та матеріальні добра, а другою рукою, бачилось, відбирала йому задоволення, можність розкошування надбаним добром, затруювала його промислові та спекуляційні тріумфи зовсім, сказати би, байдужними, посторонніми і для реального гешефтсмана навіть соромними дурницями.

 

Так було, між іншим, і з його женячкою. Зробившися власником шістьох тисяч ринських, що на тодішні дрогобицькі відносини значило вже гарний маєток, Герман зразу не знав, що йому починати далі. Його голова горіла від різних проектів і планів, з якими, одначе, він не звірювався нікому. То він думав про гуртову торгівлю сіллю, особливо в гірських повітах, де сіль, найпаче зимою, робиться страшенно дорога задля трудності довозу і при добрім веденні діла можна мати добрий зиск; то думав про торгівлю худобою, хоча свіжі згадки про ярмарок у Лютовиськах наповняли його страхом. А з-поза всіх планів усе незмінно виринав Борислав і його дивна мазь, та власне з сього боку не було можності уложити який-будь реальний план. Тим часом він, зложивши свої гроші в кагальній касі, нібито практикував у торгівлі крамщиною, поки несподівана пригода не вирвала його з тої колії.

 

Одного вечора, біжучи за якоюсь орудкою стебницьким трактом, він наскочив на велику купу селян, що чогось голосно кричали. Надійшовши ближче, він почув з-посеред тої купи грубих, сердитих голосів пискливі окрики і лайки якогось жида. Гармидер робився все дужчий, жидівський голос підносився все вище, і нараз із середини збитої купи почувся глухий лускіт, жидівське «гевалт», далі зовсім уже нетямний вереск і рев розлюченої юрби.

 

—   Що таке? Що таке?  —  питав Герман крайнього селянина, що хоч і не брав участі в бійці, але кричав так само сердито, як інші.

 

—   Тікай, бо й тобі таке буде, як отому! відгукнув селянин і, обертаючися до центра юрби, крикнув:  —  А бий злодія, ошуканця! Не пустіть живого! Досить нассався нашої крові!

 

Вереск жида всередині швидко затих, чути було тільки глухі удари, мов молочення важких ціпів, та безтямні викрики тих, що били. Та ось зі всіх боків позбігалися жиди, розіпхнули юрбу і вирвали безтямного закровавленого свойого одновірця з-під ніг розлючених селян.

 

—   Що таке? За що б’єте?  —  допитували жиди. Та від селян годі було довідатися докладно. «П’явка», «ошуканець», «кров нашу ссе», та й годі. А надто ще, побачивши жида зомлілого і зовсім мов неживого, селяни зміркували, що се пахне недобрим, і швидко розбіглися до своїх возів, щоб у сумерку без лиха якнайшвидше вибратися з Дрогобича. Лиш ті, що стояли оподалік і були свідками всеї історії, розповіли нарешті, що сварка зайшла із-за якихось виплат, що побитий змагався з селянами, твердячи, що виплатив їм усе, а вони твердили, що не дістали нічого, і, нарешті, розлючені, кинулися до бійки.

 

Такі вияви селянського самосуду проривалися тоді досить часто, і власть, чуючи себе безсильною запобігти кривдженню селян (се було 1849 року), небагато звертала уваги й на те, коли селяни потурбували свойого кривдника, особливо, коли се був жид. От тим-то й не диво, що й оця бійка уйшла селянам безкарно, тим більше що вони таки лишилися при страті, бо грошей, які їм відпер жид, так-таки не дістали, а після побиття вже навіть не сміли домагатися. Та найважніші наслідки малася бійка для її припадкового свідка, Германа Гольдкремера. Він належав до тих смілих, що перші кинулися розпихати юрбу розлючених селян, він на своїх дужих руках виніс безтямного закровавленого жида з побоєвища, він перший кинувся тверезити його.

 

—   Ах, Мендель Гарткопф! Се Мендель Гарткопф! —  крикнули деякі присутні, пізнаючи побитого.

 

—   Несіть його додому! До його домуі!Ось тут недалеко, —  кричали інші, бачачи, що побитий, хоч облитий водою, не ворушиться.

 

—   По лікаря! По лікаря!  —  кричали інші.  —  Він готов умерти! Він неживий!

 

—   Ні, дихає, дихає!

 

Герман, весь поплямлений кров’ю, разом з кількома іншими молодими людьми взяли Мендля на плечі І понесли. Дорогою він очуняв настільки, що застогнав пару разів. Дорогою довідався Герман із розмови жидів, що купою йшли довкола побитого, що Мендель Гарткопф  —  підприємець і законтрактувався довозити будівельне дерево до військового депо, яке уряд розпочав власне того року будувати за містом. От із-за того довозу й вийшла, мабуть, у нього сварка з селянами.

 

Мендля занесли до його дому. Перелякані кровавою появою, жінка й дочка кинулися плакати, не знали, що їм робити. Прийшов лікар і сконстатував тяжке покалічення: у Мендля поламано кілька ребер, пороблено кілька дір у голові та зламано одну ногу. Розпука жінки й дочки була безмежна. Сам Мендель, прийшовши трохи до себе, йойкав найдужче не лише з болю, а головно того, що тепер пропаде його гешефт, пропаде заробіток, що він зруйнований, бо контрактові умови тяжкі, а їх недотримання грозить йому цілковитою руїною.

 

Почали жиди радити, як би їм запомогти Мендля в його лихій пригоді, та всі, знаючи Мендлеву круту та скупу вдачу, не квапилися кидати своїх гешефтів, щоб бігати за його ділами. Тут вихопився Герман. Його заробіток у склепі був мізерний, він готов був узятися до ведення Мендлевих діл, поки сей поздоровіє, маючи надію при ближчім розгляді сяк чи так знайти тут заробіток і для себе. Мендель згодився, виясняв йому, що й як робити, і для Германа почалася нова робота. Тепер він пробував найбільше в лісах, мав змови та справи зі злісними й лісничими за добір і число дерева, з рубачами та трачами, з фірманами та селянами за двигання, виношування з лісових ярів, шихтування, воження. І тут він показав свою енергію та тямучість, свій бистрий розум та вірний спосіб числення, що задля сподіваної більшої користі радо посвячує меншу. Мендель вів діла по-старосвітськи: підплачував лісничих і лісних, щоб гляділи крізь пальці на те, яке і в якій скількості дерево він вивозить із лісу, хапав найбільші, найгрубші і найтяжчі штуки, а зате старався шадити на платі робітникам та фірманам. Через те осягнув ті недогоди, що трачі помалу та кепсько різали, теслі недбало оправляли, а фірмани нерадо возили дерево, опізнювалися, перевертали в дорозі, а нарешті майстри на місці мусили занадто грубе та неотесане дерево обробляти наново  —  на його кошти. Таким робом він заплутався і брів чимраз далі, поки нарешті фірмани, доведені його шахрайствами до розпуки, не побили його. Герман, узявши ведення діл у свої руки, пішов іншою дорогою, рахунки з робітниками та фірманами повирівнював, з лісними й злісними держав добрі зносини, але все держачися докладно контракту, на грубе дерево не лакомився та пильнував, щоб воно було добре оброблене і звезене на час. По кількох місяцях біганини, торгів і гризот він таки довів до того, що Мендлеві діла стали начисто і з місячних обрахунків замість недоборів почали плисти гарні зиски. Мендель, що все ще лежав хорий дома і зразу нелюбим оком дивився на Германову роботу і не раз сердився та кляв його, тепер аж яснів, аж неначе набирав здоров’я, слухаючи його рапортів.

 

—   Герсти*, Герш, —  говорив він при таких нагодах, —  відки ти набрався такої практики?

 

—   Ech klär immer*, —  відповідав Герман.

 

Се була перша похвала з уст дійсного гешефтсмана, і вона тим більше врадувала Германа.

 

Мендлева хороба тяглася якось без кінця. Хоча рани погоїлися і зламана нога зрослася, то проте він не вставав із ліжка. Він жалувався на біль у боці, в грудях, кашляв і сох, «хитванів», як говорили селяни, що бачили в тім наслідки тяжкого побиття та копання тяжкими мужицькими чобітьми. Мендель чимраз частіше думав про те, що йому не встати вже більше, думав про забезпечення своєї родини. У нього були два сини, вже давно забезпечені і відділені набік: один обняв коршму, в якій давніше шинкував Мендель, а другий мав склеп у Самборі. При ньому лишилася жінка й незамужня дочка Рифка. Покладного капіталу в Мендля не було; все, що мав, він вложив у свій остатній гешефт  —  доставу дерева до будови військових касарень; із сього гешефту він надіявся значного зиску, та тепер, коли не було надії довести йому самому сей гешефт до кінця, можна було боятися, що все його добро піде намарне. От тим-то Герман явився йому як остатня дошка рятунку. Він помалу позбирав про нього відомості, дізнався, що у нього є в кагальній касі значний, як на парубка, капітал, і постановив собі не пускати доброї нагоди з рук.

 

В один шабас, обговоривши тижневі рахунки, Мендель нараз заговорив з Германом з іншої бочки.

 

—   Герш, чому ти не женишся?

 

—   Не знаю, —  відповів коротко Герман. —  Не думав про се; не маю пощо.

 

—   Як то не маєш пощо? Маєш шість тисяч готових грошей, можеш розпочати який хочеш гешефт.

 

—   Та от не можу такого гешефту знайти, щоб мені був до вподоби.

 

—   Ти з кождого зробиш золоте дно. У тебе голова добра, —  підхлібляв йому Мендель.

 

—   І на кождім можу стратити, —  скромно відповів Герман, хоча Мендлева похвала хопила його за серце.

 

—   Ну, а мій гешефт з доставою тобі не подобається?

 

—   Та чому ж би ні? Гешефт непоганий, можна заробити. А головна річ, не треба сидіти на місці й ждати, як тут, у місті, в склепах. Я, реб Мендель, не привик, щоб гешефт ішов до мене. У мене лиш те гешефт, за чим я ходжу, чого шукаю і добиваюся.

 

—   Се дуже гарно. Ну, то, може би, ти пристав до спілки зо мною?

 

—   Як до спілки?

 

—   А так. Бачиш, я немічний, кашляю, вже навіть іноді кров’ю кашляю, —  тілько старій про се не говори нічого, щоб не гризлася. Значить, не мені вже вганятися по лісах та торгуватися з гоями. А ти молодий, здоров, до такого діла привик, значить...

 

Мендель закашлявся, сидячи в кріслі. Герман думав і ждав, що він скаже далі.

 

—   Що се значить, реб Мендель?  —  запитав він, бачачи, що Мендель, відкашлявши, не кінчить свого речення.

 

—   Значить, обіймай ти се діло.

 

—   Ну, але яка ж тут спілка? Що ви будете робити?

 

—   Я піду в землю гнити, —  зі зворушенням мовив Мендель. —  Але мій контракт... я вложив у се діло свій капітал, хоч і невеличкий. У мене стара жінка, молода дочка, що буде з ними по моїй смерті? Розумієш тепер, яка моя спілка? Бери мою Рифку і веди гешефт для себе й для неї.

