Серія плакатів From the creators of borshch, яка розповідає іноземцям, що українці мають чим похвалитись, окрім пісень та шароварів, нагадала нам самим про наші досягнення. Створення гелікоптеру, винахід рентгенівського випромінювання, найбільший в світі транспортний літак, кубічна скульптура та мистецтво супрематизму у актуальній інтерпретації швидко облетіли інтернет. Розмовляємо з автором проекту, режисером Андрієм Приймаченком – киянином, який зараз навчається у Школі журналістики Українського католицького університету у Львові: про генетичний код української кухні, про ККД процесу пишання та про ризики майбутньої російської революції.
Ольга Перехрест: Андрію, як тобі спала на думку ідея проекту «Від творців борщу»?
Андрій Приймаченко: Напередодні ввечері я собі думав – чого, наприклад, піца така популярна? Ну, вдуматись – це ж просто великий гарячий бутерброд. Чого американська кухня така популярна – бо це швидко та мобільно. Щось я думав над усіма цими кухонними питаннями, і зранку мені прийшла така ідея: дуже мало людей знає, що таке українська кухня. А насправді, як мені здається, в кухні вшитий генетичний код нації. За кухнею можна судити про народи. Наприклад, грецька кухня дуже гостра й легка, бо вони там усі гарячі. Або італійці – в них багато приправ. А наша, мені здається, така домашня, м’яка. І через кухню можна розказувати іншим народам про нашу культуру. Рекламувати Україну в цій ситуації найкраще саме через кухню, тому що інші шляхи заїжджені і не спрацюють.
О.П.: Але ж ти в своєму проекті робиш акцент радше на технологіях? Рентген, гелікоптер, літаки…
А.П: Але є й культурні речі. «Щедрик», Малевич, скульптура. Я впевнений, що росіяни би сказали «Малевич наш!». Але він народився в Україні, його вчителем був Пимоненко. Яким боком він узагалі російський?
О.П.: А ти навмисне шукав ці факти чи знав про них іще до цього?
А.П: Дещо знав, але дещо стало для мене відкриттям. Наприклад, імунологія. Я медициною не сильно цікавлюся, але коли дізнався, що наш дядько імунологію відкрив – таку важливу науку – було приємно. Є загальновідомі факти, які ще у школі вчили – наприклад, що рентген тернопільський дядько відкрив. Але мені здається, що зараз у школах цього не викладають.
О.П.: Може, такий проект варто було зробити для внутрішнього ринку, через те, що багато українців самі цього не знають?
А.П: Не думаю. Якби я це робив українською, це би ніколи в житті так не розійшлось по ЗМІ. Тому що у нас же як: «Це для іностранців зроблено – боже, боже, як красіво, давайте покажемо!». Так інформаційний привід більший. Потреби розповідати нам самим про себе я не бачу. Щоб ми пишались? Сам процес пишання не має жодного коефіцієнту корисної дії. Тільки ходити і «пиш-пиш-пиш»?
О.П: Вже була якась реакція західних ЗМІ?
А.П: Не було, бо ми туди ще не сильно розповсюджували. У нас зараз є кілька запитів, наприклад, етнічний фестиваль в Канаді – вони дуже сильно просили постери для оформлення їхнього павільйону. Але я поки що не можу цього зробити. У всіх цих зображеннях або частково, або повністю використані фотографії, на яків мене немає авторських прав. Тому, якщо постери почнуть друкувати, я цим можу образити власників. Ми зараз готуємо оновлення та редизайн серії – переробимо ті зображення, що є, і зробимо нові.
О.П: Ти досить довго жив в Америці. Як ти там пояснював, що таке Україна?
А.П: Почнімо з того, що ніхто не знав, що таке Україна. Є такий хороший приклад. Я познайомився з латиноамериканцями (важко було з ними не познайомитись в Південній Каліфорнії). Раз вони прийшли в гості, а на стіні в мене висіла величезна карта National Geographic. І там, у центрі композиції, – така величезна пляма, на якій написано Russia. І вони так дивляться на цю карту! Я питаю – що таке? А вони мені: «Справді є така країна, яка називається Росія?». Нам важко уявити, який узагалі імідж у цієї частини світу закордоном. Там Росія сприймається як «імперія зла», як щось незрозуміле. А Україна там узагалі не фігурує. Але будьмо відверті – ми теж не знаємо, що робиться в Південній Америці.
О.П: Як думаєш, чи вистачить Майдану як інформаційного приводу, щоб люди запам’ятали на майбутнє, що ми – не Росія?
