Boa constrictor (1907)

Нове, перероблене виданє.

 

I.

 

Герман Ґольдкремер устав нинї дуже злий. Він усе такий, кілько разів йому лучає ся ночувати в Бориславі А лучаєть ся се що тижня раз, у пятницю, коли приїздить сюди з Дрогобича оглянути роботу і виплатити ріпникам. Герман Гольдкремер, хоть маєток його доходить до мілїона, нїколи не звірює чужим очам надзору, анї чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичи своя камениця, порядна, нова, ясна, — сказати не жаль. А тут приходить ся йому ночувати в деревянім домику, серед маґазинів, завалених бочками кипячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, усе таки найпоряднїйший і найкрасше положений на весь Борислав, — але знов дарма річ рівняти його до дрогобицьких будинків. Хоть стїни білі і вікна ясні, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, брудні маґазини та ще бруднїйші помешканя людські. Нї зелени сьвіжої, нї виду всьміхненого не побачиш. Повітрє задушливе, загусле від — нафтового сопуху; у Германа від него за кождий раз голова крутить ся, немов від дурицї. Та ще й люди, що снують ся навкруги його помешканя поміж брудні шопи, поміж глинисті гори, що мов мурашки невпинно нишпорять коло закопів, — тьфу, чи то люди? Чи такі на сьвітї люди? Зачорнені скрізь нафтою та глиною, мов ворони; на них пошарпані шмати — не то шкіра, не то якесь невидане полотно; від них на сто кроків віє нестерпний дух нечистї, сопуху, шинків, зопсутя! І голоси у них — нї, се не людські голоси, а якийсь крик глухий, охриплий, немов дренькіт розбитого баняка. А якій позір у тих людий — дикий, зловіщий! Деякі з них, що помимо ранньої пори підхмелені йшли до ям (тверезому годї видержати в глубинї!), заглянули в вікно і побачили Германа. Від їх поглядів йому стало якось моторошно.

 

— Такі люди, — подумав собі, — як би видїли мене в багнї, то не то що не витяглиб, а ще би глубше пхнули.

 

І ось у якім товаристві приходить ся йому, аристократови, проводити цїлого півтора дня. Він сплюнув крізь отворене вікно і відвернув ся. Його очи живо оббігли кімнату — чистеньку, веселу сьвітличку. Гладка воскована підлога, мальовані стїни, круглий столик з оріхового дерева, комода і „писемне" бюрко, — ось що перед усїм насувало ся оку. Всьо блищало, яснїло до сходячого сонця, що саме кидало перше промінє крізь вікна до кімнати і золотисто-кровавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очи Германа відвернули ся від них, — він не міг знести сильного сьвітла. На боковій стїнї, супроти дверий, у півтїни висїв великий образ у золочених рамах, — на нїм спочили Германові очи. Була се досить гарна і вірно змальована картина тропічної, індийської околицї. В далечинї, повиті синявою мракою мріють величезні тросники — цїлі лїси бамбусові Бенґалю. Здаєть ся, чуєш, як у тій, гущавинї з легким шумом вітру мішає ся плачливе скомленє тиґра кровопійцї. Близше до переднього пляну малюнка тросників не стає, тілько поодинокими купинами бовдурить ся в гору буйна, рясна, ясно-зелена папороть, а над усїм зносять ся живописними групами стрімкі, широколисті пальми, царі ростин. На самім передї, трохи з боку — як раз така ґрупа, роскішна, стрійна. Під нею кілька ґазель; вони прийшли певно за пашею. Але необачні зьвірята не доглянули, що серед величезного, зеленого листя сидїв страшенний змій-удав (Boa constrictor ), — сидїв на чатах, ждучи на добичу. Вони сьміло, безпечно підійшли до пальм. Нараз вуж блискавкою метнув ся в долину —  хвилька мертвого переполоху — один блей ухопленої ґазелї, один і остатнїй, — і все стадко в дикім переляку ще стоїть мов закаменїле, тілько одна, найбільша — видко мати тамтих — повалена звоями вужа. Маляр підхопив саме ту хвилю, коли ґазелї ще не отямились, а вуж, високо піднявши голову, з усею силою стискає своїми величезними скрутїлями добичу, аби подрухотати їй кости. Він обкрутив її шию й хребет, а з посеред закрутів його сорокатого, блискучого тїла видко голову бідної жертви. Великі очи, вигнані на верх передсмертною му́кою, блищать немов у сльозах. Жили на шиї напружені; голова, немов доочне бачиш, кидає ся ще в послїдних судорогах. За те очи змиї блискають таким злорадним, демонїчним огнем, такою певністю своєї сили, що миволї мороз пробігає по тїлї, коли добре у них вдивити ся. Дивна річ! Герман Ґольдкремер мав якусь глуху, невияснену вподобу в тім образї, а особливо любив цїлими годинами вдивлювати ся в страшні, дявольським огнем розіскрені очи гадюки. Сей малюнок від разу так йому подобав ся, що побачивши його десь у Віднї на виставі зараз купив його. Правда, в Дрогобичи жінка не хотїла мати у себе в домі тої „обридливої гадини", от тим то Герман повісив його у себе тут у Бориславі. Нераз, коли сюди до нього заходили инші промисловцї або урядники і з жахом поглядали на сей малюнок, Герман усьміхав ся і говорив прицмокуючи:

 

— Правда, гарний малюнок! Оріґінал! Пять сот ринських коштує, ще й без рами. За саму раму пятьдесять дав!

 

А потім додавав поважнїючи:

 

— Щож, ä Kampf ums Dasein! Коза хоче жити й вуж хоче жити. А хто тому винен, що вуж не може жити травою, лише козою? А ти коза будь мудра, не лїзь вужеви в зуби! А бир-бир!

 

Але на самотї Герман якось не міг жартувати анї з вужа анї з кози. Він чув якийсь темний, забобонний страх перед тими гадючими очима, — йому здавало ся, що сей вуж колись ожиє і принесе йому щось незвичайне: велике щастє, або велике горе.

 

Поволи розвіяла ся густа, холодна паморока, що досьвіта була залягла над Бориславом. Герман Ґольдкремер випив каву, засїв до бюрка і добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лило до сьвітлицї таку повінь сьвітла; поранний холод і глухий віддалений гамір робучого люду — все те лоскотало його змисли та заразом обезсилювало, усипляло їх. Орґанїзм, розстроєний вчорашньою їздою і домашнїми клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки і до цифер, що в нїй пяли ся величезними стовпами, і до пера з вирізуваною, кістяною ручкою, — йому стало так якось солодко, нї одна думка не ворушила ся, тілько віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоть не був зовсїм із людий замислених, склонних богато розважати (таких людий загалом між Жидами дуже мало), — то прецїнь тепер, перший раз після довгих-довгих лїт, не стямив ся і пустив волю всїм вражіням свого житя — віджити в памяти, перейти живо, наглядно поперед свої духові очи...

 

Перед його очима промайнули тяжкою хмарою перші лїта його молодости. Страшна бідність та недоля, що стрітила його при першім виступі на сьвіт, і доси проймає його холодом, дрожею. Хоть і як нераз йому прикре буває теперішнє житє, — однакож він нїколи не бажав і не буде бажати, щоб вернули ся йому молоді лїта. Нї! ті молоді лїта висїли якимсь важким проклятєм над його головою: проклятєм нужди, що заглушувала в першім зародї гарні й добрі здібности його душі. Нераз чув він те проклятє в хвилях своїх найбільших спекуляцийних удач, — нераз мара давньої нужди затроювала йому найбільшу радість, досипала гірчицї-полину в солодкі напої богацтва й роскоші.

 

І доси він живо нагадує ту на-пів розвалену, підгнилу, вохку, нехарну й занедбану хатку на Лану в Дрогобичи, в котрій побачив сьвіт. Стояла вона над самим потоком, напротив старої і ще відразливійшої ґарбарнї, відки що тижня два струповаті, каправоокі робітники виносили ношіями спотребований і переквашений луб, котрий на всю пересторону ширив кислий, задушливий, убійний сопух. Побіч хати його матери стояло богато инших, подібних. Усї були скопичені так густо, дах у кождої був такий нерівний, перегнилий та пошарпаний, що цїла тота пересторона подабала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу сьмітя, плюгавства, гнилого делиня та шматя, як на людське житло. І повітрє тут раз-у-раз таке затхле, що сонце сумрачно якось сьвітило крізь шпари в стїнах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодила ся і відси розходила ся на десять миль довкола. В кождій із тих хаток жило по кілька родин, т. є. по кілька сварливих, лїнивих і до крайности нехлюйних Жидівок, а кругом кождої роїло ся, пищало та верещало бодай по пятеро дробини-Жиденят. Мужчини, руді, пейсаті Жиди рідко коли зазирали сюди, найбільше раз на тиждень, у пятницю вечером, аби перешабасувати. Були то по більший части капцани-міхоноси, міняйли, шматярі, кістярі, та Бог знає які ще зарібники. Деякі пробували в містї раз-нараз, инші бували тут лиш дуже рідко. Перші волїли нераз переспати дебудь у шинку на лавцї, в корчех під голим небом, на холодї, аби не дихати густим нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки й оглушливого гамору баб та бахурів.

 

І Германова мати була не лїпша, коли й не гірша від инших. Хоть іще молода жінка — всего могло їй бути 20 а най 22 роки — то про те вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип Жидівок, так звичайний по наших місточках, на виробленє якого складає ся і погане, нездорове помешканє, і занедбане вихованє, і цїлковита недостача людської осьвіти, і передчасне замузжє, і лїнивство, і сотки инших причин. Герман не пригадує собі, щоб бачив її коли оживленою, сьвіжою, веселою, пристроєною, хоть на її лицї видні були слїди якої-такої краси. Лице, колись кругле та румяне, пожовкло згризене брудом і нуждою, обвисло в долину, мов порожнїй мішок; губи давнїйше повні, румяні і різко викроєні, посинїли, віддули ся, — очи помутнїли, скаправіли. Чотирнацять лїт від роду вона вийшла за-муж, — по трьох лїтах розвела ся з чоловіком, котрий не хотїв її довше при собі держати й годувати. Старшого сина він узяв із собою Бог знає куди, — він був міняйло і їздив однокінкою по селах, промінюючи голки, зеркальця, шила та всяку господарську подріб за платянки; молодший, Герман, лишив ся при матери. Йому було тодї півтора року, коли його родичі розійшли ся, — він не затямив нї вітця нї старшого брата, а пізнїйше припадком довідав ся, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх знайшли аж десь за тиждень коло трупа коня. В загалї ростучи в такій пагубній і нездоровій атмосфері, він розвивав ся дуже поволи і тупо, хорував часто, і найдавнїйше вражінє, яке застрягло йому в памяти, то його грубий животик, у який часто штуркали його инші Жидики, мов у бубен. Дитинячі забави серед череди голих, заваляних, брудних дїтий, пригадують ся йому неясно, мов крізь сон. Дїти бігають докола тїсного подвіря поміж двома хатами, побравши ся за руки, і верещать що сили, — бігають, доки їм сьвіт не закрутить ся, а тодї покотом падуть на землю. А нї, то бродять по калужах, талапають ся, мов купа жаб, у гнилій, гарбарським лубом на чорно зафарбованій водї потока, полохаючи величезних, довгохвостих щурів, що бігають їм попід ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як нераз качав ся з иншими Жидинятами долї берегом у потік, і як старші Жиди, стоячи на мостї, реготали ся до розпуку з його грубого, буро-синього животика, до котрого мов два патички причіплені були худі, довгі ноженята. Ще глубше вбили ся йому в память нічлїги в тїснім, поганім закамарку, разом з десятком таких як він дїтенят, — ті ночи, проведені на вохкій, сирій підлозї, на соломі, що на-впів перегнила та кишіла червяками і Бог зна яким гидом; ті страшні ночи, заглушувані сьміхом і плачем дїтий, штурканєм, бійкою та криком Жидівок; ті безконечні ночи, котрі він проводив скулений у клубок від холоду, після котрих уставав рано горючий і червоний по всїм тїлї. Ох, ті страшенні ночи дитинячих лїт, що иншим сьвітять до пізної старости ангельськими усьміхами та поцїлуями матери, тишею та втїхою, першим і послїднїм щастєм житя, — йому вони були першим і найтяжшим пеклом! Його вони до старости пекли й морозили; сама гадка про них запирала йому дух у груди, наповнювала його відразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нужденне, повалене в багно, придавлене нещастєм. Він сам не знав, яка тому причина, не знав, що така молодість у кождім мусить притупити нерви, заглушити голову до тої степенї, що нещастє і плач иншого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить у нїм тілько обридженє, але не милосердє. Впрочім Герман Ґольдкремер нїколи й не думав про те, не старав ся розбирати причини свого поступуваня, а коли нераз бідні, покривджені ріпницї з нужденними лицями, в лахах просяклих кипячкою плакали перед ним, допоминаючи ся повної плати, він сплював, відвертав ся і велїв слузї викидати їх за двері.

 

Свою матїр він нагадує, як бувало цїлими днями сидить під хатою з панчохою та клубком у руках, та репетує хриплим голосом усяку погань, аби перекричати котру-будь із своїх сусїдок, котрій нинї прийшла охота з нею зчепити ся. Панчоха в її руцї дуже поволи поступала наперед, хоть на перший погляд могло здавати ся, що вона плете ненастанно. Нераз цїлими місяцями вона носила ту саму панчоху і той сам клубок, поки панчоха, ще недокінчена, і клубок, ще недоплетений, не набирали такої барви, як усе довкола — брудно-сїрої. Нераз вона довго гнала ся за деяким Жидиком, що допік їй яким острим словом, — чалапкала по баюрі розхрістана, задихана, охрипла, посинїла з лютости, — а допавши бідного бахура, хапала за волосє і бухала без милосердя межи плечі, доки дитинище не впало на землю. Нераз і Германови діставало ся від неї і то дуже прикро. Вона була, як усї лїниві та бідні, дуже вразлива і люта, а в пересердю не перебирала, кого бє, чим і куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патиком так сильно по голові, що повалив ся на землю облитий кровю. Чим жила його мати, з чого удержувала себе й його, того Герман не знав. Знав тілько, що хата, в якій вони сидїли, не їх, а наймлена, — тай ще пригадує собі високого, грубого, сивобородого Жида, що нераз приходив, кричав на його матїр, що така розхрістана, і брав її з собою. Часто вечерами і сама мати виходила кудись і не вертала аж над раном.

 

Таке було житє будущого мілїонера, Германа Ґольдкремера, аж до десятого року. Правда, ростом і подобою він подабав на семилїтка, тай то лихо розвиненого. Сили і живости дитячої у нього не було. В ту пору він зачав набирати смаку до лїнивства, і часто сидїв-туманїв цїлими днями на лавцї в хатї, хоть мати гнала його на місто продавати сїрники хлопам, або займати ся яким иншим зарібком, як инші Жидики.

 

Було се лїтом 1831 року. Страшна, нечувана доси пошесть навістила наш край. Довго бігали глухі чутки між народом, що наближає ся „кара божа“, — довго трівожив ся мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смерти. Аж ось вона й надійшла, стораз страшнїйша, як надїяли ся. Цїлі села пустїли-вимирали, цїлі родини щезали зо сьвіта, як віск на огни. Один не знав про смерть другого, і собіж смерти вижидаючи. Брат відвертав ся від брата, отець від сина, щоб не побачити на нїм страшної печати смерти. А хто ще лишив ся живий, ішов до корчми, пив і горлав пісень у безумній непамяти. Нїкому було потїшати безнадїйних та сумних, нїкому було ратувати хорих, що нераз пищали водицї, конаючи в страшенних муках. Поміж простими людьма лїтали страховинні повісти про упирів, що „потинають“ людий, а по декотрих селах пяні, очайдушні купи почали навіть палити на огнї таких, кого вважали нїби упирями.

 

І Дрогобича не минула холєра. Особливо Лан утерпів від неї більше як инші передмістя — чи то тому, що тут затхле та нечисте повітрє помагало ширеню зарази, чи може тому, що люди стїснені густо в одних хатах, легко одні від других заражували ся. Жиди, Жидівки, а найбільше малі дїти падали, мов трава під косою, вмирали серед глуші, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кілько їх там перемерло, то лиш Бог один знає. Котрі були маєтнїйші, повиїздили при наближеню зарази в гори, на здоровійше повітрє, — але зараза і там дігнала їх, може лиш де сотий успів вернути назад. Але у Германової матери гроший не було, зарібку не стало, не стало й хлїба, нїчого. Вона серед загальної трівоги валандала ся попід хату, без памяти від переляку й голоду, раз-у-раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю заражена. Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитинячою цїкавістю зблизив ся до того тїла посинїлого, покорченого, близького лютої смерти. Йому ще й нинї живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безмежно болїзний, перекривлений та змінений, що аж йому малому мороз перейшов по тїлї. Він тямить кождий її рух, кожде її слово в ті страшні хвилї вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, аби не приступав близько, — материнська любов, хоть під грубою шкаралющею, не загибла в нїй, а проявила ся в хвилю найтяжшої муки. Її рука, простягнена безвладно впала на землю, а Герман бачив, як усї жили, всї сустави стягали ся то випручували ся судорожно, як вона дрожала з холоду, а попід шкіру що раз виднїйше набігала синя, ба зеленковата муравиця.

 

— Герш, — прохрипіла вона, — не підходи... до мене!...

 

Хлопець стояв мов отуманїлий. В тій хвилї він дуже мало і дуже невиразно розумів, що воно таке дїє ся. Шарпане судорогами тїло матери почало перевертати ся на всї боки.

 

— Герш!... чесно жий! — простогнала нещаслива, ледви дишучи. В тій хвилї впала лицем на землю.

 

Герман стояв, боячи ся приступити до неї, а неменше боячи ся втїкати.

 

— Води! води! — прохрипіла конаючи, але Герман не міг рушити ся з місця, його память щезла на той час. Як довго він так стояв, два кроки віддалений від матери, того й сам не тямить. Навіть не може собі нагадати, хто і як пробудив його з того остовпіня, коли і куди спрятали трупа, — все те пожерла вічна непамять.

 

Він отямив ся в ночи серед вулицї. Голод рвав його нутро, спрага палила горло, трівога немов клїщами стискала груди. А докола тиша глубока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з під землї, чути приглушене хлипанє або стогнанє конаючих. По хатах, де ще лишили ся живі люди, блимає сьвітло, меркотячи в віддали і мов острі ножі прорізуючи пітьму. Малому Германови ще страшнїйше робить ся, коли глядить на ті сьвітла, — він аж тепер почуває цїлу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — його зуби мимовільно цокочуть, колїна підшпотують ся і дилькотять, сьвіт починає крутити ся перед ним. Але ось подунув холодний вітер від сходу, відсьвіжив його. Він ходить улицями, що хвиля озираючись. Але голод не перестає докучати, прогонює поволи все инше, прогонює й страх, і підсуває йому нову, сьмілу гадку. Германови нема коли довго розважувати, — він тихими кроками, мов кіт, краде ся до першої-лїпшої хати, в якій не видно сьвітла, де, значить, усї вимерли. Перша, до котрої підійшов, була замкнена; добувати ся — дарма річ, сили нема. Він поповз до другої. Там лише що сконав остатнїй живий чоловік. Хата стояла розтвором, і Герман увійшов до середини. Насамперед полїз до полиць, до мисника, — всюди обшарив, аби знайти бодай чим будь занести ся. Йому пощастило знайти здоровий бохонець хлїба. Вхопивши його він аж стрепенув ся і в безумнім переполосї пустив ся тїкати з хати. Та на лихо тїкаючи зачепив ногою за ногу мерця, що лежав розпластаний на землї, і з розмахом ударив ся лицем о землю. Йому й доси пригадуєть ся те страшенне холодне почутє, що обхопило його в тій хвилї — такі хвилї не забувають ся до віку! Так немов якась невидима, холодна, страшенна рука десь із якоїсь чорної безоднї вхопила його — не за ногу, а за саме серце. У нестямі Герман зверещав, але зараз же переміг себе, зірвав ся з місця і вискочив із хати, не випускаючи з рук своєї здобичі.

 

Заспокоївши голод, хлопець засунув ся під якийсь пліт у лопушє і заснув мов забитий. Другого дня збудив ся значно покріплений, — особливо втїшив його ясний, теплий, соняшний день, при котрім щезали всякі страхи. Він побіг по вулицях, не богато зважаючи на крики і плачі довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а з учорашнього хлїба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, — голоду не бояв ся. Аж ось він попав на одну вулицю, по якій возили мерцїв з трупарнї на кладовище — далеко за місто. Він зразу цїкаво приглядав ся всьому. Вози за возами тягли ся вулицею довжезним рядом, навалені трумнами, на борзї позбиваними з неструганих дощок Крик та завід осирочених не вмовкав, — купами перли ся люди ріжних станів улицею, богато навіть по дорозї падало заражених. Германа знов проняв мороз, коли поглядїв на ту страшну, безконечну процесию, — він що духу почав утїкати з тої вулицї, сам не знаючи куди, аби лише в далекі, глухі закаулки. Але ще довго потім йому причував ся гуркіт домовин, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоістій, каменистій вулицї, — причував ся йому той болючий плач і лякав його нераз серед тихої ночи.

 

Куди блукав він до кінця сього дня, як проводив слїдуючі, він докладно не тямить. Незвичайні, а на його молодий орґанїзм надто сильні вражіня приглушили його память. Він тямить тілько те, що часто добував ся до пустих хат, пертий голодом, і шарив на-потемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хлїба. Чим далї, тим більше лишала його память, — йому ставало якось горячо в грудях, а перед очима часто крутили ся червоні колеса, – вкінцї всьо щезло, темно...

 

Він прокинув ся в якійсь просторій сьвітлицї, в якій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом і дрожав. Сонце, бачить ся, саме заходило і скісним промінєм осьвічувало блискучу, лякировану, чорну дощечку над його головою. Біля нього богато таких же ліжок — стогнанє, оханє... Якась баба в чорнім тихо-тихо ходить докола і заглядає до хорих. Він дуже її злякав ся і затулив очи. Знов забутє...

 

Мов крізь сон до його слуху пробиває ся пискливий, нестерпний голос, що довго-довго, одностайно присьпівує. Він відкись нїби знає, що се шпиталь, але як він сюди дістав ся і чому — не знає.

 

Герман не знає й до нинї, як довго лежав у шпиталї, на яку слабість, відки його взяли і за яку ласку. Вражіня з того часу мелькають у його голові, мов відблиски далеких блискавиць.

 

Був сумний, осїннїй день, коли його випустили зо шпиталю. Вийшовши після довгої недуги перший раз на сьвіже повітрє, він ще чув себе таким безсильним, покиненим усїми, несьвідущим того, що тепер починати, — страх переняв його серед тої широкої, безлюдної вулицї, так як колись у ночи при видї огників, що тут і там блискали з вікон. Він ледво міг собі пригадати, що таке з ним дїяло ся перед недугою. Йому збирало ся на плач, — але якось здужав перемогти себе і пійшов, куди очи видять, чалапкаючи своїми маленькими ніжками: по болотї вулицї.

 

— Герш, Герш! А ходи сюди! — крикнув хтось на нього з боку жидівською мовою. Хлочина обернув ся і побачив невеличкого, зизоокого Жида з рідким, жовтавим поростом на бородї. На Жидї була дрантава бекеша і чоботи, облиплі по самі кістки густим болотом. Германови зразу чудно стало, що хоче від нього той незнайомий Жидок, — і він мимоволї наблизив ся до нього.

 

— Не пізнаєш мене? — спитав Жидок.

 

Герман кивнув головою і випулив на нього очи.

 

— Я Іцик Шуберт, — знаєш? Моя балабуста там жила з твоєю мамою, — знаєш?

 

Герман ледви-не-ледви пригадав собі Іцка, але на згадку про маму, сам не знаючи чому і про що, заревів на весь голос.

 

— Ну, ну, не плач, — сказав Жидок благим, добродушним голосом. — Видиш, і мої померли, — що робити? Всї померли, всї до одного, — додав він сумно, немов сам до себе, — і Тавба і бухер, — усї! Ну, ну, — ша-тихо, небоже — плач не поможе! А я гадав, що й ти капорес, а ось ти ще живий!

 

Герман нїчого не говорив, тілько хлипав і обтирав очи рукавом.

 

— Знаєш що, Герш, — сказав Іцик, — ходи зо мною.

 

Герман видивив ся на нього, мов не розумів того слова.

 

— Куди?

 

— До Губич! Там у мене хата є, — і кінь є, і візок, — поїдемо з весною платянки міняти. Хочеш? Ей, то файно там жити, — і твій тато там жив, та бідний умер!

 

Герман не мав куди повернути ся, не мав де ночи переночувати, а Іцик не хотїв його покинути і того таки дня попровадив з собою до своєї хати. Холєра вже притихла, від коли пішли осїнні холоди та слоти, але люди ще не вспіли отямити ся після страшного нещастя. Загалом по вулицях рідко видно було чоловіка, а де й показало ся людське лице, то таке залякане, нужденне, сумне та позеленїле, що бачило ся, ті люди повиходили йно що з вязниць, де довгі лїта конали в вохкости, холодї, пітьмі та всїляких муках..

 

Дорога до Губич була не близька, а ще до того розмокла, иловата земля чіпляла ся ніг, тяжіла мов кайдани, так що нашим пішоходам дух захапувало з натуги. Але хоч і як силували ся то про те йшли так поволи і незначно, мов слимаки. Іцик ще як ще, — але схорований малий Герман! Тому мало що не до смерти приходило ся, заким долїз до Іцкового помешканя. Його добродушний опікун і нїс його на руках і провадив, — радше сказати, волік за собою, і приговорював, додавав сили. Пізно в ночи вони дочапали до цїли і Герман скоро допав лавки, повалив ся і заснув, мов забитий.

 

Губичі — досить велике село, розложене здовж річки Тисьменицї, на половинї дороги між Бориславом і Дрогобичем. На північ від села піднїмає ся високо до гори споховаста площа, а на полудне ще висші горбки переходять у другу високу площу, на котрій шумно пишає ся невеличкий, чотирокутний, самий дубовий лїсок Тептюж. Само село розсїло ся на низькій рівнинї, широкій на яких тисячу кроків, що тягне ся від Бориславського підгіря геть-геть долї Тисьменицею аж до Колодруб, де лучить ся з великою Днїстровою долиною. Околиця Губич відзначує ся тою властивою підгірським сторонам красотою, котрій рівної не подиблеш деинде. Не побачиш тут анї острих шпилїв височенних Бескидів, анї голих пошарпаних скал Татрянських, анї стрімких, вимулистих урвищ заднїстрянських гір. Тут краєвид у дивній гармонїї показує вам чаруючу привабливість і ріжнородність гірської околицї, і розгонисту ширину та одностайність околиць подільських. Мила, не величня і страшна, а якась домашня, близька серцю розмаітість барв, предметів, комбінаций, — риси все круглі, лагідні, гармонїйні, — ріки невеличкі, прудкі, чисті, — повітрє здорове, як у горах, але без тої гірської різкости, котра инодї стає прикрою, — а при тім усїм широкий вид на далекі, легко филюючі рівнини, на сотнї нив, перелїсків та людських осель, розкинених то рядами, то живописними ґрупами, то пестрою шахівницею...

 

Житє Германа пішло тепер дїйсно новим ладом. Іцик був чоловічок добродушний, не зовсїм сильного характеру, навиклий з малу хилити голову перед усяким „зі своєї віри“. З „ґоями“ він поводив ся, як кождий инший, — сварив і ганьбив одних дошкульними словами, підлизував ся иншим, шахрував і ошукував кождого, де й як міг, не роблячи собі з того зовсїм нїякої важности. В загалї тут Герман перший раз пізнав, що то за народ ті „ґої“, і його хлопячий розум швидко покмітив, що в кождого з „жидівської віри“, так сказати, двоє лиць: одно, що обертає ся до христіянина, у всїх однаке: гризке, насьмішливе, грізне або хитре, — а друге, що обертає ся до своєї віри, і те лице нїчим не ріжнить ся від лиць инших людий, значить, буває у кождого відмінне: добре або зле, хитре або щире, грізне або ласкаве. У Іцка те „своє“ лице було дїйсно щире і ласкаве, тож малому Германови, що на своїм віку не зазнав нї ласки, нї вигоди, нї пестощів, аж тепер відкрила ся нова, яснїйша сторона людського житя. Вже саме житє на чистім, здоровім воздусї було для нього великим щастєм. Він, що довгі лїта, — перші свої лїта — дусив ся в затхлім, нездоровім повітрі перелюдненого, нехлюйного передмістя, тепер повними грудьми, роскішно надихував ся чистого сїльського повітря, аж йому кров живійше грала в тїлї і сьвіт крутив ся, мов пяному. Іцик приладив йому вигідне леговище, сухе, тепле, чистеньке, — і Германови той тапчаник з простим сїнником і старою бекешою замісь ковдри видавав ся Бог знає якою пишною постїлю, мабуть тому, що й у його опікуна не було лїпшої. Страву варив Іцик сам, а малий Герман помагав йому як міг, — та хоть нераз і не зовсїм смачно зладжена, вона смакувала їм як найлїпше, бо була приправлена голодом. Загалом сказати, Іцик поводив ся з Германом, як з рівним собі, а бачучи його зручність і справність, радив ся з ним, мов зі старшим, перед усяким дїлом. Сама його натура, блага та податлива, не приводила йому й на голову думки — взяти твердо в свої руки хлопака, призвичаювати його до безоглядного послуху, як то люблять робити инші опікуни, котрі хотячи нїби наломити свого вихованка на добру дорогу, прибють і приголомшать бідну дитину доразу, а коли воно, тумановате і позбавлене власної волї й живости, улягає без супротивленя їх забагам та безглуздим розказам, хвалять ся, що „Ось то ми! порядок у нас мусить бути!“ — а нї, то на додаток кидають дитинї в лице своїм хлїбом: „На чиїм візку їдеш, того пісню сьпівай!“

 

Зимою Іцик почав учити Германа читати й писати, — розуміє ся, по жидівськи, бо інакше й сам не вмів. Наука йшла досить тупо. Герман виріс у обставинах так некорисних для розвитку духової здібности, що лиш вроджена завзятість могла помогти йому побороти початкові трудности. Його ум, бистрий і похопливий у щоденнім житю, в звичайних річах, — при науцї показував ся таким тупим, непамятущим і неповертливим, що навіть терпливий і добродушний Іцик нераз лютив ся, кидав книжку і на кілька годин переривав лекцію. Однакож не вважаючи на його терпливість і Германову пильність, вони через зиму не дуже далеко зайшли при неприступнім, механїчнім способі науки.

