От серйозно: думав, що більше не напишу на тему Донбасу ні слова. Ну, принаймні думав, що на якийсь час перестану, а там видно буде. Бо пощо, коли всі дискусії довкола «наш – не наш» давно втратили сенс? Усі, хто хотів скласти собі думку, давно її склали і, відповідно, зайняли ту чи іншу сторону. Усі головні аргументи з обох сторін давно прозвучали. Усі нові факти лише підсилюють переконання кожної сторони в тому, що саме вона має рацію. Просто кажучи, одна сторона вважає, що хлопці з центру й заходу України повинні й далі гинути за те, щоб від нас, не дай Боже, не відколовся заселений переважно здичавілою фауною заповідник, утримання якого загрожує економічною й гуманітарною катастрофою цілій країні. Інша сторона – та, де я – вважає прямо навпаки. Про що в такій ситуації можна дискутувати?
Зрештою, і раніше не було про що. Бо та сторона, де мене немає, якось примудрялася донедавна твердити, що на Донбасі живуть такі ж українці, як і в решті регіонів, але водночас, що на всіх нас – так званих свідомих українцях – лежить велика провина за те, що ми всі ці роки туди, на Донбас, не їздили, українську культуру не пропагували, цінності свої не прищеплювали тощо. То я з такими людьми – людьми, котрі не зауважують, що два ці твердження разом становлять класичну антиномію – дискутувати не вмію. Вмію тільки з тими, хто вчив трохи логіку і розуміє: або там живуть такі ж українці, як ми, а отже, їздити до них з агітбригадами не треба; або до них треба їздити з агітбригадами, а отже, там не живуть такі ж українці, як ми. Терціум, як то кажуть, нон датур.
Менше з тим. Повторю, що тему Донбасу я цього разу чіпляти не збирався. І не збираюся. А збираюся натомість поговорити про дві педофільські – у хорошому значенні цього слова – метафори, які трапилися мені на очі останнім часом. Тобто хорошому в тому сенсі, що під словом «педофільські» я маю на увазі всього-на-всього «дітолюбні». Тоді як самі метафори хорошими аж ніяк не назвеш, а назвеш – у кожному разі я назву – досконалими зразками бездарної графоманії.
Трохи теорії. Кожна метафора за змістом є імпліцитним, перепрошую, порівнянням. Кожне більш-менш порядне порівняння утворюється шляхом стягування докупи щонайменше двох об’єктів на підставі подібності між ними. Подібність ця може бути якою завгодно – зовнішньою, характерологічною, функціональною – коротше, якою хочете, але вона мусить бути. Бачите ви, наприклад, місяць на небі. І думаєте: як срібний тарелик на темному обрусі. Нормально. Читач розшифровує, бо вловлює подібність. Якщо, звісно, знає, що таке обрус. Або думаєте: викотився, як м’яч на футбольне поле. Теж може бути, хоч і не зовсім ясно, чому трава синя. Або думаєте: як козаченько молодий. Тулиться, мовляв, поближче до зіроньки-дівчини. Одне слово, варіантів багато. Головне – знайти між порівнюваними об’єктами спільну рису, яку ще хтось, крім вас, зуміє розгледіти.
Гірше – коли таку рису не те що читач, а й сам автор назвати не може. Але, попри це, все одно намагається метафоризувати дійсність. От що б ви сказали, якби хтось на ваших очах заходився порівнювати той-таки місяць, припустимо, з бензопилою «Дружба-4» або, я не знаю, хай буде з гусеничним трактором «Беларус-2103»? Бачите якусь подібність? І я не дуже. А між заплаканою дитиною у вагоні метро і Донбасом? Також не бачите? А Євген Глібовицький бачить. У №3 «Українського Журналу» за цей рік він, мовби відповідаючи прихильникам ідеї відокремлення Донбасу, так і пише: «Це як у метро комусь не подобається, коли поруч плаче дитина. То на наступній станції відчепимо вагон із цією дитиною?».
Глібовицькому здається, що він поставив риторичне запитання, але я таки дам на нього відповідь. Тільки для початку хотілося б зрозуміти, де та дитина плаче. Поруч? Себто в тому ж вагоні, яким їду я? Тоді ні, не відчепимо. Чи в сусідньому? Тоді теж ні, бо мені не заважає, хай собі плаче на здоров’я. Але якщо вона плаче вже 23 роки поспіль, то, може, її кудись не туди везуть? Або, може, у неї з голівонькою щось не так? Може, її справді пора нарешті висадити з вагона і показати якомусь лікарю?
Недолуге, хоч як крути, вийшло у Глібовицького порівняння. Це – якщо абстрагуватися від змістовного наповнення і розглядати лише форму. А якщо розглянути ще й зміст, то взагалі біда. Бо в реальній дійсності сусідній з нами вагон захопила не тонкослізна дитина, а озброєна до зубів банда відморозків, яка за фінансової підтримки колишнього машиніста і під схвальні вигуки надто значної частини «звичайних пасажирів» того вагона намагається тепер зірвати стоп-кран. І тому – якщо розглянути ще й зміст – моя відповідь є такою: еге ж, вагон із цією бандою відморозків та їхніх поплічників треба негайно відчепити, інакше ми ніколи не доїдемо до потрібної (нам, а не метафоричній донбаській дитині) станції.
Втім, Глібовицький, дякувати йому, хоча б не вимагає, щоб ми переписали на ту зарюмсану дитину своє майно. Зате Марія Адамська на Українській Правді – вимагає. Каже, що це буде з нашого боку «взрослый поступок». Діти, каже, можуть собі дозволити образитися і не дружити з тими, хто їх не любить. Але ми, каже, не діти, ми – дорослі. А Донбас – так, Донбас – це, каже, «ребенок». Причому, «сложный, с изломленной психикой, в которую навсегда встроена матрица предательства, иждивенчества, нелюбви, недоверия, ненависти». І ми, проповідує Адамська, цього рєбьонка усиновили, тож повинні взяти на себе відповідальність за його життя і до скону віку поважати, терпіти й любити, нічого не вимагаючи взамін. А він нам за це влаштовуватиме істерики. А ми у відповідь вкладатимемо в нього ще більше мільярдів, яких у нас, щоправда, немає, але нічого, десь позичимо. Бо таку ми, наставляє містагог Марія Адамська, мусимо пройти ініціацію.
Рєбьонок... Єдиний рєбьонок, з яким мені асоціюється Донбас, це той анекдотичний недоумок, що вбив тата з мамою, після чого попросив на суді поставитися до нього поблажливо, бо він сирота. Не знаю, як ви, а я особисто не пригадую, щоб колись мав намір усиновити шість мільйонів таких сиріт. Власне тому, що звик ставитися до метафор відповідально, тож виразно усвідомлюю: не дам ради.
18.06.2014