Boa Constrictor (1884ж)

(див. також цей текст оригінальним етимологічним правописом)

 

I.

 

Герман Гольдкремер встав нинї дуже злий. Він все такій, кілько разів єму лучає ся ночувати в Бориславі. А лучаєсь то що тижня раз, в пятницю, коли приїздит сюда з Дрогобича, оглянути роботу і виплатити ріпникам. Герман Гольдкремер, хоть маєток єго доходит до миліона, нїколи не звірує чужим очам надзору, анї чужим рукам виплати. У него в Дрогобичи своя камениця, порядна, нова, ясна, — сказати не жаль. А ту приходит ся єму ночувати в деревянім  домику, серед магазинів, завалених бочками кипячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений єго коштом, все таки найпоряднїйшій і найкрасше положений на весь Борислав, — але знов дарма річ рівнати єго до дрогобицких будинків. Хоть стїни білі і вікна ясні, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні магазини та ще бруднїйші помешканя людскі. Нї зелени свіжої, нї виду всміхненого не побачиш. Воздух удушливий, загуслий від нафтового сопуху; у Германа від него за кождий раз голова крутит ся, немовь від дурицї. Та ще і люде, що снуют ся навкруги єго помешканя помежи брудні шопи, помежи глинисті гори, що мовь мурашки невпинно нишпорят коло закопів, — тьфу, чи то люде? Чи такі на світї люде? зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони; на них пошарпані шмати — не то шкіра, не то якесь невидане полотно, — від них на сто кроків віє незносний дух нечистоти, сопуху, шинків, зопсутя! І голоси у них — нї, се не людскі голоси, а якійсь крик глухій, хриплий, немовь дренькіт розбитого баняка. А якій позір у тих людей — дикій, зловіщій! Кілька їх, що помимо ранної пори підхмелені ішли до ям (тверезому годї видержати в глубинї!), поглянули в вікно і побачили Германа. Від їх поглядів єму якось стало моторошно.

 

— Такі люде, — подумав собі, — якби видїли мене в багнї, то не то, що би мя не витягли, а ще би мя глубше пхнули.

 

І ось в якім товаристві приходит ся єму, аристократови, проводити цїлого півтора дня. Він сплюнув крізь отворене вікно і відвернув ся. Єго очи живо оббігли комнату — чистеньку, веселу світличку. Гладка лякирована підлога, мальовані стїни, круглий столик з оріхового дерева, комода і »писемне« бюрко, — ось що перед всїм насувало ся оку. Всьо блищало, яснїло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміня крізь вікна до комнати і золотисто - кровавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очи Германа відвернули ся від них, — він не міг знести сильного світла. На боковій стїнї, супроти дверей, у пів-тїни висїв великій образ в золочених рамах, — на нїм спочили очи Германа. Була се досить хороша і вірно списана картина тропичної, індійскої околицї. В дали, повиті синявою мракою мріют величезні тросники — цїлі лїси бамбусові Бенгалю. Здає ся, чуєш, як в тій гущавинї з легким шумом вітру мішає ся плачливе скомленє тигра - кровопійцї. Ближше к передному плянови картини троснику не стає, тілько поодинокими купинами бовдурит ся в гору буйна, ясна, ясно-зелена папороть, a над всїм зносят ся живописними групами стрімкі, широколисті пальми, царі ростин. На самім передї, трохи з боку — іменно така група, роскішна, стрійна. Під ню кілька газель прійшло певно за пашею. Але необачні звірята не дозріли, що серед величезного, зеленого листя сидїв страшенний змій-удав (Boa Constrictor), — сидїв на чатах, ждучи на добичу. Они сміло, безпечно підійшли к пальмам. Нараз вуж блискавкою метнув ся в долину — хвилька мертвого переполоху — оден блей ухваченої газелї, оден і послїдній, — а все стадо в дикім розгонї пирскає на всї сторони, тілько одна, найбільша — видко мати тамтих — зістала ся в звоях вужа. Малярь підхопив саме тоту хвилю, коли розпирсли ся газелї, а вуж, високо піднявши голову, з всею силою стискає своїми велитними скрутїлями добичу, щоби подрухотати їй кости. Він обкрутив єї шію і хребет, а з посеред закрутів єго сорокатого, блискучого тїла видко голову бідної жертви. Великі очи, вигнані на верх передсмертною му́кою, блищат немовь у сльозах. Жили на шії напружені, — голова, немовь доочне бачиш, кидає ся ще в послїдних судорогах. За те очи змії блискают таким злорадним, демоничним огнем, такою певностю своєї сили, що мимоволї мороз пробігає по тїлї, коли добре єму придивити ся. Дивна річ! Герман Гольдкремер мав якусь дивну невиясниму уподобу в тім образї, а особливо любив цїлими годинами вдивлювати ся в страшні, сатаньским огнем роз'іскрені очи змія. Він від разу так єму подобав ся, що сейчас закупив єго два примірники, і повісив оден у себе в покою в Дрогобичи, а другій в Бориславі. Нераз показував єго гостям, жартуючи притім з дурної газелї, котра сама підсунула ся під ніс вужеви. Однакож на самотї він якось не міг жартовати з вужа. Він чув якійсь темний, забобонний страх перед тими очима, — єму здавало ся, що сей вуж колись ожіе і принесе єму щось незвичайного: велике щастє, або велике горе.

 

Поволи розвіяла ся густа, холодна поморока, що досвіта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засїв до бюрка і добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце ляло до світлицї таку повінь світла, — поранний холод і глухій віддалений гамір робучого люду — все то лоскотало єго змисли а заразом обезсилювало, усипляло їх. Организм, розстроєний вчерашною їздою і домашними клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки і до цифер, що в нїй пяли ся величезними стовпами, і до пера з вирізованою, костяною ручкою, — єму стало так якось солодко, нї одна мисль не шевелила ся, тілько віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоть не був зовсїм із людей задумчивих, богато розважаючих — (таких людей загалом межи жидами дуже мало) —, то прецїнь теперь, першій раз після довгих-довгих лїт, не стямив ся і пустив волю всїм враженям свого житя — віджити в памяти, перейти живо, наглядно поперед свої очи...

 

Перед єго очима промайнули тяжкою хмарою перші лїта єго молодости. Страшна бідність та недоля, що стрітила єго при першім виступі на світ, і доси проймає єго холодом, дрожею. Хоть і як нераз єму прикрим стане теперішне житє, — однакож він нїколи не бажав і не буде бажати, щоб вернули ся єму молоді лїта. Нї! тоті молоді лїта висїли прецїнь якимсь важким проклятем над єго головою: проклятєм нужди, проклятєм заглушеня в першім зародї хороших і добрих способностей душі. Нераз чув він тото проклятє в хвилях своїх найбільших спекуляційних удач, — нераз мара давної нужди затроювала єму найбільшу радость, досипала горечи-полину в солодки напої богацтва і збитку. І доси він живо нагадує тоту на-пів розвалену, підгнилу, вогку, нехарну і занедбану хатку на Лану в Дрогобичи, в котрій побачив світ. Стояла она над самим потоком, напротив старої і єще одразливійшої гарбарнї, відки що тижня два трудоваті, каправоокі робітники виносили ношіями спотребований і переквашений луб, котрий на всю пере́сторону (перію) ширив кислий, удушливий, убиваючій сопух. Побіч хати єго матери стояло богато других, подібних. Всї були скопичені так густо, дах у кождої був такій нерівний, перегнилий та пошарпаний, що цїла тота пере́сторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу смітя, плюгавства, гнилого делиня та шматя, як на людске житло. І воздух ту раз-в-раз такій затхлий, що сонце сумрачно якось свїтило крізь шпари в стїнах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, ту плодила ся і відти розходила ся на десять миль докола. В кождій із тих хаток жило по кілька родин, т. є. по кілька сварливих, лїнивих і до крайности нехлюйних жидівок, а кругом кождої роїло ся, пищало та верещало бодай по пятеро дробини-жиденят. Мужчини, руді, пейсаті жиди рідко коли сюда зазирали, найбільше раз в тиждень, у пятницю вечером, щоби перешабасувати. Були то по більшій части капцани-міхонохи, міняйли, шматярі, кістярі, та Бог знає які єще зарібники. Деякі пробували в містї раз-нараз, другі бували ту тілько дуже рідко. Перші волїли нераз переспати дебудь в шинку на лавцї, в корчех під голим небом, на холодї, щоби не дихати густим нездоровим сопухом, та не слухати крику, сварки і оглушаючого гамору баб та бахурів.

 

І Германова мати була не лїпша, коли й не гірша других. Хоть ще молода жінка — всего могло їй бути 20 а най 22 — то прецїнь она вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидівок, так звичайний по наших містах, на виробленє котрого складає ся і погане, нездорове помешканє, і занедбане вихованє, і цїлковита недостача людского образованя, і передчасне замужє і лїнивство, і сотки других причин. Герман не пригадує собі,щоб бачив єї коли оживленою, свіжою, веселою, пристроєною, хоть на єї лици видні були слїди якої-такої краси. Лице, колись кругле і румяне, пожовкло згризене брудом і нуждою, обвисло в долину, мовь порожний мішок; губи давнїйше повні, румяні і різко викроєні, посинїли, віддули ся, — очи помутнїли, скаправіли. Чотирнайцять лїт від роду она вийшла за-муж, — по трех лїтах розвела ся з чоловіком, котрий не хотїв єї довше при собі держати і кормити. Старшого сина він взяв із собою Бог знає куди, — він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, зеркальця, шила та всяку господарску подріб за платянки; молодшій, Герман, лишив ся при матери. Єму було тогди півтора року, коли єго родичі розійшли ся, — він не затямив нї отця нї старшого брата, а пізнїйше припадком довідав ся, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх найшли аж десь за тиждень коло трупа коня. В загалї ростучи в такій пагубній і нездоровій атмосфері, він розвивав ся дуже поволи і тупо, хорував часто, і найдавнїйше враженє, яке застрягло єму в памяти, то єго грубий животик, в котрий часто штуркали єго другі жидики, мовь у бубен. Дитинячі забави, серед череди голих, заваляних, круглих дїтей, пригадуют ся єму неясно, мовь крізь сон. Дїти бігают докола тїсного подвіря поміж двома хатами, побравши ся за руки, і верещат що сили, — бігают, доки їм світ не закрутит ся, а тогди покотом падут на землю. А нї, то бродят по калужах, талапают ся, мовь купа жаб, в гнилій, гарбарским лубом на чорно зафарбованій водї потока, полохаючи величезних, довгохвостих щурів, що бігают їм попід ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як нераз качав ся з другими жиденятами долї берегом в потік, і як старші жиди, стоячи на мостї, реготали ся до розпуку з єго грубого, буро-синього животика, до котрого, мовь два патички, причеплені були худі, довгі ноженята. Ще глубше вбили ся єму в память нічлїги в тїснім, поганом закамарку, разом з десятком таких як він дїтенят, — тоті ночи, проведені на вогкій, сирій підлозї, на соломі, що на-впів перегнила та кишіла червяками і Бог знає яким гидом; тоті страшні ночи, заглушувані сміхом і плачем дїтей, штурканєм, бійкою та криком жидівок; тоті безконечні ночи, котрі він проводив скулений в клубок від холоду, після котрих вставав рано горючій і червоний по всїм тїлї. Ох, тоті страшенні ночи дитинячих лїт, що другим світят до пізної старости ангельскими усміхами та поцїлуями матери, тишею та́ утїхою, першим і послїдним щастєм житя, — єму они були першим і найтяжшим пеклом! Єго они до старости пекли і морозили; сама гадка о них запирала єму дух в груди, наповнювала єго відразою, глухою, смертельною ненавистю до всего, що бідне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастєм. Він сам не знав, яка тому причина, не знав, що така молодість мусит в кождім притупити нерви, заглушити голови до тої степени, що нещастє і плач другого не зможут єго порушити, що вид нужди збудит в нїм тілько обридженє, але не милосердє. Впрочім Герман Гольдкремер нїколи й не думав о тім, не старав ся розбирати причини свого поступованя, а коли нераз бідні, покривджені ріпницї з нужденними лицями, в лахах просяклих кипячкою, плакали перед ним, допоминаючи ся повної плати, він сплював, відвертав ся і казав слузї викидати їх за двері.

 

Свою матерь він нагадує, як бувало цїлими днями сидит під хатою з панчохою та клубком в руках, та репетує хриплим голосом всяку погань, щоби перекричати котру-небудь із своїх сусїдок, котрій нинї прийшла охота з нею счепити ся. Панчоха в єї руцї дуже поволи поступала наперед, хоть на першій погляд могло показати ся, що она плете ненастанно. Нераз цїлими місяцями она носила тоту панчоху і тот сам клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як все докола — брудно-сїрої. Нераз она довго гнала ся за деяким жидиком, що допік їй яким острим словом, —  чалапкала по баюрі розхрістана, задихана, охрипла, посинїла з лютости, — а допавши бідного бахура, хапала за волосє і бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю. Нераз і Германови діставало ся від неї і то дуже прикро. Она була, як всї лїниві а бідні, дуже уразлива і люта, а в опалости не перебирала, кого бє, чим і куди. Герман добре тямит, як раз мати потягла єго патинком так сильно, що повалив ся на землю, обілитий кровю. Чим жила єго мати, з чого удержувала себе і єго, того Герман не знав. Знав тілько, що хата, в котрій они сидїли не їх, а наймлена, — тай ще пригадує собі високого, грубого, сивобородого жида, що нераз приходив, кричав на єго матерь, що така розхрістана, і брав ві з собою. Часто вечерами і сама мати виходила кудись і не вертала аж над раном.

 

Таке було житє будущого миліонера, Германа Гольдкремера, аж до десятого року. Правда, ростом і подобою він походив на семилїтка, тай то плохо розвиненого. Сили і живости дитинної у него не було. В ту пору він зачав набирати смаку до лїнивства, і часто сидїв-туманїв цїлими днями на лавцї в хатї, хоть мати гнала на місто продавати сїрники хлопам, або займати ся яким другим зарібком, як другі жидики.

 

Було се лїтом 1831 року. Страшна, нечувана доси пошесть навідала наш край. Довго бігали глухі чутки межи народом, що наближає ся «кара божа,» — довго тревожив ся мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смерти. Аж ось она і надійшла стораз страшнїйша, як ся надїяли. Цїлі села пустїли – вимирали, цїлі родини щезали зо світа, як віск на огни. Оден не знав про смерть другого, і собіж смерти вижидаючи. Брат відвертав ся від брата, отець від сина, щоб не побачити на нїм страшного клейма смерти. А хто ще лишив ся живий, ішов до корчми, пив і горлав пісень в безумній непамяти. Нїкому було потїшати безнадїйних та сумуючих, нїкому було ратовати хорих, що нераз пищали водицї, конаючи в страшенних судорогах. Поміж простими людьми лїтали страховинні повісти про опирів, що »потинают« людей, а по декотрих селах пяні, очайдушні товпи почали навіть палити на огни таких, которих уважали нїби опирями.

 

І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше як другі передмістя — чи то тому, що ту затхлий та нечистий воздух помагав ширеню зарази, чи може тому, що люде, стїснені густо в одних хатах, легко одні від других заражували ся. Жиди, жидівки, а найбільше малі дїти падали, мовь трава під косою, умирали серед глуші, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кілько їх там перемерло, то лиш Бог оден знає. Котрі були маєтнїйши, повиїздили при наближеню зарази в гори, на здоровійшій воздух, — але зараза і там їх дігнала, може лиш де сотий успів вернути назад. Але у Германової матери грошей не було, зарібку не стало і хлїба, нїчого. Она серед загальної тревоги валандала ся попід хату, без памяти від переляку і голоду, раз-в-раз заводила дивними голосами, доки й сама не пала на землю, заражена, Герман тямит добре, як прибіг до неї і з дитинячою цїкавостею зблизив ся к тому тїлу посинїлому, покорченому, близькому лютої смерти. Єму ще і нинї живо стоїт перед очима вираз єї лиця, такій безгранично болїзний, перекривленний та змінений, що аж єму малому мороз перейшов по тїлї. Він тямит кождий єї рух, кожде єї слово в тоті страшні хвилї вічної розлуки. Насамперед она кивнула рукою, щоби не приступав близько, — материньска любовь, хоть під грубою оболїчкою, не загибла в нїй, а проявила ся в хвилю найтяжшої муки. Єї рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Герман бачив, як всї жили, всї сустави стягались то випручували судорожно, як она дрожала з холоду, а попід шкіру що раз виднїйше набігала синя, ба зеленковата муравиця.

 

— Герш, — прохрипіла она, — не підходи. .. до... мене!...

 

Хлопець стояв, мовь отуманїлий. В тій хвили він дуже мало і дуже невиразно розумів, що оно таке дїє ся. Шарпане судорогами тїло матери почало перекачувати ся на всї боки.

 

— Герш!... честно жій! — простогнала нещаслива, ледви дишучи. В тій хвили упала лицем на землю.

 

Герман стояв, боячи ся приступити до неї, а неменше боячи ся утїкати.

 

— Води! води! — прохрипіла конаючи, але  Герман не міг рушити ся з місця, єго память щезла на тот час. Як довго він так стояв, два  кроки віддалений від матери, того й сам не знає. Навіть не може собі нагадати, кто і як пробудив єго з того остовпіня, коли і куди спрятали трупа, — все то пожерло вічне забутє, вічна непамять.

 

Він очутив ся в ночи серед улицї. Голод рвав єго нутро, спрага горло палила, тревога, немовь клїщами, стискала груди. А докола тиша глубока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немовь з під землї, чути приглушене хлипанє або стогнанє конаючих. По хатах, де єще живі люде, блимає світло, меркотячи в віддали і мовь острі ножі прорізуючи пітьму. Малому Германови ще страшнїйше робит ся, коли глядит на тоті світла, — він аж теперь почуває цїлу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — єго зуби мимовільно цокочут, колїна підшпотуют ся і делькотят, світ починає крутити ся перед ним. Але ось подунув холодний вітер від сходу, відсвіжив єго. Він ходит улицями, що хвилї озираючись. Але голод не перестає му докучати, прогонює  поволи все друге, прогонює і страх, і підсуває єму нову, смілу гадку. Германовн нїт-коли довго розважувати, — він тихими кроками, мовь кіт, краде ся до першої-лїпшої хати, у котрій невидно світла, де, значит, всї вимерли. Перша, до котрої підійшов, була замкнена, — добувати ся, дарма річ, сили нема. Він поповз к другій. Хата стояла роствором, і Горман війшов до середини. Насамперед полїз до полиць, до мисника, — всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим занести ся. Єму пощастилось найти здоровий кусень хлїба. Ухопивши єго, він аж стрепенув ся і в безумнім переполосї пустив ся утїкати з хати.

 

Заспокоївши голод, хлопець засунув ся під  якійсь пліт в лопушє і заснув мовь убитий. Другого дня збудив ся значно покріплений, — особливо утїшив єго ясний, теплий, сонїчний день, при котрім щезали всякі страхи. Він побіг по улицях, не богато зважаючи на крики і плачі докола. Думка про власну смерть не заходила єму в голову, а з вчерашкого хлїба єще добрий кусень лежав у него за пазухою, — голоду не бояв ся. Аж ось він попав на одну улицю, по котрій возили мерцїв з трупарнї на кладовище — далеко за місто. Він зразу цїкаво приглядав ся всему. Вози за возами тягли ся улицею довженним рядом, обладовані трумнами, на борзї позбиваними з неструганих дощок. Крик та завід осирочених не вмовкав, — товпами перли ся люде різних станів улицею, богато навіть по дорозї падало зараженних. Германа пробіг мороз, коли поглядїв на ту страшну, безконечну процесію, — він що духу почав утїкати з тої улицї, сам не знаючи куди, щоб лиш в далеки, глухі закаулки. Але ще довго опісля вму причував ся гуркіт трумн, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоїстій, каменистій улици, — прочував ся єму той плач болїзний і лякав єго нераз серед тихої ночи.

 

Куди блукав він до кінця сего дня, як проводив слїдуючі, він докладно не тямит. Незвичайні, а на єго молодий организм надто сильні враженя приглушили єго память. Він тямит тілько те, що часто добував ся до пустих хат, пертий голодом, і шарив на-потемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хлїба. Чим далї, тим більше лишала єго память, — єму ставало якось горячо в голові, в грудьох, а перед очима часто крутили ся червоні колеса, — вкінци всьо щезло, темно...

 

Він прокинув ся в якійсь обширній світлици, в котрій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом і дрожав. Сонце, бачит ся, саме заходило і косим промінем  освічувало блискучу, лякировану, чорну дощечку над єго головою. Круг него богато других ліжок — стогнанє, оханє... Якась баба в чорнім тихо-тихо ходит докола і заглядає до хорих. Він дуже  єї злякав ся і затулив очи. Знов забутє...

 

Мовь крізь сон до єго слуху пробиває ся пискливий, незносний голос, що довго-довго, одностайно приспівує. Він відкись нїби знає, що се шпиталь, але як він сюди дістав ся і чому — не знає.

 

Герман не знає і до нинї, як довго лежав в шпитали, на яку слабість, відки єго взяли і за яку ласку. Враженя з того часу мелькают в єго голові, мовь відблиски далеких блискавиць.

 

Був сумний, осїнний день, коли єго випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги першій раз на свіжій воздух, він почув ся такій безсильний, покинений всїми, несвідущій того, що теперь починати, — страх переняв єго серед тої широкої, безлюдної улицї, так як колись в ночи при видї огників, що ту і там блискали з вікон. Він ледво міг собі пригадати, що таке з ним дїяло ся перед недугою. Єму збирало ся на плач, — але якось здужав перемочи себе і пійшов, куди очи видят, чалапкаючи своїми маленькими ніжками по болотї улицї.