 

За те як прийшла весна, настало тепло, погода, — от тодї почало ся житє для Германа! Іцик запрягав конячку до візка, накупував в містї всїлякого подрібя, якого потребують селяни, і гайда з тим добром по селах! Яка втїха була для Германа сидїти з заду на возї на скринцї: з переду і з заду копицї онуч і всїлякого „фурфантя“, а понад тими сїрими купами ледви виглядає мала головка Жидика в дрантивій шапчинї, зі здоровими румянцями на лицях, кучерява, весела. Довкола пишні зелені поля, шумячі діброви, блискучі сріблясті річки, а над головою погідне, голубе небо, — і тепло, сумирно, любо довкола, — голоси пташенят зливають ся з черкотом сверщків, шелестом зеленого листя, шваркотом потоків у одну безмежну, стрійну гармонїю щастя, величі й супокою.

 

Гей, кілько то разів нагадує Герман Ґольдкремер, мілїонер, ще й тепер оті часи свого веселого, вільного, правдиво циганського житя! Він нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радістю, — він з погордою дивить ся тепер на тодїшню бідність, на запопадливість за тих пару крайцарів, на втїху, коли їм удало ся виміняти богато онучок, — його навіть злить ота тиха радість, оте вдоволенє, яке чув тодї; але все таки якийсь тайний, недовідомий голос шепче йому, що се була найщасливійша пора його житя, що тихе щастє, сумирні, погідні днї, котрі прожив у бідности, на Іцковім візку, не вернуть ся для нього нїколи.

 

Отсе їдуть бувало дорогою посеред піль: довкола нї живої душі, збіжє ще не достигло, — легенький вітрець хвилями-хвилями клонить важке колосє половіючого жита. Вусатий ячмінь денеде вирізує ся ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитує ся на своїх струнких, гладеньких стеблах. Куди оком кинь, не видно людської хати, — село в долинї. Далеко-далеко на сходї розілляла ся зеленим, пахучим озером лука, і відтам доносить вітер дренькіт кіс та декуди видно. ряди немов великих білих комах, що порпають ся в зелени — то косарі. Іцкова конячка немов і собі рада тій величнїй тиші, тому теплу й запахови, йде собі нога поза ногу мягкою „польською“ дорогою, зриваючи час від часу головки конюшини на ходї. Іцик мурликає під ніс якусь жидівську пісеньку, мабуть: „Finsterer Bałygułeh“, — батіг застромив за пояс та рівномірно розхитує головою на лїво, на право, на лїво, на право, немов роздає поклони тим пречудовим, благословенним нивам, тій луцї далекій і тому Дїлови синьому, що під захід сонця вистрілив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лїсистими верхами, та мріє в віддали, величнїй, спокійний, непрослїдимий, немов шмат неба, котрим природа для більшої вподоби замаїла наші гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо, та веде сам з собою всїлякі розмови, немов се він онучкар, а до нього приходять баби і торгують ся з ним.

 

Але ось вони з’їжджають з гори. За ними схопив ся туман куряви, — перед ними зеленїють верби, вишнї; сріблить ся річка між хатами грають ся дїти на вигонї, бродить худоба по оборах: село. Герман схапує ся, щоби отворити лїсу і швидко запирає її, скоро візок проїхав, та біжить за ним, бо вже чує гавканє довкола, — вже з присп посхапували ся пси і біжать громадою привитати гостя. Непривичний стрій, ще непривичнїйший візок побуджує їх до лютої завзятости, а кілько раз Іцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: „Міняй онуцї, міняй!“ — то пси аж заливають ся, аж землю рвуть під ногами з превеликої лютости. Вони гурмою біжать довкола візка: деякі уїдають на конячку, котра хитає головою на всї боки, немов розкланює ся добрим знайомим, а як котрий пес надто вже до неї наскакує, форкне і підійме голову до гори, тай далї. Инші взяли на око онучкаря, — біжать попри віз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германови робить превелику втїху ота безсильна лютість псів, — він дразнить їх прутом і голосом, та регоче ся до розпуку, коли який сьмілїйший зведе ся на заднї лаби, щоби скочити на віз, — віз тимчасом побіжить дальше, а бідний псиско аж перекарбуляє ся з розмаху в поросї.

 

Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамір, крик, біганина... Баби, хлопцї, дїти, — все біжить на-впроцапи́ на вулицю, доганяє міняйла. Але міняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: „Жиде, Жиде, а зажди но!“ Він бачить, що їх ще мало, їде далї, де на містках та по оборах піджидають инші, і ще раз затягає своє протяжне: „Міняй онуцї, міняй!“ Аж тепер він зупиняє коняку, кидає їй кулак сїна і обертає ся назад, аби видобути скринку з усїляким добром, за котре промінюють селяни платянки. От тут зачинає ся житє рухливе, говірке, веселе! Тут і для Германа робота. Охочих до мінянки купа велика: одні відходять, другі надбігають, — Іцкови годї всїх заспокоїти. Герман і воза пильнує і сам дещо торгує, — на нього Іцик здав сїльських дїтий, котрих найтяжше обігнати ся, а найлекше одурити. Герман ще й тепер з усьміхом згадує, як то він шпарко увивав ся між сїльськими хлопятами, як швидко відправляв їх, як зручно вмів підсунути кождому те, чого той хотїв, або й настирити те, чого й зовсїм не хотїв і брав від нього шматянок у-троє більше, як варт товар. І кілько то було сварів, криків, проклять та реготу на тих сїльських вигонах! Особливо з жіноцтвом була тяжка рада. Упре ся одна з другою і не вступить ся: дай їй тото або тото за стілько онуч! Але тут Іцик був уже зовсїм не той, що дома: упре ся й собі, й насварить на бабу і споганить їй усю родину, і таки поставить на своїм. Довго тягнуть ся торги та передирки. Іцик поволеньки підганяє коняку горі селом, усе в супроводї цїлої гурми сїльських хлопят та дївчат, у котрих нема платянок, і котрим зависливо дивити ся на ножики, перстенї та скиндячки, що понамінювали инші. Вони слїдкують за міняйлом з далека, коли він стане, стають і собіж купкою з боку; инодї їх потручують ті щасливі, що мають з чим іти на торг, — а вони стоять нїмо і лише голодними очима пасуть кождий рух у тій метушнї. Коли з купи залунає регіт, вони й собіж усьміхають ся якось несьвідомо, а коли відтам градом сипле ся лайка та го­лосні пересвари, вони так само мимоволї блїд­нуть і зцїплюють розняті доси уста. Германови нераз якось нїби моторошно, а нїби й жаль ро­било ся тих вічно голодних, брудних, тихих і сумовитих сїльських дїтий, і коли торг був добрий, він випрошував у Іцка жменю цукер­ків або пару обарінків, кликав дїтий до себе і обдїлював їх тими ласощами. Вони набли­жали ся несьміло, брали незручно і відходили не дякуючи, мов іще дужше заклопотані тим несподїваним добродїйством з боку Жида, і по­тім знов ставали з боку і слїдили його очима так само, як і перед тим.

 

Поволи їдучи горі селом, візок чим раз то більше наповнює ся платянками, — Іцик поглядає на їх наскидані копицї і засукує руки, — знає, що швидко набере ся в нього сотнар і буде можна везти до лїверанта в Дрогобичи. Та ось вони серед села, біля широкої, му­рованої коршми. Іцик звертає коняку на брудне, просторе подвірє. Арендар Мошко його знайо­мий. Тут він пообідає, — розуміє ся за гроші -— печених бараболь і молодої цибульки, і поба­лакає „зі своєю вірою“, — тут і конину попасе і онучки в коморі зложить за час, бо йому не вигідно з ними возити ся. Його приймають радо, — йому так любо посидїти в тїснім вань­кири, заваленім трохи не до повали бебехами,  — йому так любо гуторить ся серед вереску жидівських бахурів та уриваної бесїди двох селян, що широко розсїли ся в коршмі на лавцї, випили по півкватирцї, люльки позапікали, та пикаючи час від часу перекидають ся кількома словами. І Германови добре та любо побігати на дворі з арендарськими хлопцями, покри­чати, побороти ся, покарбуляти. ся на мягкій мураві. Сонце саме в ополудни. Горячо, аж душно. Комарі та овадня докучають Іцковому коневи, котрий дармо форкає та обмахує ся хвостом, гризучи пахучу, сьвіжу траву, що йому докинули арендарові хлопцї. Дїтям жаль коня, — вони беруть ся обганяти його від овадів, а коли їм се навкучить ся, поналаму­ють зеленої, широколистої вербини і обтичуть нею коня для якого-такого захисту.

 

Сонце хилить ся з полудня. Іцик відпо­чив, покріпив ся, напоїв коня, шмати позносив до арендарської комори і зложив до свого таки мішка, що там стоїть лише про тоту потребу. Пора в дорогу. Візок порожнїй легко котить ся і туркоче дорогою. Іцик живо підганяє коня і знов затягає своє: „Міняй онуцї, міняй!“ Починають ся давнїйші сцени, торги, крики, біганина, — і знов міняйлів візок їде немов у парадї, наповняючи ся поволи платянками. Вже сонце геть-геть похилило ся, заким Іцик зміг покінчити з бабами, — ось і селу конець. Знов біжить Герман відпирати лїсу, — тим разом вони виїздять тихо, пси втихомирились давно. Їм знов приходить ся їхати під гору, посеред поля, далеко-далеко глинистою доро­гою. Але дорога суха, візок теркотить по гру­дю, — Іцик швидко поганяє, бо на вечір їм треба стати в другім селї, у знайомого арен­даря на ніч. „Вйо-у, косью! Гайта! Вйо-у!“ покрикає раз по разу Іцик і знов зачинає мур­ликати під носом протяжну пісеньку: „Fin­sterer Bałygułeh!" І далї далї, далї! З села до села, з гори в долину, через річку, горі горбками, посеред піль, поперек лїсів тягне ся повільно їх торкітливий візок, розлягає ся загублений у зелени проникливий Іцків голос. Зміна за зміною, а житє все одно! Околиця за околицею, а край все один, краса все одна, — вічна, ненаглядна, супокійна краса пречудового Підгіря...

 

 

II.

 

Спомини уколисували Германа. Він чув, як у нутрі його немов таяв якийсь давнїй, довголїтний холод. Цїлі роки він носив його в собі, — цїлі роки, від коли оженив ся, — він чув, що якась судорога сцїпила його грудь і притупила в нім усяке людське чутє.

 

Вчора вечером, їдучи сюди, він проїздив через Губичі. Йому прийшлось минати давно знайому, похилену і на пів розвалену Іцкову хатину. Тепер вона вже в третїх руках після Іцка. Перед нею дві верби головаті і стара поломана лїса. Стїни покривились і позападали в землю, віконця позатикані шматами. Кілько сот разів він переїздив коло неї, і нїколи не прийшло йому на думку заглянути за високий пліт, хто тут жиє? Вчора, не знати як і відки прийшла йому така думка. Він велїв зупинити бричку і став на ноги, щоб заглянути через пліт. Троє Жиденят бавило ся на подвірю коло невеличкої, занедбаної шіпки, де колись стояв іцків кінь. Двоє дїтий були круглі, повновиді) чорноокі і дуже веселі. Третїй, троха більшенький хлопчина, держав ся якось осторонь від них, забавляв ся, видно, нерадо, і робив усе, що йому казали менші. Його лице було зовсїм не подібне до тамтих, — певно се був якийсь знайда або вихованок. Дївчинка, літ коло 6, лютила ся власне на нього, термосила його за руки, за вуха, щипала в лице і збиткувала ся над ним, але він не плакав, не кричав, навіть не кривив ся, тілько жалібно дивив ся на неї. Видно, бояв ся її, і ще гірше матери, яка в тій хвили кричала на когось у хатї.

 

Герман не міг довше дивити ся на таку забаву між дїтьми. Він сїв і велїв поганяти конї. Його сильно вразив той трівожний, болїзний погляд хлопчини, що не кричав і не плакав, коли инші збиткували ся над ним. Тепер йому пригадали ся його давнї забави серед селянських дїтий. Як вони радо приймали його, як любо було бігати з ними, плести вінки з лоташу весною, ходити по лїсї за грибами та горіхами в осени, коли часом Іцик не їхав по селах. Чому вони чули себе всї рівними, а тут уже між малими, одної віри, така неприязнь? Але швидко пригадав ся йому його власний син, що з маленьку ще любив цьвігати батогом малих песиків аж до крови, що малих дїтий без причини кидав у рови, що для забави нераз бризкав на кухарку окропом. Пригадала ся йому його жінка і вся домашня погань, — і чоло його насупилось, а з поміж стиснених уст вирвало ся якесь жидівське проклятє.

 

Але дальші спомини з давнїйших лїт успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадїйна бідність виднїла ся в тих картинах, що пересували ся перед його очима. Нї, тут уже почала ся боротьба за богацтво, — боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман міг слїдити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множили ся його тисячі, доки не дійшли до міліона, як поборювали і пожирали без лїку противників, як опутували і висисали без лїку народа, як ширили довкола без лїку нужди, бідности, знищеня, і йому самому попри всїх достатках і роскошах таки не принесли того, що називає ся щастєм, вдоволенєм. Давнїйше упоювали його перші вдачі, в його грудях часом щось метало ся і скакало з радости, — але тепер не стало й того. Його капітал ріс і множив ся мов заклятий. Сьогоднї перший раз він оглянув добре, відки набирав соків, — і злякав ся, злякав ся самого себе, злякав ся свого богацтва. Не тому, щоб так надто зрушила його доля тих тисячів, у котрих його капітал відняв щоденний хлїб, так як велике дерево ростучи відіймає животні соки в дрібної трави кругом себе. Нї, доля тих бідолахів не дуже займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячі не мають через нього чим занести ся. Він був забобонний, і йому в тій хвилї причували ся тілько тисячі проклять, що падали на його голову. Його богацтво якось страшно в тій хвилї затяжіло на нїм. Йому не знати відки прийшла думка, що богацтво — то стоголова потвора, що пожирає инших, але — хто знає, — може нарештї пожерти й його. Він мимоволї глипнув на образ, залитий тепер ярким соняшним сьвітлом. Ґазелї десь немов пощезали, зблїдли серед яркого сьвітла, — тілько звої вужа блищали, мов золоті, живі перстенї, готові ось-ось обхопити свою добичу, — а очи, ті зачаровані, огнисті очи так і впивали ся в Германа, так і проколювали його. Йому стало моторошно. Він зажмурив очи, щоб обігнати ся сьвітла і страшного привиду.

 

Якимже способом доробив ся Герман Ґольдкремер такого великого маєтку? Три лїта пробував він у Іцка Шуберта. Здорове повітрє, супокій, часті проїздки зовсїм відживили його. Його лице почало наливати ся здоровою краскою, рухи були живійші, ба навіть память і повертливість значно збільшила ся. Герман ріс, дужав і поправляв ся на диво, хоча слїдів молодших лїт ще лишило ся немало в цїлій його вдачі. Він нераз лютив ся за марницю, нераз нападали на нього давнї лїнощі і він сидїв зложивши руки цїлими днями на лавцї, не кажучи анї слова до Іцка. Але всьо то не псувало між ними доброї злагоди. І певно Герман був би від тих хиб вилїчив ся, якби був довше пожив у Губичах. Та не так воно склало ся.

 

Герман до нинї ще тямить ту зимову ніч, у яку постигло Іцка нещастє. Він цїлий день сидїв сам у хатї та нетерпливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. У день мороз полекшав, сонїчко сьвітило ясно, а зо стріхи капало аж любо. Але над вечір надтягли сїрі хмари і почало лїпити широкими пластами снїгу. Швидко й сьвіта не стало видно. Смеркло ся доразу, а снїг усе лїпить та лїпить. Тихо довкола, вітру нема. Герман затопив у печи, сїв на припічку і жде, але Іцка як нема, так нема. Дорога в село йде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якісь торгові, вертаючи домів. Він вибіг, щоб розпитати про Іцка. „А певно вже десь їде, — ми його ще лишили в містї“, — відповів селянин. Знов Герман чекає. Огонь сичить і тріскотить у печи, — він добув гороху і почав пражити його в грани, а для Іцка зварив кілька яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби ледовими, дивними квітами. Далї зірвав ся й вітер, почав бити снїгом о шиби, свистїти серед крутих берегів, термосити і виривати китицї в стрісї. Огонь погасав, — Германови ставало лячно, він докладав полїн, і раз-у-раз притулював лице до вікна, чи не почує теленьканє Іцкового коня. Не чути нїчого. Крізь шпари в стїнах потягає з надвору холодом. Германови здає ся нараз, що десь дзвонять, волосє зводить ся гору на голові, — думка про пожежу пролїтає в нього. Він прислухує ся, — нї, не чути нїчого. Ось засвистїв, заревів, завив вітер дужше нїж уперед, — немов стадо скажених вовків летить до села виючи з голоду та копотячи серед. снїговійницї. Від селянських дїтий Герман наслухав ся повістий про злодїїв, що в бурливі ночи добувають ся до хат, і ось йому причуло ся, що хтось скрипнув сїнешними дверми і легенько ступає-чалапкає по сїнех, мацає руками по стїнах — виразно чути шолопанє чим раз то близше хатних дверий... Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлї; він сам не знаючи, що робить, втиснув ся в темний, тїсний кут за печею, — холодний піт виступив йому на чолї, — все тїло дрижить, — він що хвиля жде, як ось-ось двері отворять ся, а в них покаже ся страшне, обросле лице злодїя з здоровенною булавою та з широким, блискучим ножем за ременем. Але хвиля за хвилею минає, — не чути нїчого крім проразливого завиваня бурі. В Германа поволи вступає дух, — але він уже не сьміє встати зі свого кута. Розгорячкована уява приводить йому на память повісти про „страччуків“, що роблять ся з нехрещених дїтий, закопаних дебудь під плотом, під вербою, Йому здає ся, що щось чупкає по подї, — він трівожно піднїс очи в гору, де було в повалї старим звичаєм вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тїлї. Йому бачить ся, що віконце ворухнуло ся, що піднимає ся поволи-поволи в гору, а за ним виднїє ся чорний, глубокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очий від віконця. Йому зазвенїло в ухах, — бачило ся, що в нїм самім, у серединї ворушать ся якісь дикі, трівожні голоси, піднимає ся крик, замішанє без його волї. Нещасний хлопець безумів зо страху та ожиданки. Але голоси не унимають ся, стають що раз різкійші, голоснїйші, — якесь уриване теленканє пробиває ся крізь змішаний гамір. Герман хвилю ще сидїв, мов мертвий, не знаючи, чи дїйсно сесь гамір підняв ся в його нутрі, чи може доносить ся з надвору. Але одної хвилї застанови було досить. Він зірвав ся, немов у якійсь розпуцї і одним скоком був коло вікна. Гамір розлягав ся вже на їх оборі, — видно якісь чорні тїни, чутно теленьканє кінської упряжи, — ах, Іцик, Іцик приїхав!...

 

Гамір під хатою... Загримали до дверий. Герман побіг відчиняти, і ще швидше влетїв до хати, так лячно, темно, холодно було в сїнях. Чи се знов йому причуло ся, чи то направду він чув глубоке, тяжке стогнанє десь під землею? Він дрожачи мов осиковий лист докинув дров до огню і обернувши ся лицем до дверий, ждав, хто війде. Двері отворили ся, і повільно, важким поступом увійшли чотири селяни, несучи кровавого, ледви живого Іцка, з котрого груди видобував ся часом глубокий, несьвітський стогін болю. Герман застив на місцї з переляку, побачивши той кровавий, страшенний привид. Він притис ся до печи і не сьмів кроку зробити.

 

— Поволи, Максиме, поволи! — приговорював один селянин другому. — Бережно держи за руку, — не видиш, що кров аж крізь бекешу виступає?...

 

— Я й так дивую ся, що бідний Іцко доси видержав. Та в нїм певно й одної кісточки цїлої нема — відізвав ся Максим.

 

Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германови волосє в гору підняло ся на голові. Селяни положити його опікуна на постелї, взяли ся перевязувати його рани, як самі вміли — (цирулик, за котрим післали до Дрогобича, не швидко над’їде в таку негоду!) — а Максим, гріючи заморожені, кровю обмазані руки над огнем, почав шептом розповідати малому Гершкови, що за нещастє спіткало Іцка.

 

— Ну, видиш, небоже, — почав Максим хитаючи головою, — як то нещастє нераз чоловіка здибле на дорозї! Тай то ще от-яке! Най Бог кождого боронить тай заступить від такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, — ти знаєш, де воно, — он там за селом над рікою той беріг крутий та високий, — їдемо собі, віз за возом, — а тут вітер у споду реве так, що Господи!... Снїг так і жбухає межи очи, — конї ледво лїзуть, — страх! Аж ось кум Стефан, що їхав, передом,кричить: „Гов!“ — Ми всї: „Що таке?“ А Стефан повідає: „Слухайте! Тут щось страшного, — якесь нещастє!“ Слухаємо, — дїйсно в сподї берега щось стогне, та так страшно, болюче, що нам аж кров застила в тїлї. — „Е, говорить Панько, може — Дух сьвятий при нас! поганець який манить нас у западню?“... „Що ви, куме, — відказує Стефан, — тут видно якийсь чоловік ішов, або їхав, не спостеріг ся добре, тай упав з кручі. Ходїть, панове, — треба ратувати живу душу!“ Панько каже: „Та бо я бою ся! Мене ляк зносить!“ — А тут стогнанє раз у раз зі споду чути, нїби грішна душа в пеклї пити просить. Ми всї зійшли ся в купу, — що тут робити ?... „Ходїмо, — каже Стефан, — а кума Панька лишім коло коний“. — Пішли ми аж на сам беріг ріки. Заки ми туди дібрали ся, заки що, — то може з пів години минуло. Вітер аж землю рве з під ніг, — аж лїд на на ріцї тріщить, а снїгом бє в очи, нїби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, страшно... Ми побрали ся за руки і йдемо на помацки туди, де чути стогнанє. Дивимось, — лежить щось чорне на леду і не рушає ся. Ми надійшли — кінь посеред роздрухотаних саний. Певно хтось з дороги схибив та перевернув ся долї бережищем. Оглянули коня, — неживий. Ідемо далї, — а твій бідний Іцко лежить на леду і вже от-от, ледво стогне! Господи твоя воля! Таке нещастє на чоловіка.

 

Максим, оповідаючи, грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тільки дрижав і поглядав скоса на постїль. Йому страшно було перед тим покалїченим, кровавим, стогнучим тїлом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана і Максима лишити ся з ним через ніч коло слабого, але ґазди всї обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу до дому. Іцик лежав без памяти, говорити не міг, і бачилось, не пізнавав нїкого. Герман раз лише поглянув украдком на нього. Голова була позавязувана хустками, крізь які повиступали широкі плями крови. На бородї і волосю скріпла кров, бекеша і сорочка кроваві, уста посинїлі, очи бездушні, вираз лиця страшний!

 

Аж десь над раном, коли буря троха стихла, приїхав цирулик із Дрогобича і почав сварити та лютити ся на селян, що брали ся самі до перевязуваня ран, а не знають тому ладу.

 

— Алеж, пане, — відповів Стефан, — таж доси був би згиб чоловік! Ми бодай що-то, а кров затамували.

 

— Мовчи, стара торбо ! — гаркнув гнївно цирулик. — Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?...

 

Стефан, хоть був на слова досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани, і запевно мусїв признати в душі, що перевязка зовсїм не була така лиха, як думав з разу, При помочи селян, котрі почали увихати ся, немов тут ішло о ратунок їх наймилійшого свояка, попромивано рани і тодї аж можна було розглянути, що таки покалїчено у Іцка. Здаєсь ся, падучи з високої кручі, він упав насамперед на лївий бік о острий, вистаючий камінь, бо лїва, рука була зломана повисше ліктя, а крім того в самім рамени була глубока рана. Відтак тїло переважило ся на право, при чім Іцик покалїчив ся о другий камінь. Цирулик побачив, що біда, і коли люди, а особливо жінки, яких зійшла ся повна хата, запитали його, чи вийде Іцик, — він стис плечима і сказав, що велике було би диво, як би дожив до завтра.

 

Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши анї на хвилю до памяти. Герман не плакав на його похоронах, — його тїло все ще дрожало зі страху від тої ночи, — страх витискав усяке инше чутє. Він ночував у губицького арендаря, котрий заразом узяв опіку над Іцковим маєтком, щоб нїби зберегти його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що дїє ся з тим маєтком. Аж коли громада упімнула ся о те дїло, — арендар показав якісь рахунки, якісь Іцкові квіти, — хату й огород Іцків спродано, а по сплаченю довгів лишило ся для Германа 90 ґульденів, які арендар віддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов із Губич, — пішов у сьвіт шукати щастя, — і ота сума була першою підвалиною його мілїонів.

 

Так закінчило ся для Германа супокійне сїльське житє. Тепер сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславі, він, практичний чоловік, фінансїст, не богато ваги привязував до наслїдків, які лишило те житє в його душі. Він навіть силував ся глядїти на нього згірдно, з висока, шукав у голові насьмішливих слів для його схарактеризованя, але про те його думка раз-у-раз вертала до тих сьвітлих хвиль, і не знати чому, йому все ставало лекше на серцї, коли згадував губицьке житє. Він не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернуло ся, — але чув заразом, що теперішнє житє серед достатку й роскоші зовсїм не лїпше від тамтого, — коли навіть не поганьше. Він сам не знав, чому кождий раз при думцї про Іцка й Губичі йому робить ся якось так на душі, як тому, хто блудячи в густім, темнім лїсї, крутими стежками, нараз вийде на невеличку поляну, залиту ясним, сонїчним сьвітлом, заповнену теплом і пахощами цьвітів. Він почав думати про дальше своє житє під вагою того вражіня, і йому бачило ся, що ось він знов запускає ся в темний лїс, у якім йому призначено блудити без виходу, — а доки, до якої цїли, — хто його знає! Йому робилось чим раз тяжше, тїснїйше, — якось душно і лячно. Чи то від сонїчної спеки, чи від вохкости в хатї йому пробіг мороз поза плечима.

 

Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було у нього певної думки про заробок, до якого при тім не мав нї вмілости нї охоти. Кілька день він жив сяк-так за одержані гроші, але коли побачив, що гроші минають ся і подумав, що опісля він зістане зовсїм без нїчого, голий і голоден, перелякав ся дуже і завзяв ся — радше зараз згибати, а не кивати більше тих гроший. Розуміє ся, з того завзятя також не булоб нїчого вийшло, колиб не щасливий випадок, що показав йому який такий заробок. В шинку, в котрім він ночував, зійшли ся одного вечера якісь чорні, страшні люди. Герман зразу бояв ся їх, але почувши, що бесїдують між собою по жидівськи, надійшов ближше і став слухати. Се були самі молоді, 18—20 лїтні парубки, котрі завтра вибирали ся до Борислава „либати“ кипячку. Герман довго слухав їх бесїди про те „либанє“, але не знав, що воно таке. Він запитав ся одного з них, і сей відповів йому, випиваючи душком склянку пива:

 

— Ну, а що? Хиба ти не знаєш, що в Бориславі на всїх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смарують. Ну, то бере ся кіньський хвіст, згонить ся ним поверх води, то тота ропа набирає ся ла волосїнь, — а з неї рукою зсуває ся до коновки. Тото називає ся „либати“.

 

— Ну, і кудиж дїває ся тоту ропу? — спитав зацїкавлений Герман.

 

— Носить ся сюди до Дрогобича, — тут є такі, що куплять.

 

— А добре платять?

 

— Чому нї! за коновку шістка. Ну, а як добре звивати ся, та за день і пять коновок назбираєш. Тілько ось носити біда!...

 

Герман почав роздумувати над тою бесїдою. Щож, — воно то не зле, такий заробок. Хоть робота не гарна, та за те легка. А платить ся добре. Чомуж і йому не взяти ся до неї? Він рішив ся таки завтра йти з либаками до Борислава, і коли сказав їм се, вони пристали, тілько жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб „обляти“ свій новий стан.

