Європейський центр дослідження основних прав опитав 2012 року близько 42 000 жінок з 28 країн ЄС про те, чи були вони коли-небудь жертвою насильства. Результати показали, що кожна третя жінка в період життя після 15 років страждала від фізичного або сексуального насильства, кожну 20-ту ґвалтували; 22 % респондентів скаржилися на побої з боку сексуального партнера, 43 % зазнавали психологічних знущань; дві третини постраждалих не повідомляли поліцію про серйозне насильство з боку партнера; 55 % жінок бували в ситуаціях, коли їх сексуально домагалися колеги чи начальство.
Сексуальне та фізичне насильство над жінками набагато поширеніше, ніж здається на перший погляд.
Результати досліджень, які би робили наукові висновки про місце сексизму та сексуальних домагань в повсякденному житті, досі не зайняли вагомого місця в публічному дискурсі. Це дивно, оскільки багато озвучених аргументів часто цілком (подекуди – частково) спростовують емпіричні дані. Зокрема, вчені Шарлота Діль, Йонас Ріс та Ґерд Бонер звертають увагу на окремі стереотипи, їх вони проаналізували з наукової точки зору.
1. Жартівливе ставлення до сексистської поведінки, її сприйняття як поодинокої та рідкісної. Знову й знову лунає, що така поведінка є достатньо толерантною, що жінкам просто не потрібно брати її близько до серця.
Згідно з даними дослідження «Життєва ситуація, безпека й здоров'я жінок», що здійснили при німецькому федеральному Міністерстві сім'ї, літніх громадян, жінок та молоді, в цілому 58,2% всіх опитаних жінок зазнавали сексуального домагання публічно, в контексті роботи й навчання або в близькому соціальному оточенні. Тобто, проблема сексуального домагання не охоплює окремі виняткові ситуації.
Наслідки сексуального домагання є часто важким для тих, хто постраждав. Вони охоплюють як первинні ефекти від пережитого, зокрема страх, невпевненість і психосоматичні розлади, так і вторині наслідки, пов'язані з роботою, серед них зменшення кар'єрних можливостей через зниження продуктивності праці й часті відпустки через хворобу. Й реакція навколишнього середовища (наприклад, применшення серйозності або активні обвинувачення) може призвести жінок, які розкривають факт того, що стали жертвами сексуального насильства, до повторної віктимізації, як у випадку зі спортсменкою Аріан Фрідріх. Вона в мережі Facebook у квітні 2012 року опублікувала ім'я людини, яка вчинила щодо неї злочин сексуального характеру. За це її сильно критикували, цькували, ображали й навіть погрожували.
2. Сексистська поведінка й сексуальні домагання – слабкості представників обох статей, тобто чоловіки, як і жінки, приблизно однаково часто стають жертвами протиправних дій, спрямованих на порушення їх статевої недоторканності.
Насправді, жінки набагато частіше стають об'єктами сексуальних домагань: близько 30-50% працевлаштованих жінок і лише близько 10% працевлаштованих чоловіків страждають від сексуального насильства. Результати опитування, яке здійснювали в Німецькій та Західній Швейцарії, показують, що цифри за останні десять років майже не змінилися: 28% жінок і 10% чоловіків, яких опитали, пережили сексуальні домагання на роботі.
Також при опитуванні виявили, що стосовно жінок три чверті злочинних дій здійснювали чоловіки, в основному самотні, групи чоловіків або змішані групи (чоловіки та жінки), але одні жінки – вкрай рідко. Щодо чоловіків половину ситуацій сексуального домагання провокували чоловіки (індивідуально або в групах, тільки чверть винних – жінки, інша чверть – змішані групи). Конфігурацію, коли чоловіки є жертвами, а жінки – злочинцями, зазвичай сприймають серйозно, але трапляється вона порівняно рідко. На сьогодні найбільш поширениими випадкаими сексуальних домагань є такі, коли жертвою є жінка, а злочинцем – чоловік.
3. У дискусіях часто вказують, що жінка може «легко» захиститися від сексизму, переслідувань та утисків чи то вербально, чи – за необхідності – фізично (просто «врізати»).
Недавні дослідження дуже чітко показали, що, негативно оцінюючи пасивну поведінку жертви домагань, не враховують, як важко може бути для жінки дати відсіч в реальній ситуації переслідування. Так звані аналогові дослідження, в яких жінок питають про їх поведінку в гіпотетичних ситуаціях, свідчать про те, що стосовно власної поведінки в випадку сексуального домагання жертви помиляються, роблячи оптимістичні припущення. Особливо переконливо це демонструють експерименти, які провела Ніна Ванселов: у першій його частині студентів питали, як вони відреагують, якщо однокурсник в експериментальному комп'ютерному чаті неодноразово відправлятиме їм повідомлення, яке можна вважати таким, що схиляє до вступу в статевий зв’язок (наприклад, «від твого погляду я весь палаю»); в другій частині цього дослідження інших студенток фактично піддали такій формі сексуального переслідування. Результат: у гіпотетичній ситуації майже дві третини піддослідних заявили, що вони дуже швидко перервуть чат і поскаржаться керівництву. В реальній ситуації лише одна з 78 учасниць це зробила, всі інші витерпіли повторні повідомлення сексуального характеру до кінця.
