Москва, 4. лютого 1914 р.
З дня на день Русское Слово пише:
"В Петербурзї було висловлено думку, що Шевченківські сьвята повернуть ся до українських манїфестаций, і тому красше нїяких сьвят не упорядковувати. Начальник київського краю Трепов приказав, щоб городська дума припинила всї приготованя до Шевченківських сьвят.
Призначені на 26 лютого закладини памятника Шевченкови офіцияльно заборонені.
Через "незалежні обставини" сьвяткованє ювілею Шевченка в Катеринославі обмежуєть ся тілько урочистим лїтературним вечером.
Учебне начальство в Катеринославі одержало приказ здержатись від вшанованя памяти Шевченка в школах.
У Варшаві від мінїстра внутрішних справ і висшої церковної управи з Петербурга одержано прикав нї в якому разї не допускати панахид по Шевченкови.
В Харкові духовне начальство приказало духовенству і духовним школам здержати ся від всякої участи у вшановавю памяти Шевченка.
В Катеринославі місцевому духовенству заборонено служити панахиди в день ювілею Шевченка.
На далекому сходї у городї Грізному з зелїзничої книгозбірнї полїция забрала збірник віршів Шевченка і вирізавши з нього поему "Марину" та "Сон", повернула до книгозбірнї.
У Варшаві арештовано число Варшавського Утра, в котрому була видрукована статя, присьвячена ювілею Шевченка. Редактора тягнуть до суду за підбурюванє одної частини людий проти другої.
В Київі начальник шкіл в цілїм окрузї Деревицький приказав начальникам середних шкіл та директорам народних не допускати учеників до якої-б там не було участи в празнику на честь Шевченка".
І т. п. — без кінця.
Комітет по упорядкованю Шевченкових сьвят у Москві не кидає думки про упорядкованє тут гучних Шевченкових сьвят. Розіслав і розсилає по цілій Українї і поза її кордоном такі листи: "Комітет по упорядкованю Шевченківських Сьвят у Москві з приводу столїтя зо дня народженя Т. Шевченка улаштовує великі ювилейні днї:
1. 25-го ст. ст. лютого 1914 р. о 1-ій годинї дня в помешканю "Московскаго Литературно-художественнаго Кружка" (Б. Дмитровка д. ч. 15) урочисте засїданє, на якому будуть заслухані привитаня і делєґациї.
2. 26-го лютого о 8-ій годинії вечір у тому-ж помешканю наукове засїданє, присьвячене памяти Шевченка;
3. 27-го лютого у всїх салях "Московскаго Благороднаго Собранія" великий український концерт, у якому візьмуть участь найкрасші артисти московських театрів;
4. В березїлї у помешканю "Училища Живописи, Ваянія и Зодчества" (Мясницкая д. ч. 21.) Шевченківську виставку.
Надаючи сьому сьвяту велике громадське значінє — комітет звертаєть ся до Вас, як до відомого громадського дїяча (або ґазети чи товариства) з проханєм прибути на сьвято і взяти участь у висше згаданих засїданях 25-го і 26-го лютого. Привитаня, листи, телєґрами і т. и. просять надсилати по адресї: Москва, Б. Дмитровка, Литературно-художественний Кружок, для Шевченковскаго Комитета. — Комітет".
До останнїх днїв дїяльність Шевченківського Комітету в Москві не зустрічає заборон. Є надїя, що тут Шевченківські сьвята зможуть пройти. В засїданю комітету 14-го ст. ст. лютого відбулись дуже палкі розмови з нагоди того, чи слїд комітету зупинити приготованє до сьвят, — звертаючи увагу на заборону шанувати память Шевченка на Україні. Проти "пасивного" протесту особливо повстав член комітету відомий публїцист С. Яблоновський, доводячи, що пасивний протест нї в якому разї не зможе зробити того, що зробить рух до останної можливости; на його думку комітет та і взагалї Українці мусять домагатись свого до того часу, поки їм рішучо не заборонять, поки справдї не буде печатї росийської заборони; тілько в сьому разї на культурний сьвіт може зробити вражінє неможливість шанувати памяти дорогого народу поета. Його піддержував і проф. Кримський. Згадували про Львів. Казали, що голос у справі заборони Шевченкових сьвят у Росиї з Галичини буде голосно вражати "занепокоєну" Росию; треба тілько подбати, щоб голос австрийських Українців не загинув даремно: для нього росийські Українці красший шлях мусять проложити; для сього ж потрібно нам, росийським Українцям напружити всї сили до того, щоб як можна більше заборон від росийського уряду одержати: чим більше буде заборон, тим вражінє від голосу вільних людий в Галичинї буде сильнїйшим. С. Яблонський, як представник великоруської преси, мало що не благав у комітета до останку продовжувати свою працю: після часткової заборони, упорядковувати все, що тілько можна, — нїчого, просив; не уступати уряду без боротьби; "хай заборонять як можна більше; домагайтесь ширших заборон, — тодї ми, ґазетярі та журналїсти будемо в руках мати певний прекрасний материял і не залишимо його невикористаним! Завжди згадувати мемо про сей материял і завжди бачити мемо в ньому потрібні нам факти, котрими болюче можна бити заборонців".
