М. Філянський.

В моїм, свого часу на шпальтах "Дїла" печатанім ескізі п. н. "Поет", я старав ся дорогою власної теорії переконати нашу читаючу публику про те, що найглибшою основою поетичної творчости є гадка поета про істнованє. Глибінь тої поетової гадки про житє я поставив крітерією всякої індівідуальної творчости. Чим ся гадка глибша, тим штука поета вартнїйша, чим плитша вона однак, тим вартість даного поетичного твору менша, або зводить ся до нулї, коли поет не в силї був сказати нам нїчого глибшого про житє. Я тому протиставив остро думку почуваню і сказав, що той поет, котрий опирає ся лиш на своїм почуваню, творить отже в горячковім захопленю творчої хвилї, не провірюючи даного почуваня студеною гадкою, що той отже поет не сотворить глибшого прообразу вселюдського житя, лиш буде нас томив вічним повторюванєм самого себе, бо перемога власного почуваня не позволить йому глянути всесторонним зором на житє. Тим то і добачив я в мрії, як в найістотнїйшім прояві індівідуального почуваня, складник ворожий всякій глибшій поетичній творчости і після того, чи загальна гадка, чи особиста мрія бере перевагу в артиста, я розріжнив два роди поетів: поета-драматика і поета-лїрика. Орґаном першого я поклав гадку, а орґаном другого мрію. І протиставляючи деяких визначних поетів-лїрників (Шіллєр і Байрон) великим поетам-драматикам (Ґете, Шекспір, Бальзак, Гебель) я заключив, що поети-лїрики завужують в нашій душі овид істнованя, а драматики його поширяють. Так я поставив тих останних найвисше між поетами і сказав, що справжній розвій письменства зачинає ся що-й-но тодї, коли поетів-драматиків що раз більше, а лїриків менше. Приложивши одначе сей мій погляд до поетичної творчости в нашій теперішній лїтературі, я знайшов, що вона не лиш в области властивої лїрики, але і в области новелї та драми виказує таку перемогу особистого почуваня, що образ істнованя, витворюваний нашими поетами, є незвичайно завужений, бо зведений по найбільшій части до чисто-особистого пережитя. Тому я поклав ідеалом нашої штуки стремлїнє до драматизованя житєвих проявів, себто до відтворюваня їх зі загально-людського становища, на твердій основі висшої ідеї, про житє як таке, а не лиш про житє власної душі і вказав головно на траґедію і роман як на ті роди штуки, які в нас досї в наслїдок перемоги лїричної творчости не могли витворити ся. А коли я тепер — користаючи з запрошеня нашої часописи, хочу моноґрафічним ладом обговорити поодинокі явища нашої лїтератури за рік 1912, — то читач не подивуєть ся, що я в продуктах сього року буду слїдити головно за тим, чи в них лїричний, чи драматичний складник бере перевагу, і які загальні висновки що до характеру нашої артистичної творчости булиб оправдані або й конечні.

Скажу передусїм, що наша лїрична творчість замітно деґенеруєть ся. Є се знаком, що традиційний тип нашого поета, автора збірки лїричних віршів, поволи тратить ґрунт під ногами. Плаксиві стрічки на тему пропащої мрії не знаходять вже подивляючих читачів, а вічне дивленє в нутро власної розмазаної душі не продукує нічого, або мало. В Галичинї таки майже нїчого — бо крім нечувано кумедної збірки п. Володимира Юринця п. н. "Чергою хвиль", якої вступне слово треба вважати найлїпшим гумористичним монольогом нашого письменства і не менше кумедної збірки якогось д. Нещасного Василька — не появила ся тут нї одна поважнїйша збірка лїричних віршів. А ті лїричні збірки, що появили ся на Українї, ті самі збірки на перекір голосам декого з критикуючих доказують, як дуже овид нашої творчости завужує чисто-субєктивна, в мріях поглублена лїрика, як дуже ся лїрика віддалена від справжних глибиний житя, як страшно вона вичерпала ся і яке немічне тому є те все, що вона продукує.