 

— Герш, Герш! А ходи сюда! крикнув хтось на него з боку жидівскою мовою. Хлопчина обернув ся і побачив невеличкого, зизоокого жида з рідким, жовтавим поростом на бородї. На жидї була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германови зразу чудно стало, що́ хоче від него той незнакомий жидок, — і він мимоволї підійшов к нему.

 

— Не пізнаєш мене? спитав жидок.

 

Герхман кивнув головою і випулив на него очи.

 

— Я Іцик Шуберт, — знаєш? Моя бабка там жила з твоєю мамою, — знаєш?

 

Герман ледви-не-ледви пригадав собі Іцка, але на згадку о матери, сам не знаючи чому і про що, заревів на весь голос.

 

— Ну, ну, не плач, — сказав жидок благим, добродушним голосом. Видиш, і мої померли, — що робити? Всї померли, всї до одного, — додав він сумно, немовь сам до себе, — і Тавба і бухер,— всї! Ну, ну,—ша-тихо, небоже — плач непоможе! А я гадав, що і ти капорес, а вно ти ще живий!

 

Герман нїчого не говорив, тілько хлипав і обтирав очи рукавом.

 

— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик, — ходи зо мною.

 

Герман видивив ся на него, мовь не розумів того слова. »Куди?«

 

— До Губич! Там у мене хата є, — і кінь є, і візок, — поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно так жити, — і твій тато пійшов, та бідний умер!

 

Герман не мав куди повернути ся, — не мав де ночи переночувати, а Іцик не хотїв єго покинути і того таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холера вже притихла, відколи пішли осїнні холоди та слоти, але люде ще не вспіли отямити ся після страшного нещастя. Загалом, по улицях рідко видно було чоловіка, а де і показало ся людске лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленїле, що, бачило ся, ті люде повиходили іно що з вязниць, де довгі лїта конали в вогкости, холодї, пітьмі та всїляких муках.

 

Дорога до Губич була не близька, а ще до того розмокла, иляста земля чіпляла ся ніг, важила мовь кайдани, так, що нашим пішоходам дух захвачувало з натуги. Але мимо силуваня они ішли так поволи і незначно, мовь слимаки. Іцик ще як ще, — але схорований малий Герман! Тому мало що не до смерти приходило ся, заким долїз до Іцкового помешканя. Єго добродушний опікун і нїс єго на руках і провадив,— радше сказати, волїк за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно в ночи они дочапали до цїли і Герман, скоро допав лавки, повалив ся і заснув, мовь забитий.

 

Губичі, досить велике село, розложене здовж річки Тисьменицї, на половинї дороги межи Бориславом а Дрогобичем. На північ від села здвигає ся високо до гори споховаста площа, а на полудне ще висші горбки переходят в другу високу площу, на котрій пишно красує ся невеличкій, чотироугольний, самий дубовий лїс, Тептюж. Само село розсїло ся на низькій рівнинї, широкій на яких-де тисячу кроків, котра тягне ся від Бори́славского узгіря гет-гет долї Тисьменицею аж до Колодруб, де лучит ся з великою днїстровою долиною. Околиця Губич відзначує ся тою, властивою підгірским сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деїнде. Не побачиш ту анї острих шпилїв височенних Бескидів, анї голих пошарпаних скал Чорногори, анї стрімких, вимулилистих урвищь гір заднїстряньских. Ту круговид в дивній гармонії показує вам чаруючу заманчивість і різновидність гірскої околицї, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільских. Мила, не грандіозна і страшна, а якась домашна, близька серцю розмаїтість барв, предметів, комбинацій, — риси все круглі, лагідні, гармонійні, — ріки невеличкі, прудкі, чисті, — воздух здоровий, як в горах, але без тої гірскої різкости, котра так швидко стає прикрою, — а при тім всїм широкій вид на далекі, легко филюючі рівнини, на сотнї нив, перелїсків та осель людских, роскинених то рядами, то живописними групами, то пестрою шахівницею...

 

Житє Германа пішло теперь дїйсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсїм сильного характеру, навиклий з малу хилити голову перед всяким »зі своєї віри.« З »гоями« він обходив ся, як кождий другій, — сварив і гантелив одних послїдними словами, підлизував ся другим, шахрував і ошукував кождого, де і як міг, не роблячи собі з того зовсїм нїякої важности. В загалї ту Герман першій раз пізнав, що то за народ тоті »гої,« і єго хлопячій розум швидко покмітив, що в кождого з »жидівскої віри,« так сказати, двоє лиць: одно, котре обертає ся до хлопа, у всїх однаке: гидке, насмішливе, грізне або хитре, — а друге, котре навертає ся до своєї віри, і тото лице нїчим не різнит ся від лиць других людей, значит буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцка тото »своє« лице було дїйсно щире і ласкаве, тож малому Германови, що на своїм віку не зазнав нї ласки, нї вигоди, нї пестощів, аж теперь відкрила ся нова, яснїйша сторона людского житя. Уже само житє на чистім, здоровім воздусї було для него великим щастєм. Він, що довгі лїта, — перші свої лїта, дусив ся в затхлім, нездоровім воздусї перелюдненого, нехлюйного передмістя, теперь повними грудьми, роскішно надихував ся чистого сельского воздуху, аж єму кровь живійше грала в тїлї і світ крутив ся, мовь пяному. Іцик приладив му вигідне леговище, сухе, тепле, простірне, — і Германови той тапчаник з простим сїнником і старою бекешою замість колдри видавав ся Бог знає якою пишною постїлю, відай тому, що і у єго опікуна не було лїпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав єму, як міг, — та хоть нераз і не зовсїм смачно зладжена, она смакувала їм як найлїпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Іцик обходив ся з Германом, як з рівним собі, бачив єго зручність і справність, і радив ся з ним, мовь зі старшим, перед всяким дїлом. Сама єго натура, блага і податлива, не приводила єму і на голову думки — взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати єго до беззглядного послуху, як то любят робити другі опікуни, котри хотячи нїби наломити свого вихованка на добру дорогу, прибют і приголомшат бідну дитину доразу, а коли оно, тумановате і позбавлене власної волї і живости, улягає без супротивленя їх забагам та безглуздим розказам, хвалят ся, що »ось то ми! порядок у нас мусит бути!« — а нї, то на додаток кидают дитинї в лице своїм хлїбом: »на чіїм візку їдеш, того пісню співай!«

 

Зимою Іцик почав учити Германа читати і писати, — розуміє ся, по жидівски, бо инакше сам не умів. Наука ішли досить тупо. Герман виріс в обставинах так несприяющих розвиткови духової спосібности, що лиш вроджена завзятість могла помочи єму побороти початкові трудности. Єго ум, бистрий і понятливий в щоденнім, житю, в звичайних річах, — при науцї показував ся такій тупий, непамятущій і неповоротливий, що навіть терпеливий і добродушний Іцик нераз лютив ся, кидав книжку і на кілька годин переривав лекцію. Однакож мимо єго терпеливости і Германової пильности, они через зиму не дуже далеко зайшли при неприступнім, механичнім способі науки.

 

За то, як прийшла весна, настало тепло, погода, — то тогди почало ся житє для Германа! Іцик впрягав конину до візка, накупувавь в містї всїлякого подрібя, якого потребуют селяне, і гайда з тим добром по селах! Яка утїха була для Германа, сидїти з заду на возї на скринцї: — з переду і з заду копицї онуч і всїлякого »фурфантя,« а понад тими сїрими купами ледви виглядає мала головка жидика в дрантавій шапчинї, зі здоровими румянцями на лицях, румяна, весела. Кругом пишні зелені поля, шумячі дуброви, блискучі сріблисті річки, а над головою погідне; голубе небо, — і тепло, сумирно, любо довкола, — голоси пташенят зливают ся з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків в одну далеку, стрійну гармонію щастя, величи і спокою.

 

Ех, кілько то разів нагадує Герман Гольдкремер, миліонер, єще і теперь тоті часи свого веселого, вольного, правдиво циганьского житя! Він нагадує їх, не то щоби з якоюсь особливою радостею, — він з погордою дивит ся теперь на тогдишну бідність, на забіги о пару крайцаров, на утїху, коли їм удало ся виміняти богато онучок — єго навіть злит тота тиха радість, тото вдоволенє, яке чув тогди; але все таки якійсь тайний, незнаний голос шепче єму, що се була найщасливійша пора єго житя, що тихе щастє, сумирні, погідні дни, котрі прожив в бідности, на Іцковім візку, не вернут ся для него нїколи.

 

А то їдут бувало дорогою посеред піль: довкола нї живої душі, збіжє ще не достигло, — легенькій вітрець филями-филями клонит важке колосє половіючого жита. Вусатий ячмінь денеде вирізує ся ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитує ся на своїх стрійних, гладоньких стеблах. Куди оком кинь, не видно хати людскої — село в долинї. Далеко-далеко на сходї розілляла ся зеленим, пахучим озером лука, і відтам доносит вітер дренькіт кіс та декуди видно ряди немовь великих білих комах, що порпают ся в зелени — то косарі. Іцкова конина немовь і собі рада тій величній тиши, тому теплу і запахови, іде нога поза ногу мягкою »польскою« дорогою, зриваючи час від часу головки конюшини на ходї. Іцик мурликає під ніс якусь жидівску пісеньку, мабуть: »Finsterer bałygułeh,« — батіг застромив за пояс та повільно росхитує головою на лїво, на право, немовь роздає поклони тим пречудним, благословенним нивам, тій луцї далекій і тому Дїлови синьому, що з заходу сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лїсистими верхами, та мріє в віддали, величний, спокійний, непрослїдимий, немовь шмат неба, котрим природа для большої вподоби замаїла наші гори. А малий Герман за той час сидит посеред куп онучок, струже дещо, та веде сам з собою всїлякі розмови немовь се він онучкарь, а до него приходят баби і торгуют ся з ним.

 

Але ось они з'їхали з гори. За ними схопив ся туман пороху, — перед ними зеленїют верби, вишнї; сріблит ся річка межи хатами, іграют дїти на вигонї, бродит худоба по оборах: село. Герман схапує ся, щоби отворити лїсу і швидко запирає єї, скоро візок проїхав, та біжит за ним, бо вже чує гавканє довкола, — вже з присп посхапували ся пси і біжат громадою привитати гостя. Дивачний стрій, ще дивачнїйшій візок побуджує їх до лютої затеклости, а кілько раз Іцик або і Герман протяглим, проникливим голосом закричат: »Мїняй онуцї, міняй!« — то пси аж заливают ся, аж землю рвут під ногами з превеликої люти. Они гурмою біжат довкола візка: деякі уїдают на конину, котра хитає головою на всї боки, немовь розкланює ся добрим знакомим, а як котрий пес надто вже до неї надскакує, форкне і підійме голову до гори, тай далї. Другі взяли на око онучкаря, — біжат попри віз, хапают зубами за колеса, але все дармо. Германови робит превелику утїху тота безсильна лютість псів, — він дразнит їх прутом і голосом, та регоче ся до роспуку, коли якій смілїйшій зведе ся на задні лаби, щоби скочити на віз, — віз тимчасом пімкне дальше. а бідний псиско аж перекарбуляє ся з розмаху в поросї.

 

Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамір, крик, біганина... Баби, хлопцї, дїти, — все біжит на-впроцапи на улицю, доганяє міняйла. Але міняйло немовь не бачит їх, немовь не чує, як кричат: »жиде, жиде, а зажди но!« Він бачит, що їх ще мало, їде далї, де на містках та по оборах піджидают другі, і єще раз затягає своє протяжне: »Мїняй онуцї, міняй!« Аж теперь він зупиняє конину, кидає їй кулак сїна і обертає ся назад, щоби видобути скринку з всїляким добром, за котре промінюют селяне платянки. От тут зачинає ся житє рухливе, говірке, веселе! Ту і для Германа робота. Охочих до мінянки купа велика: одні відходят, другі надбігают,— Іцкови годї всїх заспокоїти. Герман і воза пильнує і сам дещо торгує, — на него Іцик здав сельских дїтей, котрих найтяжше обігнати ся, а найлекше одурити. Герман ще і теперь з усміхом згадує, як то він шпарко увивав ся межи сельскими хлопятами, як швидко відправляв їх, як зручно умів підсунути кождому то, чого той хотїв, і брав від него шмат у-затроє більше, як варт товар. І кілько то було сварів, криків, проклятій на тих сельских вигонах. Особливо з жіноцтвом була тяжка рада. Упре ся одна з другою і не вступит ся: дай їй тото або тото за тілько онуч! Але тут Іцик був уже зовсїм не той, що дома: упре ся і собі, і насварит на бабу і споганит їй всю родину, і таки поставит на своїм. Довго тягнут ся торги та передирки. Іцик поволеньки підганяє конину горі селом, все в супроводї цїлої гурми сельских хлопят та дївчат, у котрих нема платянок, і котрим зависливо дивити ся на ножики, перстенї та скиндячки, що другі понамінювали.

 

Поволи їдучи горі селом, візок чим раз то більше наповнює ся платянками, — Іцик поглядає на їх наскидані копицї і засукує руки, — знає, що швидко набере ся в него сотнар і буде мож везти до ливеранта в Дрогобичи. Аж ось они серед села, против широкої, мурованої корчми. Іцик звертає конину на брудне, обширне подвірє. Арендарь Мошко єго знакомий. Ту він пообідає, — розуміє ся за гроши, — печених бараболь і молодої  цибульки, і побалакає »зі свею вірою,« — ту і конину попасе і онучки в коморі зложит за час, бо єму невигідно з ними возити ся. Єго приймают радо, — єму так любо посидїти в тїснім ванькири, заваленім трохи не до повали бебехами, — єму так любо гуторит ся серед вереску жидівских бахурів, та уриваної бесїди двох селян, що широко розсїли ся в корчмі на лавцї, випили по півкватирцї, люльки позапікали та пикаючи час від часу перекидают ся кількома словами. І Германови добре та любо побігати на дворі з арендарскими хлопцями, покричати, побороти ся, покарбуляти ся на мягкій мураві. Сонце саме в полудни. Жарко, аж душно. Комарі та овадня докучают Іцковому коневи, котрий дармо форкає та обмахує ся хвостом, гризучи пахучу., свіжу траву, що єму докинули арендарові хлопцї. Дїтьом жаль коня, — они берут ся обганяти єго від овадів, а коли їм то навкучит ся, поналамуют зеленої, широколистої вербини і обтичут нею коня для якого-такого захисту.

 

Сонце хилит ся з полудня. Іцик відпочив, покріпив ся, напоїв коня, шмати позносив до арендарскої комори і зложив до свого таки мішка, що там стоїт лишень про тоту потреб. Пора в дорогу. Візок порожний легко котит ся і туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня і знов затягає своє: »Мїняй онуцї, міняй!« Починают ся давнїши сцени, торги, крики, біганина, — і знов міняйлів візок їде, немов у парадї, наповняючи ся поволи платянками. Вже сонце гет-гет похилило ся, заким Іцик зміг покінчити з бабами, — ось і селу конець. Знов біжит Герман відпирати лїсу, — тим разом они виїздят тихо, пси утихомирились давно. Їм знов приходит ся їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко глинистою дорогою. Але дорога суха, візок теркотит по трудю, — Іцик швидко поганяє, бо на вечер їм треба стати в другім селї, у знакомого арендаря на ніч. »Вйо-y, косью! Гайта! Вйо-y!« покрикає раз по разу Іцик і знов зачинає мурликати під носом протяжну пісеньку:

 

»Finsterer bałygułeh!« І далї, далї, далї! З села до села, з гори в долину, через річку, горі, горбками, посеред піль, поперек лїсів тягне ся повільно їх теркотячій візок, розлягає ся самотно проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а житє все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, — вічна, ненагдядна, супокійна краса пречудового Підгіря....

 

 

 

II.

 

 

 

Споминки уколисували Германа. Він чув, як у внутрі єго немовь таяв якійсь давний, довголїтний холод. Цїлі роки він носив єго в собі, — цїлі роки, від коли оженив ся, — він чув, що якась судорога сцїпила єго грудь і притупила в нїм всяке людске чутє.

 

Вчера вечером, їдучи сюда, він проїздив через Губичі. Єму прійшлось минати давно знакому, похилену і на пів розвалену Іцкову хатину. Теперь она вже в третих руках після Іцка. Перед нею дві верби головаті і стара поломана лїса. Стїни покривились і позападали в землю, віконця позатикані шматами. Кілько сот разів він переїздив коло неї, а нїколи не прийшло єму на думку, заглянути за високій пліт, хто ту жиє? Вчера, не знати як і відки, прийшла єму тота думка. Він велїв зупинити бричку і став на ноги, щоб заглянути через пліт. Троє жиденят бавило ся на подвірю коло невеличкої, занедбаної шіпки, де колись стояв Іцків кінь. Двоє дїтей були кругли, повновиді, чорноокі і дуже веселі. Третій, троха більшенькій хлопчина, держав ся якось осторонь від них, забавляв ся, видно, неохотно. і робив все, що єму казали менші. Єго лице було зовсїм не подібне до тамтих, — певно се був якійсь знайда або вихованок. Дївчинка, лїт коло 6, лютила ся часто на него, термосила єго за руки, за уха, щипала в лице і збиткувала ся над ним, — але він не плакав, не кричав, навіть не кривив ся, тілько жалібно дивив ся на ню. Видно, бояв ся і єї, і єще гірше матери, котра в тій хвили кричала на когось в хатї.

 

Герман не міг довше дивити ся на таку забаву межи дїтьми. Він сїв і казав нагнати конї. Єго живо вразив той тревожний, болїзний погляд хлопчини, що не кричав і не плакав, коли другі над ним збиткували ся. Теперь єму пригадалп ся єго давні забави серед селяньских дїтей. Як они радо пріймали єго, як любо було бігати з ними, плести вінки з лоташу весною, ходити по лїсї за грибами та оріхами в осени, як часом Іцик не їхав по селах. Чому они чули ся рівні, а ту вже між малими, одної віри, така неприязнь? Але швидко пригадав ся єму єго власний син, що з маленьку ще любив цвігати батогом малих песків аж до крови, що других дїтей без причини кидав в рови, що для забави нераз брискав на кухарку окропом. Пригадала ся єму єго жінка і вся домашна погань, — і чоло єго насупилось, а з поміж стиснених уст вирвало ся якесь жидівске проклятє.

 

Але дальші споминки з давнїйших лїт успокоїли єго. Теперь уже не тиха, безнадїйна бідність виднїла ся в тих картинах, що пересували ся поперед єго очи. Нї, ту вже почала ся боротьба о богацтво, — боротьба страшна, завзята, щоденна. Ту Герман міг слїдити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множили ся єго тисячі, доки не дійшли до миліонів, як поборювали і пожирали без лїку противників, як опутували і висисали без лїку народа, як ширили довкола без лїку нужди, бідности, знищеня, і єму самому попри всїх достатках і роскошах таки не принесли того, що називає ся щастєм, вдоволенєм. Давнїйше упоювали єго перші удачі, в єго груди часом щось метало ся і скакало з радости, — але теперь не стало і того. Єго капитал ріс і множив ся мовь заклятий. Нинї першій раз він оглянув добре, відки набирав соків, — і зляк ся, зляк ся самого себе, зляк ся свого богацтва. Не тому, щоб так надто зрушила єго доля тих тисячей, у котрих єго капитал відняв щоденний хлїб, так як велике дерево ростучи відіймає животні соки з дрібної трави кругом себе. Нї, доля тих бідолахів не дуже там займала Германа. Не того єму стало страшно, що тисячі не мают через него чим занести ся. Він був забобонний, і єму в тій хвили причували ся тілько тисячі проклятій, котрі найшли на єго голову. Єго богацтво якось страшно в тій хвили затяжіло на нїм. Єму не знати відки, прійшла думка, що богацтво — то потвора о сто головах, котра пожирає - пожирає других, але — хто знає, — може відтак пожерти і єго. Він мимоволї глипнув на образ, залитий теперь ярким сонїчним світлом. Газелї десь немовь пощезали, зблїдли серед яркого світла, — тілько звої вужа блищали, мовь золоті, живі перстенї, готові туй-туй обхватити свою добичу, — а очи, тоті зачаровані, огнисти очи так і впивали ся в Германа, так і проколювали єго. Єму стало моторошно. Він зажмурив очи, щоби обігнати ся світла і страшного привиду.

 

Якимже способом доробив ся Герман Гольдкремер такого огромного маєтку? Три лїта пробував він у Іцка Щуберта. Здоровий воздух, супокій, части проїздки зовсїм відживили єго. Єго лице почало наливати ся здоровою краскою, рухи були живійши, ба навіть память і поворотність значно вбільшила ся. Герман ріс, дужав і поправляв ся на диво, хоть слїдів молодших лїт ще лишило ся немало в цїлій єго вдачи. Він нераз лютив ся за марницю, нераз нападала на него давна лїнь і він сидїв, зложивши руки, дїлими днями на лавцї, не кажучи і слова до Іцка. Але все то не псувало між ними доброї згоди. І певно Герман був би від тих хиб вилїчив ся, якби був довше пожив в Губичех. Та не так оно склало ся.

