Що знаємо та чого не знаємо?

З усіх сторін чуємо від наших людей: треба зійтись, нарадитись, що далі діяти, треба дати нашому громадянству та нашим масам якісь вказівки чи бодай поради, треба шукати виходу з тої непередбаченої ситуації, в якій раптом опинилась українська політична думка та — через її останню невдачу — психіка українських мас.

 

Ті заклики ріжних наших громадян, щоб відразу шукати виходу з "імпасу", який загрожує не тільки українському громадянству в Галичині, але й ycій українській справі — ті заклики це річ надзвичайно відрадна. Вони свідчать про здоровий інстинкт нації, таксамо, як свідчить про це нормальна праця всіх наших установ та орґанізацій, які ані на мить не піддаються почуванням, що можуть ослабити волю й енерґію, тільки дальше виконують щоденну сіру плянову роботу, накреслюють дальші конструктивні пляни, не зупинюють ані на хвилину вічного, незломного ритму життя. Здоровий є відрух, щоб "щось робити" у хвилині, коли події струснули душами і думками, — здорове є бажання прийти з негайною поміччю всім тим землякам у краю, яких нерви потребують доброго слова, розваги та поради.

 

Але одночасно мусимо протиставитись поглядові немов дійсно настав такий час, що треба аж негайно, відразу устійнювати вже якісь нові шляхи, які вивели б нас із нинішнього бездоріжжя. Передусім з найбільшим притиском мусимо ствердити і так довго ці слова повторити, поки вони ввійдуть у свідомість найширших українських мас, що останніх подій у ніякому разі не можна утотожнювати з якоюсь українською нац. катастрофою. Невдача українських змагань на одному відтинку, на одному кусні української етнічної території — це ще не невдача цілої справи, для якої не існує невдача так довго, як довго існує живий нарід та його жива і викристалізована політична думка. Щоб хтось нам не закинув, що це пуста фраза, підійдемо до аналізи нинішньої української ситуації ще конкретніше. Отож просимо відповісти нам і собі з рукою на серці: чи кращий був стан української справи в її найширшому аспекті в моменті переходу Закарпаття до ЧСР, чи кращий нині, коли воно переходить назад до Мадярщини? Може хтось сказати, що для самого Закарпаття було тоді настільки краще, бо тоді відкривались перспективи культурного розвитку та еволюційної боротьби за поширення автономічних прав, тепер ті вигляди йдуть у протилежному напрямку. Але чейже нема найменшого сумніву, що історії Карп. України минулий 20-літній період включно з останнім півроком та останнім тижнем створив такі "імпондерабілія", які залишаються тривкими цінностями і не можуть не мати позитивних наслідків без огляду на якінебудь теперішні та дальші змінні. Просимо читати тільки польську пресу, слухати французьких радіостацій, прислухуватись до голосів тих неукраїнців, які поборювали самостійницькі тенденції наших закарпатських земляків, які навіть відмовляли їм їхньої національної назви, не то політичної особовости: чи не признають всі вони в один голос явно і славно, що постава карпатських українців здобула цілому українському народові пошану, пошану цілого культурного світа! Гадаємо, що і в мадярському громадянстві знайдуться люди, яким автоматично кинеться в очі ріжниця між поведінкою чехів і карпатських українців. Отже: морально українська справа стоїть сьогодні так високо, як давно вже не стояла. Питання тільки, чи реально-політично не стоїть вона так, щоб попадати в розпуку?

 

Відповідаємо теж: ні. Просто тому "ні", бо не істнують у новітніх часах проблєми, які можуть за ніч "щезати". Коли ж десятки і сотні громадян переходять крізь нашу редакційну кімнату та хотять почути ясну дефініцію теперішнього стану української проблєми в її реально-політичному вигляді, то відповідаємо без найменшого стиду: не знаємо. Не знаємо так само, як не знають цього сьогодні про свої справи відповідальні діячі і політики найбільших державних націй! І тому це ніяке особливе українське нещастя, ніяке українське "специфікум", що громадянство здезорієнтоване поведінкою Німеччини в карпато-українській справі та не знає, "що буде далі", як та німецька поведінка та зміна у долі Карпатської України відібється на цілости української справи, на дальшому зацікавленні чужинецького світа українською проблємою та подекуди на наших справах у Польщі.

 

Щоб дати відповідь на питання, які хвилюють український загал, треба знати фактичні дані, що їх ніхто сьогодні ще не має і не знає. І тому не бачимо підстав для такого поспіху, що йoгo дехто з наших громадян хотів би бачити у наших відповідальних політичних колах та в українській публіцистиці, яка формує українську політичну думку. Єдине, що нам залишається, це — чекати і не хвилюватися. Не лаяти, але й не боронити палко нікого з міжнародніх чинників, яких діла нам неясні, бо не знаємо напевне їхніх спонук, не шукати гарячково якихось нових "орієнтацій" не творити мерщій якихсь нових концепцій, не проповідувати заздалегідь хрестоносного походу проти якихось можливих нових течій, які "могли б повстати, якби" — бо це боротьба з вітряками. Зате знаємо, що найкраще обмежитись до зберігання спокою та рівноваги духа та вичікувати дальшого ходу подій. Коли будемо спокійні, зрівноважені, коли будемо вірити у власні сили — ніщо нас не заскочить і завжди буде час приймати рішення та давати громадянству вказівки. Сьогодні вказівка одна:

 

Спокій, рівновага духа і терпеливість — це в переломових хвилинах найкращі докази зрілости нації.

 

[Діло]

21.03.1939