На сю гадку наводить мене передусїм нова (друга) збірка лїричних віршів д. М. Філянського, котрий вперве виступив в р. 1906 зі збіркою "Лїрика, т. 1". Артистичний характер тої збірки був такий, що молодого поета стрінуло в читачів саме стільки протесту, що і признаня. Мушу сказати, що її внутрішний зміст оправдує ті два становища в таборі читачів. Бо коли з одного боку дебютант прямо захоплює читача своєю одуховленою любовю до природи і находить так безпосередні, глибокі звуки на висказанє тої любови, що наша душа інодї з поетом розвіваєть ся в блакиті етеру, — то з другої сторони се майже містичне захопленє природою вже тодї не позволяло нашому пантеїстови звернути глибшу увагу на те, що по-за сьвітом природи — житєм людини зоветь ся. Філянський з самого початку своєї творчости представляє собою скінчений тип поета-лїрика, себ то поета, в якого особисте почуванє є одиноким вартним уваги проявом житя. Правда — в яркім протиставленю до модерних наших Єреміїв, його почуванє виповідало ся з певного рода глибоким спокоєм, було в нього кілька звуків, в яких скривало ся навіть щось, наче тихе щастє ізза краси сьвітової сценерії. Мов лагідна пурпура вечірної хвилї, озаряла сї його, в поважнім, легко сумовитім темпі пливучі стишки першої збірки. Мелянхолїя житя і краси.

говорив наш дебютант спокійно за Екклєзіястом. Все на сьвітї несе таємну красу — яке гарне і животворне становище поета, колиб він схотїв був його визискати у всїх висновках! Думка поета мов обнимає цілий овид істнованя і всьому признає рацію буту. Разить вправдї читача тут і там незручна будова вірша ("і свій на роскіш час руїн", "і серцю — час нїмих услад і згадкам — лїт минулих ряд"), разять його деякі слова ("услада", "чар" — (місто "чарів"), зовсїм непотрібним являєть ся правильне у Філянського уживанє двораменнаго "и", але хто прочитав перший цикль "Від Екклєзіяста, той мусїв признати Філянському, навіть по при легкий тривіялїзм основної гадки, Vanitas vanitatum іменно — що в його віршах побіч риму, ритму і слів, є ще те щось, що перлиною глибоко пережитого почуваня яснїє тихо по за стрічками вірша. Головно третий цикль тої першої збірки повен є таких найглибших відгуків поетового почуваня, в яких одяг слова зредуковано майже до війної, прозорої ослони, — ми мов достерігаємо тремтучі обриси обнаженої зі всього, що земське, душі:

Або:

Надвечір.

Не зважаючи на те все, що в тих віршах можнаб з чисто формального боку справити, кажу, що вони оба є майже клясичними зразцями тої строго особистої лірики, якої артистичним завданем є іменно погодити солодкість даного почуваня з можливо простою формою (значить, не перетяжуючи вірша арсеналом прикметників, образів, абстрактних понять та порівнань) і з глибшою мов метеор переминаючою гадкою. Бо лїрик — се той стеноґраф душевних проявів, що не томить нас довгими процесами даного почуваня. Його вірш переносить нас на пестливих крилах леготу швидко над глибинами моря так, що ми лиш з далека дивимо ся на ті глибини, відчуваючи в обіймах леготу поетових слів тільки розмріяну красу далекого овиду. Всї великі лїрики — Ґете, Гебель, Гайне, Лєнав, Лєрмонтов, Мюссе, Гіґо — навчили нас дошукувати ся в лїричнім стишку тої солодкости почуваня, того весняного леготу форми і того утаєного метеору глибшої гадки. Вчили нас головно любити в лїриці чародїйний легіт її слів. Бо — з чого спитаймо тут — прийшлоб нам вивести конечність такого прояву, яким є вязана бесїда? Чому чоловік почав складати вірші? Отся — на мою гадку — солодкість почуваня якоїсь хвилї, була так могуча, що проста бесїда дня з її безмежностию в часї була за тяжким матеріялом, щоб з нього викувати памятник почуваня. Чоловік чув окремішність свойого почуваня, шукав для нього окремішних слів, стараючи ся про ритм, а опісля про рим, щоб видимим знаком уявити собі сю гармонїю, яка була в його душі. Звязуючи однак гармонійно поодинокі слова зі собою, він тужив за відмеженєм даного почуваня від других, спасав його від загину в морі слів дня, беріг те почуванє перед темрявою хаосу істнованя, видвигаючи його на ясний овид Вічного тих слів, іменно, що з даним почуванєм творили майже одно. Людинї жаль було хвилевої гармонії в душі і вона хотіла її обезсмертнити. Тим то і найсумнїйше почуванє, висказане великим лїриком, все має в собі щось солодкого, легкого і звабливо глибокого. Бо коли в лїриці має промовляти до нас лише душа, то нас мусить овіяти її нематеріяльне, засьвітове єство. І тому мусить лїричний поет відтворювати своє почуванє так, щоб воно тільки линуло перед нами, минаючи мов мрія.