 

Від тепер почало ся для нього нове житє, зовсїм відмінне від губицького. Воно дїлило ся на два головні місця: Борислав і Дрогобич. До Борислава либаки вибирали ся на цїлий тиждень, ночували там хто у місцевого арендаря, а хто в селян по шопах та оборогах. Де хто ночував, там мав також свій склад, одну, дві або й більше бочок на ропу. Налибавши повну бочку він забивав її чопом і зачинав нову, а наповнивши дві наймав фіру і віз свій товар до Дрогобича. Там, за окопищем на пустім громадськім полї була перша, прімітівна дестилярня: ропу варили в великих кітлах, домішували до неї висївків та ометициї і робили мазь до возів. Але сей інтерес ішов слабо; мазь, чим більше її роблено, тим була дешевша, і вже дехто з тих самосївних дестиляторів (сю фабрикацію зрештою вони переняли від бориславських селян) думав про те, чи не можнаб инакше спожиткувати сей дивний, вонючий та легко запальний плин. Уже роблено у Львові, в Кракові й Віднї проби його хемічної аналїзи, вже була чутка, що десь там на Мазурах якийсь пан Лукашевич, добувши в своїм маєтку цїле жерело такого плину, спровадив десь аж із Нїмеччини фахового хеміка і сей роздививши та рознюхавши ту ропу обіцяв йому очистити її так, що буде ясна як вода і буде горіти ясно і майже без диму. Жиди в Дрогобичи метали ся биті ожиданкою; чим раз більше їх цїкавило ся бориславською ропою, і хоча цїна її все ще була не висока, то все таки дехто, спекулюючи на непевну будущину, починав уже заглядати до Борислава, нипати по мочарах та поточинах, розвідувати у селян, чи буває копаючи ями чи то на бульбу, чи на що инше не надибали більше тої „кипячки“.

 

Селяни були переважно бідні, непривітні, не розмівні. Ой так, усюди, де прокопаєш трохи глубше, добуває ся та проклята ропа! А як не вона, то її сопух. Просмердїв нам цїле наше житє. Десь Бог не мав як покарати людий, та отакою нуждою. Анї одної криницї в селї не можна викопати. А инодї вибереш яму на бульбу, закоплеш, усю зиму сухо, а на весну розібєш копець, а вся бульба плаває в ропі, як пироги в сметанї. Особливо в долїшнїй части села клопіт з тою ропою. І де вона є, там анї збіжє не вдає ся, анї паша нї до чого — нї трави тої худоба не пасе, нї сїна анї соломи їсти не хоче. Нещастє наше тай годї.

 

Ось у таку пору, в хвилї перших народин галицького нафтового промислу розпочав Герман своє либацтво. Він ішов до нього без великих надїй, зовсїм не думаючи, що на тих бориславських мочарах та пустарах криють ся жерела мілїонових капіталів. Либацьке ремесло манило його головно тим, що чоловік не потребував сидїти на однім місцї, дусити ся день і ніч у тїсних, вонючих халабудах, міг блукати по полях, жити сам для себе не дбаючи нї про кого. Инші либаки були такі самі вольні козаки, що не мали иньшого пристанівку, не потребували журити ся нїким, дбати нї про кого — веселий народ, невеличка, молода компанїя, і се також дуже подобало ся Германови.

 

Він не без радости і не без якоїсь тихої вдяки згадує перший день своєї нової карієри. Був холодний маєвий поранок, коли враз із пятьма молодими либаками йшов стежкою поперек піль до Борислава. Вони йшли через Тептюж, лишаючи Губичі з боку. Сонце сходило над Дрогобичем і обливало кровавим сьвітлом ратуш, костел і церков сьвятої Трійцї. Сюди ближше вила ся Тисьмениця блискотячи мов золота змия, і шваркотїла в віддаленю по каміню, та так, що той шваркіт доходив до слуху як тихий, мельодийний гомін. Дуби в Тептюжи іно-що зачинали розвивати ся, — за те сподом лїщина шелестїла вже своїм широким, яснозеленим листєм. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, — хто молитву муркоче, а хто й так собі дещо співає. У кождого при боцї торба з хлїбом і цибулею, — се його цїлотижнева пожива. Ось вони минули Тептюж, — перед ними поле зелене, сьвіже, — далї лука, замаєна цьвітами, — знов горбок, через який гадиною звиває ся стежка, і ось бориславська кітлина. Не доходячи самого села вони розійшли ся по луках, по мочарах та поточинах: старші либаки мали вже свої певні місця, прошпортані дучки, де ропа мов сметана стояла на водї, і кілько її не либай, усе стояла в одній мірі. Швидко й Герман знайшов собі таке місце, пропорпав дучку, і всї стали до роботи.

 

Бориславське підгірє виглядало тодї ще зовсїм не так, як тепер. Бідне, підгірське, звичайне село розстелювало ся невеличкими купками будинків по підніжю Дїла понад потоком. На пригірках від Банї й Тустанович були поля господарські, а низше луки і голе пасовиско. Але при всїм тім земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив із неї, особливо теплими вечерами. Весною, коли розтаяли снїги і змякла глина, чути було виразно якісь рухи в землї, щось немов тихий віддих, немов пульсованє горячої крови в глубоких, невидимих жилах. Поміж народом ходили слухи, що на тім місцї, де стоїть Борислав, були давними часами великі татарські війни, що тут поховано богато наших людий і поганих песиголовцїв, і що трупи що року силують ся встати на сьвіт і будуть силувати ся доти, доки не прийде їх час. А тодї вони проломлять землю, розвалять весь Борислав і пійдуть у сьвіт воювати. Не знали бідні Бориславце, говорячи собі зимовими вечерами сесю казку, що вона аж надто швидко справдить ся, що страшна підземна потвора незабаром уже прорве земну опону, розвалить їх бідне, сумирне село і зруйнує до тла їх і їх дїтий! А тим менше знали й гадали вони, що та потвора, то зовсїм не трупи давнїх рицарів, а отся гидка, чорна, вонюча ропа, що тепер випалювала їх сїножати, а швидко мала розійти ся по всїм сьвітї прочищеною нафтою, тисячам на зиск, тисячам на втрату, а їм самим на горе та на руіну!

 

Либацькі часи! Герман і доси згадує про них з уподобою! Він швидко привик до поганого сопуху ропи, і навіть полюбив його, коли переконав ся, що з тої ропи пливе його заробіток. Цїлими днями, від ранньої весни аж поки не настануть осїннї холоди, він чапить було над своєю дучкою та водить своїм обмащеним квачем по поверхнї брудної води, якою вона заповнена. Під його руками коновка за коновкою наповняєть ся ропою. Він либає й дивуєть ся, відки береть ся та мазь, що розливає ся по водї широкими перстенями і грає всїми барвами веселки. Він пробував копати глубші ямки, в надїї, що може добуде жерело тої мази, але нї, жерела не було, замісь мази підходила вода, а по якімось часї — бач, на поверхнї води показували ся знайомі перстенї дивного олїю! Герман часто говорив про се з либаками, та се були тупі голови. їм байдуже було до того, відки що бересь, аби лише плило в їх кишеню. Він заговорював із селянами, що инодї бачучи либаків на своїм полї заходили до них, глядїли на їх роботу або й заборонювали їм порати ся тут і змушували забирати ся далї. Герман, привикши в Губичах поводити ся з селянами, не лякав ся їх сердитого виразу та вислову, заговорював їх гнїв жартами, задобрював сердитих пачкою тютюну і користав із страху иньших либаків та вибирав собі що найкращі дучки. Але й селяни не знали, відки бере ся ропа: одні говорили, що то предковічні гнилі трупи, другі здвигали плечима і казали, що „земля потить ся“ тай годї.

 

Герман слухав, потакував, нїби дивував ся, але не вірив. Він знав із досьвіду, що чим глубшу дучку прокопле в землї, тим більше кипячки виступає на водї, і його бистрий розум доміркував ся зараз, що там далї в глибинї мусить бути тої кипячки далеко більше, мусять бути великі стави та озера, коли з них, мов шумовинє з кипучого кітла, стілько її підходить до гори. Ге, як би то цїна тої кипячки піднесла ся, як би то справдї можна було вживати її до чогось иньшого, лїпшого, нїж до смарованя возів! І Герман либаючи та слїдячи за хвильованєм барвистих перстенїв на водї мріями лїтав далеко, але все в однім напрямі, туди, до золотого краю богацтва, достатку, туди, де „великі гроші ростуть“.

 

Його молодість пройшла в бідности, по части серед міської жидівської бідноти, по части серед темних та вбогих селян. Його уява не була розвинена та здеморалїзована образами роскоші та пишноти та великоміського зиску. І коли його тягло до краю, „де великі гроші ростуть", то він не уявляв собі панського лїнивого житя, гри в карти, піятик та розпусти; йому марило ся рухливе, запопадливе житє жидівського купця, гуртівника, торговця, що висилає десь кудись вози з великими купами якихось товарів, торгує ся з селянами, з робітниками, робить тижневі виплати соткам, тисячам людий, числить видатки, числить зиски, загалом числить, числить, числить... Герман з малку любив числити. Ще мати вчила його початків численя, а Іцик був у тім добрий майстер і силкував ся передати Германови свою штуку. Ось і тепер сидячи над своєю дучкою, весь замазаний ропою як чорт, у подраних, вонючих лахах, Герман числить: стілько коновок ропи на день, стілько треба заплатити за перевіз, по стілько центів коновка, а стілько виходить на житє, а стілько випаде на місяць... Він спекулює, як би так не возити до Дрогобича, а варити мазь тут? Е, що, а все таки мазь треба-б везти на торг... а при вареню треба сидїти... не оплатить ся. Або як би так мати свойого коня і свій віз, простий драбинястий селянський віз, і самому возити ропу? Щож, на коня і на віз гроші у нього були би... можна би навіть що два дни відвозити по дві бочки... Герман числить цїну коня, воза, паші, удержаня, і виходить, що се могло-б оплатити ся. А ще як би цїна ропи троха, трошечка підскочила! Се був сук, на який наскакували всї Германові рахунки! Се був одинокий пункт, із якого можна й треба було шукати вихідної точки, шляху до краю, де ростуть великі гроші. А ся точка довго не хотїла подати ся Германовим очам. Навпаки, здавало ся навіть якийсь час, що тут якась глуха вулиця і нїякої вихідної точки для далекої дороги тут нема що й шукати. Цїна ропи почала падати; у дощаних шатрах за Дрогобичем перестало курити ся; старий Туртельтавб, що варив мазь, почав махати руками і кричати на либаків:

 

— A schwarze Jur  на вас! Не треба менї вашої кипячки! Нїхто не хоче купувати мазь! Куди я подїю те, що наварив? Нехай вона вам скисне, а я не потребую!

 

Правда, він не покинув зовсїм варити, але платив уже за коновку ропи не по шістцї, а по пять крайцарів, тай то більші скількости брав не радо.

 

— Ka Geschäft! — подумав собі Герман і наважив ся покинути либацтво.

 

Се було в осени. Либацький сезон і без того кінчив ся. Герман обмивши з немалим трудом та накладом мила і навіть дрібного піску своє тїло від ропи, що за все лїто насїла на ньому грубою, чорною верствою обридливого товщу, перебрав ся по людськи і обночувавши ся в Дрогобичі у того таки старого Туртельтавба на Лану, в ночи, коли в хатї всї заснули, при блиску лойові сьвічки взяв ся на клаптиках паперу зводити свої рахунки. Його бухгальтерія була невибаглива, вся в його голові, але до чисел він мав добру память і міг одно дороге та любе йому число ховати цїлими роками не боячись помилити ся. Він числив і числив, зводив суми, відтягав і знов складав, і нарештї геть по півночи загасив сьвічку і пішов спати веселий та вдоволений. Його капітал не лише не розтратив ся, а при його зручности й хитрости виріс майже в за-троє. Він за той час жив дуже нужденно й ощадно: не пив нїчого крім води, — їв мало, переважно сухий хлїб та цибулю, а проте чув себе сильним і здоровим як нїколи. Йому минуло девятнацять лїт і в його нутрі щось немов перло і тисло на зверх; молода сила й відвага просила собі виходу, та не знаходила його. Він довго не міг заснути, перевертав ся з боку на бік на своїй твердій постелї. Жадоба гроший чим раз сильнїйше опановувала його, — чим раз частїйше він думав над тим, яким би способом розбогатїти. Зимою, коли не було либацького заробітку, він звичайно наймав ся в Дрогобичі на якогось послугача чи то до готелю, чи де до склепу, спекулючи так, щоб заробити хоч стілько, щоб мати де прожити та чим прогодувати ся. Тепер він забажав чогось більше. Він кинув ся поміж дрібних купцїв, бажаючи знайти собі спільника до якогось інтересу, та при тім такого спільника, де би сам він не потребував вкладати гроший. Пригадавши собі свою давню онучкарську практику він задумав заняти ся барашівництвом. Для дотепного чоловіка барашівництво, то золотий інтерес. Ходить собі такий барашівник по торговицї, чи кінській чи худобячій, тай лиш пасе оком, хто з чим показує ся на торг. Чи то купець, чи продавець, нїхто не мине його рук.

 

— Що продаєте, ґаздо? Ялівку? Ну, що вам дати за тоту ялівку?

 

— Агій, скрути ся та лїзь у болото! — буркне сердитий сват. — Не бачиш, що то корова?

 

— Корова! О-йо! А я й не пізнав. Ну, ну, вибачайте, панї корова! — жартує барашівник. І він кидає ся на бідну худобину, обмацає в нїй кожде реберце, кожду кістку, загляне в писок, лїчить зуби, микає за шерсть, торгає за хвіст, обіздрить ноги й ратицї, і від разу назначує цїну.

 

— Візьмете пять-двацять?

 

Селянин з разу навіть не дивить ся на миршавого Жидка, а на його пропозицію взяти „пять-двацять“ хто добродушний, скаже: „Тай то гроші“, а хто сердитий, то буркне часом:

 

— Ой, тобі би мере належало ся пять двацять, але цїсарських, обливаних.

 

— Ни, що цїсарських! Яких цїсарських? — решетить ся Жидок. — Я вам по правдї говорю. Людську цїну даю. Ідїть по торговицї, питайте, чи дістанете більше.

 

І він плюне і нїби йде. За хвилю приходить другий барашівник, розумієть ся, змовивши ся з першим, знов огляне, намне, наторгає худобину, прогонить її, щоб бачити, як іде, і дає 24 або ще менше. Пізнїйше приходить третїй, четвертий і раз у раз збивають цїну. Довкола своєї жертви вони кружать як ворони довкола стерва, силкують ся не дати їй відітхнути і отямитись, пригноблюють її настрій, а рівночасно своїм вештанєм, голосним торгованєм та ще голоснїйшою лайкою відбивають иньших, реальних купцїв. Бо жаден із них на правду сам для себе й не думає купити; вони торгують „на запас“, спекулюючи на те, що знайдуть купця, якому зараз же й відпродадуть сторговану худобину з зиском. Бо рівночасно з оброблюванєм продавцїв барашівники пасуть очима також купцїв, особливо таких, що не люблять самі ходити поміж худобу та торгувати ся, отже молодих дїдичів, посесорів, що удають великих панів, або панських вірників, що раді би на кождім інтересї, який роблять на панський рахунок, заробити й собі хоч би невеличке куку в руку. З низенькими поклонами, з покірним та услужним лицем наближаєть ся такий барашівник до купця з запитанєм:

 

— Що вельможний пан купує?

 

„Вельможний пан“ потребує двох чи трьох пар ялівок або бичків на пашу, або волів до ярма, або дійних коров.

 

— О, я зараз вельможному пану приведу. Я вже тут маю — ай-яй, яй! Як би навмисне для вельможного пана! Я вже сторгував для иньшого пана, дуже мене просив. Але я знаю, вельможний пан будуть ласкаві менї за фатиґу...

 

Бувають і такі пани, що прибуваючи на торговицю від разу кличуть до себе баришівників і заявляють їм: потребую того й того в такій і такій цїнї. Барашівники кидають ся на торговицю, як на польованє, торгують, купують, розумієть ся, не платячи, потім ведуть до пана — розумієть ся, худобину, а не продавця — і знов старають ся виторгувати від нього як найбільше. Та буває й таке, що пан або загалом грошовитий купець іде сам на торговицю, гонить барашівників від себе і оглядає продажну худобу. Барашівники, як собаки, слїдять з далека кождий його рух, а коли побачуть, що якась штука подобалась йому і він починає торгувати її, і, як то буває звичайно, не може сторгувати від разу, нїби покине і відійде, знов верне і торгує і знов покине і йде далї, вони знаючи по торзї, що кращої, відповіднїщої штуки він не знайде для себе, швидко надскочать, дібють торгу, дадуть продавцеви завдаток, і тодї вже покупець і добрий бариш звичайно не мине їх рук; а коли покупець упреть ся, то завдаток пропадає і барашівники все таки тратять не богато; тай то звичайно вони погрозами й криком зуміють видерти свій завдаток від продавця. Оте чесне ремесло вимагає не лише зручности й несумлїнности, але також значного знаня психольоґії як хлопської так і панської, доброго горла, твердих рук, та, як кажуть у Дрогобичі, „невипареного писка“, себто рота здібного без упину божити ся, клясти себе й увесь сьвіт, жартувати, брехати й підлизувати ся на всї лади.

 

У всїх тих штуках Гершко Ґольдкремер здавна, як то кажуть, з’їв муху, то й не диво, що з нього швидко міг виробити ся добрий барашівник. Правда, до сього ремесла, що було властиво замкненою в собі і зорґанїзованою розбійницькою шайкою, не можна було брати ся від разу, по самій добрій охотї. Новак наскакував зараз на старих майстрів, які не залишали гаркнути йому своє грізне „зась!“ А коли би такий новак упирав ся і хотїв крутити ся по торговицї на власну руку, то їм, перелетним птахам та старим бувальцям нїчого не значило де будь у затилю почислити йому кости та споневіряти фаціяту. Гершко довго заходив несьміло до тих хижих вовків, пробував знайомити ся з ними, трактував одного й другого то горівкою, то нічлїгом, то тютюном, а сам тим часом нїби то й не дивив ся в той бік, займав ся иньшим заробітком. Він наймив ся у одного жидівського склепаря за продавця — рознощика: в торгові днї набирав у нього капелюхів, кучем, хусток, люльок і всяких инших дрібязків І йшов з тим поміж вози, по торговицях, по шинках, де пють могоричі та хвилево бувають щедрійші на гроші. Склепар звичайно назначував цїну на всякий товар, здаючи його Гершкови до розпродажі, а що йому вдало ся взяти звиш тої цїни — се його. Розуміє ся, що Гершко не був з тих людий, котрі для якоїсь там чесности готові самі собі шкоду робити. Він шахрував покупцїв і дер із них, що міг, намагаючи де жартами й сьміхом, де клятьбою та горячими запевненями, що його самого більше коштує і що він лише тому дає товар по тій цїнї, аби довше не носити ся і аби зробити приємність такому чесному „пане ґісподар“. Отсе занятє давало йому можність волочити ся по торговицях і придивляти ся барашівникам, виучувати по тихо всї їх штуки та способи порозуміня. І чим більше він входив у їх секрети, тим більше тягло його до їх компанїї. Він бачив тут золоте дно і чув себе в силї зрівняти ся з ними.

 

Він пізнав цїну гроший у нуждї, пізнав, що без них жити погано, що вони одні можуть вибавити його від тої нужди, поганї й униженя, які так часто мусить терпіти бідний. Поволи в його душі розгорала ся страшна, горяча, слїпа жадоба гроший, заглушувала всякі инші чутя, закривала перед його очима всї завади і манила його тілько одною метою — богацтвом. Він з трівогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку ще з Іцкового промислу, а потім із либацтва, рахував їх що тиждня, і укладав собі пляни, як би найлекше і найшвидше побільшити їх.

 

— Слухай, Гершку! Що ти все ходиш мов курка з яйцем? — мовив до нього старий барашівник Вольф Шпербер, якому він найчастїйше робив дрібні прислуги, доносив відомости про товар і про купцїв, про цїни і пляни поодиноких сторін, на скілько міг підслухати їх волочачи ся по торговицях.

 

— Що я ходжу? Ech klär!*) — коротко відповів Гершко.

 

— Про щож ти думаєш?

 

— Ну, як про що? Хотїв би знайти який ґешефт. Надокучило двигати оті дурницї. З того ледво виживеш.

 

— А може-б ти мав охоту від того товару перейти до такого, що сам пішки ходить?

 

— Ой, ой, ой, чому нї?

 

— А маєш дещо гроший на початок?

 

— Та... дещо би знайшло ся.

 

— Ну, то знаєш що? Пристань до спілки зо мною.

 

Гершко не кажучи нїчого поцїлував Вольфа в руку.

 

— Добре? — мовив Вольф зачудуваний троха такою нїжністю парубка. — Я гадав, що ти захочеш надумати ся.

 

— Чого надумати ся? Я вже досить думав.

 

— Ну, знаєш, наше ремесло не легке.

 

— Я легкого хлїба не хочу.

 

— Тай не зовсїм безпечне.

 

— Чень вовки не з’їдять.

 

— Часом і се трапляєть ся. Ти бачиш, ми барашівники не ходимо люзом, а все компанїєю. А в нас у компанїї ріжні люди. Ой, дуже ріжні. Більша часть таких, що відбували практику в криміналї. Народ твердий і прудкий. Як що до чого, не завагує ся і горло здушити, і ножем під ребра помацяти. Та ще свої — нїчого. Вкупиш ся в компанїю, то можеш бути безпечний. Але як прийде на великих ярмарках, де ґешефт іде на тисячі, збігнуть ся дві або й три компанїї барашівників, і з мазурщини, і від московської границї, і з Угорщини, то треба мати ся на бачности, ой треба!

 

— Вовка бояти ся, в лїс не йти! — мовив Герман, твердо наваживши ся не випустити з рук нагоди.

 

— Добре Гершку, що ти такий відважний, — мовив Вольф. — Та ще одно мушу тобі сказати. Я візьму ся ввести тебе в нашу компанїю. У нас умова проста. Кождий працює на власну руку і помагає иньшим, де й як може. Що заробить, то його, але по скінченю торгу йде обрахунок, і кождий дає десять процент свойого зарібку на компанїю до рівного подїлу. Се на те, щоб один не паношив ся занадто, коли йому пощастить, а другий щоб не виходив голїруч.

 

— То добре, — мовив Герман.

 

— Часом добре, а часом нї. Для недотепного, незручного, для такого, що не має щастя, то воно добре, бо він усе хоч що то дістане. Але для щасливого та спритного, якому пощастить на торзї, то часом буває несмачно. Подумай, як би тобі вдало ся заробити тисячу ринських —

 

— Тисячу! — перервав йому Герман здивованим окриком.

 

— А ти як думав? На великих товарових ярмарках у Сморжу, Боринї, Лютовисках ми заробляємо часом і більше. Ну, отже, як би так тобі трафило ся, ти радо віддав би сотку на тих, що не заробили стілько або ще набрали позаушників?

 

— Не віддав би.

 

— Отже бачиш. Часом то неприємно. А від своєї компанїї утаїти ся годї. Кождий добре знає, що заробив другий. Пильнують одні одних. А про те є й на се спосіб.

 

— Який?

 

— Власне те, що я хочу тобі сказати. Я приймаю тебе за практиканта до себе. Ми в компанїї стоїмо за одного барашівника. Ми оба надзираємо один за одним, а що заробимо, тим оба рахуємо ся, а компанїї з нас один пай.

 

— Добре так, — мовив Герман.

 

— Ну, не знати ще, як воно буде, — охолоджував його Вольф. — Ти ще надумай ся. Я попробую говорити з компанїєю, чи позволить менї взяти тебе на практику.

 

— Хиба може не позволити? — з острахом крикнув Герман.

 

— Може. Як якого дурного хлопчища, то легко позволяють, але розумного, дотепного парубка, то не радо. „За надто ситий будеш“ — говорять. Ну, та вже я якось їх уговкаю. А коли згодять ся, тодї підемо оба до рабіна.

 

— Чого до рабіна?

 

— Ну, знаєш, то такий ґешефт, що нераз і заробок і житє на волоску висить. Як я не можу у всьому спустити на свойого практиканта, у всьому довірити ся йому, то я мов без рук і без очий. Тодї вся спілка нї на що. Мусиш менї перед рабіном дати слово, знаєш, тверде слово, під хайрем, що будеш менї вірний, не відступиш мене нї в якім припадку, не втаїш нїчого передо мною, не будеш змовляти ся нї з ким против мене, в цїлій компанїї будеш знати тілько мене і нїкого більше.

 

Вольф промовив ті слова з таким притиском і так дивно впер свої очи в Германове лице, що сьому аж мороз пішов по за плечима. Та про те його практичний змисл узяв швидко верх над острахом.

 

— Добре, реб Вольф, — мовив він, — але що ви менї дасте за се?

 

— Заробиш ти своїми грішми, то твої дві части зарібку, а моя третя; зароблю я своїми мої дві части, твоя третя; а коли гроші складаємо оба, то в такій пропорциї дїлимо й зиски.

 

— Добре. Пристаю на умову. Моєї вірности можете бути певні. Але яке менї запевненє?

 

— Яке слово ти перед рабіном даси менї, таке саме я дам тобі. Добре?

 

— Добре.

 

— Ну, а тепер ходи, заплати обід і гальбу вина на згоду.

 

Минуло кілька тижнїв, і Герман із либака зробив ся барашівником. Компанїя приняла його за оплатою пятьох ренських на загальну почесну, а рабін так розумно і досадливо промовив їм до сумлїня, що Герман даючи Вольфови слово на вірність аж розплакав ся. Вольф уважав се за добрий знак і почав з Германом проходити практичний курс товарознавства. Він оповідав йому про ріжні прикмети коний і иншої худоби, учив його, як оглядати та випробовувати кожду штуку, як пізнавати вік по зубах, хід, силу, швидкість, робучість, як віднаходити утаєні хиби і з другого боку утаювати у продаваної скотини хиби так, щоб звичайний покупець не міг їх пізнати. Він оповідав йому про цїни і способи торгованя, характеризував панів, попів, селян та ріжнородних покупцїв і продавцїв, оповідав про славні ярмарки на коний в Улашківцях, на вівцї в Косові та Кутах, на худобу в Сучаві та Голомуцї. Всюди він бував, усюди зазнавав ріжних пригод, де заробляв, де тратив, і винїс із того шумного та ріжнобарвного житя не золото, не срібло, а стару полатану бекешу, пару брудного шматя і голову мов напаковану торбу повну найріжнїйших досьвідів, сьмішних і страшних пригод, знаня сьвіта й людий, самих таких скарбів, що не давали нїяких процентів і зовсїм не забезпечували його рудої голови на старість та на випадок хороби.

 

— Гершку, — говорив він нераз до свого практиканта, коли мандрували з міста до міста або ночували дебудь у коршмі, поки на дворі свистав вітер та хляпав рясний дощ, наводячи тоску на душу, — Гершку, диви ся на мене, старого дурня! Вчи ся у мене лїпшого розуму, нїж я його мав.

 

— Ви не дурень, реб Вольф, — мовить Герман.

 

— А щож, як не дурень? Чого я доробив ся?

 

— Ви не мали щастя.

 

— Може й правда! — мовив Вольф похиляючи руду голову на груди. — Так менї нераз здаєть ся, що я ще маленький, і виходжу з батькової хати — а наша хата стояла серед поля так як і отся коршма. Виходжу з хати, а сонечко сьвітить так ясно, на дворі так тепло, запашно. І я дивлю ся кудись у далечінь — далеко-далеко! І так менї чогось солодко дивити ся, хоч там звичайно нїчого не видко крім темного лїса десь на краю обрію. Та нї, то не темний лїс — здаєть ся менї, — то темна хмара, і вона не стоїть на місцї, а суне супротив мене все близше й близже. Вона не страшна, не гуркоче громами, не моргає блискавками, а наближаєть ся мов якась люба загадка. Нараз вона розчиняєть ся, мов поли широкого кафтана, і в тім отворі робить ся ясно. Я дивлю ся в ту ясність і бачу в нїй. нїби то нашу хату, але чисту, вибілену, високу, з ґанком і блискучими вікнами. А докола неї не голотеча, не гнилі баюри, не поломані плоти і пяні ґої, а зелена мурава, кріслаті дерева покриті то молочним цьвітом, то румяними яблуками. А на ґанку стоїть дївчина — нїби моя мама, а дївчина — така гарна, чорноока і румяна, як і ті яблока, і махає до мене білою-білою рукою і кличе очима, устами, але без слів. А в мене серце бєть ся так любо, рветь ся до сеї гарної хати і гарної дївчини; я перескакую через перелаз і біжу в поле, біжу до неї. Стежка веде мене в достиглі жита; ясна хата і гарна дївчина щезають менї з перед очий, але то лиш на хвилю, — думаєть ся  менї. Отсею стежкою я зараз перебіжу лан і вибіжу на луку, а там уже близенько! І біжу. Але лан тягне ся щось дуже довго, стежка звиваєть ся то в сей бік то в той, минувши жита я входжу на якісь мокравини, між лози, очерети, далї в лїс... Стежка крутить ся, далї щезає під моїми ногами. Гарна хата і гарна дївчина нераз іще привиджують ся менї, але все якось далї, далї, менше ясно. Здаєть ся, немов я йду до них якоюсь безмірно крутою та обхідною дорогою і нарештї зовсїм трачу їх з очий. Отсе була моя доля. Що то помогло, що я все йшов і йшов, поспішав, мучив ся, коли стежка не та! Замісь гарної хатки й гарної дївчини гульк — аж і могила перед тобою!

 

— Ну, ну, ще вам далеко до неї, — потїшав його Герман. — А хто знає, може ваша доля таки ще не перестала дожидати вас на ґанку того гарного дому?

 

— Ой, уже! Старого, дихавичного барашівника! Нехай дожидає молодших. От хоч би тебе!