 

Герман до нинї ще тямит тоту зимову ніч, в котру постигло Іцка нещастє. Він цїлий день сидїв сам в хатї та нетерпеливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. В день мороз попустив, сонїчко світило ясно, а зо стріхи капало аж любо. Але над вечер надтягли сїрі хмари і почало лїпити широкими пластами снїгу. Швидко і світа не стало видно. Смеркло ся доразу, а снїг все лїпит та лїпит. Тихо довкола, вітру нема. Герман затопив в печи, сїв на припічку і жде, але Іцка як нема, так нема. Дорога в село іде попри хату. Ось Герман чує, гейкают якісь торгові, вертаючи домівь. Він вибіг, щоб роспитати про Іцка. »A певно вже десь їде, ми єго ще лишили в містї,« — відповів селянин. Знов Герзіан чекає. Огонь сичит і тріскотит в печи, — він добув гороху і почав пражити єго в грани, а для Іцка зварив кількоро яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби ледовими, дивними квітами. Далї зірвав ся і вітер, почав бити снїгом о шиби, свистїти серед крутих берегів, термосити і виривати китицї в стрісї. Огонь погасав, — Германови ставало лячно, він докладав полїн, і раз-в-раз притулював лице до вікна, чи не почув теленьканє Іцкового коня. Не чути нїчого. Крізь шпари в стїнах потягає з надвору холодом. Германови здає ся нараз, що десь звонят, волосє зводит ся гору на голові, — думка про пожар пролїтає в него. Він прислухує ся, — нї, не чути нїчого. Ось, засвистїв, заревів, завив вітер дужше нїж вперед, — немовь стадо скажених вовків летит до села, виючи з голоду, та копотячи серед снїговійницї. Від селяньских дїтей Герман наслухав ся повістей про злодїїв, що в бурливі ночи добувают ся до хат, — і ось єму причуло ся, що ктось скрипнув сїнешними дверми і легенько. ступає-чалапкає по сїнех, мацає руками по стїнах — виразно чути шолопанє чим раз то ближше хатних дверей... Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило єго в горлї; він сам не знаючи, що робит, втиснув ся в темний, тїсний кут за печею, — холодний піт виступив єму на чолї, — все тїло дрожит, — він шо хвилї жде, що осьось двері отворят ся, а в них покаже ся страшне, обросле лице злодїя з огромною булавою та з широким, блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, — не чути нїчого окрім проразливого завиваня бурі. В Германа поволи дух вступає, — але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгорячкована уява приводит єму на память повісти про »страччуків,« що робят ся з нехрещених дїтей, закопаних денебудь під плотом, під вербою. Єму здає ся, що щось чупкає по подї, — він тревожно піднїс очи в гору, де було в підвалї старим звичаєм вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по єго тїлї! Єму бачит ся, що віконце ворухнуло ся, що піднимає ся поволи-поволи в гору а за ним виднїє ся чорний, глубокій отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Єму зазвенїло в ушех, — бачило ся, що в нїм самім, в серединї, ворушат ся якісь дикі, тревожні голоси, піднимає ся крик, замішанє без єго волї. Нещасний хлопець безумів зо страху і ожиданки. Але голоси не унимают ся, стают що раз різші, голоснїйші, — якесь уриване теленканє пробиває ся крізь змішаний гамір. Герман хвилю єще сидїв, мовь мертвий, не знаючи, чи дїйсно сесь гамір підняв ся в єго нутрі, чи може доносит ся з надвору. Але одної хвилї застанови було досить. Він зірвав ся, немовь в якійсь роспуцї і одним скоком був коло вікна. Гамір роздавав ся вже на їх оборі, — видно якісь все чорнїйші тїни, чутно теленканье кіньскої упряжи, — ах. Іцик, Іцик приїхав!...

 

Гамір під хатою... Загримали до дверей. Герман побіг відчиняти, і ще швидше влетїв до хати, так лячно, темно, холодно було в сїнех. Чи се знов єму причуло ся, чи то направду він чув глубоке, тяжке стогнанє десь під землею? Він дрожачи судорожно, докинув дров до огню і обернувши ся лицем до дверей, ждавь, хто вийде. Двері отворили ся, і повільно, важким поступом увійшло чотирех селян, несучи кровавого, ледви живого Іцка, з котрого груди видобував ся часом глубокій, роздираючій стон болю. Герман застив на місци з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Він притис ся до печи і не смів кроку зробити.

 

— Поволи, Максиме, поволи! приговорював один селянин другому. Бережно держи за руку, — не видиш, що кровь аж крізь бекешу виступає?...

 

— Тож то бідний Іцко мусит десь болечку терпіти! відозвав ся Максим.

 

Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германови волосє в гору підвело ся на голові. Селяне положивши єго опікуна на постели, взяли ся перевязувати єго рани, як самі уміли — (цирулик, за котрим післали до Дрогобича, не швидко надійде в таку негоду!) — а Максим, гріючи заморожені, кровю обтеклі руки над огнем, почав шептом росповідати Германови, що за нищастє постигло Іцка.

 

— Ну, видиш, небоже, — почав Максим хитаючи головою, — як то нещастє нераз чоловіка здибле на гладкій дорозї! Тай то ще от-яке! Най Бог кождого боронит тай заступит від такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, — ти знаєш, де оно, — він там за селом над рікою той берег крутий та високій, — їдемо собі, віз за возом, — а ту вітер у споду реве так, що Господи!... Снїг так і жбухає межи очи, — конї ледво лїзут, — страх! Аж ось кум Стефан, що передом їхав, — кричит: Гов! —Ми всї: »Що таке?« А Стефан повідає: »Слухайте! Ту щось страшного, — якесь нещастє!« Слухаємо, — дїйстно у споду, у берега щось стогне, та так страшно, болїзно, що нам аж кровь застила в тїлї. »E, говорит Панько, може, — дух святий при нас! — поганець якій нас манит в западню?«... »Що ви, куме, — відказує Стефан, — ту видно якійсь чоловік ішов, або їхав, не спостеріг ся добре, тай упав з кручі. Ходїт, панове, — треба ратовати живу душу!« Панько каже: »Ta бо я бою ся! Мене ляк зносит!« А ту стогнанє раз в раз зі споду чути, нїби грішна душа в пеклї пити просит. Ми всї зійшли ся в купу, — що ту робити?... »Ходїм, — каже Стефан, — а кума Панька лишім коло коней.« Пішли ми. Ну, а знаєш, якій кусень треба обходити, щоби дійти на сам берег ріки. Заки ми туди дібрали ся, заки що, — то може з пів години минуло. Вїтер аж землю рве з під ніг, — аж лїд на ріцї тріщит, а снїгом бє в очи, нїби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, погано... Ми побрали ся за руки і ідем на помацки туди, де-стогнанє чути. Дивимось, — лежит щось чорне на леду і не рушає ся. Ми підійшли — кінь посеред роздрухотаних саней. Певно хтось з дороги схибив та перевернув ся долї бережищем. Оглянули коня, — неживий. Ідемо далї, — а твій бідний Іцко лежит на леду і вже от-от, ледво стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловіка!

 

Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тілько дрожав і поглядав скоса на постель. Єму страшно було перед тим покалїченим, кровавим, стогнучим тїлом, що колись було єго опікуном. Він просив Стефана і Максима, лишити ся з ним через ніч коло слабого, але газди всї обіцяли прийти, скоро поідвозят худобу до дому. Іцик лежав без памяти, говорити не міг, і бачилось, не пізнавав нїкого. Герман раз лишень поглянув украдком на него. Голова була позавязувана хустками, крізь котрі повиступали огромні плями крови. На бородї і волосю скріпла кровь, бекеша і сорочка кроваві, уста посинїлі, очи бездушні, вираз лиця страшний!

 

Аж десь над раном, коли буря троха стихла, приїхав цирулик з Дрогобича і почав сварити та лютити ся на селян, що брали ся самі до перевязки ран, а не знают тому ладу.

 

— Алеж, пане, — відповів Стефан, — таж доси був би згиб чоловік! Ми бодай що-то, а кровь затамовали.

 

— Мовчи, стара торбо! гаркнув гнївно цирулик. Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?...

 

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани, і запевно мусїв признати в души, що перевязка зовсїм не була так плоха, як думав з разу. При помочи селян, котрі почали увивати ся, немовь ту ішло о ратунок їх наймилїйшого свояка, перемито рани і тогди аж можна було розглянути, що таке покалїчено у Іцка. Здаєсь падучи з високої кручі, він упав насамперед на лївий бік о острий, вистаючій камінь, бо лїва рука була зломлена понизше ліктя, а крім того в самім рамени була глубока рана. Відтак тїло переважило ся на право, при чім Іцик о другій камінь покалїчив ся. Цирулик побачив, що біда, і коли люде, а особливо жінки, котрих зійшла ся повна хата, запитали єго, чи вийде Іцик, — він стис плечима і сказав, що велике би диво було, як би дожив до завтра.

 

Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши і хвилю до памяти. Герман не плакав на єго похоронах, — єго тїло все ще дрожало зо страху від тої ночи, — страх витискав всяке друге чутє. Він ночував у арендаря губицкого, котрий заразом взяв опіку над Іцковим маєтком, щоб нїби зберечи єго для Германа. Герман пробув у него до весни, не знаючи, що дїє ся з тим маєтком. Аж коли громада упімнула ся о те дїло, — арендарь показав якісь рахунки, якісь Іцкови квіти, — хату і огород Іцків спродано, а по сплаченю довгів лишило ся для Германа 92 гульденів, котрі арендарь віддав єму до рук. Герман з тою сумою вийшов з Губич, — пішов в світ щастя шукати, — і тота сума була першою підвалиною єго міліонів.

 

Так закінчило ся для Германа супокійне сїльске житє. Теперь сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславі, він, практичний, дїловий чоловік, не богато ваги привязував до наслїдків, які лишило тото житє в єго души. Він навіть силував ся глядїти на него згірдно, з висока, шукав в голові насмішливих слів для єго схарактеризованя, але мимо того єго думка раз-в-раз вертала до тих світлих хвиль, і не знати чому, єму все ставало лекше на сердци, коли згадував губицке житє. Він не тужив до него, не бажав, щоб оно вернуло ся, — але чув заразом, що теперішне житє серед достатку і роскоши зовсїм не лїпше від тамтого, — коли навіть не поганьше. Він сам не знав, чому кождий раз  при думцї о Іцку і Губичех єму робит ся якось  так на души, як тому, хто блудячи в густім,  темнім лїсї, крутими стежками, нараз вийде на  невеличку поляну, залиту ясним, сонїчним світом,  заповнену теплом і пахощами цвітів. Він почав думати про дальше своє житє під вагою того вражіня, і єму бачило ся, що ось він знов запускає ся в темний лїс, в котрім єму призначено блудити без виходу, — а доки, до якої цїли, — хто єго знає! Єму становилось чим раз тяжше, тїснїйше, — якось душно і лячно. Помимо сонїчного жару єму пробіг мороз поза плечима.

 

Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у него певної думки про заробок, до котрого при тім не мав нї вмілости нї охоти. Кілька день він жив яко-тако на одержані гроші, але коли побачив, що гроші минают ся і подумав, що опісля він зістане зовсїм без нїчого, голий і голоден, переляк ся дуже і завзяв ся — радше туй згибати, а не кивати більше тих грошей. Розуміє ся, з того завзятя також не булоб нїчого вийшло, колиб не щастливий случай, котрий показав єму якій-такій заробок. В шинку, в котрім він ночував, зійшли ся одного вечера якісь чорні, страшні люде. Герман зразу бояв ся їх, але почувши, що бесїдуют меж собою по жидівски, підійшов ближше і став слухати. Се були самі молоді, 18 — 20 лїтні парубки, котрі завтра вибиралися до Борислава »либати« кипячку. Герман довго слухав їх бесїди про те »либанє«, але не знав, що оно таке. Він запитав ся одного з них, котрий відповів єму, випиваючи душком склянку пива:

 

— Ну, а що? Хиба ти не знаєш, що в Бориславі на всїх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смаруют. Ну, то бере ся кіньскій хвіст, згонит ся ним поверх води, то тота ропа набирає ся на волосїнь, — а з неї рукою зсуває ся до коновки. Тото називає ся »либати.«

 

— Hy, і деж дїває ся тоту ропу? спитав зацїкавлений Герман.

 

— Носит ся сюда до Дрогобича, — ту є такі, що куплят.

 

— А добре платят?

 

— Чому нї! за коновку пять шісток. Ну, а як добре звивати ся, та за день дві коновки назбирає. Тілько ось носити біда!...

 

Герман почав роздумувати над тою бесїдою. Щож, — оно то не зле, такій заробок. Хоть робота не гарна, то за те легка. А платит ся добре. Чомуж і єму не взяти ся до неї? Він рішив ся, таки завтра іти з либаками до Борислава, і коли сказав їм о тім, они тїшили ся, — тілько жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб »обляти« свій новий стан.

 

Од теперь почало ся для него нове житє, зовсїм відмінне від губицкого. Оно дїлило ся на два головні місця: Борислав і Дрогобич. Хоть дорога не близька, — либаки мусїли кождої доби отїпати там і відтам: вечером з повними коновками кипячки на коромеслах до Дрогобича, а рано з порожними назад до Борислава. Першій день нової роботи особливо глубоко вдав ся Германови в тямку. Він живо нагадує ще теперь той холодний поранок маєвий, коли враз із пятьма другими либаками ішов стежкою поперек піль до Борислава. Они ішли через Тептюж, лишаючи Губичі з боку. Сонце сходило над Дрогобичем і облило кровавим світлом ратуш, костел і церковь святої Тройцї. Сюда ближше вила ся блискотячи мовь золота змія, Тисьмениця, і шваркотїла в віддали по каміню. Дуби в Тептюжи іно-що зачинали розвивати ся, — за те сподом лїщина шевелїла вже своїм широким, темнозеленим листєм. Они ідут швидко, не розмовляют, квач у кождого через плече, — хто молитву, а хто і так собі дещо співає. У кождого при боцї торба з хлїбом і цибулею, — се єго цїлоденна пожива. Ось они минули Теплюж, — перед ними поле зелене, свіже, — далї лука, замаєна цвітами, — знов горбок, через котрий гадиною звиває ся стежка, — і ось бориславска кітлина. Не доходячи самого села они розійшли ся по луках, по мочарах, — кождий вишукав собі місце, і стали до роботи.

 

Бориславска кітлина виглядала тогди ще зовсїм не так, як теперь. Бїдне, підгірске, звичайне село розстелювало ся невеличкими купками будинків по підніжю Дїла понад потоком. На пригірках від Банї і Тустанович були поля господарскі, а нижше луки і мочари. Але при всїм тім земля була якась не така, як звичайно. Якійсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечерами. Весною, коли ростаяли снїги і змякла глина, чути було виразно якісь рухи з земли, щось немовь тихій віддих, немовь пульсованє горячої крови в глубоких, невидимих жилах. Поміж народ ходили слухи, що на тім місци, де стоїт Борислав, були давними часами великі братобійчі війни, що ту поховано богато люда невинно побитого і що трупи щороку силуют ся встати на світ і силувати ся будут доти, доки не прийде їх час. А тогди они проломлять землю, розвалят весь Борислав і пійдут  в світ воювати. Не знали бідні Бориславцї, говорячи собі зимовими вечерами сесю казку, що она аж надто швидко справдит ся, що страшна підземна потвора небавци вже прорве земну опону,  розвалит їх бідне, сумирне село і зруйнує до  тла їх і їх дїтей! А тим менше знали і гадали они, що тота потвора, то зовсїм не трупи давних рицарів, а тота гидка, чорна воняча ропа, котра теперь випалювала їм сїножати, а швидко мала розійти ся по всїм світї прочищеною нафтою на зиск панам та жидам, а їм на горе та на втрату!

 

Герман все ще думав про першій день своєї нової роботи. І чим довше думав, чим виразнїйше ставала єму перед очима кожда подрібність того дня, тим тяжше і сумнїйше робило ся єму. Се був такій самий хорошій, теплий, погідний день! Саме в такій день, перед 20 лїтами, першій раз обхватив єго удушливий нафтовий сопух і швидко погасив перед ним і сонце і денну ясність, — прогнав з перед него запах цвітів, заглушив співи пташків, перемінив єго в якусь тяжку, глинисту масу, що котит ся долї горою, давлячи і гнетучи все, — оживлену тілько жадобою грошей, зиску, богацтва! 20 лїт минуло від того першого дня, — а удушливий нафтовий сопух все ще не розсїяв ся, все ще обвиває єго немовь густою паморокою, здавлює єму груди, глушить і убиває хороші, людскі пориви серця!

 

— Ох, на волю, на волю з тої поганої тюрми! прошептав він без свідома, сам ще не знаючи, що се за тюрма і чи можна з неї видобути ся на волю.

 

А споминки ідут безпереривним рядом, насувают єму образи минулих лїт, не питаючи, чи радість по них остає в серци, чи жаль і горе. Єго заробок відразу пішов добре. З невидимих жерел підходила кипячка ненастанно і спливала блискучими перстенями на поверхність каламутної води. Герман либаючи цїлими годинами, дивував ся, що́ се за сила пре на верх той жовтавий, острий плин і де єго жерело. Він думав собі, що якби добув ся до самого жерела, то тотди аж міг би розбогатїти. Але єго товариші балакали частенько, що се тілько земля »потит ся,« що жерела нїякого Герман не добуде, бо єго і зовсїм нема, а що до збогаченя, то може ще добрий час заждати. Герман не любив тих насмішок і покинув говорити, а далї і думати про нафтові жерела.

 

Тимчасом і не добуваючись до жерел, він умів тягнути зиск з того, що було. Не довго двигав він кипячку на коромеслї до Дрогобича і швидко побачив, що оно погана річ. Але у него були гроші, — по-що єму мучити ся, коли мож і самому собі полекшити і ще від других скористати. Ось він змовивши ся з другими либаками купив за свої гроші коня і возок, щоб возити кипячку до Дрогобича. З того вийшла потрійна користь для него. Раз то, що не потребував що дня двигати коновок до Дрогобича на продаж, бо міг возити їх, тай то що другій день, — тим самим і часу менше тратив і міг більше улибати, — а ще і другі либаки давали єму для перевозу і продажи свою кипячку, а за кождих пять коновок їх кипячки додавали шесту для него. Кінь не потребував також богато, бо за конівку смаровила, котрого самим нїколи було налибати, селяне давали Германови сїна, і єще не боронили єму поставити коня з візком через вільний час під своєю шопою.

 

Так оно ішло кілька лїт, а за той час Германів капитал не тілько не ростратив ся, а при єго зручности і хитрости майже в за-троє виріс. Він за той час жив дуже нужденно і ощадно: не пив нїчого окрім води, — їв мало і плохо і для того і сила єго, при нездоровім воздусї серед багна, почала упадати. Але Герман не дбав на те. Жадоба грошей чим раз сильнїйше опановувала єго, — чим раз частїйше він думав над тим, яким би ту способомь розбогатїти. Зимою він сидїв в Дрогобичи, — звичайно у того таки жида, що лїтом куповав у него налибану кипячку. Се був нестарий ще, сухій, поганий жид. Він торгував мазею, мотузєм, желїзєм і всякою всячиною, яка потрібна для селян. Герман, пробуваючи у него зимою, помагав єму нераз торгувати, при чім богато єму придала ся давна єго онучарска вправа. Жид звичайно зазначував цїну за всякій товар, здаючи Германови до роспродажи, а що єму удало ся взяти звиш тої цїни — се єго. Розуміє ся, що Герман не був з тих людей, котрі для якоїсь там чесности готові сами собі шкоду; робити. Він шахрував купуючих і дер з них, що міг, а коли нераз деякій селянин зачав сварити ся або проклинати, він сміючись витручував єго за двері. Таким способом Герман дорабляв ся. Про єго гроші не знав нїхто і всї уважали єго простим наємником. У свого господаря він повнив зимою всяку службу і не мало нераз натерпів ся від єго жінки і від других жидів всїлякої сварки, а то і битя. Однако він хилив ся перед ними і таїв у собі злість.

 

Само собою розуміє ся, що таке житє єму швидко збридло і що він ждав весни, як спасенія душі. На веснї отвирав ся для него свобіднїйшій світ, а житє в Бориславі, хоть нужденне і невигідне, все таки якось швидше і веселїйше збігало серед сміху і жартів других либаків. Але не того бажав Герман. Він пізнав цїну грошей в нуждї, пізнав, що без них жити плохо, що они одні можут вибавити єго від тої нужди, погани і унижени, які так часто мусит теперь терпіти. Поволи в єго души розгоряла ся страшна, горяча, слїпа жадоба грошей, заглушувала всякі другі чутя, закривала перед єго очима всї завади і манила єго тілько одною метою — богацтвом. Він з тревогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку з Іцкового промислу, рахував їх що тиждня, ховав як найдорожшу надїю і не проговорив ся о них нї перед одним товаришем, боячи ся, щоб они не всилували єго як небудь пропустити їх. Але він знав, що гріш лежачи не росте, для того обзирав ся пильно довкола, ловив всякі слухи, роспитував незначно про користні гешефти. Гешефт незадовго лучив ся. Ряд почав будувати в Дрогобичи депо́ войскове і шукав підрядчиків на різні будовничі матеріяли. Часи були бідні, підрядчиків зголошувало ся не богато, а ряд хотячи приспішити дїло, поставив легкі і користні вимінки. Toro тілько треба було Германови. Він наняв ся достарчувати дерева і вапна, але єго власних грошей на те далеко не доставало. Він крутив ся, мучив ся, кидав ся сюди-туди, але надармо. Посторонної помочи годї було надїятись, і Германови недалеко було до того, стратити все до чиста та іти знов либати кипячку до Борислава. Несподївана, хоть і не зовсїм для него щаслива приключка виратовала єго тим разом.

 

Жид, у котрого пробував Герман килька лїт, дізнавшись, що єго слуга, простий либак, взяв ся рядови достарчувати матеріялів до будівлї, зразу ушам своїм не повірив, відтак розсміяв ся, — в кінци видячи, що Герман не на жарт таки заходит ся коло роботи — (і кавції кілька сот гульденів зложив і дерева та вапна довозит), — розлютив ся дуже на него, чому єму того не сказав вперед, чому не пішов з ним на спілку і т. д.; a коли вконець Герман зачав просити у него позички кількохсот гульденів, гнїв єго дойшов до того, що не тілько відмовив грошей, але ще вилаявши молодого спекулянта, вигнав єго зі своєї хати.

 

— Марш, забирай ся! кричав розлючений жид. Хто знає, відки ти гроші взяв! Може то крадене, — ще менї біда буде! Рушай, — най тя на очи не виджу!