В Курську проживає Шевченкова онука, Любов Купріянова, дочка Івана Бойка і рідна онука Ірини, Шевченкової сестри. Надзвичайно рухлива є Любов Купріянова; жваву участь приймає в українських аматорських виставах, грає дуже добре, з справжнїм запалом. Має трох синів, нї один з них (старший кінчає ґімназию) розмовляти по українськи не вміє; з українським рухом і з українською лїтературою зовсім незнайомі; про свого прадїда Шевченка теж мало що нічого не знають. Сама Любов дома розмавляє тілько по московськи.
Іван Бойко, небіж Шевченка і батько Любови Купріянової вчив ся на кошт Шевченка; опікуном над ним був В. Антонович; був навчителем в Волинській ґуб.; років 27-ми збожеволів, після чого прожив ще 20 років. Дїти Івана Бойка — Любов, Левонтій та Олександра вчились за допомогою В. Антоновича і инших Українців. Левонтій, коли був у 5-ій клясї семинариї, збожеволів і до сього часу пробуває в Чернигові у будинкові для божевільних. Левонтій Бойко писав вірші. Олександра Бойко учителює на селї і живе в купі з матерю. Любов нїколи не була в Кирилївці, відкіля вона походить, і з родичами нї разу не бачилась. Дітям Любови, правнукам Шевченка, осьвіту одержувати крім Антоновича, допомагали: Лисенко, Науменко і Чикаленко. На розвиток у дїтий національної сьвідомости Любов дивить ся дуже легковажно, навіть не вважає потрібним її розвивати в сьому напрямку.
Росийський уряд останніми часами відносно Українців почуває себе дуже нїяково; головне, що він сам не знає своєї позициї. Справа подїй на Україні та в Европі каже росийському урядови, що до Українців йому не слїд наближати ся з тою шабльоновою мірою, з котрою він звик наближати ся до проявів буйнїйшого житя в Росиї, — уряд в Росиї побачив, що Українці вимагають якоїсь иншої мірки, нїж що друге в тій імпериї. Тілько отсею неупевненістю в собі цілого уряду в Росиї і можна пояснити ту суперечку, що на наших очах виникла поміж мінїстерством внутрішних справ та найсьвятїйшим синодом: мінїстер приказує забороняти служити по Шевченкови панахиди, а синод у свойому розясненю нищить приказ мінїстра і з свого боку не дозволяє сьвященикам відмовляти ся служити по Шевченкови панахиду. І не тілько тут ми бачимо неупевненість. Законопроєкт чорносотенця епископа Нікона в державній думі про допущенє научаня в початкових школах на Україні українською мовою хиба не є сьвідком великого хитаня що до Українців? Чи не є він криком страху перед будуччиною? Або постанова київських націоналїстів шанувати память Шевченка вщерть до роздаваня по школах його творів хиба не каже нам про те-ж ? У свій час п. Столипін вважає Українців іннородцями, після того чуємо з боку чорносотенців галас протесту з нагоди такого мінїстерського запевненя, але минув час і ми являємось сьвідками заборон шанувати память Шевченка — з тої причини, що Шевченківські сьвята можуть викликати українське обєднанє, можуть голосно казати про істнованє самостійного українського народу. Великоруська преса геть відкинула від себе легковаженє українською справою; все частїй і частїй ми зустрічаємо на її сторінках думку про істнованє на дїлї українського народу і що сей нарід є зовсїм не витвором поодиноких людий. Але і преса не знає, як і що казати більш рішуче. Взагалї в Росиї зараз панує анархія в думках про Україну; всї чогось надзвичайного чекають; всї старають ся спасати велику росийську імперию, але для всіїх тих старателїв нема єдиного гасла! Всї чекають, що буде далї.
Час йде і звісно покаже те майбутнє. У великій пригодї до поширеня метушнї у всїх верствах великоруського народу стає можливість війни між Австриєю та Росиєю.
Незмірно велику ролю в сьому відограють закордонні брати росийських Українців.
[Дїло]
07.03.1914