 

Пять лїт проходив Герман з Вольфом по Галичинї, бував на всїх більших ярмарках, познайомив ся добре з барашівницьким ремеслом і заробив дещо гроший. Із тих, що наскладав із либацтва і дістав у спадку по Іцкови, він не стратив анї шеляга; навпаки, доложив до них іще пару сот ренських. Вольф пару разів говорив йому, щоб ішов на барашівництво на свою руку і розстав ся з ним, але Герман не хотїв; йому кориснїйше було бути нїби Вольфовим підручним і платити о половину менше на компанїю. Кілька разів Вольф, дізнавши ся, що Герман має зложені не кепські як на початок гроші, радив йому шукати якого иньшого заробітка, заложити склеп або взяти ся торгувати худобою на власну руку. Герман і того не хотїв, хоч і не зарікав ся. Він оглядав ся довкола, розпитував, шукав якогось корисного ґешефту. Якась таємна сила все тягла його до Дрогобича; він розвідував по тихо, що чувати в Бориславі, і все неначе ждав чогось незвичайного, дивного, що мало раптом і до разу змінити його житєву течію.

 

Було лїто. Наближала ся Спасівська ярмарка в Лютовисках. Вольф не знати чому йшов на ту ярмарку з великими надїями. Герман також був рад бачучи, що Вольф у такім рожевім настрою. Вони їхали до Лютовиск заздалегідь, від села до села, оказіями, инодї йшли пішки навправцї, особливо в горах, де звичайно тяжко дістати фіру. Пробирали ся з Самбора на Турку, відси знайшли фіру до Лімни, а відси через верх пішли на Біберку до Лютовиск. Уже від самої Турки всї дороги, всї гірські стежки роїли ся то пішоходами, що чи то йшли на ярмарок голїруч, бажаючи щось купити, чи то гнали на продаж худобу, то верхівнями, головно Жидами, факторами, барашівниками, сїльськими арендарями та згінниками, що торгували худобою, арендували випаси та полонини. Ішли з далеких гір, аж від Сколього та Сморжа, і з долів, аж із за Самбора, від Рудок, від Перемишля та Лежайська, з сього остатнього головно за вівцями або вовною. Дуже богато йшло угорських Русинів, яких можна було пізнати по широченних мов жіночі спідницї штанах і не менше широченних шкіряних чересах. Цїлими купами йшли Цигани, з голосним реготом та шваркотом окружаючи невеличкі однокінки, де на купах брудного фурфантя сидїли купки чорних як сажа та майже голих дїтий, а жінки одні поганяли конину, а инші до гори попихали скрипучу колїсницю.

 

Був передярмарочний день. Пообідавши в лімнянській коршмі Вольф і Герман пустили ся пішки через верх, щоб на вечір станути в Лютовисках. Сонце звернуло вже добре з полудня, коли вони перейшовши невисоку гору станули на другім її боцї, в Біберцї, над берегом Сяну. І тут вид був не менше оживлений та ріжнобарвний. З усїх гір, з усїх плаїв, усїми стежками йшли, їхали, неначе річками плили ярмаркові. На всїх бродах Сяну люди, воли, вівцї: одні бридуть через ріку, звільна ступаючи з каменя на камінь, по колїна в водї, що бєть ся і бризькає довкола голих ніг мов розтоплене скло; иньші поять свій товар, миють волів від дорожної пиляки. Ще инші попасають дебудь край дороги, держачи свою худобину на воловодах, або сидять самі на мураві, курять люльки, закусують, гуторять.

 

— Здаєть ся, гарний буде ярмарок, — раз по разу повторяв Вольф минаючи оті ґрупи. — Давно вже не було такого згону.

 

— Коби лише на купцїв був урожай, — мовив замислено Герман.

 

— Надїють ся кількох богатих панів аж із Поділя, що хотять купувати воли на брагу, — мовив Вольф, а потім додав:

 

— Се не для нас пожива. Їм треба волів худих і дешевих, а тут переважно згонять випасені в полонинах. Такі воли на брагу недобрі. От як би прибули віденські купцї, такі, що зараз купують на заріз, то на таких нашому братови найлїпший заробок. Такий купець платить від ваги, а по чому сторгував барашівник у Бойка, се йому байдуже. А на кільку суму барашівник дожене йому худоби, від такої суми платить йому процент. Можна нераз і при тім ошукати ся: торгуєш на око, худобина показна, а прийде до ваги, а вона легка і ти мусиш доплатити, бо купець більше не дасть, а скидати ся торгу не хочеш, щоб не розсердити його. Особливо ті угорські воли з великими рогами, ті кайли часто бувають такі ошуканцї. Се пуста худоба, і до роботи слаба і на вигодівок не добра, а на око показна. Але наші гірські барни та полові, то найлїпші. На них звичайно барашівник має подвійну користь.

 

Отак міркуючи та розмовляючи Вольф і Герман не кваплячи ся на вечір зайшли до Лютовиск. У Вольфа тут був знайомий арендар СрульЛейб: тут оба барашівники заночували, тут зібрали зараз таки що найпотрібнїйші відомости про завтрішнїй ярмарок. Справдї ярмарок заповідав ся незвичайно великий. Уже над вечір у Лютовисках панувала велика тїснота, а в ночи довкола місточка майже від самої Чорної скрізь по при дороги запалали огнища; там ночували під голим небом тисячі ярмаркових зі своєю худобою, бо в місточку не було для них анї стаєн, анї заїздів.

 

Покріпивши ся та відпочивши троха з дороги і вислухавши арендаревих новин про ярмарок та про важнїйших купцїв, що поприїздили до Лютовиск, Вольф не втерпів: велївши Германови сидїти в хатї і не признавати ся нї перед ким, що він барашівник, сам він побіг у місто. Вернув досить пізно. Герман сидїв у ванькирику при лойовій сьвічцї і дрімав. Вольф з незвичайно оживленим лицем ухопив його за плече, потермосив ним і запитав:

 

— Гершку, вечеряв ти що?

 

— Вечеряв.

 

— Добре. Лягаймо спати. Завтра жде нас велика робота.

 

— Яка робота?

 

— Що питаєш, як дурень? Великий ярмарок, то барашівникови велика робота. Спи, бо завтра збуджу вчасно.

 

Вольф не хотїв говорити Германови нїчого більше, боячи ся, що сей не засне під вражінєм його новини. А новина була не мала. На ярмарок приїхала компанїя віденських купцїв, як казали, з великими грішми, і Вольф явив ся до них перший, предкладаючи їм свої услуги. Один купець знав його з давнїйших лїт і зарекомендував иншим. Купцї мали намір купити хоч би й 500 що найкрасших і найтовстїйших волів — се було 1847 року і заряд армії запотребував незвичайної маси мясних консервів, бо надїяли ся війни. Вольфови обіцяли по 5 процент барашівного від цїни кождої штуки. Коли добре завинути ся та убігти иньших барашівників, можна було заробити гарні гроші.

 

Другого дня Лютовиска представляли незвичайний вид. Мов повінь, що напливає з усїх боків, так від самого ранку заливали, затїсняли, затоплювали череди, ряди, полки волів, коров, овець усї шляхи, вулицї, площі і навіть подвіря домів у місточку. Коли в церкві почала ся відправа, вже цїле місточко було повне худоби так, що пройти вулицею або площею було майже неможливо; на дорогу, яка звичайно вимагала десять мінут часу, тепер треба було цїлої години часу і незвичайної працї та обережности, щоб протиснути ся поміж густо збитими волами, уникнути їх ратиць та рогів. За те по хребтах та карках волів можна-б було вигідно і швидко прошпацїрувати ся вдовж і поперед Лютовиск від кінця до кінця. Рик худоби, гойканє погоничів, блеянє овець, гармідер торгів клекотїли в повітрі і гули з далека мов кипяток у величезнім казанї.

 

А на площі, що заступала місто ринку, було серце тої великої потвори, осередок того клекоту й житя. Там стояла дощана буда, в якій урядував комісар. Відси мов промінє з огнища йшли в ріжні боки жандарми помахуючи когутячим пірєм на капелюхах та поблискуючи баґнетами. Вони мали робити порядок на торговицях, лагодити спори, арештувати злочинцїв, яких серед такого збіговища все буває немало, і що пару годин здавати рапорти комісареви. Під піддашком тої самої буди, в безпосереднім сусїдстві комісаря позаймали на дощаних лавах місце богаті купцї, час від часу приймаючи рапорти від своїх факторів. Тутже під ослоною міської полїциї стояла також велика худобяча вага, привезена сюди одиноко для вигоди чужих купцїв; звичайно на гірських ярмарках обходять ся без неї: і Бойко і барашівник купують худобу без ваги, на око, оцїнюють її вартість по трицять трьох містичних знаках, так як колись єгипетські жерцї пізнавали сьвятого Апіса.

 

Вольф і Герман від самого ранку кидали ся як мухи в окропі, вибирали що найкращі штуки, торгували, давали завдатки, тай усе лиш до ваги, до ваги! Анї одної штуки з тих, що вони доставили до ваги, не забракували їм купцї — навпаки, були дуже задоволені і платили. Барашівникам щастило ся; майже на кождій штуцї заробляли коли не по десятцї, то по пятцї, а на деяких то й по двацять або й по пятьдесять ринських. Ішло їм як з води; опянені своїм щастєм вони де далї вже мало й торгували ся, підбивали цїну, певні й так свойого зиску. Цїлий ярмарок заворушив ся. Вольф бігав мов у горячцї, не тямлячи, що дїє ся довкола нього. Герман і собіж бігав, але своїм звичаєм обережно, озираючи ся. Він дивував ся, що не здибає на ярмарцї анї одного знайомого барашівника, нїкого з їх компанїї. Нарештї здибавши Вольфа звернув на се його увагу.

 

— Реб Вольф, що се таке, що нема нїкого з нашої компанїї?

 

— Нема нїкого? — жахнув ся Вольф, та по хвилї зареготав ся.

 

— Тим лїпше для нас! Не буде з ким дїлити ся зиском.

 

З тим і розійшли ся в ярмарковій сутолоцї. Та Германови було якось моторошно. Кілька разів, коли сторгувавши якусь гарну штуку давав задаток, він бачив, як якісь незнайомі Жиди позирали на нього скоса, шептали щось проміж собою та все назирци йшли за ним. Але ярмаркова горячка швидко брала верх. День був ясний, парний, довкола маса народу, то й страх не чіпав ся чоловіка, тим більше, що й жандарми то сюди то туди снували серед юрби.

 

Надійшов вечір. Вольф і Герман доставили до ваги не менше як 200 штук що найкращих волів, цїною мало що не на 30.000 ринських. Купцї тутже при вазї відчислили Вольфови барашівне за всю суму, цїлих півтори тисячі ринських; але він мав у своїм гаманцї з котячої шкіри ще звиш три тисячі зароблені на торговій цїнї. Фортуна таки раз усьміхнула ся йому! Він заховав гроші і озирнув ся довкола. Біля нього стояв Герман, татакож радісно всьміхаючи ся.

 

— Ну, що, Гершку, — мовив радісно Вольф, — правда, що добрий ярмарок у Лютовисках? Коби ще завтра хоч половину того заробити, що сьогодня.

 

Та Герман нараз зблїд і сїпнув його за рукав. Він побачив, що довкола них чим раз близше товплять ся ті самі незнайомі Жиди, що так часто пасли його очима весь день.

 

— Реб Вольф, — шепнув він якось незначно свойому патронови, — ви знаєте отсих Жидів, що придивляють ся нам з боку?

 

Вольф стрепенув ся, зирнув незначно довкола і стиснув Германа за рамя.

 

— Хлопче! — шепнув він, — буде лихо з нами! Треба нам пильнувати ся. Се барашівники з над росийської границї. Вони пізнали мене. Я їм перебив торг, то тепер вони не дарують менї.

 

— Ходїмо до дому! — шепнув переляканий Герман.

 

— Який тут у нас дім? Нам тут не можна ночувати. В ночи вони майстри. Мусимо втїкати.

 

— В ночи? Куди? — ще з більшим переляком прошептав. Герман.

 

— Не бій ся, — мовив Вольф. — Стараймо ся лише тепер висмикнути ся з міста, так аби нас не побачили. І не гостинцем нам іти, не стежкою, а як найшвидше в лїс. Бачиш онтой лїс на горі?

 

І він показав Германови очима, так що з далека й незначно було.

 

— Там на краю велика обпалена смерека стоїть, а під нею криничка. Поспішай туди одним боком, а я другим. Там жди на мене, як би ти прийшов борше, а як я прийду борше, то я зажду на тебе. Знак — три рази легенько свиснути, мов нічний птах, памятай!

 

І вони розстали ся в сутолоцї. Герман протискав ся з трудом поміж худобу, удавав, що оглядає ще воли, колесив сюди й туди, аби змилити увагу тих, що могли слїдити за ним, але швидко переконав ся, що за ним не слїдить нїхто. Вибравши ся з найбільшої сутотолоки він збочив з вулицї, шмигнув крізь одні отворені сїни до огорода, відси в коноплї, а вибравши ся на поле подав ся навпростець під гору, де недалеко чорнїв ся край лїса вказаний йому Вольфом. Герман не вийшов, а майже вибіг на горб, хоч сей був досить прикрий і зупинивши ся під кріслатою грушею, що стояла на межи, та притуливши ся до її грубого пня, так щоб його з далека не було видно, оглянув ся довкола. Сонце вже клонило ся до заходу, з дерев і гір лягали довгі тїни і закривали долини. Перед Германом у низу, в широкій кітловинї лежали Лютовиска. Половину місточка закрила вже тїнь від далекої, покритої лїсом гори Чорної; тай другої половини було мало що видно крім найблизших домів, бо над місточком висїв густий сивий туман куряви, з тої куряви йшов глухий клекіт та рев, мов від великого водопаду. Мов тріски розбитого корабля, які розбушована вода викидає тут і там на беріг, видно було на стежках і шляхах довкола місточка то одиноких кінників, возових та піших, то цїлі валки та купи, які звільна тягли ся до місточка, то з місточка. Переважно вертали з місточка ярмаркові зробивши своє дїло, дехто гнав закуплену худобу, на возах дїти свистали в закуплені в містї свиставки, калатали глиняними брязкалами, а парубки звісивши ноги через низенькі полудрабки возів вигравали на сопілках. Та голоснїйше від тих брязкал, свитавок та сопілок вигравали самі вози, ті маленькі бойківські, звичайно волами тягнені возики, яких властителї звикли хвалити ся тим, що в їх возї нема анї одної частинки, анї одного цьвяшка зелїзного. Оті старосьвітські, щиродеревляні машини сунучи ся помалу до гори на немазаних колесах видавали протяжні, мелянхолїйні тони, подібні до Кигиканя чайки, які мешканцї Підгіря звичайно перетолковують на слова: мааа зи́ии́! мааа-зи́ии́!

 

Герман довго, непорушно стояв під грушкою, пильно вдивляючи ся в близше й дальше около. Дорогою й стежками снували люди, селяни, Жиди, але нїчого підозреного не було видно, нїкого такого, хто-б слїдив за ним, зупиняв ся, роздивляв ся, шукав чогось чи когось очима. У нього сильно било ся серце в грудях, по части від утоми, по части зі страху. Він нїколи ще не бачив на Вольфовім лицї такого виразу трівоги, як сьогодня. Значить, тут направду щось погано, їм грозить якась небезпека! І він знов придивляв ся місточку, прислухував ся його клекотови, силкував ся коли не очима, то бодай думкою проникнути ту сїру хмару, що в своїм лонї крила якусь небезпеку для Вольфа й для нього.

 

А тимчасом він почув голод і спрагу. Він пригадав собі, що від самого рана не їв нїчого крім одного обарінка, який між одним і другим торгом купив за 4 крейцарі у перекупки і з’їв на бігу. Ніздрі й горло у нього були повні пороху і пекли мов посипані приском; лише незвичайне зворушенє, ота ярмаркова горячка сього дня держала його доси на ногах; тепер він чув, що сили опускають його. Його клонило на сон, тїло отяжіло від утоми, голова тяжіла на плечах як довбня і замісь недавнього остраху в душі почало перемагати якесь обридженє та знеохоченє.

 

— Вольф викивав мене! — думалось йому. — Велїв менї як дурному бігти під лїс, драпати ся чорт знає куди, а сам певно забрав гроші тай драпнув у инший бік, аби не дїлити ся зо мною. Мене напудив чужими барашівниками, а тепер певно сьмієть ся в кулак! — І вже думав вертати назад до Лютовиск. Та йому пригадало ся, що Вольф велїв йому ждати коло кринички під великою обпаленою ялицею, і згадка про криничку змінила його намір. Йому страшенно хотїло ся пити. Глянув під гору, в той бік, де був лїс, і побачив, що до великої обпаленої ялицї було навпрість через поле не більше як двістї кроків, що правда, досить прикро під гору. Що під тою ялицею бє нора, видно було з далека по тім, що від неї зеленою тасьмою в низ тяг ся поперек піль невеличкий ярок зарослий корчами та лопушєм. Герман не надумуючи ся довго кинув ся через вівси йти до тої ялицї.

 

Як се часто лучає ся людям, що не привикли ходити по горах і не вміють оцїнювати гірських віддалень, Герман порядно помилив ся. Те, що йому видало ся віддаленєм не більше 200 кроків, вимагало на правду більше як півгодинного напруженого ходу. Герман станув на місцї мокрий як митка, задиханий, змучений — властиво не станув, а впав мов горстка під ялицю, ледво дишучи. Лежав так добру хвилю горілиць, не маючи навіть на стілько сили, щоб устати і пройти кілька кроків у деберку, та напити ся чистої, холодної води, що дзюрчала з під величезного пня старої ялицї і стїкаючи в низ по камінцях дразнила його слух своїм солодким дзюрчанєм. Він лежав, випростувавши змучене тїло на мягкій мураві і дихав, швидко, глубоко дихав. Уже збирав ся з силою, щоб устати і напити ся води, коли нараз почув ось тут над собою чи під собою не то шепіт, не то приглушене хрипінє:

 

— Герш, ти тут?

 

Герман стрепенув ся і зірвав ся на рівні ноги. Він не бачив нїкого.

 

— Хто мене кличе? — промовив він так само стишеним голосом.

 

— Я, Вольф! Не стій! Зігни ся і ходи сюди!

 

З напряму, відки йшов голос, Герман переконав ся, що Вольф був у ярку коло жерела і очевидно тим ярком доповз сюди з самої долини, коли Герман, стілько разів озираючи ся довкола, заким зайшов сюди, не бачив його. Він схилив ся і майже рачкуючи зіскочив у ярок. Вольф був блїдий, обтиканий репяхами та буряном; шапку мав у кишени, а широкою долонею обтирав собі піт із чола.

 

— Шукають нас як пси. Розбігли ся на всї боки за нами! — шептав він до Германа ледво переводячи дух. — Бою ся, що бачили мене, як я викрадав ся з міста.

 

— А може в містї було-б нам безпечнїйше? — мовив Герман. — Там жандари.

 

— Що нам поможуть жандари? Адже не будуть усю ніч стояти коло нас. А ті Жиди, то такі люди — ой, ти не знаєш, що то за люди! Сруль-Лейб, знаєш, той, де ми ночували, шепнув менї украдком: „Вольф, утїкайте! Страшенно злі на вас, змовляють ся на ваше житє“.

 

— І чого вони хочуть від вас? — з острахом мовив Герман. — Що ви їм винні?

 

— Вже що я їм винен, то я знаю і вони знають, — мовив Вольф — А ще сьогодня ми перебили їм торг. Не дарують вони менї, тай тебе коли зловлять, то буде біда. Але нехай буде, що буде, гроший наших не дістануть.

 

І він виставив голову з ярка та почав роззирати ся довкола.

 

— Мишкують за нами! — шепнув Германови. — Ади, бачиш?

 

Герман і собіж прилягши до землї висунув голову з ярка і побачив на одній стежцї невиразну людську постать, що йшла досить швидко в напрямі до них. Глянувши в другий бік, він побачив другу подібну постать; у третім місцї видно було третю. Всї вони йшли з ріжних боків, манівцями і всї немов змовивши ся стягали ся на горб, на якому в укритю сидїли Вольф і Герман.

 

— Бачиш? — шептав Вольф. — Добрий нюх мають собаки. Мусїв їм хтось доповісти, що бачив тебе. А може й із них котрий бачив, як ти йшов півперек поля.

 

В тій хвилї з низу, де кінчив ся ярок, що починав ся у стіп ялицї, дав ся чути голосний свист; темні постатї, що з ріжних сторін ішли в напрямі до краю лїса, відповіли таким самим свистом. Не було нїякого сумнїву, що облава розпочала ся.

 

— Чуєш? — шепнув Вольф до Германа. — Годї нам тут ночувати, треба тїкати до лїса, і се найнебезпечнїйше. Як би ми могли посидїти тут іще з годину, то вже би стемнїло ся добре, але вони будуть тут за малої пів години. Мусимо тїкати зараз, повзком, від ялички до ялички, від корча до корча, поки не впадемо в лїсову гущавину. Але гов! Що буде то буде, наші гроші не сьміють дістати ся в їх руки.

 

І він не кажучи нїчого більше потягнув Германа кілька кроків у низ яром. Там високо над потічком із обірваного берега вистирчала велика камяна плита. Вольф скочив до неї, витягнув при її боцї одну каменюку зі стїни; за каменюкою була невеличка ямка, — видно, що ся схованка знана була Вольфови здавна. Він одним рухом руки розперезав із себе свій черес із котячої шкіри, туго напханий банкнотами, зложив його в клубок, запхав у ямку і засунув камінь назад так, що нїяке око не добачило би, що камінь був сьвіжо рушаний.

 

— Бачив? Трафиш на місце?

 

Герман кивнув головою.

 

— А тепер ходїмо що духу! Аби до лїса!

 

Ще раз визирнули з ярка; облава бережно наближала ся, але була ще досить далеко. Герман і Вольф поповзли майже рачки до гори горбком від великої ялицї до лїса. Коло великої ялицї було декілька малих смерекових та ялівцевих корчів, і тут можна було сховати ся. Але далї між лїсом і тими корчами була пуста прогалина. Бережно повзучи висунув ся на ту прогалину Вольф, але ледво зробив кілька кроків, з боку почув ся різкий, уриваний свист. Такіж свисти відповіли йому з иньших боків.

 

— Побачили мене злодюги! — крикнув глухо Вольф обертаючи ся до Германа. — Біжуть за нами. Бігаймо й ми! За мною!

 

І він піднявши ся на ноги скочив до лїса мов сполошений дикий кіт. Герман шмигнув за ним.

 

— Куди нам тїкати? — шептав Герман, у якого серце било ся сильно.

 

— В лїс, у лїс! Тут яр глубокий. Там не легко їм буде знайти нас.

 

Затріщало сухе ломачє під ногами втїкачів. Лїсова темрява проковтнула їх.

 

У Германа ще й доси тремтить шкіра і трівожно бєть ся серце при згадцї про сю ніч проведену разом з Вольфом у темнім, глухім лїсї, в вохкім та холоднім яру під якимось вивертом, що може вчора був леговищем ведмедя, а за своєю перегнилою корою ховав гадюку. Хоч голод і втома страшенно докучали йому і мов оловяна шапка гнули до долу його голову, то про те страх був дужший і він не заснув тої ночи анї на хвилину. Тай не диво: свисти їх переслїдовників не втихали всю ніч; вони не запускали ся далеко в лїс, де в пітьмі не могли би побачити нїчого, але позаймали становища на ріжних точках так, що куди-б не пробували вишмигнути ся їх жертви, всюди мусїли б попасти ся їм на очи. Судячи по свистах, які чути було з ріжних точок, переслїдовників було може шість, може вісїм; можливо зрештою, що їх було менше і вони ходили з місця на місце по краю лїса.

 

Щастє, що лїс, вихопивши ся широким трикутником аж над Лютовиска, широкою підставою того трикутника притикав до другого, далеко більшого лїса, що вкривав широкий майже на милю верх гори Чорної і тягнув ся відси неперерваною масою далї на південь, по над Ступосян, до Волосатого і аж до Бескида, до угорської границї. На сьому Вольф і оснував свій плян утеки.

 

— Слухай, Герш, — шептав він Германови в ночи, тулячи його до себе, як рідного сина, — нам треба буде розстати ся. На якийсь час, розуміє ся. Ті собаки не дадуть менї спокою, я їх знаю. Я мушу тїкати на Угорщину.

 

— Я піду з вами, — мовив Герман.

 

— Нї, не добре буде. Одному лекше тїкати тими лїсами, а двом невигідно. А тут головна річ поспіх і тиша. Ти мусиш утїкати в противний бік. Тобі лекше сховати ся, тебе вони не знають, сьогодня перший раз бачили. А я старий знайомий тай дав ся декому з них у знаки. Отже скоро лиш трошечки зачне сїріти, так що можна буде хоч дрібку бачити в лїсї, біжи в низ отсим яром. Обережно, щоб тебе не побачили, старай ся дійти до села, а там уже міркуй як знаєш і забирай ся з сеї околицї. А я побіжу на Угорщину. Знаю стежки і надїю ся дістати ся безпечно. Коби лиш тут прошмигнути на Чорну, а там нехай цїлують мене!... Вони тут будуть іще крутити ся якийсь час. Хиба за місяць можна буде показати ся нам тут, тодї вони заберуть ся вже на иньший ярмарок. Отже слухай. За місяць приходи до Лютовиск, до Струль-Лейба, знаєш, і запитай його про мене. Я дам йому знати. Як би він не знав нїчого, то знак, що я вже не верну. Тодї всї гроші, сховані під каменем — твої. Забери їх і бувай здоров!

 

Вольф поцїлував Германа в чоло. Сей не то зі зворушеня, не то зо страху та з голоду розплакав ся. Він цїлував Вольфа в руку, на яку капали його горячі сльози.

 

— Ти плачеш? — мовив Вольф. — Не плач! Я говорив тобі, що наш заробіток небезпечний, а найбільше тодї, коли нам усьміхне ся фортуна. Не забудь, що я тобі сказав і май ся на бачности!

 

Свисти почули ся якось незвичайно близько них. Вольф стрепенув ся.

 

— Вже свитає. Видно, наші собаки шукають нас по лїсї. Нема коли дожидати дня. Гайда в дорогу!

 

Він іще раз поцїлував Германа і щез, зашелестївши між корчами, мов дикий зьвір, що продирає ся крізь гущавину. Герман притулений до виверта, видний хиба для совячих очий, довго слухав запираючи в собі дух, але крім звичайних лїсових шелестів ту журкотаня потока в низу не чув нїчого. Аж свист, що почув ся, здавалось, ось-ось над його головою, виполошив його з нїмого наслухуваня. Не було нїякого сумнїву: погоня була вже в лїсї, шукала за ними. Правда, на разї не було безпосередної небезпеки, щоб хтось ідучи горою понад яром (а там очевидно був той, що свистав), міг побачити його в темнім ярі та й ще схованого за вивертом. Але за якої пів години се могло змінити ся: розвиднїє ся і тодї все пропало.

 

Міряючи вухом здогадне віддаленє того, що свистав, від його становища, Герман міркував, що він віддїлений від нього простором яких сто кроків. У гірському лїсї, а ще в ночи, коли бігти не можна, се віддаленє значне. Коби лише не було засїдки на краю лїса, там де яр виходить на вільне поле, то втекти було би зовсїм легко. Та Герман навіть не думав довго: свист у лїсї був для нього мов батіг для коня. Він так привик у трудних хвилях покладати ся на Вольфів досьвід та знанє обставин, що й тепер анї не думав укладати иньшого пляну, лиш обережно, мацаючи руками перед собою, подав ся в низ яром за течією невеличкого потічка, що плив по його днї і своїм журкотом глушив шелест його кроків.

 

Ішов так може з пів години, і судячи по страху, якого наїв ся за той час у самотї, судячи по трудї, якого зазнав, був певний, що уйшов з десять миль і що сей яр якийсь безконечний. На правду-ж він уйшов не більше як сто кроків. Свисту погонї не було чути, мабуть пішла в иньший бік. Та ось він побачив, що над ним небо починає сїріти, дно яру клонить ся сильнїйше в низ і вийшовши з по за якогось закрута він побачив нараз перед собою немов широку отворену браму або велитенське вікно; крізь той отвір у лїсовій пітьмі видно було сїру мряку, що залягла дальшу, безлїсну долину, а десь далеко над морем мряки видно було инші, лисі, безлїсні гори. Значить, лїс тут кінчив ся. Тут треба бути обережним, щоб не наскочити на ворога! Герман стишив ся, притулив ся до кріслатого бука, що ріс звішений над глубоким дном яру, і почав уважно слухати та проникати зором у грубу лїсову сутїнь, яка лиш ген ген рідла, мов величезне решето, в якому ока були з сїрого сьвітла лїтнього досьвітка.

 

Герман пройшов троха швидше ще кількадесять кроків, потім поповз рачки горі стрімкою стїною яра, чіпляючи ся за корчі диких малин, що стояли тут густою лавою, і не виходячи з малинника силкував ся роздивити ся довкола по лїсї, чи не побачить якого ворога. Нїкого не було видно. Вид вільного поля, так недалекого, і сїре раннє сьвітло заспокоїли його, прогнали його страх. Не вилазячи з малинника він пішов корчами по краю лїса, поки не вийшов на конець. Тут була толока, ще пуста, похилена до півночи. В низу плила якась річка, за нею була вузка сїножать, стояли копицї та обороги повні сїна, а далї піднїмала ся знов гора, шмат лїса і лисий високий верх. Анї села, анї хати, анї живої душі. У Германа щось стиснуло за серце; почутє самоти серед величезної гірської природи вдарило нараз холодною хвилею на його душу. Йому хотїло ся плакати.