 

Герман забрав свої манатки і пішов. Єго не так діткнула образа і погане підозрінє, як завід і відмова позички. Що дїяти? Ту наставники наганяют, щоб швидко достарчувати всего, а ту нїзащо нї матеріялу більше закупити, нї навіть фіри заплатити. Правда, матеріял і перевіз були тогди в дрогобицких околицях в пятеро дешевші против теперішного, але у Германа не було майже нїяких грошей. Він задумав ся важко. Як на термин не поставит всего, пропаде кавція, а ту і надїї нема на яку небудь поміч.

 

Вже вечеріло. Забирало ся на слотаву, погану ніч. Герман ішов, не думаючи нї о чім, крім свого »гешефту,« не обзираючись нї на пору нї на погоду. В руцї нїс невеличкій пакунок. Думки єго, мовь потревожені воробцї в самотріску, шибались в різні сторони, шукаючи виходу. Холодний піт виступав на лице, коли наверталась єму думка, що »прийде ся на все махнути рукою, тай«... Махнути рукою на те, на чім він довгі лїта будував всю надїю своєї будучности! Нї, сего не буде! Він мусит найти ще спосіб, мусит щось придумати! Поволи стемнїло ся, — холодний дощь почав кропити в лице Германа. Дрібні, гризкі, студені краплї упали так несподївано на єго розгорячене лице, що він в одній хвили зупинив ся і оглянув ся довкола, немовь пробуждений зі сну, пригадуючи собі, де се він і що з ним робит ся. Аж теперь він нагадав собі, що єго вигнано з хати, що треба шукати де небудь нічлїгу.

 

— Треба іти до шинку спати, — подумав він собі і оглянув ся довкола, на якім то він передмістю.

 

— Та се Лан! проворкотїв він сам до себе. А я ту коли зайшов аж із Зварицкого передмістя? Тьфу!

 

І він обернув ся як стій, щоб вернути на Зварицке і піти там на ніч до знакомого шинку, в котрім звичайно збирали ся либаки. Обертаючись живо на краю улицї, він в сумерках зачепив ліктем якусь людину і мало не струтив би до глубокого рова край дороги.

 

— A riech’an daanen tat’n aran! крикнув на него звінкій, дївчачій голос, і при тім дві мягкі руки обхватили єго руку так нагло, що він задрожав цїлим тїлом і мало що сам не стратив рівноваги.

 

— Nü, wus is? запитав він, обертаючи ся в той бік, де грозило небезпеченьство. Помимо неласкавих слів, якими привитала єго незнаєма людина, в голосї єго не було нї гнїву нї прикрої жорстокости. Дотик мягких рук зробив на него якесь дивне враженє; він сам не знав, що оно таке, і почав крізь сумерки приглядати ся незнаємій особі.

 

Се була жидівска дївчина, лїт може коло двайцяти, повнолиця, чорноока, хоть і не зовсїм хороша собою. Подібних лиць бачив Герман день-денно цїлі десятки на улицях, але тогди, вечірною добою, під вліянєм мягкого дотику єї рук, бачилось єму, що те лице якесь принаднїйше від других, очи живійші, голос приємнїйшій; одним словом — він став немовь причарований, і з глупою миною дивив ся на незнаєму дївчину. Ще і теперь, пригадавши собі тоту стрічу і цїлу сцену на улици, Герман сплюнув з досади.

 

— От не мало мене де лихо здибати, та догонило на гладкій дорозї! проворкотїв він, морщачи чоло. Дурень з мене був тай годї!

 

Але тогди, при першой стрічи з Рифкою, Герман дуже а дуже далекій був від подібних неделикатних думок і викликів. Впрочім на хвилю він не міг прийти нї до яких загалом думок, доки єму над ухом пе прозвучав звінкій сміх  дївчини. Сміх той протверезив єго.

 

— Ну, чого стоїш очи випуливши? проговорила она. Ади, дощь буде, — махай!

 

Она хотїла відойти, — Герман мимоволї, машинально, хопив єї за рукав, осміхаючись. Она  поглянула на него якимсь дивним, на-пів гнївним, на-пів визиваючим поглядом. Герман осмілив ся, — почав розмавляти, ідучи поруч неї. Так завязало ся їх перше знакомство.

 

Рифка, як і Герман, була сирота. Єї родичі померли також на холеру, — она лишила ся маленькою дитиною в опіцї старої тїтки, у котрої жила і теперь. Тїтка тота, бездїтна вдова по арендарю з Залїся, взяла єї за свою, обіцюючи при виходї за-муж дати їй 500 гульденів посагу і виправу. Рифка росповіла про все то Германови зараз першого вечера, заким зайшли до єї хати. Герман відпровадивши єї аж до дверей, пішов задуманий ночувати до шинку. Щасливий случай, — гадав він собі, — коб лиш удало ся! Возьму, оженю ся з Рифкою, а єї віном мож буде поратувати ся бодай що то! Тота думка засїла єму в голову і він твердо рішив ся виповісти єї. При тім і часу годї було тратити, — дїло пильне, а Герман хотїв як найшвидше допяти свого. Зараз на другій вечер він підстеріг Рифку, як ішла до міста, і росповів їй свою думку. Она зразу завстидала ся і почестувада єго звичайним своїм »a riech’an daanen tat’n aran!«, але коли Герман росповів докладно про себе і свій заробок, стала троха ласкавійша, час від часу поглядала з під лоба на него і вконець велїла поговорити з тїткою.

 

Дїло удало ся, хоть не без звичайних торгів і передирок, а за дві недїлї Рифка вже була жінкою Германа, а Германів »гешефт«, попертий Рифчиними грішми, пішов живо в гору, приносячи Германови значний зиск. Оженивши ся, Герман почув ще горячійшу жадобу грошей, — він знав, що незадовго на єго голові буде удержанє численнїйшої родини, прокормленє кількох голоднихь а не працьовитих ротів. А єму так не хотїло ся попасти знов в стару нужду, а ще до того з родиною. Дрож холодна проходила по єго тїлї, коли подумав собі щось подібного, — длятого кинув ся всею силою в »гешефт«, — уривав всїм і кождому, крутив, вив ся, кривдив, кого міг, ошукував ряд на якости дерева, на вазї вапна, на всїм, — підплачував злїсних і половину кльоцов брав за дармо з паньских лїсів, — одним словом, був всюди і дер лико, де тілько дробку відставало. Така праця, дрібна, томяча, гидка, — серед вічних сварів, проклятій, криків і унижень прийшла як раз до смаку Германови. Она забирала всї єго сили, всї єго думки, — не давала єму нї над чим застановити ся, заглушувала всякій внутрішній, людскій голос окрім невгомонної, неситої жадоби зиску. Рифка і єї  тїтка (Герман жив в їх домику) дивили ся на єго невсипучу запобігливість і тїшились, подивляючи сприт і розум Германа, коли той вечером в шабас росповідав їм про свої штуки та роботи. Всї троє они жили по давному, — крайне ощадно. Рифка і єї тїтка занимали ся деякою роботою, котра їх прокормлювала, а і Германови також не богато було треба. Таким способом гроші призбирувались до купи, і незадовго Герман міг уже виняти з обороту жінчин посаг — як чистий зиск. Коли до будівлї не треба вже було нї дерева нї вапна Герман підняв ся доставки гонт, лат і других потрібних знадобів, і на всїм виходив з зиском через свою спритність і часто безсовістне туманенє гоїв — фірманів та злїсних. Будованє депо́ протягло ся цїлих 4 роки, а за той час Германів капитал успів нарости до значної цифри 10 тисяч. Иншій на місци Германа затер би в долонї з радости, що удалось так гарно зискати, і памятаючи стару приповідку: »по зиску утрати надїй ся,« сховав би грошики в безпечне місце, тай зачав сяк-так жити процентами. Але Герман був не з таких. Боротьба задля крайцара, задля гульдена, а то і сотнї гульденів, — боротьба завзята, тяжка і ненастанна розгорячила єго. Він шукав другого поля, на котрім би міг сейчас стати до бою з новими противниками. Таке поле вже істнувало, а істнувало оно не де, а в Бориславі.

 

Домс, знаменитий прускій капиталист, котрому наша Галичина майже в кождій галузи промислу винна першій товчок, проїзджаючи раз через Дрогобич, звернув увагу на дивну мазь, котру жиди в коновках розносили на продаж селянам по ринку. Переконавшись, що се нафта, занечищена земляними і другими минеральними примішками, він забажав побачити те місце, де добувают ту мазь. Єму сейчас вказали Бориславскі мочари. Селяне росповіли єму, як она підходит на верх води, як випалює траву і всяку ростинність, — а деякі заговорили навіть про підземних, заклятих бойовників, котрих перегнила кровь випливає на верх. Домс, практичний чоловік, розуміє ся, не богато там зважав на такі казки, але швидко покмітив, що нафтові жили мусят бути неглубоко, коли нафта сама підходит до гори, і що мусят они бути не-аби-які богаті. Він поїхав до Борислава, звидїв місцевість і рішив сейчас зачати першу пробу. У кількох біднїйших він позакупляв за безцїнок части поля і нанявши бориславских таки парубків, почав копати вузенькі »дучки«. По трех - чотирех сяжнях показала ся нафта. Домс тріюмфовав. Він швидко кинув ся будувати дестилярнї, почав радити ся з ученими інженерами та гутниками. А тимчасом з боку натягла инша хмара, котра швидко затемнила єго надїї.

 

В околици рознесла ся вість поміж всїми маєтнїйшими або і бажаючими швидко доробити ся, про Домсову нахідку і про »чистий інтерес«, якій з того дасть ся зробити. Всї, а особливо жиди, лавою поперли в Борислав, хто з готовими грішми, а хто і так на щастє. Почала ся боротьба, якої доси не бачила Галичина. Слизькій, влїзливий елемент жидівскій, мовь вода підчас повени, вдирав ся у всї закутини, всї шпарки, немовь тисячі хробаків, і показував ся всюди, де єго нїхто і не надїяв ся. Докладне знанє простого люду, умілість використувати єго, ошукувати в дрібницях, на кождом кроцї, — надавали жидам велику перевагу над нїмецкими капиталистами і всякими фаховими людьми. Домс не міг видержати їх конкуренції і хоть не перестав держати ся в Бориславі, однако дїло не приносило такої користи, якої надїяв ся. Тілько жиди зі своїм »рабівницким господарованєм« могли удержати ся. Они не зважали на нїнащо, щоби тілько добути »кипячку.« Закопи роблено вузкі, огороджувано хворостом, вентиляція зразу була дуже мизерна, нїяких приписів безпеченьства нї здоровля не заховувано, — тисячі і тисячі робітників гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячі і миліони. Они і один другому не пропускали. Де один добув нафту, другій копав туж побіч него, брав глубше, підкопував ся під тамтого. Уряд не міг собі з тим дати ради, бо довгій час не було в Бориславі майже нїякої урядової контролї, майже нїякого надзору над публичним безпеченьством. Всїлякого рода проступки, а то і страшні справки, були дуже звичайні. Село Борислав поволи щезало в тім непрослїдимім хаосї, мовь піна на водї. Давні побиті »бойовники« встали з могил, а встаючи розвалили село, котре виросло було над ними!

 

Герман Гольдкремер був один з перших спекулянтів, що злетїли на Борислав, мовь хижі ворони на падло. Незадовго у него були вже три ями з »матками«, с. є. з головними нафтовими жилами. Герман став напруго богачем. Доси він тілько боров ся, — теперь став безпечно на ноги. Капитал плив єму сам до рук. Але ще довгій час не покидала єго тота горячка, з якою колись взяв ся до першої спекуляції. Довго ще він цїлими днями лїтав по Бориславі, заглядав від ями до ями, сварив ся, кричав, штуркав робітників, одним словом, як говорили ріпники: »квапив ся, немовь завтра вже мали єго нести на окопище,« Він зразу немовь сам не вірив свому щастю, бояв ся, що ось-ось оно розслизне ся, розвіє ся, мовь дим.

 

Нераз вечерами він заглядував в тїсни, темні горла ям і дрож пробігала по єго тїлї. Він пригадував собі своє либацке житє, пригадував собі селяньскі оповіданя про людску кровь в земли, про поганих »песьоглавцїв,« що живі лежат в могилах і ждут, поки хто їх не випустит на світ. Єму ставало страшно. Єго забобонна фантазія рисувала єму почварні образи, — єму причували ся навіть в снї стогнаня, котри нїби добувают ся з ям серед пітьми і мертвої тиші, Але такі хвилї, не то рефлєксії, не то мускулярного змученя і успокоєня, були дуже рідкі. Горячкова дїяльність затопляла Германа, — він був немовь слїпий, немовь сновида, що під проводом нєвидимої сили ступає понад пропасть і тим тілько щасливо переходит над нею, що не бачит нїчого коло себе. Так само не бачив Герман в своїй горячцї деяких важних річей, котрі відтак тим дужше дали єму почути ся. Передовсїм він не бачив того, як розвивало ся за ті лїта єго родинне житє. У него родив ся один син, Готлиб, але Германови нїколи було уважати (впрочім нї уміня анї спосібности до того у него не було), як розвиває ся, під якими вліянями росте єго син. Він знав тілько то, що на четвертом роцї віку малий Готлиб почав учити ся від звичайного, троха поряднїйше одїтого бельфера гебрейскої мови і письма св., а на шестім роцї пішов до »нїмецкої« школи в Дрогобичи. Знав також і то — (учителї частенько єму о тім говорили) — що Готлиб дуже тупа голова і плохо учит ся. Але розважити докладнїйше над тим всїм він не міг і не мав коли, тому-то і збував все грішми, — платив добре учителям, що »під'учували« єго Готлиба приватно. дома, —  слав вино та цукри оо. Василіянам, під котрих  зарядом була школа, — і Готлиб поволи, з тяжкою  бідою ішов з кляси до кляси.

 

Та не довгож тягло ся образованє Готлиба. Скінчивши четверту нормальну він на відріз об'явив вітцю, що далї »мучити ся в тій проклятій школї« не думає. Отець з першу зачудував ся, далї розлютив ся і почав грозити, а видячи, що все то не помагає, пристав на жаданє сина і дав єго до склепу на науку торгової практики. Там пробував Готлиб і доси. Сцена з сином по скінченю нормалок першій раз отворила очи батькови, розгорячкованому грошевими спекуляціями. Він побачив, що єго син попри всїм лїнивстві, попри всїй оспалости, близькій до ідіотизму, уміє бути таким упертим, таким завзятим, що єму аж страшно стало. Довгі часи стояла Германови перед очима маленька, груба буцмата фигурка єго сина з низким чолом, четинистим в гору стирчачим волосєм з грубими посинїлими зі злости губами, з маленькими, сїрими очима, в котрих палала така тупа завзятість, така злоба і лютість, якої він доси нїколи не бачив у дитини. З затисненими кулаками і з страшним криком Готлиб кидав ся на него, сам не знаючи чого. Напад лютости не богато ріжнив ся у него від нападу епилепсії.

 

Але спекуляційна горячка Германа тогди ще зовсїм була не устала. Готлиб успокоїв ся, поставивши на своїм, хоть з лиця єго, — се Герман аж теперь побачив, — нїколи не сходила понура упертість ідіота, котра знов часом напруго  переходила в безмисну, ідіотичну веселість. Друге, що Герман від теперь мав час розважити на своїм сину, — се була жадоба грошей, — нї, жадоба роскиданя їх. Він купував ріжни забавки і туй таки псовав та товк їх, — книжок бувало на курс у него переводило ся більше копи, — одежа щезала на нїм, мовь на огни, — одним словом, Готлиб від малу перемінював ся поволи в якогось кобольда, в якогось духа мучителя, котрому все на завадї, все в дорозї, і котрий все старає ся змести і знищити, до чого тілько може руку приложити. Стїни в єго покою повні були дїр, виверчених в мурі ножиками, а туй таки в тих дїрах виднїли ся ще поломані вістря ножиків. Слуги і служницї мали з ним істе пекло: нїколи не дав їм спокійно перейти попри себе, щоб не швякнути батогом, не вдарити каменем, не бризнути болотом. Герман, котрий дуже рідко бував дома і котрого Готлиб в початких троха бояв ся, не знав, або мало знав о тім: аж сцена висше згадана отворила єму очи. Тай тогди він над тим так богато не застановляв ся. »От дитина, — погадав собі, — звістна річ, живе, вразливе.« Він успокоїв ся віддавши єго до склепу свого знакомого, блаватного купця Менкеса. Та не довго тревав єго спокій. Син і ту не перестав бути тим, чим зробила єго на-пів природа, а напів вихованє матери, і дуже часто Германови приходило ся слухати жалоб других суб'єктів, а то і самого принципала, — дуже часто приходило ся єму сплачувати значні суми за шкоди, яких понарабляв єго син в ріжних місцях.

 

Але поволи-поволи, з ростом маєтку потухала спекуляційна горячка в Германовій крови. Він теперь уже став найпершим богачем поміж всїми  бориславскими капиталистами. У него було кілька  сот власних ям, — кільканайцять дестилярень, на него працювало кілька тисяч робітників, працювало під надзором невмолимих неробів-жидів, котрим Герман за те тілько і платив по 40— 60 кр. денно, щоби наганяли робітників до  роботи від рана до ночи. За 15 лїт, від часу почину бориславскої спекуляції, Герман закупив бориславску доминію і ще кілька шляхоцких посїлостей в околици і став уже дїдичем. Але разом з тою щасливою хвилею, коли се стало ся, — настав в житю Германа новий, зразу дуже мало видний, але все важний зворот. Єго очи, доси заслїплені тілько одною жадобою, заняті тілько шуканєм одного — богацтва, теперь, найшовши єго, почали оглядати ся навкруги, почали пильнїйше роззирати всї обставини, серед котрих текло житє Германа. Той, так сказати, критичний зворот, не надійшов разом, не став нїколи до теперь надто сильний, — але все таки богато вражінь, котрих Герман вперед не добачував, підпадали єму під очи будили єго увагу, мутили потроха супокій, і падучи поволи, незначно, час від часу, мовь краплї холодної води на розігріте тїло, разили єго глубоко, лютили і перероблювали цїлу єго вдачу, весь світогляд.

 

Окрім дивної натури сина, котра перша звернула на себе єго увагу, він швидко покмітив, що і єго жінка в своїм родї не менше цїкаве і сумне явище, і коли темперамент сина не мож було назвати инакше, як хоробливим, — то і она зовсїм не була нормально розвита. Оженивши  ся з нею, Герман від разу кинув ся до своїх дїл, з головою потонув в них і не бачив, як жива, бесїдлива і яко-тако привітна дївчина, з котрою він оженив ся, перероджувалась, переміняла ся поволи в зовсїм другу, не подібну до першої. Она зовсїм не була образована, а доки ще незабезпечене становище Германа нагоняло їй страх о будущу долю і заставляло до якої небудь роботи — доти і до людей була подібна. Але швидко маєтковий стан Германа полїпшив ся, — єму нїчого було бояти ся о будущій хлїб, — сам не знаючи, як і коли, він став жити вигіднїйше, в порядній, хорошо мебльованій хатї, став держати слуг, конї, — далї закупив в Дрогобичи кілька камениць на власність, — і тут житє єго жінки пішло зовсїм другою дорогою. Всяке занятє, всяку роботу она покинула, — стала їсти смачно і богато, немовь хотячи винадгородити собі давнїйші часи недостатку. Строї занимали єї якійсь час, і она видавала на них немало грошей. Але чим дальше в лїта, тим більше она товстїла і лїнивіла. Цїлими днями она сидит бувало в мягкім, вигіднім фотелю під вікном та смотрит на ринок. Єї лиця стали повні і віддуті, — очи колись чорні, блискучі і заманчиві, теперь стратили блиск і стали немовь оловяні, — голос понизив ся, згрубів, а рухи стали тяжкі і неповоротливі. Людска, жива подоба замітно тонула в надмірі мяса і товстости. Панї Гольдкремер на всякого, хто єї бачив, робила прикре, аж гидке враженє.

 

Безграничне лїнивство, физичне і духове, виродило у неї також упертость, властиву ідіотам, котрим годї подумати о чім небудь, — значит, годї і рішити ся на яку-небудь зміну, на якій-небудь живійшій крок. Она так бояла ся всякого руху, всякої зміни довкола себе! Она і синови свому передала тото ідіотичне лїнивство і тоту тупість, тілько що у Готлиба до неї примішала ся ще вітцева горячка, виступаюча рідкими вибухами лютости і вічною жадобою нищеня, псованя та траченя всего без думки і без цїли. Правда, школа, товариство, в котре відтак війшов Готлиб, обтесали троха єго дику вдачу, але не змінили єї. Она виявляла ся теперь рідше, нїж вперед, але все таки виявляла ся, скоро що небудь з боку дало до сего досить сильний товчок.

 

Герман не швидко успів докладно приглядїти ся всему тому. З разу не клав на то великої ваги. Але вічна нерухомість, бездїйність і упертість жінки лютила єго, — горячкового, непосидючого спекулянта. Він часто починав з нею сварку, але все надармо. Она нераз і відповідати єму не хотїла, або на єго бесїду відповідала на-пів добродушним, на-пів глупим сміхом. Герман лютив ся і вибігав з дому. Подібні сцени послїдними часами ставали що раз частїйші. Германови робило ся дома чим раз прикрійше, він чув ся немовь в різницкій ятцї, переповненій запахом свіжого мясива. Щось мовь перло єго з дому, — але сам він не знав, куди дїти ся. Та щастє єго, що він не зовсїм ще ясно бачив, що се за люде, з котрими єму треба жити, — що се за натури, єго жінка і син! Щастє єго, що він не знав, чому они такі дивні, каприсні, уперті, — що він уважав їх здоровими людьми! Колиб він був знав, яка велика мірка помішаня розуму і психичної недуги лежит в їх крови, він певно не був би міг і днини ночувати з ними під одною стріхою! Правда — житє і природа, се дуже консеквентні дїячі, — они швидко показали єму і тот бік дїла, — але все таки ближше застановленє моглоб було злагодити переворот, а то і зовсїм звести єго на супокійну дорогу лїкарского та психіятричного ратунку.