Я добачив тому на основі того, що тут сказано про єство лїрики у деяких перших віршах Філянського той хист, що позваляє йому відтворювати дане почуванє безпосередно і зливати його незамітно з глибокою гадкою. Бо лиш глибокість почуваня дає лїрикови право дїлити ся тим почуванєм з читачем. Глибінь, отже окремішність почуваня — се лєґітимація справжнього лїрика. В тій окремішности власного оспівуваного почуваня лежить ціла трудність лїрики. Бо в новелї, романї, або драмі поетови можна скрити ся за чужі особи, можна отже оправдати поверховність даного почуваня поверховностию зображуваної душі і тим чином вдоволити інодї читача тільки добре підхопленим малюнком пересічного почуваня, в лїриці одначе поет мов скидає маску, якою прислонював свою душу як творець людий і виступає перед нас в цілій божественній наготї свойого "я". А те "я" поета, отже творця краси, мусить мати в собі щось королївського, бож воно відріжняє його від сїрих почувань сірої товпи, клонить ся перед сьвятим жерелом висшого житя. І в тім саме велика тайна правдивої штуки, що в тім моментї, в якім поет відчуває за всїх, що сам тодї він відчуває так як нїхто. Його почуваню на імя — окремішність. Головно в лїриці — тій нїжній штуці безпосередного висказу поетової душі.

У Філянського тою окремішністю був в першій збірці пів-сьвідомий, тактовно виступаючий пантеїзм, який йому позволив дати ряд чудово відчутих картин з природи, а заразом малюнок Самотної божественним подихом Вселенної надиханої душі. Як пантеїст — Філянський не фільософ. Він не доходить до нїякої глибшої релїґії природи. ("Хвала" — се Реторика). У нього нема могутної глибини Ґетового зору. Коли він зачне фільосовувати, то йому фільосованє не вдаєть ся ("Он ті три явори — дивись"), бо його гадка, відірвана від безпосередного почуваня — що діє ся тодї, коли вона є лиш рефлєксією — лишаєть ся непродуктивним манекіном. Таких манекінів вже в першій збірці трохи не половина книжки. З того зглядy можна було Філянському вже з першою збіркою закинути велику завуженість обсервації. Його почуванє висказуєть ся найкрасше, коли червоне золото вечора — майже стереотипна сценерія першої збірки —  вичаровує в його душі образи вічного спокою. Може тому Філянський, як Українець — залюбки звертає свій зір на руїни минувшини, і можна сказати — лиш на тих руїнах живе, бо руїни істнованя — се його елємент. Філянський тому представляє тип абсолютного квієтиста. Всьо, що є не глибоким спокоєм, стоїть вже поза межами дїйсности, (все те не має для нього реального інтересу і він відвертаєть ся від тогож. Як його бесїда характеристична перевагою слів "тихо, сон, таємний", —  так його душевне житє почиває в глибинї якоїсь зглядно незворушеної тиші серця. В нього замітна повна безпристрасність тону. Філянський не сьмієть ся, не плаче, не обурюєть ся, не проклинає, не шалїє шалом житя, — не знає пожежі змислової любови, нї огню ненависти, він наче те все колись переживав, а тепер відвернув ся від того, розгорнув мелянхолїйного Екклєзіяста і шепче нам своє Memento:

Трудно, читаючи сї слова, не піддати ся якомусь чудно мелянхолїйному спокоєви поетового почуваня. Ми справдї десь вже далеко за межами нашого житя, бачимо його в якійсь одноманітній цілости, але в тій небезпечній трохи перспективі, що затирає всякі окремішні риси проявів. Є се ґенеральний рахунок житя самотного аскета, який в золотї вечірного сонця думає тихо над тим далеким живучим сьвітом, що десь там в недосяжній дали маєріє на овидї. Не образ житя, тілько його сілюета. У Філянського ціле істнованє наче спочило на овидї неба, а він нам показує його мовчазний відблеск в сьвідчалї зачарованого озера штуки. Правда — в нього часто озиваєть ся голос патріота. На однім місци навіть — в тій звісній стрічці про гопака і сині шаравари — можна відчути жаль глуму, але кінець кінців той піднесений на хвилю тон спадає і ми знова бачимо поетову душу в глибокім спокою вітхненої природи. Філянський знайшов неначе результат всїх почувань людини в мелянхолїйній резиґнації і малює зі становища тої резиґнації: "Привіт вам..., земної долї мрії, без жарт, без дум, без слїз, без жалю, без надїї..." кажеть ся на однім місци:

Так кілько раз поет звернеть ся в сторону реального буту, тільки раз біль бере перевагу в його слові, якийсь таємний, руїнами минувшого обучарівлений біль, який все тягне його до студеної роси вечірних квітів, котра в його віршах стаєть ся наче символом цілющої сили природи. І так через цілу збірку. Те, що лишаєть ся в душі по її перечитаню, се передусїм еха слів, якими поет висказував мелянхолїю руїн і свій солодкий захват сонїшними цілунками. Лишить ся в нас його гарне слово про те, що він не вмре цілий, тільки "обєднавши ся з природою, сном ме линути над землею. Лишить ся в нас вражінє чогось дивно вдумчивого і солодко сумного, що лелїє над озареним степом і шепче житю своє трівожне: Noli mе tangere. Скажімо: подих мелянхолїї притишених красок старих гобелїнів. Дивимо ся на них і трудно нам потягнути остру лїнїю реалїзму, відмежуючу чоловіка від тла. Філянський так зливає ся в одно зі звуками своєї душі, що ми через цілий час його мови хитаємо ся між тим сьвітом, де вічний спокій, а тим, де зачинають ся шляхи людий. Його пантеїстичний захват природою не позволив йому малювати навіть природи остро реальними красками. "Малюнки" першої збірки — се лиш війнї, інодї з несказаною тонкостию начертані тїни — поет трівожно оминає все, що знищилоби йому храм війних, до половини засьвітових лїнїй і йому найкрасше вглубляти ся в те, що є над землею — в небо, зорі і вершки дерев. Сей видимий сьвіт невидимого се його найлюбійше тло. Але скажімо сейчас: лиш тло. Бо чоловіка на ньому нема.

Тим то, мимо цілого признаня, яке мусить ся віддати артизмови нашого поета в мальованю станів душі, яка вглибляє ся ціла в природу і жиє як чиста душа виключно ретроспекцією, мимо найкрасших споминів, які лишають в нашій душі його глибоко одуховлені захвати на лонї природи, — мимо того всего кажу, не дасть ся не сказати, що таке визначно аскетичне становище поета проти житя, модерного читача не зовсїм вдоволить. Адже мусить ся піднести те, що брак ріжнородности в мальованю тла сам про себе вводить остаточно сірий тон в ті вірші і вони незамітно зливають ся в одно. Се одначе найнебезпечнїйший закид, який можна зроби-ти лїрикови. Бо він сьвідчить про те, що даний лїрик не обнимає проявів житєвих в їх ґрандіозній ріжнородности. Від поета одначе бажаємо, щоб його зір обнимав ціле житє. Бажаємо від нього, щоб він взнїс ся над низький еґоїзм мас, рабів дня, і навчив нас глядіти одуховленим зором на те, що нам досї було далеке, чуже, отже незнане. Тому нази-ваємо його творцем, що він творить сьвіт земських проявів в друге, видвигаючи їх найглибше єство на вершини нашої сьвідомости. І тому любимо його, що бачимо в нього прояви житя в тім доконечнім їх видї, який оправдує їх таку, а не иншу природу, і мов примушує нас нїжним цілунком краси оправ-дувати те, що довкола нас. Не жахаю ся тому сказати, що кождий справдїшний поет творить з певного згляду нову релїґію житя, — новий узол конечности, споюючий в одно прояви сьвітові, отже мов ще одно: "Fiat lux". Бо великі пророки зачинають від Бога, а кінчать на чоловіці, а великі поети зачинають від сьвіта чоловіка, а кінчать на Богови, або на повнім траґіки шуканю за Ним. Але на тім високім становищи стають вони що йно тодї, коли їх душа стане відчувати всьо і за всїх.

Так відчувати однак, значить — на мою гадку — драматично відчувати. Бо коли часто лїричне відчуванє дасть ся схарактеризувати як відчуванє строго особисте, якого кождого відрух дасть ся звести до спільного знаменника власного "я", то драматичне відчуванє продирає своєю могучістю сї вузкі межі свойого "я" і нестримними филями розливає ся по просторах цілого істнованя. Воно вдирає ся в чужі душі і творить з ними на хвилю єдність. На сю хвилю якої потреба, щоб сю чужу душу збагнути в цілій глибини її єства. Нехай се буде лиш душа — собаки, про котру так чудово сьпіває Гебель в стишку:

Тому поет, який відчуває драматично, оповідає, а поет, що відчуває тільки лїрично, все лиш сповідає ся. Тамтой творить казку про сьвіт, а той казку про себе. Але підчас коли казка першого відслонює нам що раз дальші овиди житя, то казка другого лишає їх що раз дальше за собою, так, що ми остаточно чуємо ся в якійсь глухій тиші, де нема нїкого, тільки ми і — поет. Якто — а деж житє і чоловік? Чиж не мавби нам поет про них нїчого сказати?