 

Герман не відповів на се нічого. Він досі якось не мав нагоди придивитися Рифці. Він попросив Мендля дати йому пару день до намислу, а сам занявся далі ділом. Його тішив тепер зріст того діла, і, бачачи день у день, як поступала будова широкого комплексу касарень, стаєнь та магазинів за містом, мов окремий квартал, він радувався, немовби се було його власне діло.

 

Та при тім не переставав роззиратися й за власним гешефтом. Їздячи та ходячи по селах, він пронюхував за можливими джерелами зиску. Та се в ту пору було нелегко. Край був без ніякого промислу; селянство, свіжо увільнене а-під панщини, упоєне свіжою «волею», кинулося пити, навіть із занедбанням управи свого власного грунту. По селах день і ніч коршми гули криком, співами та бійками охочих селян, зате на полі було пусто, хіба жінки поралися в городах. А в коршмах ішов формальний карнавал, гуляла молодіж, старші роздебендювали про колишні буки та про нову свободу, кпили з панів, та, не маючи на кім виявити свойого свобідного духу, за що-будь заходили в сварку, ділилися на партії, при чім головачі щедро поїли кождий своїх сторонників і цькували їх битися одні з другими. Підіймався крик і вереск, миготіли в повітрі крепкі палиці, літали поліна, кидані наосліп у юрбу, дреньчали розбивані вікна, і йшов лускіт по п’яних головах та хребтах, мов на здоровім тоці. А серед тої сутолоки, затулений десь у куті, стояв орендар та, дрижачи зі страху, все-таки лише цмокав і записував, що йому попсовано, що збито, що випито і вилито, і все числив та числив по подвійних цінах. І Герш часто бував свідком таких сцен, залюбки переносився в душу таких орендарів і звичайно кінчив рефлексією:

 

—   Ні, нема краще в теперішніх часах, як бути орендарем!

 

Та, придивляючися ближче до орендарського життя, він тратив смак до нього. Що то за гешефт? Нині хлопи п’ють, а за рік мусять перестати, бо ні за що буде. І що на гешефт мати все діло з п’яними хлопами, яким нічого не значить замість на себе самих кинутися на жида. Випадків вимордування орендарів із усіми їх родинами було багато, і про них тихо шептано по орендарських родинах, і мужики знали про них з усної газети і з бутним усміхом пуджали ними своїх жидів. Ні, Гершеві се не було до смаку. Се небезпечний гешефт, не такий, як носився перед його душею. Його тягло до землі, невичерпаної скарбниці багатства, але земля була немов глуха, не відкривала свойого нутра, і він не знав, де й як доступити до нього.

 

Пробуваючи в Дрогобичі, він ночував у Мендля, —  ночував, бо весь день був занятий при будові та при фірменках. Мендель помалу видужував, але не було надії, щоб міг прийти до давнього здоров’я. Кашляв сильно, плював кров’ю, та й зламана нога почала знов пухнути, немов гнила всередині.

 

—   Нічого з мене не буде!  —  говорив він не раз Гершеві і уривав. Герш потішав його, що ще воно не так зле, але Мендель хитав головою і мовчав. Мендлева жінка Хана була дуже балакуча і добродушна жидівка і старалася прогнати журу з душі свойого чоловіка, та се їй не вдавалося.

 

—   Е, що ти мені говориш, —  бурчав він не раз, махаючи рукою. —  Я вмру і лишу вас без нічого. Адже все, що я мав, вложено в ту доставу. То певно, що Герш занявся нею щиро і тепер не грозить нам ніщо, але нехай він знайде який інший інтерес і подякує мені за службу, то що буде? Та й без того я його довго не можу держати. Адже йому треба заплатити, а чим я заплачу?

 

Хана осміхалася.

 

—   Ну, ну, не такий він простак, щоб, маючи в руках такий гешефт, як доставу, чекав на твою плату. Про се вже ти не бійся!

 

А під вікном тої хатини, вбогої та устроєної мовби лиш тимчасово, з брудними стінами та давно немитими дверима, з убогим спрятком та без признаки якогось естетичного смаку, день у день за шитвом сиділа невеличка чорнява дівчина, з великими чорними, якось тужно блискучими очима, сиділа похилена над шиттям і мовчала. Була мов чужа в хаті. Не то, щоб її не любили батько й мати, —  навпаки, вони просто тряслися над нею, —  але її так якось ніщо не в’язало до їх життя, вона не цікавилася їх інтересами, не вміла тішитися їх радощами і взагалі, бачилось, не знала, що таке щира втіха. Ота охочість до життя, що лежить в основі жидівського родинного побуту і не ламається ні в яких пригодах, була невідома їй. Сиділа в хаті на своїм місці біля вікна, говорила мало, іноді тихесенько співала сумні-сумні жидівські пісеньки і лише десь-колись підносила зір, похилений над шитвом, і водила ним по хаті, мов пташина, всаджена в клітку, немов дивуючися, де се вона і чому вона посаджена тут. Герш зразу навіть не завважав її. Коли принесли Мендля покровавленого і мов неживого і вона разом з мамою припадала коло нього та заходилася плачем, видалася Гершеві малою дитиною, на яку не варто було звертати уваги. Потім, пробуваючи частіше в їх домі, він рідко бачив її, бо вона зараз вечором ішла спати, а вранці виходила до склепу, для якого постачала своє шитво. Аж раз, здибавши її на вулиці, Герш зупинився здивовано, мов перший-раз побачив її. Була невеличкого росту, тонка і повільна в рухах, та той вираз тужливої задуми, який усе лежав на її лиці, поневолі зачудував Герша.

 

—   Ти Рифка?  —  промовив він до неї. —  А я й не пізнав зразу. Бачачи тебе дома, я вважав тебе за малу дитину.

 

—   Не займаю багато місця, —  промовила вона, немов з жалем.

 

Герш усміхнувся.

 

—   Куди ж ти ходила?

 

—   Я тут шию для склепу. А ти що? Їздиш по селах? Ах, як я люблю село! Я в селі родилася, батько – був орендарем. Поля, ліси, садки  —  ах, як там гарно в селі! Я й досі згадую.

 

—   А місто не тягне тебе?

 

—   Що ж, тут тато й мама, то й я з ними. Я не жалуюся, заробляю тут і помагаю родичам. Лише тужно троха.

 

—   За чим? Може, там був який меламед, що впав тобі в око?

 

—   Ні, ні. Бажалось би подихати сільським повітрям. Тут якось душно.

 

—   Поїдемо колись обоє.

 

—   Як мама пустить, то й овшім.

 

І на тім розійшлися. Гершко зрештою швидко й забув свою обіцянку взяти її з собою в село, та й не до того йому було, а вона також не згадувала про се мамі, боячись, що ся не позволить. Мама так привикла бачити її при собі, дивитися на неї і почувати її присутність, що, певно, не пустила б її з чужим парубком кудись у непевну дорогу.

 

Отак минуло літо, минула осінь. Під зиму Мендлева слабість погіршилася. Він стогнав, невилічена нога гнила і наповняла хату неприємним сопухом, кашель докучав йому щораз гірше. Герш перестав ночувати в них, і в Мендлевій хаті зробилося зовсім сумно й понуро. Одного шабасу по молитві в божниці до Герша підійшов знаний у Дрогобичі «реб Мойше», якому зрештою сей титул давали лише задля його великої сивої бороди, а який, попри своє крамарство, грав серед дрогобицьких жидів почесну роль шадхена, тобто громадського сватача.

 

—   Ти, Герш, —  сказав він з якоюсь гумористичною погрозою.

 

—   Чого?  —  відкликнувся Герш.

 

—   Що ти собі думаєш?

 

Герш видивився на нього і, нарешті, здецидований сказав:

 

—   Нічого не думаю.

 

—   То-то я й бачу, що нічого не думаєш. А се зле. Ніколи не вадить подумати.

 

—   Про що ж мені думати?

 

—   Як то про що? Кілько тобі літ?

 

—   Двадцять п’ятий іде.

 

—   З клас вийшов?

 

—   Та вийшов.

 

—   Від війська вільний?

 

—   Не "взяли, як бачите.

 

—   Ще би не бачити! Нездара з тебе.

 

—   Якби взяли, я б не плакав.

 

—   А з Мендлем що чувати?

 

—   Та що ж, він лежить хорий, а його діла я веду.

 

—   Платить тобі?

 

—   Я й не впоминаюся, а зрештою маю свій маленький дохід збоку.

 

—   Ну, ну, я вже знаю. А проте ти дурень.

 

—   Всі ми в пана бога дурні.

 

—   Не мішай сюди пана бога. Ти зле робиш, що лишаєш Мендлеву жінку й дочку без потіхи.

 

—   Чим же я їх потішу? По кождій виплаті віддаю їм гроші з рахунку та й що можу, то говорю їм.

 

—   А чому перестав ночувати в них?

 

—   Тісно там. Задуха. Хорий стогне і кашляє.

 

—   А тобі то прикро.

 

—   Ну, та все ж неприємно.

 

—   А їм, думаєш, приємно, Хані та Рифці?

 

Герш знов видивився на старого.

 

—   Се ж їх муж і батько,  —  мовив він, — а я їм чужий.

 

—   Хто ночує під моїм дахом, той мені не чужий. А знаєш, чому вони так посумніли в остатні часи?

 

—   Як мали не посумніти, коли старому щораз гірше?

 

—   Ні, не тому. Вони вже знають, що йому ліпше не буде. Ти причина їх смутку.

 

—   Я? А то яким способом?

 

—   А ти. Бо вони, обоє старі, уложили собі, що ти візьмеш їх дочку, а тепер ти, очевидно, покидаєш її.

 

—   Я візьму?.. Я покидаю?.. Реб Мойше, але я ж і не думав про женячку ані про Рифку!

 

—   Я ж кажу, що ти дурень, стовп, туман! Двадцятий четвертий рік переступив і не думав! І щодень бачив перед собою таку красуню, як Рифка, і не думав!

 

—   Хіба вона красуня?

 

—   А хіба ти сліпий та й не бачиш? Та то золото, не дівчина! Ти не варт її ноги цілувати.

 

—   То, може, вона не прийме мене?

 

—   Кажу тобі, що її батько й мати на тебе всю думку мали. А вже як старі скажуть, то так і буде. Хіба ти не схочеш.

 

—   Та я... я не думав про се ніколи.

 

—   Зараз подумай і скажи мені, чи маю йти в свати. Та й що тут думати? Ти ж багач, гроші маєш, на яке хочеш діло підеш і заробиш. А вона також дістане щось по батькові. Бери, не думаючи! А старому легше буде вмирати, як побачить її з тобою в парі.

 

Отак було уплескане Гершеве весілля з Рифкою. Він якось не мав відваги придивлятись їй ближче, жартувати з нею ані пазволяти собі якісь вольності, як наречений з нареченою. її батьки тішилися при кождім його приході. Старий Мендешь велів переписати в нього свій контракт з військовою дирекцією, Хана вітала і пестила його, як сина, а проте все-таки він не почував особливої радості та розкоші, пробуваючи в тім домі. Рифка була, як звичайно, ласкава до нього, всміхалася, мов місяць крізь хмару, але говорила мало і все сиділа схилена лицем над своїм шитвом, як чиста, меланхолійна поезія сеї хати.

