Mea culpa

Віддавна (признаюсь, не без помочі Франка) зрозумів второпність іншомовних слів до означування абстрактних понять – згущень чистої думки – означування без жодної побутової асоціації, яка б псувала своїм втручанням хрустку семантику умоглядної категорії.

Тому з умов дотримання політкоректності уникатиму дефініційних прикметників "європейський" чи "західний", лиш окцидентальний – на противагу орієнтальному ("східному" чи намацальнішому для нас "російському", "русскомірному"). Хоча щодо оцієї "противаги" мушу на марґінесі застерегти, що такий поділ попри традиційну усталеність є тільки наполовину коректним, бо протиставлення окциденту не обмежується орієнтом, а є всім, що не є окцидентом. Окцидентальна цивілізація є винятком з нормальності у цьому світі, не надто ефектним, але доволі ефективним винятком.

Дихотомія цих противажностей є системною, тобто не можна зробити окцидентальним один окремий елемент орієнтальної системи без того, щоб не розвалити всю систему. І ця системна противажність проявляється в багатьох аспектах – в залежності від кута дивлення.

Візьмем, зокрема і наприклад, толерантність. Серед відмінностей орієнтальної соціальної культури (тобто принципів міжособистісної взаємодії в суспільстві) від умовної окцидентальної відзначають її більшу схильність до абсолютизації.

Анна Вежбицька колись порівняла частоти вживань у російській і англійській мовах слів "ужасно", "страшно" vs "terribly", "awfully", "horribly" , "дурак", "глупый", "идиот" vs "fool", "stupid", "stupidly", "idiot", виявилося вони різняться на порядок (тобто в десять разів - ремарка для гуманітаріїв).

Природа цього феномену йде від базової вертикальності традиційної організації російського суспільства, де в силу факультативності горизонтальних зв'язків, повага до ближнього є зайвою і атрофується.

Поясню. Сильною стороною окцидентального суспільства є його динаміка, спонтанний пошук оптимального розв'язку проблем – причому різних розв'язків в залежності від зміни зовнішніх умов. Суспільство постійно самоорганізовується в різних конфігураціях, щоб найкраще припасовуватися до поточної ситуації; рушійною силою цієї самоорганізації є поєднання кооперації індивідів та їх конкуренція – як футболіст, щоб бути успішним, мусить проявити себе сам в конкуренції з іншими гравцями своєї команди, але мусить також кооперуватися з ними, щоб успіху досягла вся команда, бо без цього його персональний успіх ніц не вартий.

Іншими словами, у певній модельній абстракції це суспільство постійного пошуку нестійкої рівноваги, суспільство свободи, тобто вільного вибору, але і відповідальності за цей вибір, а отже і ризику. На перше місце тут виходять не статичні алгоритми традиційної поведінки, а ефективні процедури пошуку оптимальних в даній ситуації норм. І зразком цих процедур тут може бути максимально конкретне загальне (common law) прецедентне англо-саксонське право.

Тому передумовою ефективного функціонування окцидентального суспільства, тобто домінування горизонтальних зв'язків, є інтерпретативна раціональність членів цього суспільства, що передбачає можливість правильно оцінювати очікування щодо дій Іншого і ставить в обов'язок полегшити цьому Іншому правильно проінтерпретувати власні наміри. Без цієї інтерпретативної раціональності учасникам обміну неможливо знайти оптимальне рішення в ситуаціях "дилеми в’язнів", без неї неможлива аперсональна довіра, без неї, зрештою, неможливий кумулятивний ефект кооперації, що полягає у грі з доданою вартістю – на відміну від гри з нульовою сумою, характерною для вертикально інтегрованих орієнтальних суспільств.

В таких суспільствах відсутність соціальних зобов’язань зорієнтувати іншого для прийняття ним адекватного рішення призводить до збільшення рівня оціночності й безапеляційності висловів ("чорне"-"біле" без решти кольорів і проміжних відтінків). Ціллю стає висловити свою власну оцінку реальності, а не допомогти іншому зрозуміти цю реальність. Оскільки базою для оцінок стають власні уявлення, які рідко співпадають з уявленнями інших, чорне в картині світу переважає над білим — світ видається вкрай несправедливим. Що релятивізує мораль — якщо все зле, то одним злом більше чи менше, яка різниця.

Зауважу, що ця абсолютизація "вертикалізму" має ще один аспект: феномен "обломовщини". Замість того, щоб step-by-step покращувати апріорі недосконалий світ, можна лежати і мріяти про світ ідеальний, абсолютний.

Але цікавішим відображенням цієї системної різниці окциденту-орієнту мені видається дихотомія "культури вини" і "культури сорому".

