28 червня – це не лише День Конституції України. Сто років тому, 28 червня 1914 року у Львові відбувся грандіозний Шевченківський здвиг – демонстрація сили й організованості галицьких українців. Того ж дня у боснійському Сараєві застрелили наступника австрійського престолу ерцгерцога (архикнязя) Франца Фердинанда. Ланцюгова реакція на ці постріли закінчилися Першою світовою війною. Яка, до речі, формально завершилася рівно через 5 років після них, коли 28 червня 1919 року в Дзеркальному залі Версальського палацу делегація Німеччини підписала мирний договір.
Про Шевченківський здвиг писав провідний тогочасний політик Кость Левицький: "Сей здвиг скликали до Львова на день 28. червня 1914. р. обі центральні орґанізації: Сокіл Батько і Український Січовий Союз, що поставили собі високу мету: вироблювати в народі фізичну справність і орґанізаційну карність як силу народу. Сей здвиг уладжували головно: проф. Іван Боберський, Омелян Гузар і Йосиф Доманик у Львові. Отcе була найвизначнійша масова маніфестація українська в ряді ювилейних Шевченківських свят. Здвигове свято зачало ся дня 27. червня 1914. р. великим концертом, який привитав сим разом промовою ґенеральний отаман Січей д-р Кирило Трильовський.
В дні 28. червня 1914. р. відбув ся празничний похід українських Соколів і Січей з цілого краю, в числі понад дванайцять тисяч людей. В історичній столиці краю — наші сокільські і січові орґанізації відбули перегляд своїх сил, щоби в столітнім ювилею Шевченка зложити й від себе поклін безсмертній памяти ґенія України. Величавий похід з прапорами перейшов ціле місто у взірцевім ладі і бодрій поставі, а безліч народу витала його грімкими окликами "славно". На чолі походу поступали: проф. Іван Боберський, д-р Кирило Трильовський і Ф.Машек, заступник чеських Соколів... В сім поході виступили також наші січові стрільці як військова орґанізація, що повстала останними часами з огляду на міжнародні події..." [1]
Саме 1914 року, коли в Російській імперії заборонили відзначати 100-річний ювілей Тараса Шевченка, галицькі русини змогли продемонструвати свої національні здобутки під час величного Шевченківського здвигу 28 червня у Львові. Офіційна назва цього заходу: II Краєвий здвиг руханкових, пожарних і стрілецьких товариств з нагоди 100-ї річниці Тараса Шевченка. I Краєвий здвиг відбувся у Львові 1911 року.
Організаторами Шевченківського здвигу були пожежні та руханкові товариства "Український січовий союз" і "Сокіл-Батько". До підготовчого комітету належали: Кирило Трильовський, Дмитро Катамай, Осип Семенюк, Микола Балицький (від УСС); Іван Боберський, Семен Горук, Степан Гайдучок, Михайло Левицький (від "Сокола-Батька).
18 березня 1913 року у Львові засновано перше українське військове товариство під назвою "Січові Стрільці", головою якого став Володимир Старосольський. Того ж року була організована сотня Січових Стрільців ІІ, яку організував Роман Дашкевич. Стрільці, а також представники Спортового товариства "Україна" стали організаторами й активними учасниками Шевченківського здвигу.
Напередодні у містах і селах Галичини та Буковини відбувалися святкування ювілею Тараса Шевченка. Встановлювалися пам’ятники поетові. Зокрема, у Винниках, Пустомитах, Лисиничах, Вовчинці, Надієві, Станиславові, Коломиї, Косові.
Зранку 28 червня у Львові почали збиратися учасники здвигу, які прибували з міст і повітів Галичини та Буковини. Підготовчий комітет закликав українців Львова прикрасити вікна своїх помешкань синьо-жовтими стрічками та портретами Тараса Шевченка.