 

Вони побралися, і кілька день по їх шлюбі вмер старий Мендель, благословлячи своїх дітей. Герш зараз перенісся з жінкою й тещею на інше помешкання, наняв два покої з кухнею, справив нове, хоч і скромне умеблювання. Теща втішалася, але Рифка, як звичайно, була мовчазлива, нерухлива, і тільки її великі чорні очі дивилися кудись у далечінь, мов у тужливої пташини, замкненої в клітці. Гершеві за кождим разом робилося жаль, коли заглядав у ті очі.

 

—   Рифцю, —  мовив він до неї, —  що тобі таке? Чого ти така сумна сидиш?

 

—   Я не сумна.

 

—   А я дивлюся на тебе, і якийсь жаль хапає мене за серце. Так, немовби я чимось скривдив, зневолив тебе.

 

—   Ні, спасибі тобі! Мені нічого не бракує. От так би часом на село поїхала.

 

Герш у найближчу суботу устроїв санну проїздку за Дрогобич, на Млинки, через Тептюж аж до Тустанович. Опинившися серед ліска, якого високі дубові конарі нависали над дорогою, обсипані снігом, як здоровенна шовкова коронка, вона почула себе задоволеною.

 

—   Ах, гарно, —  прошептала і, здавалось, мовчки впивалася красотою зимового пейзажу; та поки доїхали до Тустанович, їй уже захотілося додому.

 

—   Чого будемо без потреби їхати так далеко?

 

—   Яке далеко? А ти подихай сим повітрям, полюбуйся видом!

 

—   Що за вид!  —  якось сквашено відповіла вона. —  Нічого особливого.

 

Вернули додому. Герш уже тоді, в першім році їх життя, слідив крок за кроком, як оте, що йому справляло почуття жалю на її вид, отой вираз туги за чимось далеким і неосяжним, чого вона, мабуть, і сама не підозрівала, погасає, тратить свій блиск і переходить у якусь апатію. Вона цілими днями сиділа нерухомо біля вікна, покинула шитво, не займалася ніяким господарським ділом ані кухнею і німо та безучасно гляділа на вулицю.

 

Гершко, занятий своїми ділами, рідко коли, крім шабасу, проводив дні дома і зразу не турбувався тим. Надія, що у Рифки незабаром уродиться дитина, яка оживить її, заставить більше рушатися і поратися, заспокоювала його. При тім же він не мав до жінки ніяких вимогів, вона не потребувала нічого робити, теща сама заходила маленьке домашнє хазяйство, в якому йшло тихе одноманітне життя.

 

Та з часом прийшла зміна. У Рифки родився син. Порід був дуже тяжкий, мучив її майже цілий день, і лише при помочі лікарів можна було дитину і матір удержати при житті.

 

Коли Рифка видужала з породових болів, у неї появилися признаки божевілля. Вона кілька разів поривалася з’їсти свою дитину, і мати мусила взяти її до себе та наняти мамку, бо з Рифкою ані хвилини не можна було лишити її саму. Потім, десь так по році, коли хлопчик почав уже бігати і своїм гомоном заповняти хату, вона дуже полюбила його, пестила, цілувала, задля нього покинула навіть свою дотеперішню нерухливість, бігала і реготалася разом із ним. Гершкові полегшало трохи на душі, і він тим упертіше занявся своїм заробітком. Достави до депо тяглися три роки, потім знайшлася ще одна подібна робота і ще третя. Хоч зиск із них був невеличкий, а клопотів багато, все ж таки Герш почував себе задоволеним. За намовою своєї тещі, яка здавна марила про те, щоб мати свій склеп і урядувати за його прилавком, він заложив склеп з блаватними товарами, та ледве спровадив товари, вложивши в них половину свого капіталу, коли в ринку вибухла пожежа, що знищила також його склеп з товарами.

 

—   Ні, —  сказав він після сеї пригоди до тещі, —  видно, не стелиться мені дорога до склепу, і не хочу робити другої проби.

 

І він знов пішов по селах, скуповував худобу і висилав до Відня, возив сіль у гори, та все чув якесь незадоволення, мов не натрапивши досі на те, що властиво повинно бути його заняттям. Отак тяглося десять літ. Восени 1859 року, переходячи Борислав, він побачив якусь нову муровану буду обік села на толоці і поцікавився, що се?

 

—   Ах, се Домсова копальня, —  сказав йому знайомий селянин.

 

—   Домс? Се що за Домс?

 

—   Се такий собі панок, пруссак. Він, кажуть, був у Гамериці і там придивився, як із кип’ячки роблять таке, як воду, і вживають до освітлення.

 

Герш не слухав довше і побіг стежкою через потічок до нової фабрики.

 

—   Чи пан Домс?  —  запитав він заживного панка середніх літ, що ходив по будинку і голосним криком давав розпорядки, раз у раз лаючи die dummen Polen за їх безрадність та слямазарність.

 

—   Was wollen?  —  запитав він Гершка, побачивши його внутрі будинку.

 

Гершко підняв на хвилю капелюх і зараз наложив його знов на голову і сказав, що зацікавився новим підприємством та хотів би оглянути його.

 

—   Eintritt verboten!  —  гукнув Домс, виводячи його з будинку і показуючи напис надо дверми. —  Не вільно досередини. То мій секрет.

 

—   Я не хочу вивідувати ваш секрет, —  мовив Гершко, —  але хотів тілько одно запитатися: чи справді з отсеї кип’ячки можна зробити чисту нафту?

 

—  Авжеж можна. Dummer Jud! Ще й питає. Може, й ти хочеш братися до сього діла?

 

—   Чому би ні? Мене вже давно кортить, і я пару разів пробував перетоплювати кип’ячку, але нічого з того не виходило.

 

—   Певно, такому простакові, що не має поняття про хімію і хімічне чищення, ніколи нічого не вийде. Ходи сюди і подивися!

 

І він запровадив його до своєї фабрики, де стояв великий котел, повний кип’ячки, і обік кітла дестиляційний апарат. Він показав йому конструкцію і додав:

 

—   Dumme Polen von Galizien! Мають тут такі скарби в землі і ані пальцем не кивнуть, щоб використувати їх, Preussen müssen kommen, щоб їх навчити.

 

—   Die Juden könnens auch!  —  усміхаючися докинув Герш.

 

—   Пробуйте! Штуки нема ніякої, а продукція дасть певні зиски.

 

Се була перша лекція нафтярства, яку одержав Герш, і від тої хвилі його доля була рішена. Він зараз же сторгував у бориславських селян у різних пунктах кілька часток землі і зараз же уложив собі план копання. За його прикладом пішли інші жиди, і не минуло року, як усі бориславські толоки та пустирі  —  бо такі найлегше можна було купити  —  покрилися закопами, що робилися зовсім примітивно, руками, з боків замість цямрини обгороджувалися прутяними кошами і по кількох сажнях прокопу давали звичайно жилу, з якої йшла кип’ячка.

 

Ся продукція була легка і неризиковна, та й не дуже поплатна. Кип’ячка була т[ак] зв[ана] зашкірна, чорна, аж густа. Жиди не вміли добре вичищувати її; виходила нафта жовтава, каламутна, прудка на підпалі, небезпечна в своїх вибухах. Та швидко дестиляція зробилася кращою, і нафта пішла на торзі, витискаючи американську. Рівночасно з тим вичерпалася зашкірна кип’ячка; тисячі ямок, покопаних скрізь довкола Борислава, давали чимраз скупіше того неапетитного, та корисного плину. Треба було копати глибше.

 

Перше десятиліття тої експлуатації, роблене по-жидівськи, поспішно, з занедбанням усяких приписів гігієни й обережності, коштувало смерті тисячів робітників. Під напором підземних нафтових джерел ями часто валилися, засипаючи робітників; многі гибли в часі наглих вибухів джерела в кип’ячці; поліції і власті безпечності не було ані сліду. Жиди стали всевладними панами в Бориславі, задержували в тайні тисячні свої занедбання та злочини. Герш вів перед у тім скаженім танці і весь увійшов у спекуляційну гарячку. Йому щастило в усьому. Коли деякі його конкуренти вкладали тисячі в гешефт і, прокопавши їх безуспішно та наробивши ще довгів, утікали з Борислава «без капців», як жартували з них ріпники, то Гершеві, який тепер у зносинах із заграничними фірмами самоправно прозвав себе Германом, не тільки на власних частках щастило докопуватися кип’ячки на десятім, дванадцятім чи п’ятнадцятім сажні; він закупував також ями, розпочаті його збанкротованими конкурентами, і звичайно, прокопавши ще кілька сажнів глибше, таки докопувався кип’ячки. За його почином і. головно на його акціях повстала велика дестилярня біля Дрогобича, перша втім роді в Австрії, і здобула для бориславської нафти широкий торговий відбут на всю Європу. Герман Гольдкремер стався одною з авторитетних і впливових фірм у нафтовім ділі; капітали, які він пускав у оборот, робилися чимраз більші; якимось інстинктом, виробленим іще в либацьких часах, він відчував кожду добру кон’єктуру в торзі, кожде корисне місце на терені. Йому завидували, різні конкуренти старалися наводити на нього всякі клопоти, денунціювали його до суду за найменші надужиття в його роботах, та все те він умів поборювати, скрізь умів зробити лад і опанувати ситуацію.

 

І тепер, згадуючи се десятиліття гарячкової боротьби, Герман аж швидше задихав, аж стрепенувся в своїм кріслі. Гарний був час, пора ненастанного зусилля. Треба було день і ніч пильнувати, стояти на сторожі, оборонятися від несумлінних конкурентів, що сотки разів підкидали огонь у його магазини, ушкоджували його апарати, підмовляли його робітників, навіть засідалися на нього самого, бо в Бориславі в ту пору панувало право п’ястука і не щадило ані робітників, ані головачів. Та все те вмів Герман оминати щасливо, запобігаючи шкодам, підставляючи ногу своїм противникам, викручуючися від властей. Він не сипав грішми, як інші жиди, коли їх прикрутить якесь лихо у відносинах до власті, не лякався чого-будь і скрізь умів показати себе чоловіком солідним і певним свого там, де інші тратили голову.

