Скажи мені, хто твій сусід...

Польові дослідження українсько-польських відносин

 

Що думають українці та поляки одні про одних поза офіційними промовами? Відповісти на це намагається книжка «Асиметрична симетрія. Польові дослідження українсько-польських відносин», що побачила світ цієї весни у київському видавництві «Темпора». Вона презентує результат спроб Леся Белея та Лукаша Сатурчака розворушити неговірких співрозмовників у Польщі й Україні та зрозуміти, якими очима ті дивляться на сусідів по інший бік кордону довжиною 535 км.

 

 

Обидва автори відомі українському читачеві: книжка Леся Белея «Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді» вийшла в Україні цього року. Трьома роками раніше повість «Galicyjskosc» («Галіція») Лукаша Сатурчака була видана українською в перекладі Тараса Прохаська.  «Асиметрична симетрія», спільна книжка Белея та Сатурчака, цікава як проект: адже маємо двомовне видання (тексти кожного письменника наведені як українською, так і польською), погляд з України і погляд з Польщі та амбітну спробу дізнатися, що насправді думають «прості» українці та поляки про сусідів.

 

Ключ до розуміння концепції книжки дає коротенька передмова, названа чомусь «Замість передмови». Ідея цих польових досліджень –  «дізнатися, як виглядають сучасні польсько-українські відносини – не офіційні політичні декларації, дипломатичні реверанси чи інтелектуальні дискурси, а звичайні погляди простих поляків та українців». А Лукаш Сатурчак вважає, що ця книжка «покаже, наскільки ми подібні, хоча гадаємо, що це не так».

 

Досліджувати авторам випало від осені до весни 2013-2014 років, саме в період Революції. Утім, на тему Майдану в книзі знайдете мінімум – збірка планувалася ще до початку протестів, і вирішили зберегти чистоту дослідження. Тож Лесь Белей розпитував поляків та українців в Україні про ставлення до Польщі, а Лукаш Сатурчак намагався відшукати у Польщі українців і побалакати з ними про українсько-польські стосунки. І перше, і друге було непросто здійснити, як видно із текстів «Асиметричної симетрії» – респонденти часто попросту не мали, що сказати, і причиною може бути хіба те, що наші два народи успішно лікують травми минулого, а контраверсійних тем лишається все менше. Можна припустити, якби задумати аналогічну книжку про росіян та українців, то бажаючі висловитися шикувалися б у чергу.

 

Кілька зауважень щодо структури книжки. Аби надати цим доволі сирим дослідженням форми, тексти прив’язали до географії. Це найліпший і часто найлегший спосіб впорядкування. Тому маємо десять пар текстів Белея та Сатурчака, що є часто-густо попросту враженнями, аніж глибшими дослідженнями, із прикордоння, столиць, географічних центрів, північних та приморських міст. Найцікавіші тексти ж виходять тоді, коли й критерії добору міст винахідливі. Наприклад, пара діаспорних центрів: Житомирщина (виявляється, саме в цій області проживає найбільше поляків в Україні) та Нижня Силезія. Або батьківщини великих поетів: Кременець Юліуша Словацького та Новиця Богдана-Ігора Антонича.

 

Окрім оцих географічних прив’язок тексти самостійні: Белей та Сатурчак працювали окремо, і кожен по-своєму долав комунікативні бар’єри. Лукаш Сатурчак так пояснив свій підхід: «Хоча ми працювали над книжкою спільно, кожен міг обрати метод, яким послуговуватимуться. Я вирішив, що розмовлятиму лише з молодими людьми, тому що це дозволить створити певний суспільний зріз, і не полягти під кількістю матеріалу, як було би, якби говорив з усіма. Окрім цього, я постановив не розмовляти з людьми на вулиці, натомість домовлятися про зустріч – щоб довідатися від них якнайбільше». Тоді як Лесь Белей підійшов до справи інакше. По-перше, прихопив із собою кольорові портрети «визначних діячів історії та культури різних часів». Як виявилося, в Україні ще треба пошукати людину, яка не сплутає Шопена з Гоголем, Валенсу із Кваснєвським, а Яна ІІІ Собєського із Хмельницьким – принаймні на портреті. Так що портретний тест Белея провалили всі респонденти. По-друге, окрім портретів, в арсеналі Леся були два  питання: змалюйте образ типового поляка і охарактеризуйте польсько-українські відносини. Із останнім завданням чи не найкраще впорався Стефан Кур’ята, засновник Товариства поляків ім. Яна Павла ІІ у Довбиші Житомирської області, людина із бурхливим минулим: «спецназ, місія у Бейруті, НКВД, директорство у Довбиському хлібозаводі»:

 

«Зараз їх сам чорт не пойме –  хто поляк, хто українець. Дивишся – ніби українська сім’я, а чоловік – українець, жінка – полька, син одружився з полькою, дочка – з українцем. Тому ніхто сказати поганого слова не може – ні українська свиня, ні польська морда. Це смерті подобно. Бо прийдуть і надають штовханів, понімаєте?»

 

Із асиметричних досліджень стає добре зрозумілою проблема, що і так не є секретом: українці у світі, зокрема і в Польщі, представлені, м’яко кажучи, не дуже добре. Якщо польські культурні інституції, організації поляків в Україні активно діють та пропагують польську мову і культуру, то українські працюють ледь-ледь. «Пишу мейл до місцевого об’єднання українців. Ніхто мені не відповідає. Іду. Взагалі-то, їду з Варшави і йду на вулицю Поморську, де розташоване Об’єднання, а там пусто. Замкнено наглухо. Відчинено тільки в неділю по дві-три години. А в принципі, навіщо мало б бути довше?» –  бідкається Сатурчак.

 

А щоби нагадати читачеві, що симетрія все ж асиметрична, для одного, останнього, тексту автори міняються країнами. Лукаш їде на «далекий Схід» України, до Свердловська, тоді як Лесь – до німецького кордону, міста Свіноуйсьця. Це два максимально віддалені міста у Польщі та Україні. Белей у Свіноуйсьці українців не знайшов, тож довелося описувати враження від польської залізниці, дівчат у леопардовому та крабів у музеї. А на завершення, аби якось компенсувати поразку, підшукати щось поетичне: «Я хотів розчути у крику чайок польські носові звуки або німецькі умлаути. Так само, як і минулого року намагався зрозуміти, І чи Ы кричать кримські чайки»

 

У випадку Сатурчакового польового дослідження Свердловська у читача може виникнути питання, чи ризикував автор життям, їдучи на Донбас, «радянський острівець, на цю Росію, якщо чесно»? Ні, не ризикував, адже поїздка відбувалася взимку, коли в Луганську та Донецьку ще були можливі мітинги на підтримку Майдану. Але, безперечно, подорож до промислових містечок Луганщини навесні 2014 року – значно більш атракційна, ніж до західного кордону Польщі. Сатурчак спершу навіть не приховує упередженості до території за Дніпром. І його погляд – показовий, адже така думка також поширена й серед українців, які ніколи західніше Києва не бували, а якщо й трапилося проїздом провести день-два десь у Харкові, то це сприймалося майже як побувати на Колимі. «… в уяві малював собі там швидше Мордор, аніж в принципі будь-що інше. Бо п'ятнадцять годин за Дніпро, за вікном димарі заводів, стовпи, індустріальні пейзажі й сотні хат, укритих шифером», – зізнається Сатурчак, а також визнає: йому стало навіть соромно за такий погляд.

 

Власне, чому має бути соромно полякові, якщо і для українців, як зі Сходу, так із Заходу, це доволі характерно – не знати другої половини країни. І цієї весни була би не менш цікавою книжка про відносини Донбасу й Галичини, Західної і Східної України, Правого й Лівого берега – та хто знає, скільки ще географічних та ментальних опозицій можна винайти на українському матеріалі! А читаючи останні рядки Сатурчакового тексту під назвою «Там, де Мордор», нам може видатися, ніби польський письменник трошки зазирнув у майбутнє: «І серед сотень думок є одна, абсолютно абсурдна і недоречна, що в останній момент я побачив Схід, якого, можливо, сьогодні вже немає».

24.06.2014