 

І теперь, в хвили найбільшої переваги рефлексії та споминок, яку доси тілько переживав Герман, він не задержував ся довго над картинами свого родинного житя, — так дуже те житє єму обридло. Саме вчера у него була завзята передирка з жінкою, в котру вмішав ся і син, що на той час був дома. Герман теперь вже і не тямит, о що їм пішло, — але тілько тямит, що жінка і син насїли на него так, що мусїв утїкати з дому. Жїнка лаяла єго, а син грозив, посинївши зі злости. Герман сплюнув перед себе з досади. »Проклятє боже на таке житє!« шепнув він беручи ся до роботи. Швидко перо заскрипіло по шерсткім, сивім папері. Але рефлексія ще не втихла. Герман запинив ся по хвили, поглядаючи на великі стовпи цифер, що пяли ся перед єго очима на папері.

 

— Для кого то все? прошептав він. Хто з того схіснує? А на се прецїнь весь мій вік пішов, — всї мої сили!...

 

Але дїловий, практичний чоловік в одній хвили обізвав ся і всї непотрібні рефлексії втихли, поховали ся гет, мовь малі дїти перед різкою. Герман встав, пройшов ся по комнатї, випив склянку води і засїв до роботи.

 

Була одинайцята година. Сонце жарило, а вітер крізь вікно заносив до комнати роспарений нафтовий сопух і безконечний гук, крик та гамір робучого люду. Герман все ще сидїв і писав, не зважаючи на нїщо. Він умисно хотїв набити собі голову цифрами та рахунками, щоби прогнати другі, погані думки.

 

Нараз двері до єго покою з лоскотом отворили ся, а в них показало ся нагло, мовь червона блискавка, широке, розгоріле лице єго сина. Ще хвилька, а перед ним стояв Готлиб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима і стисненими кулаками.

 

— Га, — промовив він, важко дишучи і падучи безсильно на канапу.

 

Герман перепуджений і здивований випулив на него очи.

 

— Ати чого сюда прибіг? запитав він по хвили.

 

Готлиб не відповідав. Видно, що він пішки перейшов всю дорогу з Дрогобича, тай то перейшов швидко. Щож таке стало ся? Чого єму треба? думав собі Герман, дивлячись на сина і ждучи єго відповіди. Одповіди не було.

 

— Ну, щож там такого? промовив Герман ласкавійше, — чогось прийшов?

 

Послїдне запитанє стрясло нараз Готлибом, мовь іскра електрична. Він в одной хвили зірвав ся і прискочив до вітця.

 

— Гроші давай, — чуєш гроші! скрикнув він, чіпаючи єго за груди. Гроші давай, — менї гроші треба, — богато, чуєш!...

 

Голос ледво продирав ся Готлибови крізь пересохле горло. Єго руки дрожали. Герман поблїд зі страху. Він не знав що робити: чи кричати о поміч, чи уговорювати сина по добру́.

 

— Ha щож тобі гроші? спитав спокійно Герман. Він силував ся на спокій, хоть чув, що єму щось під горло підступає, немовь хоче єго удусити.

 

— Треба! треба! не питай, — кричав Готлиб, шарпаючи єго. Давай швидко, — у тебе їх і так много! Давай!...

 

Готлибів голос урвав ся. Герман поглянув на єго лице, в єго очи... Боже! що за дикість, що за страшна жадоба! Єму стало страшно і мерзко, немовь се не власна єго дитина, а якійсь гад дотикає ся тїла. Зачудованє перейшло в гнїв. Він одним замахом відпхнув сина від себе, так, що той хитаючись покотив ся в кут к стїнї.

 

— Що, — крикнув теперь Герман, дрожачи з гнїву, — ти відки? Що ти за один? Чи так ся до тата з просьбою приходит? А ти смієш на мене руку піднимати? Не знаєш, що в письмі написано: усхне рука, котра піднимає ся на батька! І ти за грішми? зараз кажи, на що їх тобі?

 

Готлиб, як упав на канапу, так таки і лежав, не кажучи і слова. Він раз тілько поглянув на батька, але таким ненависним, злобним, затятим поглядом, що Герлан замовк і сплюнувши та пройшовши ся два - три рази по комнатї, сїв назад до роботи, не звертаючи уваги на сина.

 

Настало полудне. Служнидя війшла і звістила, що обід готовий.

 

— Їсти підем, — обернув ся остро батько до сина. Готлиб не кажучи слова, встав і пішов до обіду. Він їв своїм звичаєм, богато і пажерливо, — але се не дивниця була Германови. Дивниця було єму тілько то, що Готлиб з такою жадобою випивав склянку за склянкою вина, котре стояло на столї. Герман бачив, як Готлибови очи розгоряли ся чим раз дужше, — грубі вишневої краски губи рушали ся, але нї одно слово не виходило з уст. Бачилось, Готлиб бесїдував, радив ся сам з собою нечутним нїкому голосом. Батько з разу хотїв заборонити єму пити так богато, але далї подумав собі: »нехай, — швидко засне, -— то і перейде все.« І дїйсно Германови не довго прийшло ся ждати. Ще за обідом сон зломив Готлиба, він перевернув ся на софку і захрапав, роскинувши руки і ноги і широко ростворивши уста. Він лежав так перед Германом недвижний, — тілько губи раз в раз шевелили ся, немовь таємнича нарада з самим собою не переставала і в снї.

 

 

 

III.

 

 

 

Сонце похиляло ся з полудня. Єго горяче проміне сипало ся іскристим градом на бориславске узгірє, розсипаючись по сугорбах сїрої глини, видобутої з глубочезних ям, роспалюючи тонкі дротяни линви навинені на корбах, заламуючись і мигтячи всїми фарбами веселки на калужках та потічках, котрих стухла, болотниста вода покрита була зверха густою, пливкою нафтою. Ясне, погідне небо горіло над горячим Бориславом і виглядало так само сїро, як цїла зруйнована околиця. Вїтер нї разу не шевельнув воздухом, не повінув холодом, не розсїяв важкого, густого сопуху, що виходячи з ям, з глини, з потоків, з брудних магазинів, залягав хмарою над Бориславом. спирав дух в груди. А ще гори, обрубані з лїса, покриті голими стирчачими пеньками або зовсїм вигорілими шутроватими та камінястими галявами, доповнювали враженє того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягали ся і зливали ся в оден безмірний гамір, заповняючій всї закамарки Борислава — теперь змовкли. Якась сонна мертвота залягала довкола. Тілько ріпники в своїх зароплених сорочках, самі зароплені по очи, лїниво повертали ся коло ям, крутячи корбами, та теслї цюкали рівностайно своїми топорамн о дерево, мовь велики жовни. Всякій рух, якій видно було довкола, — всякій голос, якій мож було учути, — все нагадувало радше повільний, сонливий рух та туркіт величезної машини, тілько що колеса, зубцї, загачки та шруби тої машини, були живі люде з тїлом і кровю. Думка, не находячи нїчого принадного нї поверх землї анї над землею, мимоволї ниряла в тоту темну, страшну глубінь, де теперь, в тій самій хвили, мучат ся, працюют, риют тисячі людей, де кипит робота, оживає або завмирає надїя, боре ся житє зі смертю, боре ся чоловік з природою. Кілько сумних зітхань, тревожних думок, горячих молитов, пяних викриків розлягаєсь в внутрі землї, але на верх не видобуває ся нїчо крім удушливого сопуху, — все пожирає земля, глубінь, пітьма, мовь той старосвітскій божок власні дїти. А сонце горит на небі, мовь розпечена желїзна куля, і бачит ся, навмисне силуєсь як найшвидше висушити всю силу. сї живі соки в тих чорних послаблих ріпниках і в тих голих, обнищених з лїсів, тілько беззубими, чорними пеньками наїжених горах.

 

Герман Гольдкремер не міг нинї по обідї і на хвилю заснути, так зрушили єго ріжні враженя нинїшного дня. Він вийшов зі свого помешканя і пішов на Новий Світ, де було найбільше і найбогатших єго ям. По дорозї минав він богато чужих закопів, але не обзирав ся на них, силував ся навіть нїчого не видїти, нїчим не займати ся, бо чув, як всяка, хоть і найзвичайнїйша річ, дивним способом тревожит єго роздразнені нерви. Він був немовь в горячцї, коли всякій, хоть і зовсїм легонькій дотик на болюче тїло видає ся хорому важким ударом. Герман сам не знав, що з ним стало ся сегодня. »Чи я мало спав, чи перестудив ся, чи що такого?« — воркотав він сам до себе, чуючи в собі тоту дивну, нечувану зміну. Єму здавалось іменно, що на все він нинї дивит ся якимись новими очима і що весь Борислав нинї для него якійсь новий світ. Що се мало значити? Чому, напримір, худі, нужденні, чорні лиця ріпників працюючих коло ям, нинї так глубоко щеміли в єго серци, а звичайно навіть уваги єго не звертали на себе? Чому їх порвана, перегнила, зароплена одежа нинї обходила єго далеко більше. нїж груди воску, котрі они раз за разозі витягали з ям? Відки єму прийшла в голову думка, що тамтому в ямі мусит бути страх негарно сидїти в такії глубіни і в такій задусї цїлих 6, а то нераз (в єго ямах) і 12 годин? Що за невидима сила навернула єму на голову питанє: якже то мусит ся жити дома тим людям, коли они волят іти сюди за такій нужденний заробок та страшно бідити? »Нужденний заробок!... Страшно бідити!«... Так, тоті іменно фрази, з котрих він нераз так їдко насмівав ся, в котрих правду нїкоди не хотїв повірити, просунули ся теперь через саму тайну глубінь єго душі, мовь чорні хмари, передвістники бурі. Що стало ся з Германом? Яким чудом приходит він до подібних рефлексій, він, твердий, практичний, вирахований Geschäftsmann, — він, у котрого ставало на тілько серця, щоб за найменше припізненє, за найменшу недбалість, за найменше грубе слово навіть уривати своїм робітникам з платнї? Відки він сам теперь приходит до подібних думок? Хиба він не знає, що се все дурницї, dummes Zeug, як він сам звичайно говорив перед другими?

 

О, Герман знає все то дуже добре і тямит дуже добре свої власні науки, — але щож, се була якась така погана хвиля, коли подібні думки шибнули єму в голові. Він старає ся на силу прогнати їх. Ідучи звільна стежкою поміж ями, минаючи ріпників та жидів, що з пошанованєм кланяют ся »такому велике пан з наші віри,« — він насилу хоче заняти ся рахунком, дїловою комбинацією. Ось послїдними тижднями ями принесли єму о 20 тисяч менше доходу, нїж звичайно, — в єго касї починає показувати ся недобір, — робітники коштуют богато, бо косовиця настала, а ту контракт з ріжними фірмами виходит. Правда, при належитій натузї можна ще дігнати хибу, — треба лишень наняти більше робітників і отворити два закопи, котрі недавно мусїв заперти задля недостачі рук. Але щож, — се також ризико. А нуж в закопах покаже ся жила води, — а се річ дуже легка, і так уже декуди слезит вода в штольнях. Тогди пропала робота і треба довгого часу, заким воду вичерпати. На нафту нїщо надїяти ся, бо і жерела вже майже вичерпані, тай она впрочім не оплачує ся, не видержує конкуренції з заграничною. Лихо! От як би так теперь порядну жилу воску надибати, — то се би як раз помогло! Але тут Герман запинив ся. Єго переслїдовала вже від тиждня думка, що щастє починає відвертати ся від него, — а теперь він знов щастя просит — о жилу воску! Пуста просьба! — жили не добуде, недобір буде побільшувати ся, — вода залє закопи, контракт пропаде, — все, що він через тільки лїта з такою мукою, грижею, працею і горячкою  назбирав і нагромадив до купи, — все пропаде, розслизне ся, розвіє ся мовь порох на вітрі, — бо щастє відвернуло ся від него! Так, оно відвернуло ся, — він о тім сильно переконаний. Він знає з досвіду, що поки чоловікови щастє сприяє, поти тїло єго сильне, мовь желїзо, — нерви тверди мовь сталь, — думка ясна і певна себе, — поти цїлий .чоловік подібний до блискучої, острої стріли, випущеної з лука і з свистом летячої просто до цїли. Герман був колись — недавно єще — такою стрілою! Але нинї він не той! Нинї він дразливий, зломаний, — нинї грижа їсть єго серце, травит єго силу, мішає єго думку, — нинї щастє покинуло єго, відвернуло ся від него!«

 

Так невеселі думки шибали по голові Германа. Він і не счув ся, коли став перед першим своїм закопом. Кошара з дощок і різаних стовпків розсїлась над ямою, мовь сїре циганьске шатро, — в серединї було брудно і душно, хоть кошара не запирала ся нїколи; всякого, хто з надвору входив до неї, сумерк хапав за очи; аж по довшім часї мож було до него привикнутп і розглянути добре все, що в серединї находило ся. Герман війшов.

 

Ріпники іно що пополудновали і брали ся до роботи. Їх було чотири, — самі молоди парубки. Оден давно вже стояв при млинку і млинковав свіжій воздух до ями. Поки се не зробит ся, — не мож лїзти в глу́бінь. Два другі приладжували третого, котрий мав спускати ся в долину. Они оперезали єго шлією попід пахи і відтак причепили шлію до дротяної линви. Парубок приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи і слова.

 

— А що, — чей уже мож спускати? сказав оден з тих, що єго оперізували. Ану, Миколо, — подай єму там оскарб і лїхтарню, — швидко, небоже.

 

— Ну, ну, — нїщо квапити ся — є час до вечера, — відповів тамтой від млинка. На ті іменно слова Герман надійшов до кошари.

 

— Так, так, — є час! Поволеньки собі поводїт ся! крикнув він гнївно. Вже друга година, — а ти ще на верха?

 

Ріпники не ужахнули ся, не переривали своєї роботи при Германовім приходї, — нї оден навіть не поглянув на него. Микола рівнодушно складав оскарб і мотику в бляшаний кибель, причеплений на кінци линви; Семен млинкував далї, хитаючись при тім на оба боки, мовь пяний, — а Стефан причепив шнурок до пружини, на котрій стремів дзвінок, відтак засвітив лїхтарню і дав єї Гриневи.

 

— Чому швидше не робите? крикнув знов Герман, котрого найдужше лютила тота рівнодушність, той деревяний супокій ріпників.

 

— Так робимо, як можемо! відповів Семен. — Таж годї єго спускати в замороку! Самі знаєте, що вісїмдесять сяжень, то не жарт!

 

— Ну, Гриню. — бери лїхтарню та іди в божій час, — сказав Стефан.

 

Гринь взяв лїхтарню і ступив одною ногою в кибель, — а рукою взяв ся за линву. Стефан і Микола стали до корби. Поволи замахувала она своїм крилом, і линва, мовь червона змія, почала сховзувати ся з валу, на котрім була навинута. Гринь єще стояв на березї ями. На єго лици крізь густу верству глини і кипячки мож було добачити якійсь неспокій, якусь тревогу і щось мовь боротьбу з самим собою. Через єго голову перемигнула блискавкою думка про дім, про стару матерь, котра завтра, в недїлю, жде єго на обід. А ту ось перед нім ся глубоченна, 80-сяжнева пропасть, брудна, вонюча і тїсна, мовь житє в нуждї. А там в глубинї кілько то різних, невидимих сил грозит єму! Хто знає, чи за годину, за дві єго товариші не витягнут холодного трупа? Хто знає, хто знає!... Дрож пройшла по єго тїлї, коли кибель почав тонути в долину, коли на єго лице повінув важкій, підземний холод. Єму стало так тяжко, як ще нїколи. Ось він стоячи одною ногою в кибли, рукою держачи ся линви, перевис в воздусї і захитав ся над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сховзуєсь з валу, — він тоне, тоне повільно, тихо... Єму дух захапує, — дрожачим голосом кричит своїм товаришам на прощанє звичайний гірницкій оклик:

 

— Glück auf!

 

— Glück auf! відповідают серед глубокої тиші три голоси, — нї, не три! І четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також:

 

— Glück auf!

 

— Іди з Богом! додав Микола і замовк.

 

Гриць утонув в темній пронасти.

 

В кошарі тихо. Анї оден голос не перериває тиші. Всї мовчки працюют. Колеса, намазані кипячкою, обертают ся нечутно, мовь духи серед сумерку. Линва тихо сховзуєсь і хитає ся. Всїм якось важко, немовь при похоронї, коли спускают трумну до гробу. Дивна річ! Що день кождий з них бачит те саме: спускає ся чоловік до ями, — і що день те саме, важке, гнетуче чутє здавлює душу, щодень вертає думка: ось спускаємо до гробу живого чоловіка!

 

Герман стояв і дивив ся, — дивив ся і мовчав; він сам не знав, що з ним робит ся. Як пильно, як уважно слїдив він нинї за виразом лиця тих ріпників, а особливо того, що втонув в глубинї, того »живо похороненого!« І диво! Ті самі чутя, що шевелили ся в них, що викликували в них дрож і зітханя і тревогу; — ті самі чутя бушували і в єго груди, але як сильно, як страшно! Все то, що мельком перелетїло через думку Гриневи, коли стояв над ямою, — все то переходило і через думку Германа, але як ярко. як живо, як важко! В єго уяві рисував ся не оден образ нужди, роспуки, недостатку, — не оден а тисячі, і всї они зливали ся в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолї, в котрій греміли і стугонїли якісь змішані, глубокі голоси. Тих голосів він не міг поняти, хоть знав, що оно щось страшне. Він стояв в кутї кошари нерухомий, холодний і силував ся позбути ся страшних привидів. Він широко отворив очи, щоби вид дїйсности прогнав марева. Але і дїйсність не могла єго потїшити анї успокоїти. Бо чиж єго марева не були —тота сама дїйсність, тілько больше оживлена, піднесена фантазією на висшу степень?

 

— Glück auf! Glück auf! повторяв він безмисно.

 

— Щастибіг вам, бо ми не зазнали щастя! Щастибіг вам, бо ми гибли з нужди, мучились весь вік! Щастибіг вам!...

 

Кому?... Ну, комуж як не нам, нам, Гольдкремерам, нам, котрі можемо спокійно стояти, дивити ся на обороти корби, сховзанье і хитанє линви, — котрі можемо спокійно наганяти тих людей до пильности, спокойно слухати їх страшного, прошибаючого: Glück auf!...

 

Герман вийшов з кошари, не сказавши і слова більше ріпникам. Сонїшна ясність на дворі успокоїла єго троха, притишила розбурхані думки. Він пішовь далї оглядати ями, і старав ся по дорозї набрати як мож найбільше супокою і твердости. Він говорив сам собі, що »властиво, щож се за велика річ? Лїзе хлоп до ями, ну, і бере за то заплату, — цїлого гульдена! Як би не хотїв, то би не лїз, — силувати єго нїхто не силує. А як там що... того..., ну то за то прецїнь я не можу відповідати. Я що можу, то роблю для їх безпеченьства. Кілько то мене коштуют кошари, млинки, лямпи нової конструкції! Щож менї мож закинути? А що я за свої гроші хочу совістної роботи, — то се зовсїм природна річ. Значит, я не маю нїчо на своїй совісти, — не маю чого тим гризти ся! Навіть думати о тім нема що!«...

 

Так міркував Герман, уциткуючи тоту невидиму силу, що нинї збудила ся в нїм і валила-перевертала всї єго рахунки, бентежила весь єго супокій. І справдї, — она мовь на Германів розказ, затихла. Герман став спокійний, навіть акійсь жвавий і радий, мовь чоловік по слабости. Тілько час від часу легенька дрож єго мускулів давала єму знати, що страшна, ворожа сила в єго внутрі не замерла, і що найменшій сильнїйшій дотик, найменше потрясенє може на ново єї розбудити.

 

Він підійшов к другій ямі в веселім настрою. Єму хотїло ся забічи ріпників несподївано, невидимо, щоб доконати ся, як они роблят. Він знав, що теперь єго вірника нема коло сеї ями, — і для того легко єму буде доконати ся, чи варті тоті люде і тих грошей, що берут. Він підійшов з легка к дощаним стїнам кошари, ступаючи без шелесту на мягкій глинї, і заглянув через вибитий сук до середини. Такій спосіб надзираня був у него не новина і всї майже робітники знали о тім, бо звичайно при виплатї Герман уривав їм зо чверть зарібку говорячи: »A, то ти через тиждень дармуєш та поводиш ся коло ями мовь глиняний, а теперь по гроші приходиш!« А коли бідолаха-ріпник починав суперечати ся та божити ся, — Герман цїлий наливав ся кровю, як індик, грозив ріпникови жандармами і казав вірникови як стій викидати єго за двері.

 

Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Як раз напротив него був вхід, через котрий входило до середини троха світла, відбитого від сусїдної кошари, — проте Германови легко було розглянути все, що дїяло ся в серединї. Два парубки стояли як звичайно коло корби, але не крутили, — видко було, що іно-що спустили одного в спід і ждали звінка, коли мают тягнути в гору кибель з воском. Тілько третій при млинку крутив раз-в-раз корбою, хитаючи ся в боки, мовь і сам став машиною. А коло входу сидїв малий, заталапаний хлопчина — липярь, котрий звичайно вибирав з поміж глини дрібні грудки земного воску. Теперь не маючи роботи, він дрімав, оперши ся плечима о стїну; єго худі, брудні руки висїли безвладно долї боками, а долонї лежали в глинї.

 

Звінка не чути, — робітники балакают.

 

— Слухай, чого так нинї нашого пана хлопець летїв задиханий до вітца? Так мовби хто гнав за ним!...