 

Та нараз десь далеко, на краю лїса почуло ся різке, протяжне: фі-і-і!

 

Герман зирнув у той бік, відки йшов свист: не видно нїчого. Та в тій хвилї з противного боку, здавалось би, ось ось близько нього почув ся грізний окрик:

 

— Стій!

 

Не було часу озирати ся. Герман як стояв, так скочив до яра, злетїв аж на саме його дно в густі корчі і знайшовши там стежку втоптану овечими ратицями погнав нею в низ. Се все було мов сон, мов привид. Він навіть не міркував ясно, що з ним дїє ся, чим грозить йому стріча з незвісними переслїдовниками — він біг. Та ось яр скінчив ся, береги його, що доси ховали Германа в захистї своїх корчів, мов на зло йому розступили ся, корчів не стало, і Герман опинив ся недалеко вівчарської колиби, що стояла на споховастій, безлїсній площинї біля обгородженої овечої кошари. Сам того не тямлячи Герман пробіг яром досить значний простір, доброї пів милї, пропустив біля себе овечу отару, що йшла толокою в гору до лїса, з дзвінками, блеянєм кількох сот овець, гавканєм псів та гойканєм вівчарів; він не чув, не завважив того всього, прошмигнув яром мов миш; навіть собаки не завважили його.

 

Побачивши слїд людського житла Герман урадував ся, як рідному батькови. Не надумуючи ся він побіг до колиби. Довкола неї було пусто, погонї з далека не видно; з колиби одначе курив ся дим, знак, що там сидить хтось живий.

 

Боячи ся своєї тїни на чистім полї Герман прожогом вбіг у колибу. Там біля огнища сидїв патлатий Бойко середнїх лїт, старший над вівчарями, так званий бац, і латав шкіряні ходаки.

 

— Добрий день вам! — мовив ледво дишучи Герман.

 

Бойко не відповів, але звільна підвів голову і змірив задиханого, обшарпаного Жидка своїми сїрими очима.

 

— А тобі що? — запитав. — Чого так задихав ся?

 

— Йой, таточку, гонять за мною! Сховайте мене.

 

— Хто гонить? За що?

 

— Не питайте! Все вам скажу потому, а тепер майте милість, сховайте мене, бо може бути смерть моя.

 

— Агі на тя! Смерть! У білий день! А може ти кого забив, та шандари за тобою гонять?

 

— Нї, нї, не шандари, а Жиди. Я нїкому не зробив нїчого злого. Потім вам усе скажу. Йой, сховайте мене, майте Бога в серцї!

 

— Деж я тебе, любонько, сховаю? — мовив Бойко чухаючи ся в патлату голову і встаючи з простого деревляного пенька, що служив йому замісто стільця.

 

— А даєш слово, що ти не жаден дводушник? — запитав він.

 

Герман витріщив на нього перелякані очи. Він не розумів питаня. Але страх гнав його.

 

— Нї, нї, нї, Богом вам кляну ся, я нїкому не зробив нїчого злого! — пролепотїв він трясучи ся всїм тїлом.

 

— Ну, памятай! Як будуть шандари питати за тобою, то я не утаю тебе.

 

— Добре, добре. Я жандарів не бою ся. Лиш Жидів... два Жиди... три Жиди... або я знаю, кілько їх там. Зараз надійдуть. Гонять мене цїлу ніч.. із Лютовиск... Як би питали за мною...

 

— Ну, ну, вже я буду знати, що їм сказати.

 

— Але може захочуть шукати? Вони страшні, а ви самі...

 

— Не бій ся, я вже дам собі ради. Медвідь страшнїйший, а я його не бою ся. Ну, ходи сюди!

 

І мовлячи се він відкидав на бік купу ріщя, що стояла приготована на паливо в кутї колиби, викидав зложені під ріщєм грубші пеньки, відвалив під ними камяну плиту і показав Германови тїсну, темну яму.

 

— Лїзь туди!

 

Герман не ждучи довго скочив до ями. Се була бацова криївка, де він ховав „мерендю" принесену з села на цїлий тиждень, тоб-то квашені огірки, муку, бульбу, ховав запасові будзи, одежу непотрібну для безпосередного вжитку і загалом усе цїннїйше, чого не хотїв лишати в колибі на вид усїм вівчарям.

 

— А може ти голодний? — запитав бац, коли Герман щез у ямі і забив ся десь у кут.

 

— Йой, аж гину з голоду.

 

— Ну, то на тобі отсей кавалок хлїба та отсей глечик жентицї. Їдж і не бій ся нїчого.

 

І мовивши се бац закрив яму плитою, прикидав плиту колодками, потім ріщєм, потім виглянув із колиби, а побачивши справдї двох Жидів, що наближали ся до колиби толокою з гори, взяв свою роботу і сїв на порозї, мов і зовсїм нїчого не бувало.

 

— Гей ти, чоловіче! — закричав один Жид, порівнявши ся з колибою. — Не видїв ти тут якого Жидка?

 

— А ти чоловіче не вмієш привитати ся як Бог приказав? Ти між вовками виріс? — відбуркнув йому Бойко.

 

— Ну, ну, не сердьте ся, пане бац — мовив другий Жид. — Добрий день вам!

 

— Добрий день.

 

— Тут ми шукаємо одного Жидка. Так собі, злодюжка. Обікрав нас учора на ярмарку в Лютовисках. Гонимо його всю ніч. Ось туди десь утїк. Будьте ласкаві, скажіть нам, чи ви не бачили його?

 

Герман сидячи в ямі чув усю розмову. Він тремтїв усїм тїлом, чуючи голоси своїх за­клятих ворогів. Іда не йшла йому до рота.

 

— А богато вам украв? — спокійно пи­тав бац.

 

— Йой, богато! Всї наші гроші, більше як десять тисяч ринських.

 

— Отто злодюга! Та було дати знати шандарам.

 

— Що шандарам! — скрикнув другий Жид. — Шандари записали, сказали: добре, добре, приставте нам його сюди! Хиба шандари підуть за ним по лїсах та дебрах?

 

— А ви бачили його, як утїкав сюди?

 

— Бачили, бачили! — закричали оба Жиди. А один доповів: — Нинї рано, перед годиною, онтам на горі бачили, як вийшов із лїса. Скоро нас спостеріг, скочив у яр. Ми за ним толокою, хотїли перебігти його. І певно були-б зловили його, як би не ваші пси. Ой, ой, які у вас пси недобрі! Як нас побачили, як не кинуть ся на нас, були би нас роздерли. Ми поставали плечами один до одного тай бо­ронили ся, доки не надійшли вівчарі. Ой, ті пси! Вони нам зробили велику шкоду. Через них той злодїй утїк нам із рук.

 

Герман у ямі благословив тих псів і тілько тепер пригадав собі, як утїкаючи чув їх ска­жене бреханє геть за собою.

 

— Нї, любоньки, — мовив розважливо бац, — туди коло мене не втїкав сьогодня нїхто.  А може й утїкав, не присягну, але я не бачив. А ви добре перешукали яр? Може він там де сховав ся. Я думаю, що він бояв ся-б вихо­дити на пасовиско знаючи, що ви гоните за ним.

 

Жиди позирнули по собі.

 

— То кажете, що він не біг туди?

 

— Нї, я не бачив.

 

— А ви так від рана сидите на порозї?

 

— Нї, часом докладав ріщя до огню, снї­дав троха, але як би хто біг, то було би чути, у мене вухо чуйне.

 

Жиди пошваркотали щось між собою і пі­шли горі яром.

 

— Ну, ти, як тебе звати? — мовив бац по їх відходї.

 

— Гершко.

 

— Ну, Гершку, ти чув, що вони говорили?

 

— Чув.

 

— І правда се?

 

— Нї, не правда. А вони пішли?

 

— Пішли.

 

— Ой, але вони вернуть ся.

 

— Хто знає, може й вернуть ся.

 

— Прошу вас, уважайте. То страшні люди!

 

— Ну, ну, най собі будуть які хочуть. Я. їх не бою ся тай ти не бій ся. Але скажи менї, як то було?

 

Герман розповів йому, що знав, оповів про Вольфа, не згадуючи про те, що сей сховав гроші. Бац не мовлячи нїчого більше вийшов. По хвилї знов вернув і сказавши Германови: „Будь тихо! Ідуть!“ — знов сїв на порозї зі своїм шитвом.

 

— Пане бац, — кричав один Жид з далека, — ми знайшли слїд.

 

— Ну, то добре.

 

— Видно, що він утїкав у низ яром, а до гори не вертав.

 

— То може бути.

 

— В такім разї мусїв бігти по при вас.

 

— Може й біг, я не перечу.

 

— А ви не бачили?

 

— Не бачив.

 

— І не чули?

 

— Не чув.

 

— А може ви сховали його?

 

— А може й сховав.

 

— Як? Кажете — —

 

— Нїчого не кажу, — сердито буркнув бац. — Адже бачите самі, що в колибі крім мене нема нїкого. Хиба я його за пазуху сховав?

 

Герман почув тупіт кроків близько дверий колиби, — видно, його гонителї зазирали до середини.

 

— А може би ми перешукали? — мовив один.

 

— У себе за обшивкою перешукуй один з другим! — крикнув бац зриваючи ся з місця.

 

— Ни! — на пів насьмішливо, а на пів з погрозою мовив один Жид. — А як нам так схоче ся? Ми знаємо напевно, що він біг туди, аж до вашої колиби, а далї слїду нема. То де подїв ся?

 

— Міг побігти толокою, а на толоцї як ти побачиш слїд?

 

— Добре, добре, але ми таки перешукаємо вашу халабуду. Як його тут нема, підемо дальше.

 

— А я бою ся, що один або другий підете без голови! — буркнув сердито бац. — Кажу вам, що я його не сховав і не бачив.

 

— А ми вам не віримо і не вступимо ся, поки добре не перешукаємо вашу колибу.

 

— А я не позволю на се. Колиба панська, а ви не маєте нїякого права. Коли вам що треба, йдїть, спровадьте шандарів, то нехай вони перешукають, а вам не позволю.

 

— Е, що нам шандари! — крикнув один Жид і кинув ся до баца. Та в тій хвилї в бацових руках блиснула дубельтівка і він з усеї сили закричав:

 

— Ґвалт! Розбійники! Грицьку! Іване! Ге-по гев!

 

Жиди мов опарені метнули ся на бік і рівночасно гукнув вистріл.

 

— Ой-ой-ой! — крикнули Жиди і голосно затупотїли їх кроки.

 

— Ти злодїй! Ти розбійник! Ти сховав того злодюгу, що нас обікрав, — кричали вони з далека.

 

— Йдїть до шандарів, най ідуть перешукати мене, а самі не сьмієте! — кричав їм на здогін бац.

 

— Вони не вступлять ся, — шептав зі страхом Герман із своєї ями, коли по якімось часї бац увійшов до колиби.

 

— Але й не посьміють прийти близше — мовив бац. — А вечером, коли вівчарі вернуть із псами, ми зробимо на них таке польованє, що вони й слїди позабирають звідси.

 

Та Жиди мабуть занюхали письмо носом і не дожидаючи ся вечера забрали ся геть. А другого дня від самого рана вони знов снували здалека довкола колиби; видно пильнували, чи Герман таки не покаже ся, не захоче йти далї. Вони підлабузнювали ся до вівчарів, частували їх горівкою й тютюном і розпитували, чи бац не сховав де в колибі такого й такого Жидка, але вівчарі не знали нїчого, бо Герман не вилїзав із своєї ями і вівчарі не бачили його.

 

На другу ніч Жиди знов щезли, але з доброю надїєю. Вони дали одному вівчареви срібного ринського і довідавши ся від нього, що в колибі єсть яма, де можна справдї сховати чоловіка, підмовили його, щоб у ночи, коли бац буде спати, посмотрив до ями і переконав ся, чи нема там того, кого їм треба було. Вівчар зробив се дїло зовсїм по просту. Він знаючи добре, що яма викопана в кутї колиби, прокопав з надвору невеличку дїру під підлогою, просунув туди в яму свою паличку і почав з легка штуркати нею до середини. Зараз він наткнув ся на щось мягке, а штуркнувши сильнїйше почув глухий окрик Германа, збудженого зі сну ударом у бік. Вівчареви було сього досить; тепер він знав, що Жиди не даром никають довкола колиби і надїяв ся за своє відкритє заробити ще лїпші гроші. Та на лихо йому третього дня Жиди не показали ся вже. Бац продержав Германа ще й той день у ямі, а коли й четвертого дня Жидів не було, він велїв йому вийти, говорячи, що тепер уже безпечно. Та Герман не вірив; хоч і як погано було йому сидїти в ямі, але страх перемагав невигоду. Та бац заявив, що довше не буде держати його, і Германови прийшло ся таки думати про те, щоб забирати ся звідси.

 

— Слухайте, бац, — мовив він до свойого гостинного ґосподаря. — Я дам вам усї гроші, які маю, оту пятку, за те, що ви вратували менї житє від тих Жидів.

 

Бац засьміяв ся.

 

— Ну, ну, сьмійте ся, але я міркую, що як би були мене дістали в руки, то не були би мене пустили живого.

 

— Та за що?

 

— За Вольфа. Вони на Вольфа чогось дуже були злі. Ну, але чуєте, бац, що я хотїв сказати вам. Нате вам отсю пятку, — бігме, що більше не маю нїчого крім отсих пару шісток на житє, — і відпровадьте мене туди горами хоч до Турки або десь так, де богато людий. Щоб я з тих гір видістав ся.

 

— Страшно в горах? — з усьміхом питав бац.

 

— Йой, нехай вони вам здорові будуть, але я такого страху тут наїв ся, що не хочу більше бачити їх на очи.

 

Бац згодив ся, покликав одного вівчаря до колиби, а сам узявши свою дубельтівку під полу рушив з Германом верхами до Турки, а відси провів його ще далї, аж до Підбужа. Звідси вже лише через верх до Нагуєвич, а далї й до Дрогобича. Герман не знав як Богу дякувати, коли нарештї, змучений, змарнїлий, без крейцаря опинив ся на ріднім Ланї.

 

Що тепер робити? До барашівництва його не тягло; прийшло ся витягати зі схованки своє старе, смердюче либацьке убранє і знов іти до Борислава. Старі товариші либаки з перед пятьох лїт уже минули ся; тепер сим ремеслом займало ся молодше поколїнє. Дохід був невеликий, ледво можна було жити, і Германови по кількох тижнях сприкрило ся те ремесло. Та ось раз, мандруючи з Дрогобича до Борислава, він пригадав собі свого патрона Вольфа, Лютовиска і захований у ярку черес з грішми. Доси він не міг без дрожі згадати про Лютовиска, але тепер аж зупинив ся торкнений несподїваною думкою. Від часу ярмарку минули як раз чотири недїлї — час, у якім Вольф мав здибати ся з ним у Лютовисках. Може там ті завзяті Жиди ще чатують на Вольфа й на нього, але він тепер у либацькім убраню, і чорта з’їдять, заким пізнають його! Ануж Вольф прийде і буде ждати його! Йому з подїлу зисків тої ярмарки припала би гарна сума, може цїла тисяча ринських! Герман не знав, кілько всїх гроший було в чересї, але знав, що заробок їх у Литовисках був незвичайно великий. А коли Вольф не прийде, то він сам забере гроші, переховає їх для нього, колиб вернув ся пізнїйше з Угорщини.

 

Обдумавши по дорозї добре всю справу Герман набрав у дві коновки по троха мази, щоб не надто тяжко було їх двигати горами, і перебравши ся з Борислава до Попелїв, відси на Смільну і далї в гори помандрував до Турки, а відси до Лютовиск. Усякий бачучи його думав, що се один із тих Жидів, які возять і розносять мазь по селах. По кількоденній вандрівцї він зайшов до Лютовиск. Тяжко було пізнати тепер се місточко; лежало в кітловині як вимерле, безлюдне, сонне та спокійне. Герман оглядав ся, пробирав ся звільна тїсними вуличками, поки дійшов до хати Сруль-Лейба. Сей, розумієть ся, не пізнав його і коли він попросив ся на ніч, зирнув на нього з під лоба і видно не мав великої охоти приняти його.

 

— Гертс-іер, Сруль-Лейб, — промовив він стиха, — я мав би вам щось сказати.

 

— Ну, що таке?

 

— Та лише вам самим.

 

Сруль-Лейб завів його до ванькира заваленого подушками та всяким шматєм.

 

— Ви не пізнаєте мене, Сруль-Лейб?

 

Сруль-Лейб змірив його очима.

 

— Нї, не пізнаю.

 

— Я той барашівник, що в часї ярмарки ночував у вас з Вольфом — тямите?

 

— Ай-вай! — скрикнув Сруль-Лейб і вдарив ся об поли руками. — І щож ти тут робиш?

 

— Я маю у вас розвідати ся про Вольфи. І зачекати на нього, коли ще не вернув.

 

— Про Вольфа!... зачекати!... якто, то хиба ти не знаєш?...

 

Сруль-Лейб очевидно не міг договорити реченя, немов щось стискало його за горло.

 

— Що я маю знати, Сруль-Лейб?

 

— Що за тобою шандари шукають?

 

— За мною? На що я їм потрібний?

 

— Ти мав бути спільником тих, що замордували Вольфа.

 

— Я? Замордували?

 

Герман довго стояв мов остовпілий, не можучи сказати анї слова. А тим часом СрульЛейб оповідав:

 

— Адже його замордували — ти не чув? Зловили його на угорській границї. Мабуть допитували його за грішми, бо пекли йому ноги на огнї.. Всї ребра поламали. Лїсничий знайшов його ще живого в лїсї і він видав назви тих трьох барашівників, що його мучили. Двох зловлено в Угорщинї, третїй утїк. А ті два сказали на тебе, що ти їх намовив.

 

— Алеж вони не знали мене, як я називаю ся! Я з ними нїколи анї слова не говорив! — скрикнув Герман, обливаючи ся холодним потом при тім оповіданю.

 

— Та вони й не сказали, як ти називаєш ся. Вже шандари й мене допитували, бо виявило ся, що ти ночував у мене, але я не знав також.

 

Герман охоловши троха з перестраху просив у Сруль-Лейба поради, що йому робити? До шандарів іти і віддати ся їм у руки він не мав охоти; хоч чув себе невинним, але знав, що шандари не допитуючи ся його вини арештують його, а хто знає, може почнуть іще мучити. Сруль-Лейб радив одно — втїкати як найшвидше і не показувати ся в Лютовисках, а там можливо, що з покаранєм правдивих убійцїв справа затихне і нїкому не буде потреби шукати за ним. Сруль-Лейб згодив ся переночувати його у себе; на другий день раненько, ще далеко до сходу сонця Герман устав, попрощав ся зі Сруль-Лейбом і неспостережений нїким, з коновками на плечах побіг на горб до кринички під обпаленою ялицею. Не довго шукавши він у ярку знайшов плиту, знайшов схованку і в нїй нетиканий Вольфів черес, і вхопивши його тремтячою рукою та сховавши за пазуху, почвалав на гостинець, відси назад через Лютовиска, до Турки й до Дрогобича.

 

 

 

III.

 

Мимовільне, важке зітханє злетїло з Германових грудий, коли отсей страшний та остаточно щасливо перебутий епізод раптово, з незвичайною плястикою просунув ся через його душу, мов процесія давно забутих тїний. Він зітхнув і разом з тим схопив ся з місця. Немов якась пружина в його душі, доси натискана важкою рукою, нараз звільнена скочила на своє давнє місце, так само елястично, бадьоро він схопив ся з крісла і зирнув на годинник.

 

— Девята година, а я сиджу тай марами бавлю ся мов закоханий! — скрикнув він. І задзвонив.

 

— Покликати менї пана бухгальтера і шихтарів! Обрахунок! Книги принести! — звелїв він коротко слузї, що появив ся на голос дзвінка. А потім пройшов ся кілька разів по покою. Раптом спинена процесія образів з його житєвої драми пускала ще по собі пасма рефлєксий, мов метеор падучи кидає снопи искор по небі.

 

— Ось що менї доводило ся переживати! — думав він не без гордощів. — Ось по над які безоднї вела моя дорога! Ті, що тепер кланяють ся менї і подивляють мою енерґію та вмілість у веденю ґешефтів, не знають моїх початків, початків галицького капіталїста. А може й галицького капіталїзму в загалї. Адже той капіталїзм справдї починав від жебрацької торби та дрібної крадїжки. Тай тепер іще...

 

Герман згірдно махнув рукою згадуючи про ті тисячні перешкоди, які йому, та й не йому одному, приходить ся поборювати при ступневім розвою от хоч би того одного нафтового промислу. Капіталїст, промисловець, Жид чи не Жид, ще й доси не перестав у Галичинї бути диким звірем, на якого полювати вільно всякому, а особливо урядникови; вдерти з нього, докучити йому, перебити йому інтерес, завалити його податками та драчками, се одинокий рід промислової полїтики, яку вміють вести галицькі власти. Хто рве ся до якого інтересу, починає якесь підприємство, той для них рівний ворогови, розбійникови, що каламутить їх спокій і завдає їм зайвої працї. Се суспільність якихось лежибоків! Се польська, шляхотська школа індолєнциї та погорди до працї.

 

Герман аж спльовував вовтузячи ся з такими думками. Та ось поприходили його підвладні, позношено рахункові книги, пішли рапорти; тиха перед хвилею кімната заповнила ся голосним та оживленим шваркотом. А з надвору втурували йому окрики ямарів, дзвінки в кошарах, скрип возів, що тягли ся болотною дорогою з тяжким набором, та глухий клекіт великого промислового гнїзда з його кількотисячною робучою людністю. Під сей клекіт живо й якось весело йшов Германови тижневий обрахунок.

 

Дїла йшли добре. В пятнацятьох ямах черпано „кипячку“ — яка яма давала дві, а яка й по пять бочок денно. Шихтарі жалували ся, що в кількох ямах замісь нафти добуває ся земний віск, із яким тодї ще не знали що робити. Сей непотрібний продукт причинює не мало марної працї, бо требаж вибирати його з ям і відкидати на бік; якусь часть беруть робітники з поблизьких сїл до дому з собою і уживають до каганцїв замісь лою, але й вони не хочуть брати його богато навіть задармо, бо коптить сьвітячи ся та й від того коптю болить голова. Герман уже давнїйше звернув увагу на сей новий продукт і вислав проби його ріжним віденським хемікам, але відповіди від них іще не мав. Та все таки чуючи, що селяни вже знайшли спосіб його ужиткованя, він зараз доміркував ся, що з тим воском може вийти щось подібне, як із нафтою, що й йому можна буде надати форму товару поплатного на широкім ринку, велїв своїм підвладним не викидати його більше, а складати на всякий випадок у маґазинах.

 

— Алеж у нас нема місця в маґазинах! — мовив касієр.

 

— То побудувати нові, — мовив коротко Герман і на тім дїло й стало. Він різікував, але се таке різіко, що в ньому що найменше вісїм шанс против двох промовляють за будущою користю. А от клопіт, що продукция кипячки не зростає. Герман належав до спілки, що в околицї Борислава і біля Дрогобича побудувала декілька дестилярень. Попит на чисту нафту збільшував ся раз у раз; вона здобувала собі не лише хати найбіднїйших, ремесницькі варстати та робітнї, але в міру того, як її дестильовано краще, як вона горіла яснїйше і не димила та не коптила, вона знаходила доступ і до сальонів. По містах почали нею осьвічувати вулицї, а віденська фірма Дітмара почала на велику скалю розвивати продукцію нафтових лямп ріжних конструкций. Тепер треба було лише як найбільше налягти на продукцію кипячки, і Герман ще минулого місяця наказав розпочати кільканацять нових закопів на сьвіжих теренах. Робота при тих закопах ішла невпинно і пожирала що тижня тисячі, але здобутків із них не було ще нїяких. Отсе найбільше турбувало Германа.

 

Він вірив у своє щастє. Він давно вже переступив ту межу, де чоловік тремтить над кождою дрібницею, де при кождім підприємстві ставить на карту своє бути або не бути. Його шанси були вже безпечні. Він розкинув свої сїти так широко, що щастє коли не тут, то там мусїло попасти ся в них. Воно вже не може зрадити його, хиба би стало ся Бог знає що надзвичайного. Але воно може гаятись, а йому ходило о поспіх. Йому треба було, щоб дїла йшли не лише раз у раз ширше, але також раз у раз швидше, як та снїгова лявіна, що котить ся з гори.

 

Праця над обрахунком протягла ся до другої години. Потім Герман пішов на обід. Обідав у касинї, яке головно його заходом оснувало ся два роки тому в Бориславі. До касина належали самі лише більші промисловцї, капіталїсти та урядники. „Плєбсу“ а особливо т. зв. халатових Жидів сюди не допускали. Місячна плата члена виносила 10 ґульденів, то розумієть ся, що бідолахам був доступ до сеї компанїї неможливий. Касино спровадило собі реставратора, який чуючи себе серед упрівілейованих дер їх немилосерно і швидко й собіж накупив селянських парцель та розпочав копати за кипячкою.

 

Касино, се був невеличкий деревляний домик, побудований на високім горбі над болотяною бориславською вулицею. До касина йшло ся деревляним тротоаром, що в формі широкої в три дошки кладки без поручя був покладений пів ліктя понад густим, смердючим болотом вулицї. З тротоару йшла в бік також деревляна кладка, але вже з поручями по обох боках, а з неї йшло ся на такіж деревляні сходи, що вели просто на ґанок касина. В нутрі одначе касино було уряджене хоч і не з комфортом, то все таки досить чисто й вигідно: була тут і досить простора реставрацийна салька зі столами і жірандолем на серед стелї та з зеркалами на стінах, і саля білярдова з двома прикомірками для гри в карти. Розумієть ся, що анї покою для ґазет, анї біблїотеки, анї читальнї, анї в загалї ґазет та книжок тут не було; се дїяло ся в половинї 60-тих років, і такий люксус, як потреба читати, в ту пору не дійшов іще до бориславських промисловцїв і капіталїстів.

 

У касинї раз у раз було повно: одні виходили, другі приходили; у всїх покоях стояв шум та гамір, було майже темно від тютюнового диму; дусив важкий запах спірітуозів, людського поту та нафтових випарів, що долїтали від недалеких копалень та маґазинів. Їли тут мало, за те пили богато, особливо вечерами та ночами. Тепер, коли Герман увійшов сюди, в їдальнї було ледво кілька гостий, за те при білярдї та при картах було глітно і шумно.

 

— А, пан Ґольдкремер! Витаємо! —почули ся з ріжних сторін голоси. — Що чувати в Дрогобичі? Як ідуть дїла? Ще не докопали ся матки? Будете сьогоднї вечір у касинї?

 

Сипали ся гучні питаня, простягали ся руки до витаня. Герман сопучи та фукаючи пішов просто до їдальнї, щоб замовити собі обід; тимчасом кельнер уже застелював для нього стіл, розкладав тарілки та прибори, а сам реставратор з низьким поклоном запитував його:

 

— Якого вина позволить пан добродїй? Токай чи Фесляв?

 

Герман любив обідати сам, так щоб нїхто иньший не сидїв при його столї і, як він любив висловляти ся, не заглядав йому в ложку. Касинові гостї знали сю його привичку і шанували її, так як шанували всяку забаганку бориславського короля. Як правдивий ґешефтсман Герман обідав швидко, аби наситити живіт, не смакуючи та не роскошуючи ся. Він звичайно підчас їди обмірковував свої інтереси, та сьогоднї ті міркуваня якось не клеїли ся. Пообідавши він велїв подати собі чорну каву, закурив циґаро і розваливши ся на софі, що стояла в кутї їдальнї, сидїв нїмо, пускаючи клуби диму та прислухуючи ся гаморови, що йшов із сусїднїх покоїв, стукови білярдових кіїв о кулї та клекотови бориславського житя. Тепер, після ситого обіду та пів бутельки доброго вина й думки його були спокійні, якісь ситі та гладкі, плили рівною хвилею, мов ріка, що збігши з шумом і шелестом із гір вийшла на рівнину і тече тихо, широко в гладкім, глинковатім коритї.

 

Так ось воно, те, чого він добив ся, за що боров ся, задля чого терпів і мучив ся довгі лїта своєї молодости, що й потому, в мужеських лїтах, так довго ще велїло на себе ждати! Ось воно — щастє! Богатство! Від памятного ярмарку в Лютовисках минуло вже двацять лїт. Як богато за ті лїта пережив тодїшнїй бідний барашівник Гершко! І яке все те, пережите в тих лїтах, було відмінне від бурливих, инодї веселих а инодї страшних пригод його молодости! Лиш одно не змінило ся до остатнїх днїв — невтомна погоня за капіталом, за богацтвом, ґешефтом. І дивна річ, від часу того памятного ярмарку, а властиво від часу, коли завдяки Вольфовій смерти він зробив ся паном усеї його спадщини, тоб то капіталу в сумі звиш 6000 ґульденів, фортуна не переставала всьміхати ся йому, але все якось зизом, одним оком. Вона чим раз щедрійше сипала йому зі свойого чарівного рога достатки, зиски та матеріяльні добра, а другою рукою, бачилось, відбирала йому задоволенє, можність роскошованя надбаним добром, затроювала його промислові та спекуляцийні тріумфи зовсїм, сказати би, байдужними, постороннїми і для реального ґешефтсмана навіть соромними дурницями.