А.П: Не знаю, наскільки вистачить, але трошки часу в нас є. І цей час не роками вимірюється. Тому треба цей момент використовувати, бомбити інформаційний простір, поки чакри всього світу відкриті. Світ зараз цікавиться нами знову. Якщо порівняти кадри з Помаранчевої революції – ну, стали собі з наметами, постояли, прапорами помахали. А тут світ побачив, що українці не просто прийшли собі на Майдан, а реально воювали на вулицях столиці! Це ж реально крутий народ. Заходу цікаві люди з таким іміджем.
О.П: Майданівська тема ще довго житиме в українському мистецтві?
А.П: З цією темою треба швидше закруглятись, поки воно не нівелювалось. Бо я вже бачу, як на цьому починають наживатись. Художники, письменники, які спочатку були скептичні, зараз найбільші борці за справедливість. Іменем Небесної сотні зараз такий несмак можна робити…
Ми зараз кажемо – «Майдан». Але це вже четвертий Майдан. Перша фаза була, коли студенти вийшли, друга – після 30 листопада, третя – після Небесної сотні, а четверта – після Криму. Це вже чотири різних Майдани. І це вже не Майдан, це вже реальна війна. Зрозуміло, що це не буде як перша чи друга світова, але ворожі спецназівці на нашій території – у ХХІ столітті війни так ведуться.
О.П: Сьогодні якраз рівно п’ять місяців із початку Майдану (ми спілкувались 21 квітня – прим. авт.). Як це – усвідомлювати, що ти «підняв» львівський Євромайдан?
А.П: Та ніфіга я не піднімав!
(Насправді ввечері 21 листопада саме Андрій Приймаченко організував перший студентський «десант», що вийшов із українським прапором та плакатом на площу біля пам’ятника Шевченкові у Львові. Згодом до студентів УКУ долучились колеги з інших вишів та небайдужі львів’яни, - Авт.)
О.П: Чи міг ти тоді уявити, що з цього вийде?
А.П: Я не міг уявити, що це дійде до реальної війни в центрі мого міста. Я щойно вперше за два місяці побував на Майдані – це жестяк. Цей обгорілий будинок профспілок… Ось те, що ми будемо бити міліцію, я міг уявити. Тому що це заслужено. На той момент, та й зараз я не дуже великий прихильник мирних маніфестацій, тому що уявляючи, як думає Янукович і вся його братія (хоча це важко уявити – як вони думають), знав, що їм усі ці махання прапорами до одного місця.
Те важливе, що ми, 14 студентів, зробили тоді – це забрали ініціативу у політичних «дєятєлєй» та торгашів, які наступного дня організовували свою акцію. У них же не було заплановано робити майдан чи щось таке. І головне, що ми зробили тоді – перші тижні львівського майдану були без політичних прапорів. І хоч б що великі політологи казали, що це план Путіна, той факт, що ми були без політичних прапорів, підняв багатьох людей не тільки у Львові, а й у Києві. Бо першими якраз виходили не ті, хто підтримував політичні сили, а люди, яким набридла ця система. Зараз вона ще трохи лишилась, але в такому розпорошеному стані, що її можна легко винести.
О.П: А якщо вона зацементується і зависне на довше? Бо я не впевнена, що наступного разу Майдан збереться…
А.П: Майдану вже не буде наступного разу. Якби я був політиком – мені би зараз було страшно. Бо не дай Бог я би щось не то зробив – цей народ вже ніколи не буде мерзнути місяцями на Майдані, а одразу понесе шини. Всі побачили, що це реально ефективний метод. Це раніше нам було страшно, бо ми не знали, як це.
О.П: Ти зараз вчишся у Львові на магістерській програмі з журналістики Українського католицького університету. Ти себе далі бачиш в журналістиці?
А.П: Повноцінно я б себе навряд чи журналістиці віддавав. Бути на 100% журналістом – це реально важко. В тебе є постійні обмеження: ти чогось не можеш казати, не можеш показати пальця, який у тебе є, не можеш назвати людину тим, ким вона є насправді. Бо скажуть: «Ти не журналіст». Я бачу теми, які не розкриті в суспільстві, і про це можна було б писати. Але я не був би хорошим журналістом. Бо я люблю називати речі своїми іменами.
О.П: Добре, якщо не журналістом – ким ти бачиш себе?
А.П: До того, як почати вчитися на журналіста, я був режисером і оператором. Але й бути на 100% режисером - знімати кліпи, кіно, рекламу, документальне чи художнє кіно – я теж не можу, тому що медіапростір дуже змінився і просто відео людям уже не цікаво. Так само, як і дати просто статтю не цікаво. Все зараз дуже змішується. В медійному просторі немає жодної чистої галузі.