 

Він майже не жив у ту пору родинним життям. Не бував дома цілими місяцями, то їздячи до Відня, Вроцлава та Берліна, то працюючи на місці в Бориславі. Часом тільки він зітхав, згадуючи свою домівку, до якої його не тягло нічого. Жінка почувала до нього якесь обридження, викликане її хоробливим станом, і не любила й на очі бачити його, та й із сина він не зазнавав потіхи. Те, що йому вважалося найпростішим, найнатуральнішим —  дочекатися з сина такого ж гешефтсмана, як і він сам, і гідного наступника його капіталів, подавало мало надії на справдження. Малий Дувідко вже з самого малку був дивної, хоробливої вдачі. Страшенно нервовий і дразливий, він у дитинстві терпів від нападів корчів, подібних до епілепсії, які мучили його до десяти літ і спиняли його духовий розвій. У тім часі в ньому розвилися жорстокі інстинкти, любив мучити звірів і людей, дивитися на терпіння і конання, обливав покойових собачок своєї матері окропом, випікав їм очі, врізував вуха і хвости і сердечно реготався при їх болісному скомлінні. Так само жорстоко він поводився зі слугами, з сусідськими дітьми; взагалі скрізь, де він появлявся, ширився страх серед дітей; усі звали його не інакше, як «стеклим Дувідком», І тікали від нього, щоб не потерпіти від його диких капризів, що нападали його якось раптом, серед веселої забави та діточого гомону. Герман мав багато клопотів із-за тих дитячих забавок свого Дувідка. То він, вітаючися з дівчинкою, яка йому дуже подобалася, покусає її лице або запалить на ній сукеньку і плеще в долоні та регочеться, коли дитина верещить і в’ється з болю; граючись з хлопцями, він ні з сього ні з того одного посадить у кропиву, або поб’є терном, або вдарить каменем у голову. Часто родичі поранених дітей тягали Германа до суду за пакості його сина і забороняли дітям ходити на забаву з ним.

 

На шостім році віддали Дувідка до василіанської школи, та й тут було не ліпше. Дувідко був тупої голови, при тім упертий і непослушний, і ніяк не можна було відучити його від того, щоб не робив пакостей своїм товаришам. Він дер їх книжки, різав їх одежі, копав і смикав за волосся кого міг попасти, і виробляв тисячні збитки, що свідчили не так про його гумор, як радше про якусь брутальну дикість його вдачі і замилування до жорстокості. Вчителі упоминали його зразу лагідно, далі остріше, а нарешті один, не можучи витерпіти з його збитками, які виробляв під час години, велів ученикам простягти його на лавці і сам власноручно вліпив йому кілька тростинок у «стару паню». Страшно було глянути, що діялося тоді з Дувідком. Зразу він немов сам собі не вірив, що його сміють бити. Дома його не карали за жадні пакості й навички, мати ще захвалювала його і вважала сі пакості за об’яв енергійної, самостійної натури. А тут нараз посміли, ще з такою церемонією, простягати його на лавку! Він розпучливо, закусивши зуби, боронився, відбивався руками й ногами, а далі, винявши ніж, який завше носив при собі, поранив руку одному з тих, що тримали його, і був би поранив ще й інших, якби учитель іззаду не вирвав йому ножа з руки. Коли ж удари залоскотіли на його тілі, Дувідко нараз замовк, поблід увесь, закусив уста аж до крові і аж тоді, як його випустили з рук, оглянувся тупим зором довкола, зверещав страшенно і кинувся на землю в епілептичних корчах. Діти перелякалися, та не менше перелякався й сам учитель. Його почали трусити, відливати водою, але се не помагало нічого; покликали сторожа, і учитель велів віднести його додому. Страх якого репету наробила Рифка, побачивши свого Готліба  —  бо так з великої любові вона кликала Дувідка  —  в такім стані! Вона прибігла до школи і мало не видерла очей учителеві, а потім побігла на скаргу до ректора. Сей приняв її не дуже-то чемно, закидаючи їй, що розвезла свого синка, як циганську пугу, і такого розпущеного та злобного хлопця вони не можуть стерпіти в школі.

 

—   Але ж він хорий, хорий!  —  кричала Рифка, у якої серце рвалося на саму думку, що хтось міг доторкнутися її божища.

 

—   Коли хорий, то держіть його дома, —  сказав ректор. —  У нас не шпиталь, а школа.

 

—   У вас не школа, а шкіродерня, катівня, —  верещала Рифка. —  Я вас до суду подам, я пошукаю свого права. Я вас навчу!

 

На сьому, одначе, справа й скінчилася, бо в суді не приняли скарги, —  тоді ще не розуміли науки без биття, —  а василіани не приняли Дувідка до школи. Він так і лишився в приватній науці.

 

—   Пощо йому та школа?  —  говорила Рифка своїй мамі.  —  Він і без того все ліпше знає від них. Вони з одної зависті знущалися над ним. Отже, я їм покажу, що він сам без них більше навчиться, як у їх дурацькій школі.

 

Дувідкові наняли приватного вчителя, але справа через те не посунулася наперед. До деяких предметів, головно до рахунків, його зовсім не тягло, і година рахунків бувала йому найтяжчою мукою. Тільки модні тоді кримінальні романи «Рінальдо Рінальдіні» та повісті Ежена Сю, Габоріо, Монтепена і інших романтиків зацікавили його, і відтепер. увесь час, вільний від пустого байдикування, він обертав на лектуру, від якої кипіло в його голові і бурилося в його фантазії. Батько зрештою не дбав про його виховання. Він також був неосвічений і не відчував потреби книжки, та й знав при тім, що Дувідкові ніякого спеціального, фахового знання непотрібно, бо він буде мати гроші.

 

—   Гроші велика річ, —  говорив не раз Герман у своїм домашнім крузі. —  Слухай, синку, гроші — то всемогучий пан! З грішми ти мудрий, а без грошей дурень. З грішми ти пан, а без грошей капцан. З грішми тебе шанують, а без грошей на тебе плюють.

 

—   А мені про гроші байдуже!  —  мовив Дувідко.

 

—   А чого ж тобі треба? Чим би ти хотів бути?

 

—   Розбійником, —  мовив усміхаючися Дувідко, —  не для грошей, не для рабунку  —  що мені гроші? Візьму і закопаю в землю. А для самої небезпеки, для тих дивних пригод, що на саму їх згадку аж мороз іде по тілі. Отсе мені життя!

 

_  —  Ах, то рицарська кров! То рицарська кров!  —  шептала Рифка, подивляючи Дувідкові слова.

 

А Герман сміявся.

 

.  —  Ну, ну, синку, тепер то не в моді. Ми також по-свойому розбійники, стоїмо на чатах, пильнуємо хвилі, плануємо напади і відбиваємо чужі, ставимо засідки і ризикуємо. То, синку, війна, в якій треба більше дотепу, хитрості, безоглядності і обережності, як у розбійництві.

 

—   Але я тої війни не люблю, —  скрививши рота, мовив Дувідко. —  Я люблю, як щось живе треплеться мені в руках, а я раз за разом затоплюю ніж у його тіло, і сліджу його передсмертні судороги, і любуюся струмками гарячої крові, що б’є ключем із його ран, і слухаю його передсмертного стогону і харчання. Отсе приємність! Чуєш, що ти пан над життям людським, коли можеш відібрати його в кождій хвилі.

 

Германові ніяково було слухати таких концептів, хоч він не вірив у їх серйозність та вважав їх вискоками тих розбійницьких повістей, якими зачитувався його син. Лише блиск його очей, дикий і кровожадний, коли його фантазія забігала на такі теми, велів бачити в них виплив дійсного нахилу його вдачі. Герман здвигав раменами і йшов за своїм ділом, а Дувідко довго ще з матір'ю фантазував на тему розбоїв і вбійств, і вона з подивом слухала його фантазій та все лише шептала:

 

—   Рицарська вдача! Що за рицарська вдача!

 

—   От дітвак, нехай фантазує, —  мовив Герман, спльовуючи на підлогу, потім зажмурив очі і задрімав.

 

І сниться йому, що він лежить на зеленій мураві, пахучій подихами весни, а над ним висить ясне небо глибоко-блакитною безоднею. І мурава під ним, мов ледова крига, пливе кудись по якомусь невидному, безбережному морю. Його серце починає бити живіше, мов у чоловіка, що летить, але рівночасно все його тіло таке ослаблене, знесилене, що він не може ворухнути ані рукою, ані ногою. І глядить угору і бачить, що край його голови виростає пальма і звішує над ним своє здоровенне листя, мов великий парасоль. А в тім листі ворушиться щось неясне, невидне в тіні листя, а замітне тільки якимись металевими відблисками, що пробігають від часу до часу, коли те неясне частиною свого тіла висунеться на сонячне світло. Ах, тепер він бачить: се гадюка, величезна гадюка, boa constrictor, що склубився серед пальмового листя, і отсе, висунувши голову вниз і загнувши шию гаком,своїми пронизливими очима вдивляється в нього. Герман і собі ж не може звести очей від зору гадюки; його серце б’ється швидко-швидко  —  не знати, чи тривогою, чи радістю; ані думки про те, щоб тікати кудись, кликати помочі. І нараз лускіт, мовби з батога тріснув, гадюка випростувалася і впала з дерева на мураву ось-ось біля нього, і на своїй шиї він почув холодний дотик її голови. І прокинувся.

 

—   Ну?  —  вирвалося несвідомо з його уст.

 

Перед ним стояв Дувідко, покритий пилом, задиханий і з густими рум’янцями на лиці.

 

—   Се ти?  —  промовив Герман, окидаючи його очима. —  Пішки йшов?

 

—   Ні, верхи їхав. На буланім, —  мовив Дувідко.

 

—   І не скинув тебе?

 

Дувідко не відповів на сю невинну інсинуацію, але сів на ріг стола, мов на коня, і почав махати ногами.

 

—   Може, що сталося дома, що ти приїхав?  —  питав Герман, не ворушачися з фотеля і докінчуючи свою сієсту.

 

—   Ні, не сталося нічого.

 

—   А чого ж ти приїхав?

 

—   Так собі. Нудно стало. Що мені робити?

 

—   Що-будь роби, то не буде нудно. Ось тут до ведення рахунків здалась би ще одна сила.

 

—   До ведення рахунків!  — скрикнув Дувідко. —  Ти ж знаєш, тату, що мені рахунки обридливіші від усього на світі.

 

—   Попробуй, то швидко й засмакуєш.

 

—   Ні, не хочу. Як засмакую, то візьмуся, а тепер не хочу.

 

—   Ну, то, може полізеш у яму?

 

Дувідко витріщив очі на батька. Така думка, щоб він ліз у яму, як простий ріпник, не приходила йому ніколи в голову.

 

—   У яму? Чого?

 

—   Копати, —  з усміхом відповів Герман. —  Коли тобі нудно, се найліпший спосіб. І небезпечно, —  почуєш, як заморока ходить по нафтових жилах, і булькоче, і преться до стін ями. Ну, і плату дістанеш.

 

—   А ти був там, унизу?

 

—   Певно, що був.

 

—   Ну, і що?

 

—   І нічого. Побув, покопав та й виліз.

 

—   Ну, то мені байдуже. Не піду. І загалом, тату... я хочу бути великим чоловіком.

 

—   Добре, будь.

 

—   І славним, голосним на весь край.

 

—   Не знаю, нащо се тобі придасться, але, як хочеш, то будь.

 

—   Чую в собі силу, відвагу, рішучість...

 

—   То дуже красно. Лізь у яму і працюй.

 

—   Тату, не смійся з мене! Мене пре щось, розпирає до якогось незвичайного діла, а ти мені: лізь у яму.

 

—   Якого ж тобі незвичайного діла треба? Що ти можеш зробити незвичайне?

 

—   О, зробити незвичайне діло! Певно, на се треба й незвичайного чоловіка, незвичайної вдачі. А все те в мене єсть. Мене розпирають гадки. Якісь високі бажання не дають мені спати.

 

—   Скілько знаю, —  мовив усміхаючися Герман, —  усе спиш міцно і храпиш, як жорновий камінь.