У Філянського вже в першій збірці овіває нас подих тої глухої тиші, де нема майже слїду чоловіка, нї житя. Все ми бачили розмріяне лице поета, що задивлений в погасаюче сонце, троїв себе солодкою мелянхолїєю озарених руїн, вщасливлюючи себе лиш видом вечірних квітів. І тому ми відійшли тодї від нього з почуванєм деякого відчарованя, якоїсь прикрої нерішимости що до його творчости. Бо хоч завдячували ми їй декілька хвиль найчистїйшої артистичної розкоші, то всеж не добачили ми в ній того могутного ланцюха гадки, що лучивби її безпосередно з нашим житєм. Чи треба було нам в тім у прямім малюнку наших руїн добачувати звязи з нашою сучасностию? Добачати в омертвляючім сумі, який стелить ся від сих руїн нашої минувшости — жерело нашої теперішної інертности і нашої зневіри в житє? Можливо, що се була артистична інтенція автора, та коли так він розумів проблєм руїни в своїх віршах, то треба сказати, що він не поставив квестії ясно. Можна сеї гадки тут додумувати ся, але з конечністю силльоґізму вона не вдираєть ся нам в душу. Проти звуків тихої резиґнації на лонї природи — сей проблєм руїн сїріє що раз блідше і стає остаточно сценерією, як всьо инше. Суспільницька його сторона приглушена — на мою гадку — зовсїм. Мелянхолїя поета лишаєть ся для нас загадкою, а її звязь з житєм і чоловіком не висказуєть ся нїде з тою вражаючою глибиною, що її ми бачимо ось нпр. у Лєнава або Лєонарді. І про природу нема нїде глибших контемліяцій, як сього очікуємо від Філянського. Все овид поета завужений почуванєм хвилї і все та хвиля чисто особистого почуваня не дасть йому вийти по за себе. Хвилї, хвилї, хвилї — хотїлоб ся сказати з певним докором в сторону автора. Нїякого здраматизованя житєвих проявів, нїякої проби уставити їх ладом нової конечности.

(Кінець буде).

[Ілюстрована Україна, 01.09.1913]

(Кінець).

М. Філянський, видавши перший том своєї лїрики, вмовк на кілька лїт і аж тамтого року, по шестилїтній перерві дав нам другий том своєї лїрики, назвавши його трохи дивно: "Calendarium". А сей том бере читач в руки з тим більшим зацікавленєм, що пізнавши межі артизму Ф. в першім томі, пізнавши головно завуженість його житєвої обсервації, його неміч в злуці станів своєї душі з істнованєм як таким і брак всякої драматики, дошукуєть ся слїдїв розвою поетового артизму по шестилїтній перерві. Та "Calendarium" з того згляду не можна назвати щасливою пробою. Я читав вправдї декілька наших рецензій, які саме в тій збірці добачають щойно повний висказ артизму нашого поета, та прочитавши сї критики уважно, в мене зродило ся переконанє, що їх автори або не читали "Calendarium" як слїд, або, коли його читали, то доказали ще раз, що наша естетична критика, як Теміда, є вповнї слїпа. Бо коли в першім томі були вірші, які полонювали душу читача солодкістю хвилевого захвату, висказаного справдї глибокою, бо безпосередною бесїдою почуваня, то ся безпосередність тону в "Calendarium" губить ся, заступає його що раз частїйше якась томлива реторика, якесь накопичуванє поетичних інодї недбало зі собою сполучених фраз, підчас коли обсервація автора не виказує нїякого поширеня. Як в першім томі ми знайшли ся в якійсь глухій тиші, де ледви пізнавали реальний ґрунт, на якому стояв поет, так і тут ми є по за межами реального істнованя, того глибшого, реального істнованя, що обнимає собою правдиве житє і правдивого чоловіка.

Артистична інтенція нашого поета була вправдї дуже гарна. Він назвав свій твір тому "Calendarium", бо хотїв сотворити рід поетичного календара, себто зі становища поета слїдити день за днем цілого року і так дати нам образ одної цілости істнованя. Ось саме в такій концепції добачаю щось справдї ориґінальне. Бо колиб поет був перепровадив свою гадку консеквентно, то ми мусїлиб дістати конечно щось заокруглене, пронизане одною провідною гадкою і — скільки йде о житє, злучене конечно його глибинами. Консеквентно одначе бувби перепровадив поет свою гадку щойно тодї, колиб був слїдив уважно за цілістю утаєного житя в природї, добачував його найтонші переходи, його вершини і долини, себто хвилі її смерти і воскресеня, а злучивши так схоплені малюнки з природи з анальоґічними процесами в собі, дав був щось в родї вічної драми в природї. Але кажу: коли се мало бути зображенє тої глибокої, хоч вічно повторяючої ся драми в природї і її відгуків в чоловіці, то поет мусїв стати на становище не лиш незвичайно тонкої обсервації, але і глибше обдуманої ідеї цілости, саме тому, що матеріялом його було щось — на око — незвичайно трівіяльне. Лїто, осїнь, зима, весна — яке се трівіяльне! Котрий поет нинї захо-пить нас своїми співанками про осїнний сум, про зимовий спокій, про мрії весни, про пал лїта, коли в нього нема зовсїм нової обсервації, зовсїм ориґінального інтелєктуального вкладу в подих природи, коли він не стане писати свойого "Calendarium" зі становища повного преображеня всього того, що вже стільки раз ми чули від поетів Сходу і Заходу! Я думаю тому, що ціла трудність роботи Філянського лежала в мальованю переходів, в ідейній сполуці поодиноких місяців. Бо остаточно всяка збірка лїричних віршів є свойого рода Calendarium, в кождій найдемо декілька відгуків кождої пори року і дотичного почуваня в душі поета, хоч не добачаємо в них зза того малюнку природи, як цілости в собі. Філянський зачинає свою збірку від вересня, а кінчить на серпнї.

Отже се вже не довільні малюнки, лиш схоплені постепенно прояви цілого процесу в житю природи і у власній душі, який — принайменше на мою думку — конечно домагаєть ся від автора того хисту в сполуці поодиноких моментів, того одуховленя цілости проявів одною глибшою гадкою і того ока, для ледви помітних признак, красок І звуків, які хоч в части відповідалиби бездонному богацтву цілорічного житя природи і власної душі. А найважнїйше — то утаєна гадка, що йде і крізь шум осїнного листя і яснїє над ясними килимами зими і одурює нас в жагучім подиху весни і палить ся в жарі липневого сонця. Яка чудова гадка — написати 12 актів драми з природою і поетам як героями! Нехай кождий з сих актів — се тільки лїричний вірш. В лїричному вірші можна замкнути цілу траґедїю, коли поет став над собою і обняв поглядом своїм найдальші овиди. Але до того треба душі, що не лише вслухує ся в безконечний шепіт своєї власної глибини, але і лине поза межі своєї глухої самоти і бачить себе зникаючою частиною в безлїчі всесьвітних явищ.

Ну — наші лїричні поети вже з давна то мають до себе, що вони від нїкого не навчили ся поглянути раз на себе в цілости явищ житя. Для них житє все було незвичайно ворожим проявом, і тому мабуть вони не дали нам нїяких, справдї глибоких малюнків житя і нїяких, вартних уваги гадок про нього. Гадки українського лїрика є в правилї неінтересні. Те, що він має нам сказати про питаня житя, те для нас може бути вповнї байдужне. Бо у всьому, що вони складають, є вправдї богато почуваня, але так особистого, так переминаючою хвилею обуслівленого почуваня, що коли відчислити сю хвилю, яка лише для автора має значінє, то для читача лишаєть ся здебільшого рим і ритм, з якого йому очевидно не прийде нїчого — навпаки — який його застанавляє питати, на що поет мучив ся з вишукуванєм римів і добором ритмів, коли вони те трівіяльне почуванє поета вбирають так, як елєґантний одяг вбирає воскову фіґуру? Адже прецінь не беремо книгу поета на те в руки, щоби пізнати, які слова є до себе подібні і як виглядають ріжні ритмічні штуки, лиш беремо її в руки з глибокої туги за сяйвом глибокої гадки в теміни дня. Те одначе треба сказати, що пересїчний український лїрик, а попри нього і новелїст, а попри того і український драматурґ, а що найважнїйше і пересїчний український рецензент з того найважнїйшого постуляту справжньої штуки зовсїм не здають собі справи.

Бо хоч дехто з тих рецензентів впевняє нашу публику, що о скілько наш Філянський в першій своїй збірці виказував ще природні хиби дебютанта, о стільки він в "Calendarium" являє ся справжнім артистом — то менї здає ся, що Філянський саме у першій збірці мав деколи хвилї справдїшної, майже чудової душевної рівноваги, а за те в "Calendarium" не лише не є наскрізь зрівноважений, але навіть на стільки не є зрівноважений, що в першій збірці. З того згляду кажу, що у Філянського по так довгій мовчанці на диво не лише не бачить ся видатного розвою, але навіть не бачить ся в нього тої поетичної вершини, на якій стояв як дебютант. Ось першою його збіркою линув вражаючий подих якоїсь глибоко одуховленої мелянхолїї, котрий інодї — як се бачив читач з наведених мною зразців — примушував нас зовсїм переживати з поетом його почуваня і давав нам право говорити про глибінь того почуваня. За теж в збірці "Calendarium" хоч і лишаєть ся давне мелянхолїйне тло і лишаєть ся глуха самота поетової душі, то брак тут передусїм тої солодкости висказу, яка чарувала нас інодї в першій збірці, а опісля брак тій збірці глибшого ідейного тла. Те глибше здраматизованє проявів в природї, про яке я говорив висше, Філянському зовсїм не вдало ся, або автор не здавав собі з нього справи. Малюнки переходів мляві, красок майже не бачить ся, почуваня природи поет висказує здебільшого шабльоново, інодї так, що ми його не розуміємо. Природа не виступає в тих віршах зовсім як могутний велит, який дужає ся зі своєю вічною смертию і тріюмфує опісля своїм вічним житєм, вона якась дивно бідна, безпомічна і неінтересна. Неінтересна вона і тодї, як вмирає і тодї, коли оживає. Філянський не веде свойого "Calendarium" драматично, не показує нам одноцільного процесу у всїх його найтонших переходах і у всїх його внутрішних глибинах — нам аж дивно, що поет, в якого ми бачили таке зрозумінє для природи, тепер такий безрадний проти богацтва її проявів. Тої глибшої гадки, що лучила би поодинокі місяці в одну висшу ідейну цілість, поет не вложив в свою збірку зовсїм, він дає тільки довільні малюнки на тему: осїнь, зима, весна, лїто — і таким же самим довільним ладом співає про свої почуваня, які ще більше як в першій збірці виказують якесь хоробливе завуженє в сторону власного "я". Знова не лунає тут крик чоловіка. Знов пів-містична інтроспекція, котра той має наслїдок, що на 73 стишків нї один не вдираєть ся справдї в душу, таке всьо мимо зазначеної наголовками ріжниці в сценерії однотонне і так слабо передуховлене.

Інодї ще чути хоч давну щирість тону:

Поет зовсїм як і в першій збірці є в оковах кождочасних станів природи, він не виказує нїякої самостійної реакції на її вплив, не зносить ся по над те, що дїє ся в природї і може тому в нього нема сили дати нам передуховленого образу її утаєного житя. Почуваня кождого місяця з дуже нечисленними виїмками якісь дивно студені. Ідейний матеріял незвичайно скупий. Може ще найглибших тонів добуває ся в мартовім циклю "Покаянія отверзі" — відгуки великопістних почувань, в яких поет наче контрастує релїґійного духа з душею, що обожає землю і сьвіт, але контрастує блїдо, без великої напруги фільософічної (сюжетом вказаної) гадки, почуванє релїґійне не звязано нїякими глибшими переходами з почуванєм гордого своїм сьвітом поета, з огляду на що похмарий покутний тон не виказує нових підтонів і в нїчім не причиняєть ся до поглибленя образу поета. Так само не злучено його узлом глибшої конечности з житєм в природї. Я навіть скажу, що у поета-пантеїста, яким показав ся Філянський в першій збірці, той покутний тон не зневтралїзований так енерґічно захопленєм природою, як в першій збірці цикль "Від Екклєзіяста". Слїдуючими циклями, не в силї нас переконати про свою внутрішну конечність. Аскеза Філянського найправдивійша нa лонї природи, в темряві студеної сьвятинї є в неї щось штучного, тимбільш, що сам цикль тих мартових віршів закінчив поет на диво дуже невибагливим, бо дуже наївним finale:

Я кажу, що поет, котрий не давно казав:

Кажу отже, що такий здетермінований пантеїст (сказатиб властиво натуротеїст) повинен бути покутним віршам протиставити о много могутнїйший пеан в сторону того "вже" в природї, як той, висше мною зацитований вірш. Се мягке lirissimo:

якось не личить такій глибшій вдачі як Філянський. Ожидаємо від нього чогось, що запускалоб свої корінї глибоко в той чудовий сьвіт природи, якого поклонником він являєть ся. І вимагаємо від нього більшої краси слова. Але читач бачить, як поет насильно стягає образи і слова, як сполука їх не дає нїчого безпосередного, як немило вражає нас недбала будова вірша і його остаточна примітивність. Звертаю тут увагу головно на Філянського рими. На тій точці наш поет вже таки прямо безжурний. "Спрая = немає", "розімкнулись = проснулась", "розмові = готова" — чому се так? Що то за наголос на нїгде? Що се є: "перші ласки пролились"? Філянський вправилї уживає "ласка" в значіню "любов", "пестїнє" — та хоч і кажеть ся у Шевченка про ласки дївочі, то всеж так, як Філянський уживає того слова, воно є русізмом, а з другої сторони не покриває рішучо того змісту, який мало висказати. Таких язикових питайників в тій збірці безлїч.

Що се таке: "свинцем залитії зляглись небесні руна"? Що то за рим: "руна—струни"? Так само не розуміємо такого стиха:

Питаю ся: що поет тут хотїв сказати? Як треба розуміти те будженє роси за ласками? І рим і гадка вповнї безвартісні. Або:

То вже не вірш, не висказ почуваня лиш таки проба римованя певних слів, а до того дуже нещаслива.

Або:

Таж "даль", "глас", "жар" се російські vocativ-n, яких український поет не повинен уживати, і дивує нас, чому той вірш, який звучить всїми тонами allegro — названо maestoso.

Що значить нпр. такий вірш:

Як штучно, як студено висказано тут почуванє любови! Колиб наш автор був назвав своє "Calendarium" — "Капрізи", то не знаю, чи кому булоб прийшло на гадку те, що збірка властиво повинна була називати ся "Calendarium". Чому нпр. в циклю "Квітень" стоїть такий вірш:

А колиб його поміщено нпр. в циклю "Травень" — то що? Конечність такого почуваня в квітнї саме така, що і в травню, воно не звязане зовсїм зданим періодом в природї і доказує тільки, що поет стояв вповнї під вражінєм хвиль, а не творчої, сьвідомої своєї артистичної задачі гадки. А прецінь добра половина тої артистичної розкоші, яку справляє нам поет своїм твором — має жерело своє у вражіню конечности того, що поет говорить, коли він говорить і як говорить. Великий поет співає все так, що в нас нїколи не знимаєть ся нїякий сумнїв нї що до його слів, нї що до гадки тих слів. Його зовнїшної форми ми навіть не бачимо, захоплені правдою, отже конечностию його вирізку істнованя. Щойно коментарі естетиків звертають нашу увагу на те "як" великих артистів, а нам аж дивно робить ся читаючи їх учені примітки, бо спершу нам здавало ся, що се все розумієть ся само собою. Так як житє. Бо коли що нас в силї справдї захопити в творі штуки, то лиш відблеск житєвої глибинї. Нїколи однак не захопить нас глибше рефлєкс тих химерних филь, які вітер житя знимає своїм капрізним подувом на поверхнї істнованя. А у Фінського майже в правилї бачимо сї капрізні филї на поверхнї одного року його душевного житя, бачимо, як його гадка, мов той замкнений птах у вузкій клітці бєть ся об стїни власної душі і нїколи не вилїтаємо з ним з тої темряви його серця і нїколи не визволює нас подих великого простору, справдїшного житя. Вдаряє нас прикро якась дивна убогість того всього, що зоветь ся скарбом поетової штуки. Нї осїнь, нї зима, нї весна, нї лїто не змогли добути від автора справдї замітних малюнків для себе. Хиба згадати про той "червоний гарт", яким кипить осїнний гай, "сумно-золотий обрус" яким "сьвіті надземних шат" застеляє посохлі лани, про ті "смараґди, що в них стоїть діброва", про той оксаміт, що горить в байраках. Так само слово поета невибагливе і слабе. Ся безпристрастність тону Філянського — про яку згадав висше — найбільше дразнить в віршах, посвячених веснї. Філянський не находить для любовної пристрасти нїяких, кровю ожарених слів. Його любовна мова якось дивно флєґматична, а до того повна понять, які радше остуджують в нас почуванє любови, як будять її. Ось в "Bercense" співає ся:

Я не сумнїваю ся, що той вірш може комусь  подобати ся. Але є в ньому якась анемія почуваня, котра не в силї нас примусити до переживаня поетового захопленя. То не є справдї глибока бесїда серця, що аж зьвізд шукає до висказаня своїх гадок. Є якась наївність в тім віршу, котра модерну душу дразнить своєю — артистичною безпретенсіональністю. Чому модерний поет має співати про любов тоном закоханого трубадура, а не могутнім голосом горіючої душі? Філянському брак сього могутнього голосу, бо йому, скажім ще раз, брак великої гадки. Він в осени сумує традиційним ладом з осеню, в зимі вміє намалювати нам образ сплячої природи, з весною то витає нову красу, то трівожить ся, що вона внедовзї згине, в лїтї апострофує калину, троянду, дуда, — і кінчить свій рік якимсь на-пів незрозумілим захватом над рідною нивою, в якому зрозуміле є головно се реченє, котре каже що:

Ґенїй давнїх лїт! Не чути в нашого поета голосу земної юрби... А то зле. Бо ми за те не чуємо в нього відгуків нашого житя, відгуків наших душ, в нас не горить чоло і ми не чуємо на устах огня поетового цілунку. Той ґенїй руїни, що ним так захоплюєть ся наш поет — то не животворний ґенїй краси. І менї здаєть ся, що коли Філянський на далї так буде говорити в глухій самотї своїх засьвітових мрій над руїнами, то ся позасьвітова творчість не вийде поза небезпечні шабльони нашого до безкровности розніженого буденного лїризму. Я кажу небезпечні, бо наша модерна лїрика є інодї наївно безпомічна проти того всього, що називаємо глибиною житєвої обсервації.

*) Правопись збірки. Справлено лиш двораменне и.

[Ілюстрована Україна, 01.10.1913]