Інші дослідження Джулі Водзіка та Маріанни Лафранс вивчали реакції студенток на відверті запитання під час (здавалося б, реальної) співбесіди на посаду помічника директора, їх порівняли з відповідями-прогнозами, які піддослідні давали, коли гіпотетично описували співбесіду. Недозволена поведінка полягала в трьох недоречних запитаннях, які ставили інтерв’юери чоловічої статі (наприклад, чи важливим для кандидатки на посади є носити бюстгальтер на роботі). Студентки, до яких чіплялися, демонстрували типову модель поведінки: 20% сприймали питання серйозно, 40% помічали, що воно не має стосунку до роботи, але все одно відповідали на всі три запитання. Проте 68% піддослідних, які просто уявляли аналогічний сценарій, сказали, що вони відмовляться в такій ситуації відповідати, 32 % заявляли, що будуть ігнорувати сексуальний підтекст запитань і 6-16 % припустили, що вони скаржитимуться менеджеру або перервуть співбесіду. Жінки очікували, що стануть дратівливим, однак в ситуації сексуального домагання вони відчували страх. Експерименти показують, що люди недооцінюють, наскільки шокуючою є реальна ситуація домагання для жертв і скільки зусиль коштує активний захист.
Інші дослідження показують, що пряма конфронтація або скарга на злочинця часто спричиняє негативні соціальні наслідки для потерпілої: тих, хто активно скаржиться, оцінюються негативно, недолюблюють, вважають кверулянтами. Отже, пасивність жінки в реальних ситуаціях сексуальної агресії є цілком виправданою. На цьому тлі втішає тільки те, що скарга на правопорушника може призвести до значного зниження ймовірності подальношого переслідування з його боку.
4. В різних версіях стверджують, що жінки придумують чи перебільшують факт сексуального домагання, й так жертвами стають чоловіки.
Таке перекладання вини відповідає поширеним міфам, які служать для зняття частини відповідальності зі злочинця та приписання її жертві. Вони підтримують неоднаковий статус-кво в відносинах між статями (приклади: «чоловіки просто такими є», «якщо жінка так провокаційно одягається, тоді...»). Ці стереотипи дуже добре працюють і в сучасних дебатах. Той факт, що жінки погоджуються з ними, може здатися дивним. Однак експерименти підтверджують, що багатьом жінкам ці міфи потрібні, щоб відмежувати себе від жертв сексуальної агресії («я не одна з них»), і тим самим створити ілюзію власної невразливості.
5. Все частіше звучить теза, що жінки (або «феміністки») будуть вимагати інтерпретації питання, що є неприйнятною поведінкою. Ними стануть абсолютно невинні речі, від яких чоловіки в нормальних умовах не зможуть відмовитися й не зможуть заздалегідь передбачити їх недопустимий характер. Чоловіки, нібито, житимуть у постійному страху, що їх нормальну поведінку та «благі наміри» розтлумачать як сексизм.
Результати опитувань показують, що чоловіки й жінки в основному розуміють та мають спільні погляди на те, які зауваження та жарти в спілкуванні з візаві можна сприйняти як сексуальне домагання чи некоректність. З 58 протестованих потенційно недопустимих зауважень і сексистських жартів чоловіки й жінки кожне з них оцінили як неприйнятні та неприємні, наприклад, «у твоїх вигинах я б також хотів вертітися» або «чому існують паркувальні місця для жінок? Щоб не шкодити автомобілів чоловіків»; для мужчин тільки чотири зі всіх жартів були смішнішими, ніж для жінок, при цьому всі були свідомі того, що насмішки мали сексистський характер. Не випадково існують різні думки про те, чим є недопустима поведінка, а чим не є. Але чоловіки мають хороше відчуття такту та можуть утриматися від непристойного зауваження.
Сексуальні домагання не можна пов'язати з тим, що жінки є надто чутливими, а чоловіки насправді діють з добрим умислом. Представники обох статей в основному однаково розуміють, коли справа доходить до недозволеної поведінки. Чоловіки, які все ж поводяться неналежним чином, роблять це з нерозсудливості або ворожості, але в абсолютній більшості випадків вони роблять це свідомо.
6. Постійно обговорюють, чи є сексизм та сексуальні домагання демонструванням чоловічої сили чи тільки невдалою спробою флірту.
Дослідження показує, що мають місце і те, й інше. Й сексуальні мотиви іноді вступають в гру, але вони є лише частиною в поясненні поведінки правопорушника. Чоловіки, які до представниць протилежної статі налаштовані вороже, використовують сексуально мотивовані зауваження, щоб принизити жінок, так що вчиняючи дії, що свідчать про зазіхання на статеву недоторканність жінки, чоловіками керують два мотиви: задовольнити статеву пристрасть та продемонструвати свою силу. В контексті ієрархії та в тих сферах роботи, де домінують чоловіки, резонує й інше уявлення: «я можу це собі дозволити, а ти не можеш мені ніяк протистояти».