 

—   Але й у сні не покидають мене думки!  —  говорив Дувідко, не звертаючи уваги на батькові кпини. —  Я би хотів видумати щось таке, чого досі ніхто не видумав, збудувати щось таке, чого ніхто не збудував. Я би хотів видумати чоловіка іншого, вищого понад те, що жиє нині на землі. Щоб він плавав у воді, як риба, літав у повітрі, як птах, щоб міг піднестися на місяць, на сонце, пролітати всесвітні простори, як промінь. Отсе було би раз! Отсе була би задача, гідна найбільшого філософа.

 

—   Видумати се, Дувідку, потрафить і дурень, а зробити  —  от що трудніше. Та вже ж і повидумували всякі машини  —  і до бігання, і до плавання, і до літання...

 

—   Машини! Що таке машини? Ти її зроби, ти її монтуй, ти її обслугуй, а вона попсується  —  і ти стій як дурень! Тьфу, паскудство! Тут не машин потрібно, а натуру людську перемінити, піднести на вищий ступінь! Ось що мені хотілось би видумати.

 

—   А може би, ти хотів дещо грошей?

 

—   Нащо мені грошей?

 

—   Ну, так, на цукерки, чоколадки.

 

—   Що-то, я дитина, щоб їв цукерки та чоколадки?

 

—   Та хоч і не дитина. Все-таки менше б тобі нудилося, і ти не займався б такою філософією. Ну, але годі з нею. Мені пора йти оглянути роботу. Підеш зо мною?

 

IV

 

Сонце починало хилитися з полудня. Його гаряче проміння сипалося іскристим дощем на Бориславське підгір’я, розсипаючися по сугробах сірої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкі дротяні линви, навинені на корбах, заломлюючися і мигтячи всіми фарбами веселки на калюжах густої кип’ячки. Тягло душним нафтовим сопухом. Меланхолійно поскрипували корби, якими спускано робітників у глибінь або добувано знизу леп у кіблях. Поміж ямами вешталися тут і там дозорці; біля корб стояли робітники і раз у раз то згиналися вниз, то підіймалися вгору, крутячи корбами; вся праця заховалася в глибінь землі, там, у тісні темні ями, де блимали лише маленькі лампочки, а заморока глухо булькотіла в підземних жилах.

 

Тут і там поміж ямами здіймалися кошари або великі шопи, що були складами робучих знарядів та добутого матеріалу. Тут звичайно й самі робітники спочивали, дожидаючи своєї черги  —  йти в яму. Робили день і ніч, на «шихти», кожда шихта по шість годин. Виробивши шихту, одні робітники виходили наверх, а інші йшли на їх місце на дно. При корбі один робив звичайно три шихти, тобто 18 годин без упину; молоді хлопці, яких найчастіше уживано до сеї праці, в перших днях блювали від завороту в голові при тій роботі і часто падали знесилені, поки дозорець копняком не доводив їх до притомності.

 

—   Не лежи, пся твоя мать!  —  кричав дозорець. —  Хочеш у ямі хлопа задушити? Дуй, свиня, за штири шістки!

 

І хлопець хапався знов за корбу, якою млинковано повітря згори до ями, щоб виперти відтам удушливі нафтові сопухи.

 

Дзінь-дзінь-дзінь! Дзвінок з ями. І два парубки хапаються за іншу корбу, що стоїть на двох стовпах над ямою, і починають тягти вгору відро. Одно йде вгору, друге рівночасно вдолину, і поки тут одно випорожнять, друге внизу наповняють. І так далі, також без упину, вісімнадцять годин.

 

Герман із сином ішов поміж ямами, поміж довгими рядами отих корбарів, що раз у раз, мов автомати, хиталися, мірно кланяючись у пояс і знов простуючися. їх видно було скрізь, куди оком глянь. Звиш десять тисяч ям на широкій леваді, прозваній «Новим світом», було в руху, і вся та левада виглядала як велика нива, покрита отакими розхитаними людьми. Якийсь сонний, понурий дух лежав над левадою. Лиш де-де в кошарах цюкали теслі, лагодячи нові цямрини для ям; у слюсарні біля Домсової фабрики пищать і свищуть циркулярки, острячи знаряди до лупання каменя, який декуди попадається в ямах; дим чорними стовпами стоїть над дахами дестилярень на Волинці, і там, коло тих дестилярень, чути гамір і крики робітників, фірманів та факторів. Герман з залюбуванням роздивлявся по крайобразі, що для ока не проявляв нічого принадного, крім хіба темно-зеленого Ділу, який закривав західну і південну часть обрію. Для нього сей крайобраз був найлюбіший з усіх, бо з нутра сеї землі плило його багатство. Зашкірна нафта вже давно вичерпалася, треба було йти глибше; тут появилися багаті поклади воску, з якого Герман надіявся великих зисків, маючи вже звістку про спосіб його чищення. Треба буде будувати для сього нову дсстилярню, ну, та се не біда. Аби тільки докопатися багатших джерел кип’ячки та покладів воску, аби тільки пустити діло в більший рух! Отой сонний супокій, що лежав над Бориславом сього літнього пополудня, дуже не сподобався йому; він рад би був, щоб тут стояв гамір, клекотіло життя, вешталися купи народу. Адже се джерело світла на ввесь край, джерело промислового руху. Невже все в Галичині мусить іти так сонно, мляво, так якось по-патріархальному, немовби тим людям усе на світі було байдуже?

 

—   Тате, чуєш?  —  промовив Дувідко.

 

—   Дзвінок із ями. Ну, що ж у тім дивного?

 

—   Алярмовий дзвінок!

 

Дзвінок над найближчою ямою зазойкав нагло якимось розпучливим голосом і нараз затих. До ями підбіг дозорець.

 

—   Що там таке?  —  запитав тих, що крутили корбою.

 

—   Не знати. Відро не йде.

 

—   Обвалилася яма.

 

І дозорець живо накинув на себе пояс безпеки, засилив його за линву і вступив у відро.

 

—   Спускайте!  —  мовив до тих, що стояли при корбі. За хвилю щез у пітьмі, лише світло лампки, яку мав при поясі, мов червоний черв’ячок мигало іноді з глибокої пітьми і знов щезало в ній.

 

Уже десятий, уже двадцятий, тридцятий, сороковий сажень. На п’ятдесятім сигнал  —  тягти назад.

 

—   Що там таке?  —  запитав Герман дозорця, коли сей появився на світло.

 

—   Завалилася, —  казав він коротко. —  Нафта виперла стіну і залила все до самого споду. Двадцять сажень криниці.

 

—   Ну, слава тобі боже!  —  мовив Герман. —  А б’є ще джерело?

 

—   Сильно б’є. Бачите, я до половини мокрий, поки підтягли. Ще хвильку, було б і мене залило.

 

—   А копач?

 

—   Ну, що про нього й балакати!  —  І він махнув рукою.

 

Герман також махнув рукою і пішов далі. Що значить копач, коли нове джерело нафти відкрилося? Що значить одно життя людське, а хоч би й сотки й тисячі їх, де ходить о отворення нових жил земного багатства, з яких попливе користь на многі покоління! Зрештою копач погиб через власну необережність  —  чом не сигналізував швидше? А втім, хто там буде питати за копачем!і Пусте діло! Не він перший, не він і остатній.

 

І Герман ішов далі. Нині, очевидно, щастилося йому, бо з кількох ям подоходили до нього вісті, що показалися надзвичайно багаті джерела нафти. Він рад був тому, та проте в кождій кошарі докладно переглядав рахунки, копальняні знаряди, млинки, линви  —  любив порядок і точність. І робітників розпитував, чи не кривдять їх дозорці.

 

—   Та що нас мають кривдити, —  сказав один зачорнений, як дідько, що, тільки що вилізши з ями, лежав на землі і важко дихав. —  Най бога просять, аби ми їх не кривдили, бо з нами нема що зачіпатися.

 

В кошарах, при огнищах, що розпалювалися на ніч та тліли й весь день, де робітники курили люльки та варили собі страву або пекли бульбу, йшли між ними веселі та свобідні розмови. Одні оповідали про свою домашню мізерію, про сварки в родині, про процеси та військові екзекуції по селах. Інші згадували залюбки про давніх опришків, що мстилися на злих панах, оповідали дива про Довбуша, що скрізь позакопував скарби, про велетнів, що став на однім версі і відси подавав топір другому, що стояв на другім версі. А всі вони хвалили собі Борислав.

 

—   То наш тато, наш опікун!  —  говорив один копач. —  Що мені тепер пан і його окомон! Я їх і знати не хочу і на роботу до них не піду. Я тут маю ринський, а при камені й півтора римського на день, а у пана за день косовиці по штири шістки. І навіть горівки не дасть. Най собі шукає дурних.

 

—   А в йиму не лєчно лізти?  —  питає якийсь патлатий гуцулик, що недавно прибув у «Буриславку» та не міг іще відважитися лізти в яму.

 

—   От дурний!  —  відповідає копач. —  Чого ж має бути лячно? Робота як робота.

 

—  Але може обвалитиси, або кип’єчка заллє, йик вібухне, —  мовить гуцул.

 

—   Овва, та що з того! Смерть як має постигнути чоловіка, то постигне, хоч ти й за піч сховайся. Адже нас тут працює зо п’ятьдесять тисяч, а як десь коли одному чи двом притрафиться нещастя  —  овва! Чого тут лякатися!

 

—   А ти вважай, —  кидає своє слово інший, пикаючи люльку, —  що ти тут свобідний, як птах. Батько тебе не лає, мачуха не пилить, ніхто тобі в ложку не заглядає. Що заробиш, то твоє, робиш собі з тим, що хочеш.

 

—   У мене жінка й діти, —  відмовляє гуцул, —  мені аби заробити на податок, та й додому.

 

—   То лізь у яму, бо так наверха при корбі нешвидко заробиш.

 

—   Віда́в, шьо мусю, —  мовив гуцул, —  хоч боюси, ой, мамко моя, йик боюси тої йими!

 

Всі присутні сміються, а гуцул, пикаючи люльку, все повторяє:  —  Боюси, та й шьо ми зробиш! Все ми си здає, шо йик у ню влізу, то вже бірше світа не побачу.

 

Герман, проходячи попри ями, не раз залюбки підслухував такі розмови і всміхався. Се ж було свідоцтво тих простих людей про добродійства нового елемента в їх житті  —  промислового руху. Він дає їм можність вийти зі старої тісноти та безрадності патріархального життя, пізнати більше світу, розвинути свою волю. Що з того, що сотки, тисячі їх погинуть або зведуться ні на що! Без того ніяка переміна в суспільному житті не відбувається, та й без того чи менше б їх пропало в домашній глуші? Герман був чоловік практичний, далекий від усякого сентименталізму. Як генерал в часі битви бачить тільки свою мету і старається осягнути її, хоч би кілько його людей упало, так само й він при своїх промислових спекуляціях. Дбати про якусь особливу забезпеку робітників, про те, щоб стіни ям були солідніше оцямбровані і не валилися,він не вважав себе в обов’язку, «Най про се дбає поліція! Як вона накаже, то я й зроблю, а так, нащо мені зайвого кошту?» А робітники все знайдуться.