(Жартівливий ролик «Мотор Січ Акбар!», змонтований Андрієм Приймаченком, став вірусним і спровокував суперечки в українських і зарубіжних ЗМІ: реклама чи антиреклама? - Авт.)
О.П: А як ти потрапив в УКУ і чому саме в УКУ? Чому не до Могилянської школи журналістики, наприклад?
А.П: Я був у Могилянці, у мене є багато знайомих, які там закінчили навчання. Там справді класна програма. Але є одне «але» – там немає такої форми навчання, як «вільний слухач». А мені така форма потрібна, тому що державного диплому бакалавра у мене нема. Так сі стало. А УКУ мені запропонував таку можливість – ти не отримуєш диплом державний, але отримуєш диплом університетський. Що, мені здається, взагалі не проблема – бо що мені робити з державним дипломом України? УКУ – це щось таке, що кардинально відрізняється від усього, що є в Україні. А ще подивився на викладацький склад – я всіх цих людей чув або бачив. Якщо подивитись на викладачів інших університетів, то я не знаю, хто ці люди. Може, у них сорок років викладацького досвіду – але я ж не на викладача йду вчитися.
О.П: Після Києва не було відчуття, що ти потрапив на маргінес культури, в провінцію?
А.П: Львів – це просто щось кардинально інше. Я був у багатьох містах України. От, наприклад, у Луцьку чи Чернівцях відчувається, що це маргінес. Львів – це, звісно, трошки менше, ніж Київ. Але є свої прєлєсті в цьому. Трохи як киянину було важко спочатку адаптуватись. Є свої нюанси з транспортом – я до сих пір не можу розібратись, як що у Львові їздить. Це вище мого розуміння. Потім планую до Києва вертатись. Є таке правило – завжди вертатись додому.
О.П: Не було бажання з’їздити на Схід?
А.П: В перші місяці Майдану була думка зібрати групу людей і поїхати, бо я там ніколи не був. Але потім це бажання згасло. З одного боку – було б класно. Але з іншого: якщо ми так їздимо організованими групами і в чомусь переконуємо – чим ми тоді відрізняємось від тітушок? Ось те, що зараз відбувається, коли львів’яни чи кияни запрошують людей зі Сходу – це правильніше. Показати, як ми живемо, які наші цінності та ідеали. А їздити до них розказувати… В чужий храм зі своїми проповідями не їздять. Ось у Крим я б поїхав, мені там дуже подобається. Але ж є одне «але» - тепер туди тяжко попасти.
О.П: Як думаєш, Крим повернеться до нас?
А.П: Та повернеться, люди ж не дурні. Але наше завдання зараз – дуже швидко поліпшувати ситуацію в країні, притягувати західні інвестиції, переорієнтовуватись на західні ринки. Поляки ж змогли. А в нас традиції виробництва продукції значно більші, ніж у поляків.
Материкова Україна має показати, що ми досягаємо успіху, розбудовуємось, живемо в новій системі цінностей, з новою владою. Люди завжди тягнуться до кращого. Будьмо відверті: там не так уже й багато людей хотіло в Росію. Тому що Росія – відстала частина світу. Тому й повернуться.
Невідомо, що буде з Росією. Кожен день своїми інформаційними викидами Росія ставить під сумнів своє існування. Ну ось ця неопалима візитка Яроша – як може існувати країна, яка таке придумує? Або Кисельов, який розповідає про ядерний попіл. Це ж ХХІ століття. Радянський Союз уже раз ув’язався в холодну війну – і що з цього вийшло? А Росія – це навіть не мізинчик Радянського Союзу.
Але нам туди лізти не треба, росіяни самі розберуться. Хоча стіну я би побудував. Бо в нас є історичний ризик: кожного разу, як росіяни роблять якісь революції, вони завжди нас зачіпають. Причому вони такий народ, що як починають гуляти, то там увесь світ бере участь. Ось ми, коли зробили Майдан – весь світ потерпає. Уяви, що буде, коли Росія розгуляється.
Я дуже би хотів стати свідком того, як Росія зміниться. Коли вона стане тою, про яку говориться в «великой-русской-культуре». Бо ця культура є, але вона не має нічого спільного з тим, що є зараз у Росії. Я думаю, що якби зараз був живий Толстой, йому було б соромно.
Фото з архіву Андрія Приймаченка.
01.05.2014