 

Так було між иншим і з його женячкою. Зробивши ся власником шістьох тисяч ренських, що на тодїшнї дрогобицькі відносини значило вже гарний маєток, Герман з разу не знав, що йому починати далї. Його голова горіла від ріжних проєктів і плянів, з якими одначе він не звірював ся нїкому. То він думав про гуртову торговлю сілю, особливо в гірських повітах, де сіль найпаче зимою робить ся страшенно дорога задля трудности довозу і при добрім веденю дїла можна мати добрий зиск; то думав про торговлю худобою, хоча сьвіжі згадки про ярмарок у Лютовисках наповняли його страхом. А з поза всїх плянів усе незмінно виринав Борислав і його дивна мазь, та власне з сього боку не було можности уложити який будь реальний плян. Тимчасом він зложивши свої гроші в кагальній касї нїби то практикував у торговлї крамщиною, поки несподївана пригода не вирвала його з тої колїї.

 

Одного вечера, біжучи за якоюсь орудкою Стебницьким трактом він наскочив на велику купу селян, що чогось голосно кричали. Надійшовши близше він почув з посеред тої купи грубих, сердитих голосів пискливі окрики і лайки якогось Жида. Гармідер робив ся все дужший, жидівський голос підносив ся все висше, і нараз із середини збитої купи почув ся глухий лускіт, жидівське „ґевалт“, далї зовсїм уже нетямний вереск і рев розлюченої юрби.

 

— Що таке? Що таке? — питав Герман крайнього селянина, що хоч і не брав участи в бійцї, але кричав так само сердито як инші.

 

— Тїкай, бо й тобі таке буде, як отому! — відгукнув селянин, і обертаючи ся до центра юрби крикнув: — А бий злодїя, ошуканця! Не пустїть живого! Досить нассав ся нашої крови!

 

Вереск Жида в серединї швидко затих, чути було тілько глухі удари, мов молоченє важких цїпів, та безтямні викрики тих, що били. Та ось зі всїх боків позбігали ся Жиди, розіпхнули юрбу і вирвали безтямного, закровавленого свойого одновірця з під ніг розлючених селян.

 

— Що таке? За що бєте? — допитували Жиди. Та від селян годї було довідати ся докладно. „Пявка“, „ошуканець“, „кров нашу ссе“, тай годї. А надто ще побачивши Жида зомлїлого і зовсїм мов неживого селяни зміркували, що се пахне недобрим, і швидко розбігли ся до своїх возів, щоб у сумерку без лиха як найшвидше вибрати ся з Дрогобича. Лиш ті, що стояли оподалїк і були сьвідками всеї історії, розповіли нарештї, що сварка зайшла із за якихось виплат, що побитий змагав ся з селянами твердячи, що виплатив їм усе, а вони твердили, що не дістали нїчого, і нарештї розлючені кинули ся до бійки.

 

Такі вияви селянського самосуду проривали ся тодї досить часто і власть, чуючи себе безсильною запобігти кривдженю селян (се було 1849 року) не богато звертала уваги й на те, коли селяни потурбували свойого кривдника, особливо коли се був Жид. От тим то й не диво, що й отся бійка уйшла селянам безкарно, тим більше, що вони таки лишили ся при стратї, бо гроший, які їм відпер Жид, так таки не дістали, а після побитя вже навіть не сьміли домагати ся. Та найважнїйші наслїдки мала ся бійка для її припадкового сьвідка Германа Ґольдкремера. Він належав до тих сьмілих, що перші кинули ся розпихати юрбу розлючених селян, він на своїх дужих руках винїс безтямного, закровавленого Жида з побоєвища, він перший кинув ся тверезити його.

 

— Ах, Мендель Гарткопф! Се Мендель Гарткопф! — крикнули деякі присутні пізнаючи побитого.

 

— Несїть його до дому! До його дому! Ось тут недалеко, — кричали инші бачучи, що побитий, хоч облитий водою, не ворушить ся.

 

— По лїкаря! По лїкаря! — кричали инші — Він готов умерти! Він неживий!

 

— Нї, дихає, дихає!

 

Герман, весь поплямлений кровю, разом з кількома иншими молодими людьми взяли Мендля на плечі і понесли. Дорогою він очуняв на стілько, що застогнав пару разів. Дорогою довідав ся Герман із розмови Жидів, що купою йшли довкола побитого, що Мендель Гарткопф — підприємець і законтрактував ся довозити будівельне дерево до військового депо, яке уряд розпочав власне того року будувати за містом. От із за того довозу й вийшла мабуть у нього сварка з селянами.

 

Мендля занесли до його дому. Перелякані кровавою появою жінка й дочка кинули ся плакати, не знали, що їм робити. Прийшов лїкар і сконстатував тяжке покалїченє: у Мендля поломано кілька ребер, пороблено кілька дїр у голові та зломано одну ногу. Розпука жінки й дочки була безмежна. Сам Мендель прийшовши троха до себе йойкав найдужше, не лише з болю, а головно того, що тепер пропаде його ґешефт, пропаде заробіток, що він зруйнований, бо контрактові умови тяжкі, а їх недотриманє грозить йому цїлковитою руіною.

 

Почали Жиди радити, як би їм запомогти Мендля в його лихій пригодї, та всї знаючи Мендлеву круту та скупу вдачу не квапили ся кидати своїх ґешефтів, щоб бігати за його дїлами. Тут вихопив ся Герман. Його заробіток у склепі був мізерний, він готов був узяти ся до веденя Мендлевих дїл, поки сей поздоровіє, маючи надїю при близшім розглядї сяк чи так знайти тут заробіток і для себе. Мендель згодив ся, виясняв йому, що й як робити, і для Германа почала ся нова робота. Тепер він пробував найбільше в лїсах, мав змови та справи зі злїсними й лїсничими за добір і число дерева, з рубачами та трачами, з фірманами та селянами за двиганє, виношуванє з лїсових ярів, шихтованє, воженє. І тут він показав свою енерґію та тямучість, свій бистрий розум та вірний спосіб численя, що задля сподїваної більшої користи радо посьвячує меншу. Мендель вів дїла по старосьвітськи: підплачував лїсничих і лїсних, щоб глядїли крізь пальцї на те, яке і в якій скількости дерево він вивозить із лїса, хапав найбільші, найгрубші і найтяжші штуки, а за те старав ся щадити на платї робітникам та фірманам. Через те осягнув ті недогоди, що трачі помалу та кепсько різали, теслї недбало оправляли, а фірмани нерадо возили дерево, опізнювали ся, перевертали в дорозї, а нарештї майстри на місцї мусїли занадто грубе та неотесане дерево обробляти наново — на його кошта. Таким робом він заплутав ся і брив чим раз далї, поки нарештї фірмани, доведені його шахрайствами до розпуки, не побили його. Герман узявши веденє дїл у свої руки, пішов иншою дорогою, рахунки з робітниками та фірманами повирівнював, з лїсними й злїсними держав добрі зносини, але все держачи ся докладно контракту, на грубе дерево не лакомив ся, та пильнував, щоб воно було добре оброблене і звезене на час. По кількох місяцях біганини, торгів і гризот він таки довів до того, що Мендлеві дїла стали на чисто і з місячних обрахунків замісь недоборів почали плисти гарні зиски. Мендель, що все ще лежав хорий дома, а зразу нелюбим оком дивив ся на Германову роботу і нераз сердив ся та кляв його, тепер аж яснїв, аж неначе набирав здоровля слухаючи його рапортів.

 

— Герсти, Герш, — говорив він при таких нагодах, — відки ти набрав ся такої практики?

 

— Ech klär immer, — відповідав Герман.

 

Се була перша похвала з уст дїйсного ґешефтсмана, і вона тим більше врадувала Германа.

 

Мендльова хороба тягла ся якось без кінця. Хоча рани погоїли ся і зломана нога зросла ся, то про те він не вставав із ліжка. Він жалував ся на біль у боцї, в грудях, кашляв і сох, „хитванїв“, як говорили селяни, що бачили в тім наслїдки тяжкого побитя та копаня тяжкими мужицькими чобітьми. Мендель чим раз частїйше думав про те, що йому не встати вже більше, думав про забезпеченє своєї родини. У нього були два сини, вже давно забезпечені і віддїлені на бік: один обняв коршму, в якій давнїйше шинкував Мендель, а другий мав склеп у Самборі. При ньому лишила ся жінка й незамужна дочка Рифка. Покладного капіталу в Мендля не було; все що мав, він вложив у свій остатнїй ґешефт, доставу дерева до будови військових касарень; із сього ґешефту він надїяв ся значного зиску, та тепер, коли не було надїї довести йому самому сей ґешефт до кінця, можна було бояти ся, що все його добро піде на марне. От тим то Грман явив ся йому як остатня дошка ратунку. Він помалу позбирав про нього відомости, дізнав ся, що у нього є в кагальній касї значний як на парубка капітал, і постановив собі не пускати доброї нагоди з рук.

 

В один шабас, обговоривши тижневі рахунки, Мендель нараз заговорив з Германом з иньшої бочки.

 

— Герш, чому ти не жениш ся?

 

— Не знаю, — відповів коротко Герман. — Не думав про се; не маю по що.

 

— Як то не маєш по що? Маєш шість тисяч готових гроший, можеш розпочати який хочеш ґешефт.

 

— Та от не можу такого ґешефту знайти, щоб менї був до вподоби.

 

— Ти з кождого зробиш золоте дно. У тебе голова добра, — підхлїбляв йому Мендель.

 

— І на кождім можу стратити, — скромно відповів Герман, хоча Мендлева похвала хопила його за серце.

 

— Ну, а мій ґешефт з доставою тобі не подобаєть ся?

 

— Та чомуж би нї? ґешефт не поганий, можна заробити. А головна річ, не треба сидїти на місцї й ждати, як тут у містї в склепах. Я, реб Мендель, не привик, щоб ґешефт ішов до мене. У мене лиш те ґешефт, за чим я ходжу, чого шукаю і добиваю ся.

 

— Се дуже гарно. Ну, то може би ти пристав до спілки зо мною?

 

— Як до спілки?

 

— А так. Бачиш, я немічний, кашляю, вже навіть инодї кровю кашляю, тілько старій про се не говори нїчого, щоб не гризла ся. Значить, не менї вже вганяти ся по лїсах та торгувати ся з ґоями. А ти молодий, здоров, до такого дїла привик, значить — —

 

Мендель закашляв ся сидячи в кріслї. Герман думав і ждав, що він скаже далї.

 

— Що се значить, реб Мендель? — запитав він бачучи, що Мендель відкашлявши не кінчить свого реченя.

 

— Значить, обіймай ти се дїло.

 

— Ну, але якаж тут спілка? Що ви будете робити?

 

— Я піду в землю гнити, — зі зворушенєм мовив Мендель. — Але мій контракт... я вложив у се дїло свій капітал, хоч і невеличкий. У мене стара жінка, молода дочка, що буде з ними по моїй смерти? Розумієш тепер, яка моя спілка? Бери мою Рифку і веди ґешефт  для себе й для неї.

 

Герман не відповів на се нїчого. Він доси якось не мав нагоди придивити ся Рифцї Він попросив Мендля дати йому пару день до намислу, а сам заняв ся далї дїлом. Його тїшив тепер зріст того дїла і бачучи день у день, як поступала будова широкого комплєксу касарень, стаєн та маґазинів за містом, мов окремий квартал, він радував ся, немв би се було його власне дїло.

 

Та при тім не переставав роззирати ся й за власним ґешефтом. Їздячи та ходячи по селах він пронюхував за можливими жерелами зиску. Та се в ту пору було не легко. Край був без нїякого промислу; селянство сьвіжо увільнене з під панщини, упоєне сьвіжою „волею“ кинуло ся пити, навіть із занедбанєм управи свого власного ґрунту. По селах день і ніч коршми гули криком, співами та бійками охочих селян, за те на полї було пусто, хиба жінки порали ся в городах. А в коршмах ішов формальний карнавал, гуляла молодїж, старші роздебендювали про колишнї буки та про нову свободу, кпили з панів, та не маючи на кім виявити свойого свобідного духа, за що будь заходили в сварку, дїлили ся на партії, при чім головачі щедро поїли кождий своїх сторонників і цькували їх бити ся одні з другими. Підіймав ся крик і вереск, миготїли в повітрі крепкі палицї, лїтали полїна кидані на ослїп у юрбу, дреньчали розбивані вікна і йшов лускіт по пяних головах та хребтах, мов на здоровім тоцї. А серед тої сутолоки, затулений десь у кутї стояв арендар та дрожачи зі страху все таки лише цмокав і записував, що йому попсовано, що збито, що випито і вилито і все числив та числив по подвійних цїнах. І Герш часто бував сьвідком таких сцен, залюбки переносив ся в душу таких арендарів і звичайно кінчив рефлєксією:

 

— Нї, нема краще в теперішнїх часах, як бути арендаром!

 

Та придивляючи ся близше до арендарського житя він тратив смак до нього. Що то за ґешефт?. Нинї хлопи пють, а за рік мусять перестати, бо нїзащо буде. І що за ґешефт мати все дїло з пяними хлопами, яким нїчого не значить замісь на себе самих кинути ся на жида. Випадків вимордуваня арендарів із усїми їх родинами було богато і про них тихо шептано по арендарських родинах. І мужики знали про них з устної ґазети, і з бутним усьміхом пуджали ними своїх жидів. Нї, Гершови се не було до смаку. Се небезпечний ґешефт, не такий, як носив ся перед його душею. Його тягло до землї, невичерпаної скарбницї богацтва, але земля була немов глуха, не відкривала свойого нутра і він не знав, де й як доступити до нього.

 

Пробуваючи в Дрогобичі він ночував у Мендля, — ночував, бо весь день був занятий при будові та при фірманках. Мендель помалу видужував, але не було надїї, щоб міг прийти до давнього здоровля. Кашляв сильно, плював кровю, тай зломана нога почала знов пухнути, немов гнила в серединї.

 

— Нїчого з мене не буде! — говорив він нераз Гершови і уривав. Герш потїшав його, що ще воно не так зле, але Мендель хитав головою і мовчав. Мендльова жінка Хана була дуже балакуча і добродушна жидівка і старала ся прогнати журу з душі свойого чоловіка, та се їй не вдавало ся.

 

— Е, що ти менї говориш, — бурчав він не раз махаючи рукою. — Я вмру і лишу вас без нїчого. Адже все, що я мав, вложено в ту доставу. То певно, що Герш заняв ся нею щиро і тепер не грозить нам нїщо, але нехай він знайде який иньший інтерес і подякує менї за службу, то що буде? Тай без того я його довго не можу держати. Адже йому треба заплатити, а чим я заплачу?

 

Хана осьміхала ся.

 

— Ну, ну, не такий він простак, щоб маючи в руках такий ґешефт, як доставу, чекав на твою плату. Про се вже ти не бій ся!

 

А під вікном тої хатини, вбогої та устроєної мов би лиш тимчасово, з брудними стїнами та давно немитими дверми, з убогим спрятдком та без признаки якогось естетичного смаку, день у день за шитвом сидїла невеличка, чортява дївчина, з великими, чорними, якось тужно блискучими очима, сидїла похилена над шитєм і мовчала Була мов чужа в хатї. Не то, щоб її не любили батько й мати, — навпаки, вони просто трясли ся над нею, — але її так якось нїщо не вязало до їх житя, вона не цїкавила ся їх інтересами, не вміла тїшити ся їх радощами і взагалї, бачилось, не знала, що таке щира втїха. Ота охочість до житя, що лежить в основі жидівського родинного побуту і не ломаєть ся нї в яких пригодах, була невідома їй. Сидїла в хатї на своїм місцї біля вікна, говорила мало, інодї тихесенько співала сумні-сумні жидівські пісеньки, і лише десь-колись підносила зір похилений над шитвом і водила ним по хатї, мов пташина всаджена в клїтку, немов дивуючи ся, де се вона і чому вона посаджена тут. Герш з разу навіть не завважав її. Коли принесли Мендля покровавленого і мов неживого і вона разом з мамою припадала коло нього та заходила ся плачем, видала ся Гершови малою дитиною, на яку не варто було звертати уваги. Потім, пробуваючи частїйше в їх домі, він рідко бачив її, бо вона зараз вечером ішла спати, а в ранцї виходила до склепу, для якого постачала своє шитво. Аж раз, здибавши її на вулицї, Герш зупинив ся здивовано, мов перший раз побачив її. Була невеличкого росту, тонка і повільна в рухах, та той вираз тужливої задуми, який усе лежав на її лицї, поневолї зачудував Герша.

 

— Ти Рифка? — промовив він до неї. — А я й не пізнав з разу. Бачучи тебе дома я вважав тебе за малу дитину.

 

— Не займаю богато місця, — промовила вона немов з жалем.

 

Герш усьміхнув ся.

 

— Кудиж ти ходила?

 

— Я тут шию для склепу. А ти що? Іздиш по селах? Ах, як я люблю село! Я в селї родила ся, батько був арендарем. Поля, лїси, садки — ах, як там гарно в селї! Я й доси згадую.

 

— А місто не тягне тебе?

 

— Щож, тут тато й мама, то й я з ними. Я не жалую ся, заробляю тут і помагаю родичам. Лише тужно троха.

 

— За чим? Може там був який меламед, що впав тобі в око?

 

— Нї, нї. Бажалось би подихати сїльським повітрєм. Тут якось душно.

 

— Поїдемо колись обоє.

 

— Як мама пустить, то й овшім.

 

І на тім розійшли ся. Гершко зрештою швидко й забув свою обіцянку взяти її з собою в село, тай не до того йому було, а вона також не згадувала про се мамі, боячись, що ся не позволить. Мама так привикла бачити її при собі, дивити ся на неї і почувати її присутність, що певно не пустилаб її з чужим парубком кудись у непевну дорогу.

 

Оттак минуло лїто, минула осїнь. Під зиму Мендльова слабість погіршила ся. Він стогнав, невилїчена нога гнила і наповняла хату неприємним сопухом, кашель докучав йому що раз гірше. Герш перестав ночувати в них і в Мендлевій хатї зробило ся зовсїм сумно й понуро. Одного шабасу по молитві в божницї до Герша підійшов знаний у Дрогобичі „реб Мойше", якому зрештою сей титул давали лише задля його великої, сивої бороди, а який попри своє крамарство грав серед дрогобицьких жидів почесну ролю шадхена, тоб то громадського сватача.

 

— Ти, Герш, — сказав він з якоюсь гумористичною погрозою.

 

— Чого? — відкликнув ся Герш.

 

— Що ти собі думаєш?

 

Герш видивив ся на нього і нарештї здецидований сказав:

 

— Нїчого не думаю.

 

— То то я й бачу, що нїчого не думаєш. А се зле. Нїколи не вадить подумати.

 

— Про щож менї думати?

 

— Як то про що? Кілько тобі лїт?

 

— Двацять пятий іде.

 

— З кляс вийшов?

 

— Та вийшов.

 

— Від війська вільний?

 

— Не взяли, як бачите.

 

— Ще би не бачити! Нездара з тебе.

 

— Як би взяли, я-б не плакав.

 

— А з Мендлем що чувати?

 

— Та щож, він лежить хорий, а його дїла я веду.

 

— Платить тобі?

 

— Я й не впоминаю ся, а зрештою маю свій маленький дохід з боку.

 

— Ну, ну, я вже знаю. А про те ти дурень.

 

— Всї ми в пана Бога дурнї.

 

— Не мішай сюди пана Бога. Ти зле робиш, що лишаєш Мендльову жінку й дочку без потїхи.

 

— Чим же я їх потїшу? По кождій виплатї віддаю їм гроші з рахунку, тай що можу, то говорю їм.

 

— А чому перестав ночувати в них?

 

— Тїсно там. Задуха. Хорий стогне і кашляє.

 

— А тобі то прикро.

 

— Ну, та всеж неприємно.

 

— А їм, думаєш, приємно, Ханї та Рифцї?

 

Герш знов видивив ся на старого.

 

— Сеж їх муж і батько, — мовив він, — а я їм чужий.

 

— Хто ночує під моїм дахом, той менї не чужий. А знаєш, чому вони так посумнїли в остатнї часи?

 

— Як мали не посумнїти, коли старому щораз гірше?

 

— Нї, не тому. Вони вже знають, що йому лїпше не буде. Ти причина їх смутку.

 

— Я? А то яким способом?

 

— А ти. Бо вони, обоє старі, уложили собі, що ти візьмеш їх дочку, а тепер ти очевидно покидаєш її.

 

— Я візьму?... Я покидаю?... Реб Мойше, але яж і не думав про женячку анї про Рифку.

 

— Яж кажу, що ти дурень, стовп, туман! Двацятий четвертий рік переступив і не думав! І щодень бачив перед собою таку красуню, як Рифка, і не думав!

 

— Хиба вона красуня?

 

— А хиба ти слїпий тай не бачиш? Та то золото, не дївчина! Ти не варт її ноги цїлувати.

 

— То може вона не прийме мене?

 

— Кажу тобі, що її батько й мати на тебе всю думку мали. А вже як старі скажуть то так і буде. Хиба ти не схочеш.

 

— Та я.. я не думав про се нїколи.

 

— Зараз подумай і скажи менї, чи маю йти в свати. Тай що тут думати? Тиж богач, гроші маєш, на яке хочеш дїло підеш і заробиш. А вона також дістане щось по батькови.

 

Бери не думаючи! А старому лекше буде вмирати, як побачить її з тобою в парі.

 

Оттак було уплескане Гершове весїлє з Рифкою. Він якось не мав відваги придивлятись їй близше, жартувати з нею анї позволяти собі якісь вольности, як наречений з нареченою. Її батьки тїшили ся при кождім його приходї. Старий Мендель велїв переписати на нього свій контракт з військовою дірекцією, Хана витала і пестила його як сина, а про те все таки він не почував особливої радости та роскоші пробуваючи в тім домі. Рифка була як звичайно ласкава до нього, всьміхала ся мов місяць крізь хмару, але говорила мало і все сидїла схилена лицем над своїм шитвом, як чиста, мелянхолїйна поєзія сеї хати.

 

Вони побрали ся і кілька день по їх шлюбі вмер старий Мендель, благословлячи своїх дїтий. Герш зараз перенїс ся з жінкою й тещею на инше помешканє, наняв два покої з кухнею, справив нове хоч і скромне умебльованє. Теща втїшала ся, але Рифка як звичайно була мовчазлива, нерухлива, і тілько її великі, чорні очи дивили ся кудись у далечінь, мов у тужливої пташини замкненої в клїтцї. Гершови за кождим разом робило ся жаль, коли заглядав у ті очи.

 

— Рифцю, — мовив він до неї, — що тобі таке? чого ти така сумна сидиш?

 

— Я не сумна.

 

— А я дивлю ся на тебе, і якийсь жаль хапає мене за серце. Так немов би я чимось скривдив, зневолив тебе.

 

— Нї, спасибі тобі! Менї нїчого не бракує. От так би часом на село поїхала.

 

Герш у найблизшу суботу устроїв санну проїздку за Дрогобич, на Млинки, через Тептюж аж до Тустанович. Опинивши ся серед лїска, якого високі, дубові конарі нависали над дорогою обсипані снїгом як здоровенна шовкова коронка, вона почула себе задоволеною.

 

— Ах, гарно, — прошептала і здавалось, мовчки впивала ся красотою зимового пейзажа; та поки доїхали до Тустанович, їй уже захотїло ся до дому.

 

— Чого будемо без потреби їхати так далеко?

 

— Яке далеко. А ти подихай сим повітрєм, полюбуй ся видом!

 

— Що за вид! — якось сквашено відповіла вона. — Нїчого особливого.

 

Вернули до дому. Герш уже тодї, в першім роцї їх житя, слїдив крок за кроком, як оте, що йому справляло почутє жалю на її вид, отой вираз туги за чимось далеким і неосяжним, чого вона мабуть і сама не підозрівала, погасає, тратить свій блиск і переходить у якусь апатію. Вона цїлими днями сидїла нерухомо біля вікна, покинула шитво, не займала ся нїяким господарським дїлом анї кухнею, і нїмо та безучасно глядїла на вулицю.

 

Гершко занятий своїми дїлами рідко коли крім шабасу проводив днї дома і зразу не турбував ся тим. Надїя, що у Рифки незабаром уродить ся дитина, яка оживить її, заставить більше рушати ся і порати ся, заспокоювала його. При тім же він не мав до жінки нїяких вимогів, вона не потребувала нїчого робити, теща сама заходила маленьке домашнє хозяйство, в якому йшло тихе, одноманїтне житє.

 

Та з часом прийшла зміна. У Рифки родив ся син. Порід був дуже тяжкий, мучив її майже цїлий день і лише при помочи лїкарів можна було дитину і матїр удержати при житю.

 

Коли Рифка видужала з породових болїв, у неї появили ся признаки божевіля. Вона кілька разів поривала ся ззїсти свою дитину і мати мусїла взяти її до себе та наняти мамку, бо з Рифкою анї хвилини не можна було лишити її саму. Потім, десь так по роцї, коли хлопчик почав уже бігати і своїм гомоном заповняти хату, вона дуже полюбила його, пестила, цїлувала, задля нього покинула навіть свою дотеперішню нерухливість, бігала і реготала ся разом із ним. Гершкови полекшало троха на душі і він тим упертїйше заняв ся своїм заробітком. Достави до депо тягла ся три роки, потім знайшла ся ще одна подібна робота і ще третя. Хоч зиск із них був невеличкий а клопотів богато, всеж таки Герш почував себе задоволеним. За намовою своєї тещі, яка здавна марила про те, щоб мати свій склеп і урядувати за його прилавком, він заложив склеп з блаватними товарами, та ледво спровадив товари вложивши в них половину свого капіталу, коли в ринку вибухла пожежа, що знищила також його склеп з товарами.

 

— Нї, — сказав він після сеї пригоди до тещі, — видно, не стелить ся менї дорога до склепу і не хочу робити другої проби.

 

І він знов пішов по селах, скуповував худобу і висилав до Відня, возив сіль у гори, та все чув якесь незадоволенє, мов не натрапивши доси на те, що властиво повинно бути його занятєм. Оттак тягло ся десять лїт. В осени 1859 року, переходячи Борислав, він побачив якусь нову, муровану буду обік села на толоцї і поцїкавив ся, що се?

 

— Ах, се Домсова копальня, — сказав йому знайомий селянин.

 

— Домс? Се що за Домс?

 

— Се такий собі панок, прусак. Він, кажуть, був у Гамерицї і там придивив ся, як із кіпячки роблять таке як воду, і вживають до осьвітленя.

 

Герш не слухав довше і побіг стежкою через потічок до нової фабрики.

 

— Чи пан Домс? — запитав він заживного панка середнїх лїт, що ходив по будинку і голосним криком давав розпорядки, раз у раз лаючи „die dummen Polen“ за їх безрадність та слямазарність.

 

— Was wollen? — запитав він Гершка побачивши його в нутрі будинку.

 

Гершко підняв на хвилю капелюх і зараз наложив його знов на голову, і сказав, що зацїкавив ся новим підприємством та хотїв би оглянути його.

 

— Eintritt verboten! — гукнув Домс виводячи його з будинка і показуючи напис надо дверми. — Не вільно до середини. То мій секрет.

 

— Я не хочу вивідувати ваш секрет, — мовив Гершко, — але хотїв тілько одно запитати ся: чи справдї з отсеї кипячки можна зробити чисту нафту?

 

— А вжеж можна. Dummer Jud! Ще й питає. Може й ти хочеш брати ся до сего дїла?

 

— Чому би нї? Мене вже давно кортить і я пару разів пробував перетоплювати кипячку, але нїчого з того не виходило.

 

— Певно, такому простакови, що не має понятя про хемію і хемічне чищенє, нїколи нїчого не вийде. Ходи сюди і подиви ся!

 

І він запровадив його до своєї фабрики, де стояв великий котел повний кипячки і обік кітла дестиляційний апарат. Він показав йому конструкцію і додав:

 

— Dumme Polen von Galizien! Мають тут такі скарби в землї і анї пальцем не кивнуть, щоб використувати їх. Preussen müssen kommen, щоб їх навчити.

 

— Die Jüden kӧnnens auch! — усьміхаючи ся докинув Герш.

 

— Пробуйте! Штуки нема нїякої, а продукція дасть певні зиски.

 

Се була перша лекція нафтярства, яку одержав Герш, і від тої хвилї його доля була рішена. Він зараз же сторгував у бориславських селян у ріжних пунктах кілька часток землї, і зараз же уложив собі плян копаня. За його прикладом пішли инші жиди і не минуло року, як усї бориславські толоки та пустарі — бо такі найлекше можна було купити — покрили ся закопами, що робили ся зовсїм прімітівно, руками, з боків замісь цямрини обгороджували ся прутяними кошами і по кількох сяжнях прокопу давали звичайно жилу, з якої йшла кипячка.

 

Ся продукція була легка і нерізіковна, тай не дуже поплатна. Кипячка була тзв. зашкірна, чорна аж густа. Жиди не вміли добре вичищувати її; виходила нафта жовтава, каламутна, прудка на підпалї, небезпечна в своїх вибухах. Та швидко дестіляція зробила ся кращою і нафта пішла на торзї, витискаючи американську. Рівночасно з тим вичерпала ся зашкірна кипячка; тисячі ямок покопаних скрізь довкола Борислава давали чим раз скупійше того неапетитного, та корисного плину. Треба було копати глибше.