 

Ось зміна шихти. Зазойкали дзвінки по кошарах, і з ям почали витягати копачів. Вони були звичайно цілі мокрі від поту і, виринувши на світ, довго видихувалися після задухи, яка, невважаючи на помпування повітря згори, стояла особливо в глибших ямах. Біля ям іде гамір, дехто жартує собі з тих, що вилізли, а ті, що тепер на черзі, приготовляються йти наниз.

 

—   Glück auf, товариші!  —  гукають їм ті, що лишаються наверсі, і звільна ями знов проковтують тисячі людей.

 

—   Glück auf!  —  повторяє й собі ж Герман. —  Так і треба! Нехай ідуть, нехай коплють і викопують се джерело світла! І їм самим з часом ясніше стане в їх безпросвітній пітьмі. А втім, стане чи не стане, для мене головна річ  —  розвій моїх діл.

 

—   Тате, —  озивається Дувідко, —  а пощо тобі так убиватися при сих ділах?

 

—   Як то пощо?  — дивується Герман. —  Хіба тут може бути питання?

 

—   Я не бачу ніякої цілі. Мені обридливо дивитися на се.

 

—   Що ти розумієш! — мовить Герман. —  Ти ніяким ділом ще не займався, то й не знаєш, як воно захапує чоловіка. Хоч би він і не бачив ніякої іншої цілі перед собою, а для самого діла, для оказання своєї сили й зручності він працює далі. Аби щастя вхопити в свої руки. Та я надіюся, що й ти, раз засмакувавши, набереш охоти до діла.

 

—   Ні, ніколи не наберу!  —  мовив Дувідко. Нудно се все. Та й пощо? Пощо мені бути багатим?

 

—   Щоб панувати над людьми. Щоб бачити, як вони хиляться перед тобою, готові віддати тобі на услуги свою силу, свій розум, свою науку, щоб тілько запопасти твоєї ласки. Ти ще не розумієш, сину, яка се розкіш  —  почуття своєї сили, в тій певності, що як я захочу, так воно й станеться, хоч би там люди надривалися й гибли для мене.

 

—   Гоїв не жаль, —  мовив Дувідко, мов із задуми.  —  Вони брудні й вонючі.

 

—   То би ще байки, що брудні. Гірше те, що дурні. То єсть для них гірше. Ади, як вони лізуть у ями і гадки не мають і задовольняються мізерним заробітком, який тут же зараз і пропивають. А могли б були давно робити се для себе і дороблятися капіталів. Адже се їх грунт був. Вони бачили, як із нього скрізь виступає кип’ячка, і кляли його та й кляли свою долю, що їх посадила на такім грунті. А придивитися до тої мазі, довести її до вартості  —  борони боже! Сотки літ вона була для них лише завадою. А тепер, бач, вона ожила і їх поперед усього змела з землі. Вони попродали свої грунти запівдармо, пропили гроші, а тепер як непишні йдуть у нас шукати заробітку. Земля, їх земля, мститься на них, проковтує їх день за днем. І мені не жаль їх. Дурному так і треба.

 

Отак розмовляючи, вони під захід сонця вийшли аж на Волянку, де стояв головний Германів магазин, була контора, і в ній сидів завідатель Германових копалень: Власне почалася виплата робітників, що купами приходили з різних часток, весело гуторячи, звичайно від пробування в атмосфері лепу, воску й кип’ячки від ніг до голови чорні, як дідьки. В канцелярії був натовп, ішов гармидер і брязкіт дрібних грошей; ждучи своєї черги, юрба робітників стояла перед дверима канцелярії і гомоніла.

 

—   Добрий вечір вам!  —  промовив Герман, наближаючися до них. —  Ну, що чувати?

 

Робітники поздіймали капелюхи, та зараз же й повкладали їх на голови. З жидом вони не церемонилися, говорили сміло, не так, як з першим-ліпшим паном.

 

—   Та гаразд би було, —  сказав один із них, —  коби в ямах безпечніше було. А то йде чоловік до неї та й свого життя непевен. . . ;

 

—   Ну, що я на те пораджу?  —  мовив Герман.

 

—   Треба би міцніше цямрувати ями.

 

—   Я вже наказав. Тут заложимо верстат, нехай роблять цямрини, кілько треба.

 

—   А інші жиди й слухати не хочуть про дощані цямрини.

 

—   Бо капцани, —  згірдно мовив Герман, —  бояться кошту, а про людську безпечність їм байдуже. А я не хочу, аби в моїх ямах люди душилися та гибли.

 

—   Дай вам боже здоровля, пане Гольдкремер. Ми у вас не маємо кривди.

 

Обступили його зі всіх боків, пішли жарти та оповідання. Дувідко тим часом пішов далі дорогою і зайшов у ліс. Він ще не був у ньому ніколи і жидівським інстинктом якось жахався його. А ліс стояв чорною велетенською стіною, вкриваючи гору геть аж до найвищого верха. Ввійшовши стежкою якийсь шматок дороги, Дувідко почув себе мов у бочці. Хоч надворі було ще добре видно, тут стояла вже нічна пітьма. Дувідко зупинився і почав прислухатися. Над лісом стояв глухий гомін, де-не-де скрипіли ялиці, розхитані вітром, зовсім не чутним унизу. Заскиглила сова в верховітті, а друга захихоталася жасно десь у дуплі під корою. Захрустіли унизу гілляки, і Дувідко затерп, задрижав усім тілом і пустився щодуху тікати з лісу. Сам не знав, чого боявся, але тікав, спльовуючи щохвиля на боки.

 

—   Ни, ліс. Най йому всячина! Страшно тут, —  шептав він, опинившися на вільнім полі. —  Я би тут не ночував! Здається, що згиб би зо страху.

 

Звільнив кроку. Стояв на високім склоні гори, куди вела стежка, і дивився на Борислав. Сумерк покрив уже село, огорнув його густою, смердючою парою, що ніяк не хотіла підійматися під небо і очистити повітря внизу. Крізь сю пару де-де проблискували, мов вовчі очі, огневі ватри в кошарах, а на дальшім обрію на північ миготіли світла в вікнах селянських хат. Дувідко думав про щось, надумався і, не гаючись, спустився стежкою з пригірка, перескочив потічок, що вився і шваркотів у його стіп, і попростував до Борислава.

 

Вже й ніч надійшла. Герман сам вернув до Борислава, думаючи, що син перед тим вернув додому, але там не було його. Були натомість свіжі листи, замовлення на нафту і на віск, якого рафінерію треба було робити якнайшвидше. Герман засів зараз писати листи. Упоравшися з сею роботою, подзвонив і запитав у слуги:

 

—   Дувідко ще не прийшов?

 

—   Ні. Певне, буде в касині на вечері.

 

—   Ну, ну. Піду й я туди.

 

Він одягся і пішов до касина. І там не було Дувідка, та він не дуже турбувався сим. Адже не згубиться ніде. Походить та й верне незабаром.

 

Він засів до вечері і, поки приготовили йому пару котлетів, сів під вікном і дивився на ту часть Борислава, де лежала головна група його копалень. Кошари з високими дерев’яними вежами бовваніли в сивому тумані, мов пеньки здоровенного зрубу, а десь колись унизу проблискували світла ліхтарень, коли хтось ішов з кошари до кошари. Протяжно застогнала свиставка в далекій дестилярні, і пугач запугукав на старій вербі тут же над дахом касина. У Германа пробігла дрож поза плечима.

 

—   Гарна птиця, —  буркнув він сам до себе, —  а чомусь ніколи не можу її чути без жаху. Чи справді вона ворожить якесь лихо! Тьфу, і сам не вірю тому, а чогось страшно. Така вже дивна людська натура.

 

Та в тій хвилі бухнув здоровенний сніп проміння від землі аж під небо і щось глухо загучало, мов із горла десяти волів. Потім піднялося величезною лійкою вгору кроваве полум’я, почувся тріск розваленої і горючої кошари  —  в ямі наступив вибух. Бовдурами заклубився над ямою густий удушливий дим, якого важку масу знизу лизало полум’я.

 

—   Моя яма!  —  скрикнув Герман і зірвав з місця, щоб бігти на пожежу. Вхопив капелюх і погнав щодуху. Недалеко бігши, здибав Дувідка, що, задиханий, заляканий, біг йому назустріч.

 

—   Ти тут? Де ти був?  —  запитав батько.

 

—   Де був? Був у лісі. А бачиш фейєрверк?

 

—   Бачу, та се ще байдуже, аби огонь лише не розширився.

 

—   Куди йому ширитися? Яма далеко від інших.

 

—  А все-таки треба побігти. Чи не спав хто в кошарі?

 

Дувідко не сказав нічого. Та коли прибігли на місце, вже робітники з сусідніх кошар працювали, закидаючи пожежу глиною, а інші з недогарків кошари. виносили трупи робітників, що спали там, були захоплені вибухом, оббризкані гарячою кип’ячкою і майже моментально подушені полум’ям. Дальшої небезпеки не було. Герман зітхнув важко, дивлячися на обгорілі тіла робітників, але Дувідко розсміявся істеричним сміхом.

 

—   А бачиш, бачиш, як вони тепер виглядають!  —  говорив до батька, заходячися від сміху.

 

—   Бідні люди, —  мовив Герман. —  Що то може необережність! Допустили огонь до ями та й самі потерпіли.

 

—   Та де допустили, се я сам підкинув, —  мовив Дувідко. —  Хотів побачити, як позриваються від гуку та почнуть утікати, а вони поснули твердо та й не чули гуку.

 

Герман перелякався і, кинувшися до сина, затулив йому рот:

 

—   Та чи ти здурів та й голосно признаєшся! Хочеш, аби тебе арештували за підпал? От іще дурень!

 

—   Овва, що мені зроблять! Я собі для забавки, —  мовив Дувідко, здвигаючи плечима.

 

—   Але ж живі люди! Посиротив діти!  —  мовив Герман.

 

—   Овва, яка шкода! Що вони варті всі накупі? Мені їх не жаль. А варто було подивитися, як вони побудилися серед огню і мов безумні кидалися на всі боки. Один, осліплений полум’ям, просто бовтнувся в горючу яму. Ха, ха, ха! Се був вид, якого не забуду ніколи.

 

Та Герман, ще раз затикаючи йому рота, потяг його з собою до касина і, не чекаючи вечері, сів із ним на візок та почав щодуху гнати до Дрогобича. Коли виїхали за Борислав, він оглянувся і бачив ще лиш огняні недогарки кошари. Полум’я погасло. Він зацмокав і, обертаючися до сина, сказав:

 

—   Ну, чи не збиточник ти? Адже якби хто почув, що се ти зробив, то небагато й хибувало би, щоб і мене з тобою кинули в той огонь. І що б було тоді?

 

Дувідко здвигнув плечима і почав свистати.