 

— А що, — певно грошей потребує! Ей, то тобі брате урвитель, най Бог сохранит. Я видїв нераз в Дрогобичи, як ся тото над людьми збиткує, Господи! А грішми то так розмітує, — де що видит, зараз біжит, купує, поламає, попсує тай знов біжит далї, знов купує!

 

— Добре єму дуріти, коли є за що. Розмітує людскою працею, — розвергло би єму кости!

 

— А знаєте, — докинув той, що при млинку, — я як ся дивлю на него, то все си гадаю, що він не згине своєю смертею. Протренькає вітцеві тисячі тай піде людей розбивати.

 

— Ой певно, що не що єго чекає, а шибениця! То лишень єму ся в тоті жабячі очи подивити, то аж чоловіка морозом перейме!

 

— То Бог старого Гершка покарав за людску кривду! Добре то якійсь казав: людска кривда і на третім поколїню відомстит ся!

 

— Бійте плїшки, бійте плїшки! крикнув з просоня здріманий липярь і прокішув ся. Германів погляд упав як раз на єго нужденне лице, перед часом зівяле і вихуджене, — і єму перемигнуло в думцї повне, червоне лиде сина. Він сам не знав, що таке вразило єго при тій згадцї, — але холод здавив єго груди, — єму стало так тяжко, так тревожно, немовь бачив уже правду того, що пророчили єго синови робітники.

 

— Що такого, що Мирон не звонит? спитав той від млинка. Ану закричіт там до него, що з ним?

 

Оден з тих, що стояли при корбі, — нахилив ся, прикляк над яму і крикнув що сили:

 

— Мироне, Мироне!

 

Одповіди не було. Робітники поглянули на себе в нїмім ожиданю, — колесо млинка закрутило ся з подвійною живостю, малий липярь непевним, хитким поступом підійшов к ямі, випуливши очи і не зовсїм понимаючи, що се таке робит ся. Герман глядїв і слухав.

 

— Мироне, Мироне, — чи живий ти? Обізвись!

 

Знов хвиля мовчанки, — з ями голосу не чути нїякого. Холодний мороз пробігає по жилах робітників, — їх лиця блїднут, — они в тревозї позирают по собі.

 

— Тягнїм до гори, швидко, — може, не дай Боже чого, — нещастє!...

 

— Тягнїм, тягнїм!...

 

Они дрожачими руками хапают за корбу, збирают ся з силою...

 

— Дзень-дзень-дзень! роздає ся різко і остро голос дзвінка. Всї відотхнули, ожили, мовь гора звалила ся з їх грудей.

 

— Слава тобі, Господи, що живий! Ох а ми вже гадали...

 

— Або ту далеко до біди?

 

Знов звінок, — знак, щоб тягли кибель до гори. Корба закрутилась, — балаканка урвалась і довгу хвилю Герман не бачив нїчого окрім одностайних розмахів корби. Він відступив від стїни і озирнув ся, не знаючи, чи іти до кошари чи нї. Але думка про лїнивство робітників пропала з єго голови. Він ще дрожав від того тревожного ожиданя, заким роздав ся голос звінка, — в єго голові, правда, не було бурі, котра там перед хвилею лютувала, — але всї враженя мінили ся, перелїтали, затирали ся, мовь тїни в хмарний день. Навіть ті слова, котрі ріпники говорили про єго сина, щезли якось з єго памяти, — що більше, они якось немовь злекшили єго душу, зняли з неї частину гнїву на »непотпрібного лямпарта«, як звичайно звав дома Готлиба. »A всеж таки він мій син, і як прийде до маєтку, буде умів єго шануватп« — сказав він сам до себе твердо і рішучо, немовь силував ся сам себе переконати. Тота твердість утїшила єго, — він з уподобанєм повторював по кілька разів: »A таки він мій син!« Мїж тим якось без свідома пішов далї, до третої ями. Она була трошка відсторонь від тамтих. Високій, до половини дерном покритий горбок круг неї вказував, що она вже давно викопана. Кошари над нею не було, — она і будована була ще по давному. Се була перша яма, з котрої плило головне жерело Германового маєтку. Але від кількох лїт она стояла пусто, відколи жерело кипячки в нїй вичерпало ся. Аж тенерь, коли замість кипячки поплачував найлїпше віск, Герман казав єї відновити і копати глубше, — бо она давнїйше тримала тілько трийдять сяжень в глуб. Коли відбито дошки, котрими була прикрита, показало ся, що у споду вода, і треба було наперед вичерпати воду. Вже три дни черпано, а власне нинї мав першій раз спускати ся в ню старий ріпник Матїй, щоб оглянути, де що треба направити і де копати штольнї. Коли Герман відійшов к ямі, побачив, що ріпники саме витягали кибель з ями,. в котрій сидїв уже від доброї години старий Матїй.

 

— А що? спитав Герман, підійшовши к робітникам.

 

— Та нїчо, — відповіли они. От Матїй зазвонив чогось, тай тягнемо.

 

— Ну, що там такого може бути? спитав зачудуваний Герман. Тяжке?

 

— Нї, не дуже. Щось старий мусїв надибати.

 

Герман зацїкавлений став над яму, опершись на стовпцї, і пильно дивив ся в темну глубінь. Сонце косо пересїкало отвір ями, але в глуб не було видно нїчого. Одно тілько вдарило Германа — дивно-неприємний гнилий сопух, — але цїкавість не давала єму відвернути ся. Він пильно, немовь помішаний, дивив ся в темну глубінь, між тим коли линва поволи навивала ся желїзними перстенями на вал корби. Він глянув на тоті перстенї і пригадав собі страшні скрутелї величезної гадюки на образї. Єго забобонна, роздразнена думка звязала як стій прочутє якогось лиха з тим привидом. В тім плохо насмарована корба скрипнула проразливо, — Герман глипнув в глубінь і задеревів на місци. З темної пропасти виринала-виходила в гору на світло страшна, почорнїла трупяча голова. Герман стояв мовь мертвий і не міг відорвати очей від того виду і в тревозї своїй бачив виразно нелюдскій злобний усміх на тих щербатих щоках, у тих огромних, глиняних очех. Він стояв, дивив ся і дрожав мовь у лихорадцї, - дрожав з забобонного переляку і обридженя.

 

І ріпники при корбі, побачивши такій дивний і страшний груз, скрикнули в оден голос і трохи зовсїм не випустили корби з рук. Подібні случаї, хоть давнїйшими часами зовсїм не рідкі в Бориславских ямах, — теперь стали далеко рідші, а особливо їм, молодим єще ріпникам, не лучало ся бачити нїчо подібного. Але ось з долини шарпнено сильно за звінок і се продрухало їх з переполоху. Швидко они підтягли кибель в гору і висипали кости на землю. Дивно застукали ті кости, — голова покотила ся долї горбком і опинила ся аж коло самих ніг Германа.

 

— Чорт тебе! — крикнув Герман, відскакуючи на бік, — як сиплеш?...

 

Але він не міг більше нїчо сказати, — тревога здавлювала єму горло. Знов звінок з долу. Ріпники шепчут: »Господи, Господи!« і забирают ся швидко опускати кибель в долину. Герман, мовь опарений, утїкає від ями. Він чув холод в тїлї, чує дрож, неміч, а в єго голові крутит ся, мовь фуркотяче веретено, одна тілько фраза: »Gott’s Fluch über mir! Gott’s Fluch über mir!«,.. Він і сам не знає, як і про що склала ся тота фраза в єго голові, і повторює єї без мисли, без застанови, біжачи стежкою поміж ями. Єму бачит ся, що цїла нога єго мовь в огни, що щось пече єго в ню, щось давит, і що відтам якесь дивне чутє розходит ся по всїм єго тїдї. Аж ось вилїз з ями старий Матїй і показує всїм приржавілий, мідяний перстень з червоним, скляним камінцем.

 

— Ти, Митре, не тямиш того перстеня? кричит він.

 

Митро придивлює ся, хоть трохи з далека, а далї скрикає:

 

— Господи, — таж то самий мій перстень, щомь три роки тому дав був Півторакови на заручини!

 

Всї ахнули, пізнали, що небіжчик — не хто другій, лиш Іван Півторак, котрий два роки тому не знати де подїв ся, лишивши молоду жінку з дитиною.

 

— Адїт, де бідний пропав, — дай му Боже душеньцї легко!

 

— Господи, як то нераз чоловікови смерть зайде, — нїхто і не знає, де та що!

 

— Гей, то то була поцтива душа, — небіжченько!

 

— Вже хто, а ми оба жили, як рідні братя! говорит Митро і замурзаним рукавом утирає слези.

 

Герман відсторонь чує тоту бесїду. Єго обступило кілька жидів і говорят також живо — але він не слухає їх. Єго збурена кровь била мовь молот в груди. Лиш поволи серед людского гамору він успокоює ся, силує ся бути супокійним, говорит навіть з жидами, але говорит без звязи, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та ріпникам нїколи довго пеняти. Наговорившись, назітхавши за покійником, они розійшли ся, — кости зложено на купу і присипано землею: »най не лежат на сонїчку божім« — і давна робота зачинає ся знов одностайно, мовчки, важко, мовь і перерви нїякої не бувало. Часом тілько робітники при корбі забалакают до себе о нинїшній новинї.

 

Герман тимчасол побіг далї. Єго переляк потроха успокоїв ся. Він став покрикати на ріпників, як котрі лїниво робили, кричачи добирав чим раз більше смілости та сили, — заглушував в собі зрушене. Аж вкінци неспокій немовь зовсїм уляг ся, — думка звернула ся доразу на щоденні, практичні питаня, — Герман видобув нотатку і зачав записувати імена робітників, котрі нинї при виплатї могли надїяти ся не одержати повної зарібнини. Однако все таки щось немовь тїснило єго. Не оглянувши всїх ям, він побіг до магазинів, відтам до дестилярнї, — всюди крутив ся, заглядав, кричав, — одним словом,силував ся бути тим, чим був до недавна, — невгомонним, практичним Geschäftsmann-ом.

 

— Herr Principal, Herr Principal! почув нараз за собою голос вірника, що занимав ся набиранєм робітників, годженєм їх на роботу і надзирав над ними через тиждень.

 

Герман обернув ся. Вїрник, маленькій, обшарпаний жидок, біг за ним, задиханий, почервонїлий, — махав руками і головою, немовь цїлий був на пружинах.

 

— Nu, was ist geschehen? спитав Герман, не можучи дочекати ся від него слова.

 

— Ja, kimmen Sie nur, kimmen Sie nur, — кричав вірник і не переставав розмахувати цїлим тїлом на всї сторони.

 

Герман поступив пару кроків к нему і силував ся угадати, що так зрушило вірника, звичайно чоловіка тихого і повільного.

 

— Ja kimmen Sie nur, kimmen Sie nur! кричав він. Im Schacht Nro 27 hat man a Matki gefunden, — a soj a Matki, — Grott gerechter!

 

При тім вірник брав ся долонею за голову, махав руками, немовь показуючи тягар найденої матки*), і робив ріжні, на вид безумні та дивоглядні рухи.

 

— Ах! вирвало ся мимовільно з уст Германа. Так ось чого біг за ним вірник, — ось що так розрадовало єго! Герман, хоть віддавна привик слухати подібних вістей, став тим разом, як вритий. Він думав, що щастя зовсїм уже відвертає ся від него, а оно нї. Щастє все ще служит єму, — він сильний по давному, — він нїчого не боїт ся, нїчим не потребує журитись! Що єму теперь пусте балаканє глупих ріпників, що псоти сина, що грижа з жінкою! Щастє служит єму, а они всї мизерні хробаки супротив него, они малиб мати таку силу, щоб затроїти єму житє? Нї, нїколи! Не то житє, — і одної хвилї він не дасть собі замутити всїми тими мизеріями! Се нове, несподїване щастє жбухнуло, мовь филя води, в душу Германа. Єго гордість, тілько разів сегодня понижувана ріжними споминками, так сильно підкопана невмолимою рефлексією, ожила, одужала на ново, почала надувати ся, підносити голову в гору. Єму почало здавати ся, що оно прецїнь нїчо такого важного — се нове щастє. Щастє природа була винна єму, — хибаж она не знає, які контракти він поробив, — кількоб він шкоди утерпів, як би она не ставила ся на час зі своїм скарбом? Она знає се — і стає на час. Она покірна єго воли, служит єму так, як служит всякій силї. І він сила, він не потребує навіть розказувати, потребує тілько хотїти, — єго воля — закон природи, єї сповненє конечне, як конечне сповненє всякого закона!

 

Гордим, смілим поступом зблизив ся Герман к щасливім ямі, коло котрої лежала величезна, свіжо видобута груда воску, — перша з надибаної матки. Він радісним оком оглянув той скарб, між тим коли невсипуща корба витягала до гори вже другу подібну груду. З якою величною повагою Герман казав занести віск до магазину, з якою царскою великодушностю обіцяв робітникам працюючим коло сеї ями додати до їх тиждневого зарібку по гульденови! З якою щедротою він в пориві радости дав ущасливленому вірниковн сейчас на місци 5 зр. надзвичайного »трингельту«. Він справдї в ту хвилю був в своїх очех паном, царем многовладним, котрого слухає, перед котрим корит ся не тілько весь сей народ, але і сама природа!

 

Сонце вже хилило ся на захід над Попелївску гору. На небі не було і хмарки, — в природї залягала тиша, переривана тілько гамором робучого люду, котрий росповідав собі про нинїшну новину, т. є про видобуті з ями кости Івана Півторака. Жїнка Півторакова, котра робила в Германовій хатї в дестилярни, не знала ще нїчо о тім і журила ся тілько дитиною, котру лишила саму в хатї. Але нинї не був звичайний вечер — нинї день виплати! Потомлені, виблїдлі та посинїлі лиця ріпників нинї оживлювали ся надїєю на той гірко запрацьований гріш; люде, що нераз по цїлому дневи не сказали і слова до других, нинї ставали говіркі, жартували та запрошували товаришів на горівку. Мертвий Борислав чим ближше ночи, тим більше оживав.

 

Побалакавши дещо з вірником та послухавши, що говорили урадувані ріпники, Герман пішов до дому, щоб прилагодити ся до виплати. Єго голова повна була груд воску, контрактів, векслїв, — в ушех пробрязкувало срібло та золото, — світ цїлий бачив ся єму огромним ринком, на котрім він єдиний праводавець, він сам бере весь зиск. Всї прикрі, важкі враженя нинїшного дня щезли, мовь нїколи і не бували, бо теперь — думав Герман — коли єго щастє вернуло, коли дїла ідут добре, — теперь вся тота невчасна грижа не має нїякої підстави, не має розумної причини. Она можлива только в нещастю і непевности, але не теперь. Так думав Герман і сильно в то тїрив і був би непомалу зачудував ся, як би хто був посмів єму сказати, що нема пана над совість, нема сили, котраб могла їй розказати. Він прецїнь сам був такій пан, — він розказав, і совість з всїми своїми рефлексіями замовкла, щезла, пропала!

 

Прийшовши домівь він сейчас запитав, що робит Готлиб?

 

— Спит єще, — відповіла служниця.

 

— А не вставав за той час?

 

— Нї, не вставав.

 

— Ну, то добре, — проворкотав Герман і пішов до світлицї, в котрій находила ся каса і і де мала відбувати ся виплата. Була то не обширна по просту уладжена і майже зовсїм не пристроєна світлиця. На серединї стояв сильний дубовий стіл, попри стїни лавки, коло стола пара крісел, а в кутї желїзна, Вертгаймовска каса. Герман казав собі сюда знести свої рахункові книжки і поволи перебирав в них, виписував якісь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж і повперек світлицї, воркотячи та рахуючи під носом, і знов брав ся до книжок та до пера.

 

Смеркло ся. Надійшов вірник і за ним лавою привалили робітники. Всї нинї говорили богато, — шум і гамір филею люнув до тихої хати. Вїрник почав з Германом розмову про тиждневу роботу. Він нинї також був розмовний і веселий. Се був чоловік від молоду вихований на чужій ласцї, від молоду прибиваний і давлений, котрий весь свій вік прожив чужою волею і в котрого не було нї своєї думки, і нї навіть (бодай на вид) своєї утїхи та своєї жури. Щастє єго пана тїшило єго як власне, хоть сеся утїха не випливала з якогось там привязаня або з якоїсь любови до Германа. Герман не був єму нї свояком, нї добродїєм, нї нїчим, — він платив єму за надзорованє так само скупо, як другим за роботу, —

 

а вірник чув се дуже добре і при нагодї не міг здержати ся, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з богатої трапези свого пана. Але при всїм тім він тїшив ся єго нинїшним щастєм, не роздумуючи чому і за що. Се вже стало ся єму другою натурою.

 

— Матїю, Матїю, — кликнув вірник, підхиливши двері, ведучі до сїней, — Матїю, ходи-но сюди, — пан кличут, — а швидко!

 

Матїй, старий ріпник, був нинї важна особа між ріпниками. Цїла їх товпа, стоячи в сїнех і ждучи, поки закличут за чергою до виплати, обступила єго і Митра, слухаючи їх оповіданя про небіжчика Півторака, котрого кости нинї видобуто.

 

— Говоріт собі, що хочете, — кінчив він свою бесїду і сидячи на порозї, пикав файчину на короткім цибусї, — говоріт що хочете, а я кажу все, що бідному Іванови хтось прислужив ся!... Як мя ту видите!

 

— Як то може бути? заганули довкола ріпники.

 

— Я вже знаю, що говорю, — відповів Матїй, сплюнувши.

 

— Ба, але хтож би то такій? спитали ріпники. Хиба небіжчик що завинив кому?

 

— Ей, де там завинив, — відозвав ся Митро, що стояв побіч Матїя, опертий о одвірок, — але хот би чоловік і святий був, а вороги найдут ся. Чи то нинї за ворога тяжко?...

 

— Коби так за що друге, як за лихого чоловіка, відозвало ся кілька голосів.

 

— Матїю, ходїт сюди — закликав вірник підхиливши двері. Але Матїй сидїв недвижно, пикаючи люльку і не чув клику. Він мовчав. Єго чоло морщилось, брови стяглись, немовь якісь важни споминки пересували ся по єго голові, а він силував ся зібрати їх до купи і витиснути з них щось дуже важного, дуже страшного.

 

— Матїю, чи ти оглух, чи що такого? пищав вірник в дверех. Кілько разів маю кликати?

 

Матїй за гамором і задумою і сей раз не дочув жидового крику, аж Митро трунув єго в плече і сказав:

 

— А встаньте-но, от вас Мошко кличе до пана.

 

— А тріс бис, жидівска пуго! проворкотїв Матїй, встаючи, дуже злий, що поклик перервав єму думанє. Коли встав, то єго висока, хоть згорблена стать виднїла ся понад всїх других ріпників. Товпа проступила ся і Матїй супокійним, важким поступом війшов до Германової світлицї.

 

— Мусит щось старий знати, — сказав Митро, коли вірник запер за ним двері. — Щось дуже брови морщит, видко, що то не аби-що такого.

 

— Господь там знає! Може і єсть що... А то чути, що він ту від давна вже, — надивив ся на тутошни порядки!

 

— Та що то з того всего вийде, — відозвав ся якійсь немолодий вже ріпник з кута, — чи ту хто допомнесь за бідним робітником? От, був, жив, мучив ся, а відтак пропав десь, як собака, тай бувай здоров!

 

— Вже ви так не говоріт, — відповів Митро, — а от як Митерчуки впали були до ями, що ся була під ними линва урвала, — то не з'їздила комисія? Гет випитували всїх, як то могло бути, чому линва могла урвати ся, — ну, і не посадили жида до криминалу?

 

— Ба-а-а! відповів ріпник з кута, — то було що инше, а се що инше. Ченьже Матїй сам на свої очи не видїв, хто небіжчика пхнув в яму. Бо як би був видїв, то чому не сказав давно? А теперь хотьби гадав-перегадав, то що з того вийде? На судї того доказати не здужає і з цїлої хмари буде пшик замість дожджу!

 

А Матїй тимчасом стояв в світлици близько порога і розглядав ся довкола, немовь хотячи доконати ся, чи все ще на своїм місци. Вїрник не знав, по що Герман казав насамперед закликати Матїя і о чім хоче з ним бесїдувати.

 

— Ist schon gekimmen, Herr Principal, ist schon gekimmen der alte Matij.

 

— Gut, gut, — відворкнув Герман, кінчачи рахунки, по чім обернув ся до Матїя.

 

— То ти був в ямі нинї, як тоті кости найдено? спитав Герман, від разу приступуючи до річи.

 

— Я, — відповів коротко Матїй, немовь від давна вже надїяв ся такого питаня.

 

— Я чув... що ти там... того... говорив другим, що нїби... нїби знаєш, хто то був такій?

 

Голос Германа був якійсь непевний, — він чув, що в єго внутрі щось бурит ся.

 

— А знаю. То був робітник Іван Півторак, що два роки тому десь подїв ся, лишивши жінку з дитиною.

 

Виговоривши твердим і різким словом сі слова, Матїй озирнув ся на вірника. На вірнику лиця не було, — стояв блїдий, як крейда, — колїна замітно делькотали під ним, — здавало ся, що туй-туй упаде.

 

— А ти по чім то знаєш? питав далї Герман, поволи і досить супокійно.

 

— Я пізнав небіжчика по перстени, що був у него на пальци.

 

— То ти знаєш напевно, що то той Іван, можеш присягнути на то?

 

— Можу сто раз не раз.

 

Герман задумав ся. Матїєва твердість почала єго мішати. Прийде ся тягатись на судах, — подумав він собі. Яким способом чоловік в яму упав? Певно неосторожність! Лихо, — треба кару платити, — клопіт! Роздумуючи се Герман дивив ся на Матїя і замітив на лици єго щось таке, немовь старий ріпник не досказав всего.