 

Перше десятилїтє тої експльоатації, роблене по жидівськи, поспішно, з занедбанєм усяких приписів гіґієни й обережности, коштувало смерти тисячів робітників. Під напором підземних нафтових жерел ями часто валили ся засипаючи робітників; многі гибли в часї наглих вибухів жерела в кипячцї; полїції і власти безпечности не було анї слїду. Жиди стали всевладними панами в Бориславі, задержували в тайнї тисячні свої занедбаня та злочини. Герш вів перед у тім скаженім танци і весь увійшов у спекуляційну горячку. Йому щастило в усьому. Коли деякі його конкуренти вкладали тисячі в ґешефт, і прокопавши їх безуспішно та наробивши ще довгів утїкали з Борислава „без капцїв“, як жартували з них ріпники, то Гершови, який тепер у зносинах із заграничними фірмами самоправно прозвав себе Германом, не тілько на власних частках щастило докопувати ся кипячки на десятім, дванацятім чи пятнацятім сяжнї; він закупував також ями розпочаті його збанкротованими конкурентами і звичайно прокопавши ще кілька сяжнїв глубше таки докопував ся кипячки. За його почином і головно на його акціях повстала велика дестилярня біля Дрогобича, перша в тім родї в Австрії, і здобула для бориславської нафти широкий торговий відбут на всю Европу. Герман Ґольдкремер став ся одною з авторітетних і впливових фірм у нафтовім дїлї; капітали, які він пускав у оборот, робили ся чим раз більші; якимось інстинктом виробленим іще в либацьких часах він відчував кожду добру конєктуру в торзї, кожде корисне місце на теренї. Йому завидували, ріжні конкуренти старали ся наводити на нього всякі клопоти, денунціювали його до суду за найменші надужитя в його роботах, та все те він умів поборювати, скрізь умів зробити лад і опанувати сітуацію.

 

І тепер згадуючи се десятилїтє горячкової боротьби, Герман аж швидше задихав, аж стрепенув ся в своїм кріслї. Гарний був час, пора ненастанного зусиля. Треба було день і ніч пильнувати, стояти на сторожі, обороняти ся від несумлїнних конкурентів, що сотки разів підкидали огонь у його маґазини, ушкоджувавали його апарати, підмовляли його робітників, навіть засїдали ся на нього самого, бо в Бориславі в ту пору панувало право пястука і не щадило анї робітників анї головачів. Та все те вмів Герман оминати щасливо, запобігаючи шкодам, підставляючи ногу своїм противникам, викручуючи ся від властий. Він не сипав грішми, як інші Жиди, коли їх прикрутить якесь лихо в відносинах до власти, не лякав ся чого будь і скрізь умів показати себе чоловіком солїдним і певним свого там, де инші тратили голову.

 

Він майже не жив у ту пору родинним житєм. Не бував дома цїлими місяцями, то їздячи до Відня, Вроцлава та Берлїна, то працюючи на місцї в Бориславі. Часом тілько він зітхав згадуючи свою домівку, до якої його не тягло нїчого. Жінка почувала до нього якесь обридженє, викликане її хоробливим станом, і не любила й на очи бачити його, тай із сина він не зазнавав потїхи. Те, що йому вважало ся найпростїйшим, найнатуральнїйшим — дочекати ся з сина такогож ґешефтсмана, як і він сам і гідного наступника його капіталів, подавало мало надії на справдженє. Малий Дувідко вже з самого малку був дивної, хоробливої вдачі. Страшенно нервовий і дразливий він у дитинстві терпів від нападів корчів подібних до епілєпсії, які мучили його до десяти лїт і спиняли його духовий розвій. У тім часї в ньому розвили ся жорстокі інстинкти, любив мучити звірів і людий, дивити ся на терпіня і конанє, обливав покоєвих собачок своєї матери опропом, випікав їм очи, врізував вуха і хвости і сердечно реготав ся при їх болїзному скомлїню. Так само жорстоко він поводив ся зі слугами, з сусїдськими дїтьми; взагалї скрізь, де він появляв ся, ширив ся страх серед дїтий; усї звали його не інакше як стеклим Дувідком і тїкали від нього, щоб не потерпіти від його диких капризів, що нападали його якось раптом, серед веселої забави та дїточого гомону. Герман мав богато клопотів із за тих дитячих забавок свого Дувідка. То він витаючи ся з дївчинкою, яка йому дуже подобала ся, покусає її лице або запалить на нїй сукенку і плеще в долонї та регочеть ся, коли дитина верещить і вєть ся з болю; граючись з хлопцями він нї з сего нї з того одного посадить у кропиву або побє терном або вдарить каменем у голову. Часто родичі поранених дїтий тягали Германа до суду за пакости його сина і забороняли дїтям ходити на забаву з ним.

 

На шестім роцї віддали Дувідка до василіянської школи, тай тут було не лїпше. Дувідко був тупої голови, при тім упертий і непослушний і нїяк не можна було відучити його від того, щоб не робив пакостий своїм товаришам. Він дер їх книжки, різав їх одежі, копав і смикав за волосє, кого міг попасти, і виробляв тисячні збитки, що сьвідчили не так про його гумор, як радше про якусь брутальну дикість його вдачі і замилуванє до жорстокости. Вчителї упоминали його з разу лагідно, далї острійше, а нарештї один, не можучи витерпіти з його збитками, які виробляв підчас години, велїв ученикам простягти його на лавцї і сам власноручно влїпив йому кілька тростинок у „стару паню“. Страшно було глянути, що дїяло ся тодї з Дувідком. З разу він немов сам собі не вірив, що його сьміють бити. Дома його не карали за жадні пакости й навички, мати ще захвалювала його і вважала сї пакости за обяв енерґічної, самостійної натури. А тут нараз посьміли, ще з такою церемонїєю, простягати його на лавку! Він розпучливо, закусивши зуби, боронив ся, відбивав ся руками й ногами, а далї винявши ніж, який завше носив при собі, поранив руку одному з тих, що тримали його, і був би поранив ще й інших, як би учитель із заду не вирвав йому ножа з руки. Колиж удари залоскотїли на його тїло, Дувідко нараз замовк, поблїд увесь і закусив уста аж до крови, і аж тодї, як його випустили з рук, оглянув ся тупим зором довкола, зверещав страшенно і кинув ся на землю в епілєптичних корчах. Дїти перелякали ся, та не менше перелякав ся й сам учитель. Його почали трусити, відливати водою, але се не помагало нїчого; покликали сторожа і учитель велїв віднести його до дому. Страх, якого репету наробила Рифка, побачивши свого Ґотлїба — бо так з великої любови вона кликала Дувідка — в такім станї. Вона прибігла до школи і мало не видерла очий учителеви, а потім побігла на скаргу до ректора. Сей приняв її не дуже то чемно, закидаючи їй, що розвезла свого синка як циганську пугу, і такого розпущеного та злобного хлопця вони не можуть стерпіти в школї.

 

— Алеж він хорий, хорий! — кричала Рифка, у якої серце рвало ся на саму думку, що хтось міг доторкнути ся її божища.

 

— Коли хорий, то держіть його дома, — сказав ректор. — У нас не шпиталь, а школа.

 

— У вас не школа, а шкіродерня, катівня, — верещала Рифка. — Я вас до суду подам, я пошукаю свого права. Я вас навчу!

 

На сьому одначе справа й скінчила ся, бо в судї не приняли скарги — тодї ще не розуміли науки без битя — а Василіяни не приняли Дувідка до школи. Він так і лишив ся в приватній науцї.

 

— По що йому та школа? — говорила Рифка своїй мамі. — Він і без того все лїпше знає від них. Вони з одної зависти знущали ся над ним. Отже я їм покажу, що він сам без них більше навчить ся, як у їх дурацькій школї.

 

Дувідкови наняли приватного вчителя, але справа через те не посунула ся на перед. До деяких предметів, головно до рахунків, його зовсїм не тягло і година рахунків бувала йому найтяжшою мукою. Тілько модні тодї крімінальні романи „Рінальдо Рінальдіні“ та повісти Ежена Сю, Ґаборіо, Монтепена і инших романтиків зацїкавили його, і від тепер увесь час вільний від пустого байдикуваня він обертав на лєктуру, від якої кипіло в його голові і бурило ся в його фантазії. Батько зрештою не дбав про його вихованє. Він також був неосьвічений і не відчував потреби книжки, тай знав при тім, що Дувідкови нїякого спеціяльного, фахового знаня не потрібно, бо він буде мати гроші.

 

— Гроші велика річ, — говорив нераз Герман у своїм домашнім крузї. — Слухай, синку, гроші, то всемогучий пан! З грішми ти мудрий, а без грошей дурень. З грішми ти пан, а без грошей капцан. З грішми тебе шанують, а без грошей на тебе плюють.

 

— А менї про гроші байдуже! — мовив Дувідко.

 

— А чогож тобі треба? чимби ти хотїв бути?

 

— Розбійником, — мовив усьміхаючи ся Дувідко — не для грошей, не для рабунку що менї гроші? Візьму і закопаю в землю. А для самої небезпеки, для тих дивних пригод, що на саму їх згадку аж мороз іде по тїлї. Отсе менї житє!

 

— Ах, то рицарська кров! То рицарська кров! — шептала Рифка подивляючи Дувідкові слова.

 

А Герман сьміяв ся.

 

— Ну, ну, синку, тепер то не в модї. Ми також по свойому розбійники, стоїмо на чатах, пильнуємо хвилї, плянуємо напади і відбиваємо чужі, ставимо засїдки і ризикуємо. То, синку, війна, в якій треба більше дотепу, хитрости, безоглядности і обережности, як у розбійництві.

 

— Але я тої війни не люблю, — скрививши рота мовив Дувідко. — Я люблю, як щось живе треплеть ся менї в руках, а я раз за разом затоплюю ніж у його тіло і слїджу його передсмертні судороги і любую ся струмками горячої крови, що бє ключем із його ран, і слухаю його передсмертного стогону і харчаня. Отсе приємність! Чуєш, що ти пан над житєм людським, коли можеш відібрати його в кождій хвилї.

 

Германови нїяково було слухати таких концептів, хоч він не вірив у їх серіозність та вважав їх вискоками тих розбійницьких повістий, якими зачитував ся його син. Лише блиск його очий, дикий і кровожадний, коли його фантазія забігала на такі теми, велїв бачити в них виплив дїйсного нахилу його вдачі. Герман здвигав раменами і йшов за своїм дїлом, а Дувідко довго ще з матїрю фантазував на тему розбоїв і вбійств, і вона з подивом слухала його фантазій та все лише шептала:

 

— Рицарська вдача! Що за рицарська вдача.

 

— От дїтвак, нехай фантазує, — мовив Герман спльовуючи на підлогу, потім зажмурив очи і задрімав.

 

І снить ся йому, що він лежить на зеленій мураві, пахучій подихами весни, а над ним висить ясне небо глубоко-блакитною безоднею. І мурава під ним мов ледова крига пливе кудись по якомусь невидному, безбережному морю. Його серце починає бити живійше, мов у чоловіка, що летить, але рівночасно все його тїло таке ослаблене, знесилене, що він не може ворухнути анї рукою, анї ногою. І глядить у гору і бачить, що край його голови виростає пальма і звішує над ним своє здоровенне листє мов великий парасоль. А в тім листю ворушєть ся щось неясне, невидне в тїни листя, а замітне тілько якимись металевими відблисками, що пробігають від часу до часу, коли те неясне частиною свого тїла висунеть ся на сонїчне сьвітло. Ах, тепер він бачить: се гадюка, величезна гадюка, Boa constrictor, що склубив ся серед пальмового листя і отсе висунувши голову в низ і загнувши шию гаком своїми пронизливими очима вдивляєть ся в нього. Герман і собіж не може звести очий від зору гадюки; його серце бєть ся швидко-швидко — не знати, чи трівогою, чи радістю; анї думки про те, щоб тїкати кудись, кликати помочи. І нараз лускіт, мов би з батога тріснув, гадюка випростувала ся і впала з дерева на мураву ось-ось біля нього і на своїй шиї він почув холодний дотик її голови. І прокинув ся.

 

— Ну? — вирвало ся несьвідомо з його уст.

 

Перед ним стояв Дувідко, покритий пилом, задиханий і з густими румянцями на лицї.

 

— Се ти? — промовив Герман окидаючи його очима. — Пішки йшов?

 

— Нї, верхи їхав. На буланім, — мовив Дувідко.

 

— І не скинув тебе?

 

Дувідко не відповів на сю невинну інсінуацію, але сїв на ріг стола мов на коня і почав махати ногами.

 

— Може що стало ся дома, що ти приїхав? — питав Герман не ворушачи ся з фотелю і докінчуючи свою сіесту.

 

— Нї, не стало ся нїчого.

 

— А чогож ти приїхав?

 

— Так собі. Нудно стало. Що менї робити?

 

— Щобудь роби, то не буде нудно. Ось тут до веденя рахунків здалась би ще одна сила.

 

— До веденя рахунків! — скрикнув Дувідко. — Тиж знаєш, тату, що менї рахунки обридливійші від усього на сьвітї.

 

— Попробуй, то швидко й засмакуєш.

 

— Нї, не хочу. Як засмакую, то візьму ся, а тепер не хочу.

 

— Ну, то може полїзеш у яму?

 

Дувідко витріщив очи на батька. Така думка, щоб він лїз у яму як простий ріпник, не приходила йому нїколи в голову.

 

— У яму? Чого?

 

— Копати, — з усьміхом відповів Герман. — Коли тобі нудно, се найлїпший спосіб. І небезпечно, почуєш, як заморока ходить по нафтових жилах і булькоче і преть ся до стїн ями. Ну, і плату дістанеш.

 

— А ти був там, у низу?

 

— Певно, що був.

 

— Ну і що?

 

— І нїчого. Побув, покопав тай вилїз.

 

— Ну, то менї байдуже. Не піду. І загалом, тату... я хочу бути великим чоловіком.

 

— Добре, будь.

 

— І славним, голосним на весь край.

 

— Не знаю, на що се тобі придасть ся, але як хочеш, то будь.

 

— Чую в собі силу, відвагу, рішучість...

 

— То дуже красно. Лїзь у яму і працюй.

 

— Тату, не сьмій ся з мене! Мене пре щось, розпирає до якогось незвичайного дїла, а ти менї: лїзь у яму.

 

— Якогож тобі незвичайного дїла треба? Що ти можеш зробити незвичайне?

 

— О, зробити незвичайне дїло! Певно, на се треба й незвичайного чоловіка, незвичайної вдачі. А все те в мене єсть. Мене розпирають гадки. Якість високі бажаня не дають менї спати.

 

— Скілько знаю, — мовив усьміхаючи ся Герман, — усе спиш міцно і храпиш як жорновий камінь.

 

— Але й у снї не покидають мене думки! — говорив Дувідко не звертаючи уваги на батькові кпини. — Я би хотїв видумати щось таке, чого доси нїхто не видумав, збудувати щось таке, чого нїхто не збудував. Я би хотїв видумати чоловіка иншого, висшого понад те, що жиє нинї на землї. Щоб він плавав у водї як риба, лїтав у повітрі як птах, щоб міг піднести ся на місяць, на сонце, пролїтати всесьвітні простори як промінь. От се було би раз! Отсе була би задача гідна найбільшого фільософа.

 

— Видумати се, Дувідку, потрафить і дурень, а зробити — от що труднїйше. Та вжеж і повидумували всякі машини і до біганя і до плаваня і до лїтаня...

 

— Машини! Що таке машини? Ти її зроби, ти її монтуй, ти її обслугуй, а вона попсуєть ся і ти стій як дурень! Тьфу, паскудство! Тут не машин потрібно, а натуру людську перемінити, піднести на висший ступінь! Ось що менї хотїлось би видумати.

 

— А може би ти хотїв дещо гроший?

 

— На що менї гроший?

 

— Ну, так, на цукерки, чоколядки.

 

— Що то, я дитина, щоб їв цукерки та чоколядки?

 

— Та хоч і не дитина. Все таки менше б тобі нудило ся і ти не займав ся б такою фільозофією. Ну, але годї з нею. Менї пора йти оглянути роботу. Підеш зо мною?

 

 

 

IV.

 

Сонце починало хилити ся з полудня. Його горяче промінє сипало ся іскристим дощем на бориславське підгірє, розсипаючи ся по сугорбах сїрої глини, видобутої з глубочезних ям, розпалюючи тонкі, дротяні линви навинені на корбах, заломлюючи ся і мигтячи всїми фарбами веселеки на калюжах густої кипячки. Тягло душним, нафтовим сопухом. Мелянхолїйно поскрипували корби, якими спускано робітників у глубінь або добувано з низу леп у кіблях. Поміж ямами вештали ся тут і там дозорцї; біля корб стояли робітники і раз у раз то згинали ся в низ, то підіймали ся в гору, крутячи корбами; вся праця заховала ся в глубінь землї, там у тїсні, темні ями, де блимали лише маленькі лямпочки, а заморока глухо булькотїла в підземних жилах.

 

Тут і там поміж ямами здіймали ся кошари або великі шопи, що були складами робучих знарядів та добутого матеріялу. Тут звичайно й самі робітники спочивали дожидаючи своєї черги — йти в яму. Робили день і ніч, на „шихти“, кожда шихта по шість годин. Виробивши шихту одні робітники виходили на верх, а инші йшли на їх місце на дно. При корбі один робив звичайно три шихти, тобто 18 годин без упину; молоді хлопцї, яких найчастїйше уживано до сеї працї, в перших днях блювали від завороту в голові при тій роботї і часто падали знесилені, поки дозорець копняком не доводив їх до притомности.

 

— Не лежи, пся твоя мать! — кричав дозорець. — Хочеш у ямі хлопа задушити? Дуй свиня за штири шістки!

 

І хлопець хапав ся знов за корбу, якою млинковано повітрє з гори до ями, щоб виперти відтам удушливі нафтові сопухи.

 

Дзїнь - дзїнь - дзїнь! Дзвінок з ями. І два парубки хапають ся за иншу корбу, що стоїть на двох стовпах над ямою і починають тягти в гору відро. Одно йде в гору, друге рівночасно в долину, і поки тут одно випорожнять, друге в низу наповняють. І так далї, також без упину вісїмнацять годин.

 

Герман із сином ішов поміж ямами, поміж довгими рядами отих корбарів, що раз у раз мов автомати хитали ся, мірно кланяючись у пояс і знов простуючи ся. Їх видно було скрізь, куди оком глянь. Звиш десять тисяч ям на широкій левадї прозваній Новим сьвітом, було в руху, і вся та левада виглядала як велика нива покрита отакими розхитаними людьми. Якийсь сонний, понурий дух лежав над левадою. Лиш деде в кошарах цюкали теслї лагодячи нові цямрини для ям; у шлюсарнї біля Домсової фабрики пищать і свищуть циркулярки, острячи знаряди до лупаня каменя, який декуди попадаєть ся в ямах; дим чорними стовпами стоїть над дахами дестилярень на Волинцї, і там, коло тих дестилярень чути гамір і крики робітників, фірманів та факторів. Герман з залюбованєм роздивляв ся по крайобразї, що для ока не проявляв нїчого принадного крім хиба темнозеленого Дїла, який закривав західну і південну часть обрію. Для нього сей крайобраз був найлюбійший з усїх, бо з нутра сеї землї плило його богацтво. Зашкірна нафта вже давно вичерпала ся, треба було йти глубше; тут появили ся богаті поклади воску, з якого Герман надїяв ся великих зисків, маючи вже звістку про спосіб його чищеня. Треба буде будувати для сего нову дестилярню, ну, та се не біда. Аби тілько докопати ся богатших жерел кипячки та покладів воску, аби тілько пустити дїло в більший рух! Оттой сонний супокій, що лежав над Бориславом сього лїтнього пополудня, дуже не сподобав ся йому; він рад би був, щоб тут стояв гамір, клекотїло житє, вештали ся купи народу. Адже се жерело сьвітла на ввесь край, жерело промислового руху. Не вже все в Галичинї мусить іти так сонно, мляво, так якось по патріархальному, немов би тим людям усе на світї було байдуже?

 

— Тате, чуєш? — промовив Дувідко.

 

— Дзвінок із ями. Ну, щож у тім дивного?

 

— Алярмовий дзвінок!

 

Дзвінок над найблизшою ямою зазойкав нагло якимось розпучливим голосом і нараз затих. До ями підбіг дозорець.

 

— Що там таке? — запитав тих, що крутили корбою.

 

— Не знати. Відро не йде.

 

— Обвалила ся яма.

 

І дозорець живо накинув на себе пояс безпеки, засилив його за линву і вступив у відро.

 

— Спускайте! — мовив до тих, що стояли при корбі. За хвилю щез у пітьмі, лише сьвітло лямпки, яку мав при поясї, мов червоний червячок мигало інодї з глубокої пітьми і знов щезало в нїй.

 

Уже десятий, уже двацятай, трицятий, сороковий сяжень. На пятьдесятім сиґнал — тягти назад.

 

— Що там таке? — запитав Герман дозорця, коли сей появив ся на сьвітло.

 

— Завалила ся, — сказав він коротко. — Нафта виперла стїну і залила все до самого споду. Двацять сяжень криницї.

 

— Ну, слава тобі Боже! — мовив Герман. — А бє ще жерело?

 

— Сильно бє. Бачите, я до половини мокрий, поки підтягли. Ще хвильку, булоб і мене залило.

 

— А копач?

 

— Ну, що про нього й балакати! — І він махнув рукою.

 

Герман також махнув рукою і пішов далї. Що значить копач, коли нове жерело нафти відкрило ся! Що значить одно житє людське, а хоч би й сотки й тисячі їх, де ходить о отворенє нових жил земного богацтва, з яких попливе користь на многі поколїня! Зрештою копач погиб через власну необережність — чом не сіґналїзував швидше? А в тім хто там буде питати за копачем! Пусте дїло! Не він перший, не він і остатнїй.

 

І Герман ішов далї. Нинї очевидно щастило ся йому, бо з кількох ям подоходили до нього вісти, що показали ся надзвичайно богаті жерела нафти. Він рад був тому, та про те в кождій кошарі докладно переглядав рахунки, копальняні знаряди, млинки, линви — любив порядок і точність. І робітників розпитував, чи не кривдять їх дозорцї.

 

— Та що нас мають кривдити, — сказав один зачорнений як дїдько, що тілько що вилїзши з ями лежав на землї і важко дихав. — Най Бога просять, аби ми їх не кривдили, бо з нами нема що зачіпати ся.

 

В кошарах, при огнищах, що розпалювали ся на ніч та тлїли й весь день, де робітники курили люльки та варили собі страву або пекли бульбу, йшли між ними веселі та свобідні розмови. Одні оповідали про свою домашню мізерію, про сварки в родинї, про процеси та військові екзекуції по селах. Инші згадували залюбки про давнїх опришків, що мстили ся на злих панах, оповідали дива про Довбуша, що скрізь позакопував скарби, про велетнїв, що став на однім версї і відси подавав топір другому, що стояв на другім версї. А всї вони хвалили собі Борислав.

 

— То наш тато, наш опікун! — говорив один копач. — Що менї тепер пан і його окомон! Я їх і знати не хочу і на роботу до них не піду. Я тут маю римський, а при камени й півтора римського на день, а у пана за день косовицї по штири шістки. І навіть горівки не дасть. Най собі шукає дурних.

 

— А в йиму не лєчно лїзти? — питає якийсь патлатий Гуцулик, що недавно прибув у „Буриславку“ та не міг іще відважити ся лїзти в яму.

 

— От дурний! — відповідає копач. — Чогож мав бути лячно? Робота як робота.

 

— Але може обвалити си або кипєчка заллє, йик вібухне, — мовить Гуцул.

 

— Овва, та що з того! Смерть як має постигнути чоловіка, то постигне, хоч ти й за піч сховай ся. Адже нас тут працює зо пятьдесять тисяч, а як десь коли одному чи двом притрафить ся нещастє — овва! Чого тут лякати ся!

 

— А ти вважай, — кидав своє слово инший пикаючи люльку, — що ти тут свобідний як птах. Батько тебе не лає, мачуха не пилить, нїхто тобі в ложку не заглядає. Що заробиш, то твоє, робиш собі з тим, що хочеш.

 

— У мене жінка й дїти, — відмовляв Гуцул, — менї аби заробити на податок, тай до дому.

 

— То лїзь у яму, бо так на верха при корбі не швидко заробиш.

 

— Відав, шьо мусю, — мовив Гуцул, — хоч бою си, ой, мамко моя, йик бою си тої йими!

 

Всї присутні сьміють ся, а Гуцул пикаючи люльку все повторяє: Бою си, тай шьо ми зробиш! Все ми си здає, шо йик у ню влїзу, то вже бірше світа не побачу.

 

Герман проходячи по при ями нераз залюбки підслухував такі розмови і всьміхав ся. Сеж було сьвідоцтво тих простих людий про добродїйства нового елєменту в їх житю — промислового руху. Він дає їм можність вийти зі старої тїсноти та безрадности патріархального житя, пізнати більше сьвіта, розвинути свою волю. Що з того, що сотки, тисячі їх погинуть або зведуть ся нї на що! Без того нїяка переміна в суспільному житю не відбуваєть ся, тай без того чи меншеб їх пропало в домашнїй глуші? Герман був чоловік практичний, далекий від усякого сантименталїзму. Як ґенерал в часї битви бачить тільку свою мету і стараєть ся осягнути її, хоч би кілько його людий упало, так само й він при своїх промислових спекуляціях. Дбати про якусь особливу забезпеку робітників, про те, щоб стїни ям були солїднїйше оцямбровані і не валили ся, він не вважав себе в обовязку. Най про се дбає полїція! Як вона накаже, то я й зроблю, а так на що менї зайвого кошту? А робітники все знайдуть ся.

 

Ось зміна шихти. Зазойкали дзвінки по кошарах, і з ям почали витягати копачів. Вони були звичайно цїлі мокрі від поту і виринувши на сьвіт довго видихували ся після задухи, яка не вважаючи на помпованє повітря з гори стояла особливо в глубших ямах. Біля ям іде гамір, дехто жартує собі з тих, що вилїзли, а ті, що тепер на черзї, приготовляють ся йти на низ.

 

— Glück auf, товариші! — гукають їм ті, що лишають ся на версї, і звільна ями знов проковтують тисячі людий.

 

— Glück auf! — повторяє й собіж Герман. — Так і треба! Нехай ідуть, нехай коплють і викопують се жерело сьвітла! І їм самим з часом яснїйше стане в їх безпросьвітній пітьмі. А в тім стане чи не стане, для мене головна річ розвій моїх дїл.

 

— Тате, — озиваєть ся Дувідко, — а по що тобі так убивати ся при сих дїлах?

 

— Як то по що? — дивуєть ся Герман. — Хиба тут може бути питанє?

 

— Я не бачу нїякої цїли. Менї обридливо дивити ся на се.

 

— Що ти розумієш! — мовить Герман. — Ти нїяким дїлом ще не займав ся, то й не знаєш, як воно захапує чоловіка. Хоч би він і не бачив нїякої иншої цїли перед собою, а для самого дїла, для оказаня своєї сили й зручности він працює далї. Аби щастє вхопити в свої руки! Та я надїю ся, що й ти раз засмакувавши набереш охоти до дїла.

 

— Нї, нїколи не наберу! — мовив Дувідко. — Нудно се все. Тай по що? По що менї бути богатим?

 

— Щоб панувати над людьми. Щоб бачити, як вони хилять ся перед тобою, готові віддати тобі на услуги свою силу, свій розум, свою науку, щоб тілько запопасти твоєї ласки. Ти ще не розумієш, сину, яка се роскіш — почутє своєї сили, в тій певности, що як я захочу, так воно й станеть ся, хоч би там люди надривали ся й гибли для мене.

 

— Ґоїв не жаль, — мовив Дувідко мов із задуми. — Вони брудні й вонючі.

 

— То би ще байка, що брудні. Гірше те, що дурні. То єсть, для них гірше. Ади, як вони лїзуть у ями і гадки не мають, і задоволяють ся мізерним заробітком, який тут же зараз і пропивають. А моглиб були давно робити се для себе і доробляти ся капіталів. Адже се їх ґрунт був. Вони бачили, як із нього скрізь виступає кипячка, і кляли його тай кляли свою долю, що їх посадила на такім ґрунтї. А придивити ся до тої мази, довести її до вартости — борони Боже! Сотки лїт вона була для них лише завадою. А тепер бач, вона ожила і їх поперед усього змела з землї. Вони попродали свої ґрунти за пів дармо, пропили гроші, а тепер як непишні йдуть у нас шукати заробітку. Земля, їх земля мстить ся на них, проковтує їх день за днем. І менї не жаль їх. Дурному так і треба.

 

Оттак розмовляючи вони під захід сонця вийшли аж на Волянку, де стояв головний Германів маґазин, була контора і в нїй сидїв завідатель Германових копалень. Власне почала ся виплата робітників, що купами приходили з ріжних часток, весело гуторячи, звичайно від пробуваня в атмосфері лепу, воску й кипячки від ніг до голови чорні як дїдьки. В канцелярії був натовп, ішов гармідер і брязкіт дрібних гроший; ждучи своєї черги юрба робітників стояла перед дверима канцелярії і гомонїла.

 

— Добрий вечір вам! — промовив Герман наближаючи ся до них. — Ну, що чувати?

 

Робітники поздіймали капелюхи, та зараз же й повкладали їх на голови. З жидом вони не церемонили ся, говорили сьміло, не так як з першим лїпшим паном.

 

— Та гаразд би було, — сказав один із них, — коби в ямах безпечнїйше було. А то йде чоловік до неї тай свого житя непевен.

 

— Ну, що я на те пораджу? — мовив Герман.

 

— Треба би міцнїйше цямбрувати ями.

 

— Я вже наказав. Тут заложимо варстат, нехай роблять цямрини, кілько треба.

 

— А инші жиди й слухати не хочуть про дощані цямрини.