"Культура сорому" базована на архаїчному страхові остракізму через невміння допильнувати балансу стосунків чи через недотримання прийнятих в суспільстві традицій і норм. В глибоко архаїчних групах страта злочинця проходила через етап його суспільно відчуження – від переставав бути своїм, а значить переставав в очах (а точніше в дзеркальних нейронах) колишніх соплемінників бути людиною взагалі (прирівнювався до звіра, якого треба забити, щоб він не розтерзав тебе), тому остракізм, виключення з групи, був смертельно небезпечним.

Найбільшою чеснотою "культури сорому" є "знати сором"; сором є головним механізмом соціального контролю. Негативні аспекти життя під пильним оком такого контролю зрівноважуються позитивними: дотримання всіх норм дає почуття впевненості і безпеки та знімає відповідальність за наслідки своїх дій. Безпека та впевненість ціною свободи і відповідальності.

Культура сорому ґрунтується на уникненні зовнішніх санкцій, і тому це культура зовнішніх переживань та поведінки назовні (якщо ніхто не бачить, то можна порушувати норми: "не пойман - не вор"). Але санкції за провину високі і не піддаються виправленню: один помічений проступок залишає тавро назавжди, поки проступок пам'ятають люди. Сором не спокутується.

У культурі вини поведінка індивіда оцінюється нею на основі системи абстрактних універсальних та інтеріорізованих цінностей, що стали основою внутрішньої самооцінки і внутрішнього переживання вини. Суспільство ґрунтується на вихованні совісті у кожного його члена.

Сором переживають перед кимось, а вину наодинці. При цьому людина не ідеалізується, апріорі визнається її гріховна сутність, але дається шанс самовдосконалення. Опрацьований через вину проступок стає сходинкою нагору, до вдосконалення, а не сходинкою вниз, до падіння. Важливою практикою опрацювання вини є (тепер частіше треба казати була) сповідь.

Тобто вина окцидентальна не є провиною перед чужим Іншим, це провина перед собою ідеальним, тобто перед Богом.

Чужий Інший в цій культурі втрачає функцію цербера, контрольну функцію присоромлення, його місце заступає самоконтроль, себто совість, або ж всевидяче око Бога, від якого не заховаєшся.

Тобто чужий Інший в цій культурі перестає бути апріорним носієм загрози страху, натомість апріорною стає довіра до нього як до потенційного партнера. Практика інтеракцій з конкретним Іншим чи багатьма конкретними Іншими може, звичайно, цю апріорність змінити, але якщо говорити про абстрактного Іншого, тобто про норму, то первинними є саме такі очікування.

Усвідомлення універсальної вини первородного гріха – це усвідомлення свого обов'язку перед Богом ("і прости нам довги наші"); життя – виконання договору з Ним: я свідомо намагаюся дотримуватися закону Божого, а отримую в нагороду "життя вічне". Ця практика, звичайно, з часом суттєво секуляризувалася, але виявилася суспільно ефективною і вкорінилася в домінуючих нормах та інститутах морального абсолюту, розповсюдившись, зокрема, і на дотримання договірних відносин між людьми.

Культура сорому, ставлячи в абсолют ідеальну людину як основу суспільної гармонії, викликає постійні фрустрації недосяжності цього ідеалу, бо нема трохи недосконалої особистості – "трохи недосконале" тотожне "цілковито недосконалому" в порівнянні з безмежністю ідеалу.

Тобто, вина пов'язана з певними вчинками (як я міг це зробити), в той час як сором зачіпає центральну тожсамість особи (як я міг це зробити).

Різниця в базових підходах на вході продукує на виході два типи етики – орієнтальна ситуаційна етика, етика відносних критеріїв протиставлена окцидентальній етиці моральних абсолютів.

Культура сорому, очевидно, характерна для суспільств, де домінує примат колективних інтересів; в особистості розмивається границя між власними моральними стандартами і нормами оточення, відчуття власної автентичності цілковито залежить від думки оточення – причому "свого" оточення, такого що переживається як своє. Перед чужими ж почуття сорому нівелюється.

Вина ж індивідуалістичних суспільств – це сором перед собою чи перед Богом, немає значення яке при цьому оточення – своє чи чуже. Різниця між своїми і чужими у певному відношенні нівелюється, що сприяє розгалуженості горизонтальних зв'язків.

Чи є культура вини вищою культури сорому? Толерантно стримаюся від оцінки, мабуть є люди і суспільства різної валентності чи, як казав Сковорода, сродності. Але зазначу, що культура вини є значно молодшою – цікавою ілюстрацією є еволюція поняття правильності в англійській мові: спочатку right (від "прямий"), потім just (від "доречний, слушний") до теперішнього true (від "вірний").

Зародки цих відтінків є і в українській мові, але зародки ці так і не розвинулися. Може свій шанс піти шляхом англійської Magna carta ми втратили саме через поразку боярсько-митрополичої опції в протистоянні з князем Данилом в 1227-1245 роках?.. Але це вже інша історія, історія вирішення чи невирішення едіпального конфлікту.