 

— Що? може маєш єще що сказати? спитав Герман, зачудований таємничим виразом Матїєвого лиця.

 

— Та я... почав непевним голосом Матїй, — я... би пану сказав ще пару слів... нї, я хотїв би дещо роспитати, але...

 

— Питай, — що там такого, — чому не говориш?...

 

Матїй не відповідав, тілько дивив ся на вірника. Герман порозумів, що Матїй хоче з ним говорити в чотири очи.

 

— Geh nur а Bissei weg, — сказав він до Мошка, не дивлячись на него. Мошко затряс ся.

 

Бачилось, що в него нема і на тілько сили — кроку зробити. Зміненим голосом він промимрив:

 

— Warrum kann er... auch soj... nicht?...

 

Герман напруго озирнув ся, зачувши той здавлений, уриваний голос. Що стало ся з Мошком? Що значит тота єго смертельна блїдість, тота дрож, тото помішане? Герман сидїв як вритий і чудував ся.

 

— Ja, aber was ist dir? Bist du krank?

 

— O ja... ja... ja... hab mich erkäl...tet, — пролепотїв вірник забуваючи o нинїшній спецї.

 

— Erkältet? замітив з проволока Герман, — no, no, geh und schlaf dich aus!

 

— Abe... be... ber bitte, — ich ka... ka... kann noch... vielleicht... wozu - bra... brauch ich gehen?...

 

— Ich sag’ dir, du sollst gehen! скрикнув гнївно Герман, котрому ставало чим раз прикрійше і моторошнїйше слухати того гробового, тремтячого голосу. Вїрник тревожно обзираючись вийшов. Матїй пильно слухав цїлої розмови, пильно дивив ся на кождий рух, на кождий поступ вірника. Лице єго ставало чим раз сумнїйше, чим раз більше понуре.

 

— Ну що маєш питати? Говори! сказав Герман по єго відходї.

 

Матїй підійшов ближше і сказав притишеним голосом;

 

— Коби но пан подивили ся до своєї книжки, як там записано, до якого часу робив Іван Півторак у пана?

 

— А на щож тобі того? спитав зачудуваний Герман.

 

— А так, — я прошу.

 

Герман заглянув до головного журналю і до робітницкого катальогу.

 

— До осени, — десь так... тиждень по Покрові.

 

— Як, як? спитав Матїй, — тиждень, кажете, по Покрові?

 

— А так, — Покрови було в суботу, — ось туй записано, — а він ще другу суботу виплату взяв за цїлий квартал, 75 ринских.

 

— Виплату взяв? скрикнув Матїй, але сейчас успокоїв ся і тихійше сказав: Гм, тиждень по Покрові! А я єго на самої Покрови послїдний раз видїв.

 

— Де?

 

— В трахтирни, у Кирницкого, як ся напивав з одним чоловіком.

 

— З ким?

 

— Я вже і забув... Але що то значит, — пропало! Мене тогди були троха потовкли пяні ріпники, і я дві недїлї пролежав без памяти, — відтак чую, вже Івана нема, — пішов десь, кажут, світами.

 

— Ну, але щож з того всего, — до чого ти мене питав?

 

— Та так, — але я гадав...

 

— Що, що?

 

— Та нїчо, нїчо! Що́ я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана!

 

Матїй сказавши се, скулив ся, згорбив ся і відойшов к порогови, а цїле єго лице виражало оден великій жаль, одно велике розчарованє. Герман не допитував єго далї, бо знав, що не добє ся нїчого більше від старого, і не тратячи часу роспочав виплату...

 

— Щось то з нашим паном не малого мусїло стати ся, що забув менї урвати зо шуску!

 

— Певно ся зажурив, що тоті кости видобуто, бо то зараз комисія. Може ще деякій клопіт, — тай вже єму ся всего відхотїло.

 

Так балакали ріпники росходячи ся на свої помешканя або по шинках. Такого щасливого вечера они від давна не затямили і для того пішли між ними ріжні догади про тоту незвичайну доброту пана. Навіть тоті ріпники, котрим Герман нинї обіцяв обривок, і котрі за то вже не мало єго накляли ся, вийшли зачудувані і вдоволені від него — о обривку не було і згадки. Деякі ріпники, вийшовши від виплати, почали обзирати ся за Матїєм, почали допитувати ся за ним, але єго не було, — нїхто навіть серед загальної сутолочи не зауважав, куди він подїв ся. І про вірника Мошка було немало бесїди; всї видїли, як він вийшов з Германової »канцїлярії« блїдий, дрожачій, змінений, і як обзираючись та поставкуючи що хвилї, поволїк ся долї улицею. Що се все значит? Що стало ся? — допитували самі себе ріпники і ломали собі голову над всїм тим дивом, але нїхто не міг вияснити всего на докладь.

 

І дїйсно, на вид могло бачити ся, що Герман подобрів, хоть, кажу, тілько на вид. Хто би був пильно придивив ся єго рухам, виразови лиця і цїлому захованю підчас виплати, той би був замітив богато дечого, але найменше доброти. Нї, се не була доброта! Тото отупінє і отуманенє, тоті непевні рухи, тоті часті переливи виразу лиця, тота задума і видима боротьба з собою, тота дрож єго рук, тусклість очей, натуга цїлого тїла, з якою він держав ся просто, той прибитий, якби уриваний голос, — все то значило щось зовсїм иншого, нїж доброту. Якісь темні чутя будили ся в Германовій души, клубили ся і перли на світ, підмулювали єго силу і гордість, — а Герман з крайною натугою давив їх, здержував. не давав їм запанувати над собою. Він сам не знав ще ясно, чого єму хоче ся, але чув якусь непевну тревогу перед всїм і перед кождим. Особливо страшила єго наступаюча ніч, — якійсь голос шептав єму, що она не мине для него добре.

 

— Тьфу, лихо якесь! прошептав сам до себе Герман, коли виплата скінчила ся і робітники розійшли ся. Я якійсь слабий, — то певно, — щось ми недобре! Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту в тій проклятій ямі годї видержати. Десь на кождім кроцї тобі дїдьча мати пхає всяку погань перед очи! Але що все мене нинї так дразнит, так допікає? Я певно дуже хорий! Треба буде зараз завтра піти до доктора, — то єдина рада!

 

В тій хвили прийшла служниця і покликала єго на вечерю. Герман звідав ся, що робит Готлиб.

 

— Спит, — ще від обіду нї на хвилю не будив ся.

 

— Може би єго збудити до вечері? спитав Герман.

 

— Та на що? Він і так утомив ся, — нехай відпочине. А як би збудив ся в ночи і захотїв їсти, то я єму лишу вечерю!

 

— Нехай і так буде! сказав Герман і пішов вечеряти, все ще роздумуючи над тим, що таке з ним стало ся і що би єму робити.

 

 

 

IV.

 

 

 

Ніч. Звізди горят та мигкотят над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистив ся, прояснив ся, — гень на далеких Тустанівских пастївниках залягала мрака. Гори дрімают в тїни, крізь величну тишу, не переривану гамором людскої недолї, чути тілько глухі неясні прориви якогось глубокого, таємного шуму, мовь диханє спячої природи.

 

Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою по дневній праци, як радше ситою вечерею, котру заляв порядною порцією ріжних упоюючих напитків. Герман не любив упивати ся, — але нинї прецїнь треба було покріпити свою силу, треба запити щасливу нахідку нової матки, треба впрочім »заморити червяка«, що без перерви вив ся в єго внутрі, без перерви шпів і прожирав єго супокій. Сїдаючи до вечері він почув якусь таку спрагу, що тяжко єму навіть було діждати ся, поки служниця не поприносила наладжені з Дрогобича бутельки з вином та ріжними ликерами. Чим більше Герман пив, чим швидше грала в нїм кровь, чим скорше шибали ріжні думки, — тим більше чув потребу нового жару, забутя, росплиненя в нїчо, — щоб тілько те росплиненє було любе, лагідне, легеньке... Єго лице налило ся кровю, очи блищали, руки мимоволї підмітували ся на столї, — язик починав лепотїти щось без звязи і мисли, — служниця ледви-ледви завела єго до єго кабинету, де вперед єще приладила і постелила була ліжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертав ся, лепотїв, силував ся навіть думати, але в єго голові все помішало ся, все гнало і перло кудись, мовь вода через лотоки, коли одним разом поіднимати всї слюзи і всї затвори. По хвили він утих і заснув мертвим сном.

 

Але нї! Хто се казав, що Герман спит, що Герман пяний! Нї, він зовсїм не пяний, він не спит! Може бути, що колись... Він нагадує навіть, що був такій вечер, — він пив богато, напив ся жару, і отяжів. Але теперь він легкій, такій легкій, що летїв би десь в даль, в той синій, усміхнутий безмір, що над ним так любовно мріє! Він теперь щасливий, зовсїм щасливий, яким єще нїколи не бував! Довкола него зелень, цвіти, криштальні води, — в далї фантастичними контурами рисуют ся рожево-червоні скали, — ох, се не Борислав, се не та западня проклята, що дусила єго затхлим воздухом і заморокою! Ту чисто, ясно, весело, — ох як весело! Герман віддихає повними грудьми, — легкими скоками, мовь серна, проходжує ся по цвітистих лугах, топче запашні цвіти, котрі настоптані ще красше пахнут і звучат, — так любо, солодко звучат, що єго хватає за серце. Де він... де він чув тоті звуки? Не може нагадати...

 

— Щастє, се твої звуки, твій запах, твій погляд в тій зелени, в тім чистім лазурі, в тих чудних горах, потоках, дубровах! Щастє — ти моє! Ти віддало ся менї, як любка свому милому, — ти відкрило менї своє лице, подало менї свою руку, я держу тебе сильно, сильно! я пізнаю тебе, — чую віддих твій глубоко в сердци, чую як тепло розгріває мою кровь і она звенячи мовь срібло біжит ясними стругами по моїх жилах! Щастє, — ходи в мої обнятя, віддай ся менї зовсїм, на віки! Я сильний, молодий, хорошій, я хочу жити, любити, хочу роскоши, супокою, запаху, утїхи! Ходи до мене, — я твій на віки!

 

Якій легкій, якій свобідний Герман! Яким солодким, чарівним а сильним голосом прокликав він свою сю пісню, се заклятє! Гаї, дуброви, ріки і гори, і небо сине і цвіти пахучі, — всьо, цїла природа звенит, гомонит відголосом єго пісни! Кілько солодощів ллє ся з кождого слова, з кождого тону. Як роскішно дихає ся тутка, — нї, роскіш филями ллє ся в єго грудь, розширює єї до безміру... Він простер руки широко-широко над околицею. Він улетїв над нею, мовь огромний орел, а на стрічу єму з всеї природи гомонит:

 

— Щастє, я твій, — я сильний, молодий, хорошій, — я хочу жити, любити, хочу роскоши, утїхи!

 

— Щастє, ходи в мої обнятя! Щастє, віддай ся, віддай ся менї!

 

Безмірну, велитну силу чує в собі Герман! Він обняв раменами цїлу околицю від краю до краю. Грудьми приляг до єї роскішної груди і лиш дивує ся, як він вперед не знав сего. Він пяний з роскоши притискає любку до груди, пестит єї, наливає ся єї теплом, єї силою, любує ся нею, як забавкою, молит ся до неї, як до Бога! Она для него все, — він нїчо не бажає, посївши єї, — бо теперь нїчо не може розірвати єго з нею. А она з божеским усміхом на лици глядит єму в очи, тає в єго огнистих обнятях, — слабне, вяне, тає... Се пароксизм любовної роскоши, се зенит щастя навіть для щастя самого!...

 

— Любко, ти богиня!... ти вічна, безсмертна, правда?

 

Що за усміх, що за голос тихій, роскішний: — Так, я богиня, я вічна, безмертна, — я твоя.

 

З яким жаром Герман притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою пьє він єї огнисті поцїлуї! Більше жару! Більше огню! Більше роскоши! Хвиля така — то вічність! Ще, ще!... Він тратит память, — жар перемагає єго, котит ся потоками ляви по єго жилах, не дає думати. Він весь тілько одно чує, — і очи зажмурив, щоб тілько повнїйше, безконечнїйше вливати в себе роскіш всїми порами тїла.

 

А она тає, слабне, вяне в єго обнятях... Пахущі цвіти зівяли, потоки повсихали, мовь від спеки. Але він сего не бачит, не чує, — а чує тілько одно, як жар, сила, живість у него чим раз більшає, росте, змагає ся, немовь переходит від неї до него. І чим сильнїйші стают єго мускули, чим швидше котит ся кровь в єго пульсах, тим і обнятя та поцїлуї єго стают сильнїйші, — тим більше жар обнимає всю єго істоту.

 

— Ти вічна, безсмертна, ти моя! — шепче він.

 

А она тає, слабне, вяне в єго обнятях. Не має сили, щоб промовити слово, не має сили, щоб усміхнути ся. Она тілько слабо, солодко дише в єго обнятях, — чим раз слабше, чим раз повільнїйше. Рожеві гори почорнїли, мовь уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблїдло, почорнїло, — країна щастя щезла, мовь хмара, мовь привид. Поволи, поволи сива мрака, удушлива, густа почала залягати довкола. Повінуло холодом, і послїдні слїди щастя забрав з собою той першій холодний повів. Герман ще лежав в безпамяти, ще був велитом...

 

— Любко, любко, — ти моя, правда? шептав він. Але в тій хвили знов повінуло холодом — острим, пекучим, і він стрепенув ся: замість вічно молодої богинї побачив чорного, страшного трупа! Він чув, що жар страшний горит в єго крови, розсаджує єго груди, — але довкола все було холодно, гидко, мертво...

 

— Щастє, щастє, — де ти? кликав він в страшній тревозї та роспуцї. Нїхто не відповідав.

 

— Га, ти покинуло мене, ти відвернуло ся від мене, — скрикнув він. — Та годї, — ти менї не уйдеш! Я сильний, — у мене в крови цїлі вулькани огню, — я здужаю дігнати, зловити тебе! Ти не уйдеш менї, — нї, нїяким способом!

 

І він пускає ся скаженим бігом кудись в темну далечину, не бачучи куди і за чим. Єго сила росте, — але він чує, що нема вже у него такої легкости, як вперед. Він не може свобідно знести ся в гору, мовь орел, — не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де скрило ся щастє. Єго горячій, важкій віддих уносит ся перед ним, мовь хмара, і затемнює єго погляд. Желїзні, сильні єго мускули мякнут, стают звичайним людским тїлом, хоть утоми ще в них не чує. Він летит без упину. Околицї мигают перед ним мовь образки, ріки блискают мовь перлові шнури, що прикрашуют землю, але не спиняют єго в тій скаженій погони.

 

— Щастє, де ти? Куди ти сховало ся? Ти прецїнь віддало ся менї, — ти моє!... — але відповіди нема.

 

Мрака, — він кидає ся в мраку, мовь блискавка. Холод, — він розжарює своїм огнем все довкола, мовь розпечене желїзо. Дерева хилят ся, куди він пройде, — трави вянут, цвіти перегоряют на уголь. Але він не питає, — він летит далї, — він знає, що мусит дігнати щастє!

 

— Стійте, пречудні привиди! кричит він, знемагаючи. Жар єго почав остивати, — в тїлї чутна утома, в крови холод.

 

— Стій, щастє, — ти прецїнь моє!

 

І оно стало. З густої памороки виринає країна — хороша, блискуча, зелена. Де він бачив таку країну? Се не тота. де вперед заблисло єго щастє. Се не тота лагідна, люба ясність, не тото сине небо, не тоті рожеві гори, не тоті цвіти пахучі. Ту небо цїле горюче, червоне, мовь луна безмірного пожару. Ту гір нема, тілько море зе́лени темної, твердої, острої, — а береги того моря, то густа паморока. що хмарою зносит ся над лїсом високого, гинкого бадиля. Ту дубров нема, лиш одинокі групи високих стрімких пальм з вінцями огромного листя, котре махаєсь в воздусї власною силою, мовь крила вітряка. І потоків сріблистих ту нема, тілько далеко десь чути шум водопаду, і в гущавинї бадиля скомлят тигри та ричат носороги. Де він бачив, де він бачив сю околицю? Чому она видає ся єму такою знаємою? Чому сум якійсь збирає єго, коли ступає по тій горючій земли, по тих острих тернистих листях? І запаху любого не чути, тілько вохкі повіви гнилизни. Де він? Куди занесла єго погоня за щастєм?...

 

Тревожними, дрожачими ногами ступив кілька кроків наперед. Чує — шорох між високою травою! Се переполошена єго приходом газеля зірвала ся зо сну і зручними скоками погнала далї і щезла.. Але Герман уже не думає, де він. Якась дивна сила здавлюе єго мисли. Жар якійсь палит єго, мовь хто огнем обложив, — а прецїнь на чолї виступає холодний піт. Він спішит наперед. Он група пальм запрошує єго до себе своєю тїнею, своїм товстим, зеленим листєм, що без вітру раз в раз шевелит ся, мовь огромні вахлярі, порушані невидимою рукою. Він так спішит до тїни, такими любощами наповняє єго думка про спочивок, так заманчиво манит єго листє!

 

Ось він під пальмою, в холодї, коло живого, журчачого жерела.

 

Але нараз крізь темну зелень мигнула ріжнобарвна блискавка, — Герман почув тілько, що она мигом повалила єго на землю. Він обезумів від страху і болю. Одну хвилю не знав, що з ним стало ся. Але коли оглянув ся, то побачив, що страшенний вуж, — той сам Boa Constrictor, що у него був намальований, і котрим він нераз так любував ся, — обкручував єго своїми дужими желїзними скрутелями. Ах, що се він зробив! По що ішов в прокляту тїнь!... Герман чув, що єго смерть близька.

 

Скорими рухами вуж обвивав ся круг него і придавлював єго заразом до пня пальми. Холод від тїла гадюки доходив єму до кости, морозив смілість і силу, — він не міг нї крикнути нї утїкати нї боронити ся. Єго ноги вже були обпутані і здавлені мовь клїщами. Скрутелї доходили вже до грудей, до шії. Германови спирає дух в груди, — він чує, що вуж обмотав єго до разу, — він бачит єго голову, єго страшенні, демоничним блеском, злорадною утїхою граючі очи як раз против свого лиця, — погляди їх стрітились і Герман помертвів. Мовь ледовими ножами запоров єго в груди той гадючій погляд! Ось паща змії рознимає ся широко-широко, мовь кровава пропасть, і Герман бачит, як під блискучою лускою корчат ся желїзні мускули гадюки, щоб послїдний раз здавити свою жертву, щоб подрухотати їй кости. Він чує страшенний тиск. лютий біль... Єго очи рвут ся на верх, — отворені уста харчат, тїло холоне і мертвіє.

 

— О роспуко! чи так суджено менї гинути, марно гинути? Щастє моє, — чи тиж мене сюди завело?...

 

Ся думка промигнула єму через голову в тій страшній, послїдній хвили. Червоні колеса закрутили ся перед єго очима, заливаючими ся кровю... Ще хвиля, ще оден стиск... Але нї. Герман зібрав послїдні остатки сили... нї, не зібрав, бо свідомість відбігла від него серед страшного стиску. Сам єго организм пруднув ся в послїдній натузї так сильно, так нагло наперед, що скрутелї пустили, звільнїли, обсунулись, і Герман доразу пробуждений зірвав ся на рівні ноги, держачи в судорожно затиснених руках — що?... кого?...

 

— Проклятє на тебе, — не вдалось!... прохрипів над ним лютий, глухій голос.

 

Але Герман в своїм нелюдскім зрушеню, не можучи прийти до повної свідомости зі сну, страху і болю, зібрав всю свою силу і з найбільшим зогидженєм кинув до підлоги тото холодне, звиваючеся, цїпке тїло, котре держав в руцї. Грохнуло, мовь огромний тягар, — зойкнуло, мовь конаючій. Сесі два рівночасні і рівно страшні голоси протверезили Германа. Він скочив в одній хвили з ліжка, черкнув сїрником по стїнї і засвітив свічку. Що за вид показав ся єму! На підлозї лежав єго Готлиб з окровавленою головою... Він вив ся і харчав в страшнім болю, але з очей єго ще не сходила тота затекла злоба, тота ідіотична ненависть, котра блискотїла в них ще в полудне, скоро прийшов до батька. Герман став над ним, мовь оглушений. Він мимоволї глянув в зеркало і побачивши себе, заляк ся. Єго лице цїле посинїло від страшного здавленя, — білки очей залиті були кровю...

 

— Ти що робиш, вироде? спитав Герман по довгій мовчанцї, підчас котрої Готлиб все ще лежав на земли з затисненими зубами і часом тілько кидав ся судорожно з болю.

 

— Ти що робиш? питав далї Герман глухим, дрожачим голосом. Чого хочеш?

 

— Проклятє на тебе, — прохрипів ідіот. — Грошей хочу, — давай сюди!

 

— Грошей хочеш? А за що? На що? Ти чим заробив на гроші? Ти може томив ся на них цїле житє так як я? А теперь ще батька береш ся мордувати, — вироде!

 

— Давай гроші, то ти дарую житє, — давай!

 

— Най проклятє Єгови спаде на твою руку, котра підняла ся на батька, і най она всхне, як суха тернина!

 

Готлиб страшно захарчав, — хотїв зірвати ся на ноги, але не мав сили і покотив ся аж до ніг Германа. Лице єго було страшно блїде, — він почав кричати з болю. Германа прошиб той крик до глубини, — він кинув ся до сина, щоб завязати єму рану, але Готлиб почав бити ся о підлогу, кидати ся і кричати, щоб батько не дотулював ся до него.

 

— Пусти мене, — не хочу твоєї помочи!

 

Надбігла служниця, збуджена гамором і остовпіла з ляку.

 

По довгім шамотаню Готлибови звязали хустками руки і ноги, відтак обмили і перевязали рану і поклали втомленого, охриплого, ледво живого на ліжко. Він ще хвилю кричав, але ослаблий до крайности заснув швидко, мовь дерево.