 

— Бо капцани, — згірдно мовив Герман, — боять ся кошту, а про людську безпечність їм байдуже. А я не хочу, аби в моїх ямах люде дусили ся та гибли.

 

— Дай вам Боже здоровлє, пане Ґольдкремер. Ми у вас не маємо кривди.

 

Обступили його зі всїх боків, пішли жарти та оповіданя. Дувідко тимчасом пішов далі дорогою і зайшов у лїс. Він ще не був у ньому нїколи і жидівським інстинктом якось жахав ся його. А лїс стояв чорною, велетенською стїною, вкриваючи гору геть аж до найвисшого верха. Війшовши стежкою якийсь шматок дороги Дувідко почув себе мов у бочцї. Хоч на дворі було ще добре видно, тут стояла вже нічна пітьма. Дувідко зупинив ся і почав прислухати ся. Над лїсом стояв глухий гомін, денеде скрипіли ялицї розхитані вітром зовсїм нечутним у низу. Заскиглила сова в верховітю, а друга захихотала ся жасно десь у дуплї під корою. Захрустїли у низу гиляки, і Дувідко затерп, задрожав усїм тїлом і пустив ся що духу тїкати з лїса. Сам не знав, чого бояв ся, але тїкав спльовуючи що хвиля на боки.

 

— Ни, лїс! Най йому всячина! Страшно тут, — шептав він опинивши ся на вільнім полї. — Я би тут не ночував! Здаєть ся, що згиб би зо страху.

 

Звільнив кроку. Стояв на високім склонї гори, куди вела стежка, і дивив ся на Борислав. Сумерк покрив уже село, огорнув його густою, смердючою парою, що нїяк не хотїла підіймати ся під небо і очистити повітрє в низу. Крізь сю пару де-де проблискували мов вовчі очи огневі ватри в кошарах, а на дальшім обрію на північ миготїли сьвітла в вікнах селянських хат. Дувідко думав про щось, надумав ся і не гаючись спустив ся стежкою з пригірка, перескочив потічок, що вив ся і шваркотїв у його стіп, і попростував до Борислава.

 

Вже й ніч надійшла. Герман сам вернув до Борислава думаючи, що син перед тим вернув до дому, але там не було його. Були натомісь сьвіжі листи, замовленя на нафту і на віск, якого рафінерію треба було робити як найшвидше. Герман засїв зараз писати листи. Упоравши ся з сею роботою подзвонив і запитав у слуги:

 

— Дувідко ще не прийшов?

 

— Нї. Певне буде в касинї на вечері.

 

— Ну, ну. Піду й я туди.

 

Він одяг ся і пішов до касина. І там не було Дувідка, та він не дуже турбував ся сим. Адже не згубить ся нїде. Походить тай верне незабаром.

 

Він засїв до вечері і поки приготовили йому пару котлєтів, сїв під вікном і дивив ся на ту часть Борислава, де лежала головна ґрупа його копалень. Кошари з високими деревляними вежами бовванїли в сивому туманї мов пеньки здоровенного зрубу, а десь колись у низу проблискували сьвітла лїхтарень, коли хтось ішов з кошари до кошари. Протяжно застогнала свиставка в далекій дестилярнї, і пугач запугукав на старій вербі тут же над дахом касина. У Германа пробігла дрож поза плечима.

 

— Гарна птиця, — буркнув він сам до себе, — а чомусь нїколи не можу її чути без жаху. Чи справдї вона ворожить якесь лихо? Тьху, і сам не вірю тому, а чогось страшно. Така вже дивна людська натура.

 

Та в тій хвилї бухнув здоровенний сніп проміня від землї аж під небо і щось глухо загучало, мов із горла десяти волів. Потім підняло ся величезною лїйкою в гору кроваве полумя, почув ся тріск розваленої і горючої кошари — в ямі наступив вибух. Бовдурами заклубив ся над ямою густий, удушливий дим якого важку масу з низу лизало полумя.

 

— Моя яма! — скрикнув Герман і зірвав з місця, щоб бігти на пожежу. Вхопив капелюх і погнав що духу. Не далеко бігши здибав Дувідка, що задиханий, заляканий біг йому на зустріч.

 

— Ти тут? Де ти був? — запитав батько.

 

— Де був? Був у лїсї. А бачиш фаєрверк?

 

— Бачу, та се ще байдуже, аби огонь лише не розширив ся.

 

— Куди йому ширити ся? Яма далеко від инших.

 

— А все таки треба побігти. Чи не спав хто в кошарі?

 

Дувідко не сказав нїчого. Та коли прибігли на місце, вже робітники з сусїднїх кошар працювали закидаючи пожежу глиною, а инші з недогарків кошари виносили трупи робітників, що спали там, були захоплені вибухом, обризькані горячою кипячкою і майже моментально подушені полумям. Дальшої небезпеки не було. Герман зітхнув важко дивлячи ся на обгорілі тїла робітників, але Дувідко розсьміяв ся істеричним сьміхом.

 

— А бачиш, бачиш, як вони тепер виглядають! — говорив до батька заходячи ся від сьміху.

 

— Бідні люде, — мовив Герман. — Що то може необережність! Допустили огонь до ями тай самі потерпіли.

 

— Та де допустили, се я сам підкинув, — мовив Дувідко. — Хотїв побачити, як позривають ся від гуку та почнуть утїкати, а вони поснули твердо тай не чули гуку.

 

Герман перелякав ся і кинувши ся до сина затулив йому рот:

 

— Та чи ти здурів тай голосно признаєш ся? Хочеш, аби тебе арештували за підпал? От іще дурень!

 

— Овва, що менї зроблять! Я собі для забавки, — мовив Дувідко здвигаючи плечима.

 

— Алеж живі люди! Посиротив дїти! — мовив Герман.

 

— Овва, яка шкода! Що вони варті всї на купі? Менї їх не жаль. А варто було подивити ся, як вони побудили ся серед огню і мов безумні кидали ся на всї боки. Один ослїплений полумям просто бовтнув ся в горючу яму. Ха, ха, ха! Се був вид, якого не забуду нїколи.

 

Та Герман ще раз затикаючи йому рота потяг його з собою до касина і не чекаючи вечері сїв із ним на візок та почав що духу гнати до Дрогобича. Коли виїхали за Борислав, він оглянув ся і бачив ще лиш огняні недогарки кошари. Полумя погасло. Він зацмокав і обертаючи ся до сина сказав:

 

— Ну, чи не збиточник ти? Адже як би хто почув, що се ти зробив, то не богато й хибувалоби, щоб і мене з тобою кинули в той огонь. І що б було тодї?

 

Дувідко здвигнув плечима і почав свистати.

 

 

 

V.

 

Минуло декілька місяцїв. У Бориславі знов починав ся оживлений рух. По десятилїтнїй „нафтовій горячцї“, що якийсь час почала вже була притихати, почала ся воскова горячка. Бориславська нафта стратила деякі ринки на заходї, виперта звідси американською; Угорщина виключила у себе галицьку рафіновану нафту і побудувавши свої рафінерії брала з Галичини лише сирівець. Доходили чутки про величезні нафтові жерела за Кавказом і про те, що спілка заграничних капіталїстів робить величезні приготованя до експльоатації тих жерел на таку скалю, про які доси не марив нїхто анї в Европі, анї в Америцї. Галицькі нафтярі похнюпили ся і не ждали собі добра від такої конєктури, обмежували продукцію боячи ся краху. Але віск земний не мав конкуренції. Завдяки працям бельґійського хеміка Ван Гехта спосіб його чищеня і приготовуваня для фабрикації сьвічок був удосконалений і віск пішов у гору. Германови Ґельдкремерови пощастило законтрактувати Ван Гехта на директора для великої рафінерії воску, яку він збудував біля Дрогобича, і він розпочав фабрикацію сего нового товару на великі розміри.

 

Йому вдало ся закупити в Бориславі значні засоби сирого воску в тих маґазинах, де він лежав без ужитку; закупив їх у недогадливих нафтярів по дуже низькій цїнї і пустив свою фабрику в рух. Товар пішов над сподїванє добре, замовлень приходило чим раз більше, і з Нїмеччини, де якась велика спілка капіталїстів заходила ся увільнити нїмецький торговий ринок з під американської переваги, і з Росії. Ходило тепер о можливе збільшенє власної продукції воску та о можливо дешеве закупуванє його у инших фірм, поки цїна сирівцю не підскочить, і тут Герман розвинув дїяльність з тою енерґією, яка характеризувала його за молодших лїт. Він перенїс ся до Борислава, день у день бігав по всїх маґазинах, наглядав усї ями, в яких докопано ся воску, переводив сотки дрібнїйших і більших умов на його доставу і силкував ся зібрати весь сей артикул у своїх руках. Приходилось пару разів розбивати готові вже консорції капіталїстів на будованє нових рафінерій, приходилось перетягати на свій бік, навіть приймати до спілки з собою деяких властивцїв, що в своїх ямах натрафили на значнїйші воскові жили, а при тім треба було дбати про скорий транспорт матеріялу і про тисячні дрібницї, які надавав сам хід роботи. Герман постарчав усьому, був скрізь, де насувала ся якась трудність, і ще знаходив час лазити особисто по ямах та дослїджувати при помочи спеціялїста-ґеольоґа, спровадженого зі Львова, де би можна надїяти ся богатших покладів воску. В тій ненастанній біганинї, в тім напруженю всїх своїх духових і фізичних сил він почував те задоволенє, що одно може заповнити житє живим змістом, а дати йому змисл і мету.

 

Одного дня, коли „пан інжінєр“ уже виїхав був до Львова, Герман не видержав і вже сам, без його проводу спустив ся в одну яму, на яку чомусь мав велику надїю. Ся яма лежала на самім краю його парцелї і припирала безпосередно до громадської толоки, якої окружна власть чомусь не позволила продавати нїкому. Германови від самого початку „воскової горячки“ видало ся, що тут, під сею голою толокою, декуди зовсїм лисою, а декуди в видолинках порослою тернами та песьою травою, тут, у низу мусять лежати богаті скарби, які природа заздрісно ховає від людського ока. Він велїв копати яму так близько своєї границї, як тілько дозволяв урядовий припис, і стратив на ту саму яму, доведену до 80 сяжнїв, уже кільканацять тисяч, але доси зовсїм безплодно. Та Герман не тратив надїї і отсе другий чи третїй раз надїв на себе ріпницьку блюзу і велїв спустити себе помалу в низ, по дорозї скрізь обмацуючи цямрини, чи де не загнули ся під напором воску, нюхаючи на всї боки, стукаючи та гукаючи, чи не почує щось такого, щонавело б його на щасливий слїд. Та нї, яма була глуха й нїма, не давала нїякого знаку. Ось Герман уже опинив ся на днї і важко дишучи почав лямпкою осьвічувати, шпортати та обнюхувати стїни. В ушах його шуміло — знак, що воздух у ямі був спертий. Та нї, не те лишень! Звідкись очевидно віяло холодним ґазом! Мав би се бути який знак? Герман ще раз похилив ся до стїни, з якої йшов той ґаз, ще раз наблизив до неї лямпу, і побачив у нїй тоненьку як нитка розсїлину, що зиґзаковатою лїнїєю скісно бігла з низу в гору і губила ся в пітьмі. Він притулив ся до тої розсїлини і почув зовсїм виразно: дме з неї вонючий дух! То не нафта, бо та давно проломала би стїну і бухнула би в яму. Се тверде тїло — очевидно віск! Се той скарб, якого він шукав і який дасть йому нову силу. Він аж захлипав зі зворушеня і подзвонив, аби тягли його в гору. А коли його витягли на верх, він був увесь задиханий, аж дусив ся, і не міг сказати анї слова. Робітники, що працювали при корбі, підхопили його за підруки, відвязали від линви і хопили ся натирати його водою думаючи, що він умлїває від задухи, але Герман, ще не можучи встати з землї, затріпав руками й ногами.

 

— Нї, нї, менї нїчого! — скрикнув він уриваним голосом. — Біжіть, кличте менї обер...оберштайґера! Живо! живо!

 

Не минуло пів години, а вже Герман був по нарадї з оберштайґером. Тай що було тут нараджувати ся? Герман анї слухати не хотїв скептичних уваг оберштайґера, що там у тій ямі нема анї слїду воску, що поклад глини, який там надибано, по всїм ґеольоґічним познакам виключає віск (се вже оберштайґер повторяв фрази пана інженєра) і що се буде ще одна даремна робота. Герман лиш руками тріпав на таке балаканє.

 

— Що ви плетете! Що плетете! — кричав він. — Я вам кажу, зараз робіть штольню, в тій стїнї, що до толоки! Зараз робіть. Там віск — чути ґаз, що віє з розсїлини! Там віск, богато воску, будете бачити!

 

— Про мене! — відповів оберштайґер похитавши головою. — Але се не наш терен.

 

— Що вас то обходить? — закричав нетерпливо Герман. — Хто вас про те питає? Ви робіть, що вам кажу, а тереном не турбуйте ся. То вже моє дїло.

 

І за дальшої пів години вже над ямою цюкали теслї, роблячи цямрини до штольнї, а в глубинї працювали оберштайґер і два робітники, прорубуючи в глинястій стїнї простору позему печеру. Ледво пройшли отак два сяжнї, в печері показав ся віск — мало сказано, по відлупаню глиняної брили одної, другої, третьої вся дальша стїнка зажовтїла ся, показала ся одностайною верствою воску, якої грубости анї глубини не було можна дошукати ся.

 

Герман так і знав. Він доси не обідавши ждав біля ями, не скидаючи з себе гірничої блюзи надїтої поверх його звичайного убраня. Скоро почув ся знак, що докопали ся до воску, він велїв спустити себе знов на місце працї. Опинивши ся на днї ями він зараз скочив у штольню і схиляючи ся в нїй до половини, коли робітники ще вбивали остатнї бруси в шпуги повкопуваних стовпів, побіг на сьвітло, що горіло при кінцї штольнї. Тут був оберштайґер ще з одним ямарем і обчищували від глини решту воскової стїни. Герман аж скрикнув з радости.

 

— А що, не казав я? Не моя правда? — мовив він радісно, оглядаючи воскову брилу, відкриту в маленькій частинї, що визирала з глини мов зеленковата скеля мармуркована темножовтими жилками. Він доторкав ся до неї пальцями, що застрягали в мягкий віск, обнюхував її, цмокав раз по разу, мов би хотїв сказати: нївроку тобі! Потім узяв довгий сталевий прут, що стояв у кутї штольнї, і рішучим рухом руки застромив його в воскову брилу, але півтораметровий прут потонув у восковій масї увесь, і Герман силкував ся віпхати за ним ще й свою руку аж до ліктя, але твердої глинки чи опоки годї було домацати ся.

 

— А що, бачите? — знов з тріумфом промовив Герман обертаючи ся до оберштайґера. — Бачили коли таку жилку?

 

— Ґратулюємо, ґратулюємо! мовив оберштайґер стискаючи подану Германом долоню. І инші робітники наблизили ся до нього.

 

— Дай вам Боже щасливо, пане Герман! Бог вам то дав за ваше добре серце.

 

— Богу дякувати! — відповів Герман здіймаючи капелюх із голови. — Тай вам усїм спасибі за роботу!

 

І Герман видобув із за пазухи шкіряну теку і дав оберштайґерови 20, а обом робітникам по 10 ринських на руки.

 

— Се вам тимчасом, — сказав він. — Тілько прошу вас, мої любі, не розголошуйте якийсь час нїкому, що ми тут знайшли. Знаєте, у нас люди завидющі. А є й такі, що собі тим не поможе, але рад иншому пошкодити. Прошу вас, заховайте се в тайнї. Я платитиму вам потрійну платню за щоденну працю в шахтї, а потому, дасть Бог заробити на нїй, то будьте певні, я вам сего не забуду.

 

Робітники раді так несподїваній щедрости Германа і його обіцянкам кланяли ся і прирікали мовчати, а Герман велїв при собі вилупати першу брилу воску, велїв подати її в відро і з нею разом велїв тягти себе на верх.

 

Германові надїї оправдали ся в повнї, ще й над сподїванє. Воскова жила чи „матка", як звали її ріпники, оказала ся нечувано великою і богатою. Завглубшки мало не на два сяжнї вона тягла ся в шир і в довжину невідомо як далеко, розгалужувала ся, заповняла глубші видолинки в опоцї, то знов розбігала ся тонкими жилками в ріжні боки, до инших подібних „маток“. По вичерпаню головної жили, що дала пару тисяч сотнарів воску, Герман велїв гнати штольнї за ходом тих менших жил. І тут йому щастило: очевидно випадок напровадив його на один із центрів воскових покладів.

 

От тепер пішла його фабрика! В ямі і в ії бокових штольнях працювало що день по 20, далї по 30 і по 50 робітників в міру того, як розширяв ся простір, занятий штольнями під землею. І на Германовім ґрунтї знайдено воскові жили, хоч не такі богаті, як на громадській толоцї. День у день десятки возів навантажених здоровими, в форму бочок витисненими брилами воску тягли ся з Борислава до фабрики, а з лїсів і з Дрогобича везли терті ялицї та дубові стовпи на цямрини нових штолень.

 

А Германові конкуренти аж вили ся з зависти над його фортуною. Вони з разу й не завважили нїчого, бо Германові робітники справдї держали язики за зубами; але швидко почали бігати глухі чутки, що Герман знайшов незвичайно богату воскову матку і бере з неї тисячі сотнарів воску. Пішли розмови і сплетнї, головно коли нові слухи донесли, що та нечувана матка знайдена не на Германовім ґрунтї, а на громадській толоцї. Зараз полетїли доноси до староства в Дрогобичі, але тут мало що зиськали: Герман давно вже виєднав собі у старостві дозвіл копати штольнї під громадською толокою, не нарушуючи її зверхнього посїданя. Говорили, що такий дозвіл коштував його пару тисяч, але Герман на се все сьміяв ся і не відповідав нїчого, або по просту покливав ся на Schurfgesetz, яким таке поступуванє дозволене.

 

Особливо Іцко Цаншмерц мав здавна завзятє на Германа. Се був високий, рудий чоловік з вісповатим лицем, з рідкою бородою і одним вусом, бо другий на поритій віспою верхнїй лївій губі не ріс і зазначав ся лише тут і там рідкими волосками. То був мовчущий, сердитий чоловік, якийсь невдачник, котрого доля весь вік гонила з кута в кут. Він був з разу арендаром і оженив ся з дуже гарною дївчиною, дочкою иншого арендаря, яка надїяла ся у нього значного маєтку і в якій крови ґоріла ненаситна жадоба житєвої роскоші. Вона занудивши ся від перших днїв подружя зі своїм понурим та поганим чоловіком намовила його відпродати аренду і перебрати ся до міста та взяти ся до торговлї. Іцко послухав жінки, в якій здужав при її близшім пізнаню пристрасно закохати ся, і вволив її волю. Та ледви осїли в містї, ще Іцко не встиг винайти собі якийсь відповідний ґешефт, коли його жінка в змові з одним гарним офіцером обікрала свого мужа зі всїх його грошей і драпнула з ним до Америки. Се була тодї новість у Галичинї і збудила загальну гутірку. Даремні були Іцкові телеґрами та покликана полїційна поміч; офіцер незабаром вернув, але Іцкова жінка, у якої він вимантив усї гроші і яку без нїчого лишив у Гамбурзї, з розпуки скочила в Родан і втопила ся.

 

Іцко затиснувши зуби боров ся з долею. Замкнув у собі своє горе, зацїпив уста і дбав, бачилось, лише про одно, щоб удержати ся на своїм становищі, не потонути в вирі житя. Та йому не щастило. Люди дивили ся на нього як на заповітреного, обминали його склеп і він мусїв спродати все, щоб ратувати ся від повної руїни. Злїквідувавши свою мізерію він подав ся до Борислава, притягнений загальною тодї горячкою нафтовою, і кинув остатнї свої гроші в той шалений вир. Щастє почало грати з ним раз усьміхало ся до него, наповняло його ями кипячкою, та рівночасно не з одного то з другого боку напускало на нього ріжні клопоти: то найкраща його яма завалить ся, то робітники збунтують ся, то конкурент підставить йому ногу — все немов на злість йому. Оттак він уже пять лїт бив ся в Бориславі, держав ся в рядї і нїби то мав успіхи, дехто навіть завидїв йому і вважав його богачем, але він сам найлїпше знав важкість свого положеня, сердив ся на свою долю, громадив у своїй душі злість і завзятє і з затисненими зубами бігав по Бориславі нїби то за дїлом, а найчастїйше лише як той павук, що замісь меду збирає отрутні соки.

 

Герман Ґольдкремер від першої появи Іцка в Бориславі стояв йому найбільше в дорозї. Все, все у Германа було ненависне Іцкови: і та його йовіяльна ляпідарність у висловах, що сьвідчила про певність себе і внутрішню силу, і та нежидівська прямота його плянів та дїланя, і поперед усього той шалений, а так незамітний, не реклямований успіх кождого Германового підприємства. В почутю своєї низшости, свого безсиля і ненастанного роздразненя Іцко дивив ся на Германа як на свого особистого ворога, як на якусь елєментарну силу, що ось-ось навалить ся на нього і здусить його. Се почутє мимовільного жаху ще заострювало ся до якоїсь божевільної ненависти, коли Іцко, бачив, що Герман занятий своїми дїлами навіть немов не підозріває його ворожнечі, не завважує його на сьвітї. Се вертїло Іцка мов хробак у серцї. Він навмисно нераз підсував ся Германови перед очи, зачіпав його острими словами в касинї, розносив про нього погані сплетнї поміж нафтарями, та Герман немов і не чув нїчого і збував його дотепними жартами, від чого Іцко ще дужше сердив ся.

 

Бувають такі ненормальні, клїщові натури, що нї з сего нї з того мусять причепити ся до сильнїйшої, богатшої індівідуальности і ссати, томити та путати її — інодї своєю любовю, інодї ненавистю. І Іцко належав до таких натур. Зосередивши раз усю гіркість своєї душі, всю свою ненависть на Германовій особі він дійшов до того, що метою своєї дїяльности замісь шуканя зиску зробив майже виключно старанє зробити як найбільше пакости свойому противникови. Він насилав шпіонів у його кошари й фабрики і про кожде найменше надужитє доносив безіменними листами до власти; збирав відомости про його домашнє житє і також уживав їх на кованє всяких сплетень. І в самім веденю нафтарського дїла він старав ся як і де можна підкопати ся під Германа.

 

От і тепер, коли по Бориславі пішли чутки про величезну воскову матку віднайдену Германом у парцелї біля толоки, Іцко пригадав собі, що й на його парцелї, сумежній з Германовою, є стара, давно вичерпана від нафтових засобів яма, хоч і не така глубока, як Германова; її було доведено лише до 50 сяжнїв. Тепер його опанувала думка копати в сїй ямі далї в глуб і ступнево гнати в боки штольнями, бож певно воскова жила не обмежуєть ся на саму Германову парцелю. Зі звичайним своїм завзатєм він зібрав робітників і почало ся копанє. Справдї вже на 60-тім сяжнї натрафив на воскову жилу, але не довго тїшив ся нею, вона оказала ся досить убогою, дала не більше двох ваґонів воску, а штольнї на всїх боках ями оказали ся безхосенними, бо виказували тілько тверду опоку без знаків воску. Іцкови довело ся гнати свою яму ще десять сяжень глубше, але й тут повторило ся те саме: знайшли покладець воску, але ще скупійший як першого разу, і знов довкола ями лиш тверда опока або ще твердша піскова скеля. Даремне знавцї радили йому покинути сю пусту яму та копати де інде; він велїв гнати її далї в глуб маючи певну надїю, що й тут мусить бути віск, богато воску, бодай стілько, що в Германа. Щось тягло його мов ланцюхом до сеї ями; він занедбав инші свої закопи, його доходи робили ся чим раз менші, роздразненє чим раз більше, на отсїй ямі держала ся вся його надїя. Він раз у раз кружив довкола своєї ями, не занедбуючи при тім шпіонити, що дїєть ся в Германовій кошарі. Коли від одного ріпника довідав ся, що Герман часто лазить сам до своєї ями, обходить у нїй усї штольнї і всї закутки та слїдить за знаками нових воскових жил, Іцик повзяв шалений плян, який попробував і виповнити. Він велїв у своїй ямі гнати штольнї власне під громадською толокою. Доводило ся пробивати ся крізь грубу піскову скелю, в якій камінь треба було розсаджувати динамітовими набоями. Даремне робітники приставлені до сеї роботи остерігали Іцка, що се грозить заваленєм штолень, що були оцямровані досить недбало. Іцко анї слухати не хотїв про можність якоїсь небезпеки. Він був певний, що за тою скелею лежить восковий поклад, той сам, із якого черпає Герман. У його сердитій душі клубили ся думки про те, що він добивши ся з сего боку до воску зробить Германови велику шкоду підбираючи ся під його скарби, і ся жадоба більше як жадоба зиску гнала його в той бік.

 

Майже силою змусив Іцко своїх робітників, що провертїли в скелї ямки на встромленє набоїв. Перший вибух динаміту одначе був слабий і не дав значних добутків; скелї відлупали ся лише невеличкі шматочки; приходило ся вертїти нові дїри і робити дальші вибухи. За кождим вибухом дуднїло в штольнї, тріщали вязаня склепінь і змагав ся восковий сопух у штольнї. Іцко не відступав робітників, сам помагав вертїти камінь, сам запалював льонти набоїв.

 

Але скеля була груба і тверда, видовбуванє прорізу в нїй трівало вже цїлий тиждень і ще не було їй кінця. За те Іцкові капітали кінчили ся. Він мусїв відправити всїх своїх робітників крім чотирьох, із яких два стояли при корбі, а два з ним разом лазили до ями. І ті чим раз більше тратили охоту працювати в тій ямі і кождого разу при вибухах динаміту блїдли і тремтїли.

 

— Ей, пане Іцко, бійте ся Бога! — остерігали його робітники. — Хиба не бачите, як тремтить земля від тих вистрілів? Не чуєте, як тріщать дошки?

 

— Що то значить — кричав Іцко сам себе не тямлячи. — То воскові жили близько! Ще один вибух, два вибухи, і будемо коло них. Ану, ану!

 

— Нї, нам житє милїйше! — відмовили ся робітники. — Коли хочете, ми вам ще раз навертимо дїрок, а вибух робіть собі самі.

 

— Нехай і так буде! Робіть дїрки! — мовив Іцко сїдаючи на відломок тілько що відлупаного каменя і важко дишучи зі зворушеня. Він тряс ся як у лихорадцї і не міг дождати ся тої хвилї, коли дїрки в камени будуть повиверчувані і динамітові патрони понастромлювані в них. Доконавши сего дїла робітники подали ся геть, до виходової ями, що лежала кілька сяжень від того місця, а Іцко лишив ся сам.

 

Він усе ще важко дихав, палений горячкою й сердитістю на всїх людий. Далї оглянув ся і побачив недалеко себе велику пачку динамітових набоїв, яких робітники не взяли з собою. Хотїв гукнути, щоб вернули ся і взяли динаміт, але не міг видобути з затисненого горла настілько голосу, і рівночасно подумав собі: „Сам візьму запаливши льонти“. Ще раз зирнув і побачив гірничий дзюбак опертий о стїнку штольнї. „І се добре, що він тут лишив ся“ — мелькнула йому в голові думка. Він помалу встав і запалив льонти від патронів...

 

Германові робітники, що власне працювали в штольнї за тою скелею, систематично довбаючи грубезний восковий поклад, давно вже почули стуканє і вибухи за скелею і проняті забобонним жахом перед підземними демонами, що, мовляв, добивають ся на сьвіт, дали знати Германови. Сей зараз спустив ся до ями і прибіг на небезпечне місце.

 

— Що тут стало ся? Чого ви злякали ся? — запитав він.

 

— Тут щось стукає та гуркоче в скелї, — була відповідь.

 

— Де? В котрім місцї? Як стукає? — питав Герман і наблизив ся до скелї.

 

— Стукає, як коли би хтось камінє лупав.

 

— Ну, що вам! — крикнув Герман бючи кулаками о скелю. — Одже я нїчого не чую.

 

Та в тій хвилї почув ся страшенний лускіт камяної стїни розірваної динамітом. Один кусень каменя, вирваний із свого відвічного місця, розторощив Германови голову і на місцї положив його трупом; инші поранили декількох робітників,  а по кількох хвилях у виломі показала ся руда борода Іцкова. Його лице було блїде як крейда, але уста протягли ся до незвичайного на них, колючого усьміху, і він киваючи головою мов на привитанє переляканих робітників промовив якимось гробовим голосом:

 

— Ну, wie gehts?

 

Потім побачив Германа з розторощеною головою, що ще лиш трошка дриґав ногами лежачи горілиць і розкидавши руки, і повторив ще раз механїчно:

 

— Ну, wie gehts, пане Герман Ґольдкремер?

 

Та в тій хвилї гукнув новий вибух — се був вибух тої пачки динаміту, що лишила ся була в Іцковій штольнї і якимось припадком загоріла ся. Іцка розірвало на штуки і тілько його руда голова немов торгнула ся раптово на перед і закрутивши козла в повітрі вточила ся до Германової штольнї. Робітники ледво живі зо страху хрестили ся та шептали беззвязні фрази молитов на сей вид.

 

 

_______________________________
*) Я думаю, міркую.

 

_________________________________________________

 

Іван Франко.

Boa constrictor.

Нове, перероблене виданє.

Львів, 1907.

Накладом Українсько-Руської видавничої спілки

Зареєстрованої спілки з обмеженою порукою у Львові.

 

 

29.08.1907