 

V Минуло декілька місяців. У Бориславі знов починався оживлений рух. По десятилітній «нафтовій гарячці», що якийсь час почала вже була притихати, почалася воскова гарячка. Бориславська нафта стратила деякі ринки на заході, виперта звідси американською; Угорщина включила у себе галицьку рафіновану нафту і, побудувавши свої рафінерії, брала з Галичини лише сирівець. Доходили чутки про величезні нафтові джерела за Кавказом і про те, що спілка заграничних капіталістів робить величезні приготування до експлуатації тих джерел на таку скалу, про яку досі не марив ніхто ані в Європі, ані в Америці. Галицькі нафтярі похнюпилися і не ждали собі добра від такої кон’єктури, обмежували продукцію, боячися краху. Але віск земний не мав конкуренції. Завдяки працям бельгійського хіміка Ван-Гехта, спосіб його чищення і приготування для фабрикації свічок був удосконалений, і віск пішов угору. Германові Гольдкремерові пощастило законтрактувати Ван-Гехта на директора для великої рафінерії воску, яку він збудував біля Дрогобича, і він розпочав фабрикацію сього нового товару на великі розміри.

 

Йому вдалося закупити в Бориславі значні засоби сирого воску в тих магазинах, де він лежав без ужитку; закупив їх у недогадливих нафтярів по дуже низькій ціні і пустив свою фабрику в рух. Товар пішов, над сподівання, добре, замовлень приходило чимраз більше, і з Німеччини, де якась велика спілка капіталістів заходилася увільнити німецький торговий ринок з-під американської переваги, і з Росії. Ходило тепер о можливе збільшення власної продукції воску та о можливо дешеве закупування його у інших фірм, поки ціна сирівцю не підскочить, і тут Герман розвинув діяльність з тою енергією, яка характеризувала його за молодших літ. Він перенісся до Борислава, день у день бігав по всіх магазинах, наглядав усі ями, в яких докопано ся воску, переводив сотки дрібніших і більших умов на його доставу і силкувався зібрати весь сей артикул у своїх руках. Приходилось пару разів розбивати готові вже консорції капіталістів на будування нових рафінерій, приходилось перетягати на свій бік, навіть приймати до спілки з собою деяких властивців, що в своїх ямах натрафили на значніші воскові жили, а при тім треба було дбати про скорий транспорт матеріалу і про тисячні дрібниці, які надавав сам хід роботи. Герман постарчав усьому, був скрізь, де насувалася якась трудність, і ще знаходив час лазити особисто по ямах та досліджувати при помочі спеціаліста-геолога, спровадженого зі Львова, де би можна надіятися багатших покладів воску. В тій ненастанній біганині, в тім напруженні всіх своїх духових і фізичних сил він почував те задоволення, що одно може заповнити життя живим змістом і дати йому змисл і тему.

 

Одного дня, коли «пан інженер» уже виїхав був до Львова, Герман не видержав і вже сам, без його проводу, спустився в одну яму, на яку чомусь мав велику надію.. Ся яма лежала на самім краю його парцелі і припирала безпосередньо до громадської толоки, якої окружна власть чомусь не позволила продавати нікому. Германові від самого початку «воскової гарячки» видалося, що тут, під сею голою толокою, декуди зовсім лисою, а декуди в видолинках порослою тернами та песьою травою, —  тут, унизу, мусять лежати багаті скарби, які природа заздрісно ховає від людського ока. Він велів копати яму так близько своєї границі, як тільки дозволяв урядовий припис, і стратив на ту саму яму, доведену до 80 сажнів, уже кільканадцять тисяч, але досі зовсім безплодно. Та Герман не тратив надії і отсе другий чи третій раз надів на себе ріпницьку блузу і велів спустити себе помалу вниз, по дорозі скрізь обмацуючи цямрини, чи де не загнулися під напором воску, нюхаючи на всі боки, стукаючи та гукаючи, чи не почує щось такого, що навело б його на щасливий слід. Та ні, яма була глуха й німа, не давала ніякого знаку. Ось Герман уже опинився на дні і, важко дишучи, почав лампкою освічувати, шпортати та обнюхувати стіни. В ушах його шуміло  —  знак, що воздух у ямі був спертий. Та ні, не те лишень! Звідкись очевидно віяло холодним газом! Мав би се бути який знак? Герман ще раз похилився до стіни, з якої йшов той газ, ще раз наблизив до неї лампу і побачив у ній тоненьку, як нитка, розсілину, що зигзакуватою лінією скісно бігла знизу вгору і губилася в пітьмі. Він притулився до тої розсілини і почув зовсім виразно: дме з неї вонючий дух! То не нафта, бо та давно проламала би стіну і бухнула би в яму. Се тверде тіло  —  очевидно, віск! Се той скарб, якого він шукав і який дасть йому нову силу. Він аж захлипав зі зворушення і подзвонив, аби тягли його вгору. А коли його витягли наверх, він був увесь задиханий, аж душився, і не міг сказати ані слова. Робітники, що працювали при корбі, підхопили його запідруки, відв’язали від линви і хопилися натирати його водою, думаючи, що він умліває від задухи, але Герман, ще не можучи встати з землі, затріпав руками й ногами.

 

—  Ні, ні, мені нічого!  —  скрикнув він уриваним голосом. —  Біжіть кличте мені обер... оберштайгера! Живо! Живо!

 

Не минуло півгодини, а вже Герман був по нараді з оберштайгером. Та й що було тут нараджуватися? Герман ані слухати не хотів скептичних уваг оберштайгера, що там, у тій ямі, нема ані сліду воску, що поклад глини, який там надибано, по всім геологічним познакам виключає віск (се вже оберштайгер повторяв фрази пана інженера) і що се буде ще одна даремна робота. Герман лиш руками тріпав на таке балакання.

 

—   Що ви плетете! Що плетете!  —  кричав він. —  Я вам кажу, зараз робіть штольню в тій стіні, що до толоки! Зараз робіть. Там віск  —  чути газ, що віє з розсілини! Там віск, багато воску, будете бачити!

 

—   Про мене!  —  відповів оберштайгер, похитавши головою. —  Але се не наш терен.

 

—   Що вас то обходить?  —  закричав нетерпеливо Герман. —  Хто вас про те питає? Ви робіть, що вам кажу, а тереном не турбуйтеся. То вже моє діло.

 

І за дальшої півгодини вже над ямою цюкали теслі, роблячи цямрини до штольні, а в глибині працювали оберштайгер і два робітники, прорубуючи в глинястій стіні простору позему печеру. Ледве пройшли отак два сажні, в печері показався віск  —  мало сказано, по відлупанню глиняної брили, одної, другої, третьої, вся дальша стінка зажовтілася, показалася одностайною верствою воску, якої грубості ані глибини не було можна дошукатися.

 

Герман так і знав. Він досі, не обідавши, ждав біля ями, не скидаючи з себе гірничої блузи, надітої поверх його звичайного убрання. Скоро почувся знак, що докопалися до воску, він велів спустити себе знов на місце праці. Опинившися на дні ями, він зараз скочив у штольню і, схиляючися в ній до половини, коли робітники ще вбивали остатні бруси в шпуги повкопуваних стовпів, побіг на світло, що горіло при кінці штольні. Тут був оберштайгер ще з одним ямарем і обчищували від глини решту воскової стіни. Герман аж скрикнув з радості.

 

—   А що, не казав я? Не моя правда?  —  мовив він радісно, оглядаючи воскову брилу, відкриту в маленькій частині, що визирала з глини, мов зеленкувата скеля, мармуркована темно-жовтими жилками. Він доторкався до неї пальцями, що застрягали в м’який віск, обнюхував її, цмокав раз по разу, мовби хотів сказати: нівроку тобі! Потім узяв довгий сталевий прут, що стояв у куті штольні, і рішучим рухом руки застромив його в воскову брилу, але півтораметровий прут потонув у восковій масі увесь, і Герман силкувався ввіпхати за ним ще й свою руку аж до ліктя, але твердої глинки чи опоки годі було домацатися.

 

—   А що, бачите?  —  знов з тріумфом промовив Герман, обертаючися до оберштайгера.  —  Бачили коли таку жилку?

 

—   Гратулюємо, гратулюємо! — мовив оберштайгер, Стискаючи подану Германом долоню. І інші робітники наблизилися до нього.

 

—   Дай вам боже щасливо, пане Герман! Бог вам то дав за ваше добре серце.

 

—   Богу дякувати!  —  відповів Герман, здіймаючи капелюх із голови. —  Та й вам усім спасибі за роботу!

 

І Герман видобув із-за пазухи шкіряну теку і дав оберштайгерові 20, а обом робітникам по 10 ринських на руки.

 

—   Се вам тим часом, —  сказав він. —  Тілько прошу вас, мої любі, не розголошуйте якийсь час нікому, що ми тут знайшли. Знаєте, у нас люди завидющі. А є й такі, що собі тим не поможе, але рад іншому пошкодити. Прошу вас, заховайте се в тайні. Я платитиму вам потрійну платню за щоденну працю в шахті, а потому, дасть бог заробити на ній, то будьте певні, я вам сього не забуду.

 

Робітники, раді так несподіваній щедрості Германа і його обіцянкам, кланялися і прирікали мовчати, а Герман велів при собі вилупати першу брилу воску, велів подати її в відро і з нею разом велів тягти себе наверх.

 

Германові надії оправдалися вповні, ще й над сподівання. Воскова жила,чи матка, як звали її ріпники, оказалася нечувано великою і багатою. Завглибшки мало не на два сажні, вона тяглася вшир і в довжину невідомо як далеко, розгалужувалася, заповняла глибші видолинки в опоці, то знов розбігалася тонкими жилками в різні боки, до інших подібних маток. По вичерпанню головної жили, що дала пару тисяч сотнарів воску, Герман велів гнати штольні за ходом тих менших жил. І тут йому щастило: очевидно, випадок напровадив його на один із центрів воскових покладів.

 

От тепер пішла його фабрика! В ямі і в її бокових штольнях працювало щодень по 20, далі по 30 і по 50 робітників, в міру того як розширявся простір, занятий штольнями під землею. І на Германовім грунті знайдено воскові жили, хоч не такі багаті, як на громадській толоці. День у день десятки возів, навантажених здоровими, в форму бочок витисненими брилами воску, тяглися з Борислава до фабрики, а з лісів і з Дрогобича везли терті ялиці та дубові стовпи на цямрини нових штолень.

 

А Германові конкуренти аж вилися з зависті над його фортуною. Вони зразу й не завважили нічого, бо Германові робітники справді держали язики за зубами; але швидко почали бігати глухі чутки, що Герман знайшов незвичайно багату воскову матку і бере з неї тисячі сотнарів воску. Пішли розмови і сплетні, головно, коли нові слухи донесли, що та нечувана матка знайдена не на Германовім грунті, а на громадській толоці. Зараз полетіли доноси до староства в Дрогобичі, але тут мало що зискали: Герман давно вже виєднав собі у старостві дозвіл копати штольні під громадською толокою, не нарушуючи її зверхнього посідання. Говорили, що такий дозвіл коштував його пару тисяч, але Герман на се все сміявся і не відповідав нічого або попросту покликався на Schurfgesetz, яким таке поступування дозволене.