 

Служниця пішла, дрожачи зі страху і зачудованя, і не знаючи, що се все значит, що стало ся з Германом і єго сином. А Герман лишив ся сам в своїм кабинетї.

 

Все, що стало ся після страшної хвилї єго пробужденя, тревало так коротко, минуло так нагло, було таке незвичайне, несподїване, неприродне, що Герман довгу хвилю стояв серед кабинету, важко дишучи, без руху, без ясної думки. Він силував ся пригадати і роз'яснити собі все, що стало ся з ним через тих кілька хвиль, але ясність і споминки приходили так поволи, що довгій час, видячи єго стоячого, мож було думати, що се камінна статуя, а не живий чоловік.

 

Поволи-поволи Германови прояснювало ся все дїло, і ставало перед ним в цїлій страшній правдї. »Мій син першій бажає моєї смерти. Ненавидит мене люто, завзято, як найгіршого ворога! За що? Чи на тож я працював весь вік, мучив ся, ссав, дер, — щоб тепєрь не бути безпечним свого житя навіть перед власною дитиною? А моє щастє, котрим я так славив ся, — де оно? Коли в житю я зазнав єго? Хиба тогди, як ще малим хлопчиною їздив на онучкарскім візку!... Боже, Боже! За що ти покарав мене богацтвом? За що, за які гріхи затроїв мою кровь горющою жадобою грошей?...«

 

І Герман в скаженім болю грозив небу, — звиняв ся з всего, мовь дитина, звиняв ся перед послїдним зерном людскої натури, котре ще остало в нїм, неперепалене забійчою золотою горячкою. Але чим більше звиняв ся, чим більше кляв, — тим тяжше ставало єму. Він не міг зразу переглянути всеї незміримої пропасти недолї, пониженя і одичіня, в котрой теперь нараз побачив ся. Аж теперь звиняючись з всего сам перед собою, він розрив всю погань, яка нагромадила ся з давен-давна в єго житю, — аж теперь побачив ясно причину всего того, що мучило єго і гризло. Якими огнистими, палящими буквами виринали записані глубоко в єго серци вічні закони братолюбства, чесноти та рівности з всїми людьми! Яким безмірним докором греміли теперь до него всї суспільні рани, всї пута та тягарі житя людского, котрих він доси так мало чув, про котрі навіть не думав нїколи! »І ти причинив ся до збільшеня тих ран, і доложив свою часть до сего тягару, що давит братів твоїх!« Суспільна борба, про котру одні балакают з нуди, другі для зиску, треті з ненависти до всего що людске, чесне, природне, — стала лицем к лицю перед Германом першій раз теперь, в страшній хвили найбільшого збуреня духового, найбільшої тревоги, найтяжшого сердечного болю. Теперь аж поняв він ясно все, що доси морочило ся єму, мовь сонні привиди. Теперь поняв, чому єго серце щеміло нераз в часї найбільших спекуляційних удач, чому грижа якась, якесь невдоволенє лягало на єго серци за кождий раз, коли по обрахунку з робітниками зрахував до купи тоті надвишки, котрі поуривав їм і з тої нужденної заплати, за яку они ставали у него на роботу. Теперь аж поняв Герман, якій страшний він переступник, він, котрий довгі лїта добивав ся слави твердого, холодного Geschäftsmann-a, котрий гордив ся нею, мовь найбільшою чеснотою, — гордив ся безсердечностю та нелюдскостю! Але пізнавши і понявши се, якимже нужденнььм, слабш, нещасливим почув ся Герман! Хибаж він сам з власної злої волї став недолюдком? Нї, — він мусїв ним стати, ступивши раз на прокляту стежку. — мусїв зайти до тої цїли, до котрої зайшов! Мусїв! Він прецїнь був зразу бідним либаком, — він бажав вибити ся з нужди, бажав щастя, а щастє — весь світ каже — в богацтві. І того щастя бажав він і бажає до нинї, — за тим щастєм гнав найпростїйшою дорогою. Ба, він не міг спинити ся, не міг вернути назад, — єго перли наперед другі, цїла товпа подібних до него! Щож він тому винен, що дорога, конець кінцїв, завела в пропасть?... Але хтож винен? Герман не міг на се відповісти, — єму мішало ся в голові. Хто винен моїй нуждї, моїй грижи? Хто немилостивою рукою пер мене чим раз далї, чим раз швидше, — хто заслїпив мої очи, щобимь не бачив нїчого, аж поки не буду на днї безвихідної пропасти? Хто се такій? Хто се такій?...

 

Герман боров ся з думками, напружав ся, але не міг найти відповіди. Єго очи почали без цїли і виразу блукати довкола по кабинетї, перебігати з предмету на предмет. Нараз зупинили ся і впили ся в одно місде — в образ на стїнї, в той сам образ, що нинї рано визвав цїлий ряд вспоминок в думцї Германа, а в ночи оживив ся в такій страшний спосіб. Герман замер на місци. Вся тревога, весь забобонний страх, що нинї потрясав єго душею, віджив теперь в одній хвили і витиснув смертельний піт на Германовім чолї. Яким лютим поглядом дивив ся на него вуж! Се той сам погляд, котрий в снї заморозив всю кровь в єго серци! Як блищала до світла ріжнобарвна луска на тїлї гадюки! Се тота сама луска, те саме тїло, що дотикало ся єго в снї, котрого страшний стиск передавлював єго тїло до кости, запирав єму дух в груди, висаджував очи з голови! О так, се той сам вуж! Єго сон треває далї! При меркотячім блискотї свічки Герман бачит виразно, як вуж росте, рушаєсь, простує ся, подносит голову до гори, закручує хвостом - широчезні колеса, все ближше, все ближше до него!...

 

Га! що за думка блисла нараз в Германовій голові? Се не вуж, се безмірно довга, зросла до купи і оживлена чарівною силою звязка грошей, срібла, золота блискучого! О так, се певно так! Хибаж весь блеск, що бє в очи від вужевої луски, — хибаж се не блеск золота та срібла? А сесі ріжнобарвні латки на нїм, хиба се не ріжні векслї, контракти, банкноти?... О, се певно, се не вуж єго обводив своїми велитними звоями, а єго власне богацтво! А як злобно, як люто глядит на него зачарована потвора! Она певна своєї добичи, — она знає, що єї металевим перстеням, еї горючому блескови нїхто не уйде! Она знає, що найпевнїйше не уйде їй Герман, бо він на днї пропасти, він жертва розпуки, — й она, она завела єго сюди!

 

Герман все то порозумів в одній хвилинї безмірної тревоги. Він заревів, мовь ранений звір, аж вікна задзвенїли від єго реву. Він чув, що сеся одна думка валит в порох, в нїщо, єго цїлого враз з єго житєм, надїями та плянами, — єго прошибло таке саме чутє, якого мусїв дізнавати чоловік, котрого заживо четвертуют. Зажмуривши очи, він в скаженій безпамяти кинув ся наперед, горі стїною, — вхопив проклятий образ і гримнув ним до землї що сили. Золочені рами роспирсли ся на боки з лоскотом, — але Герман не отямив ся. Він скочив на полотно і мовь безумний почав топтати єго, плювати на малюнок, здрапувати фарбу нігтями, а далї приступивши оден конець ногою, хопив за другій і роздер на два куснї, зімяв їх в клубки і кинув гет, через вікно. Він був немовь в пароксизмі, — груди підносили ся і опадали швидко, кровь стукала о пульси і перед очима все крутило ся, мішало ся, щезало. Він убрав ся і мовь гонений вилетїв на улицю.

 

Була північ. Прозірчасті клубки хмар надтягали поволи зі сходу і густою чередою залягли вже більшу половину неба. Крізь невеличкі відступи між ними виднїло ся темне, глубоке дно неба з блискотячими звіздами. Холодний вітер потягав від Губицкого лїса. Нїмі кошари бованїли в сумерку своїми кінчастими, острими контурами, мовь огромні остро завершені стоги сїна. А нижше, над землею, все тонуло в глубокій пітьмі поміж чорними сугорбами. Тілько улиця ширшала перед Германовими очима, мовь розбурханий і разом замерзлий поток болота. Покрай неї, над ровом, ішла вузенька, утоптана стежка для пішоходів. Герман поквапно спішив нею наперед, спішив, не думаючи куди і за чим. Єго гнало щось з дому, — єму важко було добути ночи в тій заклятій хатї, і він ішов наперед, долї Бориславом, немовь утїкаючи перед чимсь, немовь квапячись до якогось важного дїла.

 

— Gott’s Fluch über mir! Gott’s Fluch über mir! воркотав він, нагадуючи кроваве, намієтностю, ідіотичним бішеньством викривлене лице Готлиба, і мимоволї приспішував ходу.

 

Сонний Борислав роскинув ся круг него, мовь озеро болота, глини, брудних хат, магазинів, фабрик, недолї і муки. Він знав добре, що вся тота ріжнородна маса теперь лежит мертва, обнята глубоким сном, — а прецїнь холодний вітер, що віяв єму просто в лице, так сильно і так болїзно разив єго нерви, що перед ним немовь все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвий Борислав, котрого всевладним паном, царем він був перед кількома годинами, — теперь, бачилось, повставав против него. Доми заступали єму дорогу, — ями, мовь отворені смочі пащи показували ся перед єго ногами, а з тих ям, із страшенної глубени, чути було роздираючі зойки, проклятя і крики смертельної роспачи та муки конаючих. А заким Герман міг отямити ся — привиди щезали, лишаючи тілько в серци єго ледоватий холод тревоги, мовь застромлені стріли.

 

— Gott’s Fluch über mir! Gott’s Fluch über mir! — проворкотав він і поперед єго очи з переражаючою живостю перемигнув і цїлий кістяк Івана Півторака, — ба, єму здало ся, що Іван стояв ось туй перед нимі насеред дороги і грозив єму своєю костяною рукою. Тут єго думка, що серед всеї тої тревоги шибала ся та мішала ся, мовь птах в самотріску, — опинила ся на однім предметї, чепила ся єго, мовь потопаючій слабої стеблини.

 

— Що стало ся з вірником, що так раптовно поблїд і послаб, почувши оповіданя старого Матїя? Чи дїйсно ся слабість прийшла так, сама з себе? Чи може вірник почуває ся до чого злого? По що Матїй питав ся, коли Іван відійшов від роботи? Чому не хотїв говорити нїчо більше?... Сесі мисли насували ся теперь Германови до голови, з далеко більшою силою, нїж при виплатї. Він силував ся — заняти ся виключно тим дїлом, не тикаючим просто єго самого, — щоб хоть троха забути все то, що давило і палило єго мозок. Він з горячкою якоюсь почав думати о смерти Івана Півторака, розбирати і розважати всї обставини. Іван мав думку, заробити тілько, щоб міг в Тустановичех купити собі хату і кусень поля, і длятого не брав щотиждневої виплати, але жіючи враз з жінкою, обходив ся дуже скупо єї власним зарібком, а свій щадив. Нараз Іван пропав десь, а коли єго жінка прийшла до Германа допоминати ся грошей, що заробив єї чоловік, то Герман увидїв, що в книжцї видатків стояло виразно записано єго власною рукою: »взяв дня того і того всї гроші.« Але Герман дармо напружує. свою память, щоб пригадати собі, чи він платив коли сі гроші Іванови на руку. Може бути, що Іван взяв їх через руки вірника, як се нераз ріпники робят. Але щож виходит з сего всего? Нїчо, поки не возьмем на увагу блїдости та слабости вірника при оповіданю Матїя. Так се значит тогди, що Германів вірник або сам пхнув Івана пяного до ями, або знав о тім і може подїлив ся грішми з забійцею?... То певна річ, що при трупі не було нїякого слїду грошей. Ах, а Матїй же казав, що на Покрови бачив, як якійсь чоловік пив з Іваном. Хто був той чоловік? Чому Матїй не хотїв сего сказати?... В тім щось мусит бути!...

 

Такими невеселими думками занятий ішов Герман далї, щораз далї, аж опинив ся гет на самім краю Борислава, де при купцї стояло кілька нужденних, старих, гнилою соломою критих хаток, в котрих жили ріпники. В одній з тих хаток, що стояла коло самої дороги, ще світило ся. Се світло серед загальної пітьми звернуло на себе Германову увагу. Він тихенько підійшов к хатинї і заглянув крізь тїсне віконце до середини. Він не знав, хто жіє в тій хатинї, і єму зовсїм не ішло о то — дізнати ся сего. Щось перло єго придивити ся, як жіют тоті ріпники дома, поза роботою, що́ говорят, чим занимают ся. Тай того не був Герман так дуже цїкавий, бо кількож то разів заходив він в такі хатки, кілько разів обзирав холодним, згірдним поглядом всю мизероту, котрої повні они були від гори до споду! Але нинї дивним якимсь способом все, на що  поглянув, виглядало для него не так, як звичайно, — все, чого діткнув ся, змінювало ся в що инше, мовь зачароване. Всякі найщоденнїйші і найзвичайнїйші річи показували ся єму нинї з нових, невиданих доси боків, — і ось що потягло Германа під віконце нужденної ріпницкої хати. Та ту ждало єго ще одно, зовсїм несподїване зрушенє, котре мусїло довершити морального перевороту в єго души, перевороту глубокого, страшного, болїзного, котрий нинї в нїм звершав ся силою всїх вражень житя, наслїдком всїх добрих і злих сил, котрі він в собі виробив.

 

В хатї, до котрої заглянув Герман крізь вікно, всьо свідчило о страшній нуждї і занедбаню. Тїсна хатина з голими, давно небіленими, закоптїлими стїнами подобала радше на гріб, нїж на людске помешкане. Більшу половину вільного місця в нїй забирала глиняна печ з припічком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою і накритий грубою веретою. От і тілько всеї постели! Нї стола, нї стільця не було. На жердцї над тапчаном висїло кілька лахів жіночих, а над тапчаном, на трех шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тілько всеї посуди побачив Герман в серединї! На тапчанї сидїла молода ще, хоть нуждою і невсипущою важкою працею страшно підточена жінка. На нїй була брудна, зрібного полотна сорочка і ще бруднїйша мальованка, а на голові старий чепець і поверх него надвержена дїрава хустина непевної барви, з під котрої спадало довге волосє. Она одною рукою з легка погойдувала колиску, а другою час від часу утирала сльози, що, видно, на силу перли ся їй до очей. Герман знав добре тоту жінку, — то була вдова по Іванї Півтораку. Перед нею, обернений до вікна боком, сидїв на припічку старий Матїй, з невідступною файчиною в зубах.

 

— Ей, Марисе, Марисе! говорив старий Матїй мягким, тремтячим голосом, — не такого я житя надїяв ся для тебе тай для Івана! Та що! Не знати, чи Бог не судив, чи лихі люде не дали!

 

Марися замість відповіди заридала в голос, захлипала, мовь дитина.

 

— Цит же бо, — уговорював Матїй, — не час теперь плакати, — нїчо не поможе, лиш здоровя шкода! Тогди було-плакати та кричати, коли пропав зо світа, — тогди би то було ся бодай на щось здало, — а теперь!...

 

— Ох, Господоньку мій, — зойкнула бідна жінка, — абож я нещаслива знала, де він ся подїв? Говорив ми, що піде до Дрогобича, а відтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий грунт, — потому ще десь мав піти. Що небіжчикови не кажу: »от, може би лїпше було туй де ближше купити яку пустку, — і до роботи близько і всьо« — а він до мене: »най мене, каже, Бог боронит від тої роботи, — не хочу єї на на очи видїти! Волю з голоду гинути межи добрими людьми, — косити, молотити, на жорнах молоти, — щобудь робити за кусник хлїба, нїж маю ту день бути в тій западни!« Тай як пійшов — і на нинїшній день!

 

Матїй порушив ся на своїм місци, почувши сю мову.

 

— А коли то було, не знаєш? спитав він. Коли Іван пійшов?

 

— Та він вибрав ся якось вечером на самої Покрови. Не знаю, — казали другі, що го ще видїли у Кирницкого.

 

— А потому чи вернув назад з міста?

 

— Та щось говорили, що вернув, — і гроші, кажут, взяв від пана.

 

— А ти го видїла потому?

 

— Нї, не видїла.

 

— А знаєш допевно, що гроші відобрав?

 

— Знаю допевно, бомь ще сама ходила до пана питати ся. Чекаю цїлий тиждень — нема Івана. Я іду до пана, щоби бодай гроші віддав. — »Що, каже, — то ти приходиш по гроші, а твій чоловік іно-що вчера ту був і гроші відобрав!« Ще ся ростріскотав на мене! тай тілько всего!

 

Матїй слухав тої бесїди з напруженою увагою і бачилось, укладав щось в голові. Довгу хвилю мовчали обоє.

 

— Пропало! сказав вкінци Матїй, важко зітхаючи, — нема що і згадувати! Як му ся якій лихій чоловік прислужив, то най му Бог відплатит за все! Добраніч, небого! Не плач, не жури ся, — чень то колись. Бог дасть добро!

 

— Ой, уже! відказала жінка заходячи ся з плачу. Буде менї добро, але аж на тамтім світї, не ту! Бувайте здорові, — най вам Бог стокротне відплатит, що прийшли мене бідну потїшити.

 

Матїй не кажучи і слова більше, вийшов з хатини. Герман сховав ся за угол і видїв ще кілька кроків, як старий ріпник ішов, роскладаючи руками та воркотячи щось під носом, немовь нараджуючись з самим собою. Але швидко старий щез в пітьмі, а Герман весь дрожачи з холоду і від навалу нових думок та догадок, став знов під вікно. Єго тверде серце таяло на вид тої нещасливої жінки, він виразно чув, що коли она говорила, сльози тисли ся до єго очей — важкі, горющі, давно не видані сльози! Він чув і бачив аж теперь, що з нинїшним днем кінчит ся для него старе житє, а завтра настане нове. Він знав добре, що завтрішній день застане єго вже зовсїм не тим чоловіком, яким застав єго вчера. Переворот вершив ся бистро в єго души, переворот глубокій і сильний. Що мало бути змістом нового житя якій мав бути єго напрям, того Герман не знав, над тим не міг застановити ся. Тай що єму до того? Коли старий будинок звалит ся, коли руїни згорят і спопелїют, то і новий будинок поставити не тяжко. Якій будинок? По що? З чого? — покаже час, покаже потреба, покаже совість!

 

По виходї Матїя, Іваниха замкнувши двері, стояла довгу хвилю насеред хати, мовь остовпіла. Сльози не текли з підпухлих, почервонїлих очей, — зойку, заводу, плачу не чути було від неї. Она стояла нерухома і гладїла нїмо на свою дитину, що спала в колисцї. Тілько лице єї показувало, якій біль лютив ся в єї серци, як она терпіла. Але хвиля роспуки минула, — рвучою рікою вибухло затаєне горе.

 

— Дитино моя, дитино моя! ридала она припадаючи до колиски. Нема твого тата, — не прийде вже нїколи. А ти, біднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличеш ся тата нїколи, мій ангелику милий, не докличеш! На когож нам теперь надїяти ся? Хто нам допоможе в слабости, в недоли? Хто догляне, поратує? Господи,. чому лишив мене на таку тяженьку недолю!...

 

Хлипанє перервало єї завід. Дитина в колисцї пробудилась від єї голосу і підняла головку в гору, витягла рученята до мами.

 

— Та-та-та! пролепетала дитина. Та-та-та!

 

Бїдна вдова заридала ще дужше. Невинний, любий голос дитини різав єї мовь ніж у серде глубоко. Она цїлувала ручки дитини, обливаючи їх горячими слезами.

 

Герман стояв під вікном, мовь громом прибитий. Сесь образ нужди, розбитих надїй, роспуки побіч дитинячої несвідомости, довершив того, що не довершили всї ріжнородні а такі сильні враженя нинїшного дня. Горячі сльози жбухнули з єго очей. Єго рука судорожно здавила в кишени цїлу купу срібняків. Він розмахнув ся і з цїлої сили кинув ними крізь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, — дзенькнуло срібло, розсипаючись по хатинї. Той брязк і дзенкіт проразив Германа не менше, як саму Іваниху. В єго ушех він звучав, як зойк наріканя, роспуки та жалю. Якась дика, незнана сила поверла єго і він пустив ся шо сили утїкати горі улицею, аж земля під ним задуднїла.

 

— Господи, що се таке? — срикнула перелякана Іваниха, почувши брязк вибитої шиби. Она озирнула ся і зачудованим оком дивила ся на срібло, що котило ся в ріжні сторони по хатї. Що се? Відки тот несподїваний дар? Хто змилосердив ся над єї нуждою і таким чудним способом посилає єй поміч?... Она з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини потверезив єї. Она вибігла на двір, — але під хатиною не було нїкого, тілько швидкій стук людских кроків по улици показував, куди утїкав Герман.

 

* *

 

І що дальше?

 

Ех, милі читателї, дальше житє пішло своїм звичайним ладом, — Герман в доброго чоловіка не перемінив ся. Єго милосердний порив під вікном бідної вдовиної хати був хвилевий; хвиля минула, і він мусїв знов стати ся тим, чим зробило єго цїле жите — холодним, безсердечним спекулянтом, не зважаючим на стон нужди і сльози вдовині.

 

І Мошко став у Германа дальше за наставника, а хоть Іваниха і Матїй удались до суду, щоб перепровадив слїдство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли єго власна совість мовчит? Кого доля засудила на потолочене, той буде потолочений, — нїякій суд не видвигне єго, хиба він сам видвигнесь. Але се далека далека історія.

 

 

 

 

Библіотека „Зорі.“

BOA CONSTRICTOR

повість

Івана  Франка

Накладом редакції „Зорі“.

Львів.

З печатнї Ставропигійского Інститута,

під зарядом Стефана Гучковского.

1884.

 

29.08.1888