Місцем проведення здвигу став "Український город" товариства "Сокіл-Батько". Пам’ятний знак, встановлений 2001 року перед будівлею Державної податкової адміністрації на вул. Стрийській, 35, невірно інформує, що саме тут у 1911–1939 рр. був спортивний майдан «Український город» громадсько-політичного і гімнастично-пожежного товариства «Сокіл-Батько». Насправді стадіон «Сокола-Батька» був ближче до центру міста – на розі перекритої тепер вул. Козельницької, там, де зараз станція дитячої залізниці «Сонячна». «Український город» був закладений 1911 року на місці колишнього велотреку. Для викупу цієї території «Сокіл-Батько» видав 20 тисяч карток вартістю 5 корон, за які кожен бажаючий міг стати власником одного квадратного метра цієї території.
Там зранку 28 червня 1914 року проводилися репетиції та формувалися колони для урочистого походу центральними вулицями міста. В поході й інших заходах взяли участь до 20 тисяч осіб. Зокрема, 210 кіннотників і 29 оркестрів. Велике враження справляли колони озброєних січових стрільців ув одностроях.
"В маніфестаційному поході 28 червня 1914 р., що проходив під кличем "Вставайте, кайдани порвіте!", маршувало вулицями Львова кільканадцять тисяч членів "Січей" і "Соколів". Окремою групою маршували в поході стрілецькі організації, разом коло 500 стрільців в одностроях, більша частина озброєна. Був це перший маніфестаційний виступ Українських Січових Стрільців перед власним громадянством та перед зовнішнім світом. Вся увага зібраних народних мас була звернена на струнко маршуючі відділи відновленої української збройної сили. Небувале одушевлення та сльози радісної гордости викликав вид зброї, що сріблом блискала в променях літнього сонця. Цей образ започаткував переломову епоху в думках галицьких українців, поставивши їх перед факт невідкличної збройної боротьби за власну державність. Усі мусіли тепер зрозуміти, що епоха фразеології на Шевченківських концертах минулася, що тільки маршуючі сотні озброєних стрільців здійснять слова Шевченкового заповіту", – писав про це свято Степан Ріпецький у своїй книзі "Українське Січове Стрілецтво: Визвольна ідея і збройний чин" (Нью-Йорк, 1956).
На "Українському городі" відбувалися показові виступи "Січей", "Соколів", стрільців, пластунів і спортовців. На трибунах їх оглядали тисячі галичан, а також гості з Наддніпрянської України, Чехії та Хорватії.
Були присутні також намісник Галичини Вітольд Коритовський і крайовий комендант, командант ХІ корпусу, генерал Дезидерій Колошварі. Але вони змушені були залишити гонорову трибуну, коли отримали термінове повідомлення.
Саме того дня, 28 червня 1914 року, у боснійській столиці Сараєві були вбиті ерцгерцог Франц Фердинанд і його дружина Софія фон Хотек, княгиня Гогенберґ.
Найясніший цісар Франц Йосиф І мав довге життя – 86 років, з них майже 68 перебував на престолі, але не поталанило йому з нащадками та родичами. Єдиний син найяснішого цісаря Рудольф Франц Карл Йосиф наклав на себе руки через неможливість жити з коханою жінкою. Брат Максиміліан був розстріляний у Мексиці, коли спокусився мексиканською короною. Решта братів повмирали – і від 1896 року офіційним наступником престолу Габсбурґів став архикнязь Франц Фердинанд (1863–1914), син молодшого цісаревого брата Карла Людвіга.
Як згадував міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін фон Чуденіц, натура наступника престолу була дуже своєрідна. Головною рисою його характеру був максималізм. Він рідко обирав золоту середину – і так само гаряче ненавидів, як і любив. Виділявся геть в усьому, нічого не робив, як інші люди, і все, за що він брався, виростало до надприродних розмірів. Його пристрасть купувати і колекціонувати старожитності була анекдотична й справді фантастична. Хоча й художнє чуття ерцгерцог мав виняткове – жодному антикварові не вдалося продати йому підробку. Він був добрим стрільцем, але полювання визнавав лише в грандіозних масштабах і дичини перебив не менше сотні тисяч штук.
Франц Фердинанд планував створити в складі імперії автономні німецьку, чеську, південнослов'янську й польську держави. Мав сильну антипатію до німців, які сповідували пангерманізм. Чернін писав: "Ерцгерцог був принциповим прихильником велико-австрійської програми. Його ідея полягала в тому, щоби розділити монархію на більш чи менш самостійні національні держави, об’єднані центральним апаратом, що функціонував би у Відні й був здатний вирішувати найважливіші питання; тобто, інакше кажучи, він хотів замінити дуалізм федералізмом... Він не встиг вияснити собі, на скільки областей повинна розпастися Габсбурзька монархія, але принцип перебудови монархії, наскільки він його розумів, базується на національній основі. Беручи до уваги, що передумовою її розквіту є послаблення мадярського впливу, ерцгерцог намагався дарувати якнайбільше переваг народам, які населяли Угорщину" [2].
Великі надії пов’язували з наступником престолу й русини-українці Дунайської монархії, для яких також передбачалося автономна державність.
Чернін вважає, що ерцгерцог був радше заступником, ніж супротивником сербів, бо підтримував останніх у їхньому протистоянні з угорцями у Воєводині. З іншого боку, він був схильний піти назустріч сербам, бо сприймав сербське питання як перешкоду у стосунках між Віднем і Петербургом, а ще тому, що не підтримував дружніх стосунків із болгарським царем Фердинандом, чия політика була спрямована проти сербів. "Мені здається, що якби ті, хто підіслав убивць до ерцгерцога, знали би, наскільки він був далекий від тих поглядів, через які його убили, вони би відмовилися від цього убивства", – писав Чернін у своїх мемуарах. Але сербські бойовики в Боснії вважали інакше: Франц Фердинанд був для них уособленням ненависної австрійської окупації.
Сербські лідери мріяли про створення "Великої Сербії" через приєднання 7 мільйонів південних слов'ян Австро-Угорщини до Сербії. З ініціативи Белграда була створена низка націоналістичних організацій, які розгорнули посилену пропаганду великосербських ідей на землях Австро-Угорщини.
Відень у жовтні 1908 року оголосив про анексію провінцій Боснії та Герцеговини, де-факто окупованих Австро-Угорщиною ще від 1878 року. Сербія заявила рішучий протест. У відповідь Австро-Угорщина відкрито пригрозила Сербії війною. Навесні 1909 року боснійська криза досягла найвищої напруги. Відносини Петербургу з Віднем мали от-от розірватися, Австро-Угорщина почала мобілізацію та сконцентрувала свої війська на сербському кордоні. Але тоді до війни не дійшло.
У Боснії та Герцеговині діяв протиавстрійський рух сербів "Млада Босна", який перебував під сильним впливом анархістських ідей. У червні 1910 року Богдан Зераджич спробував здійснити замах на військового губернатора краю генерала Варесанина. Побачивши, що не вцілив, він пустив останню кулю собі в серце. Лука Джукич спробував 1912 року вбити губернатора Загреба, але теж невдало.
Зате 28 червня 1914 року в Сараєві замах членів "Млади Босни" на архикнязя Франца Фердинанда виявився успішним. Це був "Відован", день національної жалоби сербів, 525-та річниця їхньої поразки від турків на Косовому полі, після якої Сербія на кілька століть втратила свободу.
Напередодні фатального дня ерцгерцог і його почет заночували в готелі "Боснія" в Ілідце, що в півсотні кілометрів західніше Сараєва. Відповідно до програми візиту, у неділю, 28 липня наступник габсбурзького трону мав бути присутнім на прийомі в міській ратуші, а потім планував поїздку містом для огляду визначних пам'яток.
Терористи спершу планували вбити ерцгерцога дорогою до ратуші. Група бойовиків розташувалася на набережній ріки Мояцки в Сараєві. Перший із них вистрілив в ерцгерцога з пістолета, але не влучив. Другий, робітник друкарні Неделько Габринович, кинув у відкритий автомобіль Graf & Stift Phaeton, яким їхав Франц Фердинанд з дружиною, бомбу. Бомба відскочила й вибухнула під колесами іншого автомобіля, поранивши двох офіцерів. Кортеж доїхав до ратуші, де високих гостей зустріла міська влада. Ерцгерцога відмовляли від поїздки містом, але він нікого не слухав, очевидно, вважаючи, що цього дня небезпеки вже не виникне.
Архикнязь Франц Фердинанд і Софія фон Хотек, княгиня Гогенберґ за годину до фатальних пострілів
Оскільки тоді ще не практикували супроводу урядових кортежів дорожньою поліцією, десь на середині шляху водій переднього автомобіля збився з маршруту, повернув на вулицю Франца Йосифа й потрапив у "корок". Авто Фердинанда зупинилося навпроти гастрономічного магазину "Моріц Шиллер делікатессен", де саме перебував ще один змовник – гімназист Гаврило Прінціп.
Терорист вихопив свій "браунінг" і двічі вистрілив в ерцгерцога. Перша куля вразила графиню Софію, друга застрягла в хребті її чоловіка. Він ще встиг повернутися до дружини зі словами: "Софіє, Софіє, не вмирай. Залишися жити для наших дітей". Але через кілька хвилин обоє померли. Як з'ясувалося згодом, ерцгерцог міг би вижити, якби не твердий глухий комір: поки його безуспішно намагалися розстебнути, поранений втратив надто багато крові.
Хворий на сухоти 19-річний син листоноші Гаврило Прінціп, як і його наставники з "Млади Босни", сліпо вірив в ідею "Великої Сербії", заради якої і вбив ерцгерцога. Його засудили до 20 років каторжних робіт. Помер Гаврило Прінціп від туберкульозу у в'язниці чеського міста Терезин 1918 року, за кілька місяців до закінчення Першої світової війни, в якій він зробив перші постріли.
Не виключено, що серед натхненників цього атентату були й мадярські націоналісти, яких Франц Фердинанд налякав своїми намірами ліквідувати Велику Угорщину. Світова війна тимчасово перервала цей процес, а Австро-Угорщина, найменше з великих держав зацікавлена у війні, опинилася в ролі її призвідника.
Уже наступного дня після сараєвського вбивства начальник австро-угорського генерального штабу Конрад заявив тодішньому міністрові закордонних справ Берхтольду про необхідність почати мобілізацію армії. На це Берхтольд відповів, що настав момент для "вирішення сербського питання". 23 липня австро-угорський уряд вручив Сербії ультиматум з вимогами припинити антиавстрійську діяльність і допустити австрійських слідчих на територію Сербії для розслідування вбивства архикнязя. З останньою вимогою сербський уряд не погодився і розпочав мобілізацію. У відповідь Австро-Угорщина 28 липня оголосила війну Сербії.
У цій ситуації Росія, союзниця Сербії, й собі оголосила загальну мобілізацію. Німеччина вимагала її припинити, а коли того не сталося, 1 серпня оголосила війну Росії (а за два дні – Франції та Бельгії). Австро-Угорщина оголосила війну Росії щойно 6 серпня. А 5 серпня війну Австро-Угорщині оголосила Чорногорія, 10-го – Франція, 12-го – Велика Британія.
На той час більша частина Європи (крім Балканів) прожила без війни 43 роки. Війни точились десь далеко – за болівійську селітру, за африканські діаманти, за кубинський цукор, за острови та колонії... Подібна ситуація склалась і під час „гонитви озброєнь" 1950–1980 років. Але на початку ХХ століття ще не було ракет з ядерними боєголовками – суперзброї, яка свого часу стала дієвою перешкодою перед спокусою глобального воєнного конфлікту, у якому не могло бути переможців.
На початку ХХ століття нерозв’язані протиріччя між великими державами поступово накопичувалися, створювалися нові види озброєнь, генеральні штаби розробляли щораз новіші плани військових кампаній, а володарі, попри розмови про збереження миру, шукали слушного моменту, щоб у "короткій переможній війні" вирішити всі проблеми та зняти соціальну напругу в своїх країнах. Російський імператор мріяв про Підкарпатську Русь, Західну Вірменію та Константинополь, німецький кайзер – про заморські колонії, французи – про повернення Ельзасу та Лотарингії...
Велику війну з надією очікували й поневолені народи – поляки, ірландці, чехи, серби, українці, араби, сподіваючись у її ході скинути ярма імперій і здобути незалежність.
Ще у 1882 року був укладений Потрійний оборонний союз (Німеччина, Австро-Угорщина й Італія). Їм протистояла "Сердечна згода" (entente cordiale) між Францією та Британією (або попросту «Антанта»), до якої приєдналася Російська імперія, що мріяла здобути Царгород-Константинополь з Босфором і Дарданеллами та "визволити русскіх братів" з Галицької й Угорської Русі. У Росії світова війна навіть мала офіційну назву Другої Вітчизняної (Перша почалася у 1812-му, а Третя – у 1941-му).
У цій війні Австро-Угорщині вдалося навіть окупувати всю сербську територію. Але врешті решт вона програла війну, а відтак 1918 року перестала існувати.
Війна затягнулася на чотири роки. Повоєнний устрій світу визначала Паризька мирна конференція, яка проходила з перервами від 18 січня 1919 року до 21 січня 1920-го. Її кульмінацією стало підписання 28 червня 1919 року державами-переможцями (США, Британія, Франція, Італія, Японія, Бельгія тощо) Версальського мирного договору з Німеччиною.
Німеччина втратила великі території: Ельзас і Лотарінгію – на користь Франції; Познанщину та частини Прусії й Сілезії – Польщі; Ейпен і Мальмеді – Бельгії; Шлезвіґ – Данії. Данціґ (Ґданськ) і Мемель (Клайпеда) були оголошені вільними містами (через 4 роки Клайпеду поглинула Литва). Колишні німецькі колонії перейшли під опіку (мандати) держав-переможниць (Британії, Франції, Японії, Бельгії, США, Південно-Африканського Союзу й Австралії.
Німеччину зобов’язували виплачувати союзникам репарації (відшкодування) у розмірі, еквівалентному (за мірою 2012 року) $442 мільярдів. Передбачалися роззброєння та часткова окупація Німеччини. Було ініційовано створення Ліги Націй, щоби здійснювати арбітраж у міжнародних суперечках і уникнути майбутніх воєн.
На картині Вільяма Орпена "Підписання мирного договору у Дзеркальному залі Версальського палацу" бачимо в центрі з аркушами паперу президента США Вудро Вільсона. Праворуч від нього сидить прем'єр-міністр Італії Вітторіо Орландо. Ліворуч – прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо та прем'єр-міністр Великобританії Девід Ллойд Джордж.
Пізніше були підписані договори з іншими переможеними у І Світовій війні: Австрією (Сен-Жерменський мирний договір, 10.09.1919), Болгарією (Нейїський, 27.11.1919), Угорщиною (Тріанонський, 4.06.1920), Туреччиною (Севрський, 10.08.1920), які стали основою т. зв. «Версальської системи» післявоєнного устрою світу.
Зокрема, Сен-Жерменський договір визнав розпад Австро-Угорщини на самостійні держави: Австрійську Республіку (якій заборонили об’єднання з Німеччиною), Угорщину, Чехословаччину, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців. Частина території перейшла до Польщі, Румунії й Італії. Статус Галичини (ЗУНР) так і не був визначений. Ще 25 червня 1919 року було ухвалене рішення, згідно з яким Антанта визнавала за Польщею право окупувати Галичину, "щоби захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд". Проте Рада Послів Антанти тоді ще не погодилася на формальне приєднання Галичини до Польщі. Остаточно це сталося 14 березня 1923 року.
Натомість Сербії вдалося здійснити свою мрію. Сербський монарх став королем сербів, хорватів і словенців (з 1929 року – Югославії), об'єднавши в одній державі не лише суто сербські території, але й землі хорватів, чорногорців, македонців, словенців, боснійських мусульман, албанців. Югославія проіснувала до 1991 року, коли це досить штучне утворення розсипалося.
ПРИМІТКИ:
[1] Левицький К. Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914. – Львів, 1923. – С. 716.
[2] Чернин О. В дни мировой войны. – Москва-Петроград, 1923. – С. 54-55, 63.
28.06.2014