 

Особливо Іцко Цаншмерц мав здавна завзяття на Германа. Се був високий рудий чоловік, з віспуватим лицем, з рідкою бородою і одним вусом, бо другий на поритій віспою верхній лівій губі не ріс і зазначався лише тут і там рідкими волосками. То був мовчущий сердитий чоловік, якийсь невдачник, котрого доля весь вік гонила з кута в кут. Він був зразу орендарем і оженився з дуже гарною дівчиною, дочкою іншого орендаря, яка надіялася у нього значного маєтку і в якій крові горіла ненаситна жадоба життєвої розкоші. Вона, занудившися від перших днів подружжя зі своїм понурим та поганим чоловіком, намовила його відпродати оренду і перебратися до міста та взятися до торгівлі. Іцко послухав жінки, в якій здужав при її ближчім пізнанні пристрасно закохатися, і вволив її волю. Та ледве осіли в місті, ще Іцко не встиг винайти собі якийсь відповідний гешефт, коли його жінка, в змові з одним гарним офіцером, обікрала свого мужа зі всіх його грошей і драпнула з ним до Америки. Се була тоді новість у Галичині і збудила загальну гутірку. Даремні були Іцкові телеграми та покликана поліційна поміч; офіцер незабаром вернув, але Іцкова жінка, у якої він вимантив усі гроші і яку без нічого лишив у Гамбурзі, з розпуки скочила в Родан і втопилася.

 

Іцко, затиснувши зуби, боровся з долею. Замкнув у собі своє горе, заціпив уста і дбав, бачилось, лише про одно, щоб удержатися на своїм становищі, не потонути в вирі життя. Та йому не щастило. Люди дивилися на нього як на заповітреного, обминали його склеп, і він мусив спродати все, щоб рятуватися від повної руїни. Зліквідувавши свою мізерію, він подався до Борислава, притягнений загальною тоді гарячкою нафтовою, і кинув остатні свої гроші в той шалений вир. Щастя почало грати з ним, раз усміхалося до нього, наповняло його ями кип’ячкою, та рівночасно не з одного, то з другого боку напускало на нього різні клопоти; то найкраща його яма завалиться, то робітники збунтуються, то конкурент підставить йому ногу  —  все немов на злість йому. Отак він уже п’ять літ бився в Бориславі, держався в ряді і нібито мав успіхи, дехто навіть завидів йому і вважав його багачем, але він сам найліпше знав важкість свого положення, сердився на свою долю, громадив у своїй душі злість і завзяття і з затисненими зубами бігав по Бориславу, нібито за ділом, а найчастіше лише як той павук, що замість меду збирає отруйні соки.

 

Герман Гольдкремер від першої появи Іцка в Бориславі стояв йому найбільше в дорозі. Все, все у Германа було ненависне Іцкові: і та його йовіальна лапідарність у висловах, що свідчила про певність себе і внутрішню силу, і та нежидівська прямота його планів та ділання, і поперед усього той шалений, а так незамітний, нерекламований успіх кождого Германового підприємства. В почутті своєї нижчості, свого безсилля і ненастанного роздразнення Іцко дивився на Германа як на свого особистого ворога, як на якусь елементарну силу, що ось-ось навалиться на нього і здушить його. Се почуття мимовільного жаху ще заострювалося до якоїсь божевільної ненависті, коли Іцко бачив, що Герман, занятий своїми ділами, навіть немов не підозріває його ворожнечі, не завважує його на світі. Се вертіло Іцка, мов хробак у серці. Він навмисно не раз підсувався Германові перед очі, зачіпав його острими словами в касині, розносив про нього погані сплетні поміж нафтарями, та Герман немов і не чув нічого і збував його дотепними жартами, від чого Іцко ще дужче сердився.

 

Бувають такі ненормальні, кліщові натури, що ні з сього ні з того мусять причепитися до сильнішої, багатшої індивідуальності і ссати, томити та путати її  —  іноді своєю любов’ю, іноді ненавистю. І Іцко належав до таких натур. Зосередивши раз усю гіркість своєї душі, всю свою ненависть на Германовій особі, він дійшов до того, що метою своєї діяльності замість шукання зиску зробив майже виключно старання зробити якнайбільше пакості свойому противникові. Він насилав шпіонів у його кошари й фабрики і про кожде найменше надужиття доносив безіменними листами до власті; збирав відомості про його домашнє життя і також уживав їх на кування всяких сплетень. І в самім веденні нафтарського діла він старався, як і де можна, підкопатися під Германа.

 

От і тепер, коли по Бориславу пішли чутки про величезну воскову матку, віднайдену Германом у парцелі біля толоки, Іцко пригадав собі, що й на його парцелі, сумежній з Германовою, є стара, давно вичерпана від нафтових засобів яма, хоч і не така глибока, як Германова: її було доведено лише до 50 сажнів. Тепер його опанувала думка копати в сій ямі далі вглиб і ступнево гнати в боки штольнями, бо ж, певно, воскова жила не обмежується на саму Германову парцелю. Зі звичайним своїм завзяттям він зібрав робітників, і почалося копання. Справді, вже на 60-тім сажні натрафив на воскову жилу, але недовго тішився нею, вона оказалася досить убогою, дала не більше двох вагонів воску, а штольні на всіх боках ями оказалися безхосенними, бо виказували тільки тверду опоку без знаків воску. Іцкові довелося гнати свою яму ще десять сажень глибше, але й тут повторилося те саме: знайшли покладень воску, але ще скупіший, як першого разу, і знов довкола ями лиш тверда опока або ще твердша піскова скеля. Даремне знавці радили йому покинути сю пусту яму та копати деінде; він велів гнати її далі вглиб, маючи певну надію, що й тут мусить бути віск, багато воску, бодай стільки, що в Германа. Щось тягло його, мов ланцюгом, до сеї ями; він занедбав інші свої закопи, його доходи робилися чимраз менші, роздразнення чимраз більше, на отсій ямі держалася вся його надія. Він раз у раз кружив довкола своєї ями, не занедбуючи при тім шпіонити, що діється в Германовій кошарі. Коли від одного ріпника довідався, що Герман часто лазить сам до своєї ями, обходить у ній всі штольні і всі закутки та слідить за знаками нових воскових жил, Іцик повзяв шалений план, який попробував і виповнити. Він велів у своїй ямі гнати штольні власне під громадською толокою. Доводилося пробиватися крізь грубу піскову скелю, в якій камінь треба було розсаджувати динамітовими набоями. Даремне робітники, приставлені до сеї роботи, остерігали Іцка, що се грозить заваленням штолень, що були оцямровані досить недбало. Іцко ані слухати не хотів про можність якоїсь небезпеки. Він був певний, що за тою скелею лежить восковий поклад, той сам, із якого черпає Герман. У його сердитій душі клубилися думки про те, що він, добившися з сього боку до воску, зробить Германові велику шкоду, підбираючися під його скарби, і ся жадоба більше, як жадоба зиску, гнала його в той бік.

 

Майже силою змусив Іцко своїх робітників, що провертіли в скелі ямки, на встромлення набоїв. Перший вибух динаміту, одначе, був слабий і не дав значних добутків: [у] скелі відлупалися лише невеличкі шматочки; приходилося вертіти нові діри і робити дальші вибухи. За кождим вибухом дудніло в штольні, тріщали в’язання склепінь і змагався восковий сопух у штольні. Іцко не відступав робітників, сам помагав вертіти камінь, сам запалював льонти набоїв.

 

Але скеля була груба і тверда, видовбування прорізу в ній тривало вже цілий тиждень, і ще не було їй кінця. Зате Іцкові капітали кінчилися. Він мусив відправити всіх своїх робітників, крім чотирьох, із яких два стояли при корбі, а два з ним разом лазили до ями. І ті чимраз більше тратили охоту працювати в тій ямі і кождого разу при вибухах динаміту блідли і тремтіли.

 

—   Ей, пане Іцко, бійтеся бога! — остерігали його робітники. —  Хіба не бачите, як тремтить земля від тих вистрілів? Не чуєте, як тріщать дошки?

 

—   Що то значить!  —  кричав Іцко, сам себе не тямлячи. —  То воскові жили близько! Ще один вибух, два вибухи, і будемо коло них. Ану, ану!

 

—   Ні, нам життя миліше!  —  відмовилися робітники. Коли хочете, ми вам ще раз навертимо дірок, а вибух робіть собі самі.

 

—   Нехай і так буде! Робіть дірки!  —  мовив Іцко, сідаючи на відламок тільки що відлупаного каменя і важко дишучи зі зворушення. Він трясся як у лихорадці і не міг дождатися тої хвилі, коли дірки в камені будуть повиверчувані І динамітові патрони понастромлювані в них. Доконавши сього діла, робітники подалися геть, до виходової ями, що лежала кілька сажень від того місця, а Іцко лишився сам.

 

Він усе ще важко дихав, палений гарячкою й сердитістю на всіх людей. Далі оглянувся і побачив недалеко себе велику пачку динамітових набоїв, яких робітники не взяли з собою. Хотів гукнути, щоб вернулися і взяли динаміт, але не міг видобути з затисненого горла настільки голосу і рівночасно подумав собі: «Сам візьму, запаливши льонти». Ще раз зирнув і побачив гірничий дзюбак, опертий о стінку штольні. «І се добре, що він тут лишився», —  мелькнула йому в голові думка. Він помалу встав і запалив льонти від патронів...

 

Германові робітники, що власне працювали в штольні за тою скелею, систематично довбаючи грубезний восковий поклад, давно вже почули стукання і вибухи за скелею і, проняті забобонним жахом перед підземними демонами, що, мовляв, добиваються на світ, дали знати Германові. Сей зараз спустився до ями і прибіг на небезпечне місце.

 

—   Що тут сталося? Чого ви злякалися?  —  запитав він.

 

—   Тут щось стукає та гуркоче в скелі, —  була відповідь.

 

—   Де? В котрім місці? Як стукає?  —  питав Герман і наблизився до скелі.

 

—   Стукає, як коли би хтось каміння лупав.

 

—   Ну, що вам!  —  крикнув Герман, б’ючи кулаками о скелю. —  Адже я нічого не чую.

 

Та в тій хвилі почувся страшенний лускіт кам’яної стіни, розірваної динамітом. Один кусень каменя, вирваний із свого відвічного місця, розтрощив Германові голову і на місці положив його трупом; інші поранили декількох робітників, а по кількох хвилях у виломі показалася руда борода Іцкова. Його лице було бліде як крейда, але уста протяглися до незвичайного на них, колючого усміху, і він, киваючи головою, мов на привітання переляканих робітників, промовив якимось гробовим голосом:

 

—   Ну, wie gehts?

 

Потім побачив Германа з розтрощеною головою, що ще лиш трошки дригав ногами, лежачи горілиць і розкидавши руки, і повторив ще раз механічно:

 

—   Ну, wie gehts, пане Герман Гольдкремер?

 

Та в тій хвилі гукнув новий вибух  —  се був вибух тої пачки динаміту, що лишилася була в Іцковій штольні і якимось припадком загорілася. Іцка розірвало на штуки, і тільки його руда голова немов торгнулася раптово наперед і, закрутивши козла в повітрі, вточилася до Германової штольні. Робітники, ледве живі зо страху, хрестилися та шептали беззв’язні фрази молитов на сей вид